Освітній простір · “Молодь чекають нові пошуки, знахідки й здобутки на науковій ниві”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Ой, школо, школо… Несвяткові роздуми не тільки про освіту
Слово Просвіти, №37 за 2025 рік
Володимир ВАКУЛЕНКО, Харківщина
Насправді закінчення загальноосвітньої школи може бути великим стресом для випускника, що за кілька років призвичаївся до того середовища, яке стало вже більш-менш своїм. А тут раптом це середовище треба змінювати повністю. Але не кожен готовий навіть у 17 років вийти в широкий світ. Що вже говорити про 15 років. А що залишається молодій людині (частіше – її рідним) на згадку про школу? Ні, не фотоальбоми, які з кожним поколінням стають дорожчими – за їх виготовлення платити треба все більше. Лишається інше. Несписані кольорові олівчики. Щось би ними малювати, та хто вже займатиметься цим? Фломастерів не так шкода, бо то річ недовговічна – як пересохли, то викидай. Колись, пригадую ще свої, доводилось капати в них одеколон, але-то на один раз. А олівці лежатимуть, чекатимуть, поки хтось візьме їх до рук. Пам’ятаю, колись довелося знаходити в шухлядах не тільки свої, а навіть материні, але вже, мабуть, не шкільні, а з часу навчання в технікумі, так звані хімічні. Коли стрижень трохи занурити у воду, він змінює колір. Молодші за мене, може, й не застали вже таких. А в матері, видно, не вистачало духу викинути згадку про юність. Мої роди – і материн-
Олександр АНДРЄЄВ, директор обласного комунального позашкільного навчального закладу “Рівненська Мала академія наук учнівської молоді”
23 телемости “Київ – Європейський Центр ядерних досліджень (ЦЕРН, м. Женева, Швейцарія) – обласні Малі академії наук України” — це унікальні можливості не просто доторкнутися до наукових відкриттів у галузі фізики високих енергій, а й наживо поспілкуватися з носіями знань, які впевнено дивляться в очі майбутнього, висувають сміливі гіпотези, роблять неймовірні дослідження для того, щоб пізнати світ, закони його існування. 21 серпня 2025 року такий захід, темою якого був “Аналіз даних експериментів на Великому адронному колайдері, експеримент ський, і батьківський – десятиліттями жили за принципом “хай буде”. Все може стати в нагоді. Вони несли на собі тягар воєн і голодоморів, а дехто й репресій. Лишаються шматочки пластиліну, де один колір назавжди зліплений з іншим, як барви життя. Іна тих шматочках також ніби назавше зберігається тепло дитячих пальчиків. Що з тим пластиліном і олівцями робити – викинути? А чим вони завинили, за що заслуговують смертної кари? Ліплення розвивало дрібну моторику пальців (за педагогічною термінологією). Та й творчі здібності, може. А вони є у всіх. Але старші здебільшого не помічають їх у молодших і не дають імпульсу до розвитку, не скеровують дитину чи учня на шлях істинний. Лишаються несписані зошити, ледве початі. Я довший час не думав про етимологію слова “зошит”, поки не натрапив на його напівзабутий синонім “зшиток”. І згадалися розповіді батька про те, як він у 1940-х, будучи учнем сільської школи, власноруч робив собі зошити для шкільних предметів, обрізаючи й зшиваючи білі поля з радянських газет. Тоді газети були великоформатні, тож поля були відносно широкими. На отакому й навчалися школярі. А мої шкільні роки всі минули за брежнівських часів, коли-то одні, то інші товари час від часу ставали дефіцитом. Шкільні зошити не виняток. І не забулося, як класний керівник періодично дає вказівку своїм: принести на завтра гроші на певну кількість зошитів. У клітинку, в лінію, а для молодших – в косу лінію. Отак і постачалися зошити – через школи, бо у вільному продажу вони були зрідка. Тож учням під час купівлі в класі говорилося (як голос волаючого в пустелі): “Ви ж дивіться – не псуйте, не обмальовуйте, бо в спекулянтів купуватимете”. (Ще одне напівзабуте слово радянської доби).
А несписаний зошит – це нездобуті знання, невиконані завдання. Багато років з них не пропадало жодного аркушика, бо вони використовувалися якщо не самими школярами, то їхніми батьками, щоб писати листи рідним чи друзям. Це був стиль і спосіб життя, без якого люди не уявляли себе. Ті листи залишалися як пам’ять про них. Що залишиться після теперішніх – шкода говорити. Тепер же куди їх, ті зошити? Мемуари про своє минуле люди не писатимуть. І пиріжки не загортатимуть. У мене рука не піднялася б використати таке добро “на розпалку”, пам’ятаючи, як складно було з цим ще в мої шкільні роки. А чи помітили ви таке явище, коли по тому, як людина закінчує школу – байдуже, чи живе вона там же, чи далеко, – десятиліттями не приходить на ювілейні зустрічі однокласників? Не хоче. Не лише тому, що, можливо, там треба давати певну суму на застілля. Це необов’язково. Але і це непоодиноке явище – у них не минає неприхована чи неусвідомлена образа на цю школу як людське середовище, й навіть на будівлю за те, що не отримав там належної позитивної уваги. Це як
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
