Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Фундатор конкурсу Юрій Работін разом із лавреатами – Юрієм Бондарем, Андрієм Карпенком, Мироном Бубою, Володимиром Сорокою, Олександром Козленком
ГАЛИНА ДАЦЮК
ЯРОСЛАВА РІЗНИКОВА
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Уже в 27й раз в Одесі відбувся Загальнонаціональний конкурс “Українська мова – мова єднання” і вперше – з іменем Івана Дзюби.
Ігор ЗОЦ
За словами фундатора конкурсу, голови Одеської регіональної організації журналістів НСЖУ Юрія Работіна, Марта Дзюба, дружина Івана Михайловича, підтримала звернення організаторів цього творчого змагання щодо надання конкурсу імені Івана Дзюби. “Справді видатний літературознавець, Герой України і борець за її Незалежність – він стояв біля витоків конкурсу, долучався до нагородження лавреатів у Каневі. Для нас це велика честь”, – сказав Юрій Работін. Закономірно, що в спецвипуску газети “Золотослів” кілька матеріалів присвячено родині Дзюбів, зокрема йдеться про надруковані видавництвом “Дух і літера” книги Марти Дзюби “Прожите і пережите” (2025) та Івана Дзюби “Спростування звинувачень” (2026). “Іван Дзюба, чиє ім’я з цього року присвоєно конкурсу, свого часу наголошував, що “українська мова самодостатня, розвинена і здатна обслуговувати абсолютно всі сфери сучасного державного та наукового життя нарівні з іншими. Мова – це не лише основа нашої ідентичності, яка об’єднує українців, – це Божий дар, найвища форма патріотизму, це наша зброя у боротьбі з одвічним ворогом – наш оберіг””, – написав у своєму вітанні учасникам конкурсу голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан. Варто нагадати, що просвітяни підтримали конкурс ще в перший рік його проведення, в 1999 році, і досі ми разом. Так, співголовою оргкомітету є академік НАПН, перший заступник голови ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Георгій Філіпчук, а в оргкомітет входить кінорежисер, член Головної Ради ВУТ “Просвіта” Дмитро Ломачук. Традиційно чимало просвітян з усієї країни долучилися до участі в цьому творчому змаганні. І чи не найбільше праць було представлено в номінації “Рубежі подвигів і безсмертя”. Це про війну України за нашу волю, що триває віками. Ось кілька імен лавреатів: Андрій Карпенко (Київ) – за збірку поезій “Воюю, вірую, люблю”, Василь Джуран (Чернівці) – за серію листівок до Дня УПА, Оксана Чорна (Дніпро) – за перший випуск журналу бойових дій ЗСУ 23 ОМБР, Віталій Олуйко (Хмельницький) – за “Книгу про війну”, Василь Мелюс (Донеччина) – за збірку поезій “Ти вистоїш, нене!”, Ольга Ільницька (Одеса) – за книгу “Іде по вулиці війна”, Ольга Пустовойт (Кременчук) – за поетичний щоденник воєнного лихоліття “Непереможні ми були і є…”. Традиційно багато учасників надали свої твори в номінації “Квітни, мово наша рідна”, а переможцями стали Галина Вовченко (Полтава), Олександр Печора (Лубни), Ірина Кудінова (Кривий Ріг), Ніна Фесенко (Жовті Води), Петро Войт (Ладижин) та інші. Нашій редакції приємно було відзна-
Капітан ЗСУ Оксана Чорна чити, що серед лавреатів – літератори, про яких розповідали на шпальтах “Слова Просвіти”. Зокрема, це Анатолій Бутенко, колишній маріуполець, а зараз одесит; Любов Чорна, яка вимушено залишила Покровськ на Донеччині; Амаль Шахін, колишня жителька Бердянська, а нині Запоріжжя. У номінації “На видноті всього світу” цілком заслужено нагородили Анатолія Загнітка (Вінниця) – за авторство та організацію Відкритого Міжрегіонального творчого конкурсу “Слово у душі – душа у слові”, Одеський літературний музей – за літературно-художнє видання творів поетів Одещини “Не-
Продовження на стор. 2
НАДІЯ НАУМОВА
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на друге півріччя 2026 рік (стор. 41). Вартість є такою: 1 міс. — 71 грн. 3 міс. — 213 грн. Будьмо, друзі, разом!
Актуально! · “У нас є своє, українське, яке треба зберегти, як і нашу національну ідентичність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вам? Якою хочу, такою розмовляю…”. Розумію, що це лише маленький приклад. Я не буду заглиблюватися в інші ділянки, просто очевидно, що треба змінювати таку практику. Треба змінювати! І про це піде мова в контексті юридичної мовної сфери. Повернімося до коротенької біографії з анотації до тритомника Сергія Головатого. Він відомий український правник, державний діяч та доктор юридичних наук, який зробив значний внесок у розвиток конституційного права України. Сьогодні його кипуча діяльність полягає в очищенні юридичної термінології від нашарувань радянської епохи, відновленні автентичних мовних традицій і поєднанні європейських стандартів правосуддя з багатством та автентикою української мови. Правовладдя чи “верховенство” права? Він взяв слово “верховенство” у лапки і показав, що для нас прийнятний зовсім інший термін. Не верховенство права, а правовладдя – така українська термінологія правильніша, проте вона штучно витіснена, як і багато інших питомо українських слів. Сергій Петрович Головатий брав участь у багатьох міжнародних конференціях, семінарах, симпозіумах за означеними напрямами. Викладав міжнародне публічне право та спецкурс “верховенство права” у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Наукові дослідження проводив в Інституті Макса Планка з порівняльного публічного права і міжнародного права, м. Гайдельберг, Німеччина, 2001 р.; Школі права Єльського університету, м. Нью-Хейвен, США, за програмою Фулбрайта, 2002–2003 рр.; інституті Товариства Макса Планка із зарубіжного та міжнародного кримінального права, м. Фрайбург, Німеччина, 2013– 2014 рр. Опублікував понад 200
сав зворушливий вірш, присвячений Юрію Работіну, якого він із великою гордістю завжди називав “мій друг”, – згадує Ніна Фесенко, авторка спомину і поезій про полеглого Героя. Важливо, що організатори зберігають добру традицію відзначати всіх активних популяризаторів української мови. Так, цьогоріч серед лавреатів – Наталія Сахневич, студентка “Університету третього віку” Приморського терцентру соцобслунаукових праць з питань міжнародного та конституційного права. Сергій Головатий – один із засновників Товариства української мови. Хочу зазначити, що колись, будучи молодим юристом, на запрошення Дмитра Павличка Головатий справді брав участь у підготовці першого нашого з’їзду, який відбувся в Будинку кіно. Я був тоді і пам’ятаю, як він, молодий юрист, допомагав нам у написанні статуту, який треба було подавати, і цілої низки документів для того, щоб нас зареєстрували. Потім готували документи Народного Руху України, в 1989 році, разом із Петром Осадчуком і Віталієм Дончиком. І це правда. Бо сьогодні в автори програми Народного Руху України набиваються дуже багато людей, які і близько не стояли біля витоків, а були на великих відстанях… Сергій Петрович обирався народним депутатом України до Верховної Ради шести скликань. Перебував на посаді міністра юстиції у трьох урядах. Суддя Конституційного Суду України, виконувач обов’язків Голови Конституційного Суду України, член-кореспондент Національної академії правових наук України, керівник Центру правничої термінології Академії правових наук, член Міжнародної асоціації конституційного права. Нагороджений відзнаками міжнародних організацій, а відтепер і просвітянським Орденом Нестора Літописця. “Наша правнича мова надзвичайно насичена совітизмами та московізмами, а наші терміни з ХІХ і ХХ століть не використовують. Хочу очистити мовний потік. У нас є своє, українське, яке треба зберегти, як і нашу національну ідентичність, щоби навіть у цій галузі не було хисту говорити, що ми з росіянами один народ”, – наголошує Сергій Петрович Головатий.
говування Приморського району Одеси. Пані Наталю недарма називають “збирачкою українських пісень”. А особливо радує, що її знахідки йдуть до людей – виконуються гуртом в місцях громадського відпочинку, бібліотеках Одеси. Серед останніх надбань потрапила до скарбнички пані Наталі пісня “Червона ружа трояка” – про українську жінку, рішучу, сміливу та кмітливу, яка знає, як приборкати Зеленого Змія, з яким затоваришував її чоловік, захистити себе, дітей та сім’ю, відтворюючи атмосферу порозуміння, злагоди та любові. Підбиваючи підсумки конкурсу, Юрій Работін подякував Василеві Джурану, Анатолію Глущаку, Олегу Чубуку, іншим членам оргкомітету, редколегії газети “Золотослів”, усім учасникам, які, незважаючи на небезпеки, приїхали особисто в Одесу чи долучилися своїми доробками поштою, за співтворення, за віру в Українську Перемогу. Залишається додати: шефредактор “Слова Просвіти” Павло Мовчан і головний редактор Ігор Зоц – серед лавреатів поважного конкурсу.
Ігор ЗОЦ
Актуально! · “У нас є своє, українське, яке треба зберегти, як і нашу національну ідентичність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Павло МОВЧАН, голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
– Про нашу нинішню розмову в “Наголосі” я домовився з колишнім міністром юстиції і виконувачем обов’язків Голови Конституційного Суду України Сергієм Петровичем Головатим 24 серпня – у Верховній Раді, під час відзначення Дня Незалежності України. Сергій Петрович погодився взяти участь у засіданні інформаційної агенції як автор трьох надзвичайно важливих праць. Ми, на превеликий жаль, з ними незнайомі. Одна зних – “Щодо мови правничої: студії, зібране, словники, документи” (2024). Книжка присвячена мовній деокупації українського юридичного дискурсу. Автор детально досліджує, як москва зросійщувала і штучно витісняла питомо українські терміни. Так, замість означень “правний” і “правничий” маємо кальку “правовий”. А ще у нього є книжка “Верховенство права” (2006), тритомна монографія, що стала першим фундаментальним дослідженням доктрини верховенства права, і третя – “Про людські права” (2016). Тема розмови в кулуарах Верховної Ради народилася спонтанно – пан Сергій сам її заторкнув. Він сказав, що українська мова сьогодні в багатьох сферах належно не побутує, не розвивається, не звучить. Зокрема, в правничій сфері. Тут є велика проблема – все кальковане з російської. Мовною грамотністю у цій сфері ніхто не займається, жодні інститути. Але ж є цілий науковий підрозділ у Національній академії правових наук України. І я спитав: “Сергію Петровичу, а чому ми не впливаємо? Чому?”. А він каже: “Тому що тут діють в абсолютно інерційному режимі радянської системи, як і в усій дільні зустрічі”, Мирона Козака (Луцьк) – за видання “Леонардо да Вінчі… заговорив українською”, Володимира Шевченка, Андрія Мельника (Кременчук) – за видання книг у перекладі українською мовою “Казки і оповідки Литви. Книга перша та друга, які присвячуються дружній країні Литві та її народу”. Знайшли свої нагороди і учасники в номінаціях “Пошук, Істина, Наука”, “Масмедіа”, “Лавреати”, “Первоцвіт”. Приємно, що серед лавретів є школярі та їхні вчителі – всі з Одещини. Зокрема, Вікторія Величко, вихованка гуртка “Фабрика юних письменників”, КЗПО “Одеський ПДЮТ “Біла акація”, відзначена за твір “Розстріляна мова”; Наталія Кліментьєва, учениця 11-го класу ліцею №3 – за твори “Нема на світі України…” та “Народжені бути щитом”; Олександра Каширська, учениця 8-го класу одеського ліцею №78 за твір “За наше право на життя”, Дмитро Густенко, восьмикласник ліцею №69 за твір “Нескореним”. Серед нагороджених і вчительки одеського ліцею №16 Тетяна Цимбал і Анна
Академії”. Він має підстави так вважати. “Ось я пишу, видаю книжки, а хто їх знає? Ніхто не знає і ніхто моїх досліджень не поширює”, – каже Сергій Петрович. І показує на 1400 сторінках досліджень, як уся юридична термінологія прокалькована з російської. Скрізь – “право”, а не “правознавство” – і тільки право, і тільки право. Вся термінологія скалькована. Що робити? Про це треба думати разом із Академією. Пан Сергій каже: “Я тут маю лише один голос – як академік цієї установи”. І тому я запропонував: “Сергію Петровичу, ми почнемо розмову в нашому просвітянському колі. З тим, щоб потім поширити цю розмову і виходити з відповідними зверненнями”. Так і вирішили. Для чого я запросив Сергія
Маліцька, вчителька української мови та літератури ліцею №80 Наталія Дейнега. Кожному з лавреатів Юрій Работін вручив дипломи і нагороди – книги, а всім учасникам – примірник газети “Золотослів”, яка цьогоріч вийшла на 68 шпальтах! Гортаю часопис – вражає різноманіття публікацій. Так, друкується глибока стаття про сина Євгена Чикаленка – археолога Левка Чикаленка, чия доля стала віддзеркаленням драматичної історії української інтелігенції, яка шукала шляхів служіння своїй нації у найскладніші часи. Про долю відомого українця і про те, як Перешорська громада Одещини домоглася перепоховати прах Левка Чикаленка там, де він народився, написала директорка Подільського міського краєзнавчого музею Олена Звеліндовська. Друкуються також вірші пам’яті Чикаленків авторства Василя Джурана, Юрія Работіна, Віталія Бошкова, Михайла Василенка, уривок з нарису Людмили Вовк. Шанують у житті і на шпаль-
Головатого? Не для того, щоб ми почули його нарікання, а для того, щоб ми відповідним чином реагували і діяли. Найважливіше – діяли. Минулого разу ми домовлялися, що запросимо пані Олену Івановську, Уповноважену із захисту державної мови в Україні. Я, чесно кажучи, не можу зрозуміти позиції, яку вони зайняли, не знаю, чи-то якийсь напів-страх, не можу зрозуміти, чи вони бояться, чи просто не оголошують своєї позиції. Ну не може бути така висока державна установа, як Офіс Президента, – російськомовною. Усі, з ким доводиться спілкуватися, а мені час від часу випадає мати мову з видатними людьми, вважають, що такого порушення правових норм не може бути, яка б не була влада. На жаль, таке становище з українською мовою побутує. І коли я приходжу в одне відомство і чую, що секретарки між собою розмовляють не українською мовою, то не може така практика тривати! Проте коли роблю зауваження, то розумію, що я вже створив собі проблеми. Мене покличуть до начальства в останню чергу. Мені створять проблеми… Секретарка може сказати, що в них “обєдєнний пєрєрив”. То й що, що треба казати “обідня перерва”? “Що тах газети лавреатів – захисників України. “Поета Сашу Бережного ми пам’ятаємо живого!” – так називається спомин про воїна ЗСУ, поета з Жовтих Вод, який пішов боронити рідну землю в перші дні рашистської навали і загинув під час ворожого обстрілу 4 травня 2022 р. “Навіть в окопах, під атаками градів, у смертельній небезпеці, він писав, викладаючи пережите у своїх віршах… За два дні до своєї загибелі Олександр Бережний напи-
З виступу Павла Мовчана на презентації книги Сергія Головатого “Щодо мови правничої…”
Закінчення. Поч. на стор. 1 Об’єднані словом і вірою
Інформаційний простір · “Неприпустимо, аби освітяни, які навчають підростаюче покоління українців, отримували такі мізерні кошти”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
виховно-освітньої ради СКУ та голова Спілки українців Португалії (СУП) Павло Садоха, а 16 вересня – засновник української діаспори у Барселоні (Іспанія) та голова Спільноти української молоді в Каталонії Роман Родик. Про це стало відомо з публікації СКУ та з публікацій на сторінці Родика та його дружини у Фейсбуці. Причому повідомляється, що обоє померли від зупинки серця. Про це інформує агентство “Інтерфакс-Україна”.
Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій заявила про критичну гуманітарну ситуацію в тимчасово окупованих Олешках Херсонської області. За різними оцінками, у місті залишаються понад 6 тисяч осіб, утому числі близько 200 дітей. За даними Ради, Олешки перебувають у гуманітарній блокаді та на межі катастрофи. Останні постачання продовольства, як стверджується, надійшли наприкінці травня 2026 року. Жителі голодують, а російські військові перешкоджають їхньому виїзду.
Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україні загинули понад 17 тис. цивільних людей. В ООН зазначають, що порівняно з минулим роком кількість жертв серед цивільного населення зросла на 55%. Про це 21 вересня під час 63-ї сесії Ради ООН з прав людини повідомив голова Незалежної міжнародної комісії з розслідування подій в Україні Ерік Мьосе, передає Громадське.
У Корецькій громаді на Рівненщині вже втретє відбувся культурно-історичний фестиваль “Харалужні мечі”. Про це повідомили в Корецькій міськраді. Захід об’єднав жителів та гостей краю довкола українських традицій, народного мистецтва, зброярства та сучасної творчості. Організатори наголошують, що фестиваль став не лише майданчиком для збереження історичної спадщини, а й нагодою висловити вдячність українським Захисникам і Захисницям.
У Києві відкрили місце, яке об’єднує військових і ветеранів 20-ї бригади оперативного призначення “Любарт” 1-го корпусу НГУ “Азов”, їхні родини, друзів та партнерів, – “Любарт Простір”. Про це повідомляє “Любарт” 20-та бригада оперативного призначення НГУ. “Любарт Простір” – осередок для зустрічей, розмов і спільних справ бригади та великої спільноти навколо неї. Тут зустрічатимуться команда, партнери, волонтери та небайдужі люди, які підтримують “Любарт”.
Підготував Ігор ЗОЦ
Інформаційний простір · “Неприпустимо, аби освітяни, які навчають підростаюче покоління українців, отримували такі мізерні кошти”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ 17 вересня прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск виступив у Сеймі, розповівши про гібридні загрози рф та про зростання втрат України через нову тактику російських ударів. Зі слів Туска, йдеться про втрату 27 тисяч військових на місяць, і це число він назвав “сумним рекордом”. Виступ Дональда Туска щодо війни рф проти України з’явився на порталі польського парламенту – є повне відео та розшифровка. Посадовець сказав, що інформацію про втрати він отримав від українських колег. Прем’єр Польщі пов’язав зростання втрат з появою реактивних дронів зс рф та з їхнім активнішим використанням, повідомляє видання “Фокус”.
“Пане президенте, а чи спроможні ви забезпечити потреби нашої армії в потрібній кількості зброї, боєприпасів і людей, аби ми могли перетерти на пісок російське поповнення?” – звертається до Володимира Зеленського генерал Сергій Кривонос під час етеру на “Новини. Live”. Він радить не лякати українців страшними цифрами мобілізації на болотах. ЗСУ вже не одну таку партію відправила прямо до пекла. Головне зараз, не скільки людей набере до війська росія, а чи зможемо ми забезпечити свою армію всім необхідним, щоб відправити додому в чорних пакетах і це вороже поповнення.
“Уряд заклав Раді майже триста лямів на підземний бункер, і нардепи пішли на майже місячний відпочинок. Нагадаю, грошей нема, Буковель гуляє і фоткається, душить либи і тусить в елітних готелях, діти навчаються в підвалах, іноземці збирають мільйони, щоб бодай якось закрити наші діри в бюджеті… Людовік і Марія-Антуанетта теж тусили. І не розуміли, а що не так з народцем то? Краще б вони історію вивчали… Або прочитали бодай “Психологію мас” Лебона. Але про що це я? В нас прав не дадуть без іспиту, а управляти державою можна. Дєлов то…” – написав у своєму блозі на Фейсбук журналіст і письменник Василь Зима.
“Учора (19 вересня) під час атаки на Київщину було вбито двох дітей, а сьогодні на “Карпатському саміті” з боку посадовців – стендап, тупорилі жарти і веселий настрій. Дежавю 2014, коли теж вже гинули діти, ана “1+1” “Квартал” по повній обсміював ЗСУ. Як ця блювотна естетика досі сприймається населенням – в голові не вкладається, але ті ж самі люди апелюють до байдужості світу і вопрошають “за что?”, – написав у своєму блозі на Фейсбук депутат Запорізької міськради Валерій Прозапас.
Польща готує новий пакет військової допомоги для України вартістю близько 50 млн євро. Частиною допомоги стане авіаційне озброєння для українських F-16, призначене, зокрема, для знищення російських безпілотників. Про це пише Pol- skie Radio.
Після звільнення Руслана Кравченка наступного генерального прокурора можуть знову призначити за старими правилами – без відкритого конкурсу. Водночас 56% українців кажуть, що більше довіряли б генпрокурору, якби його обирали на відкритому конкурсі за участі незалежних міжнародних експертів. Лише 4% за такого сценарію довіряли б йому менше. Про це свідчать результати всеукраїнського опитування, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва спільно з КМІС. Важливо зазначити, що дослідження проводилося з 21 серпня по 10 вересня 2026 року, тобто до втечі Руслана Кравченка за кордон 14 вересня. Крім того, операція НАБУ і САП “Карфаген”, під час якої антикорупційні органи заявили про викриття злочинної організації в Офісі генпрокурора, стала публічно відомою лише 4 вересня – за шість днів до завершення опитування. Тобто результати дослідження практично не відображають можливого впливу подальших подій навколо Кравченка та Офісу генпрокурора на суспільну довіру. Дослідження також зафіксувало високий рівень недовіри до прокуратури загалом. 70% респондентів відповіли, що скоріше або зовсім не довіряють українській прокуратурі. Довіряють їй 26%. Про це повідомляється на сайті ЦПК.
Віктора Мойсієнка – відомо' го мовознавця, професора Жи' томирського державного універ' ситету імені Івана Франка, чле' на-кореспондента НАН України та ветерана ЗСУ – призначили директором Інституту україн' ської мови НАН України, пові' домляє видання Житомир Onli' ne.
Українська освітянка Андріана Паук показала на Фейсбук перший у навчальному році аванс, який прийшов їй після вересневого підняття зарплат педагогам на 20%. За першу половину вересня вона отримала 3320 грн авансу. Педагогиня жартома звернулася до мережі із питанням, куди витрачати ці “небачені раніше грошиська”? Можливо, кудись інвестувати? “Боюся уявити, яка прийде решта зарплати, з таким-то потужним авансом”, – написала Паук. У коментарях на сайті “Всеосвіта” інші педагоги жартували, що 3 тисячі гривень – “це ще нічогенька сума”. Деякі освітяни взагалі отримали аванси по 1250–1500 грн. Попри велику кількість сумних жартів, у коментарях люди зазначали, що це неприпустимо, аби освітяни, які навчають підростаюче покоління українців, отримували такі мізерні кошти.
В Україні 330 тисяч ветеранів офіційно зареєстровані як непрацюючі. І це недопрацювання держави. Про це під час брифінгу в
Укрінформі заявив міністр у справах ветеранів Віталій Кім. За його словами, близько 200 тисяч із них можуть працювати неофіційно, однак ця цифра є його особистою оцінкою.
В Одесі судили жінку, яка виправдовувала російську агресію. В результаті суд зобов’язав її читати українську класику. Як повідомляє “Судово-юридична газета”, на суді вона визнала свою провину. Їй призначили п’ять років позбавлення волі, але звільнили від відбування покарання з випробуванням на три роки. Крім того, суд зобов’язав жінку прочитати романи Івана Багряного “Тигролови” і “Сад Гетсиманський”, а також Будапештський меморандум. Після прочитання вона повинна надати органу пробації власні твори з міркуваннями: щонайменше по 500 слів про кожен твір і 100 слів про меморандум.
“В Україні розгортається історія, яку я категорично відмовляюся сприймати як чергову невинну “оптимізацію”. Публічно поширено інформацію про припинення Національного наукового центру “Інститут бджільництва імені П. І. Прокоповича” як самостійної юридичної особи та його реорганізацію. Мова йде про загрозу демонтажу спеціалізованої наукової інституції, яка займається генетикою і селекцією українських бджіл, технологіями запилення, медоносними ресурсами, хворобами бджіл, якістю продукції та нормативним забезпеченням галузі (НААН України). Я вважаю це рішення не просто помилковим. Я звинувачую українську державну владу і керівників державної аграрної системи у проведенні політики, яка об’єктивно послаблює продовольчу безпеку, аграрну самодостатність і господарську автономію України”, – написав у своєму блозі на Фейсбук підприємець і громадський діяч Владислав Смірнов.
Ольга Демідко, кандидатка історичних наук, доцентка ка' федри культурології Маріуполь' ського державного університету, анонсувала вихід книги “Світло й тіні Маріуполя”. Видання роз' повідає про історію кохання ма' ріупольського художника Архи' па Куїнджі, засновників першо' го грецького театру міста та гас' тролі театру корифеїв. Про це пише медіа “Східний варіант”.
У Почаївській лаврі на Тернопільщині журналісти знову зафіксували висловлювання окремих паломників і духовних осіб, які повторюють російські історичні та пропагандистські наративи про Україну, війну та відносини з Росією. Новий репортаж із Почаєва опублікувало hromad- ske. Журналісти поспілкувалися з відвідувачами лаври та зафіксували низку заяв про “триєдину Русь”, “братів-росіян”, нібито вирішальну роль США у війні та навіть твердження, що російські ракети по Україні насправді запускає “диявол”, а не Росія. Водночас важливо відокремлювати ці висловлювання від офіційної позиції всієї Української православної церкви. Йдеться про заяви конкретних людей, записані журналістами під час відвідин Почаївської лаври, а не про соцопитування всіх її вірян.
Національний банк України представив нову срібну пам’ятну монету “Червона рута – голос поколінь”, присвячену однойменній пісні та її автору Володимиру Івасюку. Номінал монети становить 10 грн, а тираж – до 10 тис. штук. Про це повідомив НБУ. Монету виготовлено зі срібла 925 проби, її маса становить 31,1 г. На аверсі зображений стилізований портрет Володимира Івасюка за піаніно з нотним станом та ручкою. На тлі розміщені Карпатські гори й річка, форма якої нагадує скрипку. Праворуч від портрета зображена стилізована квітка червоної рути та силует дівчини з квіткою. На реверсі річка переходить у нотний стан з уривком мелодії “Червона рута”. Композиція також містить квітку червоної рути.
Лідери двох українських громад у Європі раптово померли з різницею утри дні: 13 вересня 2026 року помер віцепрезидент Світового Конґресу Українців (СКУ) в Південній Європі, заступник голови світової координаційної
Подвижники “Просвіти” · “Постать Святослава Карповича постає як символ незламності, відповідальності перед історією та безмежної любові до рідної землі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
робку займає історико-документальна праця “Зборів”, присвячена одній із визначних сторінок української історії. Автор звертається до подій Національно-визвольної війни середини XVII століття (1649р.) прагнучи показати значення Зборівської битви та її вплив на українське державотворення. Через історичні постаті та документи він розкриває незламне прагнення українців до свободи. Адже, саме за результатами цієї війни Польща визнала державну автономію Запорізького Козацтва. Особливе місце у творчості Святослава Васильчука займають історико-біографічні дослідження. Одним із найцінніших є видання “Із славетного роду Руданських”, яке вийшло у кількох доповнених редакціях і було перевидане у 2022 році. У книзі автор досліджує життєвий шлях Олексія Боржковського – лікаря, громадського діяча та нащадка видатного українського поета Степана Руданського.. Видання, яке вийшло у 2025 році “Український Національний прапор над Житомиром” присвячене 35- річчю підняття українського прапора над Житомирською міською радою 13 червня 1990 року. Книга знайомить з історичними подіями, що відбулися вперше на всій Східній Україні в ніч із 13-го на 14 червня 1990 року. Група рухівців під орудою голови Святослава Васильчука встановила над будівлею Житомирської міської ради синьо-жовтий прапор і герб – Тризуб. Святослав Васильчук відомий не лише як письменник, а й як невтомний дослідник історії Волині та Житомирщини. Його статті друкувалися у всеукраїнських і регіональних виданнях, наукових збірниках, краєзнавчих альманахах. Особливу увагу він приділяє темам українського визвольного руху, історії “Просвіти”, репресованих діячів, розвитку української журналістики, історії козацтва, духовної спадщини Полісся. Святослав Васильчук також був одним із співавторів науково-популярного видання “Козацтво Волині-Житомирщини”, присвяченого історії козацького руху на теренах краю. Багаторічна діяльність Святослава Васильчука у Житомирській обласній організації ВУТ Просвіта” стала продовженням його літературної праці. Святослав Карпович є лауреатом літературних і громадських премій, зокрема імені Івана Огієнка та Степана Руданського. Однак найбільшою його заслугою є не нагороди, а те, що він створив книги, статті, дослідження, сотні публічних виступів і тисячі читачів, які завдяки його працям відкрили для себе історію України та Житомирщини. Для Житомирщини Святослав Васильчук став одним із тих діячів, які наприкінці ХХ століття формували новий культурний простір області, сприяли розвитку української освіти, книговидання, бібліотечної справи та громадянського суспільства. У рік його 85-річного ювілею постать Святослава Карповича постає як символ незламності, відповідальності перед історією та безмежної любові до рідної землі. Його слово й надалі служить Україні.
Подвижники “Просвіти” · “Постать Святослава Карповича постає як символ незламності, відповідальності перед історією та безмежної любові до рідної землі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Єлизавета ЛЕБЕЙКО
Кожне покоління має пройти науку патріотизму. Святослав Васильчук
В історії кожного краю є люди, які не прагнули слави, але своєю працею залишили глибокий слід у суспільному житті. Їхні імена стають символами епохи, а життєвий шлях – прикладом громадянської мужності, вірності власним переконанням і безмежної любові до України. Саме до таких особистостей належить Святослав Васильчук – журналіст, письменник, науковець, громадський і політичний діяч, багаторічний голова Житомирського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, заслужений журналіст України, депутат Житомирської обласної ради трьох скликань, кавалер ордена “За заслуги” ІІІ ступеня. Його біографія нерозривно пов’язана з боротьбою українців за право бути господарями на власній землі. Сьогодні ім’я Святослава Васильчука добре відоме не лише на Житомирщині. Його знають як журналіста, який десятиліттями відстоював правду, як одного із фундаторів Товариства української мови ім.Т. Шевченка (згодом “Просвіта”) та Народного Руху України на Житомирщині, як дослідника історії українського визвольного руху та невтомного просвітянина. Але перш ніж стати одним із лідерів національного відродження, йому самому довелося пройти непростий шлях людини, яку тоталітарна система намагалася змусити мовчати. Святослав Карпович народився 5 вересня 1941 року у селі Антонівка Костопільського району Рівненської області – у буремний час Другої світової війни. Його дитинство проходило серед людей, для яких Україна була не просто географічною назвою, а сенсом життя. Батько, Карпо, був людиною виняткового авторитету. Він воював в Армії Української Народної Республіки, підтримував український просвітницький рух, організував у рідному селі осередок “Просвіти”, а згодом став членом Організації українських націоналістів. Після початку німецько-радянської війни перейшов у підпілля і став надрайонним провідником ОУН. У 1945 році був заарештований радянськими каральними органами, засуджений до двадцяти років каторжних робіт і загинув під час Воркутинського повстання 1953 року. Мати, Текля, попри тяжкі випробування, зуміла виховати дітей у любові до рідної землі. Родина пережила переслідування, арешти, втрати, але не зреклася своїх переконань. Старший брат Андрій загинув у боротьбі з підрозділами НКВС, сестри допомагали українському підпіллю, ризикуючи власним життям. Для маленького Святослава це були не сторінки підручника історії, а реальність Особливим є спогад про батька, який ще за польських часів відстоював право українських дітей навчатися рідною мовою. Святослав Карпович розповідав: “Батько звернення подавав до польського Сейму, щоб половина занять була українською мовою. Цю заяву підписали навіть польські колоністи”. Повоєнне дитинство Святослава Васильчука було непростим. Він ріс у час, коли будь-яка згадка про український визвольний рух могла стати підставою для переслідувань. Радянська влада намагалася стерти пам’ять про ОУН і УПА, а діти “ворогів народу” нерідко зазнавали дискримінації. Однак саме сімейна пам’ять стала його моральною опорою. Після закінчення Костопіль' ської середньої школи юнак ви' рушив на Донбас. Як і тисячі мо' лодих людей того часу, він споді' вався здобути професію та са' мостійно будувати своє майбут' нє. Проте реальність виявилася далекою від офіційної радян' ської пропаганди. Згодом він згадував: “Нам наобіцяли, що там нас навчать професії. Брехня суцільна!”. Після роботи на Донеччині були шахти, служба в армії в Азербайджані, а потім — Воркута. Саме там, далеко від України, особливо гостро відчувалася потреба берегти свою національну ідентичність. Святослав згадував: “Ми жили тільки Україною.Слухали передачу з Києва “Для українців, що проживають за кордоном”. Ми теж важали себе такими українцями. Ми – це старший брат Тарас, односелець Василь Червінський – син репресованого батька Петра Даниловича Червінського, який також карався тут ,у Воркуті 15 років, але вижив. Ми всі мріяли повернутися в Україну, щоб продовжувати боротьбу за нашу незалежну державу”. У 1964 році Святослав Васильчук вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Здавалося, перед здібним юнаком відкриваються широкі перспективи. Проте саме університет став місцем його першого відкритого протистояння радянській системі. В середині 1960-х років посилювалася русифікація освіти, звужувалася сфера використання української мови, а будь-які прояви громадянської активності розцінювалися як політична неблагонадійність. Разом із однодумцями Вадимом Мициком, Богданом Уніятом, Михайлом Скориком, Тетяною Чуприною, Анатолієм Парфенюком, Леонтієм Даценком, Аркадієм Музичуком Святослав виступив проти русифікації навчального процесу та низького рівня викладання окремих дисциплін. Молоді люди вимагали поваги до української мови й права на якісну освіту. Така позиція швидко привернула увагу Комітету державної безпеки. Незабаром його викликали на допити, а у 1965 році рішенням керівництва університету відправили на так зване “перевиховання” до робітничого колективу в Кременчуці. Через рік, попри обіцянки поновити навчання, Святослава Васильчука було відраховано “за націоналістичні погляди, несумісні з переконаннями радянського студента”. Цей епізод став переломним. Відрахування з університету не стало кінцем журналістської мрії Святослава Васильчука. Навпаки, саме цей період загартував його характер і переконав, що справжня журналістика починається там, де людина не боїться говорити правду. Завдяки підтримці українського письменника Олеся Гончара Святослав Карпович згодом зміг поновитися на навчанні та завершив факультет журналістики. Для молодого журналіста це була не просто можливість отримати диплом – це була моральна перемога над системою, Перші роки журналістської роботи пройшли далеко від рідної Волині. У 1968 році Святослав Васильчук переїхав до Узбекистану, де працював кореспондентом обласної газети “Кашкадарйо хакикати” (Правда Кашкадар’ї). Повернувшись до України, він працював у газетах “Корчагінець”, “Радянське Поділля”, “Вінницька правда”. Проте навіть успішна професійна діяльність не захистила його від переслідувань. Коли стало відомо про долю його батька – діяча українського визвольного руху, журналіст знову відчув тиск радянської системи. Фактично його змусили залишити роботу лише через родинну біографію. У 1978 році Святослав Васильчук переїхав до Житомира. Саме з цього часу розпочався новий, надзвичайно важливий етап його життя, який назавжди пов’язав його ім’я з історією нашого краю. Він працював редактором центру “Укрінформагропром”, співпрацював із багатьма українськими газетами та журналами, друкував історичні, публіцистичні й краєзнавчі матеріали. Кінець 1980-х років став переломним для всієї України. Політика перебудови дала суспільству можливість відкрито говорити про те, що десятиліттями замовчувалося: українську мову, репресії, Голодомор, діяльність ОУН і УПА, право українців на власну державу. На Житомирщині одним із найактивніших організаторів цього процесу став саме Святослав Васильчук.Навесні 1989 року він був серед тих, хто створював у Житомирі Товариство української мови імені Тараса Шевченка. Організація швидко перетворилася на потужний громадський рух. Її осередки виникали на підприємствах, у навчальних закладах, бібліотеках, установах культури. Зокрема, в Житомирі осередки ТУМ “Просвіта”, виникли на заводах верстатів автоматів, “Хімволокно”, “Льонокомбінаті”, “Електровимірювач”, в педінституті, культосвітньому училищі, обласній бібліотеці, філії Спілки письменників України та ін. Саме звідси почалося масове українське відродження в області. Під його керівництвом організація вже за короткий час об’єднала сотні активістів і створила осередки ТУМ “Просвіта”, як у Житомирі, так ів області. 1989 рік став роком народ' ження Народного Руху України – першої масової демократичної сили, яка відкрито виступила за державну незалежність України. Святослав Васильчук став одним із засновників Народного Руху на Житомирщині та очолив його крайову організацію. Упродовж 1989–2003 років він був її нез' мінним керівником, організову' ючи мітинги, просвітницькі за' ходи, конференції, зустрічі та акції на підтримку української державності. Однією з найяскравіших сторінок новітньої історії Житомира стала участь містян у Всеукраїнській акції “Ланцюг єднання” 21 січня 1990року.Організатором заходу в Житомирі був Святослав Васильчук. Тисячі людей вийшли на вулиці із синьо-жовтими прапорами, демонструючи прагнення до незалежності та соборності України. У 1990 році Святослава Васильчука вперше обрали депутатом Житомирської обласної ради. Загалом він тричі поспіль представляв інтереси жителів області – з 1990 до 2002 року. Очолював комісію з гуманітарних питань обласної ради. Його діяльність була пов’язана насамперед із питаннями розвитку української культури, освіти, захисту державної мови, підтримки національного книговидання та громадських ініціатив. Особливо дбали просвітяни та рухівці за відновлення діяльності на теренах Житомирщини незалежної від московського патріархату української Автокефальної православної церкви (згодом Київський Патріархат). У перші роки незалежності він активно працював над утвердженням української символіки, підтримував створення нових культурних осередків, сприяв розвитку бібліотек, музеїв та просвітницьких організацій Житомирщини. Новим етапом громадської діяльності стало обрання Святослава Васильчука головою Житомирського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, яке він очолює з 2000 року. Для нього “Просвіта” - не просто громадська організація – це продовження справи його батька, який ще до війни створив осередок “Просвіти” у рідному селі. Письменницька діяльність Святослава Васильчука є природним продовженням його журналістської та просвітницької праці. Його книги поєднують художнє слово, документалістику, історичне дослідження та особисті роздуми. Окреме місце у творчому до-
Такі вони, просвітяни “Живи, цвіти та міцній, рідна Українська Державо!” · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
перших голів рівненської “Просвіти” професора Бориса Степанишина чи, приміром, хвору сусідку, яка не мала родини. А ще в її житті багато щирої української пісні. У хорі “Молитва”, який створили в перші роки незалежності при Свято- Воскресенському соборі Рівного, її голос звучав майже три десятиліття! Заради пісні в “Молитві” добровільно об’єдналися вчителі, лікарі, інженери: виступали на Гурбах, на “Козацьких могилах”, у Пересопниці, на освяченні українських храмів. Коли почалася велика війна, вона одразу ж принесла до Народного дому ліки, теплі речі та гроші. А потім стала волонтеркою: плела сітки в театрі ляльок, збирала й відправляла посилки для захисників. Ця неймовірна жінка, на долю якої випало дві війни,поспішає відгукнутися на кожне прохання, простягнути руку підтримки та допомоги. Вона ревно молиться за наше мирне українське небо. І за повернення додому кожного сина України. Нехай же Господь щедро обдаровує Вас, шановна Тетяно Семенівно,своїм заступництвом, добром і життєвою силою!
Надія Легун – просвітянка, яка наближається до свого 100- літнього ювілею. Тому так хвилююче приймала свій дорогий подарунок – прапор рідної держави. Вона постійно брала участь у просвітянських заходах, декламувала вірші, співала пісні, грала вистави. Походить із патріотичного роду. Її дід мав четверо дітей, оформив позику в банку, взяв під заставу все своє рухоме і нерухоме майно, щоб побудувати в селі Стриганці першу українську читальню і кооператив, бо була тільки польська і жидівська. її дід під заставу власного майна звів у селі Стриганці першу українську читальню та кооператив. Захід відбувався в рамках відзначення Дня Державного Прапора України. Почесне право підняти стяг було надано голові обласного об’єднання ветеранів та отаману Соборного козацтва “Українська Січ” Василю Сав’юку, голові Спілки офіцерів області Івану Лазору та голові Молодої “Просвіти”, депутатці облради Євгенії Бардяк. Подячною грамотою також було відзначено волонтерку з Тлумача Оксану Рибчин. Зі святом Незалежності присутніх привітав заступник міського голови Івано-Франківська Олександр Левицький та вручив грамоти і подячні листи. Голова міської “Просвіти” Марія Гуцол урочисто вручила активним просвітянам найвищу нагороду організації – медаль “Будівничий України”. У мистецькій частині програми виступили очільники Городенківської “Просвіти” Ірина Гаврилюк та Михайло Мицус, священник ПЦУ Богдан Мороз, а піднесений молитовно-патріотичний настрій подарував хоровий колектив “Пісенне мереживо” під орудою Василя Гультая. Живи, цвіти та міцній, рідна Українська Державо!
Такі вони, просвітяни “Живи, цвіти та міцній, рідна Українська Державо!” · с. 5сторінка оригіналу ↗ Інна ОМЕЛЯНЧУК
Вона – почесна просвітянка, нещодавно відзначила 85-річчя. Жінка й сьогодні щиро плекає українське слово, береже історії знакових людей Рівного і… плете маскувальні сітки для наших захисників. Пані Тетяна Піяр – активна просвітянка, яка не шукає спокою і в своїх 85. Пригадую, як на урочистій академії рівненської “Просвіти” секретар Рівненської єпархії протоієрей отець Сергій Лучанін з особливим трепетом вручив їй медаль Православної церкви України “За любов і жертовність до України”. Ця жертовність – у всьому: з перших днів відродженої “Просвіти” вона була берегинею нашої бібліотеки, в якій кожну книгу перечитала сама. А ще стояла біля витоків українського жіночого руху. Вже в 1993 році пані Тетяна представляла Рівненщину в столиці як делегатка першої Міжнародної конференції “Українка і демократія”, яку організували Світова федерація українських жіночих об’єднань(СФУЖО) та “Союз українок”. Її глибока дослідницька робота стала основою книги “Наша доля – Союз українок”, яка мала два видання – в
Михайлина БОДНАР, завідувачка культурно-масової роботи “Просвіти Прикарпаття”
З нагоди 35-ї річниці Незалежності України Івано-Франківська обласна організація ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка зібрала патріотичні сили Прикарпаття. Попри те, що свято ми зустрічали в умовах тривоги та смертельної загрози для існування нашої держави, на захід зібралися ті, кому віддано й безкомпромісно дорога доля України, – ті, хто виборював її незалежність і продовжує працювати заради нашої Перемоги. Особливою окрасою свята стало вшанування просвітян. На згадку про цю величну дату їм урочисто вручили синьо-жовті стяги – сакральні символи, за які у запеклих битвах віддали життя мільйони борців за волю. Цю почесну місію виконав виконувач обов’язків голови обласної “Просвіти” Андрій Деркач. Авторкою ідеї та головною організаторкою заходу виступила завідувачка культурно-масової роботи обласної “Просвіти” Михайлина Боднар. Серед відзначених державними прапорами – цвіт прикарпатського просвітянства та державотворення: Володимир Ковальчук – заслужений юрист України. Саме він 14 травня 1989 року в селі Воскресінці на Коломийщині під час багатотисячного відкриття пам’ятника Т. Шевченку за дорученням УГС та особистим проханням В’ячеслава Чорновола вперше на Івано-Франківщині привселюдно підняв національний синьо-жовтий прапор. Один із фундаторів та делегат Народного Руху України, який згодом присвятив життя державній службі в ОДА, податковій інспекції, органах юстиції та представництву Урядового уповноваженого у справах ЄСПЛ.
2007 та 2012 роках у рівненському видавництві “Волинські обереги”. Це літературно-документальний літопис жіночого руху Рівненщини у міжвоєнний період, долі жінок у роки війни, репресій та повоєнних випробувань. А вже в 2018-му вона стала однією із засновниць громадської організації “Рівненський Союз українок”, – розповідає голова обласної організації ВУТ “Просвіта” Іван Вєтров. Цю неймовірну життєву силу пані Тетяні дає рідне село з промовистою назвою Сильне, що в синьоокій Волині. І в неї самої такі ж, синьо-голубі очі, глибокі озерця яких, здається, ось-ось розхлюпають добро… Бо саме воно, без жодного перебільшення, стало її головним життєвим виміром: попри те, що доля ніколи не стелилася перед цієї жінкою вишитими рушниками. Вона народилася 4 вересня воєнного 1941-го. Її Сильне – це мама, сестра і брати, старий сільський храм, незабутні колядки й зелені свята. Воєнні дитячі спогади назавжди зафіксували вирву від німецького літака та засипаного склом хворого братика. А потім були голодні повоєнні роки… “Досі не можу викинути шматочок хліба: їжу вважаю святинею”, – написала Тетяна Піяр. Здається, саме зі своєї слабкості вона черпала якусь неймовірну життєву силу! “Пригадую, як на Різдво та Великдень у школі почали влаштовувати танці. Щоб діти не йшли до церкви. А ми якось все одно пішли колядувати до директора на прізвище Пітун. Він пригостив нас цукерками і за це одразу ж позбувся роботи”, – пригадує пані Тетяна.
Вона стала вчителькою рідної мови та літератури, і з 1970 року пов’язала свій шлях із Рівненською ЗОШ №4. Аж на 42 роки! За цей час поставила “на крило” не одне покоління рівнян: вчила їх не лише грамотно писати й багато читати, – вчила завжди любити в собі Україну. Ділитися з іншими скромним добром. Так, як робила це сама, доглядаючи могилу одного з
“У моєму поважному віці сон кудись тікає, – його місце займають спогади”, – так починається одна з розповідей у щоденнику Тетяни Піяр.
Такі вони, просвітяни “Живи, цвіти та міцній, рідна Українська Державо!” · с. 5сторінка оригіналу ↗ Степан Волковецький – народний депутат України двох скликань, співавтор (разом із Левком Лук’яненком) проєкту Акта проголошення незалежності України. До 35-річчя Незалежності від Президента України у Верховній Раді отримав посвідчення “Засновник державної незалежності України”. У минулому – двічі голова Івано- Франківської обласної ради, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Грузії та Азербайджані. Дмитро Захарук – громадсько-політичний діяч, письменник (член НСПУ), засновник першої на теренах СРСР незалежної демократичної газети “Агро”. Депутат Верховної Ради першого (“першопрохідного”) скликання, голова виконкому обласної ради, секретар бюджетної комісії ВРУ та член першої Конституційної комісії. Саме він запровадив зворушливу традицію – класти новонароджену дитину на Державний Прапор України, що закарбував і на власному онукові Дмитрику. Олег Вівчаренко – заслужений юрист України, доктор юридичних наук, доктор прав Українського вільного університету в Мюнхені, заступник директора Юридичного інституту Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, член правління міської “Просвіти”. Володимир Боцюрко – доктор медичних наук, академік АН вищої школи України, член правління міської “Просвіти”. За його ініціативи в Івано-Франківську вперше за часів Незалежності відбувся Всеукраїнський з’їзд ендокринологів. Автор проєкту першого й єдиного в Україні Біблійного саду в Маріямполі. Любомира Калуська – кандидатка педагогічних наук, докторка філософії, доцентка Івано- Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Авторка комплексної програми розвитку дітей “Соняшник” (з грифом МОН), переможниця Всеукраїнських конкурсів на кращий освітній посібник та технології. Степан Ґеник – професор
Івано-Франківського національного медичного університету, заслужений діяч науки і техніки України, член ради міської “Просвіти”. Автор патентованих способів пересадки нирки, печінки та підшлункової залози, науковий керівник багатьох кандидатських дисертацій. Іван Гаврилів – відомий художник, який подарував “Просвіті” низку власних картин, створив художнє оформлення Музею Шани Т. Шевченка та Центру патріотичного виховання учнівської молоді ім. С. Бандери. Ярема Петрів – член правління Товариства української мови від часу його заснування, депутат обласної ради. Дослідник Голодомору 1947 року на Городенківщині та Снятинщині, активний діяч комісії з надання пільг ветеранам ОУН-УПА, багаторічний керівник кадрових служб ОДА. Мирон Вільшук – один із співзасновників Товариства української мови ім. Т. Шевченка, краєзнавець, колишній проректор обласного інституту післядипломної освіти педагогів. Упорядник численних освітньо-патріотичних збірників та автор просвітянських звернень.
Доля · “Хочеться побачити щось нове, цікаве, набратися досвіду у передовій країні”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка
Закінчення. Поч. у ч. 35 за 2026 р.
Духовна єдність Життєво-професійну енергетику Петра Васильовича та Орисі Володимирівни Книшуків творила їхня національно-духовна єдність. Любов до рідної землі як у Петра Васильовича, так і в Орисі Володимирівни – не гучні чи улесливі слова, а доброчесний спосіб життя. Після закінчення інституту вони повернулися у колгосп ім. Я. Галана, де наполегливо реалізовували отримані знання. Але згодом за рекомендацією фахівців перейшли працювати у радгосп “Косівський” (село Спас). Орися Володимирівна всім своїм єством підтримувала Петра Васильовича, який сповідував золоте християнське правило: слід людини на землі має бути доброчинним і шляхетним. Національні патріотичні переконання треба формувати сумлінною працею, новітніми знаннями, правдивою історичною пам’яттю, дисципліною, відповідальністю. Тут народився їхній другий синок Василько. “З приходом Петра Васильовича у радгоспі відбулися відчутні зміни, особливо ставлення до працівників, організація роботи на фермі. День за днем радгосп із відсталих почав виходити на лідерські позиції. Петру Васильовичу вдалось згуртувати сильних особистостей. Він умів приймати важливі рішення, ніколи не боявся брати відповідальність на себе, сміливо називав речі своїми іменами перед будь-якою авдиторією, не зважаючи на авторитети” (М. Бойко). Ґаздівські риси Петра Книшука проявлялися найоригінальнішим способом. “Коли ми, зовсім молоде подружжя, працювали у Спасі, мій коханий чоловік подарував мені на день народження... курчат. Звісно, мені, юній, зовсім не курчат хотілося на день народження. Але це була наша перша господарка, тож курчата знадобилися, – із усмішкою згадує Орися Володимирівна. – Потім були кролі, поросята, ягнята, телята, коза та інша живність. А коли мої батьки подарували нам корову, Петро зауважив: “Бачиш, твої батьки мене підтримують, то лиш ти ображаєшся!” Насправді Орися Володимирівна вміла господарювати, щоби не залежати від ринку. Син Богдан дивувався: “Не знаю, як батьки встигали обходити вранці таку домашню “ферму”, а потім ще спішили на роботу. У п’ятому класі я вже умів варити їсти. Коли нас перевели вчитися до Коломиї, доводилося вставати о шостій ранку, щоб встигнути на уроки. Згодом ми переселилися у Перерів, відстані і час стали іншими. Після сьомого класу замість курорту батько відправив мене на полонину – аж під румунський кордон. Верховинщина, між горою Піп-Іван і заставою Середня. Там утримували 800 овець. Вставати треба було о четвертій ранку разом з вівчарями. Тато хотів, аби я там наглядав за нашими телицями. Щоб відвідати мене, мама добиралася 24 години. Приїхала, дивиться: я утрьох штанах, а коліна голі... Того літа я заробив на полонині 200 грн. Згодом з братом і батьком ми поїхали до Івано-Франківська, тато доклав свої гроші і ми купили додому телевізор. На той час у хаті були тільки ліжка і шафа”. Для багатьох керівників у сільськогосподарському виробництві розповідь Богдана про домашнє господарство батьків, виховання дітей може викликати іронічне здивування. Але ці деталі найповніше характеризують морально-духовні риси Петра та Орисі Книшуків.
“Америку треба будувати в Україні!” Суспільно-політичні обставини кінця 1980-х і початку 1990- х років спонукали подружжя Книшуків складати нові іспити на українську громадянську гідність і професійність. Розвал Радянського Союзу здійснився. Розвалювалися колгоспи, але сільське господарство треба було розвивати. Потужними організаторськими гранями засяяла діяльність Петра Васильовича та Орисі Володимирівни, пов’язана з функціонуванням агрофірми “Прут”, якою керував талановитий господар Василь Ткачук, а пізніше – товариства з обмеженою відповідальністю “Прут-Генетик”, фермерським господарством “Прометей”. Головний виклик: як з відродженням незалежності України будувати нову, сучасну державу? Але ж нових будівничих не було. Актуально і гостро постало питання про співпрацю з цивілізованими, розвиненими країнами. Василь Ткачук і Анатолій Попадюк порекомендували Петрові та Орисі Книшукам поїхати на навчання до США. Критерії відбору прості: молодість, відповідна освіта, елементарна практика і головне – бажання працювати у тваринництві. Пропозиція стажуватися у США була для Петра та Орисі Книшуків, як грім у яснім небі. Хочеться побачити щось нове, цікаве, набратися досвіду у передовій країні. Але – малі діти, чужа країна і ні слова по-англійськи. Роздуми, вагання, поради і нарешті вирішили – їдемо. Вивчали англійську мову на прискорених курсах. Паралельно працювали. Діти залишаються у батьків, а молоде подружжя ще з іншими двома парами відправляються в “капіталістичний рай”. Фортуна давала привабливий шанс – залишитися у США, у розвинутій, прогресивній і демократичній країні. Адже брат батька Орисі Володимирівни Іван Копей, нині покійний, проживав у США. Був заможним, але самотнім. Просив Петра та Орисю Книшуків залишитися, створювати фермерське господарство, обіцяв сприяти цій справі. Петро Васильович був категоричним: “Ні! Америку треба будувати в Україні!”. Орися Володимирівна зазначила, що ця позиція стала лейтмотивом життя Петра Васильовича. Після відведеного терміну стажування Петро і Орися Книшуки повернулися додому. Двоюрідний брат Володимир Соломчак запитав Петра Книшука: “Чи не жалієш, що повернувся?”. Почув ствердну відповідь: “Я – українець! Я – гуцул! Люблю рідні Карпати, пісенний шелест столітніх смерек, дзвінкий шум гірських потоків, вівчарську ватру на полонині, слухати мелодії на космацькій сопілці чи дримбі. Я терплячий і впертий, я вірю, що і в Україні можна все зробити, щоб по-людськи жити, через те і вернувся”. Головний висновок, який часто Петро Васильович озвучував після навчання у США: “Треба будувати Америку в Україні”. Запевнив, що і він сам, і його діти працюватимуть на рідній землі. Адже у нас є все необхідне для того, щоб бути успішною країною. Він завжди гордо ніс своє українське. Коли ми зі студентами приїхали в його господарство, були вражені. Було видно, що людина вклала душу у свою справу. Якби хоча б 30 відсотків господарів були такі ж закохані в рідну землю, як Петро Книшук і його дружина Орися, то справді – Америка вже була б у нас, в Україні” (Т. Підчашинська). Повернувшись із США, Петро Васильович і Орися Володимирівна почали втілювати здобуті знання у тваринництво. Завдяки новітнім технологіям вдалося вивести елітне поголів’я голштинів. Як керівник, Петро Книшук представляв господарство “Прут-Генетика” на різних обласних і всеукраїнських аграрних виставках. Марія Дранчук, яка раніше деякий час працювала на фермах у Німеччині, наголосила: була приємно вражена, що на фермі у Петра Книшука були європейські умови праці. Ідеальна чистота, порядок у всьому, ставлення до людей – як до рідних. З нього можна було брати приклад не тільки як з мудрого, справедливого керівника, а насамперед як з простої людини. Ніколи себе не ставив вище за працівника. Треба було сідати за трактор – сідав, треба було обходити худобу – ставав поруч з нами. “До всіх своїх організаторських талантів він ще й дуже добре розумів: сучасне сільське господарство – галузь високотехнологічна та наукоємна. Щоб вона була ефективною, потрібні кваліфіковані кадри. Петро Васильович постійно наголошував на важливості розвитку професійно-технічної освіти. Його хвилювали питання захисту українських товаровиробників, створення належних умов для високоякісного виробництва аціонального продукту” (Р. Михайлюк). Петро Васильович Книшук знав з дитинства, що в селах дуже працьовиті, здібні люди. Тож обдумував, як належно організувати робочий час, спрямувати сільську працю у правильне русло, щоб люди відчули матеріальне заохочення і моральне задоволення. Завдяки організаторським здібностям йому вдалося все це поєднати у фермерському господарстві “Прометей” і досягнути великих успіхів. Він любив казати: “Я ніц не вартий без людей!” “Петро Васильович з самого початку захопив нас чуйним ставленням. Завжди розпитував про самопочуття, домашні справи. Стежив, аби працівників смачно годували, часто й сам возив обід нам на поле, – розповіла Галина Шовгенюк. – Книшуки поважали людей праці, знали її ціну. Петро Васильович постійно наголошував: нащо шукати роботи десь по світах, коли найбільше щастя працювати на рідній землі”. Завдяки наполяганню Орисі Володимирівни, крім зернових почали вирощувати овочеві культури. Може здатися дивним, але у перші роки становлення фермерського господарства “Прометей” вона досить часто сапала із жінками. Коли осінь повнилась врожаєм овочів, Петро Васильович дякував дружині за її ініціативу. Під час розмови з Василем Бежуком він відверто зізнався, що в усьому, чого вдалося досягнути у житті, завдячує дружині Орисі. Вона була його надійним фундаментом, тилом і оплотом. Він вважав, що розумна і врівноважена жінка – запорука успішності кожного чоловіка”. Не знаю, чи Петро Книшук читав щоденники Олеся Гончара, але його думка про дружину збігається з оцінкою Олеся Гончара, який наголошував, що його дружина Валентина була для нього уособленням наполегливості, терпеливості, розважливості. Вирушаючи у мандрівку, подружжя Гончарів частенько брало із собою роботу: щось переписати, відредагувати... Поринаючи у спогади, Олесь Гончар відзначив у своєму щоденнику: “Можна було б порадити молодим прозаїкам такий метод співпраці. Але перед цим кожному треба знайти свою Валю”. Для Петра Васильовича надійним інтелектуально-професійним, духовним партнером у всьому, що він робив, була дружина Орися Володимирівна. Їх наснажувала до праці спорідненість душ. Перефразовуючи Тараса Шевченка, завдяки сильній волі людей, живучості чесних прагнень, одухотвореній мудрості живого слова, матеріальному заохоченню і мудрості керівництва фермерське господарство “Прометей” економічно зростало. Про Петра Книшука селяни з повагою казали “наш американець”, а друзі, приятелі називали його не тільки феноменальним трудоголіком, а й зіркою великого й успішного господарського комплексу. Орися Володимирівна з особливим пієтетом зазначила, що Петро Васильович дивував харизмою, тонким почуттям гумору, феноменальною пам’яттю, наполегливістю, завзяттям, відданістю господарській справі. Він був справжнім Прометеєм упродовж їхніх найщасливіших сімейних 36 років. “В Україні успішно діє Клуб новаторів, створений компанією BASF. Клуб об’єднує кращі господарства України з інтенсивного виробництва сільськогосподарської продукції. Без зайвого пафосу зазначу: фермерське господарство “Прометей”, яке представляє Івано-Франківщину в цьому клубі, – знане, потужне. Петро Васильович не боявся приймати непопулярні рішення, впроваджувати новий досвід” (І. Гриник). Формами, методами, результатами господарювання Петра Васильовича та Орисі Володимирівни прискіпливо цікавилися не тільки в Україні, а й за рубежем. Приїжджали американці подивитися, як господарює українець, що 10 місяців з дружиною стажувалися на різних фермах п’яти штатів. Схвалили втілення здобутих знань у “Прут-Генетику”. На цій основі згодом розвинулося багатогалузеве фермерське господарство “Прометей”. Обробляючи 6 тисяч гектарів орної землі на території 23 сіл, Петрові Васильовичу зі своїми сподвижниками вдалося створити потужний сільськогосподарський комплекс із замкнутим циклом: вирощування, зберігання, переробка, реалізація продукції. Сини Богдан і Василь Книшуки очолили різні аграрні галузі. “Батько нас вчив, що людська праця – найдорожча. Щоб дати людям високу зарплату, одиниця виробленої продукції має бути якомога дешевшою, – згадує Василь Книшук. – Дуже важливо вкладати зароблене у села, де господарюємо, допомагати односельцям розвивати об’єкти соціальної інфраструктури. Дбати тільки про себе – низько. Він наголошував також: бізнес треба вести чесно, відповідально. Головне – порядність. Не терпів фальші, підкилимних домовленостей. Любив рідну землю і передав цю любов нам”. Любов Петра Васильовича до селянської праці, до рідної землі була якась предковічна, передана генетично. “На жаль, його турботливістю і добрим серцем користувалися і ті, хто згодом встромляв ніж у спину, зраджував. Багато кому він допоміг піднятися по кар’єрних щаблях, вивів у люди, але вони з висоти раптового злету забули, хто їм туди проклав дорогу. Петро Васильович знав, бачив це, завжди дуже боляче переживав. Найгірше для нього було – розчарування у людях” (Б. Болюк). Петро Книшук все життя боровся за справедливість, за чесні стосунки між людьми. “Він не боявся, не вагався називати речі своїми іменами. Злодіям казав, що вони злодії. Хабарників називав так не поза очі, а з найвищих трибун. Називав інстанції, посадовців, їхні імена, суми, які від нього вимагали. Ті, хто був при владі, відверто казали, що живуть не за законами, а за “понятіями”. Якщо ти фермер, маєш щомісяця від кожного гек-
Доля · “Прагнув внести доброчесні зміни в усі сфери життя громади. Особливо в освіту, культуру, просвіту, спорт”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тара віддавати визначену суму. Тоді кожному підприємцю була встановлена своя “такса”. І мало хто смів виступати проти цього відверто. Петро Васильович не мовчав”. (І. Угрин). Досить трудно давалися йому сільськогосподарські здобутки, хоча був висококласним фахівцем в усіх галузях господарювання. Але попри це він постійно вчився, закінчив магістратуру, здобував нові знання, щоб застосувати їх на виробництві. Це захоплювало, але зміна влади, політичної ситуації залишали нещадні сліди на здоров’ї Петра Васильовича. “Дуже важким для нього був період повернення влади регіоналів. На прийомі у голови Івано-Франківської ОДА Михайла Вишиванюка батька переконували змінити політичні вподобання, мовляв, вони, регіонали, прийшли надовго, – згадує син Богдан Книшук. – Але тато завжди був послідовним, був людиною слова і справи. Звісно, владі це не сподобалося. До пів року на батька відкрили три кримінальні справи з допомогою коломийських урядників. Місяць-два він не ночував вдома, за нашою хатою стежили. Ми щодня були готові до якихось сюрпризів. Звісно, батько переживав і за сім’ю, і за господарство. Те цькування забрало у нього багато здоров’я...”.
В епіцентрі доленосних подій Петро Книшук, як депутат Івано-Франківської обласної ради трьох скликань і Коломийської районної ради двох скликань, діяв на вістрі усіх національно-важливих суспільно-політичних подій. Перебуваючи серед учасників Євромайдану, він сміливо заявив про свою позицію: “Я вірю в те, що перемога буде за нами. Народ ще жодна влада не зуміла подолати, а людські сльози ще нікому не минулися. Наша сила – в єдності. І впаде в Україні злочинна влада. Зникне також і сусідній путінський режим. Ми маємо глибоко проаналізувати все, що сталося з нами останнім часом. Перемога буде за нами, іншого шляху нема... Я не раз говорив з трибуни сесії обласної ради про беззаконня, свавілля, брехню, цинізм, які нас оточують. Усе це врештірешт закінчилося вибухом народного гніву”. Представляти Коломийщину на Всеукраїнському з’їзді майданівців 11—12 січня 2014 р. в Харкові було доручено депутатам Петрові Книшуку, Геннадію Романюку, Василеві Киселиці, молодим активістам Ользі Баранецькій, Олегу Савчуку, Назару Лехнику. Василина Кожушна написала, що Петро Васильович брав участь у народних вічах міст і сіл Прикарпаття, їздив на Майдан. Своїми виступами підтримував протестний морально-громадянський дух людей: “Сьогодні, як ніколи нам потрібна єдність і віра в перемогу. Ми, депутати обласної ради, ухвалили рішення про створення Народної ради, загонів самооборони, застосування чорно-червоних і європейських прапорів поруч із синьо-жовтими. Ми вимагаємо повернути на Івано-Франківщину всіх силовиків, яких відправили на Київ. Обласна рада заборонила на теренах області діяльність партії регіонів, комуністичні партії та їх сателітів”. Петро Книшук допомагав майданівцям, чим міг. А коли російські загарбники розпочали воєнні дії на сході України, забезпечував українських воїнів усім необхідним: амуніцією, продуктами, коштами. Майже три десятки добровольців – учасників АТО було із села Матеївці. У липні 2015 року 12 будівельників впродовж 10 днів споруджували фортифікаційні споруди біля Костянтинівки. Петро Васильович забезпечував їх продуктами, заправку буса, оплатив працю. Завдяки йому добровольча бригада будівельників успішно справилася з поставленим завданням: під пекучим сонцем на важкому кам’янистому ґрунті викопали і відповідно укріпили 120 погонних метрів траншеї (глибина – 150 см.). Журналісти Коломийської газети “Вільний голос” зібрали матеріали про події на Євромайдані та перші роки АТО. Завдяки меценату Петрові Книшуку побачила світ важлива, цікава книга “1292. Хронологія буремного часу”. Свої думки, які стосувалися розв’язання суспільно-політичних, господарських викликів, Петро Книшук – прагматичний, непопулістичний ґазда – не вмів загортати у гарні папірці. “Часто на сесіях, коли деякі депутати занадто “заганялися” в атмосферу популізму, самолюбування, самопіару, що неконструктивно впливало на перебіг подій, Петро Васильович дуже мудро, з тонким гумором міг виступити і розрядити ситуацію. Його слова завжди були предметні, практичні, по суті питання” (О. Сич). Коли зайшла мова, щоби Орися Володимирівна балотувалася в обласну раду по Снятинщині, Петро Васильович усміхнувся: “Де Ви таке виділи, щоб чоловік і жінка разом ішли в політику. Хто тоді господаркою займатися буде?”. Василь Гладій згадує: “Коли він почув, як активно проходять зустрічі Орисі Володимирівни з виборцями, навіть не сумнівався: будемо мати обласного депутата!”. Згодом Петро Васильович піджартовував: “Через вашу ініціативу мушу їхати на сесію обласної ради з дружиною!”. Петро Книшук, як багатогранна особистість, схвалював державну політику децентралізації. Докладав максимум обґрунтованих зусиль, щоби заснувати Матеївецьку об’єднану територіальну громаду. Ідея здійснилася. 16 грудня 2016 р. жителі 12 сіл, утому числі мого рідного Ганева, довірили П. Книшуку керувати ними – обрали головою Матеївецької об’єднаної територіальної громади. Погодившись, Петро Васильович зробив мужній громадянський крок. Фермерським господарством “Прометей” з розвинутою економікою, досить стабільним способом функціонування доручив управляти дружині Орисі Володимирівні та синам Богданові й Василеві, а громаду, як дружній, продуктивний, відповідальний, морально-психологічний організм треба було розбудовувати з нуля. “З перших днів створення громади він мотивував людей до активності, вболівання за справу. Прагнув, щоб усі розуміли – тільки від них залежить порядок, благоустрій, добробут у громаді. Кожен мав брати активну участь у розвитку громади. Не всім подобалася необхідність реєструвати підприємницьку діяльність, сплачувати податки. Петро Васильович зустрічався з людьми, пояснював, переконував. Порушив важливе питання економії коштів у бюджеті громади, переглянув доцільність тих чи інших посад. Здійснив непросте, але дуже ефективне скорочення штатів у різних установах. Звісно, не всім це подобалося. Але в тому й була особливість Петра Книшука. Він не боявся приймати рішення, часто дуже непопулярні. Він ішов до людей і пояснював їм свої вчинки. Брав на себе відповідальність і звітував перед громадою” (Л. Глушков). Петро Васильович не дозволяв собі необдуманих вчинків. Завжди дослухався до думки фахівців, був дуже добрим учнем і у зрілому віці. Він “був лідером нової генерації: знав, що таке сила громади, що таке Магдебурзьке право, що таке влада. Умів блискуче координувати діяльність усього колективу заради досягнення спільної мети. Був публічним менеджером, умів втілити свої задуми для користі всієї громади. Тішився зробленим, просто розквітав, коли бачив, що люди ходять гарними дорогами, діти вчаться у теплій школі, в оновленому клубі лунають пісні...” (Ю. Івасюк). Для ознайомлення з процесами європейського розвитку громад,
запозичення їхнього досвіду, було налагоджено співпрацю із Гміною Гурово-Ілавецьке Бартошицького повіту Вармінсько- Мазурського воєводства Республіки Польща. Петро Книшук любив казати: “Якщо плануєш справу на рік – сій пшеницю, якщо на десять років – сади дерева, якщо на майбутнє – виховуй дітей”. Прагнув внести доброчесні зміни в усі сфери життя громади. Особливо в освіту, культуру, просвіту, спорт, які вважав пріоритетними. Він фанатично був відданий справі, якою займався, умів повести за собою послідовників, тому всі його справи були успішними. Вирішив створити найкращу об’єднану територіальну громаду – і зробив це. Петро Книшук щиро говорив: “Я радий, що нам вдалося в умовах об’єднання змінити життя сіл ОТГ у всіх царинах. Ми зробили стільки, скільки не було зроблено за роки незалежності” (Л. Веселовський). “…Запорукою успішної діяльності громади був комплексний підхід до вирішення питань соціально-економічного, культурно-просвітницького і спортивного розвитку сіл, правильно вибрані пріоритети. За три з половиною роки втілено більше сотні проєктів: змінено життя сіл у всіх сферах, покращено умови праці і навчання працівників і здобувачів освіти, культури, медицини, спорту” (Н. Гуменюк). Петро Васильович наголошував, що кошти потрібно інвестувати у дітей, бо діти — наше майбутнє. Зосереджував увагу на умовах навчання дітей. Як наслідок, важливим для громади здобутком була добудова Дебеславцівської гімназії. Створено опорний заклад – Замулиницький ліцей. Тут облаштовано кабінети природничо-математичного профілю, лінгафонний кабінет та ресурсну кімнату. Ліцей отримав шкільний автобус. З вересня 2017 р. запрацювала дитяча школа мистецтв, де формуються юні душі за законами Краси і Гармонії на засадах української національної і світової культури. Ця школа є сучасним дитячим закладом, в якому діти мають можливість займатися музичним, хореографічним, образотворчим мистецтвом. Завдяки старанням Петра Васильовича та з допомогою тодішнього депутата Верховної Ради України Юрія Тимошенка у 2018 р. Матеївецька гімназія за два місяці змінилася повністю і за своїм внутрішнім інтер’єром вийшла на європейський рівень. Для талановитих дітей Петро Васильович запровадив стипендію, яка в його пам’ять перейменована у стипендію імені Петра Книшука. У кожному із сіл, що належать до Матеївецької громади, здійснено потрібні, важливі соціально-культурні зміни: проведено капітальні ремонти закладів освіти, культури, спортивних споруд. До речі, Петро Книшук 18 років очолював Коломийську районну федерацію футболу. Петро Васильович був ініціатором створення духового оркестру “Водограй”, якому за вагомі творчі досягнення у 2018 р. було присвоєно звання “Народний аматорський”. За його підтримки було запроваджено два місцеві фестивалі: “Джерело талантів” та щорічний “Пісенний водограй”. Великий поціновувач народного мистецтва, шанувальник аматорської самодіяльності сам інколи виступав, як соліст з хоровими колективами, виконував улюблені пісні, грав на дримбі. Хто чув і бачив, з яким одухотворенням Петро Книшук співав “Цвіти, цвіти черемшино” і “Батько наш Бандера”, то тривалий час відчував неповторне емоційне задоволення і схвалення. Виходець з історично унікального Космача не вутлими фразами, а громадянською компетентною діяльністю, змістом свого життя сповідував ідеї Організації Українських Націоналістів. З інтелектуальною впевненістю Петро Васильович словами Степана Бандери пояснював, переконував опонентів, що “український націоналістичний рух не має нічого спільного з нацизмом, фашизмом або націонал-соціалізмом. Український націоналізм бореться проти імперіялізму, проти тоталітаризму, расизму і всякої диктатури чи застосування насильства”. Як у часи Другої світової війни оунівці, вояки УПА воювали за свободу з московсько-сталінськими, нацистсько-гітлерівськими загарбниками та шовіністичними угрупуваннями інших країн, так сучасні українські націоналісти, національно свідомі громадяни героїчно захищають Україну від московського імперіалізму, рашизму, нацизму, фашизму, тоталітаризму, якими просякнута уся Російська Федерація. “Степан Бандера був християнин-націоналіст, уважаючи, що Бог і Україна дають віру у перемогу та силу витримати терпіння, муки і лихоліття, а, якщо треба, то й мужньо прийняти смерть”, – наголошував Ярослав Стецько. Для Петра Васильовича Книшука його духовно-національним кредо була переконаність Степана Бандери, що “Бог і Україна дають віру у перемогу”. Сприймаючи церкву як місце для спілкування з Господом Богом, вінцем життєдіяльності Петра Васильовича стала його найактивніша матеріальна і морально-духовна участь у будівництві Храму Покрови Пресвятої Богородиці в селі Матеївці, де тепер возноситься хвала Всевишньому, щиро звучать молитви за Україну, її героїчних захисників і захисниць від одвічних московських ворогів-нищителів. Але не судилося Петрові Васильовичу дожити до освячення Храму, яке відбулося 12 липня 2020 р. 14 червня того ж таки 2020р., “у неділю Всіх Святих, коли благодать Святого Духа зігріває наші серця, а ми прославляємо сонм святих, сумна несподівана звістка сколихнула всю Івано-Франківщину. Стало відомо, що Господь покликав до Себе, в оселі Небесні, ще одного вірного слугу – світлої пам’яті Петра Книшука. Українського патріота, доброго і ревнивого християнина, будівничого храму Божого Покрови Пресвятої Богородиці села Матеївці, каплиць, шкіл, садочків, амбулаторій” (Кир Павло). Вірний син української землі Петро Книшук навчав, що маємо знати свою правдиву минувшину, щоб зрозуміти нашу сучасність і творити кращу будучність. Створене ним велике, комплексне ґаздівство “Прометей”, традиції громади тепер професійно, доброчесно розвивають, зміцнюють вірна, духовно багата дружина Орися Володимирівна, гідні поваги сини Богдан і Василь. Онуки Юлія, Марія, Петро, Павло, Анна, Тадея, Юстина вчаться творити світ навколо себе кращим, добрішим, доброчинним, благодійним, як це робив дідусь Петро. Рік за роком підтверджує актуальність, корисність правдивої, інформаційно багатої, емоційно наснаженої книги “Я жив людьми, селом і Україною”, у якій через призму доброчесної, компетентної, шляхетної діяльності мужньої, національно свідомої особистості Петра Васильовича Книшука обширно відображено історично доленосні події у житті людей та рідної матері — України.
Незабутні · “Він був заглиблений у Козаччину, трипільську культуру, добував із тих часів невичерпну енергію”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка
17 вересня в київському небі хижі шуліки шугали “жовтим рівнем” тривоги й біди. А на київській землі люди жили за законами любові. В цей день її віддавали, прощаючись, народній артистці України Галині Гілярівні Яблонській – плив потік до Театру. А на Воскресенському узвозі, в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури віддавали шану і любов Художникові – світлої пам’яті Михайлові Горловому. Тут організували науково-практичну конференцію, присвячену видатному випускникові НАОМА. За життя вони зустрічалися не раз – Галина Гілярівна і пан Михайло. Обоє були активними учасниками публічних заходів, творчих вечорів і презентацій книг, які організовував Історич-
Скульптор біля погруддя отаману Зеленому ний клуб “Холодний Яр” та його очільник Роман Коваль. Були спільні Майдани з полум’яними закликами зі сцени – не боятися. А напередодні на Аскольдовій Могилі ми вшанували пам’ять новітнього Лицаря України – Любомира Соченка, сина художниці Марини Соченко, посестри Михайла Горлового. Отак зібравши докупи ці золоті небесні лінії, розумієш, що блідне і никне перед їхньою силою “жовтий рівень” болотяної жовчі, яку випускає щодня печерний звір. Ніщо не завадить нам бути нацією творців! А вшановуючи великих людей, ми набираємося від них просвітлення. У той золотий четвер ми побачили виставку творів Михайла Горлового, переглянули фільми про нього, почули вірші, прочитали між рядками його думки і сказали Митцю те, чого не встигли за життя. У рідному колі, серед Михайлових скульптур і духмяних обухівських яблук, пролунало стільки добрих і справедливих слів про геніального художника, як не лунало за всі його 72 земні роки. Здавалося, що присутні тут люди взялися спільно витворити портрет Невгасимої Пам’яті. І кожен прагнув докласти до нього власну барву, штрих і потрапити в той розлом у камені чи дереві, який міг побачити і відчути лише Михайло. Власне, кожен його витвір починався з того “спійманого” знака, побаченої лінії, карбу, вже зітканих у камені праматір’ю природою. А він їх просто видобував з кам’яної матерії. Уявно ми тримали в руках різці та пензлі, а насправді – любов у серці, яка животворила вдячністю Михайлові за служіння, побратимство і неповторну творчість. При повній залі, зі спусками в безпечне укриття, продовженням розмови у сховищі, підйомами, видихами і тихою сльозою, під спогади – зворушливі й щирі – під кадри документального фільму Романа Коваля “Краса правічна Михайла Горлового” з блискучими сценарієм, операторською роботою (Юрій Дереневський) і музикою, під уявний шелест паперу, запах липової стружки, цокіт різця по каменю – поставав Портрет Характерника від часів Трипільських. Котрий чув, як дихає дерево і б’ється серце каменю, що мав спільну мову з конем, який любив цього чоловіка як брата. Що був одного подиху з вітром. “Він створив такий потужний пласт духовності, що ніякі буревії не загасять свічку, яку він ніс у невтомному синівському серці”, – захоплено казали посестри й побратими. Михайло був учасником Революції на граніті 1990 р. – “Масол – на засол!”. Разом із побратимами Василем Корчинським і Олександром Мельником він був учасником Революції Гідності 2013 р. і підносив шини на палаючий Майдан. Під час вшанування 175-річчя від дня народження Тараса Шевченка Михайла так побили кийками, що сорочка тріснула на плечах… Михайло Горловий був бунтарем – не терпів неправди і лукавства, не умів і не хотів коритися системі, що заганяла митців у рутину несвободи. Йому мстилися і 2007 р. підпалили майстерню, де згоріли усі його твори. А він став творити ще з більшою силою. Марина Соченко вважає, що Горловий пізнав глибинну українську національну традицію, був Митцем ренесансного мислення і творчості рівня Мікеланджело, коли йдеться про поліфонічність – скульптор, художник, поет. Він був заглиблений у Козаччину, трипільську культуру, добував із тих часів невичерпну енергію, що допомагала йому мислити знаково, заглядати за високі кургани часу і проникати крізь його товщу до першовитоків нашої культури. Художник Володимир Гарбуз упевнений, що коли ми говоримо про Михайла Горлового, то говоримо про Україну. Він присутній у високих сферах її буття, його далекоглядність вражає. Михайло – духовний Воїн нації, який зумів передати наші основи у вічному камені. Його різець викарбував на небі наших Героїв. Довбаючи камінь, Горловий оживляв його.
Усамітнення було для Горлового розкішшю, бо в нього було безліч обов’язків – він діяв як свідомий громадянин України, не байдужий до її долі. На думку художника Петра Дейлика, у Горловому жив дух наших предків-титанів. Своїми творами він пробуджував націю і маніфестував: хто ти є? Він ліпив свою Україну, занурюючись у її глибини, доводячи творами, помислами, що сучасні українці мають глибокий генетичний та культурний зв’язок із носіями Трипільської культури, які належали до найдавніших європейських землеробів. Наталія Любиченко з об’єднання “Трипілля” образно сказала, що Михайло Горловий – “вишитий український рушник, на якому рідна Обухівщина озивається до нас лісами і полями. Його скульптури – по всьому світу. І ми зібралися для того, щоб знали Михайла Горлового в Україні, яка була його сутністю”. Пригадує, що пан Михайло був дбайливим садівником, який плекав яблуні, груші та сливи у власному саду в рідній Щербанівці на Київщині. Народний художник України Валерій Франчук мовив про побратима як про людину надзвичайної сили духа. Так, це співець Трипільської цивілізації, а ще – незламний митець, який прожив непросте життя, але вистояв. Коли у 2007 році підлі люди зумисне підпалили майстерню, у якій згоріли його твори, Михайло відновив усе спалене і створив ще чимало нового. Так, він геніальний скульптор, поет і скіфський воїн, вважає пан Валерій. Він радий, що в Академії сьогодні багато студентів почули про цього митця, і побажав творчій молоді “шукати не плями, а власні теми”. Художник і викладач Академії Олесь Соловей високо оцінив документальний фільм “Краса правічна Михайла Горлового”, вважає, що зафіксовані у кадрі прижиттєві моменти – це безсмертя скульптора. Пригадує, що пан Михайло був серед тих, хто створював Народний Рух України, а до того – Товариство української мови. Саме він приніс до Художнього інституту статутні документи про створення Народного Руху України і першим пожертвував на справу 500 карбованців. Пан Олесь каже, що Михайло Горловий був правдолюбом, з ним не завше можна було поговорити про мистецтво, бо йому боліли інші теми – суспільні, загальнодержавні. Його хвилювало становище української мови і обурювало рускоязиччя в Києві. Пан Михайло – носій трипільського духу, постійний учасник бієнале, які організовував Олександр Мельник, – “Україна від Трипілля до сьогодення”. Він в усьому унікальний. Олесь Васильович пригадав, як вони зустрілися з паном Михайлом у Лівані, де перебували з Олександром Мельником на запрошення Надзвичайного і Повноважного посла України Ігоря Осташа з художньою виставкою. А Горловий у цей час брав участь у міжнародному пленері скульпторів. Уявіть – три художники з України зустрілися в Бейруті, далеко від Батьківщини. “Тоді пан Михайло подарував мені камінь, попросив взяти його в Україну і пообіцяв зробити для мене скульптуру”, – пригадує Олесь Соловей. Камінь він привіз, передав скульпторові, і яке ж було його здивування, коли менш як за пів року пан Михайло подарував йому скульптурку. До слова, пан Олесь зворушливо продемонстрував її перед учасниками конференції. Ми переглянули ще один фільм – “Одкровення”, у якому прозвучала прекрасна поезія Михайла Горлового. Бо він Митець багатовимірний – художник, скульптор і поет. Його поетичні рядки – душа у слові, яка боліла, печалилась, палала неспокоєм, бо ж хотів, щоб усі жили найперше Україною і для Ук-
Михайло Горловий зі своєю поетичною збіркою раїни… Але це під силу лише таким, як Михайло Горловий. Народний художник України Василь Перевальський – теж Михайлів творчий побратим, до того ж сусід, пригадав, який чудовий пам’ятник Іванові Виговському він поставив при сільській школі у Германівці. І дуже шкода, що не постав пам’ятник Матері авторства Михайла Горлового в Обухові. Він переміг у конкурсі на кращий пам’ятник, його роботу затвердили. І раптом щось пішло не так. Місцева влада забракувала проєкт, бо щось не сподобалося. Дуже прикро, що наша культура залежить від смаку окремих чиновників, які не спроможні зрозуміти справжнє мистецтво. На думку пана Василя, сучасність треба шукати в минулому. Ми вперше осідлали коня, спекли хліб, збудували другий поверх у житлах. Тут, на нашій землі, першовитоки людської цивілізації. Пан Михайло багато знав і хотів, щоб українці теж розуміли, хто вони, чиїх прабатьків нащадки. Десятикласник Макар Підтілок сказав про Михайла Горового молоде слово, зауваживши, що це приклад того, як багато може зробити одна людина. Пан Роман Коваль пригадав, що під час зйомок фільму “Краса правічна Михайла Горлового” художник Володимир Гарбуз, роздивляючись Михайлові роботи, філософськи зауважив, що скульптор у кожному своєму творінні бачить себе. “Виходячи з цієї логіки, назву роботи Михайла Горлового, які є його своєрідними автопортретами: “Арій”, “Скит”, “Мамай”, “Літописець кам’яної могили”, “Мізинський сопілкар”, “Трипільський Орій”, “Скит – мій пращур”, “Атілла і Одонацер”, “Князь Кий”, “Кирило Кожум’яка”, “Князь Острозький”, “Іван Богун”, “Іван Виговський”, “Пилип Орлик”, “Петро Болбочан”, “Василь Вишиваний”, “Григорій Косинка”, “Отаман Зелений”. Це все Михайло Горловий. Це його лики”. Роман Коваль вважає, що Михайло Горловий ставав тим, кого творив, – “він скульптор мізинський, скульптор трипільський”. Радіє, що встиг нагородити Михайла Горлового Золотою Сваргою – найвищою нагородою Історичного клубу “Холодний Яр”. Зворушливе і правдиве слово про художника Михайла Горло-
Світлина на згадку про історичну подію в НАОМА, присвячену вшануванню скульптора і поета Михайла Горлового
Події · “Килими майбутнього створюються на ворсинах сучасності з ниток минувшини”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вого онлайн сказала його посестра поетеса Тетяна Лемешко, яка дружила зі скульптором багато років, разом пройшли Майдани, утверджували українську мову, влаштовували літературні вечори, вшановували давні звичаї і традиційні народні свята. Пані Тетяна стала упорядницею-редакторкою останньої прижиттєвої книги Михайла Горлового “Краса правічна. Вибрані твори” (2024) – найголовнішої та підсумкової праці, присвяченої життю та творчості видатного українського скульптора, поета й громадського діяча, що вийшла за сприяння Історичного клубу “Холодний Яр”. Це дивовижне ошатне 704-сторінкове видання пан Михайло ще встиг потримати у своїх руках. Хто міг знати, що зовсім скоро він порине у світ предків… У межах заходу ректор Академії Олександр Цугорка оголосив конкурс на побудову пам’ятника Михайлові Горловому на території НАОМА. Започаткований конкурс проводиться за сприяння Комітету “Трипілля” з вшанування пам’яті скульптора, художника, поета, громадського діяча Михайла Горлового. Донька скульптора Леся Горлова розповіла, що куди б не їхав тато, він завжди привозив звідти валізу каміння. Він бачив у розломах і тріщинах Образи. Коли йшов берегом і натрапляв на якийсь камінь, міг одразу зробити начерк стеком і віз в Україну. Леся сказала, що “хотілося б, аби люди, які працюватимуть у контексті конкурсу, враховували позицію, яку мав батько. Килими майбутнього створюються на ворсинах сучасності з ниток минувшини. Хотілося б, щоб принципами конкурсу керували традиція, дух і спадщина”. Ініціював вшанування українського Художника поет, громадський діяч, учасник Історичного клубу “Холодний Яр” Владлен Ковтун. Він організував дійство у співпраці з ректоратом Академії та об’єднанням “Трипільщина” (Олена Артюшенко та Наталія Любиченко). “Творчість Михайла Горлового – не лише мистецька спадщина, – наголосив ректор НАОМА Олександр Цугорка, – це свідчення свого часу, людських переживань, боротьби та пошуку власної ідентичності. Саме тому його роботи особливо гостро звучать сьогодні, коли Україна знову проходить через війну, захищаючи свою землю, культуру та право на власну історію. Повернення імені митця до широкого культурного простору – це повернення частини нашої пам’яті. Пам’яті, яку сьогодні ми маємо не лише зберігати, а й передавати наступним поколінням”. …У мене особисті карби пам’яті про Михайла Горлового. Ми з чоловіком завжди говорили про нього, коли бували на Лісовому кладовищі і вклонялися славному українцю, мовознавцю, політв’язню Борисові Антоненку-Давидовичу. Тут стояв величний дерев’яний хрест, який ще за радянських часів під пильним оком КДБ безкоштовно створив скульптор і поет Михайло Горловий. Сьогодні від цього місця йде довга і вічна Дорога пам’яті полеглих нинішніх Героїв, що віддали життя за Україну. У їхньому небесному сонмі – геніальний Михайло Горловий.
Події · “Килими майбутнього створюються на ворсинах сучасності з ниток минувшини”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Дмитро БЄЛЯЄВ Фото надане Кирилом Стеценком
Іван ДЕРДА, голова ЧОО ГО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, професор ЧНУ ім. Ю. Федьковича
18 вересня в Чернівцях відбулася подія, сповнена духовного змісту, національної гідності та мистецької величі, – презентація мультимедійної книги начальниці управління Державної служби якості освіти в Чернівецькій області Оксани Палійчук “Сидір Воробкевич: симфонія долі”. Видання, створене до 190-річчя від дня народження Буковинського Жайвора, побачило світ у Видавничому домі “Букрек” у 2026 році. Від імені Чернівецького обласного об’єднання громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка” слово привітання на адресу авторки виголосив голова Об’єднання, народний артист України, професор кафедри музики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Іван Дерда. Він наголосив на багатогранності постаті Сидора Воробкевича – письменника, композитора, диригента, педагога та громадськокультурного діяча, чия діяльність стала фундаментом розвитку української культури Букови-
Оксана НАУМЕНКО, наукова співробітниця Інституту педагогіки НАПН України
10 вересня відбулася знакова подія – урочисте відкриття нового артпростору, створеного з нагоди 100-річчя від дня заснування Інституту педагогіки НАПН України. Проєкт реалізовано у творчій співпраці Інституту педагогіки НАПН України з кафедрою дизайну та образотворчого мистецтва факультету технологій та дизайну Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. Ця співпраця стала яскравим прикладом єднання академічної науки, педагогічної думки та мистецького бачення. З вітальними словами до учасників заходу звернувся президент Національної академії педагогічних наук України, академік НАН і НАПН України, доктор філософських наук, професор Василь Кремень. З особливою теплотою прозвучало слово
Присутні щиро дякували авторові концептуального пам’ятника Василеві Корчовому. У своєму творі він майстерно поєднав глибокий духовний символ і справжню суть життя маестро: хрест, який підкреслює походження скрипаля зі священницької родини, та його вірну супутницю – скрипку, що символізує вічне служіння музиці. Богодар Которович за життя був не просто віртуозом, а справжнім культурним амбасадором України на світовій арені. Віднині місце його спочинку на Байковому осяяне гідним знаком пам’яті, який нагадуватиме прийдешнім поколінням про неперевершений талант і внесок Маестро в українську та світову культуру. Важливо зазначити, що пам’ятник постав завдяки внескам меценатів та рядовим членам Київської громади.
ли України та в будівничу силу нашого народу, який живе на своїй Богом даній землі, вимріяній і виспіваній великим просвітителем ХІХ століття – Сидором Воробкевичем. Просвітяни Буковини переконані, що це літературно-художнє видання стане дороговказом для учнів ліцеїв та гімназій на уроках літератури рідного краю, натхненням для фахівців музичного мистецтва, опорою для науковців і духовною святинею для всіх, хто любить Україну.
13 вересня на Байковому кладовищі в Києві відбулася громадська панахида з нагоди відкриття пам’ятника видатному українському скрипалеві, педагогу та дириґентові Богодару Антоновичу Которовичу. Ця подія об’єднала українську музичну еліту та діячів культури. Церемонію проводила донька леґендарного Майстра, скрипалька світової слави Мирослава Которович. Вшанувати пам’ять українського Паґаніні прийшли його рідні та учні, а також голова підкомісії культури Верховної Ради України Микола Княжицький, директор Національної філармонії Михайло Швед, головний хормейстер Національної опери Богдан Пліш, завідувач кафедри скрипки Національної музичної академії Анатолій Баженов, голова Київської “Просвіти”, народний артист України Кирило Стеценко та інші.
Події · “Килими майбутнього створюються на ворсинах сучасності з ниток минувшини”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ни в добу Австро-Угорської імперії. Особливу увагу було звернено на те, що саме Воробкевичу судилося першим на Буковині покласти вірші Тараса Шевченка на музику. Його романс “Огні горять” став вершиною драматичного музичного прочитання поезії Великого Кобзаря. Цей твір прозвучав того вечора у переповненій залі органної та камерної музики Чернівецької обласної філармонії імені Д. Гнатюка – у виконанні співака баритона Івана Дерди, у супроводі концертмейстера, лавреата обласної літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича, кандидата педагогічних наук, доцента Вадима Лісового, з оригінальних нот вільної обробки О. Карпатського. Мистецький жест став символом того, що спадщина Воробкевича продовжує звучати в музиці співаків XXI століття. Теплі слова привітань прозвучали від Сергія Добржанського, секретаря виконавчого комітету Чернівецької міської ради; Дарини Максимець, директорки Видавничого дому “Букрек”; Інни Прокоп, декана факультету педагогіки, психології та соціальної роботи Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича; Галини Нявчук, кандидата філологічних наук, доцента Буковинського державного медичного університету. Благородним мистецьким акордом вечора стали виступи викладачів та студентів: Миколи Полянка, Ігоря Раци, хору “SUBI- TO” Чернівецького обласного фахового коледжу мистецтв імені Сидора Воробкевича (керівниця – Валентина Гордей). Поезію читали учитель Чернівецької гімназії №9 Микола Прилипко та учень Коровійського ліцею Владислав Доготар. Участь науковців, освітян, просвітян, музикантів і митців краю засвідчила: книга Оксани Палійчук стала подією не лише мистецькою, а й національною, духовною та громадською. Вечір пройшов на високій патріотичній хвилі – з вірою у Збройні Си-
Події · “Килими майбутнього створюються на ворсинах сучасності з ниток минувшини”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
багаторічного директора Інституту педагогіки, віцепрезидента НАПН України, академіка НАПН України, доктора педагогічних наук, професора Олега Топузова, саме його ідея стала важливим імпульсом до створення цього мистецького та символічного простору. До присутніх також звернулася новообрана директорка Інституту педагогіки НАПН України, доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент НАПН України Тетяна Засєкіна. Важливим було й слово завідувачки кафедри дизайну та образотворчого мистецтва УДУ імені Михайла Драгоманова Лілі Дерман. Особливо зворушливою стала присутність переможниці конкурсу “Артоб’єкт-книга” Анастасії Титаренко. Центральним елементом нового простору став монумент “Артоб’єкт-книга”, який символізує знання, спадкоємність поколінь, безперервність наукової традиції та передачу інтелектуальної естафети від минулого до майбутнього. Реалізував задум у матеріалі майстер Сергій Рябічін із м. Гадяч Полтавської області. Особливою окрасою урочистого відкриття став музичний супровід у виконанні Народного художнього колективу ансамблю бандуристів “Золоті струни” Київського Палацу дітей та юнацтва. Художній керівник – Інга Сас. Відкриття артпростору стало ще однією сторінкою сторічної історії Інституту педагогіки НАПН України – історії, написаної працею багатьох поколінь учених, педагогів, дослідників та однодумців. Нехай новий артпростір стане місцем натхнення, зустрічей, діалогу та нових ідей, а “Артоб’єкт-книга” – символом наступності поколінь і незгасного прагнення до знань. З ювілеєм, Інституте педагогіки НАПН України! Зі сторіччям славетної історії та новими сторінками майбутнього!
Письменники і час · “Перед нами вже не просто геніально працездатний письменник. Перед нами — культурний стратег”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ У 170-річчя Івана Франка ми знову намагаємося осягнути масштаб людини, яку звично називаємо письменником, поетом, ученим, громадським і політичним діячем. І щоразу з’ясовується, що будь-якого з цих означень замало. Франко ніби не вміщується водну професію, одну сферу діяльності, навіть в одне людське життя.
Ярослава РІЗНИКОВА
Шість тисяч творів. Доробок, що його дослідники оцінюють приблизно у сто томів. Доктор філософії Віденського університету. Один із засновників і перший голова Русько-української радикальної партії. Перший українець, кандидатуру якого було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури. Батько легендарного тренду поєднувати традиційну українську вишиванку з класичним європейським костюмом. Власник унікальної книгозбірні — понад дванадцять тисяч томів. І ще одна Франкова іпостась, без якої, як на мене, важко до кінця зрозуміти і самого Франка, і його уявлення про майбутнє України” – перекладач. Тут також можна почати з цифр. Франко володів близько двадцятьма мовами, перекладав приблизно дві сотні авторів, відкрив українському читачеві десятки національних літератур і фольклорних традицій. Але мене значно більше за ці неймовірні цифри цікавить інше питання: навіщо Франко стільки перекладав? Бо й без перекладів ця людина, здається, проживала одночасно кілька життів. Писала поезію і прозу, вела наукові студії, досліджувала фольклор, економіку, історію літератури, редагувала часописи, займалася політикою, організовувала видавничі проєкти, переживала арешти, постійно боролася з матеріальними нестатками — і водночас роками перекладала українською Ґете, Гайне, Байрона, Шекспіра, античних авторів, давньоіндійські та староарабські тексти. Навряд чи це можна пояснити лише любов’ю до літератури. Мені здається, сам Франко дав на це найточнішу відповідь, коли говорив про переклад як про те, що збагачує “душу цілої нації”, і про “золотий міст зрозуміння і спочування” (яке ж чудове слово!), який прокладається між різними народами і поколіннями. І слово “нації” тут, як на мене, ключове. Бо для Франка переклад ніколи не був приватною вправою літератора чи демонстрацією власної освіченості — він ставився до нього як до одного з інструментів творення нації. Для Франка переклад був значно більшим, ніж перенесення тексту з однієї мови в іншу. Він був способом розширити межі самої української культури, довести її спроможність говорити про найскладніші явища світової думки і водночас вивести українське слово за межі власного національного простору. Спробуйте уявити тогочасну ситуацію. Кінець 1870-х років. Української держави немає, відповідно, немає державних інституцій, які могли б системно підтримувати українське книговидання, освіту, перекладацькі програми. На українських землях Російської імперії діють заборони на український друк, професійних перекладачів обмаль, фінансової підтримки практично немає, читацьке середовище невелике. При цьому українська культура раз у раз змушена доводити,
що її мова придатна не лише для народної пісні, етнографічного запису чи побутової повісті, а й для філософії, науки, великої драми, складної психологічної прози — зрештою, для будь-якої інтелектуальної розмови. І от саме в таких умовах Франко робить свій вибір. Він міг би жити в іншій мовній і культурній системі. Я вже згадувала, що польською та німецькою він володів змалку як рідними, навчався у Відні, друкувався в різномовних часописах, спілкувався з відомими інтелектуалами своєї доби, міг вільно подорожувати Центрально- Східною Європою. Але він цілком свідомо обирає себе як українця! І ось молодий Франко разом з однодумцями починає у Львові видавати серію з дуже скромною назвою – “Дрібна бібліотека”. Назва майже домашня і затишна, але задум, якщо вдуматися, грандіозний! У цих невеликих книжечках український читач отримує не лише художні твори, а й найновіші суспільні та наукові ідеї Європи. У 1879 році Франко перекладає працю німецького природознавця Ернста Геккеля “Відки і як взялися люде на землі?”, і того ж року виходить його переклад Байронового “Каїна”. Геккель і Байрон. Яке цікаве поєднання! Еволюційна наука і бунтівна європейська поезія! По суті, Франко створює українською мовою маленький пересувний університет. І це дуже багато про нього пояснює. Він ніколи не розумів національне відродження як замикання у власному фольклорі, хоч фольклор знав і цінував надзвичайно глибоко. Навпаки, він був переконаний — щоб культура справді стала собою, вона повинна навчитися говорити з іншими культурами на рівних. Один із найкращих прикладів такого підходу — Франків “Фауст”. Перша частина трагедії Ґете окремою книжкою виходить у Львові 1882 року. І на титулі стоїть дуже промовисте: “З німецького переклав і ПОЯС- НИВ Іван Франко”. Оце “і пояснив” мені особливо подобається, оскільки перед нами вже не просто людина, яка перекладає слова з однієї мови іншою — Франко бере на себе роль посередника між цілою епохою європейської думки й українським читачем. А його перша передмова до “Фауста” починається майже виклично і навіть жорстко: “У нас нема літератури!”. Але Франко зовсім не принижує української культури, а навпаки, він провокує її до розвитку, нагадуючи, що колись Лессінг так само безжально говорив про стан німецької літератури, а потім прийшли Гердер, Ґете, Шіллер. Тобто, на його думку, глибока критика та руйнація застарілих канонів часто передують грандіозному розквіту, і розвинути літературу можна працею, освітою, відкритістю до світової думки і, що дуже по-франківськи, вимогливістю, насамперед, до самих себе. Навіть самого “Фауста” він читає через цю оптику. Для Франка це не лише історія вченого, який укладає угоду з Мефістофелем. Головну ідею твору він бачить у переході від абстрактного шукання до діяльності – до, за його словами, “ділання для добра суспільного”. І раптом розумієш: Франко перекладає Ґете, але водночас говорить про Україну. Його цікавить не лише те, що написав великий німецький поет. Через Ґете він ставить запитання власному суспільству: а ми? Чи здатна наша інтелігенція перейти від красивих слів до відповідальної праці? Тому Франків переклад майже завжди трохи більший за переклад. Іноді це фактично культурна програма. Ще виразніше це видно в його шекспірівському проєкті. Пантелеймон Куліш переклав низку драм Шекспіра, проте чимало з них залишилися неопублікованими. Після смерті Куліша рукописи десяти драм потрапили до Франка, і в 1899–1902 роках він розгортає справжню видавничу кампанію. Українською виходять “Гамлет”, “Макбет”, “Коріолан”, “Юлій Цезар”, “Ромео та Джульєтта”, “Король Лір”, “Міра за міру” та інші твори. Але Франко не просто ставить на книжках своє ім’я як редактор. Він звіряє Кулішеві переклади з англійським оригіналом, виправляє, уточнює, додає пояснення, а до кожної драми пише окрему популярну наукову студію, щоб український читач отримав не просто текст Шекспіра, а ключ до його розуміння. Дослідник Ярослав Гординський згодом нарахував у десяти драмах приблизно п’ять-шість тисяч Франкових правок. Але є тут ще одна деталь, що видається неймовірною сучасною. Франко запропонував створити “Шекспірів фонд”, частина коштів від продажу вже виданих драм мала фінансувати переклад наступних творів Шекспіра, а згодом — інших класиків світової літератури. Тобто перекладач, редактор, видавець, читач, продаж книжки, кошти на наступний переклад — усе має бути пов’язане і працювати як система, як справжня інфраструктура культури! Є ще одна Франкова історія, яка мені страшенно подобається. У 1891 році в дитячому журналі “Дзвінок” Франко друкує “Пригоди Дон Кіхота”. Це не повний переклад великого роману Сервантеса – сам Франко називає свою роботу “свобідною переробкою”. Він вибирає найважливіші епізоди, перетворює прозу на вірш, орієнтується на форму іспанських народних романсів, пізніше ще двічі повертається до тексту, виправляючи і доповнюючи його. Здавалося б, просто ще одна перекладацька робота. Але за нею стоїть дуже точне розуміння читача – української дитини, яка навряд чи зможе взятись за величезний роман Сервантеса. І Франко не відкладає її зустріч із Дон Кіхотом “на потім”, він будує до Сервантеса міст уже зараз. Тобто переклад у нього стає ще й педагогікою. Дуже цікаво і те, як саме Франко перекладав. Говорячи про “Фауста”, він наголошував, що прагнув зрозумілості й ясності, водночас намагаючись якомога точніше передати авторську думку так, щоб переклад не суперечив “духові нашої мови”. На мій погляд, це напрочуд сучасна формула — не рабське копіювання чужих слів, але й не довільний переспів, після якого від автора майже нічого не залишається. Треба “зберегти” автора і водночас створити справжній текст українською. Франко дуже добре розумів, що перекладацька стратегія може змінюватися залежно від жанру, автора, призначення тексту. Десь потрібна максимальна дослівність, десь — певна свобода заради точнішого відтворення думки, ритму чи образу. Він не сприймав “вірний” і “вільний” переклад як два непримиренні табори й сам постійно шукав міру між ними. А наприкінці життя Франко зробив ще один крок, завдяки якому ми можемо говорити про нього вже не просто як про перекладача, а як про одного із засновників українського перекладознавства. У 1911 році з’явився польго академічного театру ляльок Денис Близнюк, Олександр та Олена Новаченко і заслужений артист України Сергій Бобров. Василя Стуса найчастіше сприймають як поета, дисидента та одного із символів спротиву радянському режиму. Однак його листи до дружини та сина відкривають інший бік цієї постаті — особистий. У них Стус говорить про близьких, сумує за родиною, переживає за Україну та її культуру. За ґратами він залишався людиною, яка жила складними особистими обставинами, але не відмовлялася від власних переконань. Саме цей бік його особистості намагалися передати у “Останньому листі”. Камерний формат дозволив зосередитися ський переклад його “Каменярів”, виконаний Сидором Твердохлібом. Франко взяв власний український текст і польський переклад та фактично рядок за рядком розібрав, що сталося з образом, ритмом, словом, інтонацією, де перекладач знайшов точне рішення, а де відійшов від першотвору. Наступного року ця студія вийшла окремою книжкою — “Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання”. І знаєте, що для мене тут найбільш промовисте? Франко знову починає не з техніки перекладу, а починає з культури. “Переклади чужомовних творів… для кождого народу являються важним культурним чинником”, — пише він. Тобто навіть питання про те, чи правильно перекладач передав конкретне слово, для Івана Франка зрештою впирається в значно більше питання: а що цей переклад робить із культурою? Чи розширює він можливості мови? Чи вводить нові поняття, образи, способи мислення? Чи допомагає суспільству перестати почуватися другорядним? Чи вчить не лише запозичувати чуже, а й говорити з іншими на рівних? Мабуть, саме тому Франко перекладав так багато. Він будував не просто бібліотеку чужих текстів. Він будував простір української свободи, бо для культури, мові якої раз у раз відмовляли у праві бути мовою науки, філософії, складної інтелектуальної думки і великої літератури, перекласти Ґете або Шекспіра означало значно більше, ніж просто видати ще одну книжку. Це означало сказати: цією мовою можна говорити про все. Про своє село — і про світ, про минуле — і про сучасність, про Україну – і про людину взагалі. А ще цією мовою можна розповісти світові про саму Україну. Тому після ближчого знайомства з Франком-перекладачем дещо змінюється і весь його звичний портрет. Перед нами вже не просто геніально працездатний письменник. Перед нами — культурний стратег, який дуже добре розумів: нація стає модерною не тоді, коли відгороджується від світу, а тоді, коли входить у велику світову розмову зі своїм голосом, без комплексу меншовартості і водночас без бажання розчинитися в чужому.
не на біографічних датах чи історичних оцінках, а на самому слові Стуса — його листах, інтонаціях та поезії. Важливою частиною постановки стали авторські пісні на вірші Василя Стуса у виконанні заслуженого артиста України Сергія Боброва та Сергія Новаченка. Після вистави відбулася спільна дискусія за участю глядачів, режисера Павла Гончарова та кандидата філософських наук Павла Кретова. Говорили про стійкість людини, здатність творити в надзвичайно складних умовах та про те, чи можна сприймати таку стійкість як рису окремої особистості або ширше — як український феномен. З сайту видання provse.ck.ua
Письменники і час · “Перед нами вже не просто геніально працездатний письменник. Перед нами — культурний стратег”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ У Черкасах в артпросторі Morris Space відбувся камерний театральний перформанс “Останній лист”, присвячений роковинам загибелі поета-шістдесятника та дисидента Василя Стуса. Основою міні-вистави стали його листи до дружини Валентини Попелюх та сина Дмитра, написані за ґратами.
До образу Стуса у своїй новій постановці звернувся заслужений артист України, актор і режисер Павло Гончаров. У перформансі взяли участь актори Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка та Черкасько-
Спадщина · “Емоційний заряд, отриманий під час місячної поїздки, відбився у його літературній і художній спадщині”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
року. Третій період – доба Директорії, який почався з грудня 1918 року і продовжувався до 22 листопада 1919 року. У цих роках у місті працювали уряд і міністерства України, друкувалися гроші, приймалися іноземні делегації. При Міністерстві закордонних справ діяла хорова капела Олександра Кошиця, яка звідси поїхала у світове турне, де зачарувала американського слухача відомою на весь світ різдвяною піснею Миколи Леонтовича “Щедрик”, англійський варіант – “Carol of the Bells”. Найдовше столицею УНР Кам’янець був за Симона Петлюри. У 1918 році в місті відкрився український університет, який сьогодні носить ім’я свого першого ректора, філолога й теолога Івана Огієнка. Він розташувався у згаданій будівлі гімназії, яка добре збереглась, тут є також меморіальна дошка, присвячена заснуванню університету і дошка на честь перебування тут Тараса Шевченка. Меморіальні дошки Симону Петлюрі встановлені на будинку Міністерства військових справ на Вірменській площі, тут же було і Міністерство закордонних справ. Зовсім недавно тут була швейна фабрика (принаймні про це говорить табличка при вхідних дверях). Є меморіальна дошка і на будинку, в якому знаходилася резиденція УНР і де мешкав Симон Петлюра (вул. Сіцінського, 2). Треба сказати, що Кам’янцю пощастило у тому, що обласний центр було переведено у Проскурів (Хмельницький). По ньому не так пройшлася радянська руйнація пам’яток, хоча тут вона теж була. Це справді місто унікальне, яке славиться насамперед географічним положенням, каньйоном, що утворився річкою Смотрич, яка почала пробиватись крізь скелі десь 140 мільйонів років тому (довжина його сягає 9 км у межах міста), фортецею на скелястому острові над рікою, а головне – своєю історією. Ніхто достеменно не знає дати заснування міста, яке було у різний час у складі Литви, Польщі, Росії, навіть Туреччини. Представники різних народів, що мешкали тут, залишили свої сліди і свої будівлі. Але воно залишилося українським містом, яке говорить до нас своїми численними храмами, історичними пам’ятниками, церквами і соборами, тут майже кожен будинок на старому місті є пам’яткою архітектури. У цьому місті з теплішим кліматом, ніж загалом на Поділлі, дуже багато горіхових дерев, плоди яких починають достигати уже у серпні. Варто приїхати до Кам’янця, який став на короткий час столицею України, щоб побродити його вузенькими вуличками, побувати у Ботанічному саду, пройтися підвісними місточками над Смотричем, на Польських і Руських фільварках, відвідати вірменську церкву, храм Петра і Павла з турецьким мінаретом біля нього, який залишився тут як пам’ять про турків, які перетворили собор на мечеть. На самому його верху поляки поставили триметрову фігуру – постать Матері Божої в променях, яку привезли з Гданська. Вона стоїть на земній кулі і оберігає місто.
Спадщина · “Емоційний заряд, отриманий під час місячної поїздки, відбився у його літературній і художній спадщині”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Надія НАУМОВА, Музей історичного центру міста Києва
Вересень-жовтень 1846 року. Цього року Тарас Шевченко відвідав Поділля й Волинь як художник Київської тимчасової комісії з розбору старожитних актів, яка була створена при університеті Св. Володимира ще в 1843 р. Її метою насправді було ввести Україну, її поселення і міста разом з історичними пам’ятками у російське русло, показати їх у контексті витоків російської історії. З іншого боку, в Комісії працювали люди, які щиро цікавилися археологією, пам’ятками старовини і чимало попрацювали у цій царині. Археографічна комісія потребувала також художників, які могли б виконати зображення всіх пам’яток: руїн минулого, курганів, яких в Україні було дуже багато. 10 грудня 1845 року Тарас Шевченко, який по закінченні Академії мистецтв мав диплом вільного художника, був офіційно зарахований на посаду художника для “знімків із предметних пам’ятників” із призначенням заробітної плати 150 рублів сріблом на місяць. Така посада була йому до душі, бо це була робота не байдужого фіксатора, а дослідника-пошуковця. Він мав за обов’язок мандрувати Україною, замальовувати історичні пам’ятки, крім того, записувати легенди, перекази, пов’язані з ними, відшукувати давні документи в церквах і монастирях, тобто працювати як справжній науковець, історик-етнограф. Тодішній генерал-губернатор Київський, Подільський і Волинський Дмитро Гаврилович Бібіков не те щоб захоплювався історією чи археологією, але йому як губернатору було доручено опікуватися Археографічною комісією. Сама Україна як самобутня і окрема етнічна одиниця його мало цікавила, про історію її народу він не мав жодного уявлення, але бажав приписати собі заслуги з вивчення краю, правити яким був поставлений у 1837 році. Саме він дав завдання художнику Шевченкові поїхати на Поділля й Волинь і замалювати там види Почаївської Успенської лаври. Це вказувалося у досить розлогому приписі: “Доручаю Вам відправитися в різні місця Київської, Подільської і Волинської губерній і зібрати різні свідчення: 1. Про народні перекази, місцеві повісті, пісні і передання і як можливо записати в тому вигляді, які вони є. 2. Про знамениті кургани і урочища, де і у якому місці вони є, і які про них є перекази і оповіді, а також історичні свідчення. З цих курганів зняти ескізи: форма, величина і кожен описати за цими свідченнями. 3. Оглянути відомі монументальні пам’ятники і старовинні будівлі і скласти їх опис, щоб можна було наступного року розпорядитися і зняти з них малюнки. 4. Крім того, відправитися у Почаївську Лавру і там зняти: загальний зовнішній вид Лаври, внутрішній вигляд Лаври, вид на околиці з тераси”. Уперше Тарас відвідав захід України, побував на кордоні з Австро-Угорщиною і намалював навіть ті об’єкти, які не були зазначені у приписі генерал-губернатора. Як бачимо, це завдання включало дві поїздки. Перша – підготовча, друга мала відбутися наступного, 1847 року, але цього так і не сталося: Шевченка заарештували як члена Кирило- Мефодіївського братства. Виїхав художник з Києва і, розписавшись за гроші, виділені на подорож, відправився в губернське місто Поділля. Про цю свою подорож Тарас Шевченко оповів пізніше на засланні у повісті “Прогулянка з задоволенням і не без моралі”: “Треба було мені з’їздити в Кам’янець-Подільський…”, в якій йдеться про те, що він доручив своєму слузі Трохиму записувати все, що станеться у дорозі, починаючи з назв поштових станцій. З цих записів, що згадуються у повісті, ми знаємо маршрут поштової дороги: Віта – Васильків – Біла Церква – Сквира – Липовець – Брацлав – Могилів-Подільський – Кам’янець-Подільський. Приблизно 27 вересня Тарас Шевченко був уже там. У Кам’янецькій гімназії працював учителем географії його приятель і соратник по Кирило-Мефодіївському братству Петро Чуйкевич, земляк Пантелеймона Куліша. У нього поет міг і зупинитися. Зрозуміло, що Чуйкевич знайомив Тараса з містом, яке вражало і тоді, так само, як і зараз, своїм незвичайним розташуванням і фортецею на півдні міста, на скелястому березі ріки Смотрич. До фортеці вів кам’яний міст, який тут зветься “турецьким”. Мені цього року пощастило побувати в Кам’янці і побачити місця, пов’язані з іменем Тараса Шевченка. Це насамперед будівля гімназії, нині тут розташовано історичний факультет університету ім. Івана Огієнка. На стіні його меморіальна дошка, яка свідчить про перебування тут українського поета і художника. Звісно, Тарас Шевченко побував і у фортеці, у башті якої тричі було ув’язнено народного месника Кармелюка. Вона так і називається “Кармелюкова башта”, на ній є меморіальна дошка. Спогади про подорож на Поділля відбилися також у поемі “Варнак” і в однойменній повісті, написаних уже на засланні. Починається повість тим, що у фортеці “Соляна Защита” він зустрічає земляка родом із Поділля. Його оселя, ошатна біленька хата, покрита соломою, нагадала йому Україну так само, як і помешкання всередині. Тоді в Оренбурзькому краї існували українські села. Варнак, герой повісті, попросив автора “розповісти щось про нашу прекрасну Волинь і Поділля”. Є декілька версій, про те, хто був прототипом колишнього варнака з поеми “Варнак”, у якого біля дверей в кутку на гвіздку висіли кайдани. Але видається так, що на створення цього образу вплинули все-таки оповіді про Кармелюка, чимало яких Тарас почув на Поділлі. 3 жовтня 1846 р. Чуйкевич записав до альбома Тараса пісню про Кармелюка “Ой Кармелюче, по світу ходиш”. Пісню “За Сибіром сонце сходить..” Шевченко не любив, він вважав, що автором є не сам Кармелюк, якого він називав “славним лицарем”, а польський поет Тимко Падура, який писав польською і українською мовами. Звісно, художні твори, повість і поема, різняться від документальних оповідей. У повісті, як і в поемі, герой Шевченка оповідає про своє життя, про те, як став отаманом “шайки”, і говорить про своє покаяння. Автор дає йому шанс покаятись у тому, що став на розбійницький шлях, нічого не говорить про реальний кінець людини, яка заслужила любов селян Поділля і Волині, слава про безкорисність знаменитого “розбійника” поширилась по всьому краю: про Устима Кармелюка складали легенди і пісні. Саме тут звучить теза про великодушних лицарів-месників, які забирали у багатих і віддавали бідним. Про це і говорить сам варнак. На жаль, немає малюнків Шевченка, які зображали б Кам’янець. Але ж він мав надію повернутись сюди наступного року. А зараз йому треба було їхати до губернського міста Волині Житомира для вручення пакетів з листами генерал-губернатора цивільному губернатору і архієпископу. А ще було завдання намалювати Почаївську Лавру, розташовану у Волинській губернії. Тарас Шевченко виконав не три, як було вказано у приписі, а чотири види аквареллю. Найцікавішим, здається, є вигляд з її тераси, з якої відкриваються чудові краєвиди. На обрії видніється ще одна святиня, яка тоді перебувала за межами Російської імперії, – Зарваниця. Тут теж ступала Божа Матір, і тут є джерело, до якого прочани їдуть донині (монастир належить Греко-католицькій церкві). Тоді Тарас побував лише біля кордону з Австро-Угорщиною. Він дуже уболівав про те, що Україна розділена між двома державами: “Від берегів Тихого Дону до крем’янистих берегів швидкоплинного Дністра – один ґрунт землі, одна мова, один побут, одна фізіономія народу, навіть пісні одні і ті ж. Як одної матері діти. А минуле життя цієї купки задумливих дітей великої слов’янської сім’ї не однакова…”. Дорогою до Почаєва Шевченко заїхав ще й у Кременець – подивитись на гору Бону, руїни замку на горі і на будівлю Кременецького ліцею, заснованого Тадеушем Чацьким, який натоді уже був закритий за наказом царя Миколи І, а його майно і експонати ліцейського музею перевезені до Київського університету. Імена і топоніми Поділля згадуються у повістях Шевченка і в поемі “Варнак”, і в інших поезіях: ріки Іква, Случ, Дністер, міста Кам’янець, Ковель, Корець, Кременець, Дубно, Заславль (Ізяслав), Гульськ, Балта, Берестечко, Острог, Новоград-Волинський, Луцьк, Житомир, село Верби, Почаїв. 28 жовтня 1846 року, “змірявши вздовж і впоперек Волинь і Поділля і дочекавшись в Житомирі осінньої грязюки”, поет повернувся до Києва. Емоційний заряд, отриманий під час місячної поїздки, відбився у його літературній і художній спадщині, з якої ми можемо пізнати Україну, життя і побут народу. Минуло 180 років з часу подорожі поета Шевченка на Поділля і Волинь. Але місто Кам’янець-Подільський зберігає пам’ять про нього, так само, як і про події початку ХХ століття, коли він став столицею Української Народної Республіки. Час визвольних змагань 1917–1921 років на теренах Кам’янця можна поділити на три періоди. Перший – доба Центральної Ради з березня 1917 до квітня 1918 року. Другий – доба гетьмана Павла Скоропадського з квітня по грудень 1918
Пошта “СП” “Любіть справжню поезію. Вона не зрадить”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Володимир ВАКУЛЕНКО, член НСПУ, Харківщина
Не до душі мені, коли літературні акції проводяться нашвидку, поспіхом, і не всі охочі встигають поспілкуватися з письменником. Цю практику знаю з юності, коли спочатку був глядачем, пізніше – учасником, а згодом організатором і ведучим. Знаю, що письменники – вдячне коло для спілкування. Були б читачі. А читач може бути найріднішою людиною, на відміну від братів і сестер, які часом перегризаються за спадщину або за русскій мір. Читач може бути ріднішим за дітей, які іноді втікають, а іноді лишають старих хворих матерів чи батьків на соціальних працівників. Зі свого немалого літературного досвіду я знаю: добре, коли твоїм читачем є кохана людина, яка не зрадить... З харківською поетесою Ольгою Бережною я й так маю змогу спілкуватися у зручний для обох час. Але вихід нової книжки – епохальна подія для літератора, і хай цей процес не стає конвеєром для штампування непотребу заради своїх амбіцій. Перше враження від творів з нової Ольжиної збірки “Літерани” загалом позитивне. Для тлумачення назви авторка дає свободу читачеві. Неологізм багатозначний. Для себе я його розтлумачив як зранені душі літераторів. Ольга не з тих, що женуться за вподобайками та квіточками в мережі. Не забуваймо кредо Григорія Сковороди: краще бути в пошані та любові в одного розумного і доброго чоловіка, аніж у тисячі дурнів. Поезії О. Бережної сприймаються як вишукані й довершені. Але ж відчувається й рука наставниці-редакторки, старшої колеги Ольги Тараненко. Не всім щастить чверть століття плідно спілкуватися. А вмілих доброзичливих редакторів нині мало.
Але ж і те, що видається “в авторській редакції”, іноді, на жаль, не годиться. Найперше – через незнання мови. Тут нічого не допоможе, якщо самому впродовж життя не вчити українську мову. А страшне і водночас величне сьогодення показує, яка мова була і є першою і рідною. Варіантів, альтернатив не те що нема, а й не було. Зайвим було б уточнювати, що поезія О. Бережної силабо-тонічна. Для України це, мабуть, єдиний літературний шлях. Це показує багатолітня криза в літературах інших країн, де те, що номінується поезією, є тільки верлібром і вже не читається. Але так само я викидаю в умовний кошик для паперових відходів і заримовані декларації на тему війни й прокльони вбік москалів. Їм воно не дошкуляє, а нам теж ні до чого. Я не хочу хвалити костюм короля, аби лиш мене не вважали дурнем. Бо краще хай вас називають дурним, аніж ви насправді ним будете. Адже з ким поведешся, того й наберешся. Біля поезій Ольги я собі таким не здаюся. В Ольги костюм є. Недорогий, але зі смаком пошитий. А літературний смак має виховуватися в дитинстві. Мені було на чому його виховувати. Ще тоді, коли сам віршів не писав. А що їй можна побажати? Незрідка доводиться бачити передмови до книжок чи різного роду клопотання, автори яких вказують усі свої звання, титули та регалії. А тексти – із жанру розповідей про костюм короля. Всі ж оті звання – мильна бульбашка, яку власник старанно роздуває… аж до діаметра земної кулі. При цій нагоді згадується інше. Свої передмови старший колега по Харківській організації підписує: “Леонід Том”. І все. Два слова, а скільки ж у них сенсу,
Музичними барвами української пісні атмосферно оздобив цю зустріч фолькгурт “Співучі бабусі” Територіального центру соціального обслуговування населення Новодністровської міської ради під керівництвом Валентини Федишиної. Незмінна ведуча колективу, теж відома мисткиня, спілчанка письменницької когорти краю Олена Богуцька ділилася спогадами спільної новодністровської молодості та читала улюблені рядки пані Тамари. Злетіло до сердець учасників презенглибини і змістовності. Може, й молодша колега щось мені писатиме. І лапідарний підпис “Ольга Бережна” вміщуватиме в собі, як носій, терабайти інформації. Згадався апокрифічний богословський вислів: якщо твоя голова не лізе в глечик зі сметаною – не пхай її туди. Під сметаною малася на увазі Господня мудрість. Можна споживати помалу, обережно, по ложечці. А вона гірка. Але цілюща. Як і поезія Ольги Бережної: А море в шепіт, а море любить, По-людськи прямо, мов хвиля, губи. А море в плескіт, а море диха… Знімає речі, штовхає дико. А море стільки про вірність знає… Малює сіллю і вабить зграї… А море в брижі (човнів багато), Сховавши глибше вулкан і кратер...
Сховавши глибше вулкан і кратер, А море нишком відновить карту. Оглушить громом. Осушить спраг А море – розум, до тебе прагне. Хитнеться щогла, вітрило ляскне. А море крикне до всіх “будь ласка”. Спасінням дивним покаже острів. А море мовить: “Сьогодні постуй!”
А море мовить: “Сьогодні постуй! Одна є мова. Все надто просто…” А море буде весь час тут, поруч, Що Ти не схибиш. Бо погляд – вгору. А море – м о р е, підсунься ближче – Та вже не горем, бо щастя – тиша… На небі зграя – пташині риски. Я вглиб пірнаю. О море, бризкай! Так і чується Amore… На ній було засновано світ, на ній він тримається донині. Amore aeterna. Любіть справжню поезію. Вона не зрадить.
тації окрилене піснею слово Тамари Морошан іу виконанні подружнього дуету автора музики Михайла Рожка та Наталії Глушко. Привітними обіймами забарвили творчі гостини і представники колективу міської музичної школи з її директоркою Наталією Порт’є. Вітання, квіти, фотографування і, звичайно ж, автографи на щойно придбаних книгах Тамари Морошан – усе це неодмінно ряснітиме у спогадах нашої Тамари Володимирівни та нас, її гостей, додаючи особливої снаги і віри, а ще – вдячності українським воїнам за захист і можливість творити і зустрічатися!
*** 1 вересня біля меморіальної дошки Івану Семеновичу Нагірняку (на фасаді Будинку народної творчості та дозвілля “Молодіжний”) відбулося урочисте вручення міської премії його імені в галузі культури, літератури, мистецтва та журналістики. Саме цього дня виповнилася 12-та річниця відходу у вічність поета, прозаїка, драматурга, публіциста, громадсько-політичного діяча та почесного жителя Новодністровська. Цьогорічною лавреаткою премії стала письменниця та журналістка Тамара Морошан. Вітаємо!
Інна ГОНЧАР, членкиня НСПУ, НСЖУ
Юрій МОСЕНКІС
Із циклу “Міста+фортеці у віках” (2022 р.)
Полтава Нью-Йорк і Лондон, Осло і Оттава – На світі є багато славних міст, А серед них одна така Полтава – З минулого в майбутнє пружний міст.
І ліс, і степ, і поле, і отава, Шляхи далекі та рясні сади – Росте Полтава і цвіте Полтава Учора і сьогодні і завжди!
Дівочий стан – твоя струнка постава, Ти – гордість України у віках. Ясна Полтава і міцна Полтава Бандуру й меч тримає у руках.
Ніхто тебе навколішки не ставив, Для тебе ворог – комашиний рій. Бо ти Полтава, золота Полтава, На варті воїн твій тримає стрій.
Твої доми, твої майдани й храми, Твої герої і твої бої – Ти щирим друзям відчиняєш брами Й безславно гинуть вороги твої.
Суми Суми, Суми, віковічні Суми, Ви завжди веселі, не сумні. Люди працьовиті та розумні Теплим щастям сяють навесні.
Суми, Суми, героїчні Суми, Ви сталево стали у бою, Розгромили ворогів безумних, Відстояли славу ви свою!
Суми, Суми, в вас душа козацька, Ваша міць – фортеця із фортець. Не застане ворог вас зненацька – Тут чужинцю кожному кінець!
Суми, Суми, неповторні Суми, Ваші храми рвуться в небеса. Про майбутнє ваші мрії й думи, Сяє ваша сила і краса.
Українська Одеса Українська Одеса Ти південна столиця Ти красуня-принцеса Ти п’янка й ніжнолиця
Позолочена сонцем Посолонена морем Океану віконце Осяйне й неозоре
Ти цінуєш свободу В світ відкрита портами Мов цілуєш ти воду Запашними устами Про палку твою вроду Ллється чутка світами
Унікальна Одеса Ти не просто на карті Силу множиш на десять Біля моря на варті
Незвичайна Одеса Зустрічає світанок Ти маяк стюардесам Ти сигнал капітанам
Пошта “СП” “Любіть справжню поезію. Вона не зрадить”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Щедро і життєствердно зігріла своїх друзів, знайомих, шанувальників і колег по перу наша знана землячка, майстриня слова, членкиня НСЖУ Тамара Морошан під час презентації своїх збірок “Не мовчи” та “Я прийшла у цей світ любити”. Як завжди душевно гаптувала мереживо цього стрічання модераторка, директорка Новодністровського міського історичного музею Наталя Кримняк. Напрочуд щирими були вітання від голови громади Новодністровська Наталі Цимбалюк, котра, бажаючи якнайшвидше повернутися до свого мирного дому, подякувала поетесі за творчість і за те, що так віддано і справжньо представляє вже багато років нашу країну за її межами. Приємним було особисте вже знайомство з головою Чернівецької обласної організації НСПУ Володимиром Антофійчуком, котрий разом із давньою подругою поетеси і колегою по перу Леонтиною Топало привітали пані Тамару із побажаннями нових творчих здобутків та незабутніх зустрічей із читачами. Крім того, Володимир Іванович із приємністю наголосив, що Новодністровськ щоразу стає для нього дуже близьким містом, а надто тому, що голова громади так підтримує творчих людей. Заквітчаними і поетично щедрими були вітання від землячок, теж письменницьких спілчанок Галини Мельник та Інни Гончар. А добрі друзі, наші знані городяни Михайло Рожко і Борис Наумов, чиє музично-пісенне мереживо тісно пов’язала доля з віршами гості, розчулили і саму пані Тамару, і всіх присутніх.
Пошта “СП” · “Єдине, що від нас іще залежить, – Принаймні вік прожити, як належить”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Володимир ЗАЇКА, Німеччина
Нещодавно привітав свого давнього флотського товариша із Сумщини, який проживає під постійними ворожими обстрілами в безпосередній близькості від російського кордону, з Днем Військово-Морських Сил ЗСУ. Чогось думав, що він виїхав у більш безпечне місце, бо життя у постійному стресі та тривозі мало хто витримує. Однак я помилявся. На стандартне запитання, як справи, товариш відповів як нів чому не бувало: “Та живемо! З весни посадили городи, тепер ось доглядаємо, збираємо огірки, кабачки, зелень, у садку достигли вишні, малина, агрус, ось-ось свої помідори достигнуть, молоду картопельку копаємо. Так що нудьгувати ніколи”. Трохи помовчали. “А обстріли не лякають?” – обережно поцікавився. “А що обстріли, – намагаючись надати голосу звичної бадьорості, відповів товариш. – Коли на них звертати увагу, то можна з глузду зійти. А так робота відволікає від постійних тривог. На свіжому повітрі завжди. Із сусідами маємо змогу поговорити, обмінятися думками, разом все-таки веселіше”. “А сусіди ще залишилися? – здивувався я. – Думав, що більшість уже давно виїхали”. Після паузи товариш поставив зустрічне запитання: “А куди? Даси адресу, можливо, я теж поїду. Більшість із тих, що виїхали, повернулися назад, бо не влаштувалися. Тепер ось разом за городами та садками доглядаємо”.
Дмитро ПИЛИПЧУК
Був у мене такий вірш – “Промова до коня” (2002), на початку моєї третьої збірки “Терни” (2008). Вірша я присвятив М. Ілляшеві. Тепер, коли Миколи Максимовича Ілляша (03.12.1942 – 21.07.2026) не стало, я згадав про це в розмові з Василем Василашком. Наш спільний друг Микола був унікальним журналістом і літератором. “Перебудова” застала його в апараті цк кпу. Тоді М. Ілляш був, можливо, єдиним працівником цієї імпозантної на той час структури, який задовго до її краху публічно вийшов зі складу кпсс (1988), ще далеко до того, як це зробив Олесь Гончар та інші літературні авторитети. Для Миколи Ілляша це був очевидний і незаперечний вибір між кпсс та Україною. Ілляш вибрав Україну. Пішов працювати в журнал “Сільські обрії”. Згодом як компетентний фахівець виявився активним енциклопедистом (мені довелось попрацювати з ним у Всеукраїнському енциклопедичному видавництві імені М. П. Бажана); очолив і здійснив проєкт “Енциклопедії банківської справи України” (1999–2000); брав участь у виданні
Степан ТАТАРСЬКИЙ, член НСЖУ, с. Гермаківка на Тернопільщині
То вже традиція – приїжджати щороку на це освячене дев’ять років тому місце, молитовно віддати шану землякам-повстанцям, які й гадки не мали здаватися ворогу, пам’ятаючи заповітнє – “Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї”. “Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань”, – заповідали вони нащадкам, і той заповіт озивається в серцях краян через роки... Понад два десятки небайдужих патріотів із Гермаківки та Кривчого, нащадки полеглих, разом зі своїми духовними наставниками-парохами громад Володимиром Стефанком (ПЦУ) та Богданом Химчуком (УГКЦ) взяли участь у спільній панахиді, запалили свічечки біля пам’ятного хреста й заквітчали червоними кетягами калини меморіальну дошку з іменами п’ятьох борців, які полягли тут пекельно-
Це мені добре знайоме, сам не раз у такому становищі перебував, тож цілком зрозумів свого товариша. І ще раз переконався у тому, що ми, українці, – незламна нація, яку не поставити на коліна жодними випробуваннями. Навіть надлюдськими. Нещодавно в інтернеті знайшов ще одне підтвердження цьому. З’ясувалося, що один німецький лікар Клаус Вебер з міста Гюрт, що поблизу Кельна, який понад 30 років працює психоматичним лікарем, останніми роками вивчав українців. Спеціалізувався на впливі хронічного стресу на тіло: як на нього впливають тривоги, страхи, невизначеність, що буквально руйнують людські органи та імунітет. Спочатку у німця був суто науковий інтерес. Потім, з початком повномасштабної війни, він почав досліджувати українців як феномен, що суперечив будь-якій логіці і не вкладався в загальноприйняті лікарські канони. Вебер вивчав рівень кортизолу, стан серцево-судинної системи, імунні показники людей, які живуть в умовах хронічної небезпеки. Порівнював отримані дані з німецькими пацієнтами, людьми, які живуть багато років у комфортних умовах, однак теж психологічно руйнуються. Але при цьому він зіткнувся ще з одним показником, котрий не міг пояснити жодною медичною логікою.
Виступаючи на поважній медичній міжнародній конференції в Берліні, Клаус Вебер зазначив те, чого від нього ніхто не очікував: “За рівнем хронічного стресу українці мають показники, які пересічного німецького пацієнта призвели б до повного фізичного колапсу всього за дватри роки. А ось українці функціонують. І не просто існують, а ще при цьому воюють, працюють, виховують дітей, допомагають армії, постійно відбудовують зруйноване ворогом. І ось я, лікар з таким стажем, просто не розумію, як це біологічно можливо”. У залі запанувала тиша, а спеціаліст пояснював далі: кожний людський організм має межу адаптації до стресів і критичних можливостей. Після чого неминуче настають хронічні хвороби, збої в організмі, психічні зриви. І це вже не теорія, а звичайна фізіологія. А українці, за його даними, живуть за межею цього порогу, демонструючи небачену до цього стійкість, яка не вкладається в жодну з європейських медичних моделей. “Ми в Німеччині лікуємо людей від стресу, який можна назвати всього лише тінню того, що щодня переживають українці, – наголосив доктор Вебер. – І наші пацієнти при цьому вважаються хворими, а ваші продовжують жити. І не просто жити, а ще й стримувати ворожі наступи”. Він зробив головний висновок, який тепер цитують у наукових колах багатьох країн світу: “Українці стійкі не всупереч обставинам, що склалися. Вони стійкі через щось інше, глибинне – через колективну ідентичність на генному рівні, через вміння знаходити сенс у хаосі, через зв’язок із землею, на якій живуть, і один з одним. Що і є ознакою сильної нації. І жодна медична пігулка цього не замінить”. Звісно, це не привід пишатися та нічого не робити з власним здоров’ям, бо ми стали суцільною жертвою трагічних обставин. Хоча це привід нарешті зрозуміти: ми не просто виживаємо всупереч здоровому глузду і будь-якій логіці. Ми несемо в собі щось таке, до чого решта цивілізованого світу лиш починає доходити та вивчати. Завдяки нам. Пророче про це написала Ліна Костенко: А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт. І наперед не треба ворожити І за минулим плакати не варт. Отак, як є. А може бути й гірше. А може бути зовсім, зовсім зле. А поки розум од біди не згірк ще, – Не будь рабом і смійся як Рабле. ...Хай буде все небачене побачено, Хай буде все пробачене пробачено. Єдине, що від нас іще залежить, – Принаймні вік прожити, як належить.
Пошта “СП” · “Єдине, що від нас іще залежить, – Принаймні вік прожити, як належить”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
енциклопедій для дітей шкільного віку. Писав переважно художню прозу малої та середньої форми. Переклав “Історичні портрети” Миколи Костомарова. Як зазначає “Енциклопедія Сучасної України”, “у повісті “Ранні громи” (1979) [М. Ілляш] розкрив явище комсомол. кар’єризму”. Дмитро Білоус сказав про Олеся Гончара дуже лаконічно: “Він ніколи нічого не хотів для себе”. Те саме я міг би сказати й про Миколу Ілляша. Безкорисливість підносить. Після “виходу” Ілляша із цк безробітного “само-вигнанця” підтримав Анатолій Михайленко, який запропонував побратимові роботу у вже згаданих “Сільських обріях”. Поховали Миколу Максимовича у м. Кагарлику. В останню дорогу його провели рідні, друзі, знайомі, колеги по перу Василь Василашко, Михайло Зяблюк, Анатолій Качан, Дмитро Пилипчук. ...Не таємниця, що мій поданий тут сонет написано акровіршем; останній рядок його (“Ірже мій кінь і повстає душа”)
– про характер і громадянську позицію М. Ілляша. Земля Тобі пухом, Друже!
Промова до коня Перевернутий сонет Іржи, мій коню! Над біду Твоє іржання чорнобриве... І. Драч
Може, й так, мій коню: в наші дні Иродове плем’я – на коні, Коні ж ті – далеко не Пегаси, “Одіссей” звучить як “Одессей”, Ліберданам вже не до ідей І козацтво вже не тої раси. І все ж, і все ж... Лишається межа: Любов ще руха морем і Гомером; Лежить Вкраїна під чужим етером – Як і раніш, цинізмові чужа. Шукай же шляху, коню мій! Рушай! Епоху не розмінюймо на миті! ...В прекрасному й страшному цьому світі Ірже мій кінь і повстає душа... 4.12.2002
магаючись зруйнувати нашу історичну пам’ять, духовну й культурну велич миролюбного українського народу – трударя, добротворця, хлібороба. А ще серця кожного наповнювала молитва за полеглих на фронтах сьогочасної пекельної брані земляків-спадкоємців героїчної слави повстанців, чиї імена викарбувані на гранітній плиті, та віра в перемогу над сатанинською ордою московитів ХХІ століття. Окрема подяка гермаківським пенсіонерам-патріотам Романові Остафіїву та Степанові Костюку, які два дні під палючим сонцем викошували зарослу лісову галявину та путівець до повстанського ґроту, щоб та пропам’ятна подія відбулася. Хай Господь щедро воздасть їм за жертовний труд.
Пошта “СП” · “Єдине, що від нас іще залежить, – Принаймні вік прожити, як належить”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Справжні історичні скарби часом ховаються у найнесподіваніших місцях і чекають свого часу десятиліттями. Так, днями до Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери звернувся Андріан Шаган із села Загір’я. Прогулюючись лісовим масивом поблизу села Старі Скоморохи, чоловік випадково зачепився ногою за дріт. Цікавість перемогла – і під шаром ґрунту виявився запечатаний бідон, заповнений цінними історичними документами, переважно 1948–1949 рр. Для обстеження місця знахідки та безпечного вилучення архіву на місце негайно виїхала спільна робоча група у складі музейників, науковців і голови Галицького товариства “Меморіал”. Наразі знахідку передано науковцям музею. Наші фахівці вже розпочали кропіткий процес детального опрацювання знайдених матеріалів, адже документи потребують особливого догляду. Дякуємо пану Андріану за свідомість та небайдужість до власної історії та довіру нашому музею. Згодом ми обов’язково проанонсуємо перші результати дослідження та ознайомимо громадськість із деталями цього унікального архіву, повідомляє на своїй сторінці у Фейсбуці Івано-Франківський музей визвольної боротьби імені Степана Бандери. Світлина з відкритих джерел
Пошта “СП” · “Єдине, що від нас іще залежить, – Принаймні вік прожити, як належить”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Нещодавно біля меморіального повстанського ґроту в урочищі Глинка на Борщівщині пом’янули героїв, які 81 рік тому поклали своє життя на вівтар боротьби за волю й незалежність України.
го серпня 1945-го у нерівнім бою з осатанілими кровожерливими посіпаками-московитами-людиноненависниками, яким вільна Україна стала кісткою поперек горла. Звучали Державний Славень України та повстанські пісні. Зворушливо, що в панахиді взяли участь і свідок кривавого в краї лихоліття 40–50-х років минулого сторіччя дев’яностолітній гермаківчанин-патріот Іван Кедик, і герой-ветеран сьогочасної вітчизняної війни Михайло Пуляк, і зовсім юні українці, які лише починають пізнавати правдиву героїчну історію України, – усіх того дня єднала любов до рідної держави й люта ненависть до одвічного ворога українців, який нині так цинічно плюндрує простори нашої держави, на-
Гість “СП” · “Гра долі” почала підтримувати повнометражний формат. Цей проєкт став упізнаваним”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Понад двадцять років минуло відтоді, як з’явився перший фільм документального серіалу “Гра долі”. За цей час були зняті десятки фільмів, присвячених видатним українським митцям. Про історію та сучасне життя проєкту наша розмова з генеральним продюсером “Гри долі”, заслуженим діячем мистецтв України Василем Вітром.
– З чого почалося життя серіалу? – Виник він доволі цікаво. Я тоді викладав режисуру в майстерні Миколи Івановича Мерзлікіна в Національному університеті театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого. А на режисерському курсі був студент Олег Туранський. Він зняв невеликий фільм-притчу за віршами Тараса Шевченка про перше дитяче кохання Кобзаря, яке було оспівано в його поезії. У цьому фільмі знялася студентка Наталка Сопіт. Коли мені показали цей фільм, я сказав, що це може бути цікавим проєктом. Запропонував створити фільми про видатних людей, які зробили щось хороше для становлення України і запам’яталися в історії. І щоб все це було через приватні історії життя тієї чи іншої видатної особи. Свій перший фільм на 14 хвилин зробили з Наталкою Сопіт, яка на той час вже завершила навчання в нашому університеті в майстерні відомого актора Тараса Денисенка. Розповіли в ньому про кохання Тараса Шевченка та княгині
Наталка Сопіт — на зйомках в Меморіальному музеї Дмитра Яворницького, м. Дніпро
Рєпніної. Це був 2005 рік. Запропонували цей фільм кільком телевізійним каналам. На той час українське телебачення було переобтяжене якимись російськими знаменитостями. І жодного українського героя там не було. Це нас сильно пригнічувало. Проте відгукнувся “5 канал”. Власне з того часу ми почали знімати, шукали спонсорів, меценатів. Щоб підтримати цю ідею, “5 канал” запропонував нам виходити з цими фільмами двічі на місяць. В один і той самий час мало бути продовження. Я був генеральним продюсером проєкту, згодом долучився до режисури. Всі фільми створювали разом зі вже згаданою Наталкою Сопіт, бо вона дивовижна актриса, вміє чудово перевтілюватися. Ніби нічого не міняється, а ти розумієш, що це вже якась інша людина, інший персонаж. Це феноменальна акторська здатність. На “5-му каналі” вийшло спочатку вісім фільмів. Ми вирішили продовжувати цю справу, що й робимо вже 21-й рік. – Чого вдалося досягти за цей час? – У нас дуже багато фільмів, зняли їх про понад сто героїв. Вони різні за хронометражем. Спочатку знімали фільми по 15 хвилин, такі були вимоги телебачення. А потім стали робити і повнометражні стрічки, такі як “Богдан Хмельницький”, “Іван Мазепа”, “Ольга Кобилянська”, “Микола Лисенко”, “Василь Стефаник”, “Михайло Грушевський”, “Симон Петлюра”. Тож “Гра долі” почала підтримувати повнометражний формат. Цей проєкт став упізнаваним. А в сучасних медіа пізнаваність проєкту – це і графіка, і музика, і ведучі. Вони важливі тому, що на них відгукується глядач. За ці роки оформилася наша аудиторія. – Ви також знімали фільми про російських письменників. Як оцінюєте їх з позиції сьогодення? – У нас були фільми про Купріна і Булгакова. Робили їх виходячи з того, що ці люди відбулися як особистості саме в Україні. Сьогодні багато говорять про Булгакова. Це особистість, яка бентежить нас своїм українофобством, що просочується через його твори. Це відчутно. Але на той час ми розглядали його приватне життя. Драму з першим коханням – Тетяною Лаппою, яку він зрадив і поїхав до Москви. Нас цікавила саме ця драма. Ми говоримо й про те, що Булгаков дуже хворів. Почав вживати великі дози морфію і був залежним від цього препарату. Все це деталі особистого життя, які тоді здавалися нам доволі цікавими. Хотіли показати письменника не як ікону, а як людину зі своїми вадами, своїми драмами. І, відверто кажучи, ми розповідали більше про Тетяну Лаппу, ніж про самого Булгакова. – Багатьом глядачам запам’ятався закадровий голос. Хто це? – Голос за кадром у 80 чи навіть більше відсотків належав акторові Тарасу Денисенку. Він був сином відомого режисера Володимира Денисенка, викладав у Наталки Сопіт. Я був знайомий із Тарасом, коли той ще був школярем. Надзвичайно талановитий і цікавий актор. У нього були ролі, які запам’ятовуються назавжди. Так само, як Наталка перевтілювалася на екрані, так і Тарас міг зробити щось неймовірне. Одна справа читати за кадром вірші Володимира Сосюри чи листи Максима Рильського, а інша – читати листування Івана Мазепи з Мотрею Кочубеївною. Це листи барокового стилю. Там своєрідна стилістика. І він це робив таким чином, що все ставало зрозуміло за допомогою відчуттів. Стильові нюанси йому давалися легко. Це була школа для всіх нас, хто працював із ним у той час. Ми писали сценарії до багатьох фільмів, брали цитати, дошліфовували. Але одне діло написання, а інше – коли це втілюється і стає зрозумілим та чуттєвим для глядача. Що людина переживала, коли писала листи чи якісь твори. Таким був Тарас Володимирович Денисенко. Дуже шкода, що він рано пішов від нас. І коли Тараса не стало, ми звернулися до кількох інших акторів, які озвучували наші фільми. Два роки працювали з актором і режисером Василем Шандро. А зараз існуємо в іншому вимірі, без Тарасового голосу.
Після пресконференції 2021 року
– Хто ще причетний до створення цього проєкту? – Крім Наталки Сопіт, яка є незмінною ведучою проєкту, можна згадати Олега Туранського, який цей проєкт починав. Низку фільмів як сценарист і режисер створив Василь Образ. Загалом фільми знімали п’ять режисерів. А ще назву Галину Криворчук, яка була продюсеркою всіх фільмів. Це людина фантастичної волі. На її великій любові до цього проєкту він і тримається. Були моменти, коли не мали грошей, виникали якісь інші проблеми. Вона завжди вміла знаходити кошти і вигравати ґранти – і українські, і європейські. Також хотів би згадати тих людей, які вже від нас пішли. Це перший оператор-постановник Георгій Кривошеєнко, а також асистентка режисера Галина Моргун. Зараз у “Грі долі” працює молода команда операторів. Серед них – Арсеній Бортник, який вчився у Георгія Кривошеєнка. У нього досить сучасний підхід. Змінюється технічно і технологічно сам формат “Гри долі”, вона оновлюється стилістично іншою, сучаснішою. У деяких проєктах працюємо з художниками-постановниками і художниками по гриму. А головне, що відтоді у нашого проєкту з’явився незмінний слоган – “Кохання змінює світ”. Він народився, коли ми знімали трейлер для першого ґрантового сезону УКФ у 2018 році, коли започаткували свій однойменний YouTube-канал (https://www.youtube.com/@hradoli7052). Крім цього, не можу не згадати нашого партнера – музичну бібліотеку De Wol- fe Music у Лондоні. Вона має більш ніж столітню історію і є певним музичним архівом європейської музики. Ми з ними співпрацюємо і завжди знаходимо адекватні рішення на запити в оформленні звукового ряду наших фільмів. – Здається, у фільмах останніх років, крім особистого життя митців, ви стали приділяти більше уваги ще й тим історичним обставинам, в яких вони жили і творили. – Саме так. Ми думали про це від самого початку. Людина жила в певних історичних умовах. І це умови не тільки історичні, а ще й політичні та світоглядні. Але оскільки в перших фільмах був дуже короткий хронометраж (12-15 хвилин), у нас не було часу, щоб відтінити тло, в якому діяв наш герой. Для того, щоб це тло стало певною метафорою, певним образом, навіть атмосферно. Думаю, сьогодні це вдається. І для нас це дуже важливо. – Змінився сам формат фільмів? – Перші стрічки були зняті екраном
Василь Вітер — кадр із серіалу “Енеїда”
3х4. Зараз ми перейшли на широкоекранний формат, адже все телебачення стало широкоекранним. Якщо спершу фільми знімали на аналогових відеокамерах, то зараз це сучасні цифрові відеокамери. Також працюємо у цифровому звукозабезпеченні. Наші фільми зараз робить переважно звукорежисер Матвій Тебешевський. Звісно, працюємо і з комп’ютерною графікою. Думаю, що буде ще багато чого мінятися, бо в сучасних умовах не можна обійтися без штучного інтелекту. А оскільки ми маємо справу з архівними фотографіями і якісно недосконалими кінозйомками (може бути стара, затерта кіноплівка), програми зі штучного інтелекту можуть зробити ці зйомки якіснішими. Можна навіть кинутися в колір, робити цікаве пластичне рішення. Але ми поки думаємо, чи варто це робити, якщо говоримо про історію якоїсь людини, що жила на початку ХХ століття, коли вже було кіно. І ми знаємо, що тоді були тільки чорно-білі кінозйомки. Чи потрібно це робити з точки зору естетики та стилістики? У кожному конкретному проєкті треба вирішувати окремо. Кожен проєкт диктує нам жанр і стилістику. Ми не робимо все в одному стилістичному і жанровому ключі. Якщо знімаємо про коміка Яковченка, то це одна подача, а якщо про Мазепу, то зовсім інша. Тому що це герой, який зробив великий внесок в історію України як державотворець і політик. Крім того, він був поетом і меценатом. Існує так зване мазепинське бароко. Бо Мазепа долучився своїм коштом до будівництва храмів, церков. І це закодовано в самій архітектурі. – Деякі останні на сьогодні фільми зняті у формі діалогів. – Ми на це вийшли зовсім несподівано. Коли почалася повномасштабна війна і припинилося будь-яке фінансування, щоб не зупиняти проєкт, вирішили звернутися до форми діалогів між двома ведучими у кадрі. Тому у нас з’явився формат відеоподкастів “Гра долі. Врятовані дублі”. Тут ведуча Наталка Сопіт і я як режисер та автор багатьох сценаріїв. Ми говоримо про те, що не увійшло до фільмів, які глядач уже бачив. І коли робили такий формат про Миколу Лисенка, Івана Мазепу, Михайла Старицького, то побачили, що такі діалоги цікаві для глядача. Це була фактично студійна зйомка. Доповнювали певними зображувальними елементами – частинами тих фільмів, про які говорили. Довгий час лежав нереалізованим сценарій про Тараса Шевченка. Хотіли знімати ще до 200-річчя від дня народження Тараса Григоровича. На жаль, не отримали жодної підтримки. А сценарій доволі великий. Мало бути 20 серій по 30 хвилин. Планували, що будемо їздити по місцях, де відбувалися ці події. Але почалася війна, і про жодні поїздки за межі України вже не говорили. І тоді вирішили зробити це в абсолютно камерній формі. Вийшов формат ігрового відеоподкасту – “Тарас бентежний”, де ми з Наталкою Сопіт удвох прочитали спогади, листування і вірші самого Шевченка. Отримали багато
Письменники і час · “Люди чекають, що Україна почне чути саму себе з різних боків. І це можуть зробити тільки митці”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
відгуків. Всі 28 серій були опубліковані на YouTube-каналі “Гра долі”, де їх можна передивитися. Тут простежується весь життєвий шлях Тараса Григоровича. Вирішили не зупинятися. Продовжуємо з цим експериментувати. – Чи не зверталися ви до Міністерства освіти і науки України, аби використовувати фільми серіалу “Гра долі” на уроках української літератури? – Це відкрита рана. Ми зверталися і до Міністерства культури, і до Міністерства освіти. Не можу навіть порахувати скільки разів. До нас долучилася головна редакторка журналу “Кіно-Театр” Лариса Брюховецька. Не говорили навіть про те, що нам потрібні гроші для нових фільмів. Просили надрукувати певну кількість DVD-дисків. Потім, коли вже з’явилися цифрові технології, – знайти можливість, аби ці фільми передавали для шкіл і філологічних відділень університетів, адже вони у вільному безкоштовному доступі. Це могла б бути частина уроків чи лекцій. Але у відповідь завжди лише мовчання. Безпосередньо до нас зверталися школи, громадські організації, але ми не могли задовольнити таку кількість звернень. Та й кадрів у нас для цього не було. – Один із ваших нових проєктів присвячений поемі Івана Котляревського “Енеїда”. – Ідея цього проєкту виникла доволі давно. Ще у студентські роки був захоплений поемою “Енеїда”. Думав зробити кіно або поставити в театрі. Вона жила в мені доволі довго. А стала більш-менш реальністю, коли я розказав своїм колегам на студії “ВІАТЕЛ”, що я випадково набрів на книжку “Енеїда”, яка була видана “Видавничим домом “Школа”. І мене там вразили ілюстрації художника Віктора Єременка. Коли побачив ці малюнки, то зрозумів, що ми можемо за невеликі кошти зробити щось цікаве для глядача. Цей задум теж довго зрів. Вже навіть зняли фільм про Івана Котляревського, в якому з дозволу видавництва частково використали ці малюнки. Врешті з’явився грант у межах міжнародної програми House of Europe (“Дім Європи”). Ми планували зняти трихвилинний тизер “Енеїди”. Це, звичайно, дуже мало. І ми з колегами долучилися до того, щоб вкласти частину коштів студії “ВІАТЕЛ” і зробити пілотний проєкт на 30 хвилин. Здійснили його минулого року. Цей проєкт і зараз можна побачити на YouTube. Продовжили проєкт та повну відеоекранізацію поеми (зйомки тривали влітку 2026 року) завдяки ґранту від Українського культурного фонду (УКФ) в межах конкурсної програми “Мистецтво в кадрі”. Зараз перебуваємо у періоді постпродакшен – завершуємо монтаж. Всього буде сім серій. Прем’єра відбудеться в Будинку кіно. Вважаю зустріч з глядачем дуже важливою, можливо, це найважливіше для нас. Також “Енеїду” покажуть “5 канал” та телеканал “Ентер-фільм”. На жаль, не вийшли проєкти про Володимира Великого, Олену Пчілку, Панаса Мирного та Данила Демуцького. Адже у 2022 році всі проєкти Українського культурного фонду з відомих причин скасували. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Просвіта – це велике діло. Просвітою займаємося й ми у проєкті “Гра долі”. Відчуваємо, наскільки це важливо і наскільки це непросто в наших умовах. На жаль, просвіта ніколи не мала легкого шляху. Але без просвіти неможливе відродження національної культури і культури взагалі. Без культури і без просвіти ми не можемо статися ні як нація, ні як держава. Як казав колись Вінстон Черчилль: “А за що ми воюємо, якщо не захищаємо культуру?”
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО посвітив лице, вона його, рідного сина, в хату не пускала. І бабуся моя у 86 років казала: Я вмираю і маю гріх не спасенний. Я свою дитину не пускала в хату. — Так час йшов колесами по людях. Ми про це маємо знати, пам’ятати, але думати про майбутнє. Я своїми книгами і театр своїми постановками за моїми книгами нікого ні до чого не хочуть навернути. Просто я хочу, щоб люди, ті, хто читали мене, думали, бо людина, коли думає, вона починає більше розуміти. Вона починає більше розуміти людей, яких до того часу не розуміла, може, й не знала, і хтось мусить бути транслятором якихось речей, про які люди не знали. Їм треба розказати. Ми дуже потребуємо знань самі про себе. Ми можемо володіти багатьма іноземними мовами, ми можемо володіти якимись фантастичними знаннями, але то все не те, коли ми не знаємо самі себе. І коли мені кажуть, що мої книжки перекладені багатьма мовами, то це дуже добре і я тішуся, як автор, але я завжди кажу, багато років, що своїм словом, своїми книжками я б хотіла обійняти Україну від краю до краю, від Ужгорода до Луганська, бо країна одна і ми всі тут рідня… Я можу доводити це на пальцях, а якщо ви б почали розповідати мені свої історії, то я гарантую, що тут і сусіди і далекі б родичі знайшлися”. Після вистави письменниця Марія Матіос, за чиїми творами був поставлений спектакль “Нація”, звернулася до донецьких глядачів, що прийшли на виставу: “Ми зворушені, ми вражені, ми розчавлені такою увагою до нас — в доброму розумінні. Ми сьогодні розказали вам 4 сімейні історії з життя західної України. З тієї частини України, в якій тільки в першій половині 20-го століття майже 20 разів мінялася влада… Люди при тому жили, вони народжували, вони любили, вони ненавиділи, вони були добрими, вони були злими. По них котилося колесо історії, жорна історії їх жорнили. А вони — хто залишався чесним, хто боровся з безчестям, хто вважав, що честь понад усе, хто ставив любов понад усе — люди жили… Пробачте мені, якщо ви сьогодні отримали удар в сонячне сплетіння. Можливо в когось з вас буде безсонна ніч, можливо в когось болітиме серце… Пробачте нас за це. Але я вдячна, що ви нас чуєте! Я точно знаю, що ви нас почули! Я точно знаю, що ви почули те найголовніше, що я кажу і хочу казати своїми книжками, що людське в людині не залежить ні від часу, ні від влади, ні від ідеології. Воно залежить тільки від людського сумління: оте людське, що є в людині, — від сумління і Бога! І я знаю точно, що для совісних людей ніколи немає сприятливих часів. Але у кожному часі, для кожної людини є право вибору. У нас сьогодні свято. Ми подолали якийсь бар’єр, якого, насправді, не існує. Я дуже щаслива, що ви, Донецьк, отакий. Мені ніколи не було так спокійно, оце, як сьогодні зараз у вашому залі…”. Після вистави всі в залі встали й щонайменше півгодини аплодували майстерності театру і письменниці. Ці нотатки я зробила відразу після події в 2013 році в Донецьку, де пройшла значна частина мого життя. Минуло тринадцять років, а тема становлення нації стала ще більш актуальною.
Письменники і час · “Люди чекають, що Україна почне чути саму себе з різних боків. І це можуть зробити тільки митці”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Ірина ЧЕРНИЧЕНКО, журналістка
Відома українська письменниця Марія Матіос у 2013-му приїхала у Донецьк разом з Івано-Франківським академічним музично-драматичним театром імені Івана Франка, щоб представити виставу “Нація”. За її словами вона розчулена і щаслива, бо сьогодні для них свято, бо сьогодні історичний день: в силу різних обставин виставу кілька років не можна було показати на жодній сцені Донецька. Було прикро, але вони знали, що це колись відбудеться. Пані Марія запитала журналістів на пресконференції: “Як ви думаєте, що спільне між американським Чикаго і українськими Черкасами? Два роки тому в Чикаго і минулого тижня в Черкасах стоячи аплодували по п’ять хвилин одному-єдиному повідомленню, що нарешті Івано-Франківський театр їде до Донецька із “Нацією”. Якщо я збрехала, хай поб’є мене кицька лапою — там тисячні зали були. Люди чекають, що Україна почне чути саму себе з різних боків. І це можуть зробити тільки митці: оцей процес зшивання, склеювання того, що наробили погані політики. Ми хочемо, ті, хто володіє бездоганною зброєю — словом — почати цей такий процес зшиву. Це найкраще може робити саме мистецтво”. Під час вистави від однієї з головних героїнь Юстини, ми чуємо: “Моя дитинко, тобі тісно у мене під серцем… Господи, помилуй. — Це вагітну жінку везуть у
Письменниця Марія Матіос телячому вагоні…”. Від її тужіння завмирає серце у всіх нас, бо чиясь особиста подія набуває всесвітнього масштабу. Загалом вистава Івано-Франківського театру тоді зробила на донеччан сильне враження — перш за все судячи з тієї атмосфери у залі, коли слухають настільки зацікавлено і відкрито, а реагують надзвичайно точно. Буквально, дихають рівночасно з героями. А потім — вдячні овації… Втім, я поспішаю, насправді спочатку була пресконференція, на яку письменниця через телеінтерв’ю запізнилася і по-дитячому пообіцяла “більше так не робити”. Марія Матіос є яскравим оповідачем — як у текстах, що законсервовані у книжках, так і у живому спілкуванні. Журналістам вона сказала, що часто ловить себе на думці, що коли занурюється в історію, їй видається, що йде вона мінним полем — так замінували наше минуле. А ще хочеться комусь замінувати наше майбутнє, і тоді доводиться відчувати себе сапером, який мусить це розміновувати. Хтось мусить транслювати людські проблеми — це намагаються робити письменники і театр. Режисер-постановник вистави “Нація”, яку привезли показати до Донецька, генеральний директор-художній керівник Івано-Франківського театру Ростислав Держипільський зробив інсценізацію трьох прозаїчних творів Марії Матіос. На пресконференції він повідав, що приїхати з виставою “Нація” до Донецька було їхньою мрією, вони об’їхали всю Україну, були у Польщі та США. І от нарешті – на Сході… Держипільський підкреслив: “Це є вистава-молитва за українську націю, за ті мільйони убієнних, які в силу історичних перипетій опинялися чи на одному боці, чи на другому. Це молитва чи за вояків УПА, чи за вояків Радянської армії, які просто опинилися в жорнах історії. Сьогоднішня наша вистава проходить під оберегом ляльки-мотанки. Вона стала такою популярною в Україні, відколи ми поставили цю виставу. Вона метафорична, лялька-мотанка є посередницею між живими і тими, кого на цьому світі вже або ще немає. Наші герої виходять з цієї ляльки-мотанки, відбувають свою місію, яку прийшлося, кому, що назначено, і знов повертаються у цю ляльку-мотанку. Це символ. І протягом всієї вистави звучать українські і світові автентичні пісні, наспіви, духовні пісні. Власне під час всієї вистави йде вимолювання — отих мільйонів невинно убієнних українців”. Марія Матіос представникам трьох обласних бібліотек вручила красиву книгу — роман “Солодка Даруся”, людина може з цієї книжки зачерпнути, якщо вона хоче, з української історії. І підкреслила: вона про одне із кіл українського пекла. Але ми без знання цього пекла не можемо рухатися далі. Нам треба знати і думати про майбутнє, і йти вперед. Не зациклюватися, але знати. Людина, коли знає своє минуле, вона знає, як їй рухатися — їй стає видніше. Зацікавленість колег була максимальною: ще ніколи я не бачила стількох журналістів і камер на пресконференції з приводу вистави… Вони були наполегливі: “Що заважало вам приїхати раніше? — Люди, — відповідала Марія Матіос. — А що допомогло вам приїхати цього разу? — Люди,” — знов повторила вона. Важливо згадати, що пані Марія під час приїзду до Донецька була народним депутатом України, тому була і політична складова у розмові з журналістами. Марія Матіос: “Знаєте, чому у нас так багато проблем у країні? Тому що дуже часто ті люди, які беруться прийма' ти рішення важливі для багатьох — вони є безвідповідальними людьми. І тоді ті рі' шення безвідповідальні так рикошетять по нас, що це обертається трагедією, дра' мами, проблемами і таке інше. Я дуже хо' чу вірити, що в парламенті українському сучасному нинішньому, такому, як він є (він відбиває суспільство) є когорта при' томних політиків, які розуміють, що в Ук' раїні треба кардинально міняти якісь ак' центи, формувати іншу політику, яка б наближала нас до якогось іншого життя. Бо світ рухається дуже динамічно, він ду' має над новими технологіями”. Марія Матіос говорить про Верховну Раду 2013-го, а чи змінилися причини наших проблем? Ні, вони ті ж самі. Гості Донецька часто згадують родинні зв’язки з Донеччиною, це зрозуміло, багато десятиліть тут живе десята частина населення України — практично всі їх мають, у тому числі і письменниця Марія Матіос. Ось її розповідь: “Мій дядько Михайло з Буковини втік в Донецьк у 1952 році, тоді був набір у ФЗУ, в училища: з безпаспортного західноукраїнського села тоді можна були лише таким чином вибратися, він вчився тут, має добрі спогади, він працював, потім його забрали в армію. І коли через кілька років цей мій дядько рідний Михайло повернувся в село на Буковину, а ще були 50-ті, там неспокійно було. Він постукав у вікно, бабуся питає: Хто там? — Мамо, це я, Михайло. — Вона каже: Посвіти лице сирником, бо не вірила, такі часи були. Людина була, як звір у вольєрі між одними й другими. І поки він не
16 Презентація · “Книга і про тих, хто назавжди залишився молодим, і про тих, хто щодня, щосекунди залізно стоїть перед лицем смерти, захищаючи рідну землю”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ У Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича презентували книгу “Пером і багнетом”. Вона – про буковинських журналістів, які добровольцями пішли захищати Україну від одвічного нашого ворога – здичавілих московитів.
Микола ТИМОШИК
На початку – сухі статистичні дані.
За інформацією Інституту масової інформації, кількість загиблих або зниклих безвісти українських журналістів натепер становить близько 150 осіб. Зних загинули під час виконання своїх професійних обов’язків – 15, як військові ЗСУ – 105, як цивільні жертви – 14. У полоні – 28 журналістів. З Буковини у цьому трагічному мартиролозі – троє. Але книга не лише про трьох. Вона і про тих, хто назавжди залишився молодим, і про тих, хто щодня, щосекунди залізно стоїть перед лицем смерти, захищаючи рідну землю, українське майбутнє нації. Першу презентацію цієї знакової для краю книги не випадково вирішили провести в Федьковичевому університеті. Передусім тому, що тут помітно стверджується потужний осередок підготовки журналістських кадрів – у нинішньому навчальному році на спеціальність
“Журналістика” набрали майже сотню першокурсників. До того ж, багато вступників – зі сходу і центру України. Був й інформаційний привід для заходу в цю погожу пору початку навчального року. Адже днями виповнилася чергова річниця гучного на весь світ і не розкритого досі вбивства Георгія Гонгадзе – талановитого українського журналіста, який чином свого життя ствердив навічно формулу буття в цій архіважливій для порятунку української України професії. У моєму тлумаченні студентам ця формула вже пройшла випробування часом і фокусується довкола правила “Чотирьох П”: Порядности, Професіоналізму, Патріотизму, Прямостояння. З огляду на цю печальну річницю, презентували фактично сигнальний примірник, ще зі слідом запаху друкарської фарби. Ініціаторами заходу виступили: обласне відділення НСЖУ (голова Володимир Бобер) та університетська катедра журналістики (завідувачка Любов Василик). Автором цього непроминального видання став відомий буковинський журналіст, колишній багатолітній редактор головної крайової газети “Буковини” Анатолій Ісак.
В аудиторії під час презентації
Розказана ним коротко, але ємко, анатомія втілення цього проєкту – від задуму до готового накладу – стала для першокурсників та викладачів, які прийшли на зустріч, і одкровенням, і гарною повчальною лектурою. Задум визрівав недовго. Пан Анатолій як ветеран буковинської журналістики достеменно знав кожного з колег, хто на війну після лютого 2022 року пішов свідомо, добровольцем. З багатьма листувався, зустрічався, брав перші відверті інтерв’ю, просив дозволу на публікацію певних подробиць (так і має бути в матеріалі нарисового характеру). Він незмінно дотримувався виробленого ще з молодих років принципу збирання матеріалу на будь-яку тему, надто ж цього, дуже чуттєвого й делікатного: копати глибоко, а не брати того, що лежало на поверхні. Ще просив фотографії. Однак вони не завжди приходили на мобільник. Один із колег на передовій, зізнався юним Анатолій Федорович, написав йому, що на війні не до фотографій, головне – вижити; але в голосі кожного була тверда впевненість, що перемога буде обов’язково за нами. З іншого боку, і воєнна цензура не толерувала подібних відвертостей. Написані в результаті таких опитувань у різний час есеї, замальовки, нариси настирливо просилися на газетні шпальти. І творці газети “Погляд” (головний редактор Володимир Бобер та його заступник Анатолій Ісак) ставили їх на видне місце. Небайдужі читачі з особливим теплом відгукувалися на такі шпальти, просили продовжувати цю благородну тему. Так виникла ідея зібрати разом ті розповіді й опублікувати під однією книжковою обкладинкою. У цій книзі їх оприлюднено 17. Троє з героїв книжки – у навічному журналістському строю залишаться молодими: співробітник “Молодого Буковинця” Віктор Дудар, оператор телеканалу “С4” Ярослав Левицький та оператор інформаційної агенції “АСС” Максим Шварцман. “Це потрібно не їм, – наголосив автор книги, – це потрібно молодим і тим, хто стане відбудовувати Україну завтра. На цих прикладах вони мусять знати, на які жертви йшли наші сучасники, щоб їхні наступники жили у мирній, багатій, а головне – незалежній Україні”. Гості-журналісти – Володимир Бобер та Анатолій Ісак – вже з перших хвилин своїх виступів викликали довіру в серцях юних слухачів. Тому на своєрідній студентській пресконференції вони закидали промовців цікавими й посутніми запитаннями та ретельно фіксували важливе у свої нотатники. Бо керуються порадами своїх навчителів-професіоналів і, зокрема, цією моєю фразою, яку записав багато літ тому, будучи першокурсником Київського журфаку. То була перша порада мого незабутнього декана професора Дмитра Прилюка: “Записна книжка в журналіста закривається лише у двох випадках: коли він лягає спати, або коли помирає…”. Вірю, що мої першокурсники принесуть на наступне практичне заняття власні хвилюючі тексти, перепущені через юні серця, про цю незабутню зустріч та оприлюднять їх також на своїх фейсбук-сторінках – як перші публікації з фотографіями в ранзі студентів-журналістів. Тему “Війна і журналістика” продовжили за кавою на катедрі журналістики – в колі друзів, однодумців та носіїв “окремої групи крови” (вислів ще одного декана київського журфаку, який благословив мене в науку, професора Анатолія Москаленка). У час презентації прозвучала коротка і ємка фраза: “Ця книга має стояти біля ікони”... Беру її за заголовок. Герої не вмирають. Якщо їх пам’ятають…
Організатори студентської пресконференції (зліва направо): автор книги Анатолій Ісак, професор Микола Тимошик, завідувачка катедри журналістики ЧНУ Любов Василик, голова Чернівецької крайової організації НСЖУ Володимир Бобер
16 Презентація · “Книга і про тих, хто назавжди залишився молодим, і про тих, хто щодня, щосекунди залізно стоїть перед лицем смерти, захищаючи рідну землю”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство
“Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Презентація · “Книга і про тих, хто назавжди залишився молодим, і про тих, хто щодня, щосекунди залізно стоїть перед лицем смерти, захищаючи рідну землю”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ