Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №37 за 2024 рік

16 с. · 33 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 37 (1270), 19—25 вересня 2024 Ювілейний конкурс

Днями в Одесі завершився 25-й за ліком Загальнонаціональний конкурс “Українська мова – мова єднання”. Попри воєнний стан і пов’язані з ним ризики, конкурс продовжує єднати усіх знавців та шанувальників української мови, які надсилають свої твори з усіх куточків України і з закордоння. Цього року участь у конкурсі взяли понад 400 авторів – письменників, журналістів, вчителів, студентів, школярів, а також 30 військовослужбовців. Вони надіслали свої творчі роботи, які оцінювалися професійним журі в 9 номінаціях. Як зазначає фундатор конкурсу, голова правління Одеської регіональної організації НСЖУ Юрій Работін, твори надійшли практично зі всіх областей України, а також від українців, що нині мешкають в Ірландії, Молдові, Франції, Польщі. Вік учасників – від 7 до 90 років. Підсумкові заходи творчого змагання відбулися на культурно-освітніх майданчиках міста, зокрема в Центральній міській бібліотеці імені Івана Франка. В той день у читальній залі не було вільних місць, адже до урочистостей долучилися конкурсанти з Миколаєва, Херсона, Ірпеня, Чернівців, Дніпра, Кривого Рогу та інших міст. Усіх присутніх вітали Юрій Работін та директорка Централізованої бібліотечної системи для дорослих Наталія Кликова. Юрій Работін нагородив бібліотеку імені І. Франка грамотою за багаторічну плідну співпрацю та відзначив гостинність цієї книгозбірні, яка вже не вперше приймає шанувальників рідної мови з усіх куточків країни. Про велику роль конкурсу, що вже чверть віку об’єднує людей, сказала і присутня на відкритті заступниця директора Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини ОДА Ярослава Різникова: – Це справді той конкурс, який повністю відповідає своїй назві. Він розпочинався ще тоді, коли українська мова не була в тренді, як зараз, але від початку об’єднував справжніх українців. У ньому беруть участь люди з різних куточків України, але всі вони люблять нашу мову, нашу культуру, не дають знищити нашу ідентичність. Низький уклін усім, хто веде цю роботу, хто бере участь у конкурсі. У рамках заходів у цій бібліотеці відбулася презентація нової книги лікаря-кардіолога і чудової одеської письменниці Людмили Вовк, а присутні конкурсанти дарували бібліотеці свої книжки, які тепер радуватимуть читачів Одеси. Своєю чергою розпочалося нагородження лавреатів: за словами Юрія Работіна, хто не зміг приїхати – отримає поштою. Нагадаємо, що ВУТ “Просвіта” є одним зі співорганізаторів конкурсу, а “Слово Просвіти” свою місію інформаційного партнера виконає в одному з найближчих номерів. Власн. інф. Юрій Работін (праворуч) вручив диплом директору Інституту журналістики Юрію Бондарю за книжковий проєкт “День після війни” студентів і викладачів Навчально-наукового інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Дерусифікація: від копійки до інформаційного простору

Ігор ЗОЦ За словами Павла Мовчана, голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, до визначення теми круглого столу долучився третій Президент України Віктор Ющенко. Нагадаємо, що в період введення в обіг національної валюти (1996) саме Віктор Андрійович очолював Національний банк України, а зараз він підтримує ідею заміни копійок на суто українські шаги. У своєму вступному слові Павло Мовчан зазначив, що розмова не може обмежуватися зазначеною темою дерусифікації інформпростору та валюти і торкатиметься всіх сфер життя держави, яка виборює своє право на існування. Йдеться не тільки про засилля російської мови на приватних каналах, а й, приміром, про відсутність теми мови на каналі “Культура” Суспільного телебачення. “Наразі спостерігаємо як повністю проігнороване державою 35-річчя створення Народного Руху України, що відбувалося у вересні 1989 року”, – зауважив Павло Мовчан. “Між тим, нам треба консолідувати українську націю тут, всередині. Нам треба говорити не тільки про національні інформпростір і національну валюту, а й про національну концепцію нашого об’єднання”, – сказав голова “Просвіти”. Торкаючись теми грошової реформи, перший заступник голови “Просвіти” Георгій Філіпчук нагадав, що йому, на той час члену Президії Верховної Ради і голові облдержадміністрації, доводилося брати участь у цій процедурі в умовах дуже складної економічної та політичної ситуації. “Але попри це ми формували нашу монетарну незалежність!” – сказав він. Промовець нагадав, що у творчості Тараса Шевченка дослідники нарахували одинадцять позицій, де він згадує нашу грошову одиницю – шаг, шажок... На думку Георгія Філіпчука, “Просвіті” як громадській організації треба підтримати позицію НБУ і домагатися невідкладних рі- Справа наліво: Павло Мовчан, Сергій Присухін, Валерій Франчук, Валерій Бітаєв скликань Іван Заєць. На початку 90-х років він працював в економічній комісії парламенту і відповідав за дизайн нових грошей. За його словами, для зображення на банкнотах був обраний такий ряд історичних постатей: Святослав, Володимир, Ярослав, Данило Галицький, Іван Мазепа, Тарас Шевченко як батько нації. шень на законодавчому рівні. “Ми розглядаємо копійку як символ русифікації, нищення України як такої. Копійка має бути викинута негайно!” – зазначив Георгій Філіпчук. (Свою позицію з цієї актуальної тематики пан Філіпчук виклав у спеціально написаній для “Слова Просвіти” статті – читайте на стор. 2–3). Своїми спогадами про запровадження національної валюти поділився народний депутат України багатьох Продовження на стор. 3
«Просвіта» сьогодні · “Незавершеність грошової реформи, розпочатої на зорі нашої відновленої Незалежности, торкається національного і державного Суверенітету”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Правда історії чи “єздєц із копійом”

Для декого контраверсійно. Одначе… “Копійка” – елемент русифікації та колонізації українства. Під таким кутом відбувалася цього тижня дискусія на “круглому столі” в Центральній “Просвіті” на Хрещатику, зібравши воєдино письменників і політиків, художників і музикантів, істориків, педагогів та журналістів. Це були незбайдужілі до національної справи люди, зі своїм власним баченням шляхів, засобів, пріоритетів захисту української ідентичності, державності, політичної і духовної суверенності. Тому тема розмінної грошової одиниці (копійки) радше розглядалася лише як одна з багаточисельних складових на усталеній матриці проблем, що потребують вирішення. Однак їхня багатоманітність має спільний знаменник розуміння. Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Воююча за свободу Нація ризикує втратити її, якщо дозволить собі розкіш і надалі зберігати в будь"якому форматі нас" лідки багатостолітнього підневільного ста" ну України в різних життєсферах, інфор" маційному просторі, в ментальному світо" баченні, якщо не позбудеться повного визволення з пут “рузькомірства”. Екзистенційний клич"заповіт “Геть москву!” мусить стати для кожного сущого українця національним “Отче-нашем”, щоби “визволити нас від лукавого” (мос" ковита). Саме тому Павло Мовчан на по" чатку дискусії запропонував, щоби вона вийшла за межі озвученої теми, торкнув" шись багатьох чутливих сторін національ" ного життєпростору, аж ніяк не примен" шуючи актуальності озвученої теми. Бо лише на перший погляд може зда" тися, що поняття “копійка” і “Шаг”, “руб" лева зона” і “Гривня” стосуються фінансо" вої системи, банкірів, торговців, бізнесме" нів. Очевидно, ні. Це – загальносуспільна візія, стосується кожного – від громади до держави. Варто визнати, що незавершеність гро" шової реформи, розпочатої на зорі нашої відновленої Незалежности, безпосередньо торкається національного і державного Суверенітету. Монетарного! А значить, по" літичного, історичного, мовного, світо" глядного. Бо сама (не)українська монета є просто символом московської окупації, хоча давно вже назріла нагальна затребува" ність, щоби вона відображала власну Іден" тичність. З огляду на “стратегію” рашист" ської московії, що полягає в абсолютному знищенні українськості, ліквідації України (як Держави), Українців (як Нації), то присутність на рівні нашої толерації будь" якого елементу, символу чи “вартості”, які уособлюють “рузькомірство”, слід розці" нювати як ворожі знаряддя, зброю, руй" нівні засоби, спрямовані на реалізацію цього ординського задуму. Якщо опиратись на універсальне й ак" сіоматичне ствердження, що гроші є од" ним із найважливіших символів держав" ності, то природньо виникає запитання, а чому й досі Україна послуговується тим колоніальним грошовим знаком, який презентується “копійкою”. Принагідно нагадати кілька фактів, що змусять пере" конати “нічтоже сумняшеся” в абсурднос" ті такої позанаціональної тяглості. Адже цією розмінною монетою користуються тільки наші недруги – росіянці та їхні са" теліти білоруси, а ще – режим у придніс" тровському анклаві. Тому, коли українці мають свою монетарну національну тра" дицію, не гоже продовжувати тягнутись в охвісті обозу московської “реформатор" ки” княгині глинської, що спричинилась у 30"их роках 16 століття до появи копійки, чи “копійчаної” реформи (1704 р.) пєтра вєлікого, яку успадкували всі наступні цар" ські, лєнінсько"сталінські, брєжнєво"пу" тінські колоніально"диктаторські режи" ми. І ось ця дрібна монета, що виплодила" ся на московських болотах в образі як “єз" дєц з копійом”, не покидає український простір упродовж багатьох століть. Однак такий стан ще якось корелюється з реаль" ністю, коли ти знаходишся в стані підне" вільного, але аж ніяк у період незалежнос" ти й суверенности України, що бореться проти московії за право жити, якій прив’язали на шию імперську розмінну монету – “копєйку”. Важливо, що одразу ж після прийняття Конституції України Указом Президента “Про грошову реформу в Україні” від 25 сер" пня 1996 року (респект також Віктору Ющенку!) нашою національною грошо" вою одиницею стала гривня, ствердивши історичну справедливість, що гривня кня" жого (київського) роду. Логічно було б та" кож у той же час, тим же державним актом утвердити (замість копійки) й інший (уже козацького роду) грошовий символ – “шаг”, шлях до якого пролягав через не" прямі персько"турецькі, польсько"литов" ські, козацько"гетьманські дороги. Але не сталося… Хоча за оцінками науковців академіч" них інститутів історії та мовознавства ім. О. Потебні, а також музею грошей НБУ, “шаг” (не крок!) був водночас і давньою іс" торичною та мовно"лексичною традицій" ною цінністю, починаючи з 16 століття. Для Козаччини і Гетьманщини це містке слово та гріш “шаг” було традиційно вжи" ваним. А тому колоніальна лінгвокульту" ра, історичне “копійчане” надбання мос" ковії, яка є агресором і терористом щодо України, не може нині займати таке чільне місце в сучасному українському суспіль" ному просторі, мусить бути викинуте з ор" біти національного буття. Подібний гіб" ридний “компроміс” (копійко"гривне" вий), намагаючись поєднати “непоєднува" не”, швидко перетворився протягом трьох десятиліть на явний анахронізм (пережи" ток), коли за ним постійно відчувався хо" лод приходу і злодійської присутності но" мадів"москвинів. Звісно, після референдуму 1 грудня 1991 року одразу ж спробували прийняти свідоме рішення й розпочалася реалізація завдання про карбування на Луганському верстатобудівному заводі монети шаг. Од" наче вже 2 березня 1992"го постановою Президії ВР України саме “копійка” унор" мовувалася єдиною розмінною монетою в Україні, а пізніше утверджена Законом, тим самим успадковуючи своє колоніаль" не минуле. Отже, нині саме державним завданням у політико"правовій сфері має стати втра" та чинності актів вищого законодавчого органу України періоду 1991–1992 років та внесення змін до закону “Про Національ" ний банк України” (1999 р.) стосовно фун" кціонування саме національної грошової одиниці – шагу. Цим самим відновлюється національ" на традиція в грошовому обігу, здійснивши пряму дію дерусифікації, підтримавши впровадження шагу, про який свого часу писали І. Котляревський, Т. Шевченко, Ле" ся Українка, Панас Мирний, називаючи його “шаг”, “шажок”. Фахівці доводять, що в Шевченкових творах цей словотвір зустрічається 11 ра" зів. Адже слово “сяг”, перейшовши в “шаг”, містило і свій український корінь від “сягнути”. Сягати, досягати, дійти пев" ної межі… Він був мірою лічби і свого часу “вимірював” 2 російські копійки, чи пів копійки. Іван Котляревський в “Енеїді” пи" ше про шаг так: Но у троянського народу За шаг алтина не проси. А через якихось чотири десятиліття вже в Шевченковій “Катерині” зустрічає" мо: …Христа ради, Дайте на дорогу! Бере шага, аж труситься: Тяжко його брати!.. Отже, шаг є елементом нашої культур" ної, літературної, народної традиції. Тому надзвичайно посутнім для втілен" ня в життя цієї лише на перший погляд ні" бито незначимої ідеї має стати підхід, який підкреслюватиме неперервність націо" нальної тяглості та живучість історичної традиції стосовно цього грошового номі" налу. Адже і період українських національ" но"визвольних змагань та державного бу" дівництва 1917–1921 років засвідчує, що після Гетьманщини в ці часи знову відбу" вається ренесанс шагу, підтримуваний та" кож і керівником Центральної Ради М. Грушевським з кінця 1917 року, роздру" ковуючи (паперовий варіант у зв’язку з технічними проблемами карбування на металі) трохи пізніше номінали в 10, 20, 30, 40 і 50 шагів. Символічно, що одиницю в 30 шагів (розмінні марки"гроші), друковану в УНР у 1918–1919 роках, відображувала молода жінка, як образ молодої української нації. Тобто шаг для українців не був лише суто фінансовим елементом, а вже тоді віддзер" калював мету, візію та місію української державності. Саме цей функціонал ідеоло" гічного, націєтворчого характеру варто презентувати, аргументуючи закономір" ність такої трансформації переходу на шаг, що є певним виявом боротьби з московією за власне “Я”. Певен, що появиться чимало скепти" ків, зокрема й “маститих” диванних екс" пертів із так званою прагматичною позиці" єю, відомою за сленгом “не на часі”. Наві" що? Лишні витрати. Незвично. А хіба всі більш значущі проблеми вже вирішені? Вичерпну відповідь на ці “зауваги” на" дають фахівці, які зазначають, що нині в обігу знаходиться понад мільярд копійок" монет, а сотні мільйонів необхідно постій" но докарбовувати. Тому логічним видаєть" ся рішення – замість копійки в 2025 році карбувати і впроваджувати шаг, безболіс" но, невитратно для практики, витісняючи “московську” монету, що продовжує гні" тити національний простір і наші душі так, як російський підручник та книга, чи так звані українські “ютуб"блогери” зі своєю гидкою москвощелепністю, утверджуючи на підсвідомому (і свідомому!) рівні чу" жинські наративи та “цінності”. Згадаймо, коли московські криваві багнети в 1919 році нищили українську державність, то “совєти” першими своїми декретами заборонили в Україні обіг грив" ні та шагу. Очевидно, що і на цей раз путі" но"мєдвєдєви, шойгу"лаврови з набіуліни" ми та зі своїми опричниками стікатимуть жовчю від ненависті до наших україноцен" тричних кроків і в даній сфері. Однак все це “не варте ламаного шага”, говориться в народі. Оскільки нам своє робити. “Щоб жить – ні в кого права не питаюсь”. Ця стверджуюча теза П. Тичини, яку згадував у цьому контексті народний артист України К. Стеценко, рефреном звучала впродовж усього діалогічного дійства. Бо ми живемо! Боремося! І торуємо власний, націє"державницький шлях до Храму. Українці зобов’язані, особливо в умо" вах страшної війни, попри всі злотворні московитські, “лібералістичні” та “все" ленські” наративи, які насаджуються в наш культурно"освітній, науковий, інфор" маційний простір, вибудовувати власну іс" торичну концепцію. Бо тільки правдива й об’єктивна українська історія спроможна знищити російську пропаганду, “лжеісто" рію”, всеосяжну брехню “рузькомірства”. Слід зважити, що і сьогодні просуван" ня україноцентричного бачення світу на" віть на європейському континенті є доволі гострою і слабовирішуваною проблемою. Адже напередодні (2021 р.) повномас" штабної війни росії проти України профе" сори та студенти Берлінського університету все ще сприймали Україну не інакше як “творіння” радянського союзу 20"их років минулого століття. Відомий історик Єльського універси" тету Тімоті Снайдер у нещодавньому ін" терв’ю зазначив, що історія Східної Євро" пи, зокрема України, здебільшого базуєть" ся на російському імперському конструкті. Від Каліфорнії до Німеччини викладається історія згідно з поняттями, коли те, що від" бувалося в Києві та Русі 1000 років тому, то це нібито чомусь сьогоднішня росія. Необхід" но звільнитися від цього, стверджує знаний дослідник, заповнюючи простір позитив" ною версією української історії. Варто виокремити з озвученої позиції науковця ще одну визначальну оцінку, важливу для нас та світу. Адже Снайдер майже імперативно заявляє, що україн" ська історія, насправді, набагато ширша за сучасну Україну, набагато ширша за росію, оскільки пов’язана практично з усім важ" ливим у європейській та світовій історії, а тому треба залучати дедалі більше людей до значно багатшої й цікавішої правди про Україну. Так, напівправда, “компроміси” з мос" квином завжди отруювали душі і мізки ук" раїнців. Своєрідне угодовство, капітулянт" ство, а то й колаборантство перед москвою проявлялося скрізь і всюди впродовж усього незалежницького періоду. Пригаду" ється, що напередодні грошової реформи перші гривневі банкноти видруковувалися з вусатими київськими князями Володими" ром та Ярославом Мудрим. Однак упро" довж десятиліття вони вже чомусь “зарос" ли” московськими бородами. На щастя, вдалося вберегти від цього мос(к)винства на українських грошах хоча б образ прав" дивого Івана Мазепи, залишивши його з автентичними безбородими вусами. Прикро, але не зуміли (не захотіли на догоду москалеві) захистити на грошових знаках зображення кримського Херсонесу, які розроблялися ще в 1992"1995 роках, хо" ча у безперервних гібридних війнах з мос" ковією ця річ містить надзвичайно вагому ідеологічну й державотворчу функцію. Ніби забувши Шевченкове застере" ження: “москалі – чужі люде, роблять лихо з вами”, нав’язувалася ординська візія “єдінородства” навіть там, де, здавалося, цього не могло бути. Хоча, даруйте за таке порівняння, але як рідна (українська) державна Мова є оберегом нашої Державності, Ідентичнос" ті, Суверенності, значно ваговитішою цін" ністю, аніж засіб комунікації, бо визнач" ний мовознавець О. Потебня вважав її не тільки головним елементом Нації, а її най" повнішим відображенням, так і національна валюта є не лише засобом грошового обігу, а й символом Української державності. То" му варто берегти її не тільки від катакліз" мів емісії, але й інфляції безпам’ятства, поціновуючи своє рідне, не послуговую" чись надалі “єздєцом з копійом”. Коли нині безперестану “реформуємо” освіту, зліквідовуємо (інтегруючи!) такий націє"державотворчий предмет як “Історія України”, подібно як зруйнували нещодав" но Інститут українознавства, донедавна носивши назву “Національний”, то вини" кає запитання, а чи знайдеться зараз місце (вже в “інтегрованій”, а не в “Історії Укра" їни”) таким надважливим темам як: істо" рія Українського війська; історія Україн" ської мови; історія Української книги; іс" торія Української пісні; історія Україн" ської гривні… Цінності, поза якими не"
«Просвіта» сьогодні · “Не ростити, не плодити, а тільки позбавляти сили та живучості всього того злотворного і мерзенного, що зветься московщиною”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

можливо формувати національну свідо" мість – найважливіший чинник буття На" роду і Держави. Тому поважне зібрання української ін" телігенції в залі Центральної “Просвіти” ім. Тараса Шевченка вважає за необхідне підтримати ініціативу Національного Бан" ку України щодо відновлення в грошовому обігу шагу, вимагаючи від ВР України змі" ни законодавства, насамперед закону “Про Національний банк України”, зокрема статті 32 (Грошова одиниця) в частині, що “гро" шовою одиницею України є гривня, що дорів" нює 100 копійкам”. Оця “копійка”, як і визначення “мос" каль”, що згадується Шевченком майже сотню разів, мусять, нарешті, бути викину" тими узбіч, на смітники історії. Усвідомлюю, що це зовсім ніяка не “реформа”, ці кроки посутньо не вплинуть на фінансово"економічну безпеку, вони не вирішуватимуть масштабних нагромад" жень проблем щодо деколонізації та деру" сифікації українського суспільного прос" тору, радикально не впливатимуть на зміну світоглядних орієнтирів. Однак такі заходи є суспільно затребуваними, передовсім в умовах війни. Оскільки вони спрямовані на виконання головного завдання Нації – “Геть москву!”. З усіх сфер життєдіяльнос" ті українства. Сьогодні кожен мусить робити своє. Добротно, відповідально, зі знанням спра" ви та в інтересах суспільного блага. Мож" ливо тоді не будуть “доходити” до учнів 7"их класів воюючої України підручники “Українська мова”, в яких мапа нашої Дер" жави зображена без українського Криму, чи в інших шкільних підручниках не появ" лятимуться солдати в російських одно" строях… Як і позбудемося того інерційного ба" ласту, коли політичний бомонд десятиліт" тями толерував нав’язану москвинами (ра" зом із малоросами) “копєйку” зі своїм кремлівським “єздєцом”. Тому негоже нині буцатися солідним мужам навколо такого майже імператив" ного для розуміння явища. Кажучи Шев" ченковими словами, спробуймо це мале діло зробити, а тоді і велике саме по собі робитиметься. Бо якщо, надіюсь, ми давно зрозуміли всі (?!), хто і що є нашим клятим ворогом, а це – московщина, то не зволі" каємо і не забавляємося на етерах пустопо" рожньою балаканиною, а лише вимітаючи з усіх закутків копійчано"путінське мос" кальство. Попри трагедії війни, що заходять у кожну українську хату, але вже не вийде, як писав Тарас у містерії “Великий льох”: Може, ще нестись заставлять, Москаля плодити. Не ростити, не плодити, а тільки поз" бавляти сили та живучості всього того злотворного і мерзенного, що зветься мос" ковщиною! Микола ГОЛОМША, заслужений юрист України Озвучену позицію трампістів щодо за" мороження війни в Україні, розмежування окупованих українських земель за окупан" тами тощо можна назвати ганьбою, яка со"
«Просвіта» сьогодні · “Не ростити, не плодити, а тільки позбавляти сили та живучості всього того злотворного і мерзенного, що зветься московщиною”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Дерусифікація: від копійки до інформаційного простору», с. 1

Дерусифікація: від копійки до інформаційного простору

Закінчення. Поч. на стор. 1 “Коли ми прийшли до Леоніда Кравчу" ка (на той час голови Верховної Ради) я ду" мав що його заклинить на Іванові Мазепі. Але його заклинило на Михайлові Грушев" ському – Кравчук сказав, що він неодно" значна фігура, та й був президентом один день. Намагаючись схилити Кравчука до цієї постаті, я сказав: “Якщо хоча б один із нас бодай один день буде президентом – той заслуговує право бути на грошах”. “Я помітив, як одразу змінився Кравчук, на" тягуючи на себе цю митру. Він розумів, що немає кращої кандидатури від комуністич" ної більшості, ніж він, на посаду президен" та. Із зображенням Грушевського на гривні він погодився”, – пригадує Іван Заєць. За його словами, була пропозиція запровади" ти не копійки, а шаги, але більшість цю ідею не підтримала. Іван Заєць поділився своїм занепоко" єнням відносно засилля російської в усіх сферах суспільного життя. За його спосте" реженнями, вчителі повністю толерують російську одразу ж після уроку, на перер" вах і по завершенні занять... Політик запропонував зорганізувати “Просвітою” мовний форум, залучивши невеликі громадські організації, більшість з яких роблять малі кроки на підтримку державної мови. “Треба говорити так, щоб нас почули, пошепки ми нічого не доб’ємося”, – сказав Іван Заєць. Кінорежисер, лавреат Шевченківської премії Леонід Мужук поділився спогадом, як десять років тому суголосно з просвітя" нином, доктором філологічних наук Олек" сандром Пономаревим підготував виступ щодо нагальної необхідності дерусифікації в медіа, освіті, науці, кіномистецтві тощо і тепер з жалем констатував, що нічого не змінилося. Ухвалений п’ять років тому Володимир Семистяга, Владислав Корнієнко, Валерій Бітаєв мовний закон не виконується... Заслужений діяч мистецтв України Владислав Корнієнко зазначив, що наша держава не перша в історії зіткнулася з проблемою відродження своєї мови. Так було, наприклад, у Франції, але там вибо" роли і утвердили французьку. Для того, щоб українська утвердилася в Україні, потрібні зусилля всієї держави. Перший віцепрезидент Національної академії мистецтв України Валерій Бітаєв запропонував заснувати при ЮНЕСКО премію імені одного з всесвітньо відомих українських діячів. За його словами, це було б дуже важливо для престижу держави. Також культуролог висловив думку вже зараз працювати над ство" ренням музею історії української обо" рони чи визвольних змагань. “У музеї Другої світової в Києві чимало вільно" го простору, який можна використати для цієї мети”, – сказав пан Бітаєв. Директор Центру допрофесійної підготовки та обдарованої учнівської молоді НАУ, членкиня НСПУ і очіль" ниця осередку “Просвіти” Софіїв" ської Борщагівки Тетяна Петровська поділилася досвідом організації і про" ведення поетичного конкурсу “Білий голуб” для учнів і студентів. Конкурс всеукраїнський, журі очолює відомий поет Василь Василашко. Голова Київської “Просвіти” Ки5 рило Стеценко розповів про заходи, що проводять просвітяни столиці. Один із останніх на сьогодні – гро" мадський форум “Народжені вільними” присвятили 33"й річниці Незалежності. Народний артист України Кирило Стецен" ко звернув увагу на вплив субкультури на підлітків 12"17 років: у цьому середовищі переважає російська і це, на думку просві" тянина, – дуже серйозний виклик для всього суспільства. Голова Луганського обласного об’єд" нання “Просвіти” Володимир Семистяга в своєму виступі поділився досвідом напи" сання посібника для іноземців про історію України. Книгу було перекладено англій" ською. За словами історика, нині таких книг не видають, а велика потреба в них є. Також Володимир Семистяга запропонував Павлу Мовчану ініціювати видання збірни" ка документів “Просвіти” про зусилля на" шої громадської організації щодо утвер" дження державної мови та історії України. Під час круглого столу виступили на" родний художник України Валерій Фран" чук, доктор філософії Сергій Присухін, за" служений журналіст України Андрій Нечи" тайло та інші. Під оплески присутніх Павло Мовчан вручив Народну премію імені Тараса Шев" ченка заслуженому художнику України Юрію Нагулку. Учасники зібрання в Києві також при" вітали Юрія Работіна – фундатора Загаль" нонаціонального конкурсу “Українська мова – мова єднання”, який урочисто від" крився в Одесі і став 25"м за ліком! Ігор ЗОЦ бою буде висіти в історії над пустопорож" німи заявами політиканів заради влади і задоволення власних владних амбіцій? Ми вдячні американському народові і діючій зараз підтримці Президента, Конгресу і Сенату США, які надають просто рятівну допомогу Україні, – демократичній пози" ції Америки, яка демонструє панування Верховенства права, в тому числі демокра" тів і республіканців. До речі, останні, де" монструючи прагнення перемоги над злом, вимагають надання Україні законно" го права бити далекобійною американ" ською зброєю вглиб росіянської території по мілітарних об’єктах, щоб змусити агре" сора припинити агресію і покинути анек" совані території злочинний кремлівський режим в Україні. Пора визначитись, хто на боці Бога і демократії, Статуту ООН, принципів Міжнародного права, а хто – на боці сатани і диктаторського режиму. Волелюбний український народ ніколи не змириться з анексією і прикриттям зло" чинів і буде боротись до переможного кін" ця, допоки останній окупант не покине українську землю. Хай вашими діями ке" рує Бог! Слава Україні! Павло Мовчан вручив Юрію Нагулку Народну премію імені Тараса Шевченка
«Просвіта» сьогодні · “Не ростити, не плодити, а тільки позбавляти сили та живучості всього того злотворного і мерзенного, що зветься московщиною”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Хто на боці Бога, а хто – сатани

лідарна і має якусь незрозумілу залежність від путіна, але не має жодного інтересу на користь американського народу. Хіба в ін" тересах американського народу підтримка диктаторських режимів, “прощення” між" народним злочинцям багатомільйонних жертв в Україні, “прощення” світового злочину, який констатований Генасамбле" єю ООН? Виходить, що для команди Трампа не існує Міжнародного права, Ста" туту ООН, принципів демократії, прав лю" дини і що найголовніше – Верховенства права у світі. Хочеться поставити запитан" ня команді Трампа, чи це означає, що в їх" ньому розумінні у світі має правити хаос і меркантилізм, диктаторські режими, брудна політика і сила, що всі велетенські жертви війни в Україні, сотні тисяч уби" тих, поранених, інвалідів, мільйони біжен" ців, розвалені, зруйновані, розбиті бом" бардуваннями міста і села, сотні тисяч міжнародних воєнних злочинів, злочинів проти людяності і злочинців, – якоюсь дивною паличкою трампістів мають бути прощені диктаторському режиму путіна? Звідси напрошується запитання: якою ж нелюдською, безбожною має бути залеж" ність Трампа, щоб кинути під ноги путіну Міжнародну Феміду і зганьбити символ Статуї Свободи? Маю запитання і до республіканців, які споконвіків сповідували принципи Між" народного права, демократії, завжди були взірцем захисту прав людини, противни" ками меркантилізму і популізму у держав" ній політиці. Невже ви увійдете в історію, яка зафіксує вашу солідарність з путіним у вирішенні питання – засудити путінський диктаторський режим, який проклинає зруйнована Україна і весь демократичний світ, мільйони біженців, сотні тисяч дітей" сиріт, вкрадених путінським режимом ук" раїнських діток, над якими знущаються “усиновлювачі” агресора, сотні тисяч ін" валідів, людей, що втратили рідних, житло і засоби до існування після їх так званого “освобождєнія”, чи підтримка путіна ці" ною брудної політики? Невже все це гань"
Духовний простір · “Не змогли задушити розбурхану Українською революцією жагу українців відродити віру пращурів і національну церкву”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Повернення правди про апостола українського релігійно"національного відродження

У Києві, на місці останнього, перед розстрілом, помешкання митрополита Київського і всієї України Василя Липківського, урочисто і величаво, за здвигу киян, священників, єпископів та митрополитів ПЦУ освячено та відкрито пам’ятник на честь цього великомученика за Віру та Українську державу. Микола ТИМОШИК Світлини Георгія ЛУК’ЯНЧУКА Зроблено ще один рішучий крок з по" вернення, хоч і запізнілого, історичної справедливості, розвіювання міфів “рус" ского міра” про “вєру нашіх родітєлєй” та витіснення на узбіччя новочасної україн" ської історії церкви відвічного ворога ук" раїнства – так званої УПЦ МП. Оживлюємо в пам’яті знакову подію Дещо з передісторії цього направду хвилюючого і пам’ятного дійства. Днем народження УАПЦ прийнято вважати 22 травня 1919 року. Саме тоді, на Фундатори пам’ятника Надія та Геннадій Вовки під час покладання квітів свято літнього Миколи, у збудованому ще гетьманом Іваном Мазепою Миколаїв" ському військовому соборі, що на Печер" ську, відбулося перше урочисте богослу" жіння першої української громади, яка фактично відбила у влади цю святиню для своїх потреб. Не випадково згодом, аби витравити з пам’яті українців цю подію, комуно"більшовицька влада, повернув" шись до Києва з Харкова, дощенту зруй" нує цей дивовижний Мазепин витвір і не залишить для майбутніх поколінь україн" ців по ньому жодного сліду. 1921 р. в жовтні у храмі Св. Софії в Ки" єві відбувся перший Всеукраїнський Пра" вославний Собор, на якому було ствер" джено Автокефалію УПЦ й покладено по" чаток її розбудови по всій Україні. Собор цей історичний, бо на ньому був висвячений перший митрополит відрод" женої УАПЦ Василь Липківський. Із волі всього собору одержав титул Митрополита Київського і всієї України. Відтоді Софія Київська – серце україн" ської столиці – знову стала символом ду" ховного і національного відродження всього українства. За влучним висловом цього діяча, “Українська церква, пролежавши в ро" сійській домовині понад двісті років, ко" ли встала і відкрила очі, побачила довко" ла себе інших українців й іншу Україну”. Масштаби призабутої хвилі відродження нації та дзвонарі Ось цифри, які переконливо засвід" чують, що автокефальний рух в Україні не роздмухувався кимсь штучно, не зосе" реджувався лише в столиці, а набував щомісяця все потужнішого розвитку усіх краях, зосібно в провінції. За два роки, що проминули від першого собору, до УАПЦ перейшло понад 2000 парафій; церква вже мала понад 2500 священників та 26 єпископів. Лише на Чернігівщині від початку її формування ця церква мала 150 парафій і двох єпископів. Згодом був висвячений і третій єпископ – для парафій Конотопщини. Фактаж цей наводжу із забороненої до" недавна в нас і досі ще не прочитаної на" віть фахівцями, не кажучи вже про непере" січних українців, книги спогадів В. Лип" ківського “Відродження церкви в Україні: 1917–1930”. Вона побачила світ 1959 року в канадському Торонто й досі чекає на пе" ревидання в Україні. До слова: однією з перших приєднала" ся до УАПЦ після постання її в Ніжині громада мого рідного села Данина. А за ним – сусідні Шатура, Володькова Дівиця, Кропивна, Талалаївка, Рівчак" Степанівка, Лосинівка. Парадок" сом і наругою над історичною пам’яттю є те, що в цих селах мо" го знекровленого краю нині на" хабно, за поранням (чи боязні) місцевої влади, орудують москов" ські батюшки. Маніпуляціями і страхами тримають і досі зневіре" них селян у тупій безмовній поко" рі та духовній неволі. Важлива деталь. Підтриманий народними масами рух за автоке" фалію Української церкви набрав найбільшої потуги й масштабів на початок 20"х років. Це був період, коли послані москвою в Україну більшовицькі й білогвардійські війська остаточно потопили в крові Українську Народну Рес" публіку. Однак так і не змогли на початку задушити розбурхану Ук" раїнською революцією жагу укра" їнців відродити віру пращурів і на" ціональну церкву. Про все це та багато іншого згадували і наголошували на цьому дійстві, ведучим і організатором якого був відомий історик, громадсько"політичний діяч отець Андрій Ковальов, низка виступаючих. Зокрема: митрополит Олександр Драбинко, єпископ Воло" димир Черпак, внук митр. Василя Липків" ського Костянтин Лип" ківський, історик Ігор Ги" рич, архівіст Oлег Бабен" ко, депутатка Київради, а нині в. о. ректора Київ" ського авіаційного інсти" туту Ксенія Семенова, ак" тивіст Другого відрод" ження УАПЦ отець Сер" гій Ткачук (приїхав на по" дію з фронту), голова ко" мітету з відродження УАПЦ 1989 року Людми" ла Лохвицька, професор Микола Тимошик. Невипадкове місце для пам’ятника Мотивацію вибору місця для пам’ят" ника пояснюватиме перехожим пам’ятний напис на лицьовій частині пам’ятника: “У цьому будинку 22 жовтня 1937 року митро" полит"мученик Василь Липківський був заарештований московсько"большевиць" кими катами та посаджений до Лук’янів" ської в’язниці, де розстріляний російськи" ми катами за Христа і Україну 27 листопа" да 1937 року”. Коли й чому потрапив митрополит Липківський до цього останнього місця свого земного життя – зовсім чужого йому дому на робітничій околиці – Олексан" дрівській Слобідці? (Будинок той на то" дішній Дачній, 8, належав родині Бирюлі" них). Адже доти упродовж 20 років він мешкав з родиною у центрі Києва на вули" ці Мстиславській, 46. Пояснення на поверхні. Нечуване зростання по всій Україні сили УАПЦ та авторитету її воістину всенародного лідера на початку 30"х років серйозно занепокої" ло верхівку тоталітарної держави. У серпні 1934"го москва дає вказівку своїм оприч" никам у Києві фактично ізолювати невпо" кореного митрополита. Його, разом із рід" ною сестрою (до речі, тоді вона була тяжко хвора – фактично прикута до ліжка) пере" селяють подалі від центру Києва, в одну з кімнат чужого будинку. Знущання, морен" ня голодом, страхами і приниженням, які незабаром завершилися розстрілом. Сам цей будинок також був зруйнований... Про меценатів та добродійників, без яких подія б не відбулася На виготовлення і встановлення пам’ятника не потрачено жодної копійки з бюджету міста. Історична подія стала мож" ливою завдяки меценатам, на адресу яких було сказано під час дійства немало добрих слів. Ними стало, зокрема, подружжя На" дії та Геннадія Вовків. До речі, пані Надія родом з Луганська, а пан Геннадій – із Він" ниччини, але тривалий час успішно пра" цював у Бахмуті. Це вони, молоді й патріо" тичні, нині продовжили життя знаменитій фразі Євгена Чикаленка про необхідність любити Україну в цей складний час “до глибини власної кишені”. З власної кише" ні додав кошти на ці потреби внук митро" полита, пенсіонер Костянтин Липків" ський. Також долучилося проукра" їнське керівництво “Оболоні”. Дійство скрасив і наснажив ле" гендарний Тарас Компаніченко зі своєю “Козацькою хореєю”. Нагороди достойникам Несподіванка церемонії – на" городження достойників справи митрополита Липківського. По" дячні грамоти отримали меценати. А родзинкою стали започатковані громадським рухом “Історія УАПЦ” медалі Василя Липківсько" го “За збереження пам’яті про ук" раїнський православний церков" но"визвольний рух”. Медалями Василя Липківсько" го нагороджені: активні учасники третього відродження УАПЦ на" родний артист України Тарас Ком" паніченко, Олександр Ткачук, Олександр Михайлик та дослідник історії УАПЦ, автор цих рядків. У грамоті до моєї медалі зазна" чено таке: “За багаторічне і сис" темне дослідження українського православного церковно"визволь" ного руху, а також життя та твор" чості митрополита Іларіона (Огі" єнка) і повернення його спадщини українському народу”. Нагороди вручав диякон Анд" рій Ковальов. Для мене ця нагорода особливо дорога. Нагорода не випрошена на самоподання, праця не афішована, а помічена збоку. Тому й пишаюся нею. Внук митрополита Василя Липківського Костянтин біля щойно відкритого пам’ятника, поруч із ним – митрополит Олександр Драбинко Лавреати медалі митр. В. Липківського Олександр Ткачук, Микола Тимошик та Тарас Компаніченко Перед актом освячення пам’ятника, ліворуч – організатор і ведучий церемонії Андрій Ковальов
Суспільство · “Буде проведена велика просвітницька робота, щоб пояснити населенню, що справді відбувалося, на що йшли гроші з бюджету”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

дяцькому історико"краєзнавчому музеї, повідомили в Полтавському офісі УІНП. “Цей виставковий проєкт УІНП є дже" релом цікавих відомостей про знакову на" ціональну поетесу, драматурга і перекла" дачку. Відкриваємо заново постать Лесі Українки, спростовуємо стереотипи про постать письменниці, що роками навіюва" лися російською і комуністичною пропа" гандою, починаючи від потрактування її походження, самоідентифікації, поглядів та переконань, інтерпретацій творчості”, – повідомляє офіційний сайт УІНП. Виставковий проєкт експонувався у столиці, на Контрактовій площі, в музеї міста Новодністровська Чернівецької об" ласті, після чого переїхав до музею поетеси у селі Колодяжному Ковельського району Волинської області. Гадяч став четвертим містом України, де демонструють виставку. “Гадяч для експонування виставки Інс" титуту нацпам’яті обрано невипадково, адже з ним нерозривно пов’язані життя і творчість Лесі Українки. З літа 1893 року до середини 1906 року майже щоліта мешкала в Гадячі та поблизу міста, в Зеленому гаю. Тут написала свої твори “Порвалася нескінченна розмо" ва”, “Роберт Брюс, Король шотландський”, “Три хвилини”, “Пророк”, “Напис на руї" ні”, низку оповідань і статей. Леся Українка облаштовувала в Гадячі громадську бібліоте" ку"читальню. Тут заприязнилися з учитель" кою Макаровою, з котрою пізніше листува" лася і якій присвятила вірш “Товаришці на спомин”. У 1908 році в Гадячі Леся Українка організувала фольклорно"етнографічну екс" педицію до Миргородського повіту для за" пису народних дум. Влітку 1904 року в Зеле" ному Гаю художник Фотій Красицький на" малював портрет письменниці”, – розповів представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар. Полтавський офіс УІНП
Суспільство · “Буде проведена велика просвітницька робота, щоб пояснити населенню, що справді відбувалося, на що йшли гроші з бюджету”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

EMPR.media повідомляє, що згідно з оновленими даними ЦРУ у 2024 році Ук" раїна посяде перше місце у світі за смер" тністю населення, перше місце у світі за виїздом населення з країни і останнє місце у світі за рівнем народжуваності. “Так, це результат війни, але і резуль" тат “ефективності” влади. Тому я пропо" нував створити Міністерство демографії і діаспори і фонд для підтримки людей, а не агенцію чи міністерство “повернен" ня”, як пропонує влада, яка відповідаль" на за такі показники”, – написав на сво" їй сторінці у Фейсбуці народний депутат України Микола Княжицький. Газета “Сільські вісті” (№37, 10.09) цитує журналіста і громадського діяча Юрія Бутусова, який вважає, що траге" дія в Полтаві продемонструвала: чимало посадовців, зокрема військових, взагалі не вчаться на помилках. “Ця помилка – зосередження великої кількості людей – повторювалася багато разів під час вій" ни. Були удари по полігонах, навчаль" них центрах. Хіба досі не зрозуміло, що військовий об’єкт – це пріоритетна ціль для ворога?!” – цитує видання журна" ліста. Львівська газета “Експрес” (№36, 05.09) у статті під заголовком “Здається, фронт сиплеться. Що далі?” друкує дум" ки військових та експертів. “Останніми днями аналітики та безпосередньо вій" ськові визнають, що український фронт обвалюється. Саме тому, кажуть вони, противник за три дні фактично без бою взяв Новогродівку з населенням 14 тисячі зайшов на територію Селидового”, – зазначає газета. “Після того, як закінчиться війна і в Україні зміниться влада, то в минуле пі" дуть Офіс простих рішень та Офіс прези" дента, саміт перших леді та інша піар"мі" шура. Будуть скасовані та доопрацьовані закони, які порушують Конституції, але були, за підтримки Зеленського та слуг, проголосовані у ВР. Міністерствам та всім держінституціям будуть повернуті назви, а система державного управління повернеться до законної та ефективної архітектури. Буде проведена велика просвітницька робота, щоб розповісти та пояснити населенню, що справді відбу" валося, на що йшли гроші з бюджету та який реальний ефект від цього був. Це треба буде зробити. Щоб у багатьох від" крилися очі, а правоохоронцям легше працювалося. І так буде. Мої прогнози мають властивість збуватися”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці народний депутат України 8"го скликання Бори" слав Береза. “Як ви гадаєте, Офіс президента не знав, що вони роблять, провертаючи аферу з грошима прифронтових громад? Зеленський не знав, у кого вони забира" ють ці гроші? Монобільшість у Раді не знала, голосуючи за цю ганьбу? У прикордонні нема солярки. Давно вже нема грошей для оплати символіч" них зарплат апарату громад. Нема бізне" су, відповідно ніяких податків. Навіть фермери, які працювали до останнього, більше не можуть. Люди за звичкою звертаються до голови громади, а що він зробить? Хіба порадить гасити пожежу своїми руками, бо машин теж нема. За" мість того, щоб укріпити нашу Сумщину, дати можливість наростити якісь запаси, підготуватися до страшної зими, цен" тральна влада пограбувала регіон, а жи" телів кинули напризволяще. Пишу тільки про Сумщину, бо я при" наймні знаю, що там відбувається. Але думаю, у інших прикордонних областях вздовж лінії фронту те саме”, – написала на своїй сторінці у Фейсбуці письменни" ця Тамара Горіха Зерня. Підготував Ігор ЗОЦ
Суспільство · “Буде проведена велика просвітницька робота, щоб пояснити населенню, що справді відбувалося, на що йшли гроші з бюджету”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Незнана Леся в Гадячі

Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті (УІНП), відділ культури і туризму Гадяцької громади та місцевий історико-краєзнавчий музей влаштували експонування виставки УІНП “(Не)знана Леся Українка: повернення”. У 2021 році з нагоди 150-річчя від дня народження Лесі Українки над її створенням працювали фахівці УІНП та Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького. “Леся Українка, як і вся її родина, – приклад для усіх нас, для тих, хто боронить Україну від росіян на фронті і працює на Українську Перемогу в тилу”, – наголошу" ють організатори просвітницького проєк" ту. Усі охочі мешканці Гадяцької громади мають змогу переглянути виставку в Га"
Суспільство · “Буде проведена велика просвітницька робота, щоб пояснити населенню, що справді відбувалося, на що йшли гроші з бюджету”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

До 80"х роковин початку депортації українців з етнічних українських територій Польщі

“Депортовані з правічних етнічних українських земель в 1944–1951 рр., розселені в Україні лемки згуртувалися в товариства, щоб зберігати і передавати нащадкам своє багате культурне надбання, явлене в самобутній говірці, неповторній поезії та прозі, щемливій пісні, оригінальній писанці, майстерному різьбленні, колоритному народному одязі…” У ці дні згадуємо страшні події в історії українського народу – 80"ті роковини по" чатку депортації українців у 1944–1951 рр. та акції “Вісла” (1947 р.). Ця страшна істо" рична подія ще раз нагадує нам, хто нас" правді стоїть за нищенням нашої нації. В той час Москва, спираючись на польських і чеських комуністів, намагалася “остаточ" но” вирішити “українське питання” на на" ших найзахідніших етнічних кордонах у найжахливіший сценарій – депортації всіх до одного українців з прадідівської землі – Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Під" ляшшя. Різні часи пережили українці та поляки протягом століть спільного проживання нат. зв. “Закерзонні”. Історія знає багато прикладів подібних відносин між сусідні" ми народами. Проте по"сусідськи ми до" мовлялися та співіснували, доповнюючи культуру один одного. Все це тривало до втручання нацистів та комуністів у ХХ ст., які штучно загострили польсько"україн" ські відносини до найтрагічніших момен" тів. Ті самі методи використовуються ро" сійськими окупантами в Україні й тепер. Гібридний московський комуно"фашизм має бути подоланий для унеможливлення повторення в майбутньому таких злочи" нів, як акція “Вісла”. Національний музей історії України у Другій світовій війні та Український інс" титут національної пам’яті 10 вересня провели міжнародну науково"практичну конференцію “Українсько"польське по" граниччя: історія, пам’ять, мовно"куль" турна спадщина та сучасні виклики” (до 80"х роковин від початку депортацій ав" тохтонних українців з Лемківщини, Над" сяння, Холмщини, Південного Підляш" шя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках) дослідників історії, мовознавства та культури. Співорганіза" торамии конференції стали: Центр дос" лідження українсько"польсько"словаць" кого пограниччя Українського католиць" кого університету та ГО “Київське вете" ранське правозахисне товариство депор" тованих українців “Холмщина” імені М. Грушевського”. Учасники конференції ухвалили рі" шення підготувати Звернення до Прези" дента, Верховної Ради та Уряду України про створення на Тернопіллі Національ" ного Лемківського Музею зі збереження та розвитку культурно"історичної спадщини лемків світу. Своєрідним сюрпризом для всіх учас" ників конференції стала презентація сиг" нального примірника розкішного фоліан" ту – науково"популярного видання з вели" кою кількістю світлин “Лемківщина крізь віки”, підготовленого та виданого головою ГО “Київське товариство “Лемківщина” ім. Богдана"Ігоря Антонича” Михайлом Мацієвським у співпраці з видатним нау" ковцем"мистецтвознавцем Дмитром Сте" повиком у видавництві “Дніпро”. Напередодні конференції відбулася зустріч лемків Києва – “Лемківський са" лон” у нижній залі Храму св. Василія Ве" ликого. Під час заходу відбулися меморі" альний концерт, книжкова виставка, пре" зентація нової книги, виставка традицій" Учасники конференції ного лемківського одягу, колекції лемків" ських писанок та інших елементів лемків" ської культури і традицій. А 6 жовтня Київське товариство “Лем" ківщина” ім. Богдана"Ігоря Антонича, що об’єднує лемків та їх нащадків, зберігає лемківську культуру та традиції, запрошує в лемківський храм Святої Покрови, що в Національному музеї народної архітектури та побуту України в Пироговому, на поми" нальні заходи, присвячені 80"м роковинам від початку депортацій автохтонних укра" їнців з Лемківщини, Надсяння, Холмщи" ни, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 рр. Зап" ланована виставка традиційних лемків" ських строїв, виставка книг, присвячених лемкам та їхній культурі, виступ артистів та поминальна трапеза. Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Очевидець і літописець · “Путін сподівався на здобуття легкої та швидкої перемоги, але неочікувано зустрів відчайдушний опір українців”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ного зла, за допомогою яких вона прагне відновити імперію, тому й напала на Україну. Українці вчи" нили шалений опір, і їм допома" гає увесь світ. Тому імперія Зла не має жодного шансу на успіх. Отже, повернення Росії стату" су наддержави шляхом віднов" лення Російської імперії в макси" мально можливих межах було справжньою метою кремлівської верхівки. Таке неминуче вело до повної зміни існуючого світопо" рядку і, за задумом Путіна, мало вивести Росію на домінуючі по" зиції в світі. У цьому й полягав сенс путінської агресії проти Ук" раїни. Імперські наміри та плани Путіна В основу своєї діяльності на посту президента РФ Володимир Путін поставив намір відновлен" ня Російської імперії у кордонах як мінімум Радянського Союзу. Про таке постійно говорила ро" сійська пропаганда та кремлів" ські верховоди – вони не раз під" креслювали, що Польща включ" но з Варшавою, Фінляндія і на" віть Аляска й Каліфорнія – то іс" торичні російські землі. Аби це знали американці, в Каліфорнії на кошти російських олігархів навіть відновили колишню ро" сійську фортецю “Форт Рос” і щорічно проводили там фестива" лі з участю московських артистів, ряджених козаків і воєнних ор" кестрів з Росії. На урочистості запрошували американських по" літиків, у них брав участь навіть губернатор Каліфорнії Арнольд Шварценеггер. Американці сприймали ті російські торжества як нормальні демократичні лю" ди, але в Росії то пропагувалося крізь призму “Каліфорнія була наша!”. Отже, росіяни мали вели" чезні імперські амбіції. Вони не обмежувалися Україною і пішли б настільки далеко, наскільки б це їм вдалося. Путін уявляв себе новітнім російським імператором, “збира" чем земель”; йому олігархи навіть золоту імператорську корону з ді" амантами урочисто вручили. Від" новлення Російської імперії Пу" тін вирішив розпочати з України – ключової ланки божевільного проекту. Для цього він заперечив
Очевидець і літописець · “Путін сподівався на здобуття легкої та швидкої перемоги, але неочікувано зустрів відчайдушний опір українців”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Чому війну назвали “спеціальною воєнною операцією”

Дмитро ЧОБІТ Продовження. Початок у ч. 34—36 за 2024 р. Україна та українці як стратегічні ресурси імперії Як бачимо, людські ресурси України розглядалися в минуло" му і розглядаються теперішнім російським керівництвом як один із головних факторів утри" мання колонізованих країв, пере" дусім Сибіру, Алтаю, Далекого Сходу, Сахаліну, Камчатки, Ку" рильських островів та інших “визбираних” Московією чужих земель. Створення у цих краях близької між собою слов’янської більшості з росіян і українців зав" жди, ще з часів Російської імпе" рії, розглядалося як спосіб про" тиставитися “жовтій расі” та утримати тамтешнє корінне на" селення у покорі. У разі загарбання України, Кремль неодмінно використав би українців для значного збільшен" ня російської армії та її потуж" ності. Про вірогідність такого свідчить московська практика масової мобілізації серед насе" лення окупованих територій До" нецької, Луганської, Запорізької й Херсонської областей. Українці в царській і радян" ській арміях завжди відігравали провідну роль. Це стосується не лише великої плеяди генералів і старших офіцерів"українців, а й передусім нижньої ланки коман" дирів, яких на Заході називають унтер"офіцерами, а в російській армії – сержантами та старшина" ми. Безпосередні бойові дії ве" дуть не так генерали, як старши" ни – хребет армії; від них зале" жить успіх конкретних операцій на полі бою. Практика теперіш" ньої війни показала, що нищів" них поразок завдає і зазнає втрат саме нижня ланка, яку очолюють сержанти: вони відповідальні за безпосередні бойові дії. На цій війні російські старшини зареко" мендували себе далеко не з кра" щого боку – про таке свідчать су" цільне пияцтво, звірства, маро" дерства безславної Таманської танкової дивізії, десантників із Пскова та Ульяновська, танкістів й мотопіхоти з Бурятії і Туви, а особливо їхні, уже знамениті “трофеї”: електрочайники, уніта" зи, пральні машинки і навіть со" бачі будки. У не такі далекі часи низову ланку Радянської армії станови" ли в основному українці, які були більш освіченими, вмілими та кмітливими, відповідальними і добросовісними. В радянській армії навіть була приказка: “Ха" хол без личкі – что бумага без пє" чаті”. Личкою називали галуни на погонах у вигляді смужки – військові знаки розрізнення сер" жантів і старшин. Тепер низову ланку російської армії очолюють самі росіяни, кадирівці, буряти; як вони воюють і що коять, ба" чить увесь світ. Але, крім 45"мільйонного на" селення, Україна має чималий економічний потенціал, у тому числі військового характеру: ра" кето" і авіабудування, виготов" лення авіаційних двигунів, тан" ків, вантажівок, бронетехніки. Заволодівши ними, Росія справді могла стати другою армією в світі та першою в Європі. Але це дале" ко не все – Росії потрібні ще й природні ресурси України. Найбільша за площею країна Європи, Україна має найбільші у світі чорноземи – багату гумусом і найродючішу у світі землю, яка забезпечує високу врожайність. Завдяки своїй землі Україна є житницею Європи та посідає тре" тє місце в світі за експортом зер" нових. Україна володіє найбіль" шими в Європі покладами заліз" них руд. Перше місце в Європі й друге у світі вона займає за запа" сами марганцевих руд. Марга" нець застосовується у багатьох технологічних процесах, зокрема у металургії, де його складові не" обхідні при виготовленні нержа" віючої сталі: марганець збільшує міцність стальних сплавів. В Ук" раїні є 15 родовищ титанових руд, теж найбільші в Європі. Титан – один із найважливіших кон" струкційних і стратегічних мета" лів, який відзначається легкістю, корозійною стійкістю, надзви" чайними твердістю і міцністю; цей метал використовується у лі" такобудуванні й космічних ко" раблях. В Радянському Союзі з українського титану будували атомні підводні човни, що дозво" ляло значно збільшувати глибину занурення, а відповідно і змен" шувати помітність у водах світо" вого океану. Перше місце у Євро" пі та шосте в світі Україна займає за покладами уранових руд. Саме український і казахський уран став основою для виготовлення Росією атомних боєголовок ра" кет, бомб і снарядів. Отже, з во" єнно"стратегічного погляду Ук" раїна теж мала величезне значен" ня для Росії. Ось для чого Путіну Україна – ключова ланка у справі віднов" лення Російської імперії, суттє" вого збільшення її економічної та воєнної могутності й створення так званої “Великої Росії”. Окрім цього, перемога у війні з Украї" ною вирішувала для Путіна ще й такі завдання: забезпечувала при" мусове переселення мільйонів українців у депресивні райони Росії на так зване “перевихован" ня” – про таке росіяни говорили відкрито; заселення міст і сіл Ук" раїни етнічними росіянами для зміни демографічної ситуації (приклад Криму тому яскраве підтвердження – після його оку" пації туди переселено майже мільйон росіян); збільшення чи" сельності і потужності російської армії за рахунок українців та еко" номіки України; розширення те" риторії Росії аж до кордонів з Польщею, Словаччиною, Угор" щиною і Румунією з можливими тимчасовими територіальними “подарунками” українських зе" мель новим сусідам – для “при" манки” на майбутнє. Якби країни НАТО та Євро" союзу пішли на такі неправомірні поступки Путіну і відновили ста" тус"кво станом на 1997 рік, то наступними після України жер" твами стали би Казахстан, Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Молдова, а після них – Польща, Словаччи" на, Чехія, Угорщина. Їх росій" ський міністр закордонних справ Лавров назвав “осиротілими” після розвалу Варшавського до" говору. З цього напрошується висновок: “сиріт” треба захища" ти. А хто це може краще зробити, ніж Росія? Ось такі імперські на" міри витали у головах Путіна та його кремлівських поплічників. Про таке в телепрограмах відвер" то говорили російські пропаган" дисти і церковники, вірші на цю тему писали поети! Справжня мета Путіна – відновлення Російської імперії Зла План повернення Росії стату" су наддержави став головним стержнем усієї діяльності Путіна за останні два десятиліття його правління Росією. Розв’язавши найбільшу після Гітлера війну в Європі, Путін назвав її “спеці" альною воєнною операцією”, ні" бито спрямованою на захист ро" сійськомовних від видуманого ним так званого геноциду, влаш" тованого, за його ж словами, “ки" ївським режимом”. Іншими при" чинами агресії він проголосив необхідність здійснення так зва" них “денацифікації” та “демілі" таризації” України. Проголошені Путіним цілі – брехливі, бо го" ловною місією цих слів і термінів є обман громадськості, прихову" вання від світу істинних причин, спонукальних мотивів та справж" ньої мети агресії. Насправді він розпочав загарбницьку війну для збройного відновлення Росій" ської імперії, повернення їй ста" тусу наддержави та силової зміни світового правопорядку. Україна у цій глибоко злочинній і сата" нинській справі є ключовою лан" кою – якщо вона впаде, то далі відбудеться ефект доміно, і в ло" но імперії повернуть усі “втраче" ні” Росією землі. Йдеться не ли" ше про Україну, а й про інші суве" ренні держави – республіки ко" лишнього СРСР: їх теж хотіли повернути в імперію. Кремлів" ська пропаганда озвучувала пла" ни відновлення кордонів не лише Радянського Союзу, а й царської Росії. У такий спосіб Путін та його поплічники намагалися підняти велич і могутність Росії. На пер" шому етапі – за рахунок України та українців, а в перспективі – й інших країн та народів. Свої те" риторіальні претензії вони обґ" рунтовували так званими “пода" рунками” російських земель і не" законним, на їхню думку, вихо" дом колишніх радянських рес" публік із складу СРСР, а деяких держав, таких як Фінляндія та Польща, – з лона ще царської ім" перії. Повернення цих земель та відновлення величі Росії як світо" вого гегемона стало маніакаль" ною ідеєю новітнього недоімпе" ратора та його кліки. Путін навіть заявив, що його метою є “Велика Росія”, а без України її досягнути неможливо. Отже, справжня мета війни Росії полягала у загарбанні Укра" їни, її ліквідації як незалежної держави, зміні на її території де" мографічної ситуації та включен" ні до складу Російської Федерації у вигляді кількох автономій. Тоб" то йшлося про розширення меж самої Росії за рахунок суверенної України. Упокорення України розглядалося як перший етап від" новлення Російської імперії та початок зміни світового правопо" рядку, де провідну роль мала гра" ти Росія. Ключову ланку у цих неоімперських, колоніальних і загарбницьких планах мала ста" новити Україна. Без України Ро" сійську імперію неможливо від" новити та повернути їй статус наддержави, тобто зробити Ро" сію, у розумінні Путіна, “вели" кою”. Україна завжди була одною з найголовніших складових Росій" ської імперії. Це дуже добре розу" мів Путін, тому й розпочав сило" ве відновлення “наддержави” з України. Внаслідок успіху Росія значно збільшила б свою еконо" мічну й воєнну могутність, і по" дальший процес приєднання до метрополії колишніх колоній пі" шов би простіше та значно швид" ше. У цьому й полягав сенс агре" сії. Однак у разі поразки в Украї" ні Російську Федерацію очікував розпад як останньої на планеті імперії та проголошення неза" лежності низкою поневолених народів і створення на її теперіш" ній території понад десятка са" мостійних національних держав. Ось чому московське воєнно"по" літичне керівництво так осатані" ло та жорстоко веде широкомас" штабні бойові дії проти України. Вони самі поставили себе у ситу" ацію: перемога або смерть. Путін сподівався на здобуття легкої та швидкої перемоги, але неочікувано зустрів відчайдуш" ний опір українців і солідарність з Україною більшості країн. Гру" ба, широкомасштабна, неспро" вокована, віроломна і незаконна агресія проти суверенної держави України вразила і змінила у Євро" пі та світі ставлення до Росії на" завжди. Причина очевидна – Ро" сія вже вкотре вдалася до безза" коння, жорстокості та неймовір"
Очевидець і літописець · “Плани нового розширення імперії луснули, тепер Московія думає, як зберегти від розпаду те, що залишилося”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

право українського народу на са" мобутність, самостійність і неза" лежність. Аби упокорити україн" ців, розробили план і цілу страте" гію за участю державних органів, політичних механізмів, науки, преси, телебачення, кіно. Украї" на мала стати першою жертвою, за нею неодмінно були би й інші. Головними в ідеологічному об" ґрунтуванні потреби відновлення імперії стали путінські плачі про “геополітичну катастрофу століт" тя” та “один народ”. Початком відліку підготовки до реалізації імперських планів можна вважати прихід Путіна до влади у 2000 році. Тоді ж держав" ним гімном Російської Федерації став гімн Радянського Союзу. Повернення гімну Радянської ім" перії із несуттєвими змінами в тексті стало очевидним проявом імперських амбіцій нового кер" манича Кремля. Водночас він розпочав поширювати плачі за Радянським Союзом. Путінська фальшивка про “геополітичну катастрофу” У щорічному посланні до Фе" деральних Зборів 2005 року прези" дент Російської Федерації В. Пу" тін сказав сакраментальні слова: “Крах Радянського Союзу був найбільшою геополітичної ката" строфою століття”. Ці слова він публічно повторював неоднора" зово. Із їхнього змісту випливав висновок про те, що потрібно ліквідувати наслідки “катастро" фи”, тобто відновити статус"кво і повернути стан, який існував до розвалу Радянського Союзу. А СРСР Путін називав Росією і ро" бив це не раз. Він стверджував, що Московія, Російська імперія і Радянський Союз – то різні на" зви однієї й тої ж держави: Росії. Тобто йшлося про плачі над Росі" єю та повернення її колишньої могутності, слави й величі. Але і тут Путін демонстрував “вишуканість” і заявив: “Хто не шкодує за розпадом Радянського Союзу – не має серця, а хто хоче його відновити – не має голови”. На перший погляд виглядало, що у Путіна відсутній намір віднов" лювати Радянський Союз, але то зовсім не так. Його наступні дії показали, що імперію він прагне відновити ще в більшому обсязі, ніж СРСР. Це перше. І друге: за формою та внутрішнім змістом вона повинна стати набагато мо" нолітнішою державою, у якій суб’єкти не мали би конституцій" ного права на вихід із її складу, як-то було в СРСР. Путін не раз на" голошував, що право виходу суб’єктів із складу Російської Фе" дерації недопустиме. Як то має виглядати, видно із оприлюдне" них планів розчленування Украї" ни й фактів включенням її окре" мих окупованих частин до складу Російської Федерації. Про таке свідчать і приклади анексованих Криму, Севастополя, загарбаних частин Донецької, Луганської, Запорізької й Херсонської облас" тей – їх Путін включив до складу РФ як абсолютно безправні суб’єкти. Так би він зробив і з ін" шими територіями України, Ка" захстану, Молдови та інших кра" їн, якби світ цьому новітньому колоніально"імперському вар" варству не вчинив рішучий опір. Але повернімось до путінської так званої “геополітичної ката" строфи століття”. Ця теза стала відправною точ" кою для переосмислення подій 1991 року та місця Росії у світі; Путін називав найбільшою гео" політичної катастрофою століття цілком мирний розпад Радян" ського Союзу і проголошення не" залежності усіма його 15"ма суб’єктами – радянськими рес" публіками включно із самою Ро" сією. У ХХ столітті світ пережив дві світові війни, у яких загинули де" сятки мільйонів людей. Вихо" дить, що для Путіна не дві світові війни, а мирний розпад Радян" ської імперії Зла став “катастро" фою століття”. Як таке може бу" ти? Але є іще одна обставина, яка беззаперечно спростовує путін" ську фальшивку. Увесь світ вша" новує пам’ять жертв двох світо" вих воєн, то жалобні дні. А роз" пад Радянського Союзу усі його 15 суб’єктів – колишніх радян" ських республік, у тому числі й Росія – святкують: вони відзна" чають Дні Незалежності як свої головні державні та національні свята. Причому першою День Незалежності стала відзначати сама Росія ще за рік до остаточ" ного розпаду СРСР – 12 червня 1990 року. У цей день Верховна Рада РРФСР проголосила Декла" рацію про державний суверенітет Росії. До речі, першою серед усіх тодішніх радянських республік. За рішенням російського парла" менту день 12 червня став голов" ним державним святом – Днем Незалежності Росії. Пам’ятні й трагічні дати в календарях поневолених Росією народів Отже сама Росія стала пер" шою пострадянською державою, яка встановила своїм головним державним святом День Неза" лежності Росії. Поставмо логічне запитання: “Від кого стала неза" лежною Росія в 1990 році?”. Ціл" ком правильно – від Радянського Союзу!!! Тобто Росія на чолі з то" дішнім очільником Борисом Єльциним проголосила свою державну незалежність від СРСР у вигляді Декларації про держав" ний суверенітет. До цього подібні акти щодо відновлення держав" ної незалежності прийняли Лит" ва, Латвія, Естонія і Грузія. Росія стала п’ятою, але не вирішаль" ною, бо Радянський Союз благо" получно продовжував існувати ще рік. Слід зауважити, що росіяни відзначали свято своєї державної незалежності і після розпаду Ра" дянського Союзу, правонаступ" ником якого стала сама Росій" ська Федерація. Цей політичний абсурд проіснував аж до 1996 ро" ку, коли із назви головного росій" ського свята вилучили одне слово – “незалежності”. Тепер росіяни 12 червня святкують просто День Росії. У Республіці Білорусь були два державні свята, пов’язані з визволенням з"під російського колоніального ярма. З 1992 року Білорусь 25 березня відзначала День Волі. У цей день у 1918 р. було проголошено Білоруську Народну Республіку як незалеж" ну від Російської імперії державу. Державною мовою оголошено бі" лоруську. День Волі став держав" ним святом. Однак режим Лука" шенка на догоду Москві це наці" ональне свято білорусів відмінив. Тепер за його відзначення кара" ють в кримінальному та адмініс" тративному порядку. Друге державне свято назива" лося День Незалежності Білорусі, його відзначали з 1990 року 27 липня, бо тоді Верховна Рада Бі" лорусі проголосила Декларацію про державний суверенітет. У 1996 р. режим Лукашенка, прояв" ляючи солідарність з Москвою, теж вилучив із назви свого голов" ного державного свята слово “не" залежності”, й залишилося, як і в росіян, – День Білорусі, хоча го" ловну архітектурну споруду Біло" русі продовжують називати “Па" лац Незалежності”. Більше того – дату відзначення теж змінили – свято перенесли на 3 липня і прив’язали його до визволення Мінська від німецько"фашист" ських загарбників. Таким чином, Білорусь стала єдиною з колиш" ніх радянських республік, яка не відзначає день незалежності, пов’язаний з датою визволення з" під влади СРСР або Російської імперії. Усе це білоруський дик" татор Лукашенко робив на догоду кремлівському тирану Путіну. Але викресленням з календаря дат неможливо повернути колесо історії назад. Усі решта 13 колишніх радян" ських республік святкують “Дні Незалежності” своїх країн. Зви" чайно, незалежність вони здобу" ли від Радянського Союзу та Ро" сії. Першою 24 серпня 1991 року проголосила повну державну не" залежність України Верховна Ра" да України. Рішення парламенту 1 грудня цього ж року підтверди" ли на референдумі 93% українців. Як наслідок Україна вийшла із складу Радянського Союзу, її виз" нали країни світу. 24 серпня стало головним державним і націо" нальним святом України – Днем Незалежності. Дні незалежності тепер від" значають усі колишні республіки СРСР. Після України другою не" залежність проголосила Молдова – 27 серпня 1991р. Тепер 27 сер" пня – головне державне свято Молдови: День Незалежності. Дні проголошення незалежності стали головними національними святами колишніх російських ко" лоній. Наведемо ці дати у хроно" логічній послідовності: 31 серпня День Незалежності святкує Кир" гизстан, 1 вересня – Узбекистан, 9 вересня – Таджикистан, 21 ве" ресня – Вірменія, 18 жовтня – Азербайджан, 27 жовтня – Тур" кменістан, 16 грудня – Казах" стан. У Литві, Латвії, Естонії го" ловними державними і націо" нальними святами стали дні від" новлення державності у 1918 ро" ці, а в Грузії – у 1917"му: тоді ці країни вийшли із складу Росій" ської імперії, це й досі не дає спо" кою російським імперіалістам. Отже, дати виходу країн із складу Російської імперії та СРСР стали для їхніх народів головними дер" жавними і національними свята" ми, а для Путіна – “найбільшою геополітичної катастрофою сто" ліття”. Як бачимо, одна і та ж по" дія – розпад Російської імперії – сприймається усіма народами і Путіним зовсім по"різному. Звід" си видно, що слова Путіна є на" скрізь фальшивим, нахабним і ци" нічним спотворенням дійсності. Однак про справжні ката" строфи, пов’язані з Російською і Радянською імперіями, слід го" ворити, аби їх знали у світі. Йдеться про трагічні події, дати яких назавжди увійшли в кален" дарі поневолених Росією народів. 12 січня – День Скорботи в Туркменістані. Цей день в країні є неробочим, бо відзначають пам’ять про 80 тисяч туркменів, яких 12 січня 1881року по" звіря" чому вбили російські солдати у столиці Геок"Тепе. У цей день не вижив жоден мешканець міста – усіх безжально вбили: старших людей, жінок, дітей. Саме місто росіяни дощенту зруйнували. Ро" сійський генерал Скобелєв пожа" лів лише одну п’ятирічну дівчин" ку – його вразив сумний погляд дитини на грудях мертвої матері – він її направив до Петербурга на “перевиховання”. “Вдячні” росіяни встановили пам’ятники кату туркменського народу Ско" белєву в Москві та Рязані, а здо" буття Геок"Тепе записали в істо" рію російського воєнного мис" тецтва як одну із “знаменитих” битв. На честь цієї події цар Олександр II випустив срібну ме" даль із власним вензелем і напи" сом: “За взяття Геок"Тепе штур" мом”, нею нагородили усіх росій" ських головорізів. Туркменам ро" сіяни пропонували здатися і “добровільно” приєднатися до Росії – в іншому разі погрожува" ли всіх до одного вбити, й вони свого слова дотримали. У цій іс" торії особливо вражає абсолютно протилежний погляд на ту саму подію в теперішній Росії та тепе" рішньому Туркменістані: в Росії – тріумф, у Туркменії – Скорбо" та. Подібне спостерігаємо і в ін" ших випадках. В Литві 23 серпня відзнача" ють як трагічну подію – День чорної стрічки. У цей день 1939 р. був підписаний пакт Ріббентро" па"Молотова, який розділив Єв" ропу, призвів до радянської оку" пації Литви і відкрив шлюзи Дру" гої світової війни. У Латвії 23 серпня відзнача" ють як День пам’яті жертв сталі" нізму і нацизму. Із російськими жертвами у Латвії пов’язані ще дві сумні да" ти. 25 березня – День пам’яті жертв комуністичного режиму. 25 березня 1949 р. російські кому" ністи депортували у Сибір 90 ти" сяч латвійців. 14 червня у Латвії – День ко" муністичного терору. 14 червня 1940 р. розпочалася масова де" портація 300 тисяч латвійців у від" далені райони Радянської Росії. В Естонії теж 14 червня стало Днем Жалоби за десятками тисяч естонців, депортованих у 1940–1949 рр. росіянами до Сибі" ру. 24 лютого у Латвії відзнача" ють День Незалежності, бо саме у цей день 1918 року естонці її ого" лосили та вийшли із складу біль" шовицької Росії. 21 травня кожного року чер" кеси в усьому світі, у тому числі в автономних республіках РФ Ади" геї, Карачаєво"Черкесії та Кабар" дино"Балкарії, відзначають День Скорботи й згадують мільйонні жертви, яких зазнала ця нація від рук російських колонізаторів під час російсько"кавказької війни 1763–1871 рр. Трагічна дата, пов’язана з ро" сійською окупацією, є навіть у Чеченській республіці. Щорічно у третю неділю вересня там від" значають День чеченської жінки. У цю неділю в 1819 році російські солдати за наказом генерала Єр" молова стерли з лиця землі че" ченський аул Даді"Юрт, а всіх йо" го жителів вирізали, окрім 46"и дівчат. Коли їх під конвоєм вели по вузькому мосту через гірську ущелину, по дну якої протікав Те" рек, стався вражаючий випадок. Дівчата, розуміючи, що їх чекає у російському полоні, змовив" шись, водночас кинулися на сво" їх конвоїрів і разом з ними поле" тіли з моста у прірву. Усі дівчата загинули, а з ними і російські ка" рателі"ґвалтівники. У пам’ять про цей подвиг 46"ти чеченських дівчат у 2009 р. в Чеченській рес" публіці встановлено День чечен" ської жінки, а на місці героїчного аулу Даді"Юрт, знищеного за на" казом Єрмолова, споруджено пам’ятник усім його мужнім за" хисникам і жертвам російських загарбників. До речі, масові ґвалтування жінок і дівчат російськими солда" тами, офіцерами і генералами, включно з командуючим Єрмо" ловим, на Кавказі були звичною справою – про них чимало напи" сано, в тому числі і в біографії са" мого генерала Олексія Петровича Єрмолова. Виявляється, що цей “покоритель” Кавказу був зви" чайним сексуальним збоченцем і маніяком. Як “істинний росій" ський православний христия" нин” він завів собі цілий гарем із кавказьких мусульманок і від кількох мав спільних дітей. Трьом із них від різних матерів цар Олександр II дав право законно народжених російських дворян" ських дітей. Але деякі діти Єрмо" лова залишилися на Кавказі й стали правовірними мусульмана" ми, як і їхні матері. Випадки із Єрмоловим вказують на те, що ґвалтування кавказьких жінок російськими окупантами було повсюдним і масовим. Подібна практика у Німеччині 1945 року та в Україні 2022"го свідчить, що такі воєнні злочини – постійні супутники росіян впродовж віків. Тобто теперішні звірства ро" сійських загарбників і окупантів в Україні мають велику воєнно" історичну традицію. Генералу й кату кавказьких народів Єрмолову в Російській Федерації, як і іншим генералам" завойовникам, теж встановлено пам’ятники, зокрема в кількох містах упокореного ними Кавка" зу та в його рідному місті Орлі. Продовжуючи ці “славні” во" єнні традиції, росіяни, мабуть, готувалися встановлювати пам’ятники новим “покорите" лям”, “збирачам земель” і катам, на цей раз в Україні: генералам Герасімову, Суровікіну, фанерно" му маршалу Шойгу, ну й, звичай" но, що новітньому недоімперато" ру Путіну; останнього навіть свя" тим російської православної цер" кви готувалися зробити, з його зображення ікони малювали та мозаїки ліпили й у храмах РПЦ встановлювали! І це безсоромне святотатство чинилося в Європі ХХI століття! Але щось знову у росіян піш" ло не так. Російській агресії укра" їнці вчинили шалений опір, та їм ще й увесь світ допоміг. Плани нового розширення імперії лус" нули, тепер Московія думає, як зберегти від розпаду те, що зали" шилося. І усе вкотре почалося з України. Ну що тут скажеш? Не треба було нападати. Далі буде.
Пишуться вірші · “Та, воскресаючи, вона Життям бриніла як струна, Злітала птахою у світ Із калинових вуст і віт”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

дано дев’яту книгу поезій Юрія Доценка “Зимові голуби”, з передмовою науковця-філолога, його земляка Валерія Сиротенка. Поетичні добірки Юрія Доценка друкувалися у багатьох колективних збірках (“Крона”, “Земле рідна, колискова”, “Донеччино моя!”, “Письменники Донеччини”, “Світ слова. Краматорська література в іменах”, “Українські письменники Краматорська”, “Лине слово над Тором” та інших), у все-українських газетах та журналах (“Літературна Україна”, “Голос України”, “Літературний Львів”, “Україна молода”, “Донеччина”, “Виробник України”, “Донбас”, “Березіль”). Він лавреат літературної премії імені В. Сосюри Донецького обласного фонду культури (1997 рік). А також лавреат обласної літературної премії імені Г. Кривди (2005 рік), і літературно-мистецької премії ім. Михайла Петренка (2014 рік), фонду Олекси Тихого. Член Національної спілки письменників України з 1995 року, член НСЖУ. Багато років поет жив і працював у Донецьку, але в 2014 році повернувся до Краматорська. Надаємо декілька поезій з нової збірки Юрія Доценка “Зимові голуби”. Жахнувся моромзу — і нуймо шукати, Немов доганяти останній вагон, Той тамбур — ті сіни осінні до хати — Де мати! Божий дар 1 Її “валуїли” й “табачили”, На плаху з кляпою вели, Її “в грабу” заброди бачили, В труні – запроданці свої. Її морили люто голодом, Гноїв у карцері ГУЛАГ, Над нею на болотах сморідних Кривава комашня гула. Її “кирилили”, калічили, Так прагли звести нанівець, Отрутою плювали в вічі їй Зі з’яничарених сердець. Вона жорстоко потерпала Від доморощених катів, Її за пасербицю мали, Здавалось би, свої батьки. На неї “тикали” й “ківалили” “Раби, підніжки, грязь Москви”, Що рідну неньку називали Колись з повагою на “Ви”. Іудову зробивши справу За тридцять срібників в руках, По ній вже поминки справляли “на иностранных языках”. 2 Та, воскресаючи, вона Життям бриніла як струна, Злітала птахою у світ Із калинових вуст і віт, Жила – у думі кобзарів, У жнивнім співі косарів, У материнській колисковій, В Тараса заповітнім слові, В козацьких жартах і листах, В Холодноярівських лісах, У розкуркулених степах, В криївках вояків УПА, В Довженкових записниках, У Симоненкових рядках, У “Рушничку”, “Червоній руті”, В молитві щирій на покутті, У самоспалі Гірника, В судьбі в’язниці Шумука, У долі Тихого і Стуса, В “Просвіті”, у Народнім Русі. Вона, страждаючи від зла, У вірі, боротьбі жила. 3 І буде жити попри зло, Бо рідна мова – це добро, Яке не возять на базар... Вона – навіки Божий дар!
Пишуться вірші · “Та, воскресаючи, вона Життям бриніла як струна, Злітала птахою у світ Із калинових вуст і віт”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Зимові голуби” – восени

Олег МАКСИМЕНКО, член НСПУ, м. Краматорськ Після школи вступив до Донецького державного університету на українське відділення філологічного факультету. По завершенні навчання служив в армії. викладав рідну мову та літературу в школах Донеччини та Запоріжжя. З 1978 року — на журналістській роботі: працював у шахтарських багатотиражках, міськрайонних газетах, власкором газети “Голос України” у Донецькій області (1991-1996 рр.), кореспондентом обласної газети “Донеччина” (1996), заступником головного редактора газети “Донецький кооператор” (1996- 2001 рр.) та заступником головного редактора газети “Виробник України” (від 2001 року), відповідальним секретарем газети “Україна козацька”. Перша збірка віршів “Літо чебрецеве” побачила світ у видавництві “Донбас” 1984 року. Теплу передмову до неї написав відомий поет Леонід Талалай. Від першої до другої збірки Юрія Доценка пролягла відстань у довгі десять років. Книгу “Дерев мотив глибинний” видало творче об’єднання “Лад” за сприяння відомого поета і прозаїка Петра Бондарчука. Мої голуби “Ще — не весна, не та й не осінь ще тільки провесінь В жадану голубінь З моїх долоней Рвійно і без остраху Розборканих кидає голубів!..” (Із раннього вірша) Вже — не весна, Не літо Та й не осінь. Уже — зима… На протязі вітрів Хистять мої долоні Від морозів, Як пам’ять, Посивілих голубів. А ті, Чубаті, трубачі, поштові Голівоньки ховають Під крило І – засинають У моєму слові, Немов у небо Й лету не було… Не стану їх, Натомлених, Будити – Нехай спочинуть, Рідні, До весни… А там, Дивись, і – Голубині дітки Внучато Заворкують У гнізді!.. Гірка правда Гіркої правди Ніде діти — Прозріння Пізно наступає… Як кинуть хату Рідні діти Третю збірку “Золотий апостроф” випустив у 1998 році Український культурологічний центр міста Донецьк. Благословляючи третю збірку віршів Ю. Доценка відомий поет Григорій Кривда написав: “Його слово правдиве, щире, співуче… Хай хоч за 10 років прибуде ще один український Соколов, Талалай, Орач, які, нажаль покинули суху донецьку землю. Хай, кажу, прибуде і не відбуде з Донеччини Юрій Доценко, мій молодший побратим і чудовий Поет!” Опісля, в 2005 році, вийшла у світ четверта книга вибраних поезій “Осінні багаття”. П’ята збірка “Вереснева паморозь” побачила світ у 2007 році в Українському культурологічному центрі міста Донецьк. У цих двох збірках яскраво проглядається відчуття національної гідності, патріотизму, любові до рідного краю, до України. І залетять За небокрай, і, Як на духу, Поговорити Про те, Що тяжко Серце крає, З найближчими На цьому світі Людьми Уже не випадає, Розпочинаєш Розуміти Батьків, Яких уже — Немає… Повернення Малотаранівка моя, Мала Таранівка — Велике селище На древній річці Тор, Крізь сум і радість, Крізь добро і зло Я повертаю До твоїх світанків, Немов ночей холодних Й не було. Крізь довгу днину Повертаю важко До росяних Засмаглих вечорів, До луків, на яких Знайома пташка Співа в очеретах Камишувашки Й полощиться Вербичка в ручаї, Що у неділю вербну Посадив… *** Не плутайте: Донеччину з Донбасом, Степовиків із робітничим класом Прибульців і одвічних земляків. Не змішуйте: Із зернами вугілля Донецький раж Зі щирим хлібом-сіллю Вкраїнську мову Й руські матюки. Не помиліться: Не географічно, Ні політично Ані історично — Різниця величезна в цих словах. Донеччина — це вільна пісня. Донбас — обмежений У просторі і часі регіон. Сонях в окупації Посеред поля замінованого, Де час змішав “чужих”, “своїх”, Глухонімим радаром соняшник Між сходом й заходом стоїть. В зеніті сонця нерухомо Біля окопу фронтового У камуфляжі фронтовім Ковтає пелюстками хворими, Чи ми – народ? А, коли – так, То треба пам’ятати, Що славний пращур наш – козак, Що Україна – мати… Пізніше вийшли: збірка поезій “Талісман” (на Далекому Сході), книга віршів для дітей “Цікавий сонях” (на Донбасі), добірки перекладів, публіцистичних розвідок “Стусове коло”, “Божа іскра Сави Божка”, “Тихо довкіл Тихого”, “Злетіла пісня від землі – у Всесвіт”. Восьма збірка поезій “Переступний вік” вийшла друком у 2012 році з передмовою доктора філологічних наук, професора Анатолія Загнітка. Вірші Ю. Доценка позначені живим почуттям і свіжим спостереженням над природою, плином людського буття, вони свідчать про авторську оригінальність, своєрідність висловлення. У 2024 році на ювілей автора НСПУ ви- Немов вустами, чорний дим. “Град” вибиває поле. Стогне, Здрига від вибухів земля. Обвугленим насінням Соняшник До сонця блимає здаля, Літають кулі, а не бджоли, На Спас медовий угорі Важкої шапки не зносить Йому, Як тої голови Захиснику на полі бою… Ув окупації, в неволі На кинутому людом полі У полум’ї війни горить… 15.08.2014 р. *** Тут все — не так, усе — на виверт: Від териконів — до людей... Донбас — часу лихого витвір, Барак без вікон і дверей, Де тьма всілякого народу, З донашоерівських віків: Від зайд, без племені і роду, — До корінних степовиків; Від гордих аріїв — до хлопців Стрімкої вольниці Махна, Від скіфів і до запорожців — Ніхто цей край не оминав… Від амазонок до чекісток Від ратників — до куркулів Від тих, орав хто в полі чистім, До тих, хто в полі тім поліг; Від шпигунів Івана Грозного І до сучасних паханів Від яничар і малоросів До рідної землі синів; Від зрадників-регіоналів — До люду, що осліп до сліз… Тут — все не так, Не так — як скрізь, І не втямки: Як буде далі— Осінні сіни Поміж павутиння, у темнім кутку Осине гніздо, ніби вибитий сонях, Порожньо сіріє… Сон сниться коту У сіні, що пахне осіннім ще сонцем. Лежать непорушно важкі гарбузи, Гойдає на протязі низанку перця. Погрітись, бува, залетять горобці, Та вже крижаніє вода у відерці. Натоплена хата пускає тепло У простір промоклий, як дим паравозний. Уже за дверима гуляють селом, Неначе плацкартним вагоном, морози. У сінях, немов би між злом і добром, Зимою і літом, ще теплиться осінь. Як в тамбурі темнім, у сінях стою, Курю самосад уже добре прив’ялий. Ось-ось вже із ґанку слизького ступлю, Спущуся, як кажуть, на землю із хмар я. … Зійшов на подвір’я, немов на перон, Цими днями виповнюється 70 років українському письменнику з Краматорська Юрію Доценку. Він народився 19 вересня 1954 року в селі Малотаранівка, що поблизу Краматорська на Донеччині, в родині робітників. Нині Малотаранівка — це село Краматорської міської ради Донецької області.
Про-читання · “Національну ідею сьогодення я б означив так: працювати денно і нощно”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Античність – живі голоси сьогодення

Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, кандидат технічних наук, доцент, м. Львів Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитися воно, – і немає нічого нового під сонцем!.. Книга Екклезіястова 1:9 Тому-то: “Минуле не хоче вмирати. Якщо задуматися над ним, воно може пояснити і сьогоднішнє й завтрашнє” (Михайло Слабошпицький, “Тіні в дзеркалі”). Все має міру якусь і, врешті, є межі виразні, Далі й ближче від них – даремно правди шукати. Звідки я рушив, туди й повертаюсь: лихі ми на долю, Як і скупий той, і заздримо всім, хто на іншій дорозі. Квінт Горацій Флакк, “Сатири”, I, 1, 106–109 “…час мовби “надкушує” нас, щомиті забирає якусь часточку нашого єства (адже “вмираємо щоденно” – Сенека), ми – “пожива” для часу. Тож мислячій людині негоже бути пасивною жертвою часу – їй належить бути його “споживачем”, а не марнотравцем (читаймо: “І впокоївся Йов старим та насиченим днями” (Книга Йова 42:17. – Б. Д.)” (Андª рій Содомора, “Почути Горація…”. У кн. Горацій. “Твори”). Дещо про книгу: Голоси й відлуння античності. Donum natali- Галина КИРПА Нещодавно в книгарнях з’явилася книжка, яка справді буде подарунком для української родини, – Віктор Лузан. Абетка, циферки і ноти (Видавництво “Богдан”, 2024). Найбільше в ній зворушує та простота, з якою дитині розповідається про серйозні речі – дотепно, вигадливо, з усмішкою. Часом – трохи “на виріст”. Як от у літері Ґ. Незнайомі слова запам’ятовуються тут дуже легко й промовляються мов лічилка. Вони неодмінно викличуть зацікавлення й бажання дізнатися більше: Ґ – і в ґудзику, і в ґулі, У ґерґачці, в ґараґулі, В ґроні, в ґанку ще й у ґратах І в маленьких ґринджолятах. Ґрунт, Ґніт, Ґлей, Ґедзь, Ґава, Ґаблі, ґерданець. Окрім того автор заохочує ді- cium Andreaе Sodomorae: матеріали Всеукраїнської наукової конференції до 85-річчя професора Андрія Содомори (Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2023. – 376 с.). Збірник містить також докладну бібліографію друкованих праць А. Содомори (196 позицій) і про нього (138 позицій) за 2013–2022 роки (Уклав Маркіян Домбровський). Вчена рада університету, під керівництвом ректора Університету, академіка НАН України, професора Володимира Мельника, дбає про прийдешнє – покоління приходять і відходять, а записане слово повік пробуває. Заслуговують подяки упорядники збірника: канд. філол. наук, доц. М. Б. Домбровський, канд. філол. наук, доц. А. М. Савула, а також науковий редактор доктор філол. наук, проф. Б. В. Чернюх. У науковому збірнику знайшли місце статті для думного читання науковців: Тараса Шмігера, Маркіяна Домбровського, Романа Домбровського, Назара Ващишина, Євгенії Чекаревої, Віталія Туренка, Надії Чернюх-- Мацієвської, Святослава Зубченка, Ліни Глущенко, Олени Пушкіної, Інеси Чакал, Мар’яни Мокрівської, Наталії Панчишин, Андрія Савули, Соломії Антонюк-Кириченко, Богдана Чернюха, Ірини Романюк, Олексія Сафроняка, В’ячеслава Ціватого, Марти Петришин, Галини Загайської, Наталії Корольової, Олесі Лазер-Паньків, Олександри Литовської, Богдани Криси, Дмитра Гордієнка, Марти Зьоли, Сергія Лучканина, Роксоляни Оліщук, Христини Куйбіди. Хотів би сказати декілька слів про статтю Маркіяна Домбровського (текст розмислів автора близький мені по духу і суголосний з моїми думками): “Теплі камінчики у Ганусиних рукавичках: анатомія одного образу Андрія Содомори” (новела “Прикмета”. У кн. Андрій Содомора. “Усміх реª чей”). Історія про те, що гріє людське серце і залишається в пам’яті на все життя. Тато витягає з братрури розігріті камінчики і вкладає в рукавички дочки: “Оці зігріті татовою любов’ю камінчики в рукавичках Ганусі серед морозу – це і є образ відлуння золотого віку, на аналізі якого я й далі зупинюся”… “Камінчики гріють Ганусю спершу теплом хати, а згодом вже тим теплом, який отримують від самої Ганусі. І це дуже важливий момент нашого майбутнього образу: оберіг оберігає героя, поки герой оберігає оберіг”. Пам’ять – основа нашого розуму (є дослідження про те, що думками керує не розум, а серце. Читаймо ще й Євангеліє від Матвія 13:15) і для Ганусі життя буде огорнене теплом і любов’ю: “До старості вона залишатиметься маленькою Ганусею – хранителькою татових камінчиків – ніжного джерела її тепла і болю”. Жива античність: “Під пером Андрія Содомори античність і справді оживає”, – пише Віктор Неборак, а далі наголошує на величі слова, його впливові на наше життя: “Саме слово, пробуджуючи вічне в наших душах, єднає нас з античністю і з усіма поколіннями смертних людей...” (“Жива теперішª ність Андрія Содоª мори”. У кн.: Андрій Содомора, “Жива античність”). Так, слово єднає нас зі здобутками людей, які відійшли, наснажує до праці самовиховання, примноження й дарування іншим дарованого нам, себе, бо такою є потреба людської душі: “Античність сприяла розвиткові середньовічних наук, поезії, прози, мистецтва, архітектури, скульптури, вчила пізнавати світ” (Миª рон Борецький, “Скарби античної словесності. У кн.: Лексикон анª тичної словесності / за ред. М. Боª рецького, В. Зварича. – Дрогобич: Коло, 2014. – 730 с.). Пам’ятаймо, що “Людина наділена Божою іскрою до пізнання світла істини, ...” (В. П. Мельник, “Філософія. Наука. Техніка”), але ж ця “іскра” ледь жевріє, бо ми порушуємо рівновагу в ноосфері, яка складається усіма розумами, що взаємодіють. Взаємодіють... Найбільший гріх людства, українців – роз’єднання. Це розумів І. Франко і працював над тим, щоб ““дати локальному, хай своєрідному, але на той час украй провінціальному фрагментові культури загальнонаціональну перспективу за умов політичної відірваності Галичини від “великої України”, утверджуючи паралельно історичну оригінальність своєї безпосередньої батьківщини”*. У малому Миронові І. Франко бачив (і любив) не лише свого галичанина, а й українського європейця” (В. П. Мельник, “Філосоª фія. Наука. Техніка”. *Пахльовª ська О., “Творчість Івана Франка як модель культурноªнаціональної стратегії”). Національну ідею сьогодення я б означив так: працювати денно і нощно, щоб слово рідної мови лунало і утверджувалося в щоденному вжитку в усіх закутках України. Правдою, тільки правдою має думати, жити людина: Оце єднання в слові та у крові, оце єднання дай нам днесь! Не просим, Боже, вічної любові, й добре. А як гарно перебувати в полі своєї лексики, де геть усе своє, не завіяне підступним вітром із чужих земель: мова, бандура, веселики, піжмурки, євшанале єднання, що сильніш над смерть... (Ірина Калинець, “Шлюб із поª лином”) Єднання – сильніш над смерть… В єднанні – наша сила, і слово рідної мови, гарні мистецькі твори рідною мовою об’єднують народ в непереможний міцно стиснутий п’ястук: ““Sapere au- de” – “Наважся на розум!” Це “наважся”, “май сміливість” керуватися своїм розумом у наш час набуло й прямого значення…” (Андрій Содомора, “Почути Гораª ція…”. У кн. Горацій. “Твори”). Тому вислів Горація: “Carpe di- em” – дня не змарнуй – став чи не найвідомішим афоризмом: “…час мовби “надкушує” нас, щомиті забирає якусь часточку нашого єства (адже “вмираємо щоденно” – Сенека), ми – “пожива” для часу. Тож мислячій людині негоже бути пасивною жертвою часу – їй належить бути його “споживачем”, а не марнотравцем” (Андрій Содомора, “Почути Горація…”. У кн. Горацій. “Твори”). “Мусить же бути хтось нездоланний, хтось такий, кому нічого не може заподіяти фортуна, – ось що конче потрібно для держави роду людського!” (Луцій Анней Сенека, “Діалоги”. Про стійкість мудреця, XIX). Слава Україні – Героям слава! P. S. 1. У 2013 році побачив світ бібліографічний покажчик про різнопланову діяльність Андрія Содомори за 1961–2012 рр. (Андрій Содомора: бібліографічний покажчик. – Львів, 2013. – 352 с.). 2. Книга Андрія Содомори “Жива античність” (К.: Молодь, 1983. – 227 с.) – поетизована розª повідь про великих майстрів слова Стародавньої Греції та Риму, пеª ревидавалася чотири рази: 2003, 2009, 2016, 2024 рр.). зілля, Україна, зозулька, іванець-киванець, сопілка… Я певна, що ця книжка народжувалася не спонтанно, адже задум спонукав продумувати кожен акцент і кожну деталь. Створена вона з великою любов’ю і розумінням дитячого світу. Книжка ненав’язливо допоможе дитині опанувати елементарну нотну грамоту – те, що в подальшому житті неодмінно стане їй у пригоді. Наприкінці є сторінка і для найдопитливіших, яка спонукатиме пильніше читати не лише віршики, а й придивлятися до малюнків. Наостанок лишається тільки щиро привітати з творчим успіхом усіх причетних до створення такого цікавого видання. Передусім подякувати авторові, відомому композитору Вікторові Лузану та чудовій ілюстраторці Людмилі Настенко. А читачам – побажати якнайскорішої зустрічі з такою змістовною і потрібною книжкою. У кожній школі, в кожній родині. Читаймо!
Про-читання · “Національну ідею сьогодення я б означив так: працювати денно і нощно”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Справжній подарунок

тей полічити літери в кожному віршику і визначити, де яка нота зачаїлася. Декотрі вірші скоромовляться і перетворюються на безконечники. Скажімо, на літеру К: Картоплинка, Капустинка, Квасолинка – Краª соª та! З неба – дощик! З печі – горщик!! Пахне борщик!!! Смаª коª та! Або на літеру Н: Носить гордо носоріг На своєму носі ріг. І у носороженятка Ріг на носі, як у татка. Та й не тільки ці. Власне, добру половину віршів можна скоро-мовити, до того ж, вони ніби самі просяться стати пісеньками, під які залюбки підеш у танок, приспівуючи: Гей, хоч так, хоч не так – Танцював гусак гопак! Мила гускаªгосподиня Біля нього, мов княгиня. Гей, хоч так, хоч не так – Витанцьовують гопак! А ще в книжки є голос. Атож – голос. Він захований у QR-кодах. Тож книжку можна не просто гортати, читати, роздивлятися, а й… слухати! Ця книжка – оригінальна подача абетки, цифр і нот, що взаємопов’язані між собою. Тут усе продумано до найменших деталей. Головне – взяти її до рук. Потім уже не захочеться випускати. Закортить знов стати дитиною, згадати свої еники-беники, зануритися у безмежний світ дитячої уяви. Де все таке рідне, затишне, доцільне
Тільки в “СП” · “Для нього було важливо передати нащадкам правду про великий і свідомий рід Процюків – Литвинчуків, який нещадно нищили росіяни”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Україна була його життєвим компасом, Великою Таємницею

Галина ДАЦЮК, журналістка Микола Процюк народився 18 вересня 1939 року в селі Городиловичі Сокальсько" го району на Львівщині. Він належить до покоління українських дітей, які не тільки виростали без батьків, а й були позбавлені пам’яті про них. Їхні батьки були затавро" вані словами “бандит” і “розбійник”. Правда про них німувала в родинах без світлин і без будь"яких спогадів. Їхні сліди губилися у загравах гарячих змагань під псевдонімами. Законспіровані легенди спочивали в лісах під соснами, які довгі десятки літ теж не видавали повстанських таємниць. А як могло бути інакше, коли йшлося про національно"визвольні змагання 40" 50 рр. минулого століття, про нескорену УПА, про героїчну самопожертву ради найголовнішої ідеї – незалежності Украї" ни? Як могла тодішня імперія зла з найви" щою атрибутикою тоталітаризму допусти" ти правду про ці величні події і про людей, які їх звершували? Донька пана Миколи Ірина Процюк" Жіроде каже, що тато згадував свого бать" ка Василя чи не щодня. Шкодував, що майже не пам’ятає. Сумував, що виріс без татового плеча. Заздрив ровесникам, чиї батьки повернулися з війни. Хлоп’яча травма ятрила серце пів століття, аж поки повстанська стежка не привела його до Пам’ятник Свободи (1848 р.) в Городиловичах правди і не воскресила ім’я командира УПА Василя Процюка"Кропиви. Повер" нення імені свого тата він вважатиме його воскресінням і головною подією у своєму житті. Вона звершиться у 1994 році, коли ДНК"експертиза встановить, що Василь Процюк і Микола Процюк – батько і син. Про дорогу до батька, віднайдення міс" ця його героїчної загибелі у селі Кордишів на Тернопільщині, урочисте перепохован" ня у Шумську син напише унікальну книжку, яку назве “Воскресіння через пів століття”. Рукопис Микола Васильович передасть мені, про що я вже розповідала, з думкою, що книжка буде оприлюднена. На жаль, 1 квітня 2024 року Миколи Про" цюка не стало. І, як це часто буває з відхо" дом людини у небо, історія запульсувала з новою силою. Тоді у Патріаршому Свято" Воскресенському Соборі я пообіцяла, що книжка вийде. Це мій обов’язок перед си" ном, який довірив правду про свого лицар" ського чину Тата, чиє ім’я тоталітарна сис" тема цинічно витравлювала з пам’яті ро" дини і України. Вперше ниточку істини про батька Ва" силя Яроновича Процюка Микола Васи" льович “ухопив” 1992 р. Її протягнув татів побратим, зіставивши прізвище Процюк, село Городиловичі, звідки були родом і Микола, і командир Кропива… У віці 50 років пан Микола засів за книжки про іс" торію УПА, перечитав “Туди, де бій за во" лю” Макса Скорупського, де автор не раз згадує Василя Процюка, ознайомився зі спогадами колишніх повстанців. Потім були листування через океан, перші обна" дійливі звістки… Це ще не був навігатор до найвищого у волинському селі пагорба по" між двох берестів, де загинув командир Кропива, однак то були перші маячки, які освітлювали дорогу до місця його героїч" ної загибелі. У своїй книжці пан Микола зворушли" во згадує свою останню зустріч з татом на Сокальщині в 1942 р. Хлопчику було тоді три рочки. Він соромився і недовірливо дивився на чоловіка, що приніс йому цу" керки “подушечки”. Втікав, коли той на" магався обійняти. Однак та зустріч з татом була незабутньою і зігрівала його завжди: і коли шукав батькові сліди, і коли сів писа" ти книжку “Воскресіння…”. У хронології подвигу командира Кропиви син опри" люднює можливі діалоги, батькові розду" ми, припускає можливість тих чи інших іс" торій, яким віриш. Бо написані вони з аб" солютним відчуттям найріднішої людини, розумінням її психіки і устремлінь. До то" го ж розказані сином без надмірної герої" зації, щиро й гідно. Проте автор неймовірно скромний по відношенню до власної особи. Якщо десь і робиться ліричний відступ, то з обов’язко" вою ремаркою: “вибачте, шановний чита" чу”. Але за скрупульозними дослідження" ми, подвижницькою працею відкриваєть" ся особистість талановитого сина, свідо" мого українця, громадського діяча, патріо" та Городиловичів і України, чудового бать" ка двох доньок і дідуся шести онуків, яких він виховував в українстві. На прощанні в Соборі було сказано, що “життєвий шлях Миколи Процюка є взірцем честі, зразком людської гідності, добропорядності, сумлінного служіння Україні”. Почесний громадянин Львів" ської області. Співавтор книги про рідне село “Городиловичі, Сокальського району – наша пам’ять, шана і любов”. Був кан" дидатом у народні депутати Верховної Ра" ди України 1998 р. від блоку “Національ" ний фронт” по місту Харків. Йому, що" правда, казали балотуватися, наприклад, на Волині, де б міг перемогти, проте пан Микола свідомо пішов в регіон, де його іс" торія була невідомою і непопулярною... Як згадує донька Ірина, тато увесь час казав, що мріяв бути інженером. Мав чу" дові здібності. Ще будучи школярем, са" мотужки змайстрував радіоприй" мач, на той час – диво! Блискуче закінчив Сокальську гімназію. Проте до Політехніки, де готува" ли інженерів, Миколу не прийня" ли, оскільки в анкеті потрібно бу" ло відповісти на запитання, де був батько під час війни. Син напи" сав, що пропав без вісти. І це була правда, проте “безвість” могла оз" начати і втечу за кордон. А це вже кримінал в очах радвлади. Тоді юнак вирішив здобувати омрія" ний фах через військову справу. У 1962 році він закінчив з відзнакою Рязанське військове автомобільне учили" ще, а в 1970 році – Київське вище артиле" рійське інженерне училище. Службу про" ходив на інженерних та командних поса" дах. У книжці про батька він дещо скеп" тично пише про свої 28 років у лавах ра" дянської армії, де доводилося займатися не улюбленою інженерною справою, а вишколом марширування перед високими трибунами. Проте, Ірина згадує, що тато розповідав, як багато праці він докладав, аби зникло в радянській армії таке ганебне явище, як “дідівщина”. Після закінчення дійсної служби у 1986 році усі його зусилля були спрямовані, щоб повернутися в Україну. Саме сюди він відправить на навчання доньку Ірину, яка закінчить Київське музичне училище імені Глієра і, здобувши диплом, стане виклада" ти у знаменитій Мар’янівській музичній школі, якою опікувався видатний співак Іван Козловський. Керувала хором, була знайома з народним артистом, бувала у його квартирі. На початку відродження незалежності України Микола Васильович переїхав в Україну і до кінця життя проживав в улюб" леному Києві. Багато уваги приділяв національно" патріотичному вихованню молоді. З київ" ськими курсантами їздив у Гурби й Шумськ, на місця повстанської слави. Виступав перед скаутами з загону “Кропи" ва”. Був активним діячем Спілки офіцерів України, Конгресу українських націона" лістів, Київського крайового братства Братства ОУН"УПА, ОУН(б). Відзначений Микола і Ганна Процюки з онуками — дітьми Ірини та Галини Микола Процюк біля пам’ятника Василю Процюку — Кропиві в Городиловичах орденами й медалями, відзнакою Спілки офіцерів України – “Хрест заслуги”, ме" даллю Української православної церкви Київського патріархату “За жертовність і любов до України”. Гідний син України та українського народу, продовжувач справи свого батька командира УПА “Кропиви”. Усі, хто знав Миколу Процюка, цінува" ли його за душевну щедрість, мудрість і оптимізм. Він любив бувати на місці рідного села на Львівщині. На жаль, села вже нема. 10 травня 1946 року під час сумнозвісної опе" рації “Вісла”, усіх жителів Городиловичів примусово вивезли, а село спалили. Нині на його місці меморіальний комплекс, де встановлено 67 хрестів, які символізують знищені села Холмщини (Городиловичі, Безеїв, Гора, Клюсів, Маджарки, Ворохта, Іваньки, Печигори, Ліски, Корків, Павло" вичі, Жнятин та ін.). Щороку на місце пам’яті з`їжджаються люди, щоб згадати і розповісти про трагічну історію нащадкам. На місці зруйнованої церкви с. Городи" ловичі збудована капличка, спорудження якої ініціював і фундував пан Микола. Тут вшановують і стрільців УГА, і воїнів УПА, і жертв російського та польського терору. І славного земляка – командира штабу гру" пи УПА"Південь Василя Процюка – Кро" пиву. Онука Іванна пригадує, як у дитинстві дідо Микола повіз її з братом Павликом на Сокальщину. У Львові вони приєдналися до групи паломників, то була молодь, і ви" рушили на прощу до Чудотворної Городи" ловичської ікони. На той час уже не було ні села, ні церкви. Тож ікона була перене" сена у храм до села Ульвівок. Тут вони зу" пинилися. Побували у святому місці, біля ікони, яку дідо пам’ятав з дитинства. По" їхали в село Теляжин, де колись він жив зі своєю мамою. Вранці пішли через поле до Городилович. Побували біля каплички, де колись стояла дерев’яна церква. Її люди розібрали… на дошки. Пройшлися по ста" рому цвинтарю, де поховані їхні предки, вклонилися біля пам’ятника на честь пра" діда Василя Процюка – Кропиви. Дідо во" див їх усюди, старався показати і розказа" ти їм якомога більше, згадував прадідів Ва" силя і Ярона, своє дитинство, навіть те, як купався малим у ріці Буг. Увечері вони ра" зом з паломниками розпалили на березі Бугу багаття і співали біля вогнища чудо" вих стрілецьких пісень. Тепер Іванка розу" міє, що дідо Микола провів їх з Павликом дорогою до їхніх предків, щоб ніколи не забували, хто вони і звідки. Для нього було важливо передати на" щадкам правду про великий і свідомий рід Процюків – Литвинчуків, який нещадно нищили росіяни. У 1915 році під час Пер" шої світової російські солдати, зайшовши Виповнюється 85 років від дня народження Миколи Васильовича Процюка, підполковника, громадського діяча, одного із засновників Спілки офіцерів України, сина командира штабу УПА- Південь Василя Процюка (Кропиви) – двічі Лицаря Золотого Хреста бойової заслуги 1-го класу. Сьогодні ми розповідаємо про пана Миколу як автора книжки “Воскресіння через пів століття”, уривки з якої друкує “Слово Просвіти” під рубрикою “Тільки в “СП””.
Тільки в “СП” · “Казав дідо, що душа людини не вмирає, поки її пам’ятають”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

в село, розібрали на укріплення новозбудовані стодолу і хлів Ярона Процюка, діда пана Ми" коли. Як тільки росіяни відсту" пили з села, Ярон розібрав ук" ріплення, витягнув свої дошки і бруси, привіз на подвір’я, щоб відбудувати зруйновану стодолу. Проте москалі повернулися знову і, побачивши, що бліндаж розібрано, заарештували Ярона, страшно побили, кинули на кілька днів у яму, від чого він уже не підвівся і помер у віці 28 років. Сиротою залишився од" норічний Василько, майбутній командир УПА. Щоб через 20 років теж загинути в кривавій борні з москалями у віці 29 ро" ків, залишивши сиротою п’яти" річного сина Миколку і донечку Галю. Протягом 30"ти років московська зграя знищила два покоління чоловіків в одній ро" дині Процюків. А скільки синів України гине від рашистської недоімперії сьогодні – вже правнуків січових стрільців і повстанців! Проте свободи не спинити. У книжці пан Микола розпові" дає про те, що у їхньому селі в 1848 році було зведено пам’ят" ник Свободи. І навіть після зни" щення села 1946 р. пам’ятник вцілів. А в 1951 році польсько"радянський кордон посунули тут на кілька десятків кі" лометрів на захід, і люди отримали змогу відвідувати могилки предків, згарища рід" них осель… Пам’ятник Свободи стояв на місці спаленого села, нагадуючи про жор" стоку боротьбу українського народу за свою Волю… Проте наприкінці 50"х місце" вий комуністичний прихвостень, найчас" тіше саме такі виконували цинічні накази влади, все ж скинув Свободу у Буг… Але з волинського боку це бачив місцевий ри" балка. “І коли постала незалежна Україна, цей рибалка показав городиловцям місце, де слуги сатани втопили пам’ятник Свободи. Його витягли з води, поставили в церковній огорожі, де він стоїть і сьогодні”. Про вічний бій з російською імперією, який триває щодня, розповідав пан Мико" ла молоді, ставлячи за приклад самовідда" не служіння ідеї визволення України вої" нів УПА. Не раз зустрічався з юнаками з Військового інституту Київського націо" нального університету імені Тараса Шев" ченка. Розказував їм про подвиги свого батька у боях за участю 5 тисяч бійців УПА і 30 ти" сяч бійців каральних загонів НКВС, при" кордонників, охорони тилу, на боці яких були авіація, танки, бронепотяг і артиле" рія. Про те, як Кропива водив повстанців на Схід і Південь України, а на Південно" му Сході доходили й до Черкащини. У зна" менитому Холодному Яру волинських повстанців зустрічали нащадки гайдамаків і холодноярців під командуванням курін" ного “Костя” і знаменитого Діда Тараса, який воював тут ще під час Перших Виз" вольних Змагань. Знаменита подія в житті Миколи Про" цюка відбулася у серпні 2018 року. На вис" тавці у Національному музеї історії Украї" ни, присвяченій УПА, були виставлені і родинні реліквії Процюків – два Хрести Бойової заслуги 1 кляси, якими був наго" роджений Василь Процюк – Кропива у 1945 і 1952 рр. Це найвища нагорода УПА і УГВР, якою нагороджували командирів і рядових стрільців УПА за особливі подвиги в бою. Ескіз зовнішнього вигляду ордену розробив відомий повстанський художник Ніл Хасевич. Того ж року родина Процюків (як і родина командира УПА Василя Кука) вирішила передати Національному музею історії України один Хрест Василя Процю" ка – Кропиви. Другий Хрест пан Микола подарував своєму онукові Павликові, чим юнак сьогодні дуже пишається. “Вірю, що Павлик ще послужить Україні”, – з гордіс" тю любив повторювати пан Микола. доля підполковника радянської армії Миколу Процюка – Ря" зань, Калінінград, Далекий Схід, Німеччина… думкою вони були в Україні. З дитинства Ук" раїна для неї була щасливим райським світом. Вона так і уяв" ляла собі, що це казковий край. На канікули щороку вони їздили на Львівщину, де жили їхні бабу" ні – Параня і Текля. Вона над" звичайно любила хату, яку ще в 50"х допомагав будувати тато і яка досі стоїть у селі на Сокаль" щині. Часом вона чула, як тато з мамою пригадували щось з ми" нулого, про військовий пасок, про шинелю… тихенько. Дружина пана Миколи Ганна – теж з репресованих. Її, десяти" літньою, на Свят"вечір примусо" во вивезли з родиною в Хабаров" ський край, у Хакасію. Жили во" ни в бараках, у мерзлоті і голо" ді…“Татові важливо було одру" житися зі своєю дівчиною, укра" їнкою, з подібною долею…”, – каже Ірина. Пані Ганна працю" вала вчителькою і любила виши" вати. Кожному онукові вишила ікону, встигла вишити чоловіко" ві розкішну сорочку. Тепер пані Ганна не здужає. Все життя Микола Ва" сильович шкодував, що під час виселення його мама спалила всі фотографії, бо казали, що будуть об" шуки і вони могли ще більше по" страждати як родина повстанця… Такого енкаведисти не прощали. “Як це не боляче, але тоді, щоби вижити, врятувати свою сім’ю від виселення, треба було випалити в собі всю пам’ять про рідний дім, про боротьбу за Україну, яку проводили наші чолові" ки”. Іринина мама Ганна пригадува" ла, що коли їх виселяли, то конвоїри забирали у людей все найкраще. У неї енкаведист забрав вишиту сороч" ку. І мама тужила за нею. “Усе жит" тя москалі нас грабують. З цього гра" бунку й живуть”. Онука Іванка каже, що, за спога" дами дідуся, їх вивозили в 1946 році у товарняках, у страшну спеку. На Тернопільщині, куди виселили бабу" ню з дітьми, вони дуже бідували, і як тільки випала змога повернутися у Городиловичі, дідусева мама кинула" ся на Львівщину, бо “над Бугом бу" демо щасливі”. Але село було спале" не, хату дали в сусідньому – Теляжі. “Тут теж було колгоспне рабство, як і всюди. З Теляжа ми дві години місили болото, щоб дійти до школи”, – згадував дідо. Тато розповів Ірині надзвичайно болю" Микола Процюк виступає перед скаутами в Шумську, 2019 р. …У лютому нинішнього року родина знову зібралася в Києві. На жаль, це була остання зустріч з татом і дідусем – йому за" лишалося жити трохи більше місяця. У ті дні вони спілкувалися довго і щиро. Трохи дідових споминів записали. Він любив і пишався своїми онуками: Петром, випускником Берклі, інженером, доктором наук; Іванною, вчителем біології та екології у Франції; двома майбутніми лікарями Наталією в Нью"Йорку і Анною в Парижі, Павлом, студентом Технічного університету в Копенгагені, (він ще й пе" ретнув Атлантичний океан, влаштував" шись матросом на вітрильник); Анастасі" єю, студенткою університету в Сіетлі, май" бутньою медсестрою. Вітав з успіхами доньку Ірину, музикантку, яка викладає у Франції, працює з українською громадою, збирає допомогу ЗСУ, шпиталям для пора" нених воїнів. Пишався донькою Галиною, науковицею, директоркою власної мате" матичної школи в Америці. В останні роки Галина не мала змоги приїжджати до Киє" ва, але щотижня спілкувалася з татом, який їй багато розповідав і про діда Васи" ля, і про родину, і про свою дорогу до бать" ка. Пані Галина теж записала дорогі татові спогади. Ірина пригадує, що батьки завжди роз" мовляли вдома українською мовою і вони, діти, теж. Де б не були, куди б не заносила Родина Процюків передає Золотий Хрест командира Кропиви Національному музею історії України, 2018 р. чу історію з дитинства, яка мене вразила. Ноги у хлопчика росли, а чобітки ставали все тіснішими. Проте взуття іншого не бу" ло, і Миколка змушений був ходити в дуже тісних чоботях, у яких пальці зігнулися так, що не розпрямилися протягом життя. І він змушений був ховати в армії цю свою ваду, набуту тяжким совєтським дитинс" твом, яке брехлива москва оспівувала як найщасливіше у світі. “Але мама сповнила свою мрію. Якби ми не вернулися, її душа не знала би спокою”. У рукописі “Воскресіння через пів сто" ліття” Микола Васильович пише, що у 1932 р. його батько очолив в Городилови" чах аматорський гурток, які народжували" ся тоді по всій Волині, Галичині, формую" чи образ Великої Козацької України. Та" кий образ України був сформований у сві" домості його батька Василя Процюка, майбутнього командира УПА, якому нато" ді було 18 років. “І ця наївна, але така чиста і щира, свя> та віра в ту Велику Україну, в цей величний ідеал, весь час вела його потім через війну, тюрму, бої з німцями, поляками, більшови> ками, рейди на Житомирщину і Вінниччину, лісові хащі, смерть друзів, зраду гнучкоши> єнків. Образ тої Великої України з незбори> мою силою притягував його. Це велике по> чуття можна було порівняти хіба що з пер> шим коханням молодого юнака. Тільки було воно набагато сильнішим, глибинним. То був На місці героїчної загибелі командира Кропиви його життєвий компас, його Велика Таєм> ниця”. З відчуттями Великої України і любові до неї прожив гідне життя гідний син ко" мандира Кропиви Микола Васильович Процюк. Честь йому і світла пам’ять! …Він казав своїм онукам: “Знайте, що душа людини не вмирає”. Знайшовши слі" ди свого батька, через пів століття після його загибелі, він виконав свій синівський обов’язок. “І ось моя зрадянщена і скому" нізована свідомість колишнього совєцько" го офіцера віч"на"віч зіткнулась з батьків" ською повстанською душею… І в одну мить злетіла з мене, як непотрібне луш" пиння, десятками років штучно прищеп" лювана… комуністична ідеологія, і став я тим… ким завжди мав бути – українцем, сином свого Великого Народу”. Нещодавно донька пана Миколи Ірина з онукою Іванною побували на Волині. Це була їхня проща на місця, де загинув за во" лю України їхній предок Василь Процюк. Вони ходили стежками Антонівецької Рес" публіки, вдихали пахощі правічних лісів, де колись точилися звитяжні бої, вклони" лися місцю вічного спочинку командира Кропиви у Шумську, зустрічалися з на" щадкими тих, хто свято береже пам’ять про УПА. І скрізь відчували невидиму присутність батька і сина – Василя і Ми" коли Процюків. Бо ж казав дідо, що душа людини не вмирає, поки її пам’ятають.
Тільки в “СП” · “Не кожному дано піднятись на висоту великого болю за долю “мертвих, живих і ненарожденних”. Але вони є, і для них пишу я ці рядки”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Воскресіння через пів століття

Микола ПРОЦЮК Продовження. Початок в ч. 34—36 за 2024 р. Останній рейд Тільки особистий приклад хо" робрості, військового хисту, вміння грамотно організовувати бойові дії в умовах важких бага" тоденних рейдів і одночасно батьківське піклування і турбота підносили командира в очах пов" станців, робили УПА непере" можною силою перед лицем гріз" ного і до зубів озброєного ворога. Вести повстанців у бій могли тільки командири, яких Бог наді" лив Розумом і Вірою в справедли" вість тієї Святої Боротьби, якою б жорстокою вона не була і яких би великих жертв не вимагала. Ко" мандир мусів бути і вмілим орга" нізатором, і вчителем, і психоло" гом. Завжди треба було зберігати витримку і спокій, хоча часом в бойових умовах так важко було стримати себе від прояву емоцій. Вимогливість не мала пере" рости в грубість і жорстокість, а доброта – в безхребетність і все" прощення. Він був весь час серед своїх друзів"вояків, і кожний, на" віть найменший недолік у пове" дінці чи помилка в побуті викли" кали зрозумілий суд і відчуження. Але якби їм тоді хтось підказав думку, що можна ховатись від тих надокучливих людей в кабінетах, то, напевно, така “ідея” виклика" ла би в них і подив, і сміх, і гнів. Тяжко, дуже тяжко було витри" мати той нелегкий іспит. Не ко" жен міг його здати. І я пишу ці рядки не тільки для Історії. На" шому народові в майбутньому ще прийдеться не раз переходити че" рез великі випробування, яких нікому не вдасться оминути. І кожному треба добре знати, яки" ми повинні бути наші лідери"по" водирі, кому ми повинні віддава" ти перевагу на виборах. Ми по" винні добре вивчити свій істо" ричний досвід, щоб у майбутньо" му не допускати минулих гірких помилок. А деякі наші доморощені го" ре"історики, ніяк не можучи ви" лізти з коротких штанців гомосо" вєтізму, знову і знову волають, що не треба було піднімати повстан" ня, не треба було йти в ліс, не треба було ставати на прю з “не" переможним” ворогом. Тоді во" рог, мовляв, був би не такий до нас жорстокий і не було би стіль" ки жертв. Я хочу нагадати тим знавцям нашої історії, що вже так покірно і тихо, як вів себе наш народ на початку 30"х років, то “краще” й бути не може. Військо УНР інтерноване в Польщі, всі отамани розбиті, Холодноярська Республіка впала. Ну й що, оставили нас в спо" кої московські вожді? Не було жертв? Чомусь не “оцінили” во" ни нашої покірності, не помогла нам наша “тиха поведінка”. Просто вбивство голодом майже 10 мільйонів українців обійшлось дуже дешево. Ніяких витрат на зброю, набої. Все обійшлось ти" хо, майже “демократично”. На" віть Заходу так зуміли “втерти окуляри”, що там не помітили зникнення такої великої кількос" ті європейців. “Тонка” робота. Тому я ще раз хочу нагадати всім, що Голодомор став можливим тільки тоді, коли більшовицька банда не зустрічала вже ніякого опору. А українська жалюгідна покірність тільки ще більше пі" дігріла звірячий апетит москов" ських бандитів і їх поплічників" манкуртів. В УПА була особлива дисцип" ліна, якої ніколи не могло бути в арміях тоталітарних режимів. Як" що в тих арміях видертися на вер" хні щаблі службової драбини могли тільки кар’єристи, пусто" брехи, тупоголові самодури, жор" стокі сатрапи, то серед команди" рів УПА людям з такими якостя" ми місця просто не могло бути. Бо дисципліна там була не пока" зова, не поверхнева, яка досяга" ється багатоденною муштрою. Висока дисципліна в УПА була завдяки глибоким внутрішнім переконанням українських пов" станців. В умовах партизанської війни через 1"2 бої вайлуватий сільський хлопець скоро мужнів і ставав загартованим і вмілим повстанцем (якщо не загинув в бою). Але не всі витримували такі великі фізичні і психологічні на" вантаження, були випадки і зра" ди, і дезертирства, і боягузтва. І відповідно приходилося діяти ко" мандирам, щоб рішуче протисто" яти цим панічним проявам. Я дуже хотів би надіятись, що, прочитавши свідчення про ос" танні хвилини життя командира Кропиви, люди зрозуміють його. Адже Провидіння дало нам мож" ливість через свідчення пані Оль" ги побачити його внутрішній світі впевнитись, як він любив життя і нас, людей! З листа колишньої зв’язкової УПА Олі Горошко 24 червня 1999 року. Добрий день, дорогий п. Ми" коло! Я дуже Вам співчуваю від" носно Вашого тата, але допомог" ти Вам багато не можу. З Вашим татом я бачилась тільки два рази. Тоді я була у відділі Наливайка (прізвище не знаю). Боже, як то так давно було, але я добре пам’ятаю командира Кропиву. Хочу Вам сказати лише одно. Ви маєте право гордитись таким татом, дуже жаль, що Ви його не знаєте. Я бачила багато команди" рів, але таких, як Кропива, – ма" ло. Він був дуже простий, з ним було легко говорити на всяку те" му. Перша моя зустріч була в селі Витківці Збаразького району. Я ніколи не носила ніяких грипсів, я все завжди мала в пам’яті. Коли я все переказала, тоді командир Кропива сказав мені: “Сідайте, ая буду готовити відповідь”. Щось записував, ще раз питався мене дещо, а потім каже: “Готовтесь приймати відповідь, уважно слу" хайте, щоб було, як Отче наш”. Він мені передав все дуже спокій" но, а коли закінчив, каже: “Пов" тори”. Я встаю, виходжу за двері, вертаюсь і повторяю все, як воїн, а командир усміхається і каже: “Добре, добре все, як вірша про" читала”. А другий раз це було вже в лі" сі, десь між Антонівцями і Сита" рями. Я не пам’ятаю, який то був місяць, то був кінець літа. Більше я вашого тата не бачила. Дуже любили його наші хлоп" ці, тому що були і такі команди" ри, які дуже високо себе ставили. А тато Ваш не належав до таких. Коли говорив зі мною, то питав" ся, який настрій в хлопців і лю" бив сам поговорити з бійцями. Гордіться своїм татом, він був від" даний всеціло своїй справі. Він любив Україну. Нехай буде земля йому пухом, а ім’я його не вмре ніколи! З повагою до Вас Ольга Не кожному дано піднятись на таку висоту того великого бо" лю за долю “мертвих, живих і не" нарожденних” своїх земляків" співвітчизників, своєї нації. Над" то мало таких серед нас. Але вони є, і для них пишу я ці рядки. Сьо" годнішній нелегкий час вимагає від нас всіх добиватись, щоб саме такі люди, якими були кращі ко" мандири УПА, займали високі державні пости від сільського го" лови і до Президента України включно. Вони повинні бути лідерами нашого суспільства. Їм не буде потрібний величезний штат плат" них іміджмейкерів для підтримки їхнього авторитету. До них не прилипнуть брудні справи, ко" рупція, хабарництво, мафія, яки" ми так густо обплутане нинішнє мале і велике керівництво. Саме такі люди зуміли би налагодити нормальне функціонування еко" номіки, розвинути підприємниц" тво і ринкові відносини без кри" мінальних структур, яким просто не було місця в України. А пані Ольга розказала нам і про подальші події того червне" вого дня. Повернувшись з Шум" ська, вона взнала, що повстанці ще не поховані і лежать вони в тій же ямі, де прийняли свою смерть. Чоловіки не відважились робити ту нелегку справу, всі чогось че" кали, паралізовані страхом. Ча" сом ми думаємо, що тоталітаризм – це тільки масові вбивства, тор" тури, насильства. Це дійсно так, але головне – всеохоплюючий страх, який заморожував льодо" вим холодом все навкруги. Всі всього боялись. Ось лежать двоє вбитих невідомих повстанців. За християнським звичаєм нале" жить їх поховати. Але цей паралі" зуючий страх не дозволяє людям сповнити свій християнський обов’язок. У повітрі висять пи" тання: “А що за це буде? Чи не сприймуть енкаведисти це вико" нання християнського обов’язку як прояв симпатії до вбитих воя" ків УПА? А якщо вони ще повер" нуться, щоб забрати вбитих?” Адже тоді, якщо недалеко від хати відбувалась якось сутичка з УПА, то це вже був вагомий при" від для того, щоби господарі хати, які не мали до того бою ніякого відношення, разом з малими дітьми невдовзі опинилися дале" ко"далеко від рідного краю на так званому “спецпереселенні”. Ота Сибір неісходима… Такі думки огортали заморо" жені душі великим страхом і три" вогою, відбирали здатність до будь"якої дії. Ольга Бабій була тоді енергій" ною жвавою молодицею. Було їй 35 років. – А чому вбиті ще до цього часу не поховані? Чому ви трем" тите? Давайте зробимо все, що можемо, – звернулась вона до чо" ловіків. Але все ж витягувати з ями закривавлені тіла повстанців їй довелось самій. Хтось із чоловіків тут же, в садочку, почав копати могилу. Виявилось, що в пов" станців була одна шинеля. Ту ши" нелю Ольга постелила на дні мо" гили. Положила на неї повстан" ців і накрила їх зверху другою по" лою тієї ж шинелі. Засипала зем" лею. А на другу ніч прийшли пов" станці, насипали козацьку моги" лу і поставили березовий хрест. Про це вже мені повідомила в листі Антоніна Мазурчук – “Вишня”. І ось ніби одна мить, пройшло пів століття. І знову сюди при" йшли мужні вояки УПА і пов" станки"медсестри з ніжними, як тоді, серцями. Синичка, Тополя, Вишня, Береза, Чайка. Ніби і не було тих жорстоких знущань у катівнях, страшних московських ГУЛАГів, “шаг вправо, шаг влє" во…” Все витримали, все пере" жили. Сьогодні вони прийшли скласти звіт своєму бойовому ко" мандирові. Сказати йому про те, що вони не зрадили, не здались, не впали духом. Але завжди вони думали про загиблих друзів і ча" сом навіть заздрили їм… І ось страшна Імперія зла розбилась, як гнилий гарбуз. І є омріяна са" мостійна України, але керівники залишились старі. Вони ніяк не можуть позбутися свого комуніс" тичного минулого, бо самі вони є прямими нащадками тих, хто творив голодомори, руйнував церкви, а потім знущався над патріотами України. І коли рап" том, майже зненацька, їм у руки впала влада, то вони цей “пода" рунок” зрозуміли по"більшо" вицьки, як і належить нащадкам “прославлєних чекістов”. “Гра" буй награбоване”. І тому шлях України до процвітання є нелег" ким і тернистим. Але є надія – і то головне. Закінчилась панахида. Ко" лишні вояки УПА підняли труни на плечі і, помалу переступаючи негнучкими вже ногами, понесли їх через село. Командир Кропива повів свій курінь в останній рейд. Люди виходили з хат, мовчки дивились на незвичайну проце" сію. Коло придорожніх хрестів зу" пинялись. Священник о. Микола читав Святе Євангеліє. Священні слова набували тут свого справж" нього видимого змісту: “Нема більшої любові над ту, як хто душу свою покладе за друзів своїх”. За селом поставили труни на заквітчану платформу автомобі" ля. Тріпотіли, розвіювані холод" ним осіннім вітром, українські прапори і церковні хоругви, чітко карбувала крок чота вояків УПА. На околиці села Голибіси (сьогоднішня назва – Мирове) процесію вже чекав великий гурт людей. Це колишня медсестра УПА Ліда Шафарук згуртувала своїх односельців, і вони з цер" ковними хоругвами приєднались до процесії. Командира Кропиву пані Ліда не знала. Вона пішла в УПА пізніше, коли навколо вже лютували “діти Сталіна”. Двад" цять кілометрів, що відділяли її хату від Антонівецького лісу, до" лала швидко, не вважаючи, що це велика відстань. А тепер, після катувань і поневірянь в ГУЛАГах, важко стало ходити. Але на перепоховання при" йшла сама і людей заохотила, щоби віддати шану українським повстанцям. Вона ж і примістила в своїй хаті родину командира Кропиви. Вони приїхали із Со" кальщини, звідки в 1942 році пі" шов їхній чоловік і батько Василь Процюк. Пішов, щоб через пів століття повернутися повстан" ським командиром Кропивою. У селі Рахманові назустріч процесії вийшли учні місцевої школи. То вчителька"патріотка пані Марія Капінос привела на зустріч з Героями УПА своїх ви" хованців. Як чистий джерельний струмок, прозвучала їхня пісня: “Коли ви вмирали, Вам дзвони не грали”. Хлопці і дівчата кла" дуть на платформу з трунами ве" лику гірлянду із ялинкових гілок. Запахло хвоєю, лісом. Ніби весь Антонівецький ліс прийшов при" вітати своїх оборонців і нагадати про те, як він ховав їх від ворога і непогоди, як дарував притулок, як зріднився з ними. Ось і прийшли ми до Шум" ська. На площі перед школою до похоронної процесії приєдналось ще п’ятеро повстанців. На жаль, їхні імені були невідомі. Тут треба дещо пояснити. Ще в 1993 році патріоти Шумщини почали вести розкопки в місцях, де енкаведисти і їхні посібники закопували свої жертви – загиблих і замучених во" яків УПА і підпільників ОУН. Правда, ці розкопки можна було вести тільки вибірково. На місці найбільшого такого поховання бу" ло збудовано хлібзавод, інші були заасфальтовані. Залишились тіль" ки засипані окопи на березі р. Ві" лії. Там і були викопані останки п’ятьох невідомих повстанців. Місцеві жителі згадували, що тоді вбитих і закатованих кидали в ці окопи, навіть не присипаючи землею. А потім собаки розноси" ли ці останки по всій околиці. О, скільки то ще треба молитись на" щадкам тодішніх можновладців – головорізів і сексотів різного ґатунку — і просити Бога, щоб простив страшні пекельні гріхи їхні! А чи простить? Далі буде. Аматорський гурток села Городиловичі в 1932 р. Керівник Василь Процюк (в центрі), крайня праворуч — його майбутня дружина Параска
Слава героям! · “Зло скоро згине. Але ті, хто ганебними вчинками забруднив совість і душу, ніколи нічим її не очистять”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лою, що сприяла відновленню Україною незалежності. Протя" гом вересня, жовтня, листопада, грудня 1989 року осередки Руху густою сіткою покрили терито" рію України, зокрема Полтавщи" ни. Предтечею Руху на Полтав" щині був клуб “Рідне слово”. Йо" го у 1987 році створив Микола Кульчинський. У 1990–1994 рр. він очолював Полтавську міську, а з 1994 по 2005 р. – крайову орга" нізацію НРУ. До речі, пан Мико" ла є одним із спікерів докумен" тального відео, створеного до 25"ї річниці НРУ за ініціативи тодіш" нього директора Департаменту інформаційної діяльності та ко" мунікацій з громадськістю Пол" тавської ОДА, а нині представни" ка УІНП в Полтавській області Олега Пустовгара. Тож поринути в атмосферу часу, коли ідеї зарод" ла пані Зоя. – Тоді було дуже ба5 гато сподівань. І вони не були да5 ремні: не було б Руху – не було б Незалежності України”. А про ці дні є книга"стенограма “Три дні вересня вісімдесят дев’ятого”. Воїн ЗСУ Анатолій Банний, го5 лова Полтавського обласного осередку товариство політичних в’язнів і репресованих вручив Почесну грамоту Зої Коваленко за багатолітню невтомну працю у національно"визвольній боротьбі за Незалежність України, в утвер5 дженні та розбудові Української держави та з нагоди 35"річчя створення Народного Руху Украї5 ни. Першим головою Полтав" ської крайової організації НРУ був Олександр Келим, який 14 червня цього року відійшов у за" світи. Йому Зоя Дмитрівна при" святила свій вірш, а його дружи" на Ганна Кіященко, голова ГО “Полтавська філія Суспільної служби України”, також рухівка, поділилася спогадами про борця за незалежність. Полтавський офіс УІНП (за матеріалом із офіційного сайту Департаменту культури, молоді та сім’ї Полтавського міськвиконкому) кою з Банкової її “смотрящі” на місцях силоміць заганяють до “партії регіонів” усіх впливових осіб: підприємців, депутатів міс" цевих рад, сільських і міських го" лів, а також безправну інтеліген" цію: директорів шкіл, учителів, бібліотекарів, медпрацівників. Вона закликала людей не кори" тися темному злу, бути відважни" ми, зберігати здоровий глузд, са" моповагу, людську й національну гідність. Зло скоро згине. Але ті, хто ганебними вчинками забруд" нив совість і душу, ніколи нічим її не очистять. Мудрим виступом І. Фаріон викликала до себе симпатію на" віть у тих учасників заходу, хто під впливом ворожої пропаганди ставився до неї неприязно. Багаторічна боротьба словом і ділом за українську Україну, за українську мову – невід’ємний атрибут нашої Держави – при" несла Ірині Фаріон заслужене визнання. На жаль, життя і творчі плани нашої сучасниці обірвала куля, випущена ворогом України. Ці" лячись у Фаріон, він убивав не тільки жінку, професорку, україн" ку. Злочинець свідомо стріляв у голову й серце України. Можли" во, тільки після смерті І. Фаріон суспільство і влада усвідомили, яким яскравим і чистим симво" лом України вона була. Нещодавно з’явилося пові" домлення про те, що петиція про присвоєння Ірині Фаріон звання Героя України набрала потрібну кількість голосів українців, пере" буває на розгляді Кабінету Мініс" трів України. Сподіваємося на його позитивний результат. На правильні рішення Уряду і прези" дента. Активною науковою, гро" мадсько"політичною і державо" творчою діяльністю наша сучас" ниця Ірина Фаріон заслужила це високе звання.
Слава героям! · “Зло скоро згине. Але ті, хто ганебними вчинками забруднив совість і душу, ніколи нічим її не очистять”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Просвітницьке зібрання

З нагоди 35-ї річниці з часу створення Народного Руху України (НРУ) у Центральній бібліотеці Полтавської міської територіальної громади з ініціативи активістів-засновників Руху як організації, яка занесена до Закону України “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у 20 столітті”, також Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та за підтримки Департаменту культури, молоді та сім’ї Полтавського міськвиконкому цими днями влаштували просвітницькі зібрання – показ документальних відео, зустріч-спогад й презентацію книг. Завітали користувачі бібліоте" ки, волонтери та рухівці Полтав" ської крайової організації Народ" ного Руху України, які стояли бі" ля витоків та долучилися згодом до багатотисячної організації. Книги про НРУ, його лідерів, зокрема В’ячеслава Чорновола, були представлені книжковою виставкою “Є РУХ – буде Украї" на”. Присутні наголошували, що 35 років тому Народний Рух Ук" раїни став локомотивом бороть" би за українську державність та процесів національного відро" дження наприкінці ХХ століття. Цю організацію тодішня кому" ністична влада дозволила легалі" зувати з надією контролювати проукраїнські сили й зберегти Радянський Союз. Але саме Рух, незважаючи на комуністичний режим, став найголовнішою си" Анатолій КОВАЛЬЧУК, учасник боротьби за незалеж" ність України 19 липня вбито Ірину Фаріон – докторку філології, професор" ку Львівської політехніки, гро" мадську і політичну діячку, послі" довну та безкомпромісну борчи" ню за чистоту української мови. Я познайомився з нею 22 січ" ня 2014 року в День Соборності України, коли в державі вирували події мирної народної революції. Українці дружно піднялися проти влади “регіоналів” і злочинного наміру банди “донєцкіх” змінити вектор цивілізаційного курсу на" шої держави, проти підлої спроби узурпаторів переорієнтувати його з європейського на прокремлів" ський. У центрі Києва два місяці сто" яло наметове містечко. Народне обурення злочинними діями вла" ди, викликане побиттям правоо" хоронцями студентів, ще більше посилилося. На Майдані Неза" лежності щодня відбувалися ба" гатолюдні мітинги. 2014 року вперше за чверть століття масові заходи з нагоди Дня Соборності України не відбу" валися на столичному Софійсько" му майдані. Близько двох сотень патріотів скромно відзначили іс" торичну подію в київському Бу" динку письменників. Учасниками засідання були науковці, літерато" ри, митці, декілька депутатів Вер" ховної Ради, громадськість. Мені також вдалося там побувати. Виступ Ірини Фаріон з нагоди історичної події був одним із най" кращих – аргументований, ін" формаційний, в міру емоційний, за стилем лекційно"науковий. Вона гостро критикувала “регіо" налів” за антиукраїнську політи" ку, спрямовану на послаблення державного статусу нашої мови, отже, на її знищення. Анатолій Банний і Зоя Коваленко Ганна Кіященко ження Народного Руху України і здобуття незалежності вирували в Полтаві, допоміг фільм відомого полтавського тележурналіста Анатолія Мішина “Рух. Полтав" ські сторінки”. Спогадами про ті часи поді" лилися воїни ЗСУ – засновник і беззмінний очільник Ново"Сан" жарської організації НРУ Василь Дробиняк та засновник Білиць" кого осередку й один із фундато" рів Кобеляцької організації НРУ Віктор Киричко. Василь Дроби" няк і Віктор Киричко як і 35 років тому, але вже не словом, листів" ками і мітингами, а збройно, ви" борюють вільну Україну під час цієї російсько"української народ" ної війни за незалежність Украї" ни. Також промовляли учасник установчого з’їзду Руху, багато" річний заступник голови крайо" вого Руху, кандидат біологічних наук Олександр Чирков та Олег Пустовгар, який долучився до Ру" ху 18"річним юнаком у березні 1991 року і очолював Полтавську обласну організацію НРУ у 2005–2010 рр. Зоя Коваленко розповіла про участь у І (установчому) з’їзді НРУ, який відбувся 8"10 вересня 1989 року в Києві у конференц" залі Київського політехнічного інституту. Між іншим, на захід пані Зоя одягнула сукню, в якій і брала участь в тій історичній по5 дії. “Ця сукня – раритет, – сказа5 побачивши “непрохану” гостю. Він одразу зрозумів, хто причет" ний до її “не анонсованого” при" їзду, тому з докором подивився на мене. Але швидко опанував емо" ції. Привітавши всіх зі святом, голова повідомив про присут" ність у залі народної депутатки Ірини Фаріон. Декілька десятків людей висловили ставлення до знаменитої гості оплесками. Отримавши слово для висту" пу, І. Фаріон подарувала один примірник книжки А. Федорчуку. Як досвідчена лекторка, промов" ляла вона бездоганно: спокійно, аргументовано, навіть артистич" но. Відчувалося, що знає про Павла Чубинського дуже багато Зробила блискучий аналіз полі" тичної ситуації в Україні. Закли" кала земляків автора тексту Дер" жавного Гімну підтримати учас" ників протестних акцій. І цим показати, що “ми – козацького роду”. Сказала, що П. Чубин" ський у ці дні був би на Майдані разом з повсталим українським народом. Знаючи, що в залі зібралося багато представників місцевої ін" телігенції, І. Фаріон звернула увагу на дику ситуацію. За вказів"
Слава героям! · “Зло скоро згине. Але ті, хто ганебними вчинками забруднив совість і душу, ніколи нічим її не очистять”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Світлій пам’яті борчині

У мене виникла думка запро" сити І. Фаріон до Борисполя для участі у святковому заході з наго" ди 175"річчя від дня народження Павла Чубинського. Він мав від" бутися за тиждень. Порадився з Тарасом Марусиком – помічни" ком депутатки Фаріон. Тоді звер" нувся до пані Ірини. Вона дала згоду приїхати й попросила зате" лефонувати напередодні святко" вого дня. Принагідно запитала, від чийого імені запрошую – від себе чи від влади. Відповів, що від себе і патріотичної громад" ськості міста. Про майбутній приїзд пані Ірини Фаріон до Борисполя ніко" му не сказав – ні міському голові, ні місцевим “свободівцям”. Щоб уникнути можливих перешкод і навіть провокацій з боку “регіо" налів”. Адже в той час влада слух" няно “лежала” під “донєцкімі”. Більшість чиновників ганебно принизилися перед “зеком” і з примусу чи з кар’єрних мотивів (сумнівно, що з ідеологічних) вступали до “партії регіонів”. У поведінці чиновників домінували шкурні інтереси й віртуозне “кирпогнучкошиєнство”. У влад" ному середовищі переважали напхані дурістю невігласи й ци" нічні пристосуванці. Новітні “попандопули” неодноразово змінювали партійні прапори і зраджували своїх вождів, якщо ті втрачали владу. Холуйською по" ведінкою безпринципні особи, завжди готові продатися (будь" кому, навіть дияволу), викликали до себе огиду з боку патріотичної громадськості. Саме тому участь депутатки" “свободівки” в масовому заході була небажана для місцевих чи" новників. Їх не цікавило, що вона скаже про Чубинського. Вони бо" ялися гострокритичних слів відо" мої опозиціонерки на адресу “ре" гіоналів” і їхнього “зеківського” очільника. На відміну від покір" них чиновників, Фаріон не схи" лила голови перед монстром. Після покладання квітів до пам’ятника Чубинському подзво" нив до Т. Марусика й повідомив час початку і місце заходів. Тарас запитав, чи можна привезти сот" ню примірників книги І. Фаріон “Мовна норма: знищення, по" шук, віднова” для реалізації серед патріотичної громадськості. Від" повів: привозьте, в залі буде бага" то інтелігентних людей, які прид" бають її для вдосконалення своїх знань рідної мови. Зустрів Ірину й Тараса на авто" бусній зупинці й допоміг принес" ти книги до залу міськради, де вже було багато людей. Книги склали на столі біля трибуни. Присутні ще не повідомлені про прибуття гості, з цікавістю поглядали на нас і на неї. Більшість, впізнавши Іри" ну Фаріон, були приємно здиво" вані. Члени місцевого осередку партії “Свобода”, які прийшли до зали, були вражені, побачивши в першому ряду свою однопартій" ницю, а на столі – її книжки. Узявши в руку одну з книг, я розповів бориспільцям про її нау" ково"пізнавальну цінність і про присутність у залі авторки, відо" мої народної депутатки. Присутні позитивно відреагували на про" позицію купити книгу, корисну для учнів, абітурієнтів і вчителів. І миттєво вишикувалися в чергу. Декотрі підходили з книжкою до пані Ірини, яка сиділа в першому ряду, і просили автограф. Книж" ки були розкуплені дуже швидко. Міський голова Анатолій Фе" дорчук, прийшовши до зали, був здивований, навіть збентежений,
Арт-калейдоскоп · “Всі ми залишаємося великими дітьми і шукаємо відповіді не тільки зовні, а й всередині власного досвіду”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

певний експеримент, коли вкла" даєш частинку себе. Потім чека" єш, наскільки це буде важливо і цікаво тим, хто прийде дивитися. Беручи до уваги відгуки, склада" ється враження, що було цікаво дивитися і розмірковувати. Актори теж творці вистави. Бо без співтворчості це буде лише дресура. Як можна щось створи" ти, якщо у людей немає власного дихання? Виконавець головної ролі за" кінчив студію “Українська кі" ношкола”, яка існує на базі кі" ностудії “Фільм UA”. Зараз він навчається на кінорежисерсько" му факультеті в Національному університеті театру, кіно та теле" бачення імені Івана Карпенка" Карого. Хлопець надзвичайно та" лановитий. До цього встиг зігра" ти одну з головних ролей у фільмі “Стоп"Земля”. Думаю це малень" кий діамант з великим майбут" нім. Звати його Даніель Хороша" він, а героя – Ден Хорш. Тобто він грає сам себе. У виставі дебютувала молода акторка Настя Стефанович, яка зіграла Соломію, сестру Дена. Вона закінчила Національний університет театру, кіно та теле" бачення ім. І. Карпенка"Карого, курс Олега Шаварського. В ін" ших ролях – актори Театру на Липках. Кожен із них виконує по дві"три ролі. Всі вони відграють певний зміст в цій історії і певну роль в розвитку головного героя. Вчителів грають заслужені ар" тисти України Олександр Вілков та Руслан Гафуров. Дві ролі під" літків – у талановитих молодих акторів Андрія Волошина та Ва" лентина Фоменка. Також є кілька жіночих ролей у виконанні Оле" ни Михайліченко, Іоланти Пили" пенко та народної артистки Ук" раїни Анжеліки Гирич. А ще блискуча робота Кароліни Пам" пухи, яка зіграла дві ролі – повії та подруги головного героя. Зі своєю власною режисер" ською ідеєю щодо сценографіч" ного рішення звернувся до ху" дожника"постановника Олега Татаринова. Все, що відбуваєть" ся, насправді відбувається у голо" ві головного героя. Всі фантосма" горії всередині нього. Тому на сцені можна побачити очі, які дивляться всередину або назовні, вухо, в яке іноді заходять персо" нажі. Центральна фігура – вели" чезний стілець, який робить ге" роїв маленькими порівняно з ним. Тобто, всі наші травми, всі наші негаразди корінням в ди" тинстві. Всі ми залишаємося ве" ликими дітьми і шукаємо відпові" ді не тільки зовні, а й всередині власного досвіду. Костюми також придумав Олег Татаринов. У виставі дві ре" альності. Одна побутова, примі" ром з сестричкою. А ще є легка “проєкція” на героїв кінорежисе" ра Фелліні, – коли все трішки гі" перболізовано, маскарадно, фан" тасмагорично. Тобто, все в уяві. А як працює уява головного героя, як вона сприймає світ, це було для мене найважливішим. Роз" криваємо цю тему також і через костюми. Звісно, велике значення має і пластика. А театр – це симбіоз, поєднання кількох видів мистец" тва. Через пластику розкриваємо цілісний малюнок вистави, а від" так і малюнок ролі кожного пер" сонажа. Пластика відображає внутрішній світ, має певну сим" воліку. Ця постановка була дуже важ" ливою для акторів. Вони з вели" ким задоволенням її репетирува" ли. Часто дивлюся як вони готу" ються до вистави, як спостеріга" ють один за одним з"за лаштун" ків, як вони переживають. Як на мене, вистава дуже чес" на. І не тільки обраною темою, ай проблематикою, яка там зву" чить. Думаю, вона дуже на часі. Іноді у театрі простежується фор" мальність – треба відпрацювати – відпрацюємо. А тут я бачу, що люди просто живуть, дихають цим матеріалом. І їм це необхід" но. Звісно, робота триватиме й далі. Адже вистава як дитина. Дехто говорить, що вона починає дихати лише після дванадцятого показу. Режисер завжди вносить свої корективи. Починаєш розу" міти, що найбільш важливо гля" дачам, де можна трохи знизити темп або прискорити. Або щось змінити, якщо воно не відгуку" ється. Цієї осені ми відзначаємо сто" річчя нашого театру. Однією з перших постановок у ньому була п’єса М. Метерлінка “Синій птах”. Отже, це наступна моя ро" бота. Будемо шукати “Синього птаха” і намагатимемося це зро" бити до нового року”.
Арт-калейдоскоп · “Всі ми залишаємося великими дітьми і шукаємо відповіді не тільки зовні, а й всередині власного досвіду”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Чи існують ключі від щастя?

Новим проєктом Київського академічного театру юного глядача на Липках стала вистава “Прірва… або На добраніч, кретини!”, яка неодмінно зацікавить підлітків від чотирнадцяти років. Очевидно, багато цінного тут знайдуть для себе і їхні батьки. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Олександра БЄЛЄНЬКОГО В анотації на сайті театру вка" зано: “За умови воєнного стану в Україні підліток Ден Хорш став вимушеним переселенцем. Разом із родиною він переїхав до іншої країни, йому вкрай важко адапту" ватися, почувається самотнім, а навколо все чуже та неприйнят" не. Не вперше хлопець тікає зі школи. Дену складно знайти гар" монію з самим собою, він усві" домлює, що втратив не тільки ре" альний дім, а щось значно біль" ше. Дім – це уособлення близь" ких і рідних, тих кого любиш, хто любить тебе. Насправді, ключів від щастя не існує, ці двері зав" жди відкриті, варто лишень нава" житись постукати. Автор тексту апелює до покоління тих, хто в процесі становлення відчуває крихке балансування між хибним шляхом і людською гідністю. Які мотивації можуть вберегти під" літка не зірватися в прірву?.. Ці актуальні проблеми у полі зору театру, батьків та педагогів. Орі" єнтуючись на відповідну вікову категорію 14 плюс (тобто, на так званий “перехідний” вік) втілен" ня цієї п’єси слугуватиме уперед" женням від непередбачуваних життєвих ситуацій”. Про нову виставу ми поспіл" кувалися з режисером"постанов" ником, заслуженим діячем мис" тецтв України Максимом Михай" ліченком. Також нас цікавило, що ще встиг зробити митець за останні два з половиною роки. Максим Геннадійович розпові5 дає: “Від перших днів повномас5 штабного вторгнення я продовжу5 вав займатися викладацькою ді5 яльністю. Звісно, уроки проводи5 лись онлайн. Це було цікаво, бо мої студенти розлетілися по всьо5 му світу. Продовжували щось роз5 бирати, придумувати, аналізувати. Той адреналін, на якому ми жили в перші місяці війни, допо" міг здійснити п’ять постановок. Це були студентські роботи. Брав участь у читці драматургів. Напо" лягав, аби ми почали відновлю" вати репертуар в театрі. Вже у червні почали грати вистави, од" ними з перших у Києві. Можу сказати, що навіть на короткий час не був за межами професії. Переконаний, що нам потріб" но зберегти насамперед те, що є нашою духовною основою, і те, що є нашою творчістю. Це не" від’ємна частина ідентичного ко" ду нації. Не можна постійно жити в стресі, страху, очікуванні, що все колись закінчиться і будуть комфортні умови. Це якраз та ланка, яку ми маємо заповнюва" ти собою – творити, допомагати тим, хто занепадає духом, або вважає, що це зараз не на часі. Переконаний, що мистецтво має жити за будь"якої ситуації. У жовтні 2022 року у Театрі на Липках поставив виставу “Люби" мене"не"покинь”. Її авторка Ольга Анненко. Після початку повномасштабного вторгнення вона виїхала з сином до Франції і написала моновиставу про жінку з України, яка працювала квіт" каркою. А у Франції її прийняла до себе жінка, що мала власну квіткову крамницю. Це історія про наших біженців, людей, які, перебуваючи далеко від рідної землі, повсякчас думають про по" вернення додому. Свою історію вона розповідає через квітки. Кожна квітка – це певний сим" вол, спомин зі свого минулого. Читали цю п’єсу в Національ" ному центрі театрального мис" тецтва імені Леся Курбаса. З усіх прочитаних текстів вона мене вразила найбільше. Я зв’язався з Ольгою і запропонував їй зроби" ти з одноосібної оповіді (моно" вистави) текст на кількох персо" нажів. Ця п’єса зараз дуже попу" лярна, її читали на фестивалях драматургії, грають на багатьох сценічних майданчиках в Україні та за кордоном. Як на мене дуже прониклива, щира вистава. За неї ми отримали “Київську пекто" раль”… Думки щодо втілення вистави “Прірва… або На добраніч, кре" тини!” зародилися давно. Вивчав багато матеріалів. А взимку ви" никла ідея про хлопчика, який перебуває в іншій країні з батька" ми. Сам придумав п’єсу, це мій авторський матеріал. До цього в мене було багато різних компіля" цій, самостійних робіт. Перероб" ляв чимало повістей, оповідань. Є певний драматургічний досвід, розуміння, як це працює. Для ре" жисера це абсолютно нормально, бо наша робота поєднує багато професій. Режисер може бути драматургом, адміністратором, актором. Без розуміння того, як ця система працює, неможливо бути повноцінним режисером. Митець, який створює пев" ний твір, повинен перебувати в діалозі з глядачем. Для мене важ" ливі питання і висновки, які гля" дач сам для себе зробить. Вистава має поліфонічну компіляцію. Там є декілька основних ліній. І це необхідно для того, щоб до нас приходили різні вікові категорії глядачів. І в кожної категорії на певний момент є свої запити, які дійсно хвилюють людину. Когось – тема родини, когось – станов" лення підлітків. А об’єднує всіх одне важливе запитання – що та" ке щастя і як бути щасливим?.. А ще цікавить – що таке зрілість, воля, любов… Тобто багато тем, про які ми говоримо. Якщо характеризувати репе" тиційний процес, то він завжди відбувається творчо, з великим захопленням, цікавістю і лю" бов’ю до відкриттів, до того фак" ту, який ми не можемо розповісти словами. Адже момент народ" ження будь"якої вистави – це мо" мент пошуку і очікування. Виста" ва не народжується однією люди" ною. Це певний симбіоз – мої думки + думки акторів. Також музика, що звучить у цій виставі. До речі, її написав мій брат Юрій Михайліченко. Дуже люблю процес репети" цій. Це не тільки математика, а й
Арт-калейдоскоп · “Всі ми залишаємося великими дітьми і шукаємо відповіді не тільки зовні, а й всередині власного досвіду”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

На здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2025 року

Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевчен" ка розпочинає прийом літературно"мистецьких творів з 16 верес" ня по 31 жовтня включно поточного року. Відповідно до нового Положення про Національну премію України імені Тараса Шевченка, затвердженого Указом Прези" дента України від 10 вересня 2024 року № 626/2024, внесення про" позицій для участі творів у конкурсі на здобуття Національної премії здійснюється культурними інституціями. Культурна інституція може внести пропозицію щодо участі одного твору в конкурсі і лише в одній номінації. Культурна інституція подає до Секретаріату Комітету доку" менти за формами, які розміщено на сайті Комітету в розділі “Ін" формація” – “Порядок висунення творів” (див. Пункт 3. “Пере" лік та правила оформлення документів”). Адреса сайту: https://knpu.gov.ua/ До представлення додаються: анкета, заповнена особисто кандидатом; копія паспорту; копія довідки про присвоєння іден" тифікаційного коду; згода на обробку персональних даних; пуб" лічні відгуки у пресі на представлений твір (оригінали або ксеро" копії – в одному примірнику); книги, фотоматеріали художніх робіт, аудіо" та відеозаписи, висунутих творів у 3"х екземплярах (книги, фотоматеріали художніх робіт, аудіота відеозаписи та" кож подавати в електронному форматі). Отримати консультацію щодо оформлення документів на здо" буття Премії 2025 року можна в Секретаріаті Комітету за телефо" нами 270"59"49, 278"11"93 та електронною поштою: [контакт приховано]. Твори та документи надсилати поштою або залишати в пош" товій скриньці Комітету на першому поверсі. Адреса Комітету: 01601, м. Київ, вул. Прорізна, 2, кімн. 404"405. Особисто подати пакет документів можна за попередньою до" мовленістю за телефонами: 270"59"49, 278"11"93. Секретаріат Комітету
Театр “Це нова хвиля української драматургії”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

роботах. А ще це дуже відпові" дально. Особливо відчуваєш цю відповідальність наприкінці вис" тави, коли звучить Гімн України. На всіх репетиціях Петра Іль" ченка актори чимало придуму" ють, пропонують, доповнюють. Багато чого до сцен, які були в Анатолія Гнатюка з Анною Осад" чою (виконавиця ролі Нори), підказували ми, спостерігаючи збоку. Все йшло від серця, щиро, по правді. Вже не вперше граю у виста" вах за п’єсами Богдана Гнатюка. Як драматург він набирає, само" стверджується. Йому пощастило працювати з професійними акто" рами, які доповнюють його тек" сти. Він прислухається. У Богда" на виникають різноманітні теми. Цього разу історична. Його п’єси нестандартні, кожна нова зовсім не схожа на попередню. Ми весь час йдемо від комедії до трагедії і навпаки. Якщо нова вистава за п’єсою Богдана Гнатю" ка буде цікавою і мені запропону" ють, я обов’язково візьму в ній участь”. Ірина Сопіт, виконавиця ролі Хельги: “Познайомилася з п’єсою “Останній консул” відразу після того, як вона була написана. Це приблизно чотири роки тому. Твір неймовірний, вважаю, що нову виставу має побачити вся країна. Багато хто взагалі не знає, хто такий був Василь Оренчук. Головним для Оренчука був захист прав та свобод українців. Він боровся за те, аби захід під" тримував Україну. Так само ми боремося за це сьогодні. Відразу після прочитання за" хотіла зіграти у виставі за цією п’єсою. Але постановка мала бу" ти масштабна. На це потрібні бу" ли кошти. Довго думали, як реа" лізувати цю ідею. Слава Богу, вистава народилася. Спершу хотіла грати роль Но" ри. Але врешті зійшлися на тому, що за типажом мені більш підхо" дить Хельга. Вона уособлює на" цизм як напрямок. Погоджуюсь, що актор повинен бути адвока" том свого героя. У Хельги своя мотивація, вона себе вважає вродливою, блакитної крові. То" му, мовляв, всі її мають любити, поважати, цінити. А вона платить і за любов, і за послуги. Намага" лася вийти на достовірність, аби глядач повірив. Виставу ми створили легко. Всі знали, що повинні робити. Крім самої п’єси прочитали бага" то книжок, публікацій в інтерне" ті. Потрібно було вивчити не тільки історію Оренчука, а й істо" рію комунізму, нацизму. Як вони поєднуються. Адже комунізм і нацизм насправді тотожні лінії. Вважаю, що в Хельзі я змогла відпустити себе і показати все те, що хотіла. Не думаю, що там пот" рібно щось додавати чи відніма" ти. Роль вже зроблена. Анатолій Гнатюк – мій пре" красний партнер по сцені. Ми відчуваємо одне одного. Знаємо, що робимо вдвох. Загалом про всіх партнерів у цій постановці можу сказати тільки найкраще”.
Театр “Це нова хвиля української драматургії”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Знайомтесь – Василь Оренчук

Театральний простір Києва поповнила історична драма Богдана Гнатюка “Останній консул”. Прем’єрні покази відбулися в Будинку кіно НСКУ та Центральному будинку офіцерів. Едуард ОВЧАРЕНКО Історична драма “Останній консул” описує Мюнхен 1918 ро" ку. Головний персонаж – Василь Оренчук – консул Української Народної Республіки налагоджує торгові відносини з Німеччиною. Тим часом у Києві вже відбували" ся жорсткі бої з більшовицькою ордою, а в Німеччині зароджу" ються нацистські ідеї. Україн" ський консул стає “ласим шмат" ком” для вербування політични" ми силами. Оренчук постає між двома вогнями, до останнього пропагуючи незалежність україн" ського народу. Сила духу, незлам" ність, боротьба до останнього по" диху – усі ці якості український консул пропагував до кінця. Ва" силь Оренчук – це політична постать, яка сьогодні знаходить своє відродження на сцені та на сторінці нашої історії. – Ідею створення п’єси надав мені народний артист України Олексій Павлович Кужельний, – пригадує автор п’єси Богдан Гна" тюк. – Він порадив прочитати монографію Ірини Борисівни Матяш. Вона українська науко" виця в галузі архівознавства, біо" графістики, джерелознавства, іс" торії дипломатії, доктор історич" них наук, професорка. Звісно, монографія стосувалася Василя Оренчука (1890–1958) – україн" ського дипломата, генерального консула Української Держави з 1918 по 1921 роки. Я побачив у цій постаті повноцінного героя історичної драми. Тож розпочав роботу над п’єсою. Допомогли у роботі численні книги з періоду визвольних змагань та історії УНР. Головна думка та історична правда твору полягає у тому, що Україна існувала завжди, а укра" їнці – це освічена, аристократич" на, буржуазна нація, яка має хо" роший смак та високий інтелект. П’єсою зацікавився театральний продюсерський центр “Голден Таурус”, тож вони взялися за пос" тановку. Я був присутнім на репе" тиційному майданчику як сцена" рист"консультант. Щиро задово" лений результатом і тією реакці" єю, що дав нам глядацький зал. Це викликало у мене азарт напи" сати ще щось історичне. Але на" разі я ставлю містичну комедію. Подивимось. А ось що розповіли творці вис> тави. Петро Ільченко, керівник пос5 тановки, заслужений діяч мис5 тецтв України: “Під час роботи над виставою ми прагнули, аби в ній був при" сутній документальний елемент. Тому що Василь Оренчук – істо" рична постать, а драматург вико" ристовує історичні факти. Зви" чайно, тут також присутній ху" дожній вимисел та авторська фантазія. А ще була потрібна легка форма. Це вистава, яку можна грати на різ" них сценічних майдан" чиках, тому був запропо" нований відповідний ві" зуальний і подієвий фор" мат. Пригадую, свого часу я був на виставі Богдана Гнатюка. Він тоді висло" вив побажання, аби я поставив одну з його п’єс. Відповів, що буду не проти, якщо трапить" ся така нагода. П’єса мені сподоба" лася. Це вже не перший драматичний твір Богдана. Він зумів знайти у цій п’єсі образну структуру. Перевага його твору полягає в тому, що тут відкрива" ється цілий історичний пласт. А можливий недолік, що всі події йдуть в одному порядку. Але пе" реваги художності покривають цей недолік. Було важливо під" тримати нашого талановитого драматурга. Виконавців підбирали разом з Анатолієм Гнатюком. Більшість із них – це актори Національного академічного драматичного теат" ру імені Івана Франка. Люди, які мають рухливу, імпровізаційну природу. На репетиції відводило" ся небагато часу, бо в кожного ак" тора є своя основна робота. Тому вистава робилася в одному складі і виконавці вже були зіграні між собою. Це Лесь Задніпровський, Володимир Ніколаєнко, Анна Осадча, Ірина Сопіт – люди, які зробили не одну виставу не лише в театрі, а й у форматі антрепри" зи. Зараз треба виходити із ситуа" ції. Потрібно ризикувати, імпро" візувати. Тому що театр стає все більш мобільним, динамічним. Вже немає три"чотири місяці на репетиції. Відео у виставі додає доку" ментальне тло. Як я вже згадував, тут всі події документальні, не" має нічого вигаданого. Персона" жі реальні, окрім епізодичних. Музику підбирали всі разом. Це була колективна імпровізація, я брав на себе принципові речі. Робота над виставою тривати" ме й далі. Перед наступними по" казами будуть репетиції, які ми використовуватимемо для смис" лового, художнього та пластич" ного поглиблення вистави. Всі ми сподіваємося, що з часом ця річ увійде до репертуару одного з провідних театрів Києва”. Анатолій Гнатюк, народний артист України, виконавець ролі Василя Оренчука: “Цю п’єсу Богдан написав ще до початку повномасштабної вій" ни. Це історична драма про Васи" ля Оренчука – українського кон" сула. Події відбуваються 1918 ро" ку в Баварії, місті Мюнхені. В Ук" раїні у цей час була Українська Народна Республіка, і він відсто" ював інтереси УНР за кордоном. Вистава вийшла на сьогодні дуже актуальна. Хочу подякувати художньому керівнику Київської академічної майстерні театрального мисте" цтва “Сузір’я”, народному артис" ту України Олексію Кужельному, який подав ідею написати цю іс" торичну драму. Ірина Матяш на" дала Богдану матеріали про цю постать. Художній керівник постанов" ки – заслужений діяч мистецтв України Петро Ільченко, режи" серка вистави Наталія Шаркевич. Ролі виконують народні артисти України Лесь Задніпровський та Володимир Ніколаєнко, а також Анна Осадча та Ірина Сопіт. А мені пощастило зіграти головну роль. Як я вже сказав, мій персонаж – постать історична. Він був лю" диною високоосвіченою, патріо" том України, дуже хоробрим і, ра" зом з тим, надзвичайно винахід" ливим, мав талант дипломата. Грати таку роль не лише почесно, а й цікаво. Вистава вийшла дуже сучас" на. Люди аплодували стоячи, дех" то навіть плакав, коли у фіналі лунав Гімн України. Є у нас цікаві думки щодо ці" єї постановки, про які глядач діз" нається згодом”. Лесь Задніпровський, народ5 ний артист України, виконавець ролі прем’єр"міністра землі Бава5 рія Айстера: “Вперше я граю у виставі за п’єсою Богдана Гнатюка. До цьо" го дивився його вистави у Київ" ській академічній майстерні теат" рального мистецтва “Сузір’я”, на які мене запрошував Анатолій Гнатюк. Мені цікаве його бачен" ня світу, його філософська від" стороненість і сучасна українська мова. Тому коли постало питання про постановку “Останнього консула”, п’єса була написана ще до початку війни, я одразу пого" дився взяти участь в цьому про" єкті. Зараз вистава особливо на часі, бо тут йде мова про станов" лення України, перші кроки на" шої державності. Текст мені дуже сподобався. Я граю у виставі невелику, але дуже важливу роль прем’єр"мі" ністра землі Баварія, який впли" ває на долю українського консу" ла. Це трагічна постать. За погля" дами він був трохи соціалістом, ненавидів більшовицькі та імпер" ські замашки. Щойно закінчилася Перша світова війна. Німецькі війська ще перебували на території України. Німці були союзниками Петлюри і допомагали в боротьбі з більшо" виками. Але через події, що тоді відбувалися в Німеччині, країна змушена була вийти з війни і від" кликати свої війська з України. Мій герой відстоював само" стійність Баварської республіки. Події в Німеччині до певної міри були схожими з тими, що відбува" лися в Україні. Прем’єр"міністр Айстер говорить: “На жаль, існує думка, що Версальський договір – це не мир, а тільки перепочи" нок між двома світовими війна" ми, років на двадцять не більше. Буду боротися з цими думками, але це реальність. Тому що є певні сили, які відстоюють шовіністич" ні та реваншистські ідеї”. Ця роль впливає на сюжет, на характери інших персонажів. Після того, як Айстера вбиває монархіст, на жаль, суттєво погір" шилася ситуація навколо нашого головного героя – консула Украї" ни. Тому що той втратив підтрим" ку з боку баварського уряду і за" лишився сам на сам у боротьбі з ворогами у Мюнхені. Як я вже зазначив, без таких ролей немож" ливий розвиток сюжету, тому ме" ні було цікаво. Ми працювали швидко, мо" більно. Моя роль зайняла в мене буквально кілька репетицій. Та" кож був присутній при творчому процесі колег, мені сподобалося, як вони працюють. Приємно, що у виставі грають франківці Ана" толій Гнатюк, Володимир Ніко" лаєнко, Анна Осадча, ваш покір" ний слуга, а ще талановита дівчи" на Ірина Сопіт. Сподіваюся, що ця вистава викличе інтерес в українського глядача. Тим більше, що це нова хвиля української драматургії. Ми вже зацікавили певні україн" ські діаспорні організації і, мож" ливо, поїдемо до Німеччини. Генеральний директор"ху" дожній керівник Національного академічного драматичного теат" ру імені Івана Франка Євген Ни" щук висловив план, що стосуєть" ся камерної сцени театру. Зокре" ма сказав, що у цьому театраль" ному сезоні тут буде віддана пе" ревага молодій українській дра" матургії. Ведуться перемовини з нашими драматургами. Хотілося б, аби вистава “Останній кон" сул”, що була поставлена за п’єсою сучасного українського драматурга, увійшла до репертуа" ру Театру Франка. Театр розпочав свій 105"й се" зон. Було б добре, аби він був оз" наменований приходом нових українських імен, нових драма" тургів”. Володимир Ніколаєнко, на5 родний артист України, викона5 вець ролі Петрика: “Мій персонаж – щирий друг головного героя. Вболіває за до" лю консула і долю України, за до" лю тих українців, які виїхали зі своєї рідної землі. Це суголосно з тими подіями, які відбуваються зараз. Історія циклічна. Можна провести багато паралелей між сьогоденням і тим, що було сто років тому. Взяти участь у цьому проєкті мені запропонував Анатолій Гна" тюк. По суті він організував всю нашу команду на чолі з керівни" ком постановки Петром Іль" ченком. Постало питання – хто б міг створити образ Петрика, аби ця роль була одночасно трагічною і ко" мічною, безпосередньою і зворушливою. Зателефону" вали мені, погодився спро" бувати. Зізнаюся, що зіграти цю роль було неважко, бо персонаж мені близький. А як вийшло – судити гляда" чеві. Мій герой був секретарем консула, обізнаним в усіх йо" го справах. Такий трагічний образ, коли персонаж гине на сцені, втілюю вперше. Не соромно брати участь у таких
16 Культура без провінції · “Жива нитка історії, яка пов’язує минулі, сучасні та майбутні покоління українців, ніколи не перерветься”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

чий Вашківецького лісництва Микола Дмитрюк постійно сприяв його відтворенню і збереженню. Корнелій Волошин каже, що без допомоги громади він не зміг би втілити в життя свою мрію. Заслуговують на щиру вдячність його найактивніші помічники: Олександр Марчук, Анатолій Курка, Іван Веренько, Іван Боянчук і найстарша жінка Хмелиського Лідія Марчук, яка ділилась розповідями про історію Хмелева. Наступною частиною дійства стало “Свято меду”. Голова Вашківецької ТГ Микола Перч привітав бджолярів-трудівників і вручив їм грамоти, зокрема, Дмитру Мар’янчуку, Миколі Савчуку, Миколі Опайцю, Миколі Курці, Юрію Мамінчуку, Михайлу Кучеру. Завершив програму цього дня виступ фольклорного ансамблю “Берегиня” Вашківецького центру традиційної культури під керівництвом директорки центру Любові Хачман. Українські народні пісні у їхньому виконанні звучали оптимістично, заряджали позитивною енергією. Свято засвідчило, що жива нитка історії, яка пов’язує минулі, сучасні та майбутні покоління українців, ніколи не перерветься. Україна вічна. Згадалась прекрасна поезія українського поета Олександра Олеся. І хоч вірш, який ми згадаємо, не про війну, а про любов, але він співзвучний нашому трагічному часу: З журбою радість обнялась… І як мені розняти їх?!
16 Культура без провінції · “Жива нитка історії, яка пов’язує минулі, сучасні та майбутні покоління українців, ніколи не перерветься”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Не просто подія – свято українського духу

Дмитро НИКИФОРЯК 1 вересня в с. Бабине Вашківецької територіальної громади відбулася подія, що показує велич нашого народу, який у найкритичніші моменти історії доводить свою непереможність і неабияке прагнення до волі. Це не високі слова – це наша свята правда. Цього дня Вижниччина отримала чудовий подарунок – відбулося відкриття історикокраєзнавчого комплексу “Городок – колишній город Хмелів” у маленькому присілку Хмелиський. Ініціатором, меценатом і виконавцем проєкту є корінний хмелесчанин Корнелій Теофілович Волошин. Хата, в якій він народився, розташована поруч. Ведуча свята Марина Попадюк, вчителька початкових класів Бабинського ЗЗСО І–ІІ ст. ім. Марії Вержак, надала йому і голові Вашківецької громади Миколі Перчу право відкрити відтворений колишній Хмелів. Микола Перч запропонував перерізати стрічку дітям, яких тут було багато, вийшло гарно й символічно. Всі зайшли на територію городка. Це святі місця нашої минувшини, омиті кров’ю і овіяні славою предків, які захистили наш край як невід’ємну частину України. У XIV–XV століттях у писемних джерелах згадується поселення на території с. Карапчів з назвою Городок на Черемоші. У грамоті 1395 року вперше трапляється назва Хмелів. Це був один із волосних центрів Шипинської землі. Місце його знаходження досліджував відомий український історик Мирон Кордуба на початку ХХ століття. Про це детально розповіли історик-краєзнавець, вчитель історії Карапчівського ЗЗСО І–ІІІ ст. Ілля Москаль та його колишня учениця, нині студентка Анастасія Тесліцька. У співавторстві з поетом, публіцистом Ярославом Кузиком Ілля Москаль у 1995 році написали книжечку про історію с. Карапчів “Віки горять”. Більш ґрунтовну історичну монографію “Карапчів над Черемошем” написав і видав у 2003 році історик-краєзнавець Ілля Стринадко. Тож нинішні й наступні покоління жителів Карапчева, Бабиного і Валів мають джерела історії, а тепер ще й історико-краєзнавчий комплекс. Героїчні історичні події давних років тісно переплелися з теперішньою кривавою війною, розв’язаною росією. На території комплексу встановлені світлини полеглих воїнів-Героїв с. Карапчів. Найперше всі учасники свята хвилиною мовчання та молитвою вшанували їхню пам’ять і поставили біля портретів квіти та запалені лампадки. Учениця Асіє Тернова виконала пісню “Зупиніть війну”. Першим взяв слово творець і натхненник комплексу, історик-краєзнавець, публіцист, фотограф Корнелій Волошин. Він наголосив, що історія Хмелиського – це унікальна, славна і героїчна сторінка в історії України. Зроблене залишиться дітям і внукам. Ініціатор подякував громаді за допомогу у створенні прекрасного історичного Городка. Багато робіт виконував сам, наприклад, заготовляв і фарбував колоди, вирізьбив Тризуб, зробив світлини полеглих воїнів села Карапчів. Все робилося під його керівництвом. Корнелій Волошин також розповів, що написав книгу про Хмелиський і працьовитих людей цього краю. Голова Вашківецької ТГ Микола Перч не стояв осторонь створення історичного комплексу. У своєму виступі він відзначив, що день відкриття є важливим, бо тут завжди велась оборона нашого краю від кочівників. Він висловив велику вдячність Корнелію Волошину і вручив почесну грамоту та грошову премію, а також медаль “За заслуги перед громадою”. Також голова громади вручив грамоту учениці 4 класу Бабинської школи Асіє Терновій, лавреатці Всеукраїнського конкурсу “Код нації” у номінації “Найкраще у світі”. У своїй роботі вона висвітлила давні історичні події, що відбувалися в городку Хмелів. Відкриття комплексу було не просто важливою подією, це було свято української історії, духовності, культури, звичаїв, традицій, пісень, поезії, це свято наповнення людської душі великою вірою в перемогу, бо перемагали ми колись, переможемо і тепер. Величезні оборонні рови в три ряди збереглися донині. Вони вражають: для забезпечення оборонців і людей водою тут була викопана криниця глибиною до 50 метрів. Були, а можливо, й збереглися, таємні підземні ходи. Споруджено багато фортифікаційних оборонних споруд. Карапчів, можна сказати, триєдине село, куди входять села Бабине і Вали. Вони роблять все разом. Символом української народної пісні, народних звичаїв і традицій є знаний на Вижниччині та Буковині загалом фольклорний колектив “Бабинські свашки”. Учасниця ансамблю Параска Іванческул продекламувала народну поезію “Без верби і калини нема України”. Односельці висловлюють щиру вдячність і велику шану керівниці колективу Фрозіні Вірсті і учасницям: Євгенії Попадюк, Наталії Опаєць, Октавії Іванчук, Валентині Сорокан, Парасці Іванческул. З роками “свашок” стає менше, тому вони залучають до співу учнів школи, своїх дітей, внуків. Разом із ними співали діти: Інна Веренько, Асіє Тернова, Віктор Опаєць і Ганна Ватрич. Маленька українка Ганна Ватрич прочитала вірш, а учні Карапчівської школи Юрій Паламарюк і Вероніка Найда виконали пісню “Карапчівські соколята”. Вдало вписався в це патріотичне свято виступ фольклорного ансамблю “Чорнобривці” Карапчівського центру традиційної культури під керівництвом директора центру Дмитра Зав’яльця. Активно долучились до організації та проведення свята начальник відділу освіти, культури, молоді та спорту Володимир Лучак, в. о. старости с. Карапчів Михайло Миронко, завідувачка бібліотеки с. Карапчів Наталія Клим та небайдужі односельці. Жінки Хмелиського впорядкували територію городка, а лісни-
16 Культура без провінції · “Жива нитка історії, яка пов’язує минулі, сучасні та майбутні покоління українців, ніколи не перерветься”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Культура без провінції · “Жива нитка історії, яка пов’язує минулі, сучасні та майбутні покоління українців, ніколи не перерветься”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин