Письменники і час · “Люди чекають, що Україна почне чути саму себе з різних боків. І це можуть зробити тільки митці”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Молитва за націю
Слово Просвіти, №36 за 2026 рік
Ірина ЧЕРНИЧЕНКО, журналістка
Відома українська письменниця Марія Матіос у 2013-му приїхала у Донецьк разом з Івано-Франківським академічним музично-драматичним театром імені Івана Франка, щоб представити виставу “Нація”. За її словами вона розчулена і щаслива, бо сьогодні для них свято, бо сьогодні історичний день: в силу різних обставин виставу кілька років не можна було показати на жодній сцені Донецька. Було прикро, але вони знали, що це колись відбудеться. Пані Марія запитала журналістів на пресконференції: “Як ви думаєте, що спільне між американським Чикаго і українськими Черкасами? Два роки тому в Чикаго і минулого тижня в Черкасах стоячи аплодували по п’ять хвилин одному-єдиному повідомленню, що нарешті Івано-Франківський театр їде до Донецька із “Нацією”. Якщо я збрехала, хай поб’є мене кицька лапою — там тисячні зали були. Люди чекають, що Україна почне чути саму себе з різних боків. І це можуть зробити тільки митці: оцей процес зшивання, склеювання того, що наробили погані політики. Ми хочемо, ті, хто володіє бездоганною зброєю — словом — почати цей такий процес зшиву. Це найкраще може робити саме мистецтво”. Під час вистави від однієї з головних героїнь Юстини, ми чуємо: “Моя дитинко, тобі тісно у мене під серцем… Господи, помилуй. — Це вагітну жінку везуть у
Письменниця Марія Матіос телячому вагоні…”. Від її тужіння завмирає серце у всіх нас, бо чиясь особиста подія набуває всесвітнього масштабу. Загалом вистава Івано-Франківського театру тоді зробила на донеччан сильне враження — перш за все судячи з тієї атмосфери у залі, коли слухають настільки зацікавлено і відкрито, а реагують надзвичайно точно. Буквально, дихають рівночасно з героями. А потім — вдячні овації… Втім, я поспішаю, насправді спочатку була пресконференція, на яку письменниця через телеінтерв’ю запізнилася і по-дитячому пообіцяла “більше так не робити”. Марія Матіос є яскравим оповідачем — як у текстах, що законсервовані у книжках, так і у живому спілкуванні. Журналістам вона сказала, що часто ловить себе на думці, що коли занурюється в історію, їй видається, що йде вона мінним полем — так замінували наше минуле. А ще хочеться комусь замінувати наше майбутнє, і тоді доводиться відчувати себе сапером, який мусить це розміновувати. Хтось мусить транслювати людські проблеми — це намагаються робити письменники і театр. Режисер-постановник вистави “Нація”, яку привезли показати до Донецька, генеральний директор-художній керівник Івано-Франківського театру Ростислав Держипільський зробив інсценізацію трьох прозаїчних творів Марії Матіос. На пресконференції він повідав, що приїхати з виставою “Нація” до Донецька було їхньою мрією, вони об’їхали всю Україну, були у Польщі та США. І от нарешті – на Сході… Держипільський підкреслив: “Це є вистава-молитва за українську націю, за ті мільйони убієнних, які в силу історичних перипетій опинялися чи на одному боці, чи на другому. Це молитва чи за вояків УПА, чи за вояків Радянської армії, які просто опинилися в жорнах історії. Сьогоднішня наша вистава проходить під оберегом ляльки-мотанки. Вона стала такою популярною в Україні, відколи ми поставили цю виставу. Вона метафорична, лялька-мотанка є посередницею між живими і тими, кого на цьому світі вже або ще немає. Наші герої виходять з цієї ляльки-мотанки, відбувають свою місію, яку прийшлося, кому, що назначено, і знов повертаються у цю ляльку-мотанку. Це символ. І протягом всієї вистави звучать українські і світові автентичні пісні, наспіви, духовні пісні. Власне під час всієї вистави йде вимолювання — отих мільйонів невинно убієнних українців”. Марія Матіос представникам трьох обласних бібліотек вручила красиву книгу — роман “Солодка Даруся”, людина може з цієї книжки зачерпнути, якщо вона хоче, з української історії. І підкреслила: вона про одне із кіл українського пекла. Але ми без знання цього пекла не можемо рухатися далі. Нам треба знати і думати про майбутнє, і йти вперед. Не зациклюватися, але знати. Людина, коли знає своє минуле, вона знає, як їй рухатися — їй стає видніше. Зацікавленість колег була максимальною: ще ніколи я не бачила стількох журналістів і камер на пресконференції з приводу вистави… Вони були наполегливі: “Що заважало вам приїхати раніше? — Люди, — відповідала Марія Матіос. — А що допомогло вам приїхати цього разу? — Люди,” — знов повторила вона. Важливо згадати, що пані Марія під час приїзду до Донецька була народним депутатом України, тому була і політична складова у розмові з журналістами. Марія Матіос: “Знаєте, чому у нас так багато проблем у країні? Тому що дуже часто ті люди, які беруться прийма' ти рішення важливі для багатьох — вони є безвідповідальними людьми. І тоді ті рі' шення безвідповідальні так рикошетять по нас, що це обертається трагедією, дра' мами, проблемами і таке інше. Я дуже хо' чу вірити, що в парламенті українському сучасному нинішньому, такому, як він є (він відбиває суспільство) є когорта при' томних політиків, які розуміють, що в Ук' раїні треба кардинально міняти якісь ак' центи, формувати іншу політику, яка б наближала нас до якогось іншого життя. Бо світ рухається дуже динамічно, він ду' має над новими технологіями”. Марія Матіос говорить про Верховну Раду 2013-го, а чи змінилися причини наших проблем? Ні, вони ті ж самі. Гості Донецька часто згадують родинні зв’язки з Донеччиною, це зрозуміло, багато десятиліть тут живе десята частина населення України — практично всі їх мають, у тому числі і письменниця Марія Матіос. Ось її розповідь: “Мій дядько Михайло з Буковини втік в Донецьк у 1952 році, тоді був набір у ФЗУ, в училища: з безпаспортного західноукраїнського села тоді можна були лише таким чином вибратися, він вчився тут, має добрі спогади, він працював, потім його забрали в армію. І коли через кілька років цей мій дядько рідний Михайло повернувся в село на Буковину, а ще були 50-ті, там неспокійно було. Він постукав у вікно, бабуся питає: Хто там? — Мамо, це я, Михайло. — Вона каже: Посвіти лице сирником, бо не вірила, такі часи були. Людина була, як звір у вольєрі між одними й другими. І поки він не
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
