Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Мій край – край золотих Карпат, край синього неба, край вільного лету орла, край талановитих, достойних і мужніх людей”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Бути мистцем – Божий промисел З промови голови комісії з присудження Літературної премії імені Дмитра Загула 28 серпня 2025 р.

Слово Просвіти, №36 за 2025 рік

Володимир АНТОФІЙЧУК, м. Чернівці Моя красуне Україно! Ти знову процвітеш! Дмитро Загул Сьогодні ми маємо честь зібратися тут, у самісінькому серці чудового буковинського села Мілієвого, щоби віддати шану Слову, яке не згасає, і вшанувати пам’ять Дмитра Загула з нагоди його 135- річчя, поета-мислителя і пророка, що став одним із тих духовних світочів, на яких тримається українська культура, людини трагічної й водночас світлої долі, мистця, що своєю творчістю відкрив українському народові вікна до світу і вікна до самого себе. Дмитро Загул увійшов у нашу літературу як мистець філософської глибини і символічної напруги. Його поезія сповнена пошуків сенсу буття, відчуття космічної гармонії й драматичного усвідомлення розриву між ідеалом і дійсністю. Його слово – це завжди пошук рівноваги між духовним і земним, між красою і стражданням, між національним і загальнолюдським. Тому цілком закономірно й виправдано його вірші сповнені ідеями Едему й Голгофи, втрат і воскресіння, адже він умів відчувати долю особистості й народу як єдине ціле. У поезії Дмитра Загула потужно озивалися пророчі мотиви, що сьогодні звучать напрочуд актуально. У вірші “Де сурма уст твоїх, пророче...” – переспіві книги пророка Осії – разом із гнівними інвективами на адресу народу (“Народ мій слухати не хоче! / Оглух, осліп і занімів”) поет передбачає агресію з півночі, яка загрожує поневоленням народові, схильному до відступу від національних традицій і духовних цінностей. Поет говорить від імені Творця, який дорікає за поклоніння чужим богам і втрату власних духовних основ. У цих рядках біблійне пророцтво переплітається з українською дійсністю 1918 року: так само й український народ, відійшовши від власної традиції, постав перед загрозою поневолення з боку північного агресора. Духовна деградація перетворюється тут на передумову рабства, а історична поразка набуває всесвітнього сенсу. Адже відступництво й поклоніння “чужим богам” – символи духовного падіння, яке, за логікою пророчої історії, неминуче веде до фізичного поневолення. Окремі вірші збірки Дмитра Загула “Мара” (1919) сприймаються як своєрідна паралель до пророцьких “плачів” над долею рідної землі, куди прийшли московські окупанти, яких поет-пророк сприймав як утілення всесвітнього зла. І якщо Павло Тичина в тому ж 1919 році вигукував: “Росіє, Росіє, Росіє моя! / …Стоїть сторозтерзаний Київ...”, то в Дмитра Загула цей Київ, зраджений і запроданий, зустрічає ворога фальшивими привітаннями, заквітчаний “плакатами страхіть”, і в екстазі вигукує смерть “жовтоблакиті”. Таке бачення набуває міфо-ритуального виміру: місто й народ входять у сферу апокаліптичної драми. Саме тут з’являється один із найстрашніших символів Дмитра Загула: “З безодні встав червоний звір, / одвічний звір – / з-за всіх залізних брам”. І якщо хтось називає цього російського звіра братом, то поет чітко окреслює його: він – “кат і хам”. Червоний звір апокаліпсису уособлюється в стоголову смерть, яка нищить Україну. Це багатоголове чудовисько, що символізує імперське зло, стає водночас образом кінця світу. Та поряд із цим образом у поета не зникає світлий полюс. У біблійній перспективі, яку засвоює Дмитро Загул, протиставлення добра і зла завжди розгортається в координатах боротьби між Христом та Антихристом, між Агнцем і звіром. Якщо “червоний звір” – це символ російського більшовизму, що несе смерть і нищення, то Христос для поета – це вічний образ істини й перемоги. Навіть коли у віршах прямо не названо імені Христа, вся апокаліптична візія спрямована до нього як до остаточного Судді й Переможця. Ця думка особливо виразна у вірші “Вся ваша гра – істерика пуста...”, де поет проголошує неминучість розпаду імперії зла: Збудуєте безумний Вавилон, Але розвалить час ваш перший архитвір! До зір доберетесь? Зруйнуєте закон? Та чи встоїть з Одвічним вічний звір? Тут відлунює Одкровення Івана Богослова: звір, що піднісся проти Бога, не встоїть перед Ним, Вічним. Це пророцтво про руйнацію імперії й водночас утвердження вічної перемоги Христа. Так апокаліптика стає для Дмитра Загула не зображенням безвиході, а дорогою надії, бо в кінці історії завжди стоїть Світло – Агнець Божий. Особливість Дмитра Загула ще й у тому, що він – син Буковини, краю, де українська культура формувалася серед багатьох впливів і мусіла виборювати право на власний голос. Цей голос він зберіг, підняв його звучання на високий рівень естетичного мислення, але водночас залишився поетом народу, якому служив і за який ішов на жертву. Сьогодні, коли знову повторюється агресія “звіра з півночі”, поезія Дмитра Загула звучить як духовне застереження й водночас як обітниця воскресіння. Пророче слово поета, народжене з досвіду національної катастрофи, переростає власний час і перетворюється на універсальне свідчення боротьби між світлом і темрявою, правдою й облудою, свободою й рабством. Тому й сама премія, що носить ім’я Дмитра Загула, мислиться чимось більшим, ніж літературна нагорода. Вона набуває духовного значення тяглості, свідчення того, що слово поета-пророка живе, що воно здатне освітити наш час так само, як освітлювало час його творця. І це слово нагадує нам: поезія, мистецтво, культура повинні служити правді, красі й національному обов’язку, бо в цьому – запорука нашої Перемоги й Воскресіння. Настав один із найурочистіших моментів нашого сьогоднішнього дійства – представлення лавреатів Літературної премії імені Дмитра Загула 2025 року. Серед них – видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, наш високоповажаний гість – Павло Мовчан. Його поетичний голос належить до найвиразніших у сучасній українській літературі. Від перших книжок він засвідчив себе як поет глибокої духовності та внутрішньої дисципліни слова. У його рядках відчувається висока відповідальність перед мовою, перед історією, перед самим буттям українського народу. Його поезія поєднує сувору зосередженість і ніжну лірику, гостре відчуття національного болю і водночас світлу надію на відродження. Павло Мовчан – один із найпослідовніших речників української політичної й духовної незалежності. Його громадська діяльність, подвижництво в утвердженні української мови як основи нашої ідентичності – невіддільна частина його творчого шляху. Він послідовно наголошує: слово має силу змінювати суспільство, формувати націю, виховувати прийдешні покоління. Сьогодні, вшановуючи Павла Михайловича, ми вшановуємо цілу епоху боротьби українського слова за своє місце у світі. Його поезія – це літопис національних змагань, у якому звучить і пам’ять про минуле, і молитва за сьогодення та майбутнє. Особливо промовистим є його вірш “Середжнив’я”, у якому символ зерна набуває й національно-етнографічного, й універсально-метафізичного значення. Зерно постає кодом буття народу, образом безперервності й відновлення життя, яке з рук предків переходить у руки сучасників: Ляга в майбутнє цар-колосся, Як у зачаття третій світ, Як прорість у дозрілий плід, У серцевину, в безголосся. Пшениця та в питомі жмені, З руки у руку – ланцюгом, Від пратрипільця і до мене, І, облоскочена кругом, Врожаєм вибуха шаленим. У цих рядках виписана художня формула народного безсмертя: зерно перетворюється на метафору нації, яка зберігає пам’ять про минуле, творить життєдайну силу сучасного й невичерпний потенціал майбутнього. У цьому символі поет вмістив історію українського буття – від прадавніх цивілізацій до сьогодення, драматизм випробувань і радість плодоносності, гіркоту руйнувань і тріумф відродження. Зерно у нього – не лише початок хліба, а й початок слова, пісні, культури, духовної сутності народу, яка, передаючись “з руки у руку – ланцюгом”, вибухає новим життям у кожному поколінні. Саме тому цей вірш слід вважати вершинним зразком символічної поетики Павла Мовчана, де земне й небесне, історичне й вічне зливаються в єдину духовну картину світу. Вельмишановний Павле Михайловичу! Вручаючи вам Премію імені Дмитра Загула, ми складаємо глибоку шану вашому слову – слову, яке єднає часи, підтримує серця й утверджує в нашій свідомості правду про українську душу. У колі цьогорічних лавреатів Загулівської премії – визначний український скульптор і громадсько-патріотичний діяч, автор пам’ятника та меморіальної дошки Дмитрові Загулу – Володимир Гамаль. Бути мистцем – то не випадковість, а Божий промисел, здійснення дитячої мрії. І навіть у його прізвищі закладене призначення: Гамаль – той, хто йде попереду. Це підтверджує і життєве кредо мистця: “Не здавайся! Бо хто не здається, той непереможний”. Творчість Володимира Гамаля – це унікальна мова форм і об’ємів, де відчувається точність руки віртуозного ювеліра і сила серця великого патріота. У його скульптурах оживають образи видатних діячів української культури, постають символи історичної пам’яті, народжується особливий простір краси й духовності. Про це красномовно свідчать творіння його таланту: композиції “Мій рідний край”, “Літописця Руси- України”, “Молитва”, “Ангел милосердя”; монументи Дмитрові Загулу, Петрові Сагайдачному, Остапу Вільшині, Юрію Федьковичу (у Чернівцях і Путилі), Михайлові Бажанському; меморіальні дошки Борисові Тимощуку, Олександрові Пулинцю, Дмитрові Загулу. Володимир Гамаль акцентує не лише на зовнішніх рисах героя, а й, що найголовніше, на його духовному світі, внутрішньому досвіді й цінностях. Тому його роботи сприймаються як жива форма, що промовляє, нагадує й надихає. Працюючи над пам’ятником Дмитрові Загулу, освяченому рівно 35 років тому, мистець прагнув зобразити поета, який немовби поривається вирватися із товщі сибірських снігів і зазирнути в небо, щоби з його безмежного простору привітати рідну землю. За складом мислення Володимир Гамаль – проникливий філософ, що уміє відкрити перед глядачем красу й істину. Коли говорить, то ніби орудує різцем, точно відсікаючи від кам’яної брили необхідну часточку, ні більшу, ні меншу, щоби зайвою чи замалою не спотворити задуманий образ. “Мій край, – каже він, – край золотих Карпат, край синього неба, край вільного лету орла, край талановитих, достойних і мужніх людей…”. Заряджений енергією й красою Буковини, її природою та талантом її людей, Володимир Гамаль творить духовні орієнтири й знаки пошани, що водночас закликають до відповідальності перед минулим і майбутнім. Премії імені Дмитра Загула 2025 року удостоєна також творча група кафедри декоративноприкладного та образотворчого мистецтва Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Під керівництвом доцента, завідувача кафедри Мирослави Жаворонкової та викладача цієї ж кафедри Олександра Толошняка студентки третього курсу Владислава Боднар, Олександра Вацик і Юлія Гунько виконали в індивідуальній творчій манері серію із вісімнадцяти ілюстрацій за мотивами поезій Дмитра Загула. Окремі малюнки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин