Письменники і час · “Перед нами вже не просто геніально працездатний письменник. Перед нами — культурний стратег”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Іван Франко ніби не вміщується в одне життя
Слово Просвіти, №36 за 2026 рік
У 170-річчя Івана Франка ми знову намагаємося осягнути масштаб людини, яку звично називаємо письменником, поетом, ученим, громадським і політичним діячем. І щоразу з’ясовується, що будь-якого з цих означень замало. Франко ніби не вміщується водну професію, одну сферу діяльності, навіть в одне людське життя.
Ярослава РІЗНИКОВА
Шість тисяч творів. Доробок, що його дослідники оцінюють приблизно у сто томів. Доктор філософії Віденського університету. Один із засновників і перший голова Русько-української радикальної партії. Перший українець, кандидатуру якого було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури. Батько легендарного тренду поєднувати традиційну українську вишиванку з класичним європейським костюмом. Власник унікальної книгозбірні — понад дванадцять тисяч томів. І ще одна Франкова іпостась, без якої, як на мене, важко до кінця зрозуміти і самого Франка, і його уявлення про майбутнє України” – перекладач. Тут також можна почати з цифр. Франко володів близько двадцятьма мовами, перекладав приблизно дві сотні авторів, відкрив українському читачеві десятки національних літератур і фольклорних традицій. Але мене значно більше за ці неймовірні цифри цікавить інше питання: навіщо Франко стільки перекладав? Бо й без перекладів ця людина, здається, проживала одночасно кілька життів. Писала поезію і прозу, вела наукові студії, досліджувала фольклор, економіку, історію літератури, редагувала часописи, займалася політикою, організовувала видавничі проєкти, переживала арешти, постійно боролася з матеріальними нестатками — і водночас роками перекладала українською Ґете, Гайне, Байрона, Шекспіра, античних авторів, давньоіндійські та староарабські тексти. Навряд чи це можна пояснити лише любов’ю до літератури. Мені здається, сам Франко дав на це найточнішу відповідь, коли говорив про переклад як про те, що збагачує “душу цілої нації”, і про “золотий міст зрозуміння і спочування” (яке ж чудове слово!), який прокладається між різними народами і поколіннями. І слово “нації” тут, як на мене, ключове. Бо для Франка переклад ніколи не був приватною вправою літератора чи демонстрацією власної освіченості — він ставився до нього як до одного з інструментів творення нації. Для Франка переклад був значно більшим, ніж перенесення тексту з однієї мови в іншу. Він був способом розширити межі самої української культури, довести її спроможність говорити про найскладніші явища світової думки і водночас вивести українське слово за межі власного національного простору. Спробуйте уявити тогочасну ситуацію. Кінець 1870-х років. Української держави немає, відповідно, немає державних інституцій, які могли б системно підтримувати українське книговидання, освіту, перекладацькі програми. На українських землях Російської імперії діють заборони на український друк, професійних перекладачів обмаль, фінансової підтримки практично немає, читацьке середовище невелике. При цьому українська культура раз у раз змушена доводити,
що її мова придатна не лише для народної пісні, етнографічного запису чи побутової повісті, а й для філософії, науки, великої драми, складної психологічної прози — зрештою, для будь-якої інтелектуальної розмови. І от саме в таких умовах Франко робить свій вибір. Він міг би жити в іншій мовній і культурній системі. Я вже згадувала, що польською та німецькою він володів змалку як рідними, навчався у Відні, друкувався в різномовних часописах, спілкувався з відомими інтелектуалами своєї доби, міг вільно подорожувати Центрально- Східною Європою. Але він цілком свідомо обирає себе як українця! І ось молодий Франко разом з однодумцями починає у Львові видавати серію з дуже скромною назвою – “Дрібна бібліотека”. Назва майже домашня і затишна, але задум, якщо вдуматися, грандіозний! У цих невеликих книжечках український читач отримує не лише художні твори, а й найновіші суспільні та наукові ідеї Європи. У 1879 році Франко перекладає працю німецького природознавця Ернста Геккеля “Відки і як взялися люде на землі?”, і того ж року виходить його переклад Байронового “Каїна”. Геккель і Байрон. Яке цікаве поєднання! Еволюційна наука і бунтівна європейська поезія! По суті, Франко створює українською мовою маленький пересувний університет. І це дуже багато про нього пояснює. Він ніколи не розумів національне відродження як замикання у власному фольклорі, хоч фольклор знав і цінував надзвичайно глибоко. Навпаки, він був переконаний — щоб культура справді стала собою, вона повинна навчитися говорити з іншими культурами на рівних. Один із найкращих прикладів такого підходу — Франків “Фауст”. Перша частина трагедії Ґете окремою книжкою виходить у Львові 1882 року. І на титулі стоїть дуже промовисте: “З німецького переклав і ПОЯС- НИВ Іван Франко”. Оце “і пояснив” мені особливо подобається, оскільки перед нами вже не просто людина, яка перекладає слова з однієї мови іншою — Франко бере на себе роль посередника між цілою епохою європейської думки й українським читачем. А його перша передмова до “Фауста” починається майже виклично і навіть жорстко: “У нас нема літератури!”. Але Франко зовсім не принижує української культури, а навпаки, він провокує її до розвитку, нагадуючи, що колись Лессінг так само безжально говорив про стан німецької літератури, а потім прийшли Гердер, Ґете, Шіллер. Тобто, на його думку, глибока критика та руйнація застарілих канонів часто передують грандіозному розквіту, і розвинути літературу можна працею, освітою, відкритістю до світової думки і, що дуже по-франківськи, вимогливістю, насамперед, до самих себе. Навіть самого “Фауста” він читає через цю оптику. Для Франка це не лише історія вченого, який укладає угоду з Мефістофелем. Головну ідею твору він бачить у переході від абстрактного шукання до діяльності – до, за його словами, “ділання для добра суспільного”. І раптом розумієш: Франко перекладає Ґете, але водночас говорить про Україну. Його цікавить не лише те, що написав великий німецький поет. Через Ґете він ставить запитання власному суспільству: а ми? Чи здатна наша інтелігенція перейти від красивих слів до відповідальної праці? Тому Франків переклад майже завжди трохи більший за переклад. Іноді це фактично культурна програма. Ще виразніше це видно в його шекспірівському проєкті. Пантелеймон Куліш переклав низку драм Шекспіра, проте чимало з них залишилися неопублікованими. Після смерті Куліша рукописи десяти драм потрапили до Франка, і в 1899–1902 роках він розгортає справжню видавничу кампанію. Українською виходять “Гамлет”, “Макбет”, “Коріолан”, “Юлій Цезар”, “Ромео та Джульєтта”, “Король Лір”, “Міра за міру” та інші твори. Але Франко не просто ставить на книжках своє ім’я як редактор. Він звіряє Кулішеві переклади з англійським оригіналом, виправляє, уточнює, додає пояснення, а до кожної драми пише окрему популярну наукову студію, щоб український читач отримав не просто текст Шекспіра, а ключ до його розуміння. Дослідник Ярослав Гординський згодом нарахував у десяти драмах приблизно п’ять-шість тисяч Франкових правок. Але є тут ще одна деталь, що видається неймовірною сучасною. Франко запропонував створити “Шекспірів фонд”, частина коштів від продажу вже виданих драм мала фінансувати переклад наступних творів Шекспіра, а згодом — інших класиків світової літератури. Тобто перекладач, редактор, видавець, читач, продаж книжки, кошти на наступний переклад — усе має бути пов’язане і працювати як система, як справжня інфраструктура культури! Є ще одна Франкова історія, яка мені страшенно подобається. У 1891 році в дитячому журналі “Дзвінок” Франко друкує “Пригоди Дон Кіхота”. Це не повний переклад великого роману Сервантеса – сам Франко називає свою роботу “свобідною переробкою”. Він вибирає найважливіші епізоди, перетворює прозу на вірш, орієнтується на форму іспанських народних романсів, пізніше ще двічі повертається до тексту, виправляючи і доповнюючи його. Здавалося б, просто ще одна перекладацька робота. Але за нею стоїть дуже точне розуміння читача – української дитини, яка навряд чи зможе взятись за величезний роман Сервантеса. І Франко не відкладає її зустріч із Дон Кіхотом “на потім”, він будує до Сервантеса міст уже зараз. Тобто переклад у нього стає ще й педагогікою. Дуже цікаво і те, як саме Франко перекладав. Говорячи про “Фауста”, він наголошував, що прагнув зрозумілості й ясності, водночас намагаючись якомога точніше передати авторську думку так, щоб переклад не суперечив “духові нашої мови”. На мій погляд, це напрочуд сучасна формула — не рабське копіювання чужих слів, але й не довільний переспів, після якого від автора майже нічого не залишається. Треба “зберегти” автора і водночас створити справжній текст українською. Франко дуже добре розумів, що перекладацька стратегія може змінюватися залежно від жанру, автора, призначення тексту. Десь потрібна максимальна дослівність, десь — певна свобода заради точнішого відтворення думки, ритму чи образу. Він не сприймав “вірний” і “вільний” переклад як два непримиренні табори й сам постійно шукав міру між ними. А наприкінці життя Франко зробив ще один крок, завдяки якому ми можемо говорити про нього вже не просто як про перекладача, а як про одного із засновників українського перекладознавства. У 1911 році з’явився польго академічного театру ляльок Денис Близнюк, Олександр та Олена Новаченко і заслужений артист України Сергій Бобров. Василя Стуса найчастіше сприймають як поета, дисидента та одного із символів спротиву радянському режиму. Однак його листи до дружини та сина відкривають інший бік цієї постаті — особистий. У них Стус говорить про близьких, сумує за родиною, переживає за Україну та її культуру. За ґратами він залишався людиною, яка жила складними особистими обставинами, але не відмовлялася від власних переконань. Саме цей бік його особистості намагалися передати у “Останньому листі”. Камерний формат дозволив зосередитися ський переклад його “Каменярів”, виконаний Сидором Твердохлібом. Франко взяв власний український текст і польський переклад та фактично рядок за рядком розібрав, що сталося з образом, ритмом, словом, інтонацією, де перекладач знайшов точне рішення, а де відійшов від першотвору. Наступного року ця студія вийшла окремою книжкою — “Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання”. І знаєте, що для мене тут найбільш промовисте? Франко знову починає не з техніки перекладу, а починає з культури. “Переклади чужомовних творів… для кождого народу являються важним культурним чинником”, — пише він. Тобто навіть питання про те, чи правильно перекладач передав конкретне слово, для Івана Франка зрештою впирається в значно більше питання: а що цей переклад робить із культурою? Чи розширює він можливості мови? Чи вводить нові поняття, образи, способи мислення? Чи допомагає суспільству перестати почуватися другорядним? Чи вчить не лише запозичувати чуже, а й говорити з іншими на рівних? Мабуть, саме тому Франко перекладав так багато. Він будував не просто бібліотеку чужих текстів. Він будував простір української свободи, бо для культури, мові якої раз у раз відмовляли у праві бути мовою науки, філософії, складної інтелектуальної думки і великої літератури, перекласти Ґете або Шекспіра означало значно більше, ніж просто видати ще одну книжку. Це означало сказати: цією мовою можна говорити про все. Про своє село — і про світ, про минуле — і про сучасність, про Україну – і про людину взагалі. А ще цією мовою можна розповісти світові про саму Україну. Тому після ближчого знайомства з Франком-перекладачем дещо змінюється і весь його звичний портрет. Перед нами вже не просто геніально працездатний письменник. Перед нами — культурний стратег, який дуже добре розумів: нація стає модерною не тоді, коли відгороджується від світу, а тоді, коли входить у велику світову розмову зі своїм голосом, без комплексу меншовартості і водночас без бажання розчинитися в чужому.
не на біографічних датах чи історичних оцінках, а на самому слові Стуса — його листах, інтонаціях та поезії. Важливою частиною постановки стали авторські пісні на вірші Василя Стуса у виконанні заслуженого артиста України Сергія Боброва та Сергія Новаченка. Після вистави відбулася спільна дискусія за участю глядачів, режисера Павла Гончарова та кандидата філософських наук Павла Кретова. Говорили про стійкість людини, здатність творити в надзвичайно складних умовах та про те, чи можна сприймати таку стійкість як рису окремої особистості або ширше — як український феномен. З сайту видання provse.ck.ua
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
