Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №37 за 2025 рік

16 с. · 37 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 37 (1318), 18—24 вересня 2025 Свято в Пісках КИРИЛО СТЕЦЕНКО

На малій батьківщині нашого славетного земляка Павла Тичини відбулося справжнє свято мистецтва – Всеукраїнський літературно-мистецький конкурс “Добридень тобі, Україно моя!”. Цей день став подією, що об’єднала поезію, музику, спів, живе слово та щиру любов до України. Учасники й гості заходу створили неповторну атмосферу духовного піднесення та творчого єднання. Серед почесних гостей – талановита поетеса, прозаїк, драматург і волонтерка Тетяна Череп-Пероганич; громадський діяч та засновник ГО “Вікімедіа Україна” Юрій Пероганич; члени товариства “Чернігівське земляцтво” у Києві на чолі з Валерієм Демченком; українська співачка та викладачка вокальної школи “Муза” Елла Єфімчук; краєзнавець і журналіст Євген Букет; радник голови ради ТОВ “АСТ АГРО” Віктор Скоренко та інженер-землевпорядник цього ж товариства Тетяна Дерека. З теплими словами подяки до гостей, меценатів та учасників звернулася заступниця міського голови Юлія Петренко. Вона наголосила, що кожен внесок у проведення конкурсу – це внесок у збереження української культури та нашої спільної духовної спадщини. До Президента України До Верховної Ради України До Кабінету Міністрів України До Ради національної безпеки і оборони України від зібрання громадських об’єднань під егідою Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка Конкурс став ареною для яскравих виступів – звучали українські пісні, поезія, щирі слова привітань. Переможці отримали нагороди, учасники – сувеніри та подяки, а глядачі – незабутні емоції. Конкурс “Добридень тобі, Україно речуючи українську мову, культуру та ідентичність. 4. Протягом ХХ–ХХІ століть Російська ПЦ постійно співпрацювала із московитськими (російськими) окупантами, благословляючи захоплення чужих територій. І нині вона не лише благословляє, але й бере активну участь у війні Московії (Росії) проти України та підтримує кремлівську пропаганду. 5. Сучасна російсько-українська війна довела, що УПЦ МП є швидше не духовною інституцією, а мережею, яка поширює ворожий Україні ідеологічний вплив, деморалізує суспільство, виправдовує колаборантів та діє як агентура держави-агресора. Таким чином, московська церква не має ані історичного, ані духовного права на існування в Україні. Виходячи з цього, ми вимагаємо: 1. Провести низку практичних заходів для деполітизації УПЦ МП. А саме: - здійснити перевірку навчальних програм у духовних навчальних закладах УПЦ МП на предмет наявності у курсах, які вивчають студенти, антиукраїнських ідей та смислів, прославляння політичних та духовних осіб, які знищували чи знищують українську культуру та духовність, перебувають під санкціями України, пропагування російської історіографії тощо; - депортувати з України всіх архиєреїв УПЦ МП, які мають російське громадянство чи позбавлені українського, а також припинити політику “подвійних стандартів” щодо їх перебування в Україні; - зняти із державної реєстрації (якщо така є) та припинити діяльність всіх парамілітарних структур (козачі організації, т.зв. “охоронні структури” тощо), які створені при релігійних організаціях УПЦ МП і фактично проводять силові акції для дестабілізації міжцерковних та державно-церковних відносин; моя!” вкотре довів, що сила мистецтва здатна єднати серця, зберігати національну пам’ять і надихати на нові творчі вершини. Фото і текст із сайту Бобровицької міської ради ВАЛЕРІЙ ФРАНЧУК КОСТЯНТИН СУШКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Звернення щодо діяльності в Україні структур УПЦ Московського патріархату

Шановні керівники Української держави! Ми, представники громадських об’єднань, які діють під егідою Всеукраїнського товариства “Просвіта”, звертаємося до Вас із рішучою вимогою деполітизувати діяльність в Україні структур Московського патріархату, які, прикриваючись релігійними формами, упродовж століть були інструментом московитського (російського) імперіалізму, духовного поневолення та національного гноблення українців. Історичні факти незаперечно свідчать: 1. З часу заснування Київська митрополія була духовним і канонічним центром Руси-України. Перебуваючи в юрисдикції Вселенського патріархату, митрополія мала широкі права і свободи, що дозволяло їй зберігати українську самобутність своїх вірян. 2. У 1686 р. Московський патріархат рейдерським чином, через підкуп та політичний тиск, підпорядкував Київську митрополію. Вселенський патріархат ніколи не визнавав цього акту. 3. З часу з’яви в Україні Московська православна церква стала провідником царської та імперської політики, запе- ПЕРЕДПЛАТА—2025
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22).

- припинити діяльність усіх громадських організацій, які діють при релігійних інституціях УПЦ МП або ж на їх користь, і які проявили свою антиукраїнську сутність; - унеможливити вплив на українські релігійні організації іноземних структур та агентів, передусім у питаннях фінансування релігійних та білярелігійних структур. 2. Для унеможливлення спекуляцій та уникнення виконання законодавства тримати під постійним контролем процес повернення українському народові захопленого релігійного майна, передусім українських святинь. 3. Сприяти розвитку і утвердженню Православної Церкви України як єдиної канонічної спадкоємиці Київської митрополії. 4. На постійній основі проводити широкі інформаційні кампанії для населення країни з метою донесення правди про сфальшовану історію Московського патріархату та його злочинну роль у поневоленні України. 5. Відновити викладання окремих курсів “релігієзнавства” у закладах вищої освіти, ліцеях та коледжах України. Ми переконані, що духовна незалежність є так само важливою для України, як і військова та політична. Лише очистившись від багатовікової московської облуди, яку нав’язували і донині нав’язують клірики Московського патріархату в Україні, український народ зможе розвиватися у власній вірі, культурі та традиції. З повагою від імені громадських об’єднань, що діють під егідою Всеукраїнського товариства “Просвіта”, — Голова ВУТ “Просвіта” імени Тараса Шевченка Павло МОВЧАН 9 вересня 2025 р. Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Цей дім української культури зберігатиме в своїх стінах християнські скарби українського народу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

що потребують особливого міжнародного захисту. Ми переконані, що об’єднання зусиль української держави та українських закордонних громад дозволить зберегти “Український Єрусалим” у Бавнд-Бруку як непорушний символ української пам’яті, єдності та гідності. Це стане потужним сигналом не лише для українців у світі, а й для міжнародної спільноти: Україна вміє берегти своє коріння і свою історію. Звернення підписали: Павло Мовчан, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Кирило Стеценко, голова Київської “Просвіти”, народний артист України, Микола Голомша, професор права, політик, Георгій Філіпчук, перший заступник голови ВУТ “Просвіта”, академік НАПН України, Валерій Франчук, народний художник України, Фергад Туранли, доктор історичних наук, професор, Іван Заєць, народний депутат України п’яти скликань, громадський діяч,
Суспільство · “Цей дім української культури зберігатиме в своїх стінах християнські скарби українського народу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Відкритий лист-звернення

Президенту України Міністру закордонних справ України Міністру культури та стратегічних комунікацій України Шановний пане Президенте, Шановні панове Міністри! Ми, представники українських громадських, культурних, наукових та релігійних організацій, звертаємося до вас у зв’язку з критично важливою для нашого народу справою – збереженням української духовної та історичної спадщини у Бавнд-Бруку (США). Український культурно-меморіальний комплекс у Бавнд- Бруку відомий як найважливіший у Північній Америці духовний центр української еміграції та найбільший український некрополь у Західній півкулі. Він є унікальним символом боротьби та незламності українського народу. Тут спочивають визначні діячі визвольного руху, очільники Української Народної Республіки, видатні митці та науковці, творці українського війська і національної церкви. Цілісний ансамбль комплексу поєднує будів- Кирило СТЕЦЕНКО, голова Київської “Просвіти”, композитор та скрипаль, народний артист України, онук сподвижника Митрополита УАПЦ Василя Липківського, протоієрея УАПЦ, композитора та урядовця УНР Кирила Григоровича Стеценка Дізнавшись із соціальних мереж про намір керівництва Української православної церкви США продати або навіть дозволити зруйнувати будівлю Українського культурного центру, який є невід’ємною частиною Українського духовно-меморіального комплексу в Савт-Бавнд- Бруці (штат Нью- Джерсі), я був просто шокований, бо в таке повірити неможливо. Одразу ж пригадалося, що мав щастя побувати тут у 1990 р. – відвідував легендарний цвинтар, церкву Св. Андрія і саме той, так несподівано загрожений, Український культурний центр. А ще пишаюся, що мав авдієнцію у Святійшого Патріярха Мстислава та отримав благословенну ним грандіозну книгу “Українські колядки і щедрівки” з його дарчим написом. Тож тепер, ознайомившись з доступними матеріялами, мені хотілося б поділитися своїми враженнями із земляками “в Україні та не в Україні сущих”. Але найперше та термінове – це те, що вже 18.09.25 о 19.00 за місцевим часом у Муніципалітеті м. Franklin Township, що у Somer- set County (NJ), відбудеться перше слухання цієї справи за участю місцевої влади та представників української громадськості. Лідерами громадського руху, який став на захист нашої загальнонаціональної святині, нашої історико-культурної спадщини на території США, виявили себе незламна Галина Ясинська (Нalyna Ja- sinska) та президент молодіжної організації SVITANOK NYC Олександр Таран (Oleks Taran). Благаю, доки не пізно, приєднуймося до боротьби! Захистімо глобальні святині України! лі, установи та інституції, в яких зосереджене культурне, просвітницьке й духовне життя українців сучасної Америки. Однак останнім часом з’явилися тривожні сигнали щодо можливої втрати або відчуження частини цього надзвичайно важливого об’єкта спадщини. Йдеться не лише про землю та споруду Українського культурного центру – мова про символи української історичної пам’яті, які повинні бути збереженими й переданими наступним поколінням. У нинішніх умовах війни та боротьби за українську національну ідентичність збереження таких осередків має не лише культурне, а й державницьке значення. Бавнд-Брук – це духовний міст між Україною, США та українцями діаспори, який не можна втрачати. У зв’язку з цим ми закликаємо: Президента України - Взяти питання збереження цілості комплексу у Бавнд-Бруку під особистий контроль. - Ініціювати міждержавні консультації з урядом США та українськими організаціями діаспори щодо гарантій збереження української спадщини. Міністерство закордонних справ України - Негайно розпочати дипломатичні заходи у співпраці з Посольством України в США та українською громадою Америки з метою недопущення відчуження та руйнації комплексу. - Порушити питання Бавнд- Брука у форматі двостороннього діалогу з урядом США. Міністерство культури та стратегічних комунікацій України - Розробити план державної підтримки та опіки над українською спадщиною в діаспорі, починаючи з Бавнд-Брука. - Ініціювати створення спеціального фонду для збереження пам’яток української культури за кордоном. - Включити Бавнд-Брук до офіційного переліку об’єктів української культурної спадщини, Юрій Нагулко, заслужений художник України, Дмитро Чистяк, письменник, доктор філологічних наук, Дмитро Ломачук, кінорежисер, доктор мистецтвознавства, Петро Ющенко, народний депутат України трьох скликань, громадський діяч, Тетяна Негрій, співачка, режисер, заслужена артистка України, Олександр Саган, релігієзнавець, доктор філософських наук, Олександр Ковалів, доктор економічних наук, Галина Дацюк, журналістка, письменниця, членкиня головної ради ВУТ “Просвіта”, Петро Чернега, доктор історичних наук, професор, Віталій Мельничук, народний депутат України першого скликання, кандидат економічних наук, Сергій Присухін, доктор філософії, професор, Роман Кухарук, журналіст, громадський діяч, Микола Васьків, доктор філологічних наук, професор, Ігор Зоц, головний редактор тижневика “Слово Просвіти”. 8 вересня 2025 р., м. Київ Колядки та щедрівки Митрополита Мстислава і завдяки жертвенности вірних Української православної церкви у США та діяспорі, побудований цей дім української культури і посвячено 16 серпня року божого 1987 на звеличання тисячоліття Хрещення Руси-України, здвигнутий в пам’ять зруйнованих храмів та спалених книгозбірень і архіві в Україні, він зберігатиме в своїх стінах християнські скарби українського народу”. Цей пророчий напис звучить як охоронна грамота, як пряма пересторога, як приголомшливий небесний вирок усім бездушним руйнівникам української духовної спадщини, історичної пам’яті та національної гідности. Гадаю, що Тарас Шевченко вже передбачав подібні ситуації, коли писав: “А на сторожі я поставлю слово!” До речі, саме в цьому загроженому Культурному центрі працює та швидко розширюється Українська школа. Так, але працювала!.. На жаль, Консисторія саме цієї осені без жодних пояснень припинила її роботу у стінах Центру. Таке враження, що над Центром – над останнім заповітним творінням Патріярха – вже занесено дамоклів меч. Cui prodest? Неймовірно хочеться вірити, що в Консисторії, в Раді Митрополії, у Церковному Соборі УПЦ США просто “не відають, що творять!..” Чи відають?..
Суспільство · “Цей дім української культури зберігатиме в своїх стінах християнські скарби українського народу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Глобальні святині України

У роки найбільших випробувань, в часи смертельної загрози кожен народ, кожна спільнота гуртується навколо рідних символів, знаків, ідей та образів, які не просто єднають мільйони людських душ, а й наснажують їх непереможною енергією віри у власні сили, радістю причетності до прийдешньої спільної та омріяної Перемоги. У Конституції України вказано, що нашими національними символами є небесно-золотистий прапор, одвічно-сакральний герб трисуття, а також могутній і водночас ніжно-щемний славень, у якому для нас закодована пророча заповідь: “Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці”. Саме для цього наші найкращі сини та доньки знову ізнову “здобувають рідну державу”. Зберегти націю Хочемо ми того чи ні, але майбутнє вже настало. Збережуться лиш ті нації та спільноти, які встигнуть перетворитися на “глобальні”. Цьому може сприяти (або перешкоджати) світова інформаційна павутина. Усе залежить від нашого спільного наставлення, від заповзятливої креативності, активності та здатності до співпраці. Через величезні втрати й трагедії сам Бог підводить українців до такого розуміння майбутнього та наступальних дій. Регулярні хвилі нашої еміграції та перетворення України на світового гуманітарного донора можуть призвести до того, що нас, “не в Україні сущих”, виявиться більше, ніж лишатиметься на Батьківщині. Головні запитання: “Чи ми спроможемося зберігати в собі та поширювати у світі нашу національну культурну ідентичність? Чи будемо далі сприймати власну мову, традиції, мистецтва і духовні цінності як щось нам життєво необхідне? Чи захочуть наші нащадки й ми надалі лишатися українцями, куди б нас не закидала доля?”. Філософія виживання лише заради фізичного ім а т е р і а л ь н о г о процвітання змушує до збайдужіння, соціальної мімікрії, духовного самооскоплення та, зрештою, до моральної деградації. Саме такі невтішні висновки приходять, коли замислюєшся над імовірними мотивами організаторів операції з відчуження (руйнації, зонування, перепрофілювання) Українського культурного центру та землі під ним. Культурний центр Український Єрусалим на чужині Саме так говорив про Бавнд- Брук Патріярх УАПЦ Мстислав, який особисто вимріяв, вистраждав, об’єднав вірян і вклав чималі кошти, щоб викупити землю, упорядкувати старий військовий цвинтар та протягом 1950-1980-х років побудувати тут найбільший духовний і культурно-меморіальний комплекс українців у Північній Америці, перетворити кладовище на національну легенду – на найповажніший у Західній півкулі некрополь українського народу. Аналізуючи інформацію про цей унікальний заповідний комплекс українського православ’я, я зауважив, що, крім легендарного цвинтаря, до нього належить не менше 12 споруд та інституцій освітнього, духовного, наукового і культурного призначення. Нижче подаю перелік найважливіших об’єктів. Отже, архітектурною і духовною домінантою комплексу є Собор Святого Андрія Первозванного – катедральний собор та символ УПЦ у США, зведений (протягом 1955–1965 рр.) у пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 рр. У Крипті (підвальному приміщенні), під вівтарем Храму розташований Мавзолей Св. Воскресіння Христового, де міститься поховальний склеп і музей Патріярха Мстислава, а також 276 склепів видатних українців. Неподалік від Храму розташовано Консисторію (управу УПЦ), Семінарію Св. Софії, Музей церковних святощів, Українську бібліотеку, Науковий архів, Друкарню та Готель для літніх людей. Завдяки жертовності української громади та з благословення Патріярха Мстислава тут у 1987 р. було збудовано капітальну споруду Українського культурного православного центру. Ось що написано на меморіальній дошці на фасаді Центру: “З ініціативи Блаженнійшого “Любому Кирилові Стеценку на добрий спогад про єдину зустріч в Українському Єрусалимі на чужині”
Події, факти, коментарі · “Ми мусимо діяти швидко. Не завтра. Не після погоджень. Зараз”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Перебуваючи в Києві, спецпредставник президента США Кіт Келлог заявив, що рф програє війну проти України, попри агресивну риторику кремля. За його словами, якби путін перемагав, “він би був у Києві, Одесі, біля Дніпра”, цитує видання Clash. “Якби путін перемагав, він був би у Києві, Одесі, біля Дніпра, і він би змінив уряд. Насправді росія програє цю війну”, – заявив Келлог. Також Келлог заявив, що сучасна росія суттєво відрізняється від тієї, якою була в срср. Він також звернув увагу на ядерну риторику кремля, зауваживши, що, крім росії, ядерну зброю мають також США, Велика Британія та Франція. “Це не та росія, не той радянський союз, який я знав у розпал Холодної війни. Це інша росія. Вони багато говорять, але якби я був путіним, я б дуже хвилювався. путін іноді брязкає своїм ядерним озброєнням, але США, Велика Британія та Франція теж є ядерними державами”, – підкреслив Келлог. Професор права Микола Голомша у своєму заклику від українського народу до всіх країн вільного світу, країн доброї волі, до коаліції рішучих, зокрема, на своїй сторінці у Фейсбуці написав: “Поки ми соромимось говорити про реальну, ефективну військову допомогу – ворог не дрімає. Поки ми вичікуємо “поступовість”, “поетапність”, “узгодження” – путін і його підручні отримують нескінченний потік боєприпасів, дронів, ракет і систем, що дають їм змогу вбивати, руйнувати, топтати наші міста й долі, та вже й стріляти по Європі. Вони діють швидко, ретельно і без вагань. А значить – ми мусимо діяти так само. Не завтра. Не після погоджень. Зараз”. Письменник і блогер Дмитро “Калинчук” Вовнянко на своїй сторінці у Фейсбуці пише про скандал навколо боєприпасного заводу фірми “Rheinmetall”: “Я нагадаю суть історії, аби стала зрозуміла вся глибина глибин. У лютому 2024 р. “Rheinme- tall” анонсував проєкт будівництва в Україні заводу з виробництва боєприпасів – снарядів 155 мм, шалену потребу в яких відчуває фронт. І от у серпні 2025 р. (через півтора року!) “Rheinmetall” повідомив, що темпи робіт в Україні фірму не влаштовують, бо наразі їм тільки відведено земельну ділянку. Німці відверто ремствують на надмірну бюрократію та складність процедур – за ті самі 1,5 року такий самий завод у Німеччині вже почав видавати продукцію. Реакція знайомих бізнесменів на цю новину була неповторна: “Це німці ще смаленого вовка не бачили – проти них ще кримінальних справ не порушували. От коли порушать та як почнуть тягати на допити!..” Міністр освіти і науки Оксен Лісовий повідомив, що близько 300 тисяч українських дітей за кордоном продовжують навчання в українській системі освіти. Україна робить усе можливе для їхнього навчання за українознавчими програмами, перезараховуючи дисципліни, здобуті в національних системах освіти інших країн, повідомляє УНН. Найбільше випускників, які отримали 100-120 балів з української мови на національному мультипредметному тесті, у Закарпатській області. Таких вступників 6,7%. В Одеській області такі результати має 5% абітурієнтів. У Луганській – 4,9%. Про це повідомляє сайт OBOZ.UA з посиланням на звіт Українського центру оцінювання якості освіти. Водночас найкраще з тестуванням впоралися у Львівській області, де 8,1% вступників мають найвищі 200 балів з цього предмета. Далі розташувався Київ – 7,1% абітурієнтів. Третє місце розділили між собою Івано- Франківська та Сумська області, які мають 5,2% 200-бальників. Київська міська рада додатково виділила ще 4 млрд грн на підтримку військових, всупереч вилученню центральною владою з бюджету столиці значних коштів, повідомив мер української столиці Віталій Кличко. “Сьогодні Київрада має збільшити підтримку наших захисників. Щоб Київ міг і надалі допомагати військовим. Тому розглянемо проєкт рішення про внесення змін до міської цільової програми “Захисник Києва”. Йдеться про збільшення фінансування потреб сил оборони та безпеки на 4 млрд грн. Таким чином фінансування програми “Захисник Києва” в 2025 році зросте майже до 11 мільярдів”, – написав Кличко в Телеграм. Разом із тим він назвав вилучення 8 млрд грн з бюджету міста “пограбуванням Києва”. Керівник апарату КМДА Дмитро Загуменний у свою чергу повідомив, що закон про вилучення у Києва 8 млрд грн вступив у силу, попри те, що він визнаний неконституційним, повідомляє “Інтерфакс-Україна”. Український громадський і політичний діяч, співорганізатор першої сучасної української революції (Революції на граніті), історик за фахом Олесь Доній підрахував, скільки ще може прожити російський диктатор Володимир путін. Про це він розповів в інтерв’ю “Апострофу”. “Середньозважений сценарій – це ще 13 років”, – зазначив Доній. Тобто путін, на його думку, здатен прожити до 2038 року. Російсько-українська війна ж триватиме, доки триватимуть життя путіна і його пожиттєве правління, вважає політик. Базово в усіх університетах України професор отримує 17-20 тисяч гривень. Натомість зарплати викладачам треба підвищувати. Про це інформує 24 Канал з посиланням на заяву президентки Київського авіаційного інституту Ксенії Семенової “РБК-Україна”. Вона заявила, що це несмішно. Ми так країну не побудуємо. Володимир Миколаєнко, який очолював Херсон під час російського повномасштабного вторгнення, розповів про втечу з міста силових та спеціальних відомств, включно із рятувальниками. Про це звільнений з полону колишній херсонський міський голова сказав в інтерв’ю BBC News Україна. “Дуже велика кількість людей прийшла до військкоматів (зараз це ТЦК та СП. – Ред.). Це відбувалося на моїх очах. Просто штурмували військкомат: дайте нам можливість захищати Батьківщину. В Херсоні була створена тероборона, бо за великим рахунком військових частин, як таких, в Херсоні немає. У нас там найбільша військова частина, й вона навіть не в Херсоні, а в Чорнобаївці, – це військові з гелікоптерами, але гелікоптери були або на Сході, або на миротворчій місії в Африці. Так що Херсон залишився, за великим рахунком, без тих людей, які повинні були обороняти”, – зазначив Миколаєнко. Але на відміну від звичайних херсонців, заявив він, співробітники та керівники правоохоронних і рятувальних структур залишили місто. При цьому за місяць-півтора до російського вторгнення, додав Миколаєнко, керівництво обласної адміністрації доповідало про мінування мостів та створення дієздатної (“сформованої, усім забезпеченої” під керівництвом досвічених учасників АТО) системи Тероборони й запевняло верховного головнокомандувача України Володимира Зеленського у нібито повній готовності до захисту області, включно із мінуванням мостів через Дніпро і зрошувальні канали. На практиці ж, підсумував Миколаєнко, рядових бійців Тероборони було набрано “з вулиці” вже після 24 лютого. Херсонський міський суд оголосив заочний вирок окупаційному міністру культури Херсонщини Артему Лагойському, відомому за прізвиськом “Бидло”, – 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Про це повідомляє Центр журналістських розслідувань з посиланням на вирок суду. Суд визнав його винним у колабораційній діяльності (ч. 5 ст. 111-1 КК України). Як повідомляв ІМІ, херсонський блогер із псевдонімом “Бидло”, окупаційний “міністр культури Херсонщини” Артем Лагойський разом з російським офіцером украв прах російського державного діяча, дипломата Григорія Потьомкіна перед утечею з Херсона. На церемонії IX Національної кінопремії “Золота дзиґа” серед головних переможців відзначили уродженку Луганської області – поетку та сценаристку Любов Якимчук. Вона разом із режисером Тарасом Томенком здобула нагороду в номінації “Найкращий сценарій” за стрічку “Будинок “Слово”. Нескінчений роман”. Про це повідомляється у соціальних мережах премії. Фільм також отримав відзнаку як найкращий повнометражний фільм року, а Тарас Томенко став лавреатом у категорії “Найкраща режисерська робота”. Активісти вимагають прибрати зображення пам’ятника Алєксандру Нєвскому у приміщенні Салтівської районної адміністрації у Харкові. У сесійній залі досі висить фотографія із зображенням російського завойовника Алєксандра Нєвского, йдеться у повідомленні ГО Деколонізація Україна. “Вони досі не додумалися прибрати зображення. Звернулися до міського голови щодо демонтажу”, – написали активісти руху Деколонізація. Україна. Додамо, що історичний образ Алєксандра Нєвского є міфом, створеним російською пропагандою для використання в політичних цілях, і що його канонізація рпц та шанування в рф є частиною цієї пропагандистської машини. Нині кремль використовує образ Нєвского як “захисника Русі” від Заходу, хоча історично він не був таким, а скоріше завойовником. Українська музика стрімко завойовує слухачів як вдома, так іза кордоном. За результатами всеукраїнського дослідження “Музика має силу”, проведеного лейблом Pomitni спільно з партнерами, частка пісень українською мовою у плейлістах слухачів у 2025 р. зросла до 57%. Для порівняння: у 2022-му цей показник становив лише 34%, повідомляє видання “МІС”. Хто слухає українське найбільше? Аналітики агенції Dive and Discovery Research виявили, що жінки частіше віддають перевагу українській музиці (68% проти 41% у чоловіків). За кордоном інтерес також зростає: у 2022 році українські треки становили 27% плейлістів, у 2025-му – вже 53%. Батькові вбитої у Сполучених Штатах Америки українки Ірини Заруцької відмовили у виїзді з України на похорон рідної доньки. Станіслав Заруцький планував полетіти до США, щоб попрощатися з Іриною, але через обмеження воєнного стану його не випустили з країни. Про це інформує видання Daily Mail, передає УНН. Зазначається, що батько Станіслав до війни працював будівельником, а мати – домогосподаркою з талантом до рукоділля та плетення гачком. Через війну доньці та матері довелося виїхати до США, а батько залишився в Україні. 23-річна українка Ірина Заруцька, яка втекла від війни, загинула від ножових поранень на залізничній станції в Шарлотті. Поліція заарештувала 34-річного Декарлоса Брауна, якому висунуто обвинувачення у вбивстві першого ступеня. Прокурори вимагатимуть смертної кари. До 150-річчя від дня народження Олександра Кошиця Національний банк присвятив йому пам’ятну монету номіналом 2 гривні. Вона продовжує серію “Видатні особистості України”. Завдяки видатному українському хоровому диригенту Олександру Кошицю світ уперше почув “Щедрика” – твір, що згодом став всесвітньо відомим як “Carol of the Bells”. Про це повідомляє НБУ. Вийшла друкована книга “Національний природний парк “Кам’янська Січ”: війна проти природи”. У ній розповідається про те, як на заповідник з правобережжя Херсонщини вплинула війна. Про це повідомили на сторінці у Facebook Біосферного заповідника “Асканія-Нова” ім. Фальц-Фейна. Книга написана у науково-популярному стилі. Серед авторів видання – співробітники “Асканія-Нова”, професори факультету біології, географії та екології ХДУ Олександр Ходосовцев та Іван Мойсієнко, адвокат та директор “Кам’янської Січі” Сергій Скорик. “Це документальна історія про минуле та сучасне природоохоронної території на правобережжі Херсонщини. Парк майже сім місяців був під окупацією і зараз потерпає від ворожих обстрілів. В книзі ми намагалися максимально повно висвітлити усі впливи воєнних дій на біотопи парку”, – написав на особистій сторінці у соцмережах Олександр Ходосовцев. У Храмі святих Бориса і Гліба співробітники заповідника встановили інформаційні банери, що розповідають про історію створення святині XI–XIII століть. Про це виданню “Київщина 24\7” розповіли у Вишгородському історико-культурному заповіднику. Церква Бориса і Гліба є однією з перших мурованих святинь Київської Русі, символом духовної сили та давньої архітектурної традиції. Відтепер кожен відвідувач може ознайомитися з історичними матеріалами, археологічними відкриттями та науковими реконструкціями, які дозволяють глибше відчути велич пам’ятки, що протягом століть була оберегом віри й пам’яті українського народу. Видання “Новини Донбасу” пише, що сім’ї загиблих на війні українських захисників переймаються, що незабаром можуть втратити доступ до могил рідних у прифронтових містах Донецької області. Так, уже троє з Краматорська перенесли три могили українських військових з Алеї Героїв після евакуації сім’ї чи просто у безпечніше місце. Наразі у Краматорську продовжуються поховання на Алеї Героїв, офіційно заснованій 21 серпня 2024 року. Станом на сьогодні на алеї поховані 143 захисники. Загалом у місті поховано 249 військових, адже частину за бажанням сімей ховали на інших кладовищах. На 89-му році життя відійшла у засвіти активна громадська діячка, колишня очільниця Товариства політв’язнів та репресованих Оксана Білозір. Про це повідомило видання “Вголос” з посиланням на Шептицьку міську раду Львівщини. Підготував Ігор ЗОЦ
Гаряча тема · “Це абсолютно інші люди в сенсі енергії, щодо ініціативи. Я можу сказати, що більшість наших проєктів – це насамперед ініціатива молодих”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ше можливостей для проведення ротації у своїй смузі відповідальності за рахунок того, що є ціла низка підрозділів і є відчуття смуги. Тобто ти, як командир, розумієш, що в певному місці в даний момент ти можеш трохи зменшити кількість особового складу – відвести, відпочити, потренуватись тощо. Або навпаки – перекинути їх на інший напрямок і там дати людям відпочити. Тобто інструментів і можливостей з корпусною системою з’являється більше, хоча динаміка не завжди дозволяє це в повному обсязі реалізувати. Нацспротив, мілітаризація і залучення іноземців: від романтики війни до справжньої служби – У відпустки військовослужбовці ходять без проблем? – Якщо є взаємна довіра між командиром і особовим складом, то це безпосередньо впливає на виконання бойових завдань і морально-психологічний стан всередині підрозділу. Будь-який нормальний командир сьогодні за потреби і можливості відпускає військовослужбовця, якщо йому треба на день-два в якусь коротеньку відпустку – побачитись із рідними, якщо або хтось захворів, або з дружиною чи дітьми треба вирішити якісь сімейні справи, або якась бюрократична проблема в нього. У бійця є розуміння, що якщо він зрадить довіру командира, то за це буде покараний. А командир розуміє, що в них довіра з особовим складом, і якщо це реально треба, то він може його відпустити. – Що таке, на вашу думку, національний спротив і наскільки важливо розвивати цей напрям? – Це те, від чого залежить наше майбутнє. Третя штурмова бригада долучилась до створення Київського обласного Центру підготовки до нацспротиву. Він вже півтора року успішно працює і готує цивільне населення по напрямах домедичної підготовки, підготовки інженерно-фортифікаційних споруд, вогневої, тактичної підготовки тощо. Звісно, що це базові навички, це не робить із цивільних військовослужбовців, але це надзвичайно важливо через два основні моменти. Перше – це сьогоднішні реалії, практичний момент. Якщо ти цивільний, це не означає, що тобі ці навички сьогодні або завтра не знадобляться чи твоїй близькій людині. Сьогодні, на жаль, навіть цивільні люди в мирних містах щодня можуть опинитися в ситуації, де знадобляться всі ці навички.
Гаряча тема · “Це абсолютно інші люди в сенсі енергії, щодо ініціативи. Я можу сказати, що більшість наших проєктів – це насамперед ініціатива молодих”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Підполковник ЗСУ Максим Жорін: Молодь іде до нас мотивованою

14 березня 2025 року стало відомо, що на базі 3 ОШБр створюється Третій армійський корпус. Про те, як відбувається перехід на корпусну систему, про актуальну ситуацію на ЛБЗ, про мобілізацію і рекрутинг в ексклюзивному інтерв’ю АрміяInform розповів заступник командира 3-го армійського корпусу підполковник ЗСУ Максим Жорін. “Ми маємо сконцентруватись на військово-промисловому комплексі, на реформуванні війська, в жодному разі не забувати про виробництво і забезпечення, маємо працювати над мобілізаційним станом суспільства. Якщо буде перерва у війні (перемир’я), то одразу з’явиться дуже багато спокус, щоб погратися з населенням в якусь заспокійливу історію. Але цього не можна робити в жодному разі. Треба розуміти, що це тільки перерва, і ми маємо використати цей час максимально ефективно. Ми маємо згуртувати всіх і сконцентруватись на тому, щоб у наступний раунд війни ми вийшли з новими силами, з більш твердою позицією, з більшою силою, ніж у 2014-му або 2022 році. Цей раунд 100% буде, якщо буде існувати росія”, – зазначив під час розмови Максим Жорін, уродженець Рубіжного, що на Луганщині. Рецепт успіху “Трійки”: побратимство, підготовка і впливовість командирів – Як влаштована структура Третього армійського корпусу, чим корпус відрізняється від бригади? – Ми як бригада отримали шанс масштабуватися до корпусу: масштабувати свій досвід, масштабувати навички, вміння, які в нас були, на рівень значно вищий. Часу багато в нас не було на розгортання і формування, яку мирний час. Фронт динамічний, відповідно нам довелось все це робити в досить стислі терміни і в екстреному порядку. Тому що була необхідність на лінії фронту і було завдання від Головнокомандувача брати під керівництво підрозділи і стабілізувати майбутню корпусну лінію, яку потім ми і отримали, як корпус, у відповідальність. Частину офіцерів ми взяли з Третьої штурмової бригади, зокрема, командир Третьої штурмової бригади став командиром Третього армійського корпусу. Також ми до себе в команду взяли багато офіцерів та сержантів з інших підрозділів. Третій армійський корпус на сьогоднішній день вже прийняв до свого складу низку лінійних підрозділів, тобто бригад, які безпосередньо на лінії бойового зіткнення виконують бойові завдання. Також він має так званий корпусний комплект підрозділів. Це підрозділи, які виконують функцію забезпечення, підтримки та підсилення основних підрозділів. Це батальйони протиповітряної оборони, полк безпілотних систем, медичний батальйон, розвідувальний батальйон. – Чи вдається Третій штурмовій масштабувати свій досвід на інші підрозділи корпусу, як планувалось? – Вдається, хоч це процес нешвидкий. Можу одразу сказати, що деякі з підрозділів, що до нас зайшли, є на досить високому рівні. Ба більше, ми абсолютно не цураємось того, щоб переймати досвід тих підрозділів. Тобто немає такого, що є “закон Третьої штурмової” і все, більше нічого. Навпаки, ми відкриті до прийняття і обміну досвідом з іншими підрозділами, тому що вони теж пройшли свій шлях, здобули свій досвід. Що стосується досвіду, якого ми набули у Третій штурмовій, то на сьогодні це стосується бойової підготовки. Це те, що для нас надзвичайно важливо, і що ми ставимо як одне з основних завдань – вийти на один рівень бойової підготовки серед особового складу. Це стосується і безпосередньо бойової підготовки, і принципів, за якими працює сержант та офіцер у підрозділах. Саме цей досвід ми вже масштабуємо і з цим працюємо. Також у нас є постійна робота над помилками. Це те, що ми теж тепер впроваджуємо в нових підрозділах, де обов’язково всі командири між собою після операції обмінюються досвідом: що вдалось, що не вдалось, чому так сталось і які з цього висновки. Для того, щоб у подальшому або повторити цей ефективний досвід, або виправити помилки, які мали місце. – У чому “рецепт успіху” Трійки? – Це великий комплекс багатьох аспектів. Він охоплює бойову підготовку, авторитет командирів, сержантську гілку і внутрішні принципи побратимства. Російський наступ сповільнився, але не зупинився – Яка нині актуальна ситуація на ЛБЗ, зокрема на напрямку, де стоять підрозділи Третього армійського корпусу? – Ситуація, м’яко кажучи, складна, проте нам вдалося силами Третьої штурмової та інших підрозділів, які є у складі корпусу, її стабілізувати. Більше того, нам вдаються невеликі наступальні дії з нашої сторони на тактичному рівні. Тобто покращення тактичного положення, просування вперед, там, де це можливо, і там, де це доцільно. Нещодавно ви могли бачити в новинах інформацію про визволені населені пункти. Це було реалізовано саме силами Третього армійського корпусу. – Які, на вашу думку, підсумки літнього наступу рф і перспективи на осінь-зиму? – Я бачив дуже багато радісних новин про те, що російський наступ провалився, що вони нічого не досягли. Але я не зовсім так на цю історію дивлюсь. Я вважаю, що вони не досягли того обсягу успіху, на який розраховували. Безумовно і абсолютно очевидно, що вони зазнали вчергове просто божевільних втрат. Зниження темпів і динаміки зараз пов’язано з тим, що вони ці втрати не в змозі ігнорувати. Тому їм треба поповнення, заміна підрозділів і ротація. Але не можна ігнорувати той факт, що певні успіхи вони мали. І абсолютно всі фактори кажуть про те, що зупинятись вони не збираються. Тобто навіть ті втрати, яких вони зазнали, лише тимчасово їх призупинили, сповільнили, але вони абсолютно чітко ставлять собі завдання просуватися далі. Насамперед це стосується Донецького напрямку, виходу на річку Оскіл і, за можливості, просування на Запорізькому напрямку. – Наскільки можуть вплинути на ситуацію далекобійні ракети українського виробництва? – Безумовно, це плюс, ще один козир у нашому рукаві. Це не буде переламною історією, суттєво не змінить перебіг подій, але це 100% підсилить нас. Я не зовсім поділяю позицію, що ми до того, як починаємо стріляти, починаємо про це розповідати. Мені здається, що це в іншому порядку треба робити. Тобто, якщо ми вже щось виробляємо, то краще нехай ворог сам здогадується – що саме, в якій кількості, як це працює і де виробляється. Рецепти рекрутингу: як Третій корпус формує нове військо – Розкажіть про “Контракт 18- 24” та інші види мотивації молоді. – Ми жартуємо з цього приводу, що в нас служать мільйонери. Ба більше, ми надаємо зараз свої пропозиції стосовно переліку посад, які підпадають під цю програму. На початку це були тільки піхотинці, потім туди додали ще БПЛА, а на нинішній момент ми пропонуємо, щоб туди додали саперів. Тому що сапери – це люди, які мають багато чого навчитись, і від них багато що залежить. Працюють вони, як правило, або на “нулі”, або в надзвичайно небезпечних умовах. Тому вони теж мають підпадати під цю програму. У нас багато молоді. Я думаю, що Третя штурмова – одна з наймолодших бригад у ЗСУ. В інших підрозділах, які зайшли в корпус, вік, безумовно, відрізняється у вищу сторону. Але молодь до нас іде, і на рівні корпусу ми повністю свій досвід з рекрутингом перекладаємо на інші підрозділи. Я думаю, що молодь так само буде тепер заходити і туди. Молодь приходить, молодь мотивована, її досить багато. Це абсолютно інші люди в сенсі енергії, щодо ініціативи. Я можу сказати, що більшість наших успішних і відомих проєктів – це насамперед ініціатива молодих людей, які ще вчора були цивільними. Вони приходять, пропонують, у них більш широке бачення. Ми, як керівництво, це чуємо і допомагаємо реалізувати. У підсумку це має ефект. Наприклад, у нас діє перша в Україні школа НРК. Академія Killhouse починалася як школа FPV, а сьогодні це вже величезний навчальний комплекс, в який входить і робота з FPV, і з “крилами”, і з НРК. У нас уже відкриті школи в Дніпрі, у Києві, Львові і в Черкасах. У нас найширша мережа навчальних закладів з FPV, причому ми навчаємо і цивільних (для них окремий курс є), і поглиблено військових, які в інших підрозділах працюють у напрямі БПЛА. Вони можуть звертатися до нашої школи і отримувати знання, покращувати фах або спеціалізацію, або змінювати профіль (наприклад, він літав на “Мавіках”, а хоче літати на FPV або на “крилах”). – Чи є якісь проблеми з мобілізацією та рекрутингом? – Мабуть, у нас проблем менше, ніж в інших підрозділах, але питання мобілізації все одно залишається однією з найтяжчих проблем в армії. Ми досі можемо собі дозволити спиратись на добровольців за рахунок власної репутації, за рахунок того, що люди довіряють нашому навчанню, підходу до застосування військ, командирам і так далі. Але очевидно, що в армії з цим є проблеми. Людей не вистачає, я не бачу повного розуміння українського суспільства в тому, що це необхідно. На це накладаються російські інформаційно-психологічні операції, що в комплексі заважає абсолютно органічному процесу мобілізації. Але помилково думати, що є якесь одне рішення щодо питання мобілізації. Над цим питанням треба дуже багато працювати. Це й інформаційна робота із суспільством, і мілітаризація суспільства, і довіра до війська, до командування, до керівництва держави. Це навіть політичні питання з корупцією тощо. Усе це є комплексом внутрішнього мобілізаційного стану і довіри до тих процесів і до тих структур, які сьогодні цим займаються. Ми на своєму рівні, на рівні Третьої штурмової, а тепер і на рівні Третього армійського корпусу, із цим самостійно працюємо. За рахунок цього є потік людей, які добровільно хочуть у нас проходити службу. Більше того – навіть серед мобілізованих. А в нас їх дуже багато, більшість людей, які усвідомлюють своє місце, своє завдання і покладену на них відповідальність. Більшість мобілізованих – це люди, які дочекались, коли до них дійшла черга, і вони абсолютно усвідомлено пішли, виконують завдання, проходять навчання і показують себе дуже ефективно на полі бою. В окопі контрактники і мобілізовані стоять поруч і однаково виконують бойові завдання. – Як відбувається ротація і як відбуватиметься потім демобілізація? – Ніхто наразі не може відповісти, коли ми зможемо реалізувати демобілізацію. Бо немає жодної людини у світі, яка знає дату закінчення війни. Ба більше, навіть, якщо умовно ми наблизимось до якоїсь паузи, це не дасть нам змоги демобілізувати військо. Це, навпаки, буде період, в який нам треба буде сконцентруватися на посиленні війська, на його модернізації, на пришвидшенні всіх процесів, що нині відбуваються, на переході на нові принципи, стандарти і філософію у війську. Тобто це буде період, коли військо працюватиме ще більше за рахунок того, що воно менше буде залучене в бойові дії, але більше буде залучене у своє переформатування та модернізацію. Що стосується ротації, то у форматі корпусу це стає трохи легше, тому що з’являється біль-
Гаряча тема · “Націоналізм – це внутрішній ідеологічний стрижень українців”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

України. Тепер іноземець може підписати контракт з будь-якою бригадою, в якій він вирішить проходити службу. Його контракт майже такий самий, як і в українця, він відрізняється тільки тим, що в ньому немає наслідків за розірвання контракту. Він захотів – захищає нас. Перехотів – розриває контракт і повертається до себе в країну. Єдина різниця – те, що, на відміну від українця, він може на цей процес впливати. А все інше, зокрема, грошове забезпечення, умови в них такі самі, як в українців. У третьому армійському корпусі є фіни, поляки, колумбійці, американці. Багато хто з них трохи романтизують цю війну. Тому що вона з екранів схожа на бойовик. Здається, що це круто, це кайф. А коли реально потрапляють на війну, і тим більше на таку, що відбувається у нас, то ця романтика в реальному часі дуже швидко зникає. Вона, найімовірніше, буде потім у тих, хто переживе цю війну. Але нині на початку багато іноземців собі уявляють її трохи інакше. Проте більша частина таки продовжує службу, виконує бойові завдання. Є, наприклад, окремі фахівці, які в країнах НАТО проходили службу на якомусь із озброєнь, які нам передають. То, звісно, таких людей дуже важливо використовувати саме на цьому напрямі, тому що вони знають, як це озброєння ремонтується, як воно експлуатується, знають, як із ним працювати. Український націоналізм у війні: реалізація ідеї, час якої настав – Як забезпечується Третя
Гаряча тема · “Націоналізм – це внутрішній ідеологічний стрижень українців”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Хто гальмує розворот українців від московської церкви

Другий момент – моральнопсихологічний. Це змінює в людей ставлення до того, що відбувається в країні, хто вони в цій країні і що вони мають робити. Тобто після закінчення курсу людині вже не треба пояснювати, що в країні війна, що треба її захищати, людина це вже розуміє. І майже з кожного випуску після цих курсів люди свідомо долучаються до війська. Вони знаходять для себе відповіді і підтвердження того, що вони на правильному шляху. Якби в нас відбулася повна мілітаризація суспільства, то кожен, хто поруч із тобою, в необхідний момент зміг би надати тобі допомогу або собі допомогу, якщо в цьому буде потреба, бо мив таких реаліях живемо. Також цим людям уже не треба буде пояснювати, чому не варто читати російські новини і їм довіряти. Їм не треба буде пояснювати, чому українській армії треба допомагати. Тобто це надзвичайно важливо, бо це змінює світогляд суспільства, і в цьому лежить майбутнє нашої країни. Якщо ми на цей шлях не станемо, то, на жаль, нам буде надзвичайно складно. – Чи багато у вас в бригаді іноземців? Як вони до вас потрапляють, хто ці люди? – Насправді іноземців в українській армії трохи менше, ніж про це розповідають у російських ЗМІ, але, тим не менше, вони є. Показують себе непогано. На початку повномасштабної війни вони були сконцентровані в окремих підрозділах, переважно – в Головному управлінні розвідки. Але з часом цей контракт став доступний і для Збройних Сил Такий вигляд мав збудований 1883 року заходами прот. Петра Скорини Данинський Свято0Троїцький п’ятикупольний храм Микола ТИМОШИК 2 квітня ц. р. у моїй рідній Данині коло Ніжина стався давно очікуваний сход із несподіваним для самих організаторів результатом: із 98 зареєстрованих у залі на зборах у сільбуді – всі “за”. Ціна питання: виведення знаменитого Свято-Троїцького храму з-під лабет московських попів. Те було незабаром опісля, як помер данинський батюшка. Мешканці зі звезених насильно владою ще в 30-х роках із колишніх данинських хуторів у показове радянське Шлях Ілліча (нині Яблунівка), де покійний отець Микола додатково мав прихід, зініцювали цей перехід. І цю ініціативу одразу масово підтримали данинці. Відтоді минуло майже пів року. За цей час я оприлюднив кілька матеріалів на цю тему, причому на різних мережевих платформах та в друкованих виданнях. Зосібно: в чернігівській “Сіверщині”, “Енциклопедії Носівщини”. Зміст заголовків цих публікацій кажуть самі за себе: “Як і чому носівська Яблунівка позбулася “опіки” московських батюшок”, “Сенсація з рідної Данини: знаменитий Свято- Троїцький храм тепер знову український”, “Свято- Троїцький храм Данини втретє став українським”, “Чому Данина стала “бомбою” для відмосковлення церкви в чернігівському краї?” І що ж? Як кажуть старожили – а віз і нині там… Данинці вже й житло для нового священника підшукали. Місцева півча не раз збиралася на переучування супроводу піснеспівів, як було за автокефальних часів, – із московського на український. І в тому не виявилося проблеми: своє, генетичне, повертається до серця і стверджується швидко. Новий священник ПЦУ отець Олександр постійно приїздить у штурмова? – Ми намагаємося мінімізувати частку саме державного забезпечення в підрозділах. Більшість нашого забезпечення – це допомога місцевих громад з різних куточків України, починаючи від західного кордону і закінчуючи східними регіонами. Є офіційна процедура, коли громада передає на фінансову частину підрозділу під конкретну потребу кошти. Умовно, ми пишемо лист на якусь громаду у Львівській області, що нам треба купити броньовану машину М113 у Британії. Вони виділяють кошти на це, конкретно під цей кейс. Міністерство оборони України підписує тристоронній договір з тими, хто продає цю машину, і ми за кошти цієї громади під контролем Міністерства оборони закуповуємо необхідне нам озброєння, боєприпаси, забезпечення, амуніцію. Навіть харчування ми додатково закуповуємо за ті кошти, які нам надають в допомогу. Також нам допомагає середній, малий бізнес. Хтось безпосередньо закуповує і передає по актах передачі, а хтось, якщо потрібно, передає під конкретний кейс кошти. – Чи готова держава до вирішення проблем ветеранів? – Поки що більшість із нас ще не ветерани, а військовослужбовці. Але ветерани потроху з’являються. У цю категорію здебільшого потрапляють люди, які за станом здоров’я не можуть виконувати бойові завдання. Відверто кажучи, я не бачу повної готовності держави на сьогоднішній день вирішувати проблеми ветеранів. Ба більше, Данину на свята. Але служби проводить… під церквою. Бо ключі від храму й досі… в руках московитів. Конкретно – у представника рпц із сусідньої Шатури батюшки Василя. Він також стало приїздить у Данину, демонстративно відчиняє храм, не приховуючи свою зневажливу посмішку в бік місцевих “патріотів”. Одностайний вихід знакового в історії Чернігівського краю села Данини на правдиву дорогу до віри своїх пращурів не став “бомбою”, як мені на початку здавалося, – ні для сусідів, ні для інших українських теренів. Консервативне українське село, навчене історією, зайняло очікувальну позицію: мовляв, побачимо, що з того буде. А вийшло те, чого ніхто не очікував. На 35-му році Української державності державний апарат на місцях працює, як за старих совєтських часів: крючкотворство, видимість реформ, зневага до інтересів громади, від-мені не зовсім зрозуміло, чому ветеранською політикою часто займаються не ветерани, принаймні на деяких керівних посадах. Очевидно, що не ветеран не зрозуміє глибини і всієї проблематики, з якою стикається ветеран після повернення. Сьогодні ми, як Третя штурмова – і цей досвід теж буде масштабуватися на Третій армійський корпус – не перекладаємо відповідальність на державу, а просто цим питанням займаємось самі. У нас, якщо людина зазнала поранення, вона не випадає з підрозділу, а потрапляє в руки патронатної служби, яка повністю супроводжує весь процес лікування. Якщо, на жаль, так сталося, що військовослужбовець загинув, то патронатна служба бере на себе всі проблеми, з якими стикнулась родина загиблого. У нас найвищий відсоток повернення після поранень назад до служби. Навіть коли військовослужбовці втрачають кінцівки або можливість виконання бойових завдань, безпосередньо пов’язаних з ЛБЗ, ми знаходимо їм посади, де вони можуть далі продовжувати службу і бути корисними. Але якщо так вже сталося, що за станом здоров’я людина не може жодного завдання виконувати, то навіть у цьому випадку вона не випадає, а залишається в орбіті підрозділу, в орбіті патронатної служби, наших цивільних проєктів. Ми шукаємо можливості для працевлаштування, вирішуємо проблеми з житлом тощо. Тобто людина не залишається сама, вона залишається в бойовій родині. І так має працю-сутність патріотизму і волі до реформ. Причіпки, і то по кілька разів, до будь-чого: не так оформлені списки учасників зборів, не такий протокол, не такі бюлетені. Причіпки й до комплекту документів: не ті витяги, не ті копії. І це – упродовж шести місяців?! Цікаво, що коли за часів президенства Кучми місцеві храми масово і швидко передавали в підпорядкування москви, ніхто до подібних документів не чіплявся. Про прямий і прихований спротив українському відродженню, прагненню мільйонів простих українців жити у справедливій країні, будувати правдиву державу – написано й озвучено немало. Бракує головного: рішучих, зважених і професійних дій державного проводу, бракує політичної волі. Особливо на місцях. А це провокує в суспільстві посилення зневіри, розчарування, апатії, нездатності чи небажання влади на місцях вирішувати нагальні питання громад. Аналіз проблеми щодо гальмування проходження документів у владних коридорах від громад, де на законних підставах були прийняті рішення про переходи храмів з-під московського підпорядкування, гадаю, на часі. А поки що з цієї публікації випливають запитання, на які давно очікує відповідь громада. Оскільки цей текст буде поширено публічно, в тому числі надіслано в ЗМІ та до Чернігівської крайової влади, виділяю лише три запитання: 1. Чи відома керівництву області кількамісячна історія із свівати всюди, тому що це дуже важливо. Це мінімізує наслідки того, коли військовослужбовець не може соціалізуватися і адаптуватися після повернення зі служби. А із цією проблемою ми ще стикнемось, хоч на сьогодні вона ще не так гостро стоїть. – Як показав себе під час широкомасштабної війни правий та націоналістичний рух та яке його місце в Україні майбутнього? – Мені здається, що відповідь на це питання абсолютно очевидна. Український націоналізм показав себе як єдиний ідеологічно спрямований рух, який повністю відповідав тим засадам, про які він говорив, і робив те, що обіцяв. Тобто слова українських націоналістів повністю збіглися з їхніми діями. Націоналізм – це внутрішній ідеологічний стрижень українців. Українські націоналісти – це ті, хто безпосередньо взяв у руки зброю і захищає сьогодні Україну не тільки в Третій штурмовій, а в абсолютно різних підрозділах. Вони і серед десантників, і в морській піхоті, і в ТрО, і в Силах спеціальних операцій, і в Головному управлінні розвідки. Це ті люди, які ще до початку війни внутрішньо були готові до того, що цей момент настане. І завдяки тому, що цей прошарок в Україні існував, ми витримали перші складні часи, коли у нас була певна криза управління і реагування. Саме в цей час українські націоналісти очолили підрозділи, очолили Сили територіальної оборони, ДФТГ на місцевому рівні. І все це спрацювало. Спілкувався Євген БУКЕТ Нинішній опікун храму в Данині від ПЦУ – колишній ченець Києво0Пе0 черської лаври, а нині настоятель храму Іоана Богослова в Ніжині ієромонах Петро Цюра з автором тексту домим затягування реєстрації документів нової громади ПЦУ Данинського Свято-Троїцького храму, що в Ніжинському районі? 2. З яких причин мешканці села упродовж пів року не можуть отримати законне право входу до свого храму, щоб молитися своєю рідною мовою, за умов, що всі документи були подані до державного органу у відповідні зі встановленим порядком? 3. Чи можна довідатися публічно прізвища конкретних виконавців, які за службовим становищем покликані були своєчасно розглянути справу та прийняти відповідне рішення? Знову про невидиму й не названу в публічному просторі силу, яка зводить нанівець пролиту кров борців за українську Україну в минулому і тепер Такий вигляд має храм у Данині сьогодні. Куполи знищені за вказівкою вла0 ди 1962 року заради перетворення його на радянський колбуд
Спадщина · “Юнаки і юнки гордилися, що вони – козаки, часто називали себе січовиками й січовичками”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Вічно живі й нездоланні козацько-лицарські ідеї До 125-річчя заснування Кирилом Трильовським першої “Січі”

Юрій РУДЕНКО, доктор педагогічних наук, професор, завідувач лабораторії козацької педагогіки НДІ козацтва Інституту історії України НАНУ Василь РУДЕНКО, відповідальний секретар Енциклопедичного проєкту “Український світ” Університету “Україна” Відзначення історичних дат, ювілеїв – це не звичайні події суспільного життя, а велика необхідність, ознака європейської цивілізованости, поступу народу, трансформації його у Націю. Глибинне осмислення минулого, переживання й роздуми нових поколінь рідного народу над важливими, доленосними фактами, подіями, явищами етнонаціонального буття сприяють вдосконаленню життя, розвою його на вищому рівні, залученню молоді до розв’язання найактуальніших завдань і проблем, досягненню нових цілей. Відзначення 125-річчя заснування відомим політиком, ідеологом, просвітником, соратником М. Драгоманова та І. Франка Кирилом Трильовським 5 травня 1900 р. першої “Січі” у с. Завалля Снятинського повіту в Галичині є надзвичайною подією. Адже через кілька років “Січі” як добровільні молодіжні руханково-протипожежні товариства стали швидко поширюватися не лише в Галичині й Буковині, а й у багатьох інших регіонах України і за кордоном, де проживали українці. Невдовзі вже нараховувалося близько 1500 “Січей” (за іншими даними, на 1914 р. – 1056, вони створювалися й діяли, в основному, в першій половині ХХ ст.), головним завданням яких фактично було на козацько-лицарських ідеях, традиціях готувати зростаючі покоління до національновизвольної боротьби з чужинськими окупаційними режимами, побудови незалежної Української Держави. В умовах кровопролитної війни рф проти волелюбної України, підступно розпочатої ще в 2014 р., кожен наш громадянин, зокрема учень-старшокласник і студент має глибоко знати, що на основі “Січей” Кирила Трильовського, які нараховували в своїх лавах сотні тисяч юнаків та дівчат, у переддень і в роки Першої світової війни (1914-1918) було створено з ініціативи їх засновника 96 бойових військових товариств “Українські Січові Стрільці” (УСС) – предтеча майбутньої Української Армії. З дозволу влади було сформовано Леґіон Українських Січових Стрільців у складі 2500 воїнів, хоч заяви подали близько 30 тис. стрільців. Леґіон УСС героїчно воював на фронтах війни із загарбницькими московськоросійськими військами. Згодом була створена в розпалі революційних подій Українська Галицька Армія (УГА), під захистом якої виникла Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). 22 січня 1919 р. в Києві об’єдналися Українська Народна Республіка і Західно-Українська Народна Республіка в єдину демократичну соборну Українську Державу. Корпус січових стрільців на чолі з визначним полковником Є. Коновальцем, дислокуючись у Фастові, забезпечував охорону Центральної Ради, якою керував М. Грушевський. Січові стрільці брали найактивнішу участь у боях із московсько-більшовицькими та іншими ворогами в Українській національно-визвольній революції 1917-1921рр. Вихованці “Січей” брали активну участь у створенні самостійної України, були міністрами, генералами, на інших керівних посадах. Частина з них була у лавах УПА. Яскраво видно із наведених історичних фактів, саме на “Січі” К. Трильовського випали такі грандіозні успіхи в гартуванні вітчизняних військ, українському державотворенні на початку ХХ ст. Глибоко вивчаючи історію створення й діяльності молодіжних організацій “Січей”, сучасна молодь, дорослі громадяни ґрунтовніше усвідомлять ідеологію, духовні цінності українського козацтва, нашої національної лицарської еліти, які успішно формували в січовиків та січовичок К. Трильовський, його політичні соратники, однодумці, прибічники масового січового руху із практичним повсякденним застосуванням ідей і настанов Т. Шевченка й М. Драгоманова. К. Трильовський усе життя вважав себе послідовником великих ідей Т. Шевченка і М. Драгоманова, якого С. Русова, класик української педагогіки (вона знала 10 європейських мов), називала “Шевченко в політиці”. К. Трильовський з перших років навчання в польській гімназії (українських ще не було) відчував силу й вагомість національного чинника в житті, розвитку кожної особистости. Пізнаючи науки і право в університеті Чернівців, потім у Львові, переконався, що рідний український народ перебуває під гнітом австрійських і польських окупантів. Глибоко ввібравши в себе народний дух, він оволодів українським світосприйманням, тому легко, невимушено спілкувався, знаходив спільну мову з представниками різних регіонів України. Керуючись синівською любов’ю до рідної землі, свого народу, К. Трильовський працює адвокатом у Коломиї, активно включається в культурну, політичну і громадську діяльність. Надаючи пріоритет у боротьбі з чужим народові ладом, він бере найактивнішу участь в організації однієї з перших прогресивних партій – радикальної, діяльність якої схвалював М. Драгоманов. Її членами були І. Франко, Ю. Бачинський (автор знаменитого політичного маніфесту “Україна уярмлена”), М. Павлик, М. Ганкевич, інші відомі пасіонарні діячі Західної України. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., як підкреслюють дослідники, поняття “радикал”, “радикальна партія” означали “свідомий українець”, “стійкий патріот України”. К. Трильовський, знаючи про глибоку любов українців до козаків, які героїчно, по-лицарському боролися кілька століть з ворогами свободи українського народу і збудували дві форми національної державності – Землі вольностей Війська Запорізького, тобто Запорізьку Січ і Гетьманщину, вирішив ідейно й духовно гартувати молодь, формувати їхню готовність обстоювати національні інтереси демократичними шляхами, у разі потреби – із зброєю в руках. Органи влади Австро- Угорської імперії, реакційне чиновництво, польські дідичі (поміщики) і шовіністи займалися інтригами, наклепами й на самого К. Трильовського, і на кошових отаманів, інших членів “Січей”. Статут Товариства “Січ” вимагав, щоб його членами ставали юнаки і дівчата української національности, що сприяло тісному згуртуванню, єдності української молоді, розвитку її політичної свідомости, формуванню національних інтересів національно-державницького світогляду. На чолі кожної “Січі” стояв кошовий отаман, який мав свого заступника – осавула. Крім них, до “Січі” входили писар, хорунжий, обозний, скарбник, сурмач, довбиш, чотири четарі (охоронці), інші члени. Селянам, міським жителям, інтеліґеції та ін. подобалися красиві кольорові козацькі однострої, відзнаки членів Товариства. Юнаки і юнки гордилися, що вони – козаки, часто називали себе січовиками й січовичками. Кожна “Січ” мала свій січовий прапор, спершу малиновий, згодом синьо-жовтий. Кожен член “Січі” носив на грудях широку стрічку (вони називали “лєнта”) малинового чи синьо-жовтого кольору. На прапорі “Січі” була написана її назва (за назвою населеного пункту), а з другого боку прапора був портрет або видатних гетьманів (Сагайдачного, Хмельницького, Дорошенка, Мазепи, Полуботка та ін.), козаків-героїв чи великих українців (Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, Лесі Українки та ін.). На капелюсі чи шапці членів “Січей” прикріплювалося красивою металевою восьмикутною зорею кольорове павине перо. Із проблем самоорганізації молоді “Січей” у місцях проживання чи навчання допомагали патріотично налаштовані представники інтеліґенції, громадськости (вчителі, професори ґімназій, інших навчальних закладів, лікарі, юристи, політики, громадські діячі тощо). Вони допомагали січовикам і січовичкам діставати наукову, художню й політичну літературу для поширення серед народу, інші засоби з метою проведення просвітницької, культурно-масової роботи, національновизвольної аґітації. Члени “Січей” провадили наполегливу боротьбу з неписьменністю, шкідливими звичками куріння, надмірного вживання алкоголю, підвищували мораль, культуру побуту й поведінки в родині, публічних місцях. Відкривали читальні, книгозбірні, організовували каси взаємодопомоги, Народні доми (центри культури, самоосвіти), розвивали художню самодіяльність, економічні відносини на селі, короткотривалі курси тощо. Велику увагу приділяли проведенню мітинґів, демонстрацій, страйків, походів, вишколів, організовували протести проти порушень законів, злочинних дій цісарської влади, влаштовували крамниці тощо. Важливо, що розвивалися творча праця, діяльність членів “Січей”, їхніх прибічників, бо це сприяло підвищенню історичної, національної свідомости, активности в політичних заходах – народних вічах, мітингах, походах, страйках, масових протестах супроти несправедливих дій місцевої влади, суддів, розширенню сфер застосування української мови, створенню умов для розвитку рідної культури. Члени “Січей”, їхні симпатики, ідейні послідовники з душевним піднесенням створювали власні вірші, складали пісні на суспільно-політичні, громадські теми, в яких утверджували народну правду, українські ідеали людини – козака, лицаря, борця за волю та свободу рідного народу, стверджували практичні дії з метою досягнення демократичними, конституційними засобами і шляхами встановити справедливий лад, збудувати самостійну Україну. Великою популярністю, любов’ю багатьох українців, насамперед членів “Січей”, користувалися вірші, пісні самодіяльних поетів Івана Петришина, Віри Лебедової, Сильвестра Яричевського, Дмитра Макогона, Івана Сандуляка, Павла Думки та ін. Понині гордістю пісенної спадщини січовиків, українських січових стрільців та їхніх керівників, є пісні на слова К. Трильовського “Гей, там на горі Січ іде!”, “Про Січ славну – Запоріжжя”, І. Франка “Гей, Січ іде!”, прославлена пісня-гімн січових стрільців “Ой, у лузі червона калина похилилася” (сл. С. Чарнецького, муз. М. Гайворонського) та ін. Січовики й січовички, їхні прихильники і симпатики, які готували себе до вступу в “Січі”, цілеспрямовано виховувалися К. Трильовським, його сподвижниками на героїчних традиціях українського козацтва, на ідеях Т. Шевченка і М. Драгоманова. Значна частина сучасної молоді, недостатньо ідейно й морально вихована, має багато чому повчитися з національно-духовної спадщини січового руху. За сучасних суворих умов аґресії рф проти України дуже повчальними є такі ідеї, принципи “Січей”: “Воля народу – найвищий закон!”, “Один – за всіх, і всі – за одного”, “Єднаймося, в єдності – сила!”, “Любімо, захищаймо Матір-Україну, будьмо їй вірні до загину!”, “Козацька слава і звитяга – наша гордість!” та ін. Із метою підвищення національної і політичної свідомости учасників січового руху, зміцнення єдности “Січей”, формування у січовиків та січовичок, їхніх послідовників ідейно-політичного, національно-патріотичного, державницького світогляду вже через 2 роки після заснування першої “Січі”, коли налічувалося сотні осередків, були повіти, де діяли “Січі” майже у кожному селі. К. Трильовський вирішив проводити здвиги, січові свята, які проходили на високому ідейному, політичному піднесенні. Члени багатьох “Січей” красивими організованими колонами, в чудових одностроях, під національними прапорами, із бойовими піснями, музикою оркестрів та співом хорів проходили вулицями й майданами міст, містечок і сіл. При цьому організовували демонстрації, мітинґи, спортивні вправи, змаги. На таких святах, фестинах, інших урочистостях із запальними, пристрасними промовами виступали відомі українські політичні й культурні діячі, депутати Австро-Угорського парламенту, Галицького сейму К. Трильовський, В. Стефаник, Є. Олесницький, М. Лагодинський, М. Левитський, інші запрошені високі гості. Напередодні Першої світової війни К. Трильовський домігся від австро-угорської та польської Товариство “Січ”. Кирило Трильовський у центрі. Коломия, 1910 р.
Пошта “СП” · “Згуртуватись, об’єднатися в єдину всеукраїнську організацію, щоб відчути силу, непоборну енергію єдности в маcштабі всієї нашої держави”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

влади створення військового товариства “Українські Січові Стрільці” на основі 96 “Січей”. Цим самим він почав практично реалізовувати свою давню мрію – готувати молодь до майбутніх битв, боротьби зі зброєю в руках за Самостійну Україну. Величавий Шевченків здвиг “Січей” і “Соколів” відбувся у Львові 27-28 червня 1914 р. – до 100-річного ювілею Т. Шевченка. На ньому Трильовський наголосив, що “наш святий обов’язок – визволити Кобзареву могилу і весь український народ з-під царського кнута” деспотичної росії. А в неділю вулицями Львова марширували не лише спортивно-руханкові товариства “Січ” і “Соколи”, але й новітнє українське військо – “Українські Січові Стрільці” зі зброєю в руках. Це була велика історична подія, яка надихала українців на боротьбу за власну національну армію, державу. Австро-угорські чиновники, польські пани та підпанки, шинкарі й лихварі, “хруні” (відступники від українства, зрадники) були налякані підвищенням національної і політичної свідомости членів “Січей”. Недруги, вороже налаштовані представники та прибічники влади писали доноси на січовиків у державні органи, всілякі фальшивки, робили наклепи, організовували несправедливі вироки судів. У 1907 р. адвокат К. Трильовський завдяки широкій підтримці народу на виборах до Австро- Угорського парламенту переміг і став його послом (депутатом). З лицарською сміливістю з трибуни столиці імперії, у пресі він часто публічно, наполегливо викривав злочини влади, захищав національні, політичні й соціально-економічні інтереси українців, їхні права і свободи. Нам, педагогам, необхідно самокритично визнати, що переважна частина сучасної молоді, випускників шкіл та вишів, глибоко не знає, наприклад, ані здобутків гетьмана Кирила Розумовського (1750-1764), ні масового покозачення на Київщині в середині ХІХ ст., ні героїчної діяльності кошового отамана Задунайської Січі Михайла Чайковського та його збройної боротьби за самостійну козацьку Україну з московсько-російськими військами під час Кримської війни 1853- 1856рр. та ін. На превеликий жаль, здобутки багатьох педагогів-ентузіастів навчально-виховних закладів із проблем козацької педагогіки, лицарського загартування молоді залишаються часто замовчуваними, непоміченими з високих адміністративних і наукових посад держави. Цінний досвід розвитку козацької педагогіки, зокрема здобутків К. Трильовського з проблем військово-патріотичного загартування молоді заслуговує на значно більшу увагу в умовах аґресії рф. Як палкого патріота України, визначного політика, ідеолога, просвітника, громадського діяча, засновника молодіжних товариств “Січей” і “Українських Січових Стрільців”, які стали “ядром”, “серцевиною” українських військ у Національно-визвольній революції 1917-1921 рр., К. Трильовського шанували І. Франко, Леся Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Павлик та ін. великі українці. Передові політики, культурні й громадські діячі країн Європи, насамперед Центральної і Східної, поважали К. Трильовського як представника українського народу, який мужньо боровся за його інтереси, двічі (1907, 1911) був обраний депутатом Австро- Угорського парламенту, послом Галицького сейму (1913). Із гордістю зазначимо, що в документах підкреслюється: Кирило Трильовський як посол до Віденського парламенту здобуває найбільше голосів (44 тис.) по виборах з усіх 516 послів у 1907 р. У січових піснях, які співали часто в сім’ях, на вулицях і майданах, у Народних домах, на демонстраціях та мітингах лунали заклики до боротьби зі шкідливими звичками, проти всього консервативного й реакційного в житті, що “ішло від влади”, що “гальмувало розвій могучих сил, які в тих масах дрімали” (К. Трильовський). Як ніхто інший із тогочасних проводирів, К. Трильовський володів чарами впливу на серця й душі сотень і тисяч українців: як незвичайний оратор, козацький характерник своєю харизмою, якоюсь внутрішньою енергетикою запалював слухачів і глядачів, домагався поставлених цілей. Поруч із лідерами народних мас країн Центральної і Східної Європи Т. Масариком, Ю. Пілсудським, депутатами Віденського парламенту К. Трильовський виступав на мітингах, вічах, демонстраціях, фестинах, інших велелюдних урочистих зібраннях, зміцнював солідарність громадян Австрії, Польщі, Чехії, Словаччина, Сербії, Хорватії та України в боротьбі за права і свободи, миру Європі. Ініціативного, енергійного й невтомного в національно-визвольній діяльності К. Трильовського постійно вибирали на перші керівні посади в політичній, державотворчій та громадській діяльності. Приміром, у 1912 р. його обирають ґенеральним отаманом Українського Січового Союзу, де об’єдналися усі “Січі”. В 1914 році він стає головою Бойової управи Леґіону Українських Січових Стрільців. Того ж року його обирають членом Головної Української Ради, а 1915 – Загальної Української Ради у Відні. У 1919 році К. Трильовський стає членом Української Національної Ради (парламенту) Західно-Української Народної Республіки. К. Трильовський проводив постійну просвітницьку роботу серед рідного народу, молоді. Він видавав книжки, брошури (близько 80), ґазети, часописи, календарі “Отаман”, “Запорожець”, “Січові співаники”, місячник “Зоря”, двотижневик “Хлопська правда”, активно друкував статті, інші матеріали (дослідники нараховують до 1800 публікацій рідною та іншими європейськими мовами). К. Трильовський досліджував і поширював серед українців наукову, політичну інформацію про національно-визвольний рух у європейських країнах, наприклад – в Італії, Польщі. Кирила Трильовського члени “Січей”, “Українських Січових Стрільців”, прибічники і вболівальники січового руху з любов’ю та повагою часто називали “Батько Січей”, “Наш Батько Кирило”, “Наш Батенько Кирило”, “Батько січового руху” та ін. Історія “Січей” К. Трильовського – це славна й вагома частина історії героїчного українського козацтва та січового стрілецтва, їхньої військової, політичної, державо-і націєтворчої діяльности. Це історія вперше практично реалізованої, самобутньої козацької педагогіки, лицарського загартування молоді, формування в неї готовності, здатності подвижницьки жити, зі зброєю в руках боронити рідну землю від ворогів і будувати міцну незалежну Україну. Кожному з нас, сучасників, корисно і повчально осмислювати й пам’ятати пророчі слова Антона Чернецького, написані в 1962 році в Швейцарії, про засновника “могутнього масового руху молодої ґенерації українців” К. Трильовського і його видатні заслуги: “Без “Січей” не було би УСС (Українських Січових Стрільців), ані УГА (Української Галицької Армії), не було би й 1 листопада 1918 (перемоги революційних Січових Стрільців у Львові. – Автори), ані Акту 22 Січня 1919 року! Без “Січей” не було би того ідейного зв’язку воюючої Наддніпрянської і Наддністрянської України, який так виразно задокументувався в часі нашої Національної Революції і в часі наших визвольних змагань – живою традицією, з якою ми живемо і з якою йдемо у майбутні змагання!” На нашу думку, в мережі Inter- net значною мірою не висвітлені величезні заслуги Кирила Трильовського як одного з найвизначніших просвітників, політиків, ідеологів, педагогів, публіцистів і громадських діячів України. У процесі проведення наукових і науково-практичних конференцій із проблем козацької педагогіки, лицарського загартування молоді на базі Університету “Україна” ставилися й обговорювалися питання підготовки до створення Всеукраїнської добровільної дитячо-юнацької організації “Лицарська молода Січ” (орієнтовна назва), до складу якої увійдуть численні загони, об’єднання, осередки, згуртовані в одну потужну всеукраїнську організацію дітей дошкільного віку, учнів і студентів, працюючої молоді. Чимало юнаків та юнок – членів багатьох молодіжних місцевих “Січей”, “Козацьких Республік”, кошів, куренів і роїв джур, інших осередків молодих козаків в умовах кровопролитної війни рф, “русского мира” проти України прагнуть згуртуватись, об’єднатися в єдину всеукраїнську організацію, щоб відчути силу, непоборну енергію єдности в маcштабі всієї нашої держави, й надавати ще більшу допомогу Збройним Силам України, спільними зусиллями зробити великий внесок у майбутню Перемогу, зміцнення незалежної України та відбудову зруйнованих міст і сіл. У лавах такої всеукраїнської організації, яка творчо продовжуватиме ідеї, традиції Українського козацтва, “Січей” К. Трильовського, його “Українських Січових Стрільців”, готувати дітей і молодь до служби в ЗСУ, інших силових структурах держави, щоб із зброєю в руках захищати рідну землю, народ від будь-яких загарбників, окупантів. Така організація, чимало осередків якої фактично вже діють у всіх регіонах України, триматиме творчі зв’язки з молоддю європейських країн. Ряд науковців, зокрема педагогів і психологів Університету “Україна” та інших вишів, уже підготували чимало наукових і науково-методичних матеріалів для того, щоб така молодіжна національно-патріотична організація почала активно реалізовувати положення свого статуту і програми.
Пошта “СП” · “Згуртуватись, об’єднатися в єдину всеукраїнську організацію, щоб відчути силу, непоборну енергію єдности в маcштабі всієї нашої держави”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Козаки у 60 тільки в силу вбираються”

Олександр СЕРЕДЮК, письменник, журналіст Саме ця українська народна приказка стосується мого побратима, отамана ГО “Звичаєве козацтво” Віктора Ващенка. У селянській сім’ї (колишні брацлавські козаки), в селі Гончиця Погребищенського району, що на Вінниччині, народився третій міцний хлопчик. Дитинство минало на березі ріки Рось, яке його гартувало для подальших випробувань. Після закінчення середньої школи поїхав до столиці навчатися на автослюсаря, бо любив механіку з дитинства. Але згодом перейшов до будівельної бригади робітників. Рослий і м’язистий, він одразу завоював авторитет на будівництві. Невдовзі став майстром на будові, потім – армія. По закінченні навчання (1981) в Київському інженерно-будівельному інституті працював на столичних новобудовах доти, доки дика ринкова економіка не заволоділа всеукраїнським простором. Тоді з товаришем створюють фермерські господарства “Київська Русь”, “Еней” і починають вирощувати овечок, свиней, курей, індиків і навіть страусів. Проте невдовзі зрозуміли, що без власної землі таке виробництво стає нерентабельним. А землю розпаювали і селяни віддавали в оренду тим, хто більше платив. Тому довелось згорнути аграрний бізнес і повернутись до свого фаху – будівельника. Взяли в оренду будівельну техніку: крани, екскаватори, тягачі і налагодили свій будівельний бізнес. Але почався Майдан, Революція Гідності, тож за покликом серця у листопаді 2013 року Віктор Ващенко зі своїми козаками ГО “Звичаєве козацтво” – в перших лавах Майдану, куди увійшов у 4-ту козацьку сотню. путін розпочинає повільну агресію: захоплює Крим, частину Донецької і Луганської областей. Майданівці почали формувати свої добровольчі батальйони для захисту Батьківщини. І одним із перших в добробат “Золоті ворота” вступає Віктор зі своїми побратимами. Після реформування добробатів у 2015 році Віктор переходить в батальйон “Азов” в розвідгрупу спеціального призначення. Працювали в Маріупольській зоні. Співпрацювали з “Правим сектором” вс. Комінтернове. У 2015–2019 роках був позаштатним бійцем, якому не платили бойових. – Чому? – запитую його. – Тому що мені тоді був уже 61 рік. “Йди на дембель, – казали командири. – Ти вже старий і за законом тобі не можна служити у ЗСУ”. – Так Україна у вогні! – кажу їм. – Потрібно захищати нашу неньку. У мене ще є порох у порохівницях, – відповідаю їм. – Козаки в 60 тільки в силу вбираються! Я залишаюся зі своїми побратимами, адже маю досвід водія автотранспорту будь-якої модифікації. – О, тоді ти нам дуже потрібен, – відповів командир. – Призначаємо тебе командиром взводу водіїв. – Але у штабі фінансові бюрократи не можуть переступити параграфи закону. І я воюю як позаштатний солдат, – розповідає Віктор. – Хлопці скидалися мені по сотні гривень на кишенькові витрати. І так тривало до 2022 року, до повномасштабної війни з рашистами. – Ця людина мені потрібна, – сказав капітан, його командир з позивним “Рапід”. 24 лютого 2022 року він перебував у ССО полку “Азов”. Потім перейшов у 3-тю штурмову бригаду. Комбат Білецький пише рапорт Головнокомандувачу генералу Залужному з проханням залишити Віктора Ващенка в лавах ЗСУ. Відповідь не забарилася. “Залишити для захисту Батьківщини”, – зробив резолюцію Головком. Так старий солдат із позивним “Вітан” опинився в артилерії ССО в підпорядкуванні 8-го Хмельницького полку спецвзводу. Воював на Південному напрямку. Останні роки на фронті до грудня 2024 року був уже заступником командира батареї з техніки і озброєння. Потім – в ППО. Як завершив службу, то мав уже 70 років. – Не жалкуєш, що 11 років перебував то на Майдані, то на війні з рашистами, не в штабі чи тилу, а на передовій? – Ніколи, – твердо відповів ветеран, козацький отаман. – Коли все повторилося б, то я, не вагаючись, знову пішов би на передову – і на Майдан, і на фронт. – Який ангел оберігав тебе всі ці роки, що ти не мав жодного поранення, лише декілька незначних контузій? – Мені дуже допомогли семінари козацького цілителя-характерника Володимира Холошні, які він проводив в Центрі козацького характерництва в селі Козин Обухівського району. Я пройшов всі п’ять рівнів разом з тобою. І в гарячих і страшних моментах я відчував неймовірну силу, яка мене огортала, мов в омофор, не даючи влучити кулям і осколкам. Безмежно дякую нашому вчителю. А я безмежно дякую тобі, мій отамане-побратиме, за твою мужність і відвагу, за витривалість і сміливість, бо ти своїм прикладом довів, що “козаки у 60 тільки в силу вбираються!”.
З роси і води! · “Художник пропускає пласти чеснот через чуттєву емоцію серця та критерії високості національної Ідеї”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

честі, самоповаги і поваги до суверенного права іншого. Складний життєвий шлях його репресованої родини навчив, слава Богу, долати тернові загати і творити себе через “не можу”. Лише з сьомого разу Франчук здолав “планку” високої (для тих часів!) Шевченківської відзнаки, не ставши до його честі запопадливою служкою “мистецької” академічної бюрократії. Сьогодні він по праву належить до тієї пасіонарної категорії мистців, що прагне постійно “виходити” за межі професійного середовища, стверджуючи етичне покликання Музи – “олюднювати” українське Серце. Пов’язуючи свої художні творіння з минулим, сучасним і майбутнім України, долею, красою, трагедією і звитягою рідного Народу, Художник пропускає ці пласти чеснот через чуттєву емоцію серця та критерії високості національної Ідеї. Завжди захоплює його непогамовна енергія чинити Добро, несучи світло й надію в кожне людське серце. Це – Людина, яка пише історію, творить музу душею свого Народу. Щира радість, шатах, що завжди й незмінно – поряд з робочим місцем Майстра… Берегиня. Передивившись і перечитавши десятки матеріалів, натрапляю на таке зізнання В. О. Франчука: „Існує стереотип, що художник апріорі мусить малювати пензлем. Саме ним я створив цикл робіт “Джерело” на початку 90-х років, проте пізніше доля вклала у мої руки шпатель. Ним я відображаю життя у своїй творчості. Проте пошук триває – я пишу не лише картини, а й створюю скульптури. Мені це цікаво. Сподіваюся, шанувальникам моєї творчості також“. Той захват, високе естетичне піднесення – непроминальні, вони на все життя. Услід нам із-під руки художника дивляться образи українців, їхні одухотворені душі… Дивляться Сковорода, Шевченко, видатні князі й гетьмани, що творили українську сутність… Цвіте земля маками, мальвами, ліліями й кульбабками… Благословляють церкви й собори, талановито відтворені на полотнах митця… 2008 року В. О. Франчуку присвоєно Національну премію імені Т. Г. Шевченка за серію картин “Розгойдані дзвони пам’яті”, етичний обов’язок, “благоговіння” перед життям – те, що безустанно випромінює ця красивий і благородний Чоловік. Саме такі люди здатні і мають моральне право виховувати Націю, творити не політиканство, а націєтворчу “політику”, адже їх життєвий чин є гідним прикладом для наслідування сущим і наступним поколінням. Франчук якісно відрізняється від частини “прирученої” інтелігенції, що, зазвичай, викидається життям на узбіччя суспільних і державних процесів. У виступах багатьох віншувальників Ювілянта час від часу звучав “жаль”, що в цій святошній, надзвичайно прикрашеній творіннями Валерія Франчука залі бракує владного представництва від культури. “Не бануйте за цим”, – казав колись мій дід. Бо пригадується відомий вислів – “я не боюсь міністра культури, але боюся культури міністра”. Дуже правдоподібно для цього випадку звучав би тут у перекладі Дмитра Павличка застережний сонет Шекспіра: “Перед надсилою художество німіє, / А дурень мудрому відмірює права…”. Але Франчуку своє робити, формуючи Музою світогляд і ставлення до себе та світу на основі самоповаги, державної і національної честі, невтомно йдучи до ще незвіданих верховин своєї життєтворчості, допомагаючи людям пізнати й усвідомити, хто ми є (Ідентичність), які ми є (Цінності), для чого ми є (Націєдержавотворчість), завдяки чому ми є (Націє-культуровідповідність), кому служимо (Людина і Народ). Тож многая літа, високого злету Тобі, Друже Валерію! На фото: Миттєвості ювілею Художника 10 вересня 2025 р. котра вражала мистецьким зображенням національної трагедії і стала одним з аргументів того, щоб світ (не тільки Україна!) голосно заговорив про геноцид українців як нації… Понад 2 сотні робіт – картини-портрети, картини-притчі, картини-свідки… Вони прийшли у свідомість митця з розповідей матері Марії, котра сама була свідком геноциду. Василь Василашко назвав їх „найголоснішим мовчанням померлих від голодоморів“. Валерій Франчук для волинян – близька людина, хоч і народився на Хмельниччині. Його дружина Аполлінарія, талановита мисткиня, сподвижниця й помічниця – родом з Любитова, що біля Ковеля, з родини Кульб, котра зазнала жахливих переслідувань за совєтів. Картини художника свого часу експонувалися й на Волині, в Колодяжному. Особливий український світ художника Валерія Франчука – переконливо життєствердний і животворний у час випробувань. Це молитва вічної душі до неба, до Бога, це віра у безсмертя душі й українців як нації, що твориться щоденно, самовіддано й жертовно. Уклін і вдячність, Майстре!
З роси і води! · “Художник пропускає пласти чеснот через чуттєву емоцію серця та критерії високості національної Ідеї”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Неперевершений Франчук

Георгій ФІЛІПЧУК Ювілейну виставку славного українського художника, лавреата Шевченківської премії Валерія Франчука радо приймав Музей книги і друкарства України Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Самобутній у своєму таланті, небайдужий до суспільної справи ідолі України, він постав як автор унікальної Шевченкіани, трагедійної історіософічної серії картин українського Голодомору-геноциду, захопливих, омріяних ліричною поезією пейзажів рідного краю, України. 213 просвітницьких виставок-презентацій по всьому світу, починаючи з Чернечої Гори в Каневі. Його неперевершені цикли творів: “Молюсь за тебе, Україно” (історія козацької доби, Тарас Шевченко); “Розгойдані дзвони пам’яті” (пам’ять жертвам геноциду-голодомору); “Ода творцю світу” (дива природи української землі); “Пізнання істини” та “Плоди саду людського” (про вічні питання людського життя); біблійні сюжети із серії “Мир Вам!”; “Тиша старого міста” (присвята Києву); “Чорнобиль”; “Джерела” (на сюжети українських народних пісень) та інші засвідчують, що в українському Світі творить і нуртує високого злету Художник-громадянин, Шевченкіана – 250 творів! Франчук – Світло, попри всі випробування. Історія України, яку і відтворює, і творить. Талант від Бога і рідної землі. Свята людина для родини і України. Митець світового рівня. Звісно, художник світового рівня мав би жити заможніше, мати дорогі каталоги зі своїх персональних виставок, багаті державні закупки, добру державну стипендію для творчості. Але це поки що наші побажання. На жаль, лише єдиний раз Національним художнім музеєм було придбано дві Франчукові картини – у 1993 р. Тарас Марусик обдарував побратима і побажав йому виставки в Парижі. Дружина Аполлінарія Франчук сказала: “Я подарувала тобі свій час”. І щиро обійняла коханого чоловіка, як крильми. І ми обіймаємо вас всім серцем, шановний Валерію Олександровичу, і дякуємо за високого українського духу творчість, за золотий час, подарований нам і проведений разом, як одна мить. Бажаємо, щоб усі озвучені на святі задуми здійснилися. Дякую за запрошення і “Лисячі сліди”, які щоранку виводять мене на Українське Золоте. Як от учора. Ювілей Художника, осяяний любов’ю до України, банями Собору і привітаннями тисяч щасливих шанувальників його таланту, – триває. А витоки його міцного духу, відданості Україні – з “граду Полонного і річки Хомори” – малої батьківщини, яку Франчук возвеличуватиме, допоки житиме. гідний син свого Роду і Народу. Він нині займає високодостойне місце в сузір’ї тієї високої української інтелігенції, що викрешує вогонь благородних сенсів служіння своєму Українському народу і національній культурі. Він, не ставши осторонь шляху важкої борні за кращу долю України, є тим, хто доводить правдивість знаменитої аристотелівської тези, що “все людське є політичне”. Місцем борні для художника стала його творча майстерня, активне “ходіння в народ” як будителя і бунтівника українського духу, а ще – волонтерська нива Шевченкової “Просвіти” (нагороджений орденом Нестора Літописця). Завжди був і залишається совісною, скромною, внутрішньо охайною й водночас незручною Людиною, бо в ньому ніколи не згасав промінь людської доброти,
З роси і води! · “Художник пропускає пласти чеснот через чуттєву емоцію серця та критерії високості національної Ідеї”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Жайворонкові небеса

Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ 10 вересня Україна вітала з 75-літтям одного з найкращих своїх синів – Народного художника України, лавреата Національної Шевченківської премії Валерія Олександровича Франчука. Побіля Лаврської святині в ошатній і древній залі Музею книги та друкарства він почув про себе найправдивіші вітальні слова. Казали – Антей, закорінений в рідну землю! Людина- Усміх! Будівничий України, який заклав у її новітній Храм найміцніший камінь. Найвірніший Друг, з яким знатися щастя. Лагідний і погідний, але кремінь, коли обстоює українські інтереси. Переможець, бо у тривалій боротьбі домігся відкриття на Лівому березі Муніципальної картинної галереї. Дзвонар, що голосить правду про Голодомори-геноциди. Автор 280 картин на тему репресованої пам’яті “Розгойдані дзвони...”, 70 з яких подаровані Музеєві. Подвижник, який створив понад 3000 картин. Медіатор між минулими і нинішніми поколіннями – наводить і зв’язує мости. Дарувальник, яких досі світ не бачив. Тому його подаровані картини, як скарб у багатьох-багатьох домівках і музеях. Художник, чиї картини – Голос Кобзаря. Його
З роси і води! · “Художник пропускає пласти чеснот через чуттєву емоцію серця та критерії високості національної Ідеї”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Многії літа вам, Майстре!

Ніна ГОРИК, членкиня НСПУ, м. Луцьк Народний художник України Валерій Франчук відзначає ювілей. Щаслива, що в листопаді минулого року змогла відвідати мистецьку робітню Валерія Олександровича. Щирість і задушевність митця – бездонна. Його слово таке ж розкішне у вияві емоцій, у безмежному українстві світогляду й громадянської позиції, як і картини, що вражають, викликають захват, підносять дух! Дванадцять тематичних циклів, багата стилістика – від символізму до модерну. Щемлива розповідь художника про рідне село, про річечку Хомору, про матір-батька та братів… Дорогі світлини – поруч в портретом матері, створеним рукою сина… Глибокі знання з історії України, розмова про роль особистостей, які сколихнули душу митця і постали на художніх полотнах… Поезія, що так щедро вилилась у кольори й художні видива… Образ Матері Божої з малим Ісусом у жовто-блакитних
Святині · “Чи дослухаєтеся ви до голосу землі, якою взялися опікуватись?” · с. 9сторінка оригіналу ↗

Національному заповідникові “Хортиця” – 60

Цій даті передували 60 епізодів із життя славетного осередку, які автор виставляв у Фейсбуці. На жаль, в останні майже два десятиліття доля заповідника стала розгортатися так, що втішного з приводу дати сказати нічого. Про це свідчить зміст останнього епізоду із серії, а надто – додаток до нього. Костянтин СУШКО, Прифронтове Запоріжжя Спершу – зміст епізоду, який починається авторською реплікою: “Шановні друзі, я розумію, що під таким повідомленням незручно ставити “вподобайки”, тоя й не розраховую на рясноту відгуків, просто прошу дочитати до кінця. Можливо, комусь відгонить суб’єктивізмом автора (мовляв, мстить, що свого часу...) Але це не так. Жодні рахунки я не зводжу – із ким треба, їх неодмінно зведе сам Господь. Гляньте на світлини, стовідсоткові докази нехлюйства. На них не відблиски чиєїсь мсти, а жахливі свідчення нахабного знущання над Національною Святинею на очах усіх нас. Наше невтручання, наша малодушна обачливість ще дорого нам усім обійдуться. Поживете – побачите. Провидіння не сприяє нації, яка не вміє (часом і не хоче!) берегти й захищати свої святині”. Мій роман-застереження “Бентежна Хортиця” (2008 р.) завершується так: “Природне середовище цього унікального острова (в мініатюрі тут представлені зразки усіх ландшафтних зон України) – могутній індикатор Життя. Відтак лишень одна сотка відновленого степу чи лісу Хортиці важить незрівнянно більше армади “чайок-качок”, сукупно з цілим мікрорайоном новобуду, штибу “музеїв”, “залог”, “подвір’їв”, “театрів і т. д. Не облаштувавши Хортицю по-українськи, ми ніколи не піднімемо самої України. Слідкуйте за розвитком подій, дорогі співвітчизники, і ви побачите, що я правий. Час пішов. Він працює. На кого? 7 червня 2008 року, 17 година 31 хвилина”. Спливло 17 років. Що змінилося в Україні на краще? Подивімося, до якого стану доведено Хортицю, і в цьому знайдемо відповідь на запитання. А ось підстави для цих відповідей (я їх цитую у своєму романі), з боку колишнього Головного спеціаліста Державної служби заповідної справи Міністерства природи України, нині викладача Києво-Могилянської академії Володимира Гетьмана: “Розвиток нації визначається енергетичним потенціалом, який вона отримує генетично від природи”. “Єдність етносу й природного середовища – фундаментальна властивість біосфери”. “…зіпсоване, глухоніме навколишнє середовище вносить корективи і в національний менталітет”. “Наш талан, наш Дух землі ще живі у збережених, природних і культурних скарбах, національному ландшафті. Вони ще кличуть про порятунок. Тільки не всі, що ходять по українській праземлі, прикладають до неї своє вухо, чують її…” Агов, працівники Національного заповідника “Хортиця”, на чолі зі своїм керівництвом, чи дослухаєтеся ви до голосу землі, якою взялися опікуватись? Чи чуєте, про що ця земля волає, надто упродовж останнього півтора десятиліття? Якщо не чуєте, то подивіться, організувавши собі екскурсію, для початку, бодай північним куточком Острова, оточеного Дніпром і трасою “на Бабурку”… Побачене стане особистим подарунком кожному з вас, із нагоди “славного ювілею заповідника”. Звісно, упритул до “визначної дати” (18.09) Хортицький заповідник може й причепуритися, але 11.09. національна святиня традиційно позиціонувала-репрезентувала себе переважно ось таким… Усі знімки говорять самі за себе, надто отам, де цьогоріч знов відновилися (!) заїзди до самого Дніпра в балці Громушиній (навіть у будень ми там застали більше десятка автомобілів), а на степову ділянку, що прилягає до балки Наумової, вони тягнуться з усіх боків. Така ситуація – по всій Хортиці, аж до Протовчого. (Наслідки пожеж не чіпали – то окремий сюжет). Жахливим символом безладдя виступають обдерті, необлаштовані, покинуті копії козацьких бекетів, які скелетоподібно бовваніють у семи куточках Острова.Таким же символом може бути гора землі, яка минулого року з’явилася на ділянці, де відновлюється Степ. Походження і призначення земляної скирди невідоме. Така вона сьогодні Хортиця – і легендарна, і співуча, і, звичайно ж, героїчна! Отож, на цьому тлі солодкоголосі теревені наукових співробітників заповідника про духовний вплив Дніпрових порогів на формування козацтва (!!!) та навколо все тих же “козацьких човнів”, за якими стоять плавзасоби західноєвропейського походження, зокрема, бригантини, прами, дубель-шлюпки, кончебаси, плашкоути, галери, венеціанські боти, ластові судна і прочая, і прочая із залишків московської флотилії першої половии 18 століття, якими захаращене дно Дніпра біля Хортиці, невтримно викликають незнищенний патріотичний захват. Водночас охоплює підступне сторопіння, що працівники Хортицького заповідника просто не знають, відтак і не усвідомлюють, за рахунок якої землі кожен із них заробляє собі на хліб насущний. А жаль. Не тільки Хортиці, а й самих цих людей. Епілог 5 квітня 2005 року, на п’ятий день мого директорства, Хортицю відвідала тодішній міністр культури України, відома співачка Оксана Білозір. Після кількагодинної екскурсії по Острову сіли обідати. Оксана Володимирівна раптом вигукує, та ще й так пристрасно: – Костю Івановичу, і як ви наважилися очолити такий заповідник? Це ж руїна! Ви хоча б знаєте, з чого починатимете? – Знаю, – відповів я. Повторись та наша екскурсія 20-літньої давнини сьогодні, розмова була б такою ж. “Чайка” повертається. А за нею й качка… Відповідна служба Національного заповідника “Хортиця” днями розповсюдила повідомлення: “У старому руслі Дніпра біля острова Хортиця перебувають сотні кораблів. Під водою та шарами піску зберігається півтори тисячі років нашої історії будування річкових та морських човнів, якими наші пращури долали торгові шляхи і тих, якими прославилися військових походах з часів України-Русі. А у 1730-х роках на острові Байда, або Мала Хортиця існувала Запорозька верф. Для будування кораблів тут використовувалася більш ніж 200-літня традиція козацького суднобудування та мореплавства. Сьогодні, досліджуючи ці кораблі, ми не лише відновлюємо історичну правду. Значення знайдених пам’яток виходить за межі археології. Вони спростовують імперські міфи та свідчать, що Україна має глибоку морську історію. яка постає перед нами у матеріальних знахідках”. Не звертаймо увагу на стиль та фактологічну наповненість тексту, головно, що серед 1,8 тисячі відгукувачів – Г. Шаповалов, екс-директор Запорізького обласного краєзнавчого музею і ледь не головний засновник дайверського руху на Запоріжжі. Ось як він оцінив повідомлення інформслужби заповідника: “Гарний і дуже потрібний сьогодні допис!” Гляньмо ж і ми, що ж то воно є. 1. Так звана Запорозька верф існувала біля острова Мала Хортиця та Наумової балки (Велика Хортиця) в межах московсько-турецької кампанії 1735-1739 і зумовлена саме нею. Не кораблі (!), а невеликі судна тут не будувалися з “нуля”, а складались із готових деталей, зроблених на Брянській і Тавровській верфях (Московія). Який статус мала верф, видно ось із цієї цитати з книжки двох cамих організаторів та активних учасників дослідження човнів “козацького покрою” Д. Кобалії та В. Нефьодова “Запорозька чайка” (Дике Поле, 2005 р.): “У війні 1735–1739 рр. Запорозькій корабельні так і не вдалося відіграти вирішальну роль. Її будівництво і початок діяльності випали на другу половину кампанії, час злиднів і плачевного стану армії”. 2. Що саме з “традицій козацького суднобудування”, які буцімто використовувались при створенні “кораблів”, зафіксовано у видах самих суден, представлених московським “Табелем нижесписаных судов”: 3 галери, 3 прама, 12 бригантин, 27 ластових суден, 134 дубель-шлюпки, 16 плашкоутів, 13 венеціанських ботів, 21 кончебас, 92 малих веслових судна. У чому особливість названих видів суден? По-перше, усі вони західноєвропейського (технологія виготовлення) походження. По-друге, плавзасобів якого типу немає у наведеному списку? Правильно, ні козацьких “чайок”, ні навіть козацьких човнів. І не дивно, бо все робилося під контролем фельдмаршала Мініха, за безпосереднім керівництвом виключно московських майстрів Броуна, Дмитрієва, Мамонова, Харламова, Толбухіна, Зибіна, Алатчаніна. Були й січовики кошового отамана Івана Малашевича, але як робоча сила, бо на той час інших рук довкіл не було (позаяк не існувало ще ні Алєксандровской крєпості, ні самого Алєксандровска). А Запорозька Січ (називалася Підпільненською) на той час (з 1734 року і до року 1775-го, до її скасування) перебувала під жорстким, навіть жорстоким контролем Московії та на її фінансовому утриманні. …Навесні 1739 року, внаслідок сильного льодоходу, уся так звана москальська флотилія (як сказано “сотні кораблів”) опинилась на Дніпровому. Сотні! Звідси й унікальність кожного прама, кончебаса, бригантини чи венеціанського бота, адже унікальність визначається не множиною, мовби з конвеєра, а ви-нятко-ві-стю, неповторністю, о-ригі-наль-ні-стю! То ж чим займаються нині дайвери Хортицького заповідника? Серйозну і зважену дослідницьку роботу супроводжують черговою піар-акцією, через використання “неоціненної” спадщини державного угруповання, керівні спадкоємці якого здійснюють сьогодні “акцію” на знищення України. Наостанок одна з промовистих цитат із книжки Д. Кобалії та В. Нефьодова “Запорозька чайка”: “В той же час подібні експерименти (в питаннях суднобудування. – К. С.) допомагали втілювати і розвивати прогресивні суднобудівні ідеї, які стали основою для подальшого розвитку річкового флоту Російської Імперії”. А повелося з жовтня 1999 року, коли наші дайвери, діставши з дна Старого Дніпра московське судно часів усе тієї ж війни 1735–1739 рр., тривалий час безапеляційно подавали її суспільству під маркою запорозької “чайки”. Бо так і патріотично, й престижно, й узагалі круто. Усі були в захваті, і я в тому числі. Та згодом з’ясувалося, що все геть не так! З цього приводу я видав об’ємну статтю “Скільки в “чайці” від качки?” Не знаю, через неї чи спрацювали й інші тверезо уточнюючі фактори, невдовзі “запорозька чайка” зникла з суспільних обріїв, перетворившись на “козацький човен”. Начебто м’якше, але теж далеке від істини, бо насправді то виявився експериментальний варіант дубельшлюпки. Та навіть, якщо припустити, що до виготовлення суден так званої Запорізької верфі й доклали рук запорожці Івана Малашевича (спершу слід довести, що на Січі були суднових справ майстри!), то в результаті вийшли, все ж таки не козацькі човни, а плавзасоби московської флотилії! Справжні запорозькі суденечка – а) виготовлені запорозькими майстрами (за умови, що такі на Січі справді були!); б) за запорозькою технологією; в) для використання запорожцями у своїх незалежних походах – треба шукати. Примітка. У коментарі використано факти з названої статті, що увійшла до моєї книжки “Бентежна Хортиця” (2008). Крім того, стаття “Скільки в “чайці” від качки?” друкувалася також у тижневиках “Дзеркало тижня “ й “Українська літературна газета”. Підсумовуючи обидва повідомлення, яке запитання напрошується? Одне-єдине і простепростісіньке: що відбувається? У різних кінцях України проводимо усілякі “фести” (на здоров’я!), у цей час палає від спровокованих пожеж уся Хортиця, і ніхто навіть словом публічного співчуття не прохопиться. Не кажучи вже про відсутність необхідного громадського втручання у згубний процес. Мої дописи-схлипи розповсюджує Фейсбук, їх активно (по кілька сторінок ув одному числі та ще й кількома заходами!) друкує “Українська літературна газета”, пишу листи міністрові культури – і жодної реакції! Хіба не доходить: Хортиця в небезпеці! Кам’яну Могилу наприкінці лютого 2022-го здали без єдиного пострілу, а бідолашний Дніпровий материк добиваємо самі. На фото: Така вона, сьогоднішня Хортиця
Витоки · “Образи трьох братів репрезентують три рівні язичницького Всесвіту”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Народження київської легенди: підсумки дослідження

Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук Нині сукупність різних наук дозволяє запропонувати сучасну наукову інтерпретацію легенди про виникнення Києва. Імена трьох братів – Кия-Куара, Щека-Мелтея та Хорива-Хореана – дістають спільне пояснення з іранських мов, що може вказувати на первісно сарматське середовище їх побутування. Вірогідний глибший зв’язок із трьома скіфськими братами Геродота – там ідеться про заснування царської династії. Первісно міф міг побутувати поза прив’язанням до гір, зокрема й Київських. Сарматами вважали братів іще у XVIII столітті (хоч і помилково спиралися на “сарматське” – насправді фінське – слово kivi “гора”, що його ніяк не можна пов’язати за законами мовознавства з назвою Києва). Серед археологів та істориків існує припущення, що поляни поряд із тиверцями, уличами та хорватами сягали антської спільності, що зазнала значного впливу сарматів. Сіверян та Чернігів також пов’язують із іранським коренем шав- “чорний”. Сарматський міф про трьох братів міг поєднатися зі слов’янськими образами священного коваля (*коварь) та водоплавної птахи (казково-билинна лебідь біла). Археологічно це, можливо, контакти праслов’янської зарубинецької й іранськомовної сарматської археологічних культур (по ІІ ст.). Однак, якщо ім’я Кия-Куара можна пояснити на основі і слов’янських, і іранських мов, а імена двох інших братів – на основі іранських, але не слов’янських, то ім’я Либеді не піддається іранському поясненню й виглядає суто слов’янським. Отже, в іменах та образах трьох братів і сестри найвірогідніше вбачати синтез слов’янських (пізньопраслов’янсько-протоукраїнських) і сарматських (давньоіранських) компонентів. Міф про трьох братів і сестру був перекладений германською мовою (Кий-молот – Хамдір- hammer “молот”, Либідь-лебідь – Сванхільда-swan “лебідь”). Археологічно це, можливо, контакти київської і черняхівської культур (з ІІІ ст.) – першу традиційно вважають праслов’янською. А другу – поліетнічною, що містила в собі германський (а саме готський) компонент. Образ Перунового коваля міг бути запозичений і гуннами (гуннський бог грому і блискавок Куар від *коварь, *куарь “коваль”). Освоєння київської легенди давніми германцями засвідчують писемні джерела – готський історик Йордан-Йорнанд (VI ст.) і давньоскандинавські саги. Судячи з усього, на відміну від носіїв слов’янських (праслов’янської) та іранських (сарматської), носії германських мов не брали участі у формуванні київського міфу, а лише запозичили його, переклавши імена персонажів та прив’язавши до образів власної легендарної історії (зокрема, готського короля Германаріха). Міф про трьох братів є у вірменському варіанті, де йдеться про заснування кожним із братів міста. Там не сказано про сестру, але назва монастиря Карапет “предтеча” може натякати на вірменське карап “лебідь”. Вірменський варіант міг походити з іранськомовного джерела, сполучною ланкою з вірменами могли бути іранськомовні алани (предки осетинів). Ідея знаного українознавця Ніко Марі (Марра) про спільні скитські витоки київської і вірменської легенд витримала перевірку часом. Однак описи природи у вірменському варіанті й київському літописі близькі, що може свідчити про літературний (або усно-епічний?) компонент легенди поряд із фольклорним. Форма імені міста Києва Куява (арабські, перські джерела, візантійський імператор Костянтин Багрянородний) віддзеркалює слов’янське куява “пагорб”. Позначення київської фортеці Самватас може вказувати на характеристику укріпленої гори (зубата, давніша форма зомбата, тобто оточена палями). Сприйняття Києва як матері городам руським може бути навіяне не тільки грецькою мовою (дивною в мисленні варяга Олега), а й жіночим родом назви Куява. Київські пагорби значно природніше називати “пагорбами” (кУява), ніж пов’язувати з києм-молотом (кий, давніше *куй, спільний корінь з кувати, литовське kujus “молот”). Асоціація куяви з кувати може бути пізнішою: Куява, Куєва > *Киява, Києва гора > Київ город. Зважаючи на давнє кореневе наголошення (гОра), вислову Києва гОра було легко перетворитися на Київ город (давньоукраїнське Києвъ городъ). Таким чином, київська легенда містить багато відомостей, цінних для різних наук і корисних для побудови сучасної моделі виникнення Києва. ли Леонтовича, який став одним із символів української національної культури. А обробка Кошицем колискової “Ой, ходить сон край вікон” стала основою джазового стандарту “Саммертайм” культового американського композитора Бродвею Джорджа Ґершвіна. Унікальна прадавня музична спадщина України мала допомогти створити імідж новій державі за кордоном. Капела з величезним успіхом виступала у всіх країнах західної Європи, а також в США, Бразилії, Аргентині, Кубі. Репертуар складався виключно з українських народних пісень”. Програма просвітницького зібрання поєднала історичні розповіді, мистецтво хорового співу, звучання пісень у обробці Кошиця. Академічний хор Полтавського коледжу мистецтв ім. Лисенка, під орудою Ганни Оксениченко, виконав духовний гімн України “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”. Хорове оброблення для неї виконав саме Олександр Кошиць. За ініціативи Олега Пустовгара також відбувся показ документального фільму виробництва “Суспільне. Культура” “Щедрик проти руского міра”. Перегляд фільму в Лисенківському мистецькому коледжі актуалізував для присутніх історичні знання, які попри десятиліття російсько-комуністичних заборон, відновилися у пам’яті українців. Йдеться про внесок Республіканської капели УНР в міжнародне визнання української музики та яскравий приклад культурної дипломатії Симона Петлюри і Олександра Кошиця в період агресії ленінської росії проти УНР. Як і під час нинішньої Війни за Незалежність, й тоді зброя і культура були формами спротиву російському імперіалізму. Представництво УІНП в Полтаві Світлини Департаменту культури і туризму Полтавської ОВА
Витоки · “Образи трьох братів репрезентують три рівні язичницького Всесвіту”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Сучасна теорія виникнення Києва

Дмитро КОЛЯДЕНКО, президентський стипендіат 2025 року, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара Київ – стародавній символ України, її народу, держави, історії, культури, святості. Початки його багатовікового існування губляться в глибинах дописемного праслов’янського періоду. Кожному українцеві з дитинства відома легенда про трьох братів та сестру, що поселилися на київських пагорбах (які давньоукраїнський літопис називає горами) та заснували місто, назване на честь старшого брата Кия. Точніше, не місто, а укріплене поселення, фортецю – саме таке значення має слово град. Походження Києва і походження легенди про появу Києва – не тотожні питання. Перше – предмет історії й археології, друге – мовознавства та міфознавства. Новий плідний результат можна отримати на перетині цих наук, синтезуючи їхні свідчення й піддаючи їх сучасному критичному осмисленню. Літопис викладає легенду про народження Києва в недатованій частині, так що історія не дає точної вказівки ні на час заснування міста, ні навіть на часи життя та князювання Кия. Залишається дискусійним, наскільки Кий був історичною особою, а наскільки легендарно-міфічним персонажем. Але вірогідні відповіді на ці запитання можуть надати порівняльне мовознавство, порівняльне міфознавство та археологія – якщо належним чином поєднати їхні відомості. Упродовж попередніх десятиліть і навіть століть (легенду про Кия вивчають доволі тривалий час!) були зібрані численні варіанти оповіді – окрім давньоукраїнської, також давньоскандинавська, готська та вірменська. Їх зіставлення дало змогу уточнити значення імен братів та сестри та реконструювати давній міф про них у порівнянні з іншими міфами. Виявилося, що образи трьох братів репрезентують три рівні язичницького Всесвіту – верхній, середній та нижній, і вони мають паралелі в образах як праслов’янських, так і скитських (скіфських) богів. Оскільки “скіфів-орачів” Геродота давно вважають праслов’янами, то може йтися про народження легенди у слов’янсько-скитському середовищі. Також не виключено, що в найдавнішій версії міфу було тільки два образи – Кия (символу сонця, пізніше грому) як представника верхнього світу і Либеді (водоплавної пташки) як представника нижнього світу. У давніх арабських джерелах Київ має назву Куяба або Куява, що може віддзеркалювати давньоукраїнське слово куява “пагорб”. А згадана в середині Х століття візантійським імператором загадкова назва київської фортеці Самватас може передавати слово зубата (давніша форма зомбата) – образне позначення загострених паль замку як “зубів”. Детальний розгляд цих та багатьох інших питань можна знайти в підготованій до друку книжці “Легендарне народження Києва”, що чекає на свого читача.
Витоки · “Образи трьох братів репрезентують три рівні язичницького Всесвіту”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Познайомив світ зі “Щедриком”

З ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) і за підтримки Департаменту культури і туризму Полтавської ОВА Полтавський фаховий коледж мистецтв імені М. В. Лисенка організував просвітницьке зібрання з вшанування пам’яті хорового диригента, композитора, культурного дипломата Української Народної Республіки (УНР), одного із засновників Української республіканської хорової капели Олександра Кошиця. Захід присвятили 150-річчю від дня народження видатного митця. Перед присутніми промовляв представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег Пустовгар. Акцентував на тому, що згідно з Постановою ВР “Про пам’ятні дати та ювілеї” та з ініціативи УІНП 150-річчя від дня народження Кошиця відзначається на державному рівні. Наголосив на важливості популяризації таких постатей, як Олександр Кошиць, для відновлення національної пам’яті. “Оркестрове аранжування пісні “Ще не вмерла Україна” написав саме Кошиць. Він за доби УНР, зокрема у часи Центральної Ради, очолював музичний відділ міністерства освіти. У січні 1919 року Голова Директорії УНР, полтавець Симон Петлюра доручив Олександру Кошицю зорганізувати капелу та вирушити у світове турне задля популяризації нашої культури”, – розповів Пустовгар. За словами директора коледжу Миколи Демченка, діяльність композитора суттєво вплинула на популяризацію української музики у всьому світі. Пан Микола підкреслив: спадщина Олександра Кошиця – невід’ємна частина української національної ідентичності. Ведуча зібрання, музикознавиця і викладачка коледжу Софія Кіт зазначила: “Кошиць познайомив світ зі “Щедриком” Мико-
Освітній простір · “Молодь чекають нові пошуки, знахідки й здобутки на науковій ниві”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

мінімум. А може, й знань, які хотілося здобути, та їх не дали. “Не навчили”. Хоча тут така справа, що знання можна (треба!) здобувати насамперед самому. Я приходжу. В перші ювілеї не виходило, а далі з’явилось переконання: йти треба. Взяти звідти бодай крихту того, що не отримав у підліткові роки. І гнати геть від себе комплекси. А є, навпаки, випадки, коли молоду людину тягне в школу, яка не стала ще колишньою. Тобто душа ще не відірвалася від школи, яку, може, й не любила, але без якої себе не уявляла. І сподівається хоча б на таке ж зовні доброзичливе ставлення й хвилинку уваги. Але довелось колись побачити такий випадок. Юнак зайшов у школу, аби після уроків зустріти свого молодшого друга і разом іти додому. Біля розкладу уроків на стіні в коридорі його побачив директор і незадоволено висловився щодо того, що, мовляв, не треба сюди приходити. Тут, як кажуть, і шкірою відчувається негатив, який ішов від цього немолодого чоловіка. Директор знав, що ці двоє друзів належать до не надто благополучної компанії, схильної до правопорушень. Але отакі бездумні слова не могли сприяти тому, аби й колишній і нинішній учень стали на шлях істини. В тім то й справа, друзі, що школа відповідає за свого учня не тільки в роки навчання. І рік слідкує після випускного класу. Ні, моделі в різних галузях техніки. Видано навчальний посібник “Репольний аналіз. Розв’язування винахідницьких задач”. Він допоможе формувати вміння та навички дослідника-винахідника. “Національний центр “Мала академія наук України” та Європейський Центр ядерних досліджень організували школи для учнів та педагогічних працівників МАН України, де від РМАНУМ брали участь 6 педагогів та 4 учнів. Така тенденція свідчить про те, що тісна співпраця ЦЕРН, НЦ МАНУ та обласних МАН дає якісно нові системні можливості для учнівської молоді. Ми впевнено йдемо назустріч європейським науковим досягненням, долучаємося до передових наукових шкіл Європи і щиро вдячні Малій академії наук України за надання таких можливостей. Основну доповідь під час телемосту виголосив молодий науковець з України Валерій Холоімов, співробітник Інституту фізики частинок Університету Валенсії, фізик-експериментатор на експерименті LHCb, CERN, волонтер-спікер онлайн-школи ЦЕРН для педагогів України- 2024. Захоплива розповідь занурила учасників телемосту у світ досліджень на Великому адронному колайдері, складну систему взаємодій, аналізу, обробки даних, що отримують у результаті вона відповідальна перед Богом і людьми за нього завжди, поки й живий. Бо це вона виховала не лише тих, чиї портрети для показухи розміщують на стенді в коридорі, а й злодіїв, і маніяків. І просто тих, що й не чинять поганого, але не реалізували свій, може, й добрий потенціал, свої здібності, які вчителі не те що не розвинули, а й не розгледіли. А безталанних нема. Але скільки ж учнів та учениць не стають ніким і нічим. Хіба що життєвими невдахами. Звернімося до початку теми. Що ж там ще може лишатися в учнів після школи? Простенькі мистецькі вироби з уроків трудового навчання, виготовлені разом з учителями. Хто що вмів робити. Це не ужиткові речі, вдома вони трошки й заважають, треба їх переставляти й пилюку витирати, але викинути – хай Бог боронить! Бо це свідчення персональної уваги і пам’ять про неї. Це артефакти. Якщо і їх викинути з життя, що в ньому зостанеться? Вчителі теж, до речі, можуть не розвинути свої здібності, що були в них у молодості з амбіційними мріями. Нерідко це створіння, затуркане планами уроків, світу білого не бачить за комп’ютером, на уроках так само, і хочеться піти геть зі школи, та нема куди… І от тепер перейдемо до бачення справжньої школи майбутнього, після перемоги у війні. Освітянське керівництво веде облік шкільних споруд, зруйнованих чи сильно пошкоджених під час бойових дій або терактів. Чи шкода саме їх (крім іншого майна і обладнання)? Та безумовно. Мені від батька-будівельника перейшло ставлення до чогось раз колись зведеного й поставленого на землі як до такого, що має стояти і служити людям завжди. Знищенню не підлягає взагалі нічого. Але ж будівлю для цього треба доглядати й утримувати. А от тепер можна з певністю сказати, що зруйновані шкільні споруди ніхто вже відбудовувати не стане. Нема для кого, дітей вивезено. В тому й полягає один із попередніх підсумків цієї війни. Тобто кінець старої української школи. здійснення експериментів на найсучаснішому інструменті для досліджень у галузі фізики високих енергій. Слухачі дізналися про 4 великі експерименти на LHC, побачили графіки реконструкції розпаду частинок, проблеми ідентифікації частинок, пов’язані з фоном, дію так званого Монте-Карло моделювання. Спікер пояснив, на якому етапі роботи дослідники використовують штучний інтелект для економії часу й ресурсу. Телеміст у формі вебінару пожвавили й питання, поставлені вченому. Відчутний ентузіазм дослідника свідчить про те, що українські науковці залучені до грандіозного проєкту й почуваються впевнено, володіючи необхідними знаннями й навичками. Модератором і організатором телемосту виступив Олександр Юров – почесний посланник освітян нескорених міст України, провідний фахівець НЦ “МАН України”, голова Всеукраїнського клубу почесних послів науки ЦЕРН в Україні. Упевнений, що попереду учнівську молодь Рівненщини чекають нові пошуки, знахідки й здобутки на науковій ниві. Попри складнощі і трагедію війни, ми продовжимо підтримувати молодь, що прагне зробити світ досконалішим, людину – ближчою до істинного добра!
Освітній простір · “Молодь чекають нові пошуки, знахідки й здобутки на науковій ниві”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Ой, школо, школо… Несвяткові роздуми не тільки про освіту

Володимир ВАКУЛЕНКО, Харківщина Насправді закінчення загальноосвітньої школи може бути великим стресом для випускника, що за кілька років призвичаївся до того середовища, яке стало вже більш-менш своїм. А тут раптом це середовище треба змінювати повністю. Але не кожен готовий навіть у 17 років вийти в широкий світ. Що вже говорити про 15 років. А що залишається молодій людині (частіше – її рідним) на згадку про школу? Ні, не фотоальбоми, які з кожним поколінням стають дорожчими – за їх виготовлення платити треба все більше. Лишається інше. Несписані кольорові олівчики. Щось би ними малювати, та хто вже займатиметься цим? Фломастерів не так шкода, бо то річ недовговічна – як пересохли, то викидай. Колись, пригадую ще свої, доводилось капати в них одеколон, але-то на один раз. А олівці лежатимуть, чекатимуть, поки хтось візьме їх до рук. Пам’ятаю, колись довелося знаходити в шухлядах не тільки свої, а навіть материні, але вже, мабуть, не шкільні, а з часу навчання в технікумі, так звані хімічні. Коли стрижень трохи занурити у воду, він змінює колір. Молодші за мене, може, й не застали вже таких. А в матері, видно, не вистачало духу викинути згадку про юність. Мої роди – і материн- Олександр АНДРЄЄВ, директор обласного комунального позашкільного навчального закладу “Рівненська Мала академія наук учнівської молоді” 23 телемости “Київ – Європейський Центр ядерних досліджень (ЦЕРН, м. Женева, Швейцарія) – обласні Малі академії наук України” — це унікальні можливості не просто доторкнутися до наукових відкриттів у галузі фізики високих енергій, а й наживо поспілкуватися з носіями знань, які впевнено дивляться в очі майбутнього, висувають сміливі гіпотези, роблять неймовірні дослідження для того, щоб пізнати світ, закони його існування. 21 серпня 2025 року такий захід, темою якого був “Аналіз даних експериментів на Великому адронному колайдері, експеримент ський, і батьківський – десятиліттями жили за принципом “хай буде”. Все може стати в нагоді. Вони несли на собі тягар воєн і голодоморів, а дехто й репресій. Лишаються шматочки пластиліну, де один колір назавжди зліплений з іншим, як барви життя. Іна тих шматочках також ніби назавше зберігається тепло дитячих пальчиків. Що з тим пластиліном і олівцями робити – викинути? А чим вони завинили, за що заслуговують смертної кари? Ліплення розвивало дрібну моторику пальців (за педагогічною термінологією). Та й творчі здібності, може. А вони є у всіх. Але старші здебільшого не помічають їх у молодших і не дають імпульсу до розвитку, не скеровують дитину чи учня на шлях істинний. Лишаються несписані зошити, ледве початі. Я довший час не думав про етимологію слова “зошит”, поки не натрапив на його напівзабутий синонім “зшиток”. І згадалися розповіді батька про те, як він у 1940-х, будучи учнем сільської школи, власноруч робив собі зошити для шкільних предметів, обрізаючи й зшиваючи білі поля з радянських газет. Тоді газети були великоформатні, тож поля були відносно широкими. На отакому й навчалися школярі. А мої шкільні роки всі минули за брежнівських часів, коли-то одні, то інші товари час від часу ставали дефіцитом. Шкільні зошити не виняток. І не забулося, як класний керівник періодично дає вказівку своїм: принести на завтра гроші на певну кількість зошитів. У клітинку, в лінію, а для молодших – в косу лінію. Отак і постачалися зошити – через школи, бо у вільному продажу вони були зрідка. Тож учням під час купівлі в класі говорилося (як голос волаючого в пустелі): “Ви ж дивіться – не псуйте, не обмальовуйте, бо в спекулянтів купуватимете”. (Ще одне напівзабуте слово радянської доби). А несписаний зошит – це нездобуті знання, невиконані завдання. Багато років з них не пропадало жодного аркушика, бо вони використовувалися якщо не самими школярами, то їхніми батьками, щоб писати листи рідним чи друзям. Це був стиль і спосіб життя, без якого люди не уявляли себе. Ті листи залишалися як пам’ять про них. Що залишиться після теперішніх – шкода говорити. Тепер же куди їх, ті зошити? Мемуари про своє минуле люди не писатимуть. І пиріжки не загортатимуть. У мене рука не піднялася б використати таке добро “на розпалку”, пам’ятаючи, як складно було з цим ще в мої шкільні роки. А чи помітили ви таке явище, коли по тому, як людина закінчує школу – байдуже, чи живе вона там же, чи далеко, – десятиліттями не приходить на ювілейні зустрічі однокласників? Не хоче. Не лише тому, що, можливо, там треба давати певну суму на застілля. Це необов’язково. Але і це непоодиноке явище – у них не минає неприхована чи неусвідомлена образа на цю школу як людське середовище, й навіть на будівлю за те, що не отримав там належної позитивної уваги. Це як
Освітній простір · “Молодь чекають нові пошуки, знахідки й здобутки на науковій ниві”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Нові системні можливості

LHCb (Large Hadron Collider bea- uty)”, проведено на базі Рівненської Малої академії наук у тісній співпраці із співдружністю Національного Центру “Мала академія наук України” з українськими вченими, які беруть участь в дослідженнях ЦЕРН. Учасників заходу теплими словами привітав Сергій Свисталюк, заступник голови Рівненської обласної ради, зазначивши важливість підтримки молоді в науці. У цей важкий для країни час юні науковці Рівненщини наполегливо навчаються і здійснюють свої дослідження. Із гордістю стверджую, що Рівненська ОДА, Рівненська обласна рада, департамент освіти і науки Рівненської ОДА, Рівненська МАН спільними зусиллями, попри воєнний час, забезпечують можливості для проведення наукового пошуку учнівською молоддю. За дев’ятнадцять років із часу заснування РМАНУМ юні науковці області підготували й захистили 13810 науково-дослідницьких робіт. Освітній процес дав можливість поглибити знання за обраним напрямком майже двадцяти шести тисячам обдарованих старшокласників. У Рівненській МАН функціонує мультимедійний кабінет дистанційного навчання, лабораторії (хіміко-біологічна, фізико-технологічна, гуманітарних досліджень, селекції та генетики, космічних досліджень, установлено короткохвильову клубну радіостанцію UT1KWA, астрофізичну обсерваторію з телескопом діаметром 305 мм), що сприяє проведенню досліджень і вивченню електричних, термічних, оптичних, електромагнітних, хімічних властивостей матеріалів й об’єктів. Фізико-технологічну лабораторію оснащено радіометром радону й торону, що дало можливість проводити дослідження об’ємної активності радіоактивних газів. За наслідками досліджень видано монографію. Про здобутки Рівненської МАН говорять її гуртківці, що беруть участь у всеукраїнських та міжнародних заходах та конкурсах. Для прикладу, НЦ МАН спільно з Рівненською МАН провів І Всеукраїнський інженерно-технологічний хакатон “Inginee- ring HackFest 2024”, учасниками якого стали 42 старшокласники з 9 областей України. Серед переможців Олімпіади Геніїв України-2025 – 16 представників Рівненщини. Рівненська Мала академія наук учнівської молоді володіє 70 патентами на корисні
Про-читання · “Я сама є свідкою безупинних авторських пошуків і постійного удосконалення текстів цієї монографії”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Брюховецький vs Петров: інтелектуальномістифікаційний герць В’ячеслав Брюховецький. Віктор Петров у двобої з Левіафаном: Біографічні розвідки й літературознавчі констатації. – К.: Дух і літера, 2025.

Ольга КОБЕЦЬ Вийшла довгоочікувана в літературних колах монографія В’ячеслава Брюховецького про одного з найзагадковіших українських письменників минулого століття Віктора Петрова, він же В. Домонтович, він же Віктор Бер, Віктор Петренко та Борис Веріґо, а також, як зазначає В. Брюховецький, В. Іванов. Усі, хто мав щастя спілкуватися з В’ячеславом Степановичем останні років 15, безумовно, в курсі його життєвого захоплення і найприскіпливішого, іноді просто детективного пошуку матеріалів про цього письменника, філософа, археолога, лінгвіста, етнографа і етнолога, дослідника стародавніх мов, зрештою – радянського розвідника, який працював у самому Берліні, в Мюнхені та інших містах гітлерівського рейху в часи Другої світової війни, а потім несподівано зник і об’явився в Москві на посаді звичайного радянського вченого в Інституті історії матеріальної культури. Однак у 1956 р. він щасливо повернувся до Києва, де вже до смерті 1969 р. мирно працював в Інституті археології, одружившись із Софією Зеровою, вдовою свого давнього літературного побратима з “п’ятірного грона” неокласиків Миколи Зерова. Зрештою, я сама є свідкою безупинних авторських пошуків і постійного удосконалення текстів цієї монографії. Про це в авторському зверненні “До читача” лише кілька рядків, де йдеться про те, що перший варіант майже готової монографії автор сторінка за сторінкою спалив, очевидно ж, на своєму знаменитому хуторі Дивосил. Другий варіант був украдений разом із комп’ютером десь у маленькому містечку в Іспанії, і я пам’ятаю неймовірну авторську розповідь про цю пригоду після повернення до Києва. Пан В’ячеслав оповідав про це не як про безмірну втрату і змарновані роки, а як про чергову пригоду, якщо хочете – навіть витівку самого В. Петрова, який йому одного разу таки примарився на всесвітніх дорогах пошуків матеріалів про нього. Пам’ятаю, як і про третій варіант Автор розповідав неохоче: був ним незадоволений, тому вчергове знищив текст на комп’ютері… Отже, тримаємо в руках уже четвертий варіант монографії про Віктора Петрова. І я відчуваю певний ступор у кожного, хто таки подолає ці майже 600 сторінок досить густого, насиченого тексту: що це? Наукове дослідження? Літературний твір із “введеним” образом художнього альтер его Автора, такого собі Стаса? Шпигунський детектив? Епістолярне дослідження? Усе це є в книзі, але все це не є визначальним для цієї монографії. А це все-таки монографія – з єдиним предметом дослідження: постаттю Віктора Петрова в усіх його іпостасях. І так, як для В. Петрова не є визначальним жоден із предметів його дослідження: чи то лінгвістика, чи то філософія, чи то етнографія чи етнологія, чи та ж археологія з історією разом у його науковій діяльності або образ сучасної йому людини, яку він відтворював у літературній творчості, – так і для В. Брюховецького жоден із названих жанрів не є визначальним для відтворення життєвого шляху і творчого портрета В. Петрова. У підсумку читач має дійти висновку, що Віктор Петров у всіх видах його творчості і життя – це система поглядів на етногенез слов’ян та походження української нації, саме це – головна проблема усього життя В. Петрова. А монографія В. Брюховецького, за моїми спостереженнями, – це система, яка прагне відтворити самого В. Петрова усіма доступними методами, запозиченими у нього самого. Тому монографію В. Брюховецького можна читати в цілому, і це буде не тільки вивірене наукове дослідження, а й художній твір, який відтворюватиме в нашій уяві самого В. Петрова, і детектив, у якому ми разом з Автором дошукуватимемося розгадки таємниць його життя і творчості, та й роман у листах, який легко читається, хоч висвітлює постать В. Петрова зовсім з іншого боку і додає все нових і нових тонів у його характеристиці. Для особливо зацікавлених в історії українського націоналістичного руху знайдеться своя жанрова палітра, а для характеристики і вивчення українських діаспорних діячів – справжнє неосяжне поле. А можна читати цю монографію і окремими розділами. Скажімо, перший розділ “Рух до вершин як самозаглиблення в тишу” буде дуже цікавий ученим, дослідникам, які вже все знають про Віктора Петрова, і для яких буде цінним заглиблення В. Брюховецького в систему філософських, історіософських, лінгвістичних, етнологічних поглядів В. Петрова. Автор здійснює глибоке дослідження походження В. Петрова, витоків його наукової методології, коріння якої чітко проглядається ще в науковій діяльності його батька, відомого релігієзнавця, кандидата богослов’я, в останні роки життя – єпископа Уманського Платона Петрова, творчість якого також проаналізована в цій монографії. Тут ми знайдемо аналіз студентських досліджень В. Петрова, які чітко показують нам не тільки зростання наукового рівня мислення майбутнього вченого, а й те, як змінювались його погляди, звідки вони бралися, як визрівали власні наукові відкриття, як створювалася власна система наукових поглядів. Зрештою, саме тут маємо констатацію головних постулатів у науковій діяльності і літературній творчості В. Петрова. І саме після прочитання цієї глави ми зрозуміємо, що всі подальші розділи монографії – це і є відтворення творчого підходу самого В. Петрова до своєї діяльності. Тому я хочу виділити основні висновки цього розділу, які стосуються насамперед наукової та творчої методології Віктора Петрова. 1. В. Петров визнавав філософію буття людини у світі, що розвивається не за суцільною прямою прогресу, а у світі, що розвивається за окремими стадіями, епохами, причому наступна епоха є запереченням попередньої, хоч зберігає її основну константу. Тому кожна наступна епоха людського розвитку зберігає в собі численні ознаки попередньої епохи. (Стор. 56, 85). 2. В. Петров у житті і науковій та літературній творчості сповідує теорію тиші, нероблення – від Г. Сковороди. Тому й назва цього розділу така. (Стор. 71). 3. У літературних творах своїх героїв В. Петров створює статичними, вони практично не змінюються протягом розвитку сюжету, але, по суті, втілюють ту саму філософську ідею у формі “діалектики соціальних антагонізмів” розвитку суспільства. (Стор. 62.) 4. Для Петрова характерні літературні “твори-кентаври”, в яких наукові студії органічно вплітаються в художнє полотно. Він не боявся включати у свої твори персонажів, “позичених” із чужих творів. Причому він не є винахідником цього виду літературної творчості: Автор аналізує з цього погляду також творчість М. Костомарова, П. Куліша, А. Франса, В. Гюго та ін. (Стор. 61). 5. В. Петров вважав фольклор на початку його створення як ідеологію того суспільства, в якому існували люди. (Стор. 53). 6. Герої В. Домонтовича – це проблема втраченого зв’язку із сакральним. (Стор. 66). 7. Герої Домонтовича – це люди без ґрунту. Теорію безґрунтянства він виводить із творчості Г. Сковороди, Куліша. Автор монографії розвиває цю думку, згадуючи творчість Г. Епіка, Н. Королевої, Л. Яновської, С. Бандери. (Стор. 68). 8. Автор монографії чітко вбачає у творчості В. Петрова розробку проблематики народництва і антинародництва через аналіз творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, П. Куліша за тією ж методологією визначення існування явища не як окремої ізольованої системи, а як такої, що допускає в собі існування ознак попереднього явища: на взірець тієї ж фундаментальної методики поділу філософії буття людей на окремі епохи, що включають і риси попередніх епох. (Стор. 64). Саме за цими основними критеріями творчого буття В. Петрова, якщо можна так сказати, побудована і монографія В. Брюховецького. Тому кожен розділ – це ніби окрема стадія розвитку дослідження, яке водночас містить основні здобутки попереднього дослідження, і не тільки цього автора, а й інших. Тому в наступних розділах ми вже не знайдемо аналізу філософських поглядів В. Петрова того чи іншого періоду його життя, чи літературознавчого дискурсу стосовно тих чи інших його літературних творів. Основні висновки першого розділу сприймаються як певна константа, далі дослідження розгортається у тих сферах, які Автором вважаються найменш відомими і вивченими сучасними дослідниками, або в тих, де присутній особистий досвід Автора монографії. Для цього він вводить окремого літературного героя – Стаса, який залишається статичним протягом усього розвитку подій, не має особливих художніх ознак, несподівано з’являється в той момент, коли Автору треба змалювати певний епізод, пов’язаний із власним досвідом, і зникає, щойно епізод вичерпано. Потім з’являється в іншому епізоді і несе вже інший Авторський досвід емоцій і переживань. Характерний у цьому розумінні сюжет пошуку зустрічі Стаса із Солженіциним. Близькі знайомі В. Брюховецького, безумовно, пам’ятають цей епізод його студентського життя, який неодноразово розповідався ним протягом років і знайшов висвітлення в кількох його публікаціях (цікавих відсилаю до “бібліобрюхії” “FACTUM EST FACTUM”, К., 2010). Однак тут він запам’ятається нам тим фактом, що Стас, окрім іншого, сподівався почути від Метра дещо і про В. Петрова, яким зацікавився, особисто почувши його лекцію на одному з київських зібрань. Не будемо з’ясовувати тут сучасну нашу оцінку самого О. Солженіцина, вона загальновідома, але відзначимо той факт, що Автору цей образ потрібен був як приклад для наслідування сучасній молоді: виконується ще один постулат Петрова у створенні художнього образу – він існує як втілення певної ідеї, як ілюстрація до оповіді. Стас – це втілення образу допитливої людини, яка не полишає свого юнацького захоплення протягом усього життя. Можемо додати: і тільки тоді приходить успіх, скажімо, віднайдення Миколи Миколайовича Павлюка, провідника, який виводив В. Петрова з Мюнхена до Москви після його таємного зникнення. Саме за його розповіддю ми тепер знаємо, як усе сталося. Цей сюжет – це просто захоплива містифікована детективна історія, варта окремого художнього твору. І тут уже втрачаєш розуміння того, хто ж був більший інтелектуал і містифікатор: В. Петров чи В. Брюховецький… І при цім треба відзначити послідовне слідування Автора творчому методу В. Петрова: в суто наукове дослідження він вводить окремий за жанром літературний твір, хоча В. Петров у художній твір вводив свої наукові дослідження чи розвідки. Чи не змагається він тут зі своїм героєм-предметом дослідження?! З інших джерел знаємо, що у В. Брюховецького була велика мрія: написати книжки про все “п’ятірне” гроно неокласиків, якими він зацікавився ще в юності, тоді, коли про них у літературному середовищі того часу ніхто навіть не згадував, не те, що не досліджував. Знаємо, скажімо, що свою дипломну роботу на факультеті журналістики він хотів присвятити дослідженню цього явища, однак вчена рада не затвердила таку крамольну тему, довелося свої зацікавлення відкласти на “потім”. Потім, як знаємо, вийшло кілька досліджень Автора про В. Петрова, 1991 року – книжка про М. Зерова, 2013 року – величезний тритомник творів Віктора Петрова, упорядкування, передмови і приміток В. Брюховецького. Про інших учасників групи неокласиків ми ознайомимося і в даній монографії. Звичайно, багатьох зацікавлять детективні історії В. Петрова, які також детально досліджені Автором у цій монографії. Велике значення мають деталі, досліджені В. Брюховецьким, його власні версії, які ґрунтуються на твердих доказах і письмових свідченнях, у тому числі епістолярних, великого кола людей, зокрема, з діаспори, документи, віднайдені ним у архівах, зокрема, Колумбійського університету, та інших закордонних документальних сховищах. Надзвичайно цікавою, як на мене, є оповідь про Софію Зерову, з якою Віктор Петров одружився 1956 р. Багато хто, в тому числі я, досі вважали цей шлюб певною зрадою вдови відомого неокласика. Однак, якщо ознайомитися з розділом, де описується і вона сама, і її стосунки, наводиться листування з В. Петровим і її оточенням, вникнути у трактування цих подій Автором, то можна припустити, що цей шлюб стався не тільки завдяки давнім почуттям самого В. Петрова, а й тому, що вони були спільниками у його конспіративній діяльності й, можливо, навіть усупереч почуттям самої Софії Зерової. Цікаві тут підмічені Автором деталі: вона не змінила свого прізвища після першого шлюбу, вона тримала в домі великий портрет свого першого чоловіка, у хвилини, коли зустрілася з подругою одразу по смерті В. Петрова, плакала і говорила з нею про похорон Миколи Зерова… Монографія багата на наукові відкриття. Причому не тільки побіжні, такі, що стосуються самого В. Петрова, як ось, скажімо, факт про відсутність прізвища Б. Пилипенка в оригіналі його знаменитої праці “Діячі української культури (1920–1940 рр.) – жертви більшовицького терору”, на що роками посилалися дослідники-петровознавці в українській діаспорі як на вагомий доказ безпідставності звинувачень цього відомого історика у “доносительстві”. Дуже цікавою і повчальною є розкрита В. Брюховецьким історія про сексотську діяльність Олександра Івашкевича, вітчима відомого білоруського дисидента Антона Адамовича, який усе життя шпигував за своїм прийомним сином і зрештою був, очевидно, викрадений і знищений радянськими спецорганами. В. Брюховецький знайшов і оригінали рукописів В. Петрова про нищення творців української літератури початку минулого століття, довів, що це два закінчені твори, дав їхню всебічну характеристику, довів, що вони були створені з відома відповідних ор-
Про-читання · “Саме зараз маємо велику потребу в просвітителях, будителях народу до світлого, чистого, правдивого”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ганів, але не дістали від них схвалення на публікацію, оскільки виходили далеко за межі уявного коридору свободи його дій як радянського резидента і тієї мети, яку поставили перед ним, щоб він завоював довіру діаспорного інтелектуального середовища. У додатку вміщено “П’ять заключних розділів “Доктора Серафікуса”, які не увійшли до “класичного варіанту” тексту. Там є примітка наукового редактора про те, що ці розділи опубліковані в книжці В. Домонтовича “Доктор Серафікус” у видавництві “Віват” 2024 року, але я точно знаю, що першовідкривачем цих розділів був саме В. Брюховецький. Інша справа, що його монографія, як уже згадувалося, писалася чи не усі 20 років, і тому, мабуть, з цих міркувань науковий редактор зробив свою власну примітку в авторському реченні про те, що ці розділи друкуються за оригіналом, який зберігається в ЦДАМЛМ України. Це дуже похвально, що науковий редактор так дбає про привілей першодруку вказаного видавництва, але мені дуже хотілося б, щоб він так само ретельно поставився і до творів Автора, чого, на жаль, не спостерігається у тексті книжки. Так, є чимало місць, які потребують уточнених приміток наукового редактора, скажімо, на стор. 9 двічі згадується про вихід у світ тритомника В. Петрова, однак нів першому, ні в другому випадку не вказується упорядник текстів. На стор. 157, попри авторську примітку, що текст писався 2019 р. і опублікований того ж року, науковий редактор міг би зробити примітку про те, в якому саме часописі друкувалося глибокозмістовне дослідження “Українська інтелігенція – жертва большевицького терору”. Не зайвою була б примітка наукового редактора і на стор. 165, де йдеться про “віднайдений згодом”, але невідомо ким, оригінал цієї праці, які на стор. 177, де також треба було б вставити хоча б слово “мені”, коли йдеться про те, що саме Авторові книги, а не комусь іншому, “пощастило в особистій архівній колекції Юрія Лавріненка знайти машинописні примірники двох варіантів розвідки Петрова”. Варто б внести ясність і в примітку на стор. 561, ким саме було “скомпоновано на основі чернеткового рукописного варіанта В. Петрова “Екегард” вперше оприлюднений там текст. На стор. 129, на жаль, трапився технічний збій, який також мав би бути помічений науковим редактором, як і помилка на стор. 11 в даті народження В. Петрова. Але це суто мої технічні претензії, без яких, на жаль, не обходиться жодне видання. Зрештою, якщо говорити про монографію В. Брюховецького, то величезну базу нової інформації тут знайдуть дослідники багатьох напрямків: від літературознавчих, лінгвістичних, філософських і до істориків, які вивчають події легальної і нелегальної боротьби українців за Незалежну Україну в різні періоди, до тих, хто цікавиться історією бандерівського руху, зокрема, в Німеччині, США, Канаді, до тих, кому цікаві розвідки про таку вже далеку тепер історію УНР і її яскравих діячів, зокрема, В. Винниченка і його зустріч із В. Петровим. Загалом нова книжка В’ячеслава Брюховецького виходить далеко за межі літературознавчої монографії з “біографічними розвідками й літературознавчими констатаціями”, як зазначено в її титулі. Вона є яскравим полотном-відбитком специфічної української інтелектуальної реальності, дослідженої Автором протягом щонайменше двох століть нашої історії.
Про-читання · “Саме зараз маємо велику потребу в просвітителях, будителях народу до світлого, чистого, правдивого”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Постать Богдана Лепкого в тезах і поетичному слові Марія Назар. Світловиміри чину: поезії, проза. – Тернопіль: Осадца Ю. В., 2025. – 68 с.

Анна-Віталія ПАЛІЙ, м. Тернопіль “Світловиміри чину” – поетична збірка, яка подає цілісне і стисле висвітлення життя й діяльности Богдана Лепкого (1872–1941) як українського письменника, художника, літературознавця, мистецтвознавця, видавця, громадсько-культурного діяча і просвітителя. Подана майстерним словом, прозово-тезовим і розширено поетичним, вона зацікавлює і з педагогічною майстерністю вводить у світ названого митця. Поезія Богдана Лепкого тематично охоплює історичну минувшину, національно-визвольну боротьбу, етнічно-культурні запити народу, духовно-моральні пошуки. Лепкий був і тонким ліриком, співцем природи, і тяжів до класичних форм віршів, водночас у його доробку є і народнопісенні форми та дитячі поеми-казки. Щоби бодай дотично відчути тональність і настрій його поезії, подаємо два короткі вірші. “Пожовкло листя, смерть і тлін, / Бездонний біль. Летить в село з далеких піль / Червоний кінь. // Без ховстів, без сідла біжить, / Їздця згубив. / З дороги уступись, хто жив! / Червоний кінь біжить!” (“Червоний кінь”, розділ “Поезії 1914-1920 років”, воєнні вірші). З розділу “Золота Липа”: “Пощерблені мечі, / Вітаю вас! / нездійснені кличі, / Прийде ваш час! / Герої у гробах, / Спокійно спіть. / Непройдений наш шлях! / Враги дріжіть!” (збірка “Поезії”, 2005). У збірці Марії Назар кожен невеликий прозовий уривок життєпису визначного уродженця Тернопілля, починаючи від народження в Крегульці на Чортківщині, супроводжується поетичною ілюстрацією, а також цитатою самого Лепкого чи інших відомих людей, що додає колориту відповідному часовому періоду. Авторка “Світловимірів чину” в тон науковому підходу та високій професійності творчости Богдана Лепкого, як часто і він, виписує свої поезії у різних жанрах: це поема, сонет, ода, рондель, рондо, тавтограма, терцети, тріолети, септими, секстини, нона, двовірші, глоса, п’ятивірші, октава, рубаї, ронсарові строфи, пісня, катрени, еспінела, акровірш, і завершує вершинним вінком сонетів, – те саме собою служить добрим навчальним зразком поетичної майстерности. Щодо змістового наповнення, то тут Марія Назар, хоч і вводить художню образність, але ступає твердою колією правдивости від початків до кінця своєї поетичної розповіді. Ось підтвердження слів із першого ж вірша, який вістує про дитинство поета. На святкуванні 60-річчя Богдана Лепкого в краківській “Просвіті” ювіляр, звертаючись до українців, сказав: “Рідний край для митця – це те джерело, з якого можна пити воду аж до скону. У часи мого дитинства в Поручині та Жукові я зжився з сільським народом, відчув атмосферу народних звичаїв, легенд, вірувань, обрядів, котрі збереглися на Бережанщині. Я бачив людей, відчував їхнє горе й кривду та переносив все на папір…”. Те саме читаємо у вступній поемі “Сходини пізнання”, де авторка пише про полотно пам’яти митця: “На ньому – взори старовинні / Легенд, казок, пісень калинних, / Поручинські обряди й строї, / Історій зболених сувої”. Там же розкривається роль “осідку бережанського” – садиби високоосвіченого діда-священника як значного культурного осередку, що вплинуло на подальшу діяльність Лепкого – трудівника насамперед культурної ниви українства. Та хоча і прозова розповідь, і вірші – про поета, але в їхній суті прочитується оповідь самого митця. В “Оді Відню”, перейнявшись світовідчуттям молодого талановитого українця, поетеса мовить: “О місто світу! Місто відань! / Дало ти вправно і свобідно / Поету маєстати слова – / Заграла творчости підкова”. Для того, аби молоде зело прийнялося і пустило пагони, ним потрібно опікуватися. Звідси – і вдячність за можливість плодів прийдешнього. Саме в контексті віденських років молодого Лепкого письменниця подає і цитату апостола Павла: “Браття моє, не будьте дітьми розумом. Будьте дітьми серцем, а розумом – дорослі”. Важлива настанова для українства, яка дає можливість проявитися тому світлому і чистому, що закладено в духовному спадку, попри недосконалість, а почасти й агресивність земного світу. Духовна настанова, яка давала можливість реалізовувати свій творчий потенціал у світі задля його вдосконалення: “Подячно бережи той щедрий дар. / Не дасть нам безвідтворно потьмяніти / Його неперебутности вівтар, / Який провадить, наче той звіздар”. Авторка зосереджує увагу на важливості музики в житті Лепкого, зустрічей із відомими виконавцями, композиторами, зокрема із Соломією Крушельницькою, а також – на становленні юнака як художника, створивши тріолети за мотивами двох картин Богдана Лепкого. Вона вкладає вуста зрілого вже поета спогад про такі важливі для нього літературні студії Львова: “Через роки приходив спомин / Про древній орбітальний Львів, / Коли у сотах світлих днів / Духовности незгасний промінь / Його провадив до вершин”. Секстини під назвою “Крони світла” підтверджують, що тонка лірика віршів Лепкого поряд з іншими поетами-молодомузівцями Львова запрошувала у благодатний спокій душевних глибин автора, який бачив досконалість творіння: “Це сяйво гілки — звучне видиво сонат. / Живим небессям день нараз сколише / У кронах світла тиха, ніжна благодать”. Як процвітає весни буяння, так інтимно-пейзажна лірика молодомузівця наповнена життям наче “чаша, виткана із квітів”, якій “мудрий криничар” “не дасть оміліти”. “Потужний слід” – поема, що описує краківський період, куди Богдана Лепкого запросили викладати українську мову й літературу в Ягеллонському університеті. Там, пише авторка, “Богдан Лепкий стане своєрідним амбасадором української культури в Європі на той час на цілих майже 40 літ”. Вона описує літературне життя науковця, його обширні своїми часовими рамками літературознавчі дослідження, зустрічі із провідними українськими письменниками, митцями, які жили тоді у Польщі, спільне проведення українських культурних заходів, вплив Лепкого на розвій і становлення українства за кордоном. Висвітлення періоду Першої світової війни у творчості Лепкого, представленого низкою поезій на стрілецьку тему та поемою-плачем “Ноктюрн”, у “Світловимірах чину” завершується оптимістичною надією: “Та день всесильний у любові, / У Божій волі, У Божім слові!”. Так ненав’язливо підкреслюється глибока духовність поета, виплекана стійкістю роду та безпосередньою близькістю до релігійного служіння його найближчих родичів. Вчитуючись у різножанрові поезії Марії Назар, дивуєшся висоті її поетичної майстерности. І тут хочеться звернути увагу на глосу – жанр, якому авторка віддала дань окремою збіркою, тож добре увійшла в тонкощі її особливостей. Глоса “Квіт розлився” не просто розшифровує, розширює поетичну строфу Богдана Лепкого, вона в даному випадку характеризує сприйняття автором реалізації свого поетичного дару: “Вектор цей дарований для ролі, / Креслили його для нас монади”. Подивування гідний також і вінок сонетів “Вершинний спів”, в якому у п’ятнадцятьох чотирнадцятирядкових сонетах, вміло поєднуючи ланки ланцюжка відповідно до жанру, оспівані душевні основи Лепкого від початків до виконання життєвого завдання перед Всевишнім та Україною. Чотирма катренами, за назвами історичної прози Лепкого, поетеса передає дух кожної із історичних повістей. Віддає належне також і пісні “Журавлі” (“Чуєш брате мій…”), поетичного авторства Лепкого, яка давно стала народною. “Найприродніший стан душі ліричного героя в поезії Б. Лепкого – туга”, – пише Марія Назар. Погодьтеся, що його (стан душі), мабуть, можна віднести до національної особливості українців. Але, чому? Чи не тому, що пам’ять тисячоліть прориває бар’єри земного світу і прагне поєднання із втраченим колись небом, із високим духом предків, із своїм насущним світом, будованим не на законах сили, як це нині, а на любові до всього живого. Богдан Лепкий, маючи особливе душевне чуття, оспівав цю невловиму розумом втрату духу, посадженого у кліть обрамленого досконалою красою земної природи “озвіреного світу” (така назва одного з віршів “Світловимірів чину”). В октаві “До світла…” поетеса зображає Богдана Лепкого як просвітителя: Співець надії, вічник свого дару, Що з тьми століть прийшов у журний час, Плекав її, минав лиху покару, Аби прийшов той день, мов світлий Спас, Який розвіє тьми страшну тіару, Зі сну до світла всіх покличе нас. І будуть клич весни, як вольний спів, І сад, і мати, і могуть ланів. Саме зараз маємо велику потребу в просвітителях, будителях народу до світлого, чистого, правдивого і насущно необхідного для продиху, розвою і буяння життя в єдності із законами Всевишнього, у яких – любов до всього живого. Коли темно, хочеться світлого. Богдан Лепкий, за словами поетеси, був саме тієї людиною, яка “з тьми століть” з’явилась “у журний час”, “аби прийшов той день, мов світлий Спас, / Який розвіє тьми страшну тіару, / Зі сну до світла всіх покличе нас”. Чи не тому, за словами самого Лепкого, поряд із постійним навчанням і посиленою працею він завжди мав за кредо народний вислів: “Жав, не жав – а сіяти треба!”. Надія – як праця, яку звершуємо незалежно від жодних обставин. Бо між працею для Бога та людей, і самою людиною, яка її творить, завжди стоїть знак рівности. Поетична збірка “Світловиміри чину” властиво і є виведенням перед очі читача вимірів світлового потоку особистости – того, який просвічує народ – дає знання, роз’яснює, показує правду за чином свого покликання, відкриває красу і гармонію добра, здатного змінити світ. Марія Назар вдало поєднала свої іпостасі поетеси, літературознавиці й педагогині та створила справді унікальну поетичну збірку, яка умілою художньою ілюстрацією послужить багатьом поколінням шанувальників як поезії загалом, так і творчости Богдана Лепкого.
Культура без провінції · “Перше, що характеризує творця, – це його чесність у житті та мистецтві”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Герольд творчої праці

Микола ШОТ Фото автора Батько Казимира Сікорського за національністю був поляк, мати – українка. Воєнні роки завдали душі малого Казика аж надто багато страждань і трагедій. З канонадами родина Сікорських переселилася на Хмельниччину в тодішній Ізяславський район. 23 лютого 1944 року на його очах фашисти вбили тата, бабусю та дідуся. Мати встигла схопити сина й прикрити. Удвох залишилися живими. Та не минули гітлерівського концтабору. В Баварію їх доправили. Щоправда, малолітні в’язні перебували тут із матерями. Це хоч якось полегшувало хлопчикові нестерпність умов. З лабетів гноблення їх 1945 року звільнили американські солдати. Після фашистського табору мати й син повернулися на Хмельниччину, до села, де їхні найрідніші впали навічно від куль гітлерівців. Та не змогли надовго залишитися тут, надто ятрила серця трагедія. Тож подалися в дорогу. Прибули до Шумська, де їх прихистила у своєму невеликому помешканні сім’я Стихальських. Згодом мати стала завідувати районною бібліотекою. У місцевому будинку культури облаштували для Сікорських і кімнату для проживання. Через рік матір обрали головою Шумської селищної ради. На цій посаді вона пропрацювала аж до середини шістдесятих. Казимир же навчався в місцевій школі. І ледь не кожен зошит розмальовував. Вчителі не гримали на нього, розуміли учня, навіть морально підтримували, оцінювали його роботи. Узагалі, скільки себе пам’ятав пан Казимир, стільки прагнув малювати. Дуже вже хотілося малому Казикові намалювати буйногривого коня. Голову зобразив, а далі розгубився, не знав, як втілити свій художній задум. Батько чомусь не допоміг, навпаки, наказав, аби син часом не взяв його червоно-синього олівця. Може, тато, власне, у такий спосіб хотів, щоб його кровинка вчилася самостійності. Тому Казимир зумів упоратися з творчою роботою – кінь з’явився-таки на аркуші паперу. Відтоді Казимир Броніславович завжди був у пошуку. Життєвому, творчому. В юності ледь не став професійним військовим, навіть вступив до танкового учи- Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства Фото Юрка ПОШИВАЙЛА Цьогоріч минає 100 років від дня народження Василя Омеляненка – одного з найвизначніших майстрів гончарної справи України. Його ім’я відлунює в кожному оберті гончарного круга, в кожній зооморфній скульптурі, що дихає фольклором, фантазією, глибинною українською символікою. У рамках вшанування ювілею мистця, в Опішному офіційно відкрили Меморіальний музей-садибу гончаря Василя Омеляненка. А на її подвір’ї відбулася не менш важлива презентація – публіці вперше представили монументальні скульптури, створені під час КерамоРезиденції в Опішному: 100 років у світлі таланту Василя Омеляненка, яка проходила протягом трьох тижнів на базі Національного музею гончарства за підтримки Українського культурного фонду. Василь Омеляненко – не просто майстер чи виконавець традицій. Він той, хто їх відчував, переосмислював, зберігав і водночас творив нові форми. Його Заслужений діяч мистецтв України Казимир Сікорський лища. Проте швидко збагнув, що це не його покликання. На щастя, тоді саме скорочували чисельність армії, написав рапорт. Натомість став вчителем малювання та креслення в рідній школі. Збагнув: йому цього замало, треба вчитися. Згодом став студентом Львівського інституту вжиткового та декоративного мистецтва ім. Івана Труша. Відтак дипломований фахівець отримав скерування до української столиці, де працював у “Київторгрекламі”. Та хвороба матері спонукала повернутися додому. “Аж ніяк не міг залишити маму наодинці з підступною хворобою, – ділився зі мною колись своїми думками Казимир Броніславович. – Адже вона вберегла мене від ворожої кулі, боронила у фашистському концтаборі, вела по життю”. Тож влаштувався до Шумського будинку культури, де був народний театр. Створював декорації до вистав, писав афіші. Попри трагедії, невлаштованість, доля все-таки була прихильною до Казимира Сікорського. Вона подарувала йому й театр. Власне, улюблену роботу. Понад тридцять років він працював в Тернопільському драматичному академічному театрі імені Тараса Шевченка. Відомий режисер, лавреат Шевченківської премії Федір Стригун так написав про Сікорського: “Перше, що характеризує творця, – це його чесність у житті та мистецтві. Відчуття простору й фактури, символічне та образне розуміння того чи іншого драматичного твору дає йому точно вирішувати на сцені місце дії й атмосферу, характер і філософію задуму майбутньої вистави. Вміння відсікати все зайве, не загромаджувати сцену дрібними деталями завжди допомагає Казимирові Сікорському викристалізувати режисерський задум”. До багатьох вистав доклав власний мистецький талант Казимир Броніславович. Кожна зних вимагала не лише великої праці, мислення, а й знань історичних, літературних, художніх. “Завжди хочеться знайти певний образ, – казав він мені в одному з інтерв’ю, – передати атмосферу часу, що відбиває п’єса. Прагну дізнатися, чим дихав сам автор, його епоха. Звісно ж, дослухаюся й до ідей режисера-постановника”. Сценографію Казимир Сікорський робив не лише для театру, в якому працював. Зокрема, в Національній опері він оформлював постановку музично-драматичного твору Б. Лятошинського “Золотий обруч” за повістю І. Франка “Захар Беркут”. На цій же київській сцені творив декорації до опери К. Вахнянина “Купало”. Три сценографії підготував і для Волинського драмтеатру: спочатку це була “Майська ніч” М. Гоголя, відтак – “Тригрошова опера” Б. Брехта, “Безталанна” І. Карпенка-Карого. Дві вистави оформив також у Слівенському драмтеатрі (Болгарія). Казимир Сікорський був не лише сценографом, а й талановитим скульптором, живописцем. У скульптурі його приваблювали справжні особистості. Мистецтвознавці ж відзначають, що ці твори Казимира Броніславовича – не просто констатація якоїсь конкретної персони, це дух, який автор відчув від розуміння сутності цієї особи. Він утілив у скульптурі образи-портрети, зокрема, славетного Леонардо да Вінчі, українського короля Данила Галицького, режисера й актора Павла Загребельного, тернопільського поета Бориса Демківа та інших. Героїзм, лицарство, материнську любов і бентегу, думи генія й пророка зумів Сікорський талановито відтворити також у пам’ятниках, що стоять в Тернополі, Гусятині та Шумську. Разом зі скульптором Василем Садовником подарував обласному центрові монумент “Материнський поклик”. У парку Національного відродження в Тернополі постав “Сокіл” – меморіал загиблим воїнам-“афганцям”. Козацький ватажок Северин Наливайко завдяки йому піднявся в міді на п’єдестал у Гусятині. Для рідного Шумська створив пам’ятник Тарасові Шевченку. Якщо до скульптури, як зізнавався Казимир Сікорський, його тягнуло немов підсвідомо, в цьому виді образотворчого мистецтва вабила взаємодія форми та простору, об’ємів та їх пластичного вираження, то живопис для митця був роздумами на теми моралі, історії та сьогодення. З дієпису України чи не найбільше защина), Катерина Власова (Полтава) та Андрій Ільїнський (Київ). Вони прибули до Опішного не лише з технічним досвідом, а й з бажанням прожити, переосмислити, увібрати у себе дух і талант Василя Омеляненка. Кожен із них створив унікальну скульптуру – авторське осмислення його неймовірного спадку. Теми варіювалися: від казкових дивозвірів до образу Лиса з казки Івана Франка, від сакрального дерева життя до символічного гончарного круга як центру буття. Скульптури не просто “На рубежах Отчини” (триптих “Володимир Великий”) хоплювався добою Київської Русі та Козаччини. Вражають проникливістю, глибиною осмислення, насиченістю подій, драматизмом, зокрема, триптих “Володимир Великий”, цикли “Монгольська навала” та “Минувшина України”, картини “За покликом предків”, “Тарас Бульба”. Коні з дитинства митець втілив у роботі “Передчуття”. А поїздка до Києва (власне, один життєвий штрих) спонукала до написання полотна “Під знаком Овна”, що символізує беззахисність і водночас благочестя. Тоді в одному зі столичних підземних переходів пан Казимир побачив стару жінку з іконою. Вразило, що ніхто не глянув на неї, нікому вона не була потрібна. Так і намалював її саму на цілому світі, загублену. “Здійнявсь своїм мистецтвом аж до ясних зір – сценограф, скульптор, вчитель, майстер Казимир”, – так свого часу поетично висловився про Казимира Сікорського головний режисер Тернопільського драмтеатру ім. Т. Шевченка, народний артист України Олег Мосійчук. Колеги називали Казимира Броніславовича пасіонарієм духу, герольдом творчої праці, батьком, побратимом. Краще, мабуть, і не сказати. Таким його знали, таким і пам’ятають. прикрасили простір – вони його змінили. Тепер подвір’я гончаря перетворилось на своєрідну відкриту галерею, де традиція і сучасність говорять однією мовою – мовою глини. Глина як пам’ять Кожна з п’яти скульптур стала відповіддю мистця на запитання: ким для нас сьогодні є Василь Омеляненко? Кого ми в ньому бачимо – учителя, мистця, символ чи джерело натхнення? І в кожному творі своя відповідь: Інна Гуржій звернулась до світу фантастичних істот, Катерина Власова – до спогадів дитинства й дотику, Анатолій Шкурпела – до багатоярусної символіки родоводу і традицій, Андрій Ільїнський переосмислив сам гончарний круг як метафору життя, а В’ячеслав Одарченко вибудував вертикаль композиції як образ творчого шляху Василя Омеляненка. КерамоРезиденція, що відбулась за підтримки Українського культурного фонду, стала не лише мистецькою акцією, а й культурним жестом глибокої вдячності, діалогу й спадкоємності. Це доказ того, що українське гончарство — не лише минуле, а й потужне сучасне з майбутнім. 90-річчя від дня народження Казимира Сікорського – сценографа, скульптора, живописця, заслуженого діяча мистецтв України, лавреата обласної премії ім. Михайла Бойчука – відзначаємо у вересні. Саме цього осіннього місяця 26-го числа 1935 року в селі Ходаки (нині Шумська міська громада) він уперше побачив сонячне світло. Відлетів же у вічність навесні другого дня Великодня – 16 квітня 2012 року. “Життя своє прожив, як народ мій. Ніщо мене не минуло. Але не нарікаю й не шкодую”, – так він мовив колись мені коротко про себе з висоти прожитих літ.
Культура без провінції · “Перше, що характеризує творця, – це його чесність у житті та мистецтві”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Мистець, якого земля несе

леви, коні, казкові птахи, вази, глечики й дитячі іграшки – це не просто предмети побуту або музейні експонати. Це закодовані образи народної культури, що вбирають у себе поезію землі, усмішку казки, філософію праці. Його творчість – це простота, що не зменшує глибини. Навпаки, вона робить її ще відчутнішою. Його форми впізнавані, його стиль унікальний. У ньому ритм українського села, теплий гумор і мудрість народного життя. Саме тому відкриття музеюсадиби у його рідній оселі стало важливим культурним кроком. Тут усе говорить про нього: хата, подвір’я, дерева, простір. І тепер, коли цей простір доповнено сучасними скульптурами, створеними мистцями, що працювали в межах КерамоРезиденції, діалог між часами став ще глибшим. Відчути глину На базі Національного музею гончарства працювали п’ятеро художників-керамістів: Інна Гуржій (Полтава), Анатолій Шкурпела (Опішне, Полтавщина), В’ячеслав Одарченко (Воскобійники, Полтав-
Арт-калейдоскоп · “Кожен з нас все життя шукає свою унікальність і власну місію”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

петрушка, потім пасажири машинок, поламані голочки і, нарешті, Королева Жовтоголка. Спершу всі думали, що Жовто-голка дуже сувора, а насправді вона з радістю приєдналася до створення прикрас. А поламані голочки чимось схожі на загублені ґудзики. У цих персонажів переломний момент у житті. Вони ще не знають, що їм далі робити, але радо допомагають Соломійці, бо знають, що вона теж ще може комусь допомогти. Соломійка опиняється у країні, де всі загублені. Вона не відмовляється від пригод і намагається допомогти іншим. Головна ідея цієї вистави, що всі ми можемо одне одному допомагати, бути корисними для тих, хто поруч, і від цього самі бути щасливими. Наприкінці історії Соломійці теж стає важко. Але всі друзі, яких вона зібрала її підтримують і це допомагає дівчинці здійснити задумане. Над сценографічним рішенням працювала разом з Оленою Аль Юсеф. Була ідея все зробити з тканини. Соломійка перебирає мамині голки, нитки, ґудзики і придумує собі цю історію. А колір своїх костюмів добирали так, щоб ляльки контрастно виглядали на нашому тлі. Пластикою кожен займався сам. Намагалися її зробити дещо в комічному плані, гіперболізовано. Спеціально для вистави музику написав композитор Ілля Рибалко. Діти дуже добре сприймають виставу, активно реагують на всі події, що відбуваються на сцені”. Роман Листопад, актор: “Найголовніше, що ми працювали у дружній атмосфері, у творчому, позитивному балансі. А працювати з ляльками не так і просто. Виставу творили колективно. Я граю чорного Ґудзика. Він дещо загублений не тільки тому, що відірвався і загубився, а тому, що нікому непотрібен. Так буває ів житті – люди не бачать конкретного шляху і намагаються себе знайти. Ґудзику зустрічається на життєвому шляху дівчинка Соломійка, яка прагне йому допомогти і спрямовує на правильний життєвий шлях. Завдяки дівчинці він розуміє, що хоче зробити у цьому житті, знаходить свою мету і вони разом стають корисними для суспільства. А Соломійка стає ідейним лідером, який збирає навколо себе. До неї всі тягнуться”. мальних умовах. Крім того, дипломати оглянули виставку “State of Will” нідерландського воєнного фотографа Едді ван Вессела, яка нині триває у Довженко-Центрі. Це візуальна рефлексія на тему війни, витримки та людяності. У роботах, створених протягом трьох років війни
Арт-калейдоскоп · “Кожен з нас все життя шукає свою унікальність і власну місію”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Як знайти себе?

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром Звичайний день маленької Соломійки раптом перетворюється на справжню казкову пригоду! Вона потрапляє у дивовижний світ фантазії – Країну Загублених Ґудзиків! Там на Соломійку чекають несподівані знайомства, веселі випробування й важливі відкриття. Ця тепла лялькова історія про доброту, дружбу та віру у власні сили. У виставі оживають герої з улюбленої книги, яка надихає дітей бути сміливими, уважними до інших і не боятися мріяти. Вистава стане чудовою театральною пригодою для найменших глядачів і незабутнім спогадом для всієї родини. – Цей текст з’явився спонтанно і був першим моїм твором, написаним для дітей, – розповідає Ольга Птаха (Андріяшко), авторка казки “Соломійка в Країні Загублених Ґудзиків”. – Народився він, коли моя старша донька була ще зовсім маленькою. Одного вечора ми йшли додому з дитячого садочка і вона загубила ґудзик. Після цього ми всю дорогу щось згадували, фантазували, розмірковували, куди можуть подітися всі ґудзики, які гублять люди. А ввечері, коли донечка заснула, мені щось не давало спокою. Я сіла за комп’ютер і до ранку написала цю історію. Відтоді минуло 14 років. Тоді я зовсім не позиціонувала себе як письменниця. Була викладачкою, мала свою творчу студію, завжди вчила інших. Допомагала повірити в себе, аби люди від душі писали вірші, казки. При цьому сама ніколи не виходила зі своїми. Після того, як написала цю історію, на багато років залишила її в комп’ютері. А повернулася до неї випадково. Кілька років тому побачила оголошення про міжнародний літературний конкурс “Дитяча коронація” і згадала про цю казку. Віднайшла її і відправила на цей конкурс. Була дуже здивована, що моє єдине на той час дитяче оповідання стало найкращим оповіданням 2021 року. Потім було видання окремою книжкою, а пізніше – вистава. Коли героїня Соломійка (до речі, так звати і мою доньку) опиняється у Країні Загублених Ґудзиків, то бачить, що ці ґудзики відчувають себе нікому не потрібними, загубленими, що від них немає ніякої користі. Я дуже хоті- Т. в. о. міністра культури та стратегічних комунікацій України Тетяна Бережна у своєму виступі наголосила: “Кінематограф в Україні – це значно більше, ніж мистецтво. Це спосіб донести правду світу. Ми хотіли б, щоб війни не було і фільми про війну ніколи не з’являлися в Україні. Але якщо ми можемо через кіно показати правду, то робимо це. Саме так фільми стають голосом країни. Стрічку створено у співпраці з бельгійськими, французькими та німецькими продюсерами – і це також спосіб, як наші партнери та друзі допомагають Україні”. Перша заступниця міністра культури та стратегічних комунікацій Галина Григоренко зазначила: “Довженко-Центр – це великий архів українських фільмів. Люди, які тут працюють, не тільки зберігають кінематографічну спадщину України, а й поширюють знання про неї. Команда співпрацює зі своїми колегами в інших країнах, щоб показати украла донести сенс, що часто діти бувають найбільш вразливими. Є різні життєві обставини, трапляються моменти, коли дітей не розуміють, вони стикаються з булінгом, жорстокістю. А коли дорослішають, то бачать, що їм немає місця, вони не можуть себе знайти, відчувають себе непотрібними. Ідея книги — дати відчуття, що якщо ми тут, то все має сенс і точно всі ми для чогось потрібні. Дуже важливо знайти відчуття причетності до життя – як я можу допомагати іншим, як я можу себе проявляти, в цьому моя цінність, унікальність. Так само як ґудзики шукали свою цінність і Соломійка їм допомагала вирватися з цієї країни та стати потрібними; так і кожен з нас все життя шукає свою унікальність і життєву місію. Молода режисерка Ольга Пінаєва знайшла мою книжку у Національній бібліотеці України для дітей. Зв’язалася зі мною через соціальні мережі і сказала, що хоче поставити виставу за цією казкою. Це також трапилося випадково. Я ніколи не думала, що з цього матеріалу можна зробити лялькову виставу. Мені дуже приємно і хвилююче. Ще не побувала на цій виставі, мрію її побачити. Поки це перший і єдиний такий досвід у моєму житті. Ми мали також можливість поспілкуватися з людьми, безпосередньо причетними до створення вистави. Ольга Пінаєва, акторка та режисерка: “Я обрала для постановки твір Ольги Птахи, бо це, на мою думку, небанальна дитяча казка, яка вчить допомагати іншим. Спершу ми робили ляльок, а коли вони вже були готові, почали репетиції. За освітою всі учасники вистави лялькарі, і ми добре знаємо, що історія кожної ляльки по-своєму особлива. Разом шукали, як робити сцени, діалоги. Все мало бути саме в ляльковому ключі. Я вже була давно знайома з директором-художнім керівником Нового українського театру Віталієм Кіно і разом з Оленою Аль Юсеф запропонувала зробити у цьому театрі нашу виставу. До речі, спершу ідея поставити її саме в Новому українському театрі виникла в Олени. До того ж, всі задіяні актори грають в інших виставах цього театру. Віталій Анатолійович пішов нам на зустріч. Звісно, непросто бути водночас режисеркою і грати у виставі. Ми знімали все на відео, аби потім подивитися на процес нашої роботи. Це допомагало. Давали одне одному підказки, що і як краще зробити. У мене у виставі кілька невеликих ролей. Спершу це Мама- Олена Аль Юсеф, акторка: “Дві свої вищі освіти я здобула у Харківському національному університеті мистецтв, обидві вони пов’язані з ляльками: актриса театру ляльок і режисура сценічної анімації. Першу свою київську виставу я поставила у Київському муніципальному академічному театрі ляльок на лівому березі Дніпра за п’єсою “За щучим велінням”, яку я написала разом з Сергієм Брижанем. Це була моя дипломна робота перед закінченням магістратури. Художницею вистави була головна художниця Харківського академічного театру ляльок Наталія Денисова. Вважаю її своєю творчою мамою. Потім ставила драматичні вистави – “Ліфт вгору” (Київська академічна майстерня театрального мистецтва “Сузір’я”) та “Не сідайте за кермо, якщо випили вино” (Новий український театр), а ще були мої постановки в Театрі Драматургів, крім цього, як акторка маю чимало робіт у київських театрах. Але ів кожній драматичній виставі у мене є ляльки, це частина мого життя. У новій виставі граю Соломійку, дуже її люблю. Спершу думали, що цю роль гратиме Ольга Пінаєва. Та врешті вирішили, що Соломійкою буду я, бо Олі як режисерці було б складно грати головну героїню і водночас керувати виставою. Вважаю, що мені вдалося створити образ героїні, який наближений до дитини. З досвіду знаю, що діти не захочуть дивитися виставу, відірвану від дитячої природи. На сцені має бути така ж дитина. Дітлахи кумедні, добрі, можуть бути чесними, відкритими, щиро ображаються, дивуються теж щиро. Хотіла, щоб Соломійка була хорошою, здоровою дитиною. Аби діти асоціювали себе з нею, співпереживали цій історії. Намагалися зробити так, щоб декорації викликали приємні асоціації, створювали затишок. У жодному разі ми не хотіли загравати з дітьми, нашим завданням було, щоб діти бачили, що на сцені дорослі актори, які тут і зараз вигадують цю історію. Ми читаємо книгу, називаємо себе читариками. Цим заохочуємо дітей, щоб вони читали і щось вигадували. Коли вистава починає жити на сцені, ми відпускаємо технічні моменти – і з’являються справжні живі стосунки між персонажами”. росії проти України, автор фокусує увагу на подіях фронту та людях – військових і цивільних, які попри втрати зберігають здатність відчувати, діяти й бути разом. Виставка триватиме до 2 листопада 2025 року. За інформацією МКСК У театрі “Сонечко”, що діє при Центрі мистецтв “Новий український театр”, відбулася прем’єра вистави “Соломійка в Країні Загублених Ґудзиків” за твором Ольги Птахи (Андріяшко). Жанр вистави визначили як лялькова пригода для дітей від 3-х років.
Арт-калейдоскоп · “Кожен з нас все життя шукає свою унікальність і власну місію”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Фільм про людей війни

12 вересня в Національному центрі Олександра Довженка відбувся спеціальний показ документального фільму “Куба і Аляска” режисера Єгора Трояновського. Подію відвідали представники дипломатичних установ іноземних держав та міжнародних організацій. їнське кіно всьому світу. Сьогодні ми разом переглянемо документальну стрічку, сценарій якої написаний самим життям. А після перегляду ми поспілкуємось з режисером і героями фільму – людьми, які відмовилися від цивільного життя та стали на захист нашої країни”. “Куба і Аляска” – повнометражний документальний фільм спільного виробництва України, Франції та Бельгії. Стрічка розповідає про Юлію Сидорову (“Куба”), з якою гості події мали нагоду поспілкуватися, та Олександру Лисицьку (“Аляска”). Це парамедикині та найкращі подруги, які залишили цивільне життя заради порятунку інших на фронті. Фільм показує щоденну службу, випробування війною та збереження людяності в екстре-
16 Добрі новини · “Вона навчає молоде покоління любити рідну землю, її природу і красу, шанувати традиції, плекати мову, вірити в добро”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

“Троянда пустелі або Велика війна квітів”

Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ У Театрі української традиції “Дзеркало” відбувся допрем’єрний показ казки “Троянда пустелі або Велика війна квітів”, і ми її подивилися. Задля зустрічі з улюбленими акторами та акторками ми відмінили гуртки, здійснили мандрівку з правого на лівий берег, подолали 17 кілометрів шляху від вулиці Ґарета Джонса до Алма-Атинської, 109, і жодної хвилини не пошкодували. З цим театром ми підростаємо, і кожна мандрівка в “Дзеркало” (вже четверта) – захоплива пригода. Так було в “Сорочинській сороці” (авторка сценарію Анна Багряна) і в “Принцесі Рисі” (у головній ролі Анна Коваленко). Цього разу ми потрапили в дивовижний український сад, де панує краса, любов, добро, а квіти дружать і мріють. І Чорнобривець (спочатку здався трохи смішним, а тоді виявися ще тим лицарем!), і Мальва-Ружа, і Барвінок, і Батько Соняшник – радіють сонцю і життю. У саду несподівано з’являється Троянда пустелі на ім’я Аденія, гостя з далекої Африки. Їй теж до вподоби ця прекрасна екзотична земля. Квіти знайомляться, гуртуються, приймають правила життя і об’єднуються у квітковий Пласт. Тепер вони вітаються СКОБ! (сильний, красний, обережний, бистрий). Проте славне квіткове товариство чекають неймовірні випробування. Квітник опиняється в облозі, Чорнобривець в полоні, страшні підступні Чортополохи приготували отруйні коктейлі, щоб знищити квітучий сад. Нічого вам не нагадує? Звісно, навіть найменші глядачі розуміють, хто такий Чортополох. І справдешньо хвилюються, гніваються, кричать і кулачки стискують. Бо ж іде боротьба за рідний світ, гідність, красу! Ми знаємо, хто переміг, бо інакше і не могло бути. Але поки залишимо кінець у таємниці. Бо ви маєте це подивитися, похвилюватися, допомогти і відважно разом з артистами стати на захист Рідного Саду. СКОБ! Директор-художній керівник Тeатру “Дзеркало”, заслужений діяч мистецтв України Володимир Петранюк сказав, що “вистава є результатом наших старань, які працюють на Перемогу”. Результат чудовий – жива мова, чудові пісні (ми співали усією залою), музика, пластика, гра, костюми – все засвідчує, що у репертуарі Театру з’явилася нова високого рівня українська музично-поетична вистава для дітей. Через символи і образи вона розмовляє з хлопчиками і дівчатками про дуже серйозні речі – і про “братство по зброї”, і про “Україну – землю козацьку”. Вона навчає молоде покоління любити рідну землю, її природу і красу, шанувати традиції, плекати мову, вірити в добро, гартувати силу духу і пам’ятати, що “Козацькому роду – нема переводу!”. Цими словами і завершується дивовижне дійство. Вітаю з прекрасною роботою режисерку-постановницю Маріамну Капітулу. Браво! Щира вдячність усім акторам і акторкам за блискучу гру! Дякую за музичне оформлення Дмитру Доброму-Вечору, за сценографію і костюми Людмилі Кузьмічовій, за хореографію Людмилі та Назару Латишам. І, звісно, безмежна вдячність директору-художньому керівникові Театру української традиції “Дзеркало” Володимиру Петранюку за розкішний сценарій іза україноцентричний талант Митця, який послідовно і невтомно плекає духовний світ нашої молоді. А історія “Троянди пустелі або Великої війни квітів” тільки розпочинається. 20 вересня о 12-й годині у Центрі культури Дніпровського району саме прем’єра цієї вистави відкриватиме 38-й театральний сезон. І ще добра новина. Цьогоріч Театр “Дзеркало” бере участь у Міжнародному театральному фестивалі “Мельпомена Таврії”, в рамках якої презентує “Троянду пустелі...” – яскраву казку-алегорію про дружбу, кохання та боротьбу за свободу рідної землі. Щиро бажаємо Театру перемоги на “Мельпомені Таврії”, дякуємо за запрошення і приязнь. Готові перелітати Дніпро і зустрічатися. Бо з вами виростають крила скоба — білохвостого орла, який є символом Пласту і відважних та сильних людей. СКОБ! Слава Україні! Спільна світлина після допрем’єрного показу вистави “Троянда пустелі або Велика війна квітів”
16 Добрі новини · “Вона навчає молоде покоління любити рідну землю, її природу і красу, шанувати традиції, плекати мову, вірити в добро”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Три години з феєю

Нещодавно ми стали учасницями майстер-класу з розпису одягу дивовижної Лесі Борсук-Яновської, художниці, письменниці, волонтерки, доброї феї, яка здійснює найзаповітніші мрії, сіє добро і радість, окрилює тих, хто сумнівається щодо свого таланту. Бо вона сама промінчик Добра! І тому одна з учасниць творчого дійства вже ходить до школи у футболці з портретом улюбленого кота Базіка, якого зробила власноруч у “Лисиччиній школі”. (І який поки що, на жаль, десь блукає...). Інша ж відучора стала читачкою муніципальної бібліотеки імені Івана Котляревського. Тут панують затишок і увага, тут люблять не лише книги, а й відвідувачів(ок). Тому вчора у творчому і натхненному колі з любов’ю розписувала футболку і завідувачка бібліотеки пані Тетяна Головач. І робота вдалася! Словом, дорога Лесю, дякуємо за недільний день! Ви можете все! “Нічого собі!” – скаже хтось. А пані Леся легенько виправить: “Все собі!”. Тоді буде усім! Бо з нічого не народжуються добрі справи, недільні зустрічі, творче натхнення. На наступний майстер-клас пані Лесі з розпису одягу ми вже записалися. Будемо робити вибійку. Дорога пані Лесенько, зичимо вам добра і міцного здоров’я. Світлина Катерини Гашенко, яка принесла художниці неймовірний букет лілій і зробила чудову фотосесію.
16 Добрі новини · “Вона навчає молоде покоління любити рідну землю, її природу і красу, шанувати традиції, плекати мову, вірити в добро”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнувся: Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Добрі новини · “Вона навчає молоде покоління любити рідну землю, її природу і красу, шанувати традиції, плекати мову, вірити в добро”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин