Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Я сама є свідкою безупинних авторських пошуків і постійного удосконалення текстів цієї монографії”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Брюховецький vs Петров: інтелектуальномістифікаційний герць В’ячеслав Брюховецький. Віктор Петров у двобої з Левіафаном: Біографічні розвідки й літературознавчі констатації. – К.: Дух і літера, 2025.

Слово Просвіти, №37 за 2025 рік

Ольга КОБЕЦЬ Вийшла довгоочікувана в літературних колах монографія В’ячеслава Брюховецького про одного з найзагадковіших українських письменників минулого століття Віктора Петрова, він же В. Домонтович, він же Віктор Бер, Віктор Петренко та Борис Веріґо, а також, як зазначає В. Брюховецький, В. Іванов. Усі, хто мав щастя спілкуватися з В’ячеславом Степановичем останні років 15, безумовно, в курсі його життєвого захоплення і найприскіпливішого, іноді просто детективного пошуку матеріалів про цього письменника, філософа, археолога, лінгвіста, етнографа і етнолога, дослідника стародавніх мов, зрештою – радянського розвідника, який працював у самому Берліні, в Мюнхені та інших містах гітлерівського рейху в часи Другої світової війни, а потім несподівано зник і об’явився в Москві на посаді звичайного радянського вченого в Інституті історії матеріальної культури. Однак у 1956 р. він щасливо повернувся до Києва, де вже до смерті 1969 р. мирно працював в Інституті археології, одружившись із Софією Зеровою, вдовою свого давнього літературного побратима з “п’ятірного грона” неокласиків Миколи Зерова. Зрештою, я сама є свідкою безупинних авторських пошуків і постійного удосконалення текстів цієї монографії. Про це в авторському зверненні “До читача” лише кілька рядків, де йдеться про те, що перший варіант майже готової монографії автор сторінка за сторінкою спалив, очевидно ж, на своєму знаменитому хуторі Дивосил. Другий варіант був украдений разом із комп’ютером десь у маленькому містечку в Іспанії, і я пам’ятаю неймовірну авторську розповідь про цю пригоду після повернення до Києва. Пан В’ячеслав оповідав про це не як про безмірну втрату і змарновані роки, а як про чергову пригоду, якщо хочете – навіть витівку самого В. Петрова, який йому одного разу таки примарився на всесвітніх дорогах пошуків матеріалів про нього. Пам’ятаю, як і про третій варіант Автор розповідав неохоче: був ним незадоволений, тому вчергове знищив текст на комп’ютері… Отже, тримаємо в руках уже четвертий варіант монографії про Віктора Петрова. І я відчуваю певний ступор у кожного, хто таки подолає ці майже 600 сторінок досить густого, насиченого тексту: що це? Наукове дослідження? Літературний твір із “введеним” образом художнього альтер его Автора, такого собі Стаса? Шпигунський детектив? Епістолярне дослідження? Усе це є в книзі, але все це не є визначальним для цієї монографії. А це все-таки монографія – з єдиним предметом дослідження: постаттю Віктора Петрова в усіх його іпостасях. І так, як для В. Петрова не є визначальним жоден із предметів його дослідження: чи то лінгвістика, чи то філософія, чи то етнографія чи етнологія, чи та ж археологія з історією разом у його науковій діяльності або образ сучасної йому людини, яку він відтворював у літературній творчості, – так і для В. Брюховецького жоден із названих жанрів не є визначальним для відтворення життєвого шляху і творчого портрета В. Петрова. У підсумку читач має дійти висновку, що Віктор Петров у всіх видах його творчості і життя – це система поглядів на етногенез слов’ян та походження української нації, саме це – головна проблема усього життя В. Петрова. А монографія В. Брюховецького, за моїми спостереженнями, – це система, яка прагне відтворити самого В. Петрова усіма доступними методами, запозиченими у нього самого. Тому монографію В. Брюховецького можна читати в цілому, і це буде не тільки вивірене наукове дослідження, а й художній твір, який відтворюватиме в нашій уяві самого В. Петрова, і детектив, у якому ми разом з Автором дошукуватимемося розгадки таємниць його життя і творчості, та й роман у листах, який легко читається, хоч висвітлює постать В. Петрова зовсім з іншого боку і додає все нових і нових тонів у його характеристиці. Для особливо зацікавлених в історії українського націоналістичного руху знайдеться своя жанрова палітра, а для характеристики і вивчення українських діаспорних діячів – справжнє неосяжне поле. А можна читати цю монографію і окремими розділами. Скажімо, перший розділ “Рух до вершин як самозаглиблення в тишу” буде дуже цікавий ученим, дослідникам, які вже все знають про Віктора Петрова, і для яких буде цінним заглиблення В. Брюховецького в систему філософських, історіософських, лінгвістичних, етнологічних поглядів В. Петрова. Автор здійснює глибоке дослідження походження В. Петрова, витоків його наукової методології, коріння якої чітко проглядається ще в науковій діяльності його батька, відомого релігієзнавця, кандидата богослов’я, в останні роки життя – єпископа Уманського Платона Петрова, творчість якого також проаналізована в цій монографії. Тут ми знайдемо аналіз студентських досліджень В. Петрова, які чітко показують нам не тільки зростання наукового рівня мислення майбутнього вченого, а й те, як змінювались його погляди, звідки вони бралися, як визрівали власні наукові відкриття, як створювалася власна система наукових поглядів. Зрештою, саме тут маємо констатацію головних постулатів у науковій діяльності і літературній творчості В. Петрова. І саме після прочитання цієї глави ми зрозуміємо, що всі подальші розділи монографії – це і є відтворення творчого підходу самого В. Петрова до своєї діяльності. Тому я хочу виділити основні висновки цього розділу, які стосуються насамперед наукової та творчої методології Віктора Петрова. 1. В. Петров визнавав філософію буття людини у світі, що розвивається не за суцільною прямою прогресу, а у світі, що розвивається за окремими стадіями, епохами, причому наступна епоха є запереченням попередньої, хоч зберігає її основну константу. Тому кожна наступна епоха людського розвитку зберігає в собі численні ознаки попередньої епохи. (Стор. 56, 85). 2. В. Петров у житті і науковій та літературній творчості сповідує теорію тиші, нероблення – від Г. Сковороди. Тому й назва цього розділу така. (Стор. 71). 3. У літературних творах своїх героїв В. Петров створює статичними, вони практично не змінюються протягом розвитку сюжету, але, по суті, втілюють ту саму філософську ідею у формі “діалектики соціальних антагонізмів” розвитку суспільства. (Стор. 62.) 4. Для Петрова характерні літературні “твори-кентаври”, в яких наукові студії органічно вплітаються в художнє полотно. Він не боявся включати у свої твори персонажів, “позичених” із чужих творів. Причому він не є винахідником цього виду літературної творчості: Автор аналізує з цього погляду також творчість М. Костомарова, П. Куліша, А. Франса, В. Гюго та ін. (Стор. 61). 5. В. Петров вважав фольклор на початку його створення як ідеологію того суспільства, в якому існували люди. (Стор. 53). 6. Герої В. Домонтовича – це проблема втраченого зв’язку із сакральним. (Стор. 66). 7. Герої Домонтовича – це люди без ґрунту. Теорію безґрунтянства він виводить із творчості Г. Сковороди, Куліша. Автор монографії розвиває цю думку, згадуючи творчість Г. Епіка, Н. Королевої, Л. Яновської, С. Бандери. (Стор. 68). 8. Автор монографії чітко вбачає у творчості В. Петрова розробку проблематики народництва і антинародництва через аналіз творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, П. Куліша за тією ж методологією визначення існування явища не як окремої ізольованої системи, а як такої, що допускає в собі існування ознак попереднього явища: на взірець тієї ж фундаментальної методики поділу філософії буття людей на окремі епохи, що включають і риси попередніх епох. (Стор. 64). Саме за цими основними критеріями творчого буття В. Петрова, якщо можна так сказати, побудована і монографія В. Брюховецького. Тому кожен розділ – це ніби окрема стадія розвитку дослідження, яке водночас містить основні здобутки попереднього дослідження, і не тільки цього автора, а й інших. Тому в наступних розділах ми вже не знайдемо аналізу філософських поглядів В. Петрова того чи іншого періоду його життя, чи літературознавчого дискурсу стосовно тих чи інших його літературних творів. Основні висновки першого розділу сприймаються як певна константа, далі дослідження розгортається у тих сферах, які Автором вважаються найменш відомими і вивченими сучасними дослідниками, або в тих, де присутній особистий досвід Автора монографії. Для цього він вводить окремого літературного героя – Стаса, який залишається статичним протягом усього розвитку подій, не має особливих художніх ознак, несподівано з’являється в той момент, коли Автору треба змалювати певний епізод, пов’язаний із власним досвідом, і зникає, щойно епізод вичерпано. Потім з’являється в іншому епізоді і несе вже інший Авторський досвід емоцій і переживань. Характерний у цьому розумінні сюжет пошуку зустрічі Стаса із Солженіциним. Близькі знайомі В. Брюховецького, безумовно, пам’ятають цей епізод його студентського життя, який неодноразово розповідався ним протягом років і знайшов висвітлення в кількох його публікаціях (цікавих відсилаю до “бібліобрюхії” “FACTUM EST FACTUM”, К., 2010). Однак тут він запам’ятається нам тим фактом, що Стас, окрім іншого, сподівався почути від Метра дещо і про В. Петрова, яким зацікавився, особисто почувши його лекцію на одному з київських зібрань. Не будемо з’ясовувати тут сучасну нашу оцінку самого О. Солженіцина, вона загальновідома, але відзначимо той факт, що Автору цей образ потрібен був як приклад для наслідування сучасній молоді: виконується ще один постулат Петрова у створенні художнього образу – він існує як втілення певної ідеї, як ілюстрація до оповіді. Стас – це втілення образу допитливої людини, яка не полишає свого юнацького захоплення протягом усього життя. Можемо додати: і тільки тоді приходить успіх, скажімо, віднайдення Миколи Миколайовича Павлюка, провідника, який виводив В. Петрова з Мюнхена до Москви після його таємного зникнення. Саме за його розповіддю ми тепер знаємо, як усе сталося. Цей сюжет – це просто захоплива містифікована детективна історія, варта окремого художнього твору. І тут уже втрачаєш розуміння того, хто ж був більший інтелектуал і містифікатор: В. Петров чи В. Брюховецький… І при цім треба відзначити послідовне слідування Автора творчому методу В. Петрова: в суто наукове дослідження він вводить окремий за жанром літературний твір, хоча В. Петров у художній твір вводив свої наукові дослідження чи розвідки. Чи не змагається він тут зі своїм героєм-предметом дослідження?! З інших джерел знаємо, що у В. Брюховецького була велика мрія: написати книжки про все “п’ятірне” гроно неокласиків, якими він зацікавився ще в юності, тоді, коли про них у літературному середовищі того часу ніхто навіть не згадував, не те, що не досліджував. Знаємо, скажімо, що свою дипломну роботу на факультеті журналістики він хотів присвятити дослідженню цього явища, однак вчена рада не затвердила таку крамольну тему, довелося свої зацікавлення відкласти на “потім”. Потім, як знаємо, вийшло кілька досліджень Автора про В. Петрова, 1991 року – книжка про М. Зерова, 2013 року – величезний тритомник творів Віктора Петрова, упорядкування, передмови і приміток В. Брюховецького. Про інших учасників групи неокласиків ми ознайомимося і в даній монографії. Звичайно, багатьох зацікавлять детективні історії В. Петрова, які також детально досліджені Автором у цій монографії. Велике значення мають деталі, досліджені В. Брюховецьким, його власні версії, які ґрунтуються на твердих доказах і письмових свідченнях, у тому числі епістолярних, великого кола людей, зокрема, з діаспори, документи, віднайдені ним у архівах, зокрема, Колумбійського університету, та інших закордонних документальних сховищах. Надзвичайно цікавою, як на мене, є оповідь про Софію Зерову, з якою Віктор Петров одружився 1956 р. Багато хто, в тому числі я, досі вважали цей шлюб певною зрадою вдови відомого неокласика. Однак, якщо ознайомитися з розділом, де описується і вона сама, і її стосунки, наводиться листування з В. Петровим і її оточенням, вникнути у трактування цих подій Автором, то можна припустити, що цей шлюб стався не тільки завдяки давнім почуттям самого В. Петрова, а й тому, що вони були спільниками у його конспіративній діяльності й, можливо, навіть усупереч почуттям самої Софії Зерової. Цікаві тут підмічені Автором деталі: вона не змінила свого прізвища після першого шлюбу, вона тримала в домі великий портрет свого першого чоловіка, у хвилини, коли зустрілася з подругою одразу по смерті В. Петрова, плакала і говорила з нею про похорон Миколи Зерова… Монографія багата на наукові відкриття. Причому не тільки побіжні, такі, що стосуються самого В. Петрова, як ось, скажімо, факт про відсутність прізвища Б. Пилипенка в оригіналі його знаменитої праці “Діячі української культури (1920–1940 рр.) – жертви більшовицького терору”, на що роками посилалися дослідники-петровознавці в українській діаспорі як на вагомий доказ безпідставності звинувачень цього відомого історика у “доносительстві”. Дуже цікавою і повчальною є розкрита В. Брюховецьким історія про сексотську діяльність Олександра Івашкевича, вітчима відомого білоруського дисидента Антона Адамовича, який усе життя шпигував за своїм прийомним сином і зрештою був, очевидно, викрадений і знищений радянськими спецорганами. В. Брюховецький знайшов і оригінали рукописів В. Петрова про нищення творців української літератури початку минулого століття, довів, що це два закінчені твори, дав їхню всебічну характеристику, довів, що вони були створені з відома відповідних ор-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин