Подвижники “Просвіти” · “Постать Святослава Карповича постає як символ незламності, відповідальності перед історією та безмежної любові до рідної землі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Людина, яка творила новітню історію Житомирщини До 85+річчя від дня народження Святослава Карповича Васильчука
Слово Просвіти, №36 за 2026 рік
Єлизавета ЛЕБЕЙКО
Кожне покоління має пройти науку патріотизму. Святослав Васильчук
В історії кожного краю є люди, які не прагнули слави, але своєю працею залишили глибокий слід у суспільному житті. Їхні імена стають символами епохи, а життєвий шлях – прикладом громадянської мужності, вірності власним переконанням і безмежної любові до України. Саме до таких особистостей належить Святослав Васильчук – журналіст, письменник, науковець, громадський і політичний діяч, багаторічний голова Житомирського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, заслужений журналіст України, депутат Житомирської обласної ради трьох скликань, кавалер ордена “За заслуги” ІІІ ступеня. Його біографія нерозривно пов’язана з боротьбою українців за право бути господарями на власній землі. Сьогодні ім’я Святослава Васильчука добре відоме не лише на Житомирщині. Його знають як журналіста, який десятиліттями відстоював правду, як одного із фундаторів Товариства української мови ім.Т. Шевченка (згодом “Просвіта”) та Народного Руху України на Житомирщині, як дослідника історії українського визвольного руху та невтомного просвітянина. Але перш ніж стати одним із лідерів національного відродження, йому самому довелося пройти непростий шлях людини, яку тоталітарна система намагалася змусити мовчати. Святослав Карпович народився 5 вересня 1941 року у селі Антонівка Костопільського району Рівненської області – у буремний час Другої світової війни. Його дитинство проходило серед людей, для яких Україна була не просто географічною назвою, а сенсом життя. Батько, Карпо, був людиною виняткового авторитету. Він воював в Армії Української Народної Республіки, підтримував український просвітницький рух, організував у рідному селі осередок “Просвіти”, а згодом став членом Організації українських націоналістів. Після початку німецько-радянської війни перейшов у підпілля і став надрайонним провідником ОУН. У 1945 році був заарештований радянськими каральними органами, засуджений до двадцяти років каторжних робіт і загинув під час Воркутинського повстання 1953 року. Мати, Текля, попри тяжкі випробування, зуміла виховати дітей у любові до рідної землі. Родина пережила переслідування, арешти, втрати, але не зреклася своїх переконань. Старший брат Андрій загинув у боротьбі з підрозділами НКВС, сестри допомагали українському підпіллю, ризикуючи власним життям. Для маленького Святослава це були не сторінки підручника історії, а реальність Особливим є спогад про батька, який ще за польських часів відстоював право українських дітей навчатися рідною мовою. Святослав Карпович розповідав: “Батько звернення подавав до польського Сейму, щоб половина занять була українською мовою. Цю заяву підписали навіть польські колоністи”. Повоєнне дитинство Святослава Васильчука було непростим. Він ріс у час, коли будь-яка згадка про український визвольний рух могла стати підставою для переслідувань. Радянська влада намагалася стерти пам’ять про ОУН і УПА, а діти “ворогів народу” нерідко зазнавали дискримінації. Однак саме сімейна пам’ять стала його моральною опорою. Після закінчення Костопіль' ської середньої школи юнак ви' рушив на Донбас. Як і тисячі мо' лодих людей того часу, він споді' вався здобути професію та са' мостійно будувати своє майбут' нє. Проте реальність виявилася далекою від офіційної радян' ської пропаганди. Згодом він згадував: “Нам наобіцяли, що там нас навчать професії. Брехня суцільна!”. Після роботи на Донеччині були шахти, служба в армії в Азербайджані, а потім — Воркута. Саме там, далеко від України, особливо гостро відчувалася потреба берегти свою національну ідентичність. Святослав згадував: “Ми жили тільки Україною.Слухали передачу з Києва “Для українців, що проживають за кордоном”. Ми теж важали себе такими українцями. Ми – це старший брат Тарас, односелець Василь Червінський – син репресованого батька Петра Даниловича Червінського, який також карався тут ,у Воркуті 15 років, але вижив. Ми всі мріяли повернутися в Україну, щоб продовжувати боротьбу за нашу незалежну державу”. У 1964 році Святослав Васильчук вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Здавалося, перед здібним юнаком відкриваються широкі перспективи. Проте саме університет став місцем його першого відкритого протистояння радянській системі. В середині 1960-х років посилювалася русифікація освіти, звужувалася сфера використання української мови, а будь-які прояви громадянської активності розцінювалися як політична неблагонадійність. Разом із однодумцями Вадимом Мициком, Богданом Уніятом, Михайлом Скориком, Тетяною Чуприною, Анатолієм Парфенюком, Леонтієм Даценком, Аркадієм Музичуком Святослав виступив проти русифікації навчального процесу та низького рівня викладання окремих дисциплін. Молоді люди вимагали поваги до української мови й права на якісну освіту. Така позиція швидко привернула увагу Комітету державної безпеки. Незабаром його викликали на допити, а у 1965 році рішенням керівництва університету відправили на так зване “перевиховання” до робітничого колективу в Кременчуці. Через рік, попри обіцянки поновити навчання, Святослава Васильчука було відраховано “за націоналістичні погляди, несумісні з переконаннями радянського студента”. Цей епізод став переломним. Відрахування з університету не стало кінцем журналістської мрії Святослава Васильчука. Навпаки, саме цей період загартував його характер і переконав, що справжня журналістика починається там, де людина не боїться говорити правду. Завдяки підтримці українського письменника Олеся Гончара Святослав Карпович згодом зміг поновитися на навчанні та завершив факультет журналістики. Для молодого журналіста це була не просто можливість отримати диплом – це була моральна перемога над системою, Перші роки журналістської роботи пройшли далеко від рідної Волині. У 1968 році Святослав Васильчук переїхав до Узбекистану, де працював кореспондентом обласної газети “Кашкадарйо хакикати” (Правда Кашкадар’ї). Повернувшись до України, він працював у газетах “Корчагінець”, “Радянське Поділля”, “Вінницька правда”. Проте навіть успішна професійна діяльність не захистила його від переслідувань. Коли стало відомо про долю його батька – діяча українського визвольного руху, журналіст знову відчув тиск радянської системи. Фактично його змусили залишити роботу лише через родинну біографію. У 1978 році Святослав Васильчук переїхав до Житомира. Саме з цього часу розпочався новий, надзвичайно важливий етап його життя, який назавжди пов’язав його ім’я з історією нашого краю. Він працював редактором центру “Укрінформагропром”, співпрацював із багатьма українськими газетами та журналами, друкував історичні, публіцистичні й краєзнавчі матеріали. Кінець 1980-х років став переломним для всієї України. Політика перебудови дала суспільству можливість відкрито говорити про те, що десятиліттями замовчувалося: українську мову, репресії, Голодомор, діяльність ОУН і УПА, право українців на власну державу. На Житомирщині одним із найактивніших організаторів цього процесу став саме Святослав Васильчук.Навесні 1989 року він був серед тих, хто створював у Житомирі Товариство української мови імені Тараса Шевченка. Організація швидко перетворилася на потужний громадський рух. Її осередки виникали на підприємствах, у навчальних закладах, бібліотеках, установах культури. Зокрема, в Житомирі осередки ТУМ “Просвіта”, виникли на заводах верстатів автоматів, “Хімволокно”, “Льонокомбінаті”, “Електровимірювач”, в педінституті, культосвітньому училищі, обласній бібліотеці, філії Спілки письменників України та ін. Саме звідси почалося масове українське відродження в області. Під його керівництвом організація вже за короткий час об’єднала сотні активістів і створила осередки ТУМ “Просвіта”, як у Житомирі, так ів області. 1989 рік став роком народ' ження Народного Руху України – першої масової демократичної сили, яка відкрито виступила за державну незалежність України. Святослав Васильчук став одним із засновників Народного Руху на Житомирщині та очолив його крайову організацію. Упродовж 1989–2003 років він був її нез' мінним керівником, організову' ючи мітинги, просвітницькі за' ходи, конференції, зустрічі та акції на підтримку української державності. Однією з найяскравіших сторінок новітньої історії Житомира стала участь містян у Всеукраїнській акції “Ланцюг єднання” 21 січня 1990року.Організатором заходу в Житомирі був Святослав Васильчук. Тисячі людей вийшли на вулиці із синьо-жовтими прапорами, демонструючи прагнення до незалежності та соборності України. У 1990 році Святослава Васильчука вперше обрали депутатом Житомирської обласної ради. Загалом він тричі поспіль представляв інтереси жителів області – з 1990 до 2002 року. Очолював комісію з гуманітарних питань обласної ради. Його діяльність була пов’язана насамперед із питаннями розвитку української культури, освіти, захисту державної мови, підтримки національного книговидання та громадських ініціатив. Особливо дбали просвітяни та рухівці за відновлення діяльності на теренах Житомирщини незалежної від московського патріархату української Автокефальної православної церкви (згодом Київський Патріархат). У перші роки незалежності він активно працював над утвердженням української символіки, підтримував створення нових культурних осередків, сприяв розвитку бібліотек, музеїв та просвітницьких організацій Житомирщини. Новим етапом громадської діяльності стало обрання Святослава Васильчука головою Житомирського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, яке він очолює з 2000 року. Для нього “Просвіта” - не просто громадська організація – це продовження справи його батька, який ще до війни створив осередок “Просвіти” у рідному селі. Письменницька діяльність Святослава Васильчука є природним продовженням його журналістської та просвітницької праці. Його книги поєднують художнє слово, документалістику, історичне дослідження та особисті роздуми. Окреме місце у творчому до-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
