Доля · “Хочеться побачити щось нове, цікаве, набратися досвіду у передовій країні”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Одухотворені любов’ю до людей, землі, України
Слово Просвіти, №36 за 2026 рік
Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка
Закінчення. Поч. у ч. 35 за 2026 р.
Духовна єдність Життєво-професійну енергетику Петра Васильовича та Орисі Володимирівни Книшуків творила їхня національно-духовна єдність. Любов до рідної землі як у Петра Васильовича, так і в Орисі Володимирівни – не гучні чи улесливі слова, а доброчесний спосіб життя. Після закінчення інституту вони повернулися у колгосп ім. Я. Галана, де наполегливо реалізовували отримані знання. Але згодом за рекомендацією фахівців перейшли працювати у радгосп “Косівський” (село Спас). Орися Володимирівна всім своїм єством підтримувала Петра Васильовича, який сповідував золоте християнське правило: слід людини на землі має бути доброчинним і шляхетним. Національні патріотичні переконання треба формувати сумлінною працею, новітніми знаннями, правдивою історичною пам’яттю, дисципліною, відповідальністю. Тут народився їхній другий синок Василько. “З приходом Петра Васильовича у радгоспі відбулися відчутні зміни, особливо ставлення до працівників, організація роботи на фермі. День за днем радгосп із відсталих почав виходити на лідерські позиції. Петру Васильовичу вдалось згуртувати сильних особистостей. Він умів приймати важливі рішення, ніколи не боявся брати відповідальність на себе, сміливо називав речі своїми іменами перед будь-якою авдиторією, не зважаючи на авторитети” (М. Бойко). Ґаздівські риси Петра Книшука проявлялися найоригінальнішим способом. “Коли ми, зовсім молоде подружжя, працювали у Спасі, мій коханий чоловік подарував мені на день народження... курчат. Звісно, мені, юній, зовсім не курчат хотілося на день народження. Але це була наша перша господарка, тож курчата знадобилися, – із усмішкою згадує Орися Володимирівна. – Потім були кролі, поросята, ягнята, телята, коза та інша живність. А коли мої батьки подарували нам корову, Петро зауважив: “Бачиш, твої батьки мене підтримують, то лиш ти ображаєшся!” Насправді Орися Володимирівна вміла господарювати, щоби не залежати від ринку. Син Богдан дивувався: “Не знаю, як батьки встигали обходити вранці таку домашню “ферму”, а потім ще спішили на роботу. У п’ятому класі я вже умів варити їсти. Коли нас перевели вчитися до Коломиї, доводилося вставати о шостій ранку, щоб встигнути на уроки. Згодом ми переселилися у Перерів, відстані і час стали іншими. Після сьомого класу замість курорту батько відправив мене на полонину – аж під румунський кордон. Верховинщина, між горою Піп-Іван і заставою Середня. Там утримували 800 овець. Вставати треба було о четвертій ранку разом з вівчарями. Тато хотів, аби я там наглядав за нашими телицями. Щоб відвідати мене, мама добиралася 24 години. Приїхала, дивиться: я утрьох штанах, а коліна голі... Того літа я заробив на полонині 200 грн. Згодом з братом і батьком ми поїхали до Івано-Франківська, тато доклав свої гроші і ми купили додому телевізор. На той час у хаті були тільки ліжка і шафа”. Для багатьох керівників у сільськогосподарському виробництві розповідь Богдана про домашнє господарство батьків, виховання дітей може викликати іронічне здивування. Але ці деталі найповніше характеризують морально-духовні риси Петра та Орисі Книшуків.
“Америку треба будувати в Україні!” Суспільно-політичні обставини кінця 1980-х і початку 1990- х років спонукали подружжя Книшуків складати нові іспити на українську громадянську гідність і професійність. Розвал Радянського Союзу здійснився. Розвалювалися колгоспи, але сільське господарство треба було розвивати. Потужними організаторськими гранями засяяла діяльність Петра Васильовича та Орисі Володимирівни, пов’язана з функціонуванням агрофірми “Прут”, якою керував талановитий господар Василь Ткачук, а пізніше – товариства з обмеженою відповідальністю “Прут-Генетик”, фермерським господарством “Прометей”. Головний виклик: як з відродженням незалежності України будувати нову, сучасну державу? Але ж нових будівничих не було. Актуально і гостро постало питання про співпрацю з цивілізованими, розвиненими країнами. Василь Ткачук і Анатолій Попадюк порекомендували Петрові та Орисі Книшукам поїхати на навчання до США. Критерії відбору прості: молодість, відповідна освіта, елементарна практика і головне – бажання працювати у тваринництві. Пропозиція стажуватися у США була для Петра та Орисі Книшуків, як грім у яснім небі. Хочеться побачити щось нове, цікаве, набратися досвіду у передовій країні. Але – малі діти, чужа країна і ні слова по-англійськи. Роздуми, вагання, поради і нарешті вирішили – їдемо. Вивчали англійську мову на прискорених курсах. Паралельно працювали. Діти залишаються у батьків, а молоде подружжя ще з іншими двома парами відправляються в “капіталістичний рай”. Фортуна давала привабливий шанс – залишитися у США, у розвинутій, прогресивній і демократичній країні. Адже брат батька Орисі Володимирівни Іван Копей, нині покійний, проживав у США. Був заможним, але самотнім. Просив Петра та Орисю Книшуків залишитися, створювати фермерське господарство, обіцяв сприяти цій справі. Петро Васильович був категоричним: “Ні! Америку треба будувати в Україні!”. Орися Володимирівна зазначила, що ця позиція стала лейтмотивом життя Петра Васильовича. Після відведеного терміну стажування Петро і Орися Книшуки повернулися додому. Двоюрідний брат Володимир Соломчак запитав Петра Книшука: “Чи не жалієш, що повернувся?”. Почув ствердну відповідь: “Я – українець! Я – гуцул! Люблю рідні Карпати, пісенний шелест столітніх смерек, дзвінкий шум гірських потоків, вівчарську ватру на полонині, слухати мелодії на космацькій сопілці чи дримбі. Я терплячий і впертий, я вірю, що і в Україні можна все зробити, щоб по-людськи жити, через те і вернувся”. Головний висновок, який часто Петро Васильович озвучував після навчання у США: “Треба будувати Америку в Україні”. Запевнив, що і він сам, і його діти працюватимуть на рідній землі. Адже у нас є все необхідне для того, щоб бути успішною країною. Він завжди гордо ніс своє українське. Коли ми зі студентами приїхали в його господарство, були вражені. Було видно, що людина вклала душу у свою справу. Якби хоча б 30 відсотків господарів були такі ж закохані в рідну землю, як Петро Книшук і його дружина Орися, то справді – Америка вже була б у нас, в Україні” (Т. Підчашинська). Повернувшись із США, Петро Васильович і Орися Володимирівна почали втілювати здобуті знання у тваринництво. Завдяки новітнім технологіям вдалося вивести елітне поголів’я голштинів. Як керівник, Петро Книшук представляв господарство “Прут-Генетика” на різних обласних і всеукраїнських аграрних виставках. Марія Дранчук, яка раніше деякий час працювала на фермах у Німеччині, наголосила: була приємно вражена, що на фермі у Петра Книшука були європейські умови праці. Ідеальна чистота, порядок у всьому, ставлення до людей – як до рідних. З нього можна було брати приклад не тільки як з мудрого, справедливого керівника, а насамперед як з простої людини. Ніколи себе не ставив вище за працівника. Треба було сідати за трактор – сідав, треба було обходити худобу – ставав поруч з нами. “До всіх своїх організаторських талантів він ще й дуже добре розумів: сучасне сільське господарство – галузь високотехнологічна та наукоємна. Щоб вона була ефективною, потрібні кваліфіковані кадри. Петро Васильович постійно наголошував на важливості розвитку професійно-технічної освіти. Його хвилювали питання захисту українських товаровиробників, створення належних умов для високоякісного виробництва аціонального продукту” (Р. Михайлюк). Петро Васильович Книшук знав з дитинства, що в селах дуже працьовиті, здібні люди. Тож обдумував, як належно організувати робочий час, спрямувати сільську працю у правильне русло, щоб люди відчули матеріальне заохочення і моральне задоволення. Завдяки організаторським здібностям йому вдалося все це поєднати у фермерському господарстві “Прометей” і досягнути великих успіхів. Він любив казати: “Я ніц не вартий без людей!” “Петро Васильович з самого початку захопив нас чуйним ставленням. Завжди розпитував про самопочуття, домашні справи. Стежив, аби працівників смачно годували, часто й сам возив обід нам на поле, – розповіла Галина Шовгенюк. – Книшуки поважали людей праці, знали її ціну. Петро Васильович постійно наголошував: нащо шукати роботи десь по світах, коли найбільше щастя працювати на рідній землі”. Завдяки наполяганню Орисі Володимирівни, крім зернових почали вирощувати овочеві культури. Може здатися дивним, але у перші роки становлення фермерського господарства “Прометей” вона досить часто сапала із жінками. Коли осінь повнилась врожаєм овочів, Петро Васильович дякував дружині за її ініціативу. Під час розмови з Василем Бежуком він відверто зізнався, що в усьому, чого вдалося досягнути у житті, завдячує дружині Орисі. Вона була його надійним фундаментом, тилом і оплотом. Він вважав, що розумна і врівноважена жінка – запорука успішності кожного чоловіка”. Не знаю, чи Петро Книшук читав щоденники Олеся Гончара, але його думка про дружину збігається з оцінкою Олеся Гончара, який наголошував, що його дружина Валентина була для нього уособленням наполегливості, терпеливості, розважливості. Вирушаючи у мандрівку, подружжя Гончарів частенько брало із собою роботу: щось переписати, відредагувати... Поринаючи у спогади, Олесь Гончар відзначив у своєму щоденнику: “Можна було б порадити молодим прозаїкам такий метод співпраці. Але перед цим кожному треба знайти свою Валю”. Для Петра Васильовича надійним інтелектуально-професійним, духовним партнером у всьому, що він робив, була дружина Орися Володимирівна. Їх наснажувала до праці спорідненість душ. Перефразовуючи Тараса Шевченка, завдяки сильній волі людей, живучості чесних прагнень, одухотвореній мудрості живого слова, матеріальному заохоченню і мудрості керівництва фермерське господарство “Прометей” економічно зростало. Про Петра Книшука селяни з повагою казали “наш американець”, а друзі, приятелі називали його не тільки феноменальним трудоголіком, а й зіркою великого й успішного господарського комплексу. Орися Володимирівна з особливим пієтетом зазначила, що Петро Васильович дивував харизмою, тонким почуттям гумору, феноменальною пам’яттю, наполегливістю, завзяттям, відданістю господарській справі. Він був справжнім Прометеєм упродовж їхніх найщасливіших сімейних 36 років. “В Україні успішно діє Клуб новаторів, створений компанією BASF. Клуб об’єднує кращі господарства України з інтенсивного виробництва сільськогосподарської продукції. Без зайвого пафосу зазначу: фермерське господарство “Прометей”, яке представляє Івано-Франківщину в цьому клубі, – знане, потужне. Петро Васильович не боявся приймати непопулярні рішення, впроваджувати новий досвід” (І. Гриник). Формами, методами, результатами господарювання Петра Васильовича та Орисі Володимирівни прискіпливо цікавилися не тільки в Україні, а й за рубежем. Приїжджали американці подивитися, як господарює українець, що 10 місяців з дружиною стажувалися на різних фермах п’яти штатів. Схвалили втілення здобутих знань у “Прут-Генетику”. На цій основі згодом розвинулося багатогалузеве фермерське господарство “Прометей”. Обробляючи 6 тисяч гектарів орної землі на території 23 сіл, Петрові Васильовичу зі своїми сподвижниками вдалося створити потужний сільськогосподарський комплекс із замкнутим циклом: вирощування, зберігання, переробка, реалізація продукції. Сини Богдан і Василь Книшуки очолили різні аграрні галузі. “Батько нас вчив, що людська праця – найдорожча. Щоб дати людям високу зарплату, одиниця виробленої продукції має бути якомога дешевшою, – згадує Василь Книшук. – Дуже важливо вкладати зароблене у села, де господарюємо, допомагати односельцям розвивати об’єкти соціальної інфраструктури. Дбати тільки про себе – низько. Він наголошував також: бізнес треба вести чесно, відповідально. Головне – порядність. Не терпів фальші, підкилимних домовленостей. Любив рідну землю і передав цю любов нам”. Любов Петра Васильовича до селянської праці, до рідної землі була якась предковічна, передана генетично. “На жаль, його турботливістю і добрим серцем користувалися і ті, хто згодом встромляв ніж у спину, зраджував. Багато кому він допоміг піднятися по кар’єрних щаблях, вивів у люди, але вони з висоти раптового злету забули, хто їм туди проклав дорогу. Петро Васильович знав, бачив це, завжди дуже боляче переживав. Найгірше для нього було – розчарування у людях” (Б. Болюк). Петро Книшук все життя боровся за справедливість, за чесні стосунки між людьми. “Він не боявся, не вагався називати речі своїми іменами. Злодіям казав, що вони злодії. Хабарників називав так не поза очі, а з найвищих трибун. Називав інстанції, посадовців, їхні імена, суми, які від нього вимагали. Ті, хто був при владі, відверто казали, що живуть не за законами, а за “понятіями”. Якщо ти фермер, маєш щомісяця від кожного гек-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
