Національна еліта · “Книжка цікава багатоголосістю. Тут академічне осмислення сусідить зі спогадом, публіцистика – з документом, лист – із поетичною присвятою”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Слово, яке не відходить у минуле: Іван Дзюба в пам’яті й сучасності України
Слово Просвіти, №37 за 2026 рік
Анатолій ЗАГНІТКО
Саме так сприймається видання “Яснопрозорливий України мужньослов”, що побачило світ у Чернівцях, у видавничому домі “Родовід” 2026 року. Книжка приурочена до 95-річчя від дня народження Івана Дзюби – академіка, літературознавця, критика, публіциста, державного й громадського діяча, одного з тих українських інтелектуалів, чия присутність у духовному просторі нації не припиняється разом із завершенням земного життя. Навпаки, що далі відходимо від часу безпосередньої участи Івана Дзюби в суспільному й культурному житті, то виразніше проступає масштаб порушених ним питань – про мову й національну гідність, культуру й історичну пам’ять, імперію й колоніальну залежність, відповідальність інтелектуала й право України бути собою. Автори ідеї та упорядники видання – Юрій Работін, Ігор Зоц і Василь Джуран – визначили його як спеціальний проєкт Загальнонаціонального конкурсу “Українська мова – мова єднання” імені Героя України Івана Дзюби. Це уточнення важливе. Воно пояснює не лише обставини появи книжки, а й одну з її наскрізних смислових ліній: Дзюба і українська мова, Дзюба і національна культура, Дзюба і духовна єдність України. Та коли перегортаєш сторінки видання, поступово переконуєшся: перед нами значно більше, ніж ювілейний збірник. Книжка цікава насамперед своєю багатоголосістю. Тут академічне осмислення сусідить зі спогадом, публіцистика – з документом, лист – із поетичною присвятою, розповідь про громадянську позицію та громадську діяльність – із майже камерним свідченням особистої зустрічі. У змісті бачимо імена Миколи Жулинського, Ігоря Зоца, Юрія Работіна, Любові Проць, Василя Джурана, Володимира Невмитого, Анни Довгополої та багатьох інших авторів. Друга частина книжки особливо насичена поетичними присвятами й меморіальними текстами. Завдяки цьому Іван Дзюба постає не монументально застиглою постаттю, а людиною, яка входила в життя дуже різних людей і залишала там свій слід. У цьому, здається, і полягає одна з головних удач видання: воно не споруджує пам’ятник Дзюбі – воно повертає його в живий діалог із нами.
Не тільки автор однієї великої книжки Для широкого читача ім’я Івана Дзюби пов’язане передусім з працею “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. І це природно. Написаний 1965 року текст став одним із найпотужніших документів українського інтелектуального спротиву радянській національній політиці. Але є небезпека: масштаб одного твору іноді затуляє і/чи заступає масштаб самого автора. “Яснопрозорливий України мужньослов” допомагає побачити іншого, точніше – повнішого Івана Дзюбу: літературознавця і критика, дослідника Тараса Шевченка, аналітика російської імперської традиції, уважного читача світової культури, публіциста, співрозмовника, організатора культурного життя, людину листування, людину дружби і, нарешті, людину щоденної інтелектуальної праці. Надзвичайно промовистим у цьому сенсі є вміщений на початку книжки текст Миколи Жулинського “Літературні тривоги й болі Івана Дзюби”. Вже сама назва точно окреслює внутрішню природу Дзюбиної діяльности. Його інтелектуальна праця була не холодним спогляданням літературного чи суспільного процесу. За нею завжди стояло особисте переживання відповідальності – за літературу, культуру, мову, державу. Можливо, саме слово відповідальність найкраще пояснює феномен Дзюби. Він не просто знав більше за багатьох. Не просто глибше аналізував. Не просто мав енциклопедичну пам’ять і величезний культурний горизонт. Його особливість полягала в тому, що знання для нього породжувало моральний обов’язок висловитися. Побачити проблему означало не мати права її обминути. Тому літературознавець у ньому постійно переходив у публіциста, критик – у громадянина, історик культури – в аналітика сучасності.
Дар бачити причини Сьогодні, перечитуючи Івана Дзюбу, особливо гостро відчуваєш одну рису його мислення – здатність бачити за окремим фактом механізм. Саме цим “Інтернаціоналізм чи русифікація?” принципово відрізнялася від звичайного протестного тексту. Автор не просто говорив: українську мову утискають. Він намагався показати, як саме працює система русифікації, якими політичними, адміністративними, культурними, психологічними механізмами вона відтворює себе. Ця здатність бачити не наслідок, а причину, робить багато Дзюбиних текстів разюче сучасними. Сам Іван Михайлович, повертаючись через десятиліття до своєї знаменитої праці, визнавав часову зумовленість окремих її аргументів і навіть певну наївність деяких тодішніх оцінок. Та водночас він наголошував: незалежна Україна не позбулася багатьох наслідків колоніальної залежности, особливо у сфері культури, мови та самоусвідомлення. Це надзвичайно характерно для Івана Дзюби. Він не канонізував навіть самого себе. Для нього власний давній текст також був предметом критичного перечитування. І тут відкривається ще одна важлива риса його інтелектуальної культури: здатність коригувати себе, не зрікаючись принципів. Можна змінити оцінку окремого явища. Можна відійти від певної ідеологічної схеми. Можна побачити обмеженість власної колишньої аргументації. Але не можна відмовитися від правди лише тому, що вона незручна. Саме ця внутрішня чесність і зробила Дзюбу моральним авторитетом.
Донеччина, яку треба повернути Україні – і Україні в собі Одна з найсильніших ліній книжки пов’язана з Донеччиною. І це закономірно. Іван Дзюба народився на Донеччині, навчався в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, глибоко знав історію та культурну природу краю. Донбас для нього ніколи не був периферійним сюжетом. У виданні ця тема розгортається в декількох текстах. Особливо промовистою є розповідь Ігоря Зоца та Юрія Работіна “У пошуках українського Донбасу” про автопробіг учасників конкурсу “Українська мова – мова єднання” 2007 року. Маршрут пролягав через південь і схід України – Маріуполь, Донецьк, Макіївку, Слов’янськ, Краматорськ, Артемівськ (нині – Бахмут), Соледар, Луганськ. Сьогодні сам перелік цих міст прочитуваний зовсім інакше, ніж тоді. Учасники тієї подорожі прагнули зруйнувати міф про культурну відчуженість регіонів і засвідчити очевидне: Україна є цілісним простором, а український Донбас – не політична конструкція та не патріотичне побажання, а історична й культурна реальність. Через роки ці сторінки набули майже документальної драматичности. Ще глибше тема Донеччини входить у Дзюбине розуміння історичної пам’яті через образ української Атлантиди – культурного світу, який зазнав руйнування, витіснення, забуття, але не перестав існувати в пам’яті, мові, літературі, людських долях. У цьому образі є щось значно більше за метафору втрати. Атлантида Івана Дзюби – це застереження: культурні світи можуть зникати не лише внаслідок природного історичного розвитку. Їх можна цілеспрямовано руйнувати – через мовну асиміляцію, переписування пам’яті, витіснення культури, формування комплексу меншовартости. Те, що впродовж десятиліть могло видаватися “мовним питанням”, після 2014-го, а особливо після 24 лютого 2022 року, відкрило свій екзистенційний вимір. Війна показала страшну ціну культурної амнезії. Тому Дзюбина Донеччина сьогодні – не лише географічна територія. Це питання про те, чи здатна нація пам’ятати саму себе там, де її пам’ять намагалися стерти.
“Українська мова не воює з іншими мовами” Важливо, що книжка не перетворює Івана Дзюбу на спрощеного борця “проти” когось або чогось. Його позиція була значно складнішою. У матеріалах видання неодноразово згадується формула, яку Юрій Работін пов’язує з Іваном Дзюбою: “Українська мова не воює з іншими мовами. Вона єднає”. У цих словах – принципова відмінність Дзюбиної моделі українськости від агресивного етноцентризму. Він не потребував приниження іншої культури, щоб довести цінність своєї. Його аргумент був іншим: українська культура має природне право на повноцінне буття саме тому, що таке право належить кожній культурі. Звідси його послідовне заперечення не російської культури як такої, а імперського використання культури і мови як засобу домінування. Ця відмінність сьогодні особливо важлива. Адже Росія десятиліттями намагалася подати будь-яке утвердження української мови як нібито агресію проти російськомовних. Іван Дзюба задовго до нинішньої війни показував інтелектуальну неспроможність такої підміни. Право українця бути українцем в Україні не є чиїмось обмеженням. Це елементарна умова історичної справедливости.
Дзюба приватний І все-таки книжка була б неповною, якби залишила нам тільки Дзюбу-мислителя. Однією з її переваг є присутність приватного виміру. Листи, спогади, розповіді про зустрічі, дружні взаємини, родинне життя раптом змінюють оптику. За академіком, Героєм України, міністром, автором фундаментальних праць проступає людина – совісна, делікатна, уважна, іронічна, вдячна. Особливо теплими є сторінки, пов’язані з Мартою Дзюбою. За ними відкривається майже шістдесятилітній простір спільного життя – не парадний життєпис, а щоденна людська присутність поруч. І це також важливо для розуміння масштабу особистості. Справжня велич рідко потребує щоденного підтвердження власної величі. У спогадах про Дзюбу раз по раз виникає парадокс: людина колосального інтелектуального авторитету в особистому спілкуванні не пригнічувала співрозмовника цим авторитетом. Уміла слухати. Делікатно радити. Підтримувати. Відповідати на листи. Читати надіслані рукописи. А найголовніше – знаходила для всього час. Можливо, саме тому навколо Івана Дзюби утворилося таке широке коло людської пам’яті, свідчення якого й зібрано в цій книжці.
Чому його треба читати тепер Найпростіше було б сказати: тому що 95 років від дня народження. Але ювілей мине. Залишиться значно складніше питання: що робити з Дзюбиним інтелектуальним спадком? Поставити книжки на полицю української класики? Назвати його ім’ям вулиці, бібліотеки, конкурси? Безперечно, це потрібно. Символічна пам’ять є необхідною частиною національної культури. Та для Дзюби цього замало. Його справжнє вшанування починається там, де ми знову відкриваємо його тексти й несподівано помічаємо: він ставив запитання, на які Україна досі не дала остаточної відповіді. Що відбувається з нацією, яка втрачає мовну пам’ять? Чи може політична незалежність бути повною без культурної суб’єктності? Як імперія продовжує існувати після формального розпаду? Чому колоніальна свідомість здатна відтворювати себе вже без прямого наказу колонізатора? Де проходить межа між толерантністю і байдужістю до власної культури? Якою є відповідальність інтелектуала перед суспільством? І, зрештою, що означає бути українцем не декларативно, а культурно? Саме тому сьогодні важливо не лише цитувати Дзюбу. Потрібно дискутувати з ним, перечитувати його, перевіряти його думки власним досвідом, про-
Є книжки, поява яких зумовлена ювілейною датою, але зміст яких виходить далеко за межі самої дати. Ювілей у такому разі стає лише приводом для значно важливішої розмови – про тривалість інтелектуальної присутности людини в культурі, про здатність її слова не лише належати своєму часові, а й переходити його межі, входити в нові історичні обставини й набувати в них нових смислів.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
