Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” · “Єдине, що від нас іще залежить, – Принаймні вік прожити, як належить”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Невмируща нація, або Ліки від стресу

Слово Просвіти, №36 за 2026 рік

Володимир ЗАЇКА, Німеччина Нещодавно привітав свого давнього флотського товариша із Сумщини, який проживає під постійними ворожими обстрілами в безпосередній близькості від російського кордону, з Днем Військово-Морських Сил ЗСУ. Чогось думав, що він виїхав у більш безпечне місце, бо життя у постійному стресі та тривозі мало хто витримує. Однак я помилявся. На стандартне запитання, як справи, товариш відповів як нів чому не бувало: “Та живемо! З весни посадили городи, тепер ось доглядаємо, збираємо огірки, кабачки, зелень, у садку достигли вишні, малина, агрус, ось-ось свої помідори достигнуть, молоду картопельку копаємо. Так що нудьгувати ніколи”. Трохи помовчали. “А обстріли не лякають?” – обережно поцікавився. “А що обстріли, – намагаючись надати голосу звичної бадьорості, відповів товариш. – Коли на них звертати увагу, то можна з глузду зійти. А так робота відволікає від постійних тривог. На свіжому повітрі завжди. Із сусідами маємо змогу поговорити, обмінятися думками, разом все-таки веселіше”. “А сусіди ще залишилися? – здивувався я. – Думав, що більшість уже давно виїхали”. Після паузи товариш поставив зустрічне запитання: “А куди? Даси адресу, можливо, я теж поїду. Більшість із тих, що виїхали, повернулися назад, бо не влаштувалися. Тепер ось разом за городами та садками доглядаємо”. Дмитро ПИЛИПЧУК Був у мене такий вірш – “Промова до коня” (2002), на початку моєї третьої збірки “Терни” (2008). Вірша я присвятив М. Ілляшеві. Тепер, коли Миколи Максимовича Ілляша (03.12.1942 – 21.07.2026) не стало, я згадав про це в розмові з Василем Василашком. Наш спільний друг Микола був унікальним журналістом і літератором. “Перебудова” застала його в апараті цк кпу. Тоді М. Ілляш був, можливо, єдиним працівником цієї імпозантної на той час структури, який задовго до її краху публічно вийшов зі складу кпсс (1988), ще далеко до того, як це зробив Олесь Гончар та інші літературні авторитети. Для Миколи Ілляша це був очевидний і незаперечний вибір між кпсс та Україною. Ілляш вибрав Україну. Пішов працювати в журнал “Сільські обрії”. Згодом як компетентний фахівець виявився активним енциклопедистом (мені довелось попрацювати з ним у Всеукраїнському енциклопедичному видавництві імені М. П. Бажана); очолив і здійснив проєкт “Енциклопедії банківської справи України” (1999–2000); брав участь у виданні Степан ТАТАРСЬКИЙ, член НСЖУ, с. Гермаківка на Тернопільщині То вже традиція – приїжджати щороку на це освячене дев’ять років тому місце, молитовно віддати шану землякам-повстанцям, які й гадки не мали здаватися ворогу, пам’ятаючи заповітнє – “Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї”. “Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань”, – заповідали вони нащадкам, і той заповіт озивається в серцях краян через роки... Понад два десятки небайдужих патріотів із Гермаківки та Кривчого, нащадки полеглих, разом зі своїми духовними наставниками-парохами громад Володимиром Стефанком (ПЦУ) та Богданом Химчуком (УГКЦ) взяли участь у спільній панахиді, запалили свічечки біля пам’ятного хреста й заквітчали червоними кетягами калини меморіальну дошку з іменами п’ятьох борців, які полягли тут пекельно- Це мені добре знайоме, сам не раз у такому становищі перебував, тож цілком зрозумів свого товариша. І ще раз переконався у тому, що ми, українці, – незламна нація, яку не поставити на коліна жодними випробуваннями. Навіть надлюдськими. Нещодавно в інтернеті знайшов ще одне підтвердження цьому. З’ясувалося, що один німецький лікар Клаус Вебер з міста Гюрт, що поблизу Кельна, який понад 30 років працює психоматичним лікарем, останніми роками вивчав українців. Спеціалізувався на впливі хронічного стресу на тіло: як на нього впливають тривоги, страхи, невизначеність, що буквально руйнують людські органи та імунітет. Спочатку у німця був суто науковий інтерес. Потім, з початком повномасштабної війни, він почав досліджувати українців як феномен, що суперечив будь-якій логіці і не вкладався в загальноприйняті лікарські канони. Вебер вивчав рівень кортизолу, стан серцево-судинної системи, імунні показники людей, які живуть в умовах хронічної небезпеки. Порівнював отримані дані з німецькими пацієнтами, людьми, які живуть багато років у комфортних умовах, однак теж психологічно руйнуються. Але при цьому він зіткнувся ще з одним показником, котрий не міг пояснити жодною медичною логікою. Виступаючи на поважній медичній міжнародній конференції в Берліні, Клаус Вебер зазначив те, чого від нього ніхто не очікував: “За рівнем хронічного стресу українці мають показники, які пересічного німецького пацієнта призвели б до повного фізичного колапсу всього за дватри роки. А ось українці функціонують. І не просто існують, а ще при цьому воюють, працюють, виховують дітей, допомагають армії, постійно відбудовують зруйноване ворогом. І ось я, лікар з таким стажем, просто не розумію, як це біологічно можливо”. У залі запанувала тиша, а спеціаліст пояснював далі: кожний людський організм має межу адаптації до стресів і критичних можливостей. Після чого неминуче настають хронічні хвороби, збої в організмі, психічні зриви. І це вже не теорія, а звичайна фізіологія. А українці, за його даними, живуть за межею цього порогу, демонструючи небачену до цього стійкість, яка не вкладається в жодну з європейських медичних моделей. “Ми в Німеччині лікуємо людей від стресу, який можна назвати всього лише тінню того, що щодня переживають українці, – наголосив доктор Вебер. – І наші пацієнти при цьому вважаються хворими, а ваші продовжують жити. І не просто жити, а ще й стримувати ворожі наступи”. Він зробив головний висновок, який тепер цитують у наукових колах багатьох країн світу: “Українці стійкі не всупереч обставинам, що склалися. Вони стійкі через щось інше, глибинне – через колективну ідентичність на генному рівні, через вміння знаходити сенс у хаосі, через зв’язок із землею, на якій живуть, і один з одним. Що і є ознакою сильної нації. І жодна медична пігулка цього не замінить”. Звісно, це не привід пишатися та нічого не робити з власним здоров’ям, бо ми стали суцільною жертвою трагічних обставин. Хоча це привід нарешті зрозуміти: ми не просто виживаємо всупереч здоровому глузду і будь-якій логіці. Ми несемо в собі щось таке, до чого решта цивілізованого світу лиш починає доходити та вивчати. Завдяки нам. Пророче про це написала Ліна Костенко: А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт. І наперед не треба ворожити І за минулим плакати не варт. Отак, як є. А може бути й гірше. А може бути зовсім, зовсім зле. А поки розум од біди не згірк ще, – Не будь рабом і смійся як Рабле. ...Хай буде все небачене побачено, Хай буде все пробачене пробачено. Єдине, що від нас іще залежить, – Принаймні вік прожити, як належить.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин