Тільки в “СП” · “Не кожному дано піднятись на висоту великого болю за долю “мертвих, живих і ненарожденних”. Але вони є, і для них пишу я ці рядки”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Воскресіння через пів століття
Слово Просвіти, №37 за 2024 рік
Микола ПРОЦЮК
Продовження. Початок в ч. 34—36 за 2024 р.
Останній рейд Тільки особистий приклад хо" робрості, військового хисту, вміння грамотно організовувати бойові дії в умовах важких бага" тоденних рейдів і одночасно батьківське піклування і турбота підносили командира в очах пов" станців, робили УПА непере" можною силою перед лицем гріз" ного і до зубів озброєного ворога. Вести повстанців у бій могли тільки командири, яких Бог наді" лив Розумом і Вірою в справедли" вість тієї Святої Боротьби, якою б жорстокою вона не була і яких би великих жертв не вимагала. Ко" мандир мусів бути і вмілим орга" нізатором, і вчителем, і психоло" гом. Завжди треба було зберігати витримку і спокій, хоча часом в бойових умовах так важко було стримати себе від прояву емоцій. Вимогливість не мала пере" рости в грубість і жорстокість, а доброта – в безхребетність і все" прощення. Він був весь час серед своїх друзів"вояків, і кожний, на" віть найменший недолік у пове" дінці чи помилка в побуті викли" кали зрозумілий суд і відчуження. Але якби їм тоді хтось підказав думку, що можна ховатись від тих надокучливих людей в кабінетах, то, напевно, така “ідея” виклика" ла би в них і подив, і сміх, і гнів. Тяжко, дуже тяжко було витри" мати той нелегкий іспит. Не ко" жен міг його здати. І я пишу ці рядки не тільки для Історії. На" шому народові в майбутньому ще прийдеться не раз переходити че" рез великі випробування, яких нікому не вдасться оминути. І кожному треба добре знати, яки" ми повинні бути наші лідери"по" водирі, кому ми повинні віддава" ти перевагу на виборах. Ми по" винні добре вивчити свій істо" ричний досвід, щоб у майбутньо" му не допускати минулих гірких помилок. А деякі наші доморощені го" ре"історики, ніяк не можучи ви" лізти з коротких штанців гомосо" вєтізму, знову і знову волають, що не треба було піднімати повстан" ня, не треба було йти в ліс, не треба було ставати на прю з “не" переможним” ворогом. Тоді во" рог, мовляв, був би не такий до нас жорстокий і не було би стіль" ки жертв. Я хочу нагадати тим знавцям нашої історії, що вже так покірно і тихо, як вів себе наш народ на початку 30"х років, то “краще” й бути не може. Військо УНР інтерноване в Польщі, всі отамани розбиті, Холодноярська Республіка впала. Ну й що, оставили нас в спо" кої московські вожді? Не було жертв? Чомусь не “оцінили” во" ни нашої покірності, не помогла нам наша “тиха поведінка”. Просто вбивство голодом майже 10 мільйонів українців обійшлось дуже дешево. Ніяких витрат на зброю, набої. Все обійшлось ти" хо, майже “демократично”. На" віть Заходу так зуміли “втерти окуляри”, що там не помітили зникнення такої великої кількос" ті європейців. “Тонка” робота. Тому я ще раз хочу нагадати всім, що Голодомор став можливим тільки тоді, коли більшовицька банда не зустрічала вже ніякого опору. А українська жалюгідна покірність тільки ще більше пі" дігріла звірячий апетит москов" ських бандитів і їх поплічників" манкуртів. В УПА була особлива дисцип" ліна, якої ніколи не могло бути в арміях тоталітарних режимів. Як" що в тих арміях видертися на вер" хні щаблі службової драбини могли тільки кар’єристи, пусто" брехи, тупоголові самодури, жор" стокі сатрапи, то серед команди" рів УПА людям з такими якостя" ми місця просто не могло бути. Бо дисципліна там була не пока" зова, не поверхнева, яка досяга" ється багатоденною муштрою. Висока дисципліна в УПА була завдяки глибоким внутрішнім переконанням українських пов" станців. В умовах партизанської війни через 1"2 бої вайлуватий сільський хлопець скоро мужнів і ставав загартованим і вмілим повстанцем (якщо не загинув в бою). Але не всі витримували такі великі фізичні і психологічні на" вантаження, були випадки і зра" ди, і дезертирства, і боягузтва. І відповідно приходилося діяти ко" мандирам, щоб рішуче протисто" яти цим панічним проявам. Я дуже хотів би надіятись, що, прочитавши свідчення про ос" танні хвилини життя командира Кропиви, люди зрозуміють його. Адже Провидіння дало нам мож" ливість через свідчення пані Оль" ги побачити його внутрішній світі впевнитись, як він любив життя і нас, людей! З листа колишньої зв’язкової УПА Олі Горошко 24 червня 1999 року. Добрий день, дорогий п. Ми" коло! Я дуже Вам співчуваю від" носно Вашого тата, але допомог" ти Вам багато не можу. З Вашим татом я бачилась тільки два рази. Тоді я була у відділі Наливайка (прізвище не знаю). Боже, як то так давно було, але я добре пам’ятаю командира Кропиву. Хочу Вам сказати лише одно. Ви маєте право гордитись таким татом, дуже жаль, що Ви його не знаєте. Я бачила багато команди" рів, але таких, як Кропива, – ма" ло. Він був дуже простий, з ним було легко говорити на всяку те" му. Перша моя зустріч була в селі Витківці Збаразького району. Я ніколи не носила ніяких грипсів, я все завжди мала в пам’яті. Коли я все переказала, тоді командир Кропива сказав мені: “Сідайте, ая буду готовити відповідь”. Щось записував, ще раз питався мене дещо, а потім каже: “Готовтесь приймати відповідь, уважно слу" хайте, щоб було, як Отче наш”. Він мені передав все дуже спокій" но, а коли закінчив, каже: “Пов" тори”. Я встаю, виходжу за двері, вертаюсь і повторяю все, як воїн, а командир усміхається і каже: “Добре, добре все, як вірша про" читала”. А другий раз це було вже в лі" сі, десь між Антонівцями і Сита" рями. Я не пам’ятаю, який то був місяць, то був кінець літа. Більше я вашого тата не бачила. Дуже любили його наші хлоп" ці, тому що були і такі команди"
ри, які дуже високо себе ставили. А тато Ваш не належав до таких. Коли говорив зі мною, то питав" ся, який настрій в хлопців і лю" бив сам поговорити з бійцями. Гордіться своїм татом, він був від" даний всеціло своїй справі. Він любив Україну. Нехай буде земля йому пухом, а ім’я його не вмре ніколи! З повагою до Вас Ольга
Не кожному дано піднятись на таку висоту того великого бо" лю за долю “мертвих, живих і не" нарожденних” своїх земляків" співвітчизників, своєї нації. Над" то мало таких серед нас. Але вони є, і для них пишу я ці рядки. Сьо" годнішній нелегкий час вимагає від нас всіх добиватись, щоб саме такі люди, якими були кращі ко" мандири УПА, займали високі державні пости від сільського го" лови і до Президента України включно. Вони повинні бути лідерами нашого суспільства. Їм не буде потрібний величезний штат плат" них іміджмейкерів для підтримки їхнього авторитету. До них не прилипнуть брудні справи, ко" рупція, хабарництво, мафія, яки" ми так густо обплутане нинішнє мале і велике керівництво. Саме такі люди зуміли би налагодити нормальне функціонування еко" номіки, розвинути підприємниц" тво і ринкові відносини без кри"
мінальних структур, яким просто не було місця в України. А пані Ольга розказала нам і про подальші події того червне" вого дня. Повернувшись з Шум" ська, вона взнала, що повстанці ще не поховані і лежать вони в тій же ямі, де прийняли свою смерть. Чоловіки не відважились робити ту нелегку справу, всі чогось че" кали, паралізовані страхом. Ча" сом ми думаємо, що тоталітаризм – це тільки масові вбивства, тор" тури, насильства. Це дійсно так, але головне – всеохоплюючий страх, який заморожував льодо" вим холодом все навкруги. Всі всього боялись. Ось лежать двоє вбитих невідомих повстанців. За християнським звичаєм нале" жить їх поховати. Але цей паралі" зуючий страх не дозволяє людям сповнити свій християнський обов’язок. У повітрі висять пи" тання: “А що за це буде? Чи не сприймуть енкаведисти це вико" нання християнського обов’язку як прояв симпатії до вбитих воя" ків УПА? А якщо вони ще повер" нуться, щоб забрати вбитих?” Адже тоді, якщо недалеко від хати відбувалась якось сутичка з УПА, то це вже був вагомий при" від для того, щоби господарі хати,
які не мали до того бою ніякого відношення, разом з малими дітьми невдовзі опинилися дале" ко"далеко від рідного краю на так званому “спецпереселенні”. Ота Сибір неісходима… Такі думки огортали заморо" жені душі великим страхом і три" вогою, відбирали здатність до будь"якої дії. Ольга Бабій була тоді енергій" ною жвавою молодицею. Було їй 35 років. – А чому вбиті ще до цього часу не поховані? Чому ви трем" тите? Давайте зробимо все, що можемо, – звернулась вона до чо" ловіків. Але все ж витягувати з ями закривавлені тіла повстанців їй довелось самій. Хтось із чоловіків тут же, в садочку, почав копати могилу. Виявилось, що в пов" станців була одна шинеля. Ту ши" нелю Ольга постелила на дні мо" гили. Положила на неї повстан" ців і накрила їх зверху другою по" лою тієї ж шинелі. Засипала зем" лею. А на другу ніч прийшли пов" станці, насипали козацьку моги" лу і поставили березовий хрест. Про це вже мені повідомила в листі Антоніна Мазурчук – “Вишня”. І ось ніби одна мить, пройшло пів століття. І знову сюди при" йшли мужні вояки УПА і пов" станки"медсестри з ніжними, як тоді, серцями. Синичка, Тополя,
Вишня, Береза, Чайка. Ніби і не було тих жорстоких знущань у катівнях, страшних московських ГУЛАГів, “шаг вправо, шаг влє" во…” Все витримали, все пере" жили. Сьогодні вони прийшли скласти звіт своєму бойовому ко" мандирові. Сказати йому про те, що вони не зрадили, не здались, не впали духом. Але завжди вони думали про загиблих друзів і ча" сом навіть заздрили їм… І ось страшна Імперія зла розбилась, як гнилий гарбуз. І є омріяна са" мостійна України, але керівники залишились старі. Вони ніяк не можуть позбутися свого комуніс" тичного минулого, бо самі вони є прямими нащадками тих, хто творив голодомори, руйнував церкви, а потім знущався над патріотами України. І коли рап" том, майже зненацька, їм у руки впала влада, то вони цей “пода" рунок” зрозуміли по"більшо" вицьки, як і належить нащадкам “прославлєних чекістов”. “Гра" буй награбоване”. І тому шлях України до процвітання є нелег" ким і тернистим. Але є надія – і то головне. Закінчилась панахида. Ко" лишні вояки УПА підняли труни на плечі і, помалу переступаючи негнучкими вже ногами, понесли їх через село. Командир Кропива повів свій курінь в останній рейд. Люди виходили з хат, мовчки дивились на незвичайну проце" сію. Коло придорожніх хрестів зу" пинялись. Священник о. Микола читав Святе Євангеліє. Священні слова набували тут свого справж" нього видимого змісту: “Нема більшої любові над ту, як хто душу свою покладе за друзів своїх”. За селом поставили труни на заквітчану платформу автомобі" ля. Тріпотіли, розвіювані холод" ним осіннім вітром, українські прапори і церковні хоругви, чітко карбувала крок чота вояків УПА. На околиці села Голибіси (сьогоднішня назва – Мирове) процесію вже чекав великий гурт людей. Це колишня медсестра УПА Ліда Шафарук згуртувала своїх односельців, і вони з цер" ковними хоругвами приєднались до процесії. Командира Кропиву пані Ліда не знала. Вона пішла в УПА пізніше, коли навколо вже лютували “діти Сталіна”. Двад" цять кілометрів, що відділяли її хату від Антонівецького лісу, до" лала швидко, не вважаючи, що це велика відстань. А тепер, після катувань і поневірянь в ГУЛАГах, важко стало ходити. Але на перепоховання при" йшла сама і людей заохотила, щоби віддати шану українським повстанцям. Вона ж і примістила в своїй хаті родину командира Кропиви. Вони приїхали із Со" кальщини, звідки в 1942 році пі" шов їхній чоловік і батько Василь Процюк. Пішов, щоб через пів століття повернутися повстан" ським командиром Кропивою. У селі Рахманові назустріч процесії вийшли учні місцевої школи. То вчителька"патріотка пані Марія Капінос привела на зустріч з Героями УПА своїх ви" хованців. Як чистий джерельний струмок, прозвучала їхня пісня: “Коли ви вмирали, Вам дзвони не грали”. Хлопці і дівчата кла" дуть на платформу з трунами ве" лику гірлянду із ялинкових гілок. Запахло хвоєю, лісом. Ніби весь Антонівецький ліс прийшов при" вітати своїх оборонців і нагадати про те, як він ховав їх від ворога і непогоди, як дарував притулок, як зріднився з ними. Ось і прийшли ми до Шум" ська. На площі перед школою до похоронної процесії приєдналось ще п’ятеро повстанців. На жаль, їхні імені були невідомі. Тут треба дещо пояснити. Ще в 1993 році патріоти Шумщини почали вести розкопки в місцях, де енкаведисти і їхні посібники закопували свої жертви – загиблих і замучених во" яків УПА і підпільників ОУН. Правда, ці розкопки можна було вести тільки вибірково. На місці найбільшого такого поховання бу" ло збудовано хлібзавод, інші були заасфальтовані. Залишились тіль" ки засипані окопи на березі р. Ві" лії. Там і були викопані останки п’ятьох невідомих повстанців. Місцеві жителі згадували, що тоді вбитих і закатованих кидали в ці окопи, навіть не присипаючи землею. А потім собаки розноси" ли ці останки по всій околиці. О, скільки то ще треба молитись на" щадкам тодішніх можновладців – головорізів і сексотів різного ґатунку — і просити Бога, щоб простив страшні пекельні гріхи їхні! А чи простить?
Далі буде.
Аматорський гурток села Городиловичі в 1932 р. Керівник Василь Процюк (в центрі), крайня праворуч — його майбутня дружина Параска
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
