Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №37 за 2026 рік

16 с. · 36 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 37 (1363), 1—7 жовтня 2026 НЕСТОР МИЗАК

Сергій ПРИСУХІН, доктор філософії, член Головної Ради ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Фото автора Минулого тижня Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка в Інформаційній агенції “Наголос” зорганізувало проведення круглого столу “Хто роззброїв Україну”. Головний доповідач – Юрій Костенко, український політик, народний депутат України кількох скликань, автор ґрунтовного монографічного дослідження “Історія ядерного роззброєння України” (Ярославів Вал, 2024). Підсумком обговорення, в якому брали участь Павло Мовчан, Георгій Філіпчук, Іван Заєць, Юрій Нагулко, Петро Чернега, Сергій Присухін, Анатолій Радганізацій, експертів, науковців, представників органів влади та інших інституцій, які поділяють визначені в ньому принципи (повний текст рішення буде опублікований у Всеукраїнському культурологічному тижневику “Слово Просвіти”). І ще скористалися слушною нагодою, щоби, хоч і з невеликим запізненням, привітати з 80-літтям нашого побратима-просвітянина, знаного історика та культурного діяча Петра Ющенка. Голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан вручив ювіляру почесну відзнаку – орден “Нестор Літописець”. Вітаємо, пане Петре, з новоліттям і нагородою! Многая літа! ЛЕСЯ КОРОЛИК-БОЙКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Захистити своє

зіховський та інші присутні, став напрацьований проєкт рішення круглого столу циклу “Екзистенційні загрози і відповіді національним інтересам України”. Учасники круглого столу окремо наголосили на тому, що Україна не може дозволити, щоб питання її існування, свободи та майбутнього вирішувалися без України або за рахунок України. Будь-яка політика миру має ґрунтуватися не на капітуляції перед агресором, ана міжнародному праві, гарантіях безпеки, відповідальності агресора та здатності України захистити власний національний інтерес. Прийняте рішення – це відкритий документ для приєднання громадських ор- АНАТОЛІЙ ЗАГНІТКО ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Запас міцності не безмежний

Манана АБАШИДЗЕ, журналістка, кандидатка юридичних наук, м. Київ Президент України Володимир Зеленський попередив про “катастрофічні проблеми з дронами взимку через дефіциту $28 мільярдів”. “Я закликав Єврокомісію прискорити надання другого траншу з пакета на 90 млрд доларів”. Ці заяви накладаються на виснажливі реалії останніх місяців у столиці, країни загалом. У політичному театрі розігрується класичний сюжет: перенесення відповідальності на зовнішнє поле. Ця ситуація накладається на виснажливу реальність українських міст вже зараз. Київ, який живе в режимі перманентного повітряного терору, перетворився на простір, де люди відчувають себе мішенями. І саме на цьому тлі виникає головне філософське/практичне питання: чому влада, чітко усвідомлюючи масштаби зимової катастрофи, що насувається, демонструє не максимальну мобілізацію внутрішніх ресурсів, а дивовижну нездатність провести державницьку роботу? Найстрашніший розрив сьогодні пролягає не між Києвом та Заходом, а між українським громадянином та державним апаратом. Житель столиці чи будьякого іншого міста стикається з глибоким когнітивним дисонансом. Суспільство виконує свою частину негласного договору: платить податки, донатить, терпить побутові злидні та віддає життя на фронті. Натомість воно очікує від влади тотальної управлінської гіперконцентрації. Криза вимагає кризових менеджерів, здатних говорити неприємну правду і приймати дієві рішення. Натомість система продукує лише медійні заспокійливі або агресивний захист у відповідь на критику. Україна підходить до зими в точці найвищої психологічної та системної напруги. Небезпека полягає в тому, що запас міцності українського суспільства – як моральний, так і фізичний – не безмежний. Люди не можуть нескінченно довго бути живими мішенями, спостерігаючи, як їхнє майбутнє стає предметом політичного торгу та внутрішнього пограбування. Якщо влада терміново не перейде від “вимагання та звинувачення” до “тотальної внутрішньої самоорганізації”, країна ризикує зіткнутися з кризами(!), яку не перекриє жоден закордонний транш. P. S. Я випадково стала свідком бомбардування офісного центру на Шулявці, живу поруч, поверталась додому з вокзалу. Все сталось дуже швидко! Накрила вибухова хвиля і уламки будівлі, падали вбиті й поранені… Автівки палали і вибухали, а розгублені люди намагались врятуватись. …Переді мною наче постали кадри з високобюджетного блокбастера, але за ним стоїть абсолютно реальна, неекранна трагедія. Мозок просто відмовлявся вірити, що цей понівечений фасад, вбиті люди – це тут і зараз, а не комп’ютерна графіка. На що сподівається і в що вірить наша влада?! 14–15
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ПЕРЕДПЛАТА—2026

Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на друге півріччя 2026 рік (стор. 41). Вартість є такою: 1 міс. — 71 грн. 2 міс. — 142 грн. Будьмо, друзі, разом!
Пошта “СП” · “Символи стають мовою, зрозумілою без перекладу: мовою пам’яті, гідності спротиву та надії на перемогу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

потрапили у полон. Також неподалік Лисоні, у тиші лісу, відвідали криївку – місце, де відчувається особлива присутність тих, хто боровся за Україну в різні часи. Змінюються покоління, зброя і обставини, але незмінним залишається одне – наша боротьба за свободу. Лисоня – не просто місце пам’яті і вдячності, а сили, роздумів та єднання. Пам’ятаємо. Шануємо. Продовжуємо боротьбу. Дякую просвітянам, неймовірно талановитим учасникам творчого аматорського хорового колективу клубу Великі Гаї Великогаївська об’єднана територіальна громада під керівництвом автора та виконавця пісень, Людини творчої сумлінної праці Івана Виспінського за спільну участь та незабутнє виконання української патріотичної пісні. Особлива вдячність голові Великогаївської об’єднаної територіальної громади Олегу Кохману за сприяння в організації такої поїздки та розуміння важливості підтримки української культури в такі непрості часи.
Пошта “СП” · “Символи стають мовою, зрозумілою без перекладу: мовою пам’яті, гідності спротиву та надії на перемогу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Уклін січовим стрільцям

Ірина ШУМАДА, депутатка Тернопільської обласної ради, просвітянка Світлина з відкритих джерел Через 110 років Лисоня знову зібрала усіх тих, для кого пам’ять про українських Героїв – не просто сторінка історії, а частина нашої національної сили. Тернопільські просвітяни взяли участь у вшануванні пам’яті відважних Українських Січових Стрільців, які у 1916 році тримали оборону на цій святій землі, боролися, як і сьогодні боряться їхні нащадки, за волю і незалежність України. Гора Лисоня стала знаною на українських землях як місце героїчної слави і болючих втрат Українських Січових Стрільців. 2 вересня 1916 року тут відбулася найкривавіша битва легіону УСС у складі австро-угорських коаліційних військ з російською армією. Перемогу було здобуто ціною втрати більше половини особового складу легіону: 81 вояк убитий, 293 – поранені, 285 – Андрій БОНДАРЧУК, народний депутат України І скликання
Пошта “СП” · “Символи стають мовою, зрозумілою без перекладу: мовою пам’яті, гідності спротиву та надії на перемогу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Білоруська волелюбність у символах

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ Україна, захищаючи свою свободу, водночас бореться і за свободу інших народів колишнього СРСР. Представники цих народів спільно з українцями відстоюють Незалежність України і розуміють, що таким чином вони борються іза волю своїх країн. 19 вересня в Національному музеї історії України у Другій світовій війні відкрилася виставка “За нашу і вашу свободу”. Ця виставка розповідає про Білорусь через візуальні образи. Від прапорів часів Полоцької держави та Великого князівства Литовського – через символіку Білоруської Народної Республіки, Слуцького збройного чину та білоруських військових формувань ХХ століття – до сучасних знаків боротьби за вільну Білорусь і символів, під якими білоруси допомагають Україні боротися з російською агресією. Тут представлені історичні та сучасні прапори, проєкти державної символіки, національна система нагород, проєкт паспорта вільної Білорусі, а також символіка та уніформа майбутнього білоруського війська. Виставка демонструє, що національна символіка – це не лише спадщина минулого, а й образ майбутньої країни, її цінностей і духу. Автори виставки прагнуть не просто відобразити історичну традицію, а й створити цілісну візуальну мову майбутньої білоруської держави. Над цими проєктами працює геральдична рада “Пагоня” (“Погоня”) – колектив білоруських геральдистів, істориків, художників і фахівців у галузі комунікацій. Серед них є професіонали, які займалися розробкою державних символів і нагород, автори історичних досліджень та багаторічні популяризатори білоруської культурної спадщини. Сьогодні всі вони перебувають за межами Білорусі. Не кожен може відкрито назвати своє ім’я чи показати обличчя. Але всіх їх об’єднує спільна мета – допомогти своїй країні знову стати вільною. Свою мрію про вільну Білорусь вони втілюють у візуальних образах: прапорах і гербах, нагородах і одностроях, документах і знаках державної гідності. На відкритті виставки білоруський підполковник Микита Забуга передав, а виконувач обов’язків директора музею Олег Кучерявий прийняв на постійне зберігання зразки сучасних нагород борців за вільну Білорусь – Хрест Відродження і медаль Нескорених. Білорусь та Україну об’єднує прагнення до свободи. В цій боротьбі символи стають мовою, зрозумілою без перекладу: мовою пам’яті, гідності спротиву та надії на перемогу.
Пошта “СП” · “Символи стають мовою, зрозумілою без перекладу: мовою пам’яті, гідності спротиву та надії на перемогу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Таємна вечеря в сесійній залі Потрібен план дій

У будівлю Національної академії наук України 28 вересня прилетів звичайний шахед. Не реактивний. Що відбувається з нашою ППО? Я розумію, що у нас немає ракет для “Петріотів”. Але ж звичайний шахед ми маємо збивати? Чому не збиваємо? І це ще вересень. А що буде далі? Як ми переживемо зиму? Якщо росіяни захопили небо над Києвом і тепер розважаючись вибивають будівлю за будівлею, то треба, напевно, щось робити! Обіцянки помститись – класні. Хотілося б більше про захист, а не помсту. Думаю, потрібно закінчувати цей формат з “жовтими” тривогами. Можливо, розглянути перевезення критичних інституцій та підприємств на захід України, можливо, почати передивлятись всі наші підземні тунелі, метро і там починати облаштовувати функціонування критичної інфраструктури. Потрібен план. Не потужності, не незламності, не перемоги. А просто чіткий і серйозний план дій: ситуація така, робимо ось це. Відповідь влади: ми помстимось. Не робить ні холодно, ні жарко. Небо столиці України, по суті, повністю під контролем ворога. І це вже я не знаю, який вирок владі. Олексій ГОНЧАРЕНКО, народний депутат України, на своїй сторінці у Фейсбук Нещодавно Україна відзначила 35-ту річницю вікопомної дати. Це вже історія, про що написано багато. Однак деякі події маловідомі, а то й невідомі. Про них можуть розповісти лише народні депутати історичного першого скликання Верховної Ради, засновники держави. Аби їхні спогади не поглинула безвість, пропоную у “Слові Просвіти” запровадити рубрику “Маловідоме. Як це було”. Тож звертаюсь до своїх парламентських колег: пригадайте такі факти, надішліть до тижневика. Це збагатить літопис діяльності історичного парламенту. А цим спогадом розпочну добру справу. Власне, окрім цього, кожен із нас може розповісти про ті вікопомні події у своїх книгах-спогадах. 3 вересня 1991 року. Приїхав з Луцька – завтра перше сесійне засідання парламенту вже незалежної України. Під вечір зайшов до Верховної Ради. Зустрічаю Павла Мовчана, парламентського колегу, нинішнього шефредактора “Слова Просвіти”, голову ВУТ “Просвіта”. – От добре, – зрадів він. – Телефонуйте, оповістіть кого знайдете з наших, хай негайно приходять. Із зали знімають ідола, а комуняки блокують, не дають робітникам демонтувати. На дзвінки ніхто не відповідає. Що робити? Адже нас мало – Павло Мовчан, Роман Лубківський, Сергій Семенець, Тетяна Яхєєва, Леонід Білий, Володимир Філенко, Дмитро Чобіт, Іван Макар і я. Оборонців набагато більше, їх наcтрій агресив- Крушельницької. До музею Соломії Крушельницької в селі Біла завітали бандуристи колективу “Червона калина” зі Львова (керівниця Марія Сорока). За відгуками присутніх це було хвилююче і високомистецьке дійство. ний. Порадились: якщо керівництво ВР санкціонувало акцію, то є за неї відповідальні. Нам йти на силовий конфлікт не слід, вони цього лише чекають, щоб стати героями. В мені ж заговорив голос професійного журналіста. Відбувається не просто зміна декорацій, а історичне дійство, злам комуністичної ідеології, прощання з минулим. І нікого з представників ЗМІ нема, все робиться таємно, вночі. Отже, не буде кому й розповісти про далеко не рядову подію. Упустити таку мить неможливо. Добре, що при мені диктофон. Бічними дверями заходжу до зали. Тут напівтемрява, центральна люстра не світиться. Підсвічується лише статуя, задрапована мішковиною, обв’язана канатом. Навколо риштування темними тінями снують робітники. От і вождь світового пролетаріату, зловісний геній зла, який допоміг розколоти світ, через що загинули мільйони людей, дочекався пори, коли його скидають з п’єдесталу так, як він скидав інших. Десь посеред зали гомонять. Підходжу ближче – яка сцена! Захисники вождя якраз підкріплюються. Таємна вечеря. Намірені, видно, тримати облогу до ранку. Вирішив почекати, доки поповнять калорії. Тоді беру інтерв’ю по черзі: Борис Качура – секретар ЦК КПУ, Валентин Коржик – зав. відділу Харківського обкому КПУ, Геннадій Левченко – директор в/о “Завод ім. Малишева”, Євген Мармазов – перший секретар Кіровоградського обкому КПУ, Володимир Марченко – начальник відділу А днями в Тернопільському краєзнавчому музеї відкрилась виставка до 100-річчя Богдана Головина, багаторічного голови Тернопільського обласного об’єднання “Просвіта”. Власн. інф. Роменського заводу автоматичних телефонних станцій, м. Суми, в інших. Усі висловлюють гостре обурення: треба спитати дозволу у народу, депутатів, бо це насильство. Нібито, коли бетонними, бляшаними, гіпсовими ідолами застовпили чи не кожен населений пункт, то питали у народу. От лише Анатолій Толстоухов, теж журналіст, з Донеччини, вирішив у присутності однопартійців вколоти мене: “Знаєшь, колєга, ти оригіналєн. Чтоби ти знал: в мірє нє бралі інтервю в двух случаях: как етот і пєрєд половим актом…”. “Цікаво, – кажу. – Отже, ці дві дії одного змісту. То у вас тоді груповий секс?..”. Толстоухов (згодом міністр Кабінету міністрів) роздратовано махає рукою: “Іді отсюда. Всьо законно надо дєлать. Понял?”. Я те давно “понял”. Але хто б говорив про законність... Лише тепер комуністи заговорили про неї. Ще зовсім недавно вся “законність” була у слові чи дзвінку з ЦК, обкому чи райкому. А законно, як я тут же з’ясував, перебуває у сесійній залі не депутат, а зав. відділу ЦК КПУ? У фойє ми зустріли секретаря Президії В. Хоменка. Він заспокоїв нас: все буде нормально, це ж розпорядження Голови. Цікава трансформація поглядів Леоніда Кравчука на фігуру вождя. Вони ніби копіювали дії одного з героїв “Весілля в Малинівці”. Все життя працюючи в партійних органах, довгий час в ЦК, він насаджував ідеї Леніна. Ще недавно реагував: “Ленін тут стоятиме завжди”. Або повчання депутатам: “Ленін – постать світового масштабу. Він увійшов у світову цивілізацію і винести його звідти не вдасться”. І ось тепер довелося. На ранок, коли депутати зібралися в залі, вже не побачили фігури вождя. Замість нього у ніші стояв наш національний прапор.
Пошта “СП” · “Символи стають мовою, зрозумілою без перекладу: мовою пам’яті, гідності спротиву та надії на перемогу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Важливі заходи

Тернопільські просвітяни на чолі з головою обласного об’єднання Петром Шимківим долучилися до відзначення 154-ї річниці од дня народження співачки зі світовим іменем Соломії
Суспільство · “До останнього залишився вірним своєму вибору – служінню Україні”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

метровий об’єкт виготовили з 20- тонного блоку бразильського граніту та бронзи. Скульптуру місту подарував Благодійний фонд Дениса Парамонова. Про це повідомляє інформаційний портал “Моя Київщина” з посиланням на “Регіоннюс”. Фонтан встановили у реконструйованому скверів мікрорайоні “Піщаний”. Центральним елементом композиції є “зерно життя” – символ філософської ідеї Григорія Сковороди про джерело, з якого кожна людина може отримувати благодать. Прототипом для артоб’єкта став малюнок самого Григорія Сковороди. Автор скульптури – заслужений художник України Михайло Рева. За задумом творців, композиція має чотири “сосуди”, які символізують мислення, мистецтво, віру та волю. Окремі елементи конструкції мають значну вагу. Зокрема, середня частина “зернини” важить 7,5 тонни та утримується на одній точці. 3 жовтня о 19:00 Національний хор Верьовки виконає Літургію для хору і народного співу Кирила Стеценка у Трапезному храмі Києво-Печерської лаври, повідомляє Національний заповідник Києво-Печерська лавра. Твір написаний понад сто років тому і вперше лунатиме в цьому просторі у виконанні хорового колективу, що поєднує академічні й народні голоси. На 75-му році життя помер народний депутат України другого скликання Віктор Харламов. Тривалий час очолював агропідприємства в Межівській громаді на Січеславщині, фінансово підтримував заклади культури, видання книг про рідний край, був автором збірок власних поезій. Підготував Ігор ЗОЦ який витримав катування в російській тюрмі, і те, що могло зламати іншого, його не зламало. Він залишався собою – прямим, принциповим, небайдужим. І навіть тоді, коли мав повне право сказати: “Я вже зробив достатньо”, – він знову був там, де вважав за потрібне бути – на фронті кривавої російсько-української війни! Микола до останнього залишився вірним своєму вибору – служінню Україні. Почесно поховали колишнього політв’язня Кремля і героїчного воїна Миколу Карпюка на Байковому цвинтарі у Києві. Вічна пам’ять і шана незламному Герою.
Суспільство · “До останнього залишився вірним своєму вибору – служінню Україні”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Адміністрація президента США Дональда Трампа взяла на себе зобов’язання витратити майже всі з 400 мільйонів доларів, виділених Конгресом наприкінці минулого року, на військову допомогу Україні. Це гарантує, що термін використання цих коштів не спливе 30 вересня. Про це повідомляють три джерела Reuters, обізнані з планом, передає УНН. Уряд Фінляндії підтримав створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України і Міжнародної компенсаційної комісії для України, відповідні пропозиції передано до фінського парламенту. Про це повідомило Міністерство закордонних справ Фінляндії у соцмережі X, передає Укрінформ. Міністерство культури України скасувало наказ про виділення понад 10 млн грн на проведення щорічних заходів із моніторингу інформації у вітчизняних медіа у 2026 році. Згідно з наказом №1176 від 24 вересня, Міністерство культури визнало таким, що втратив чинність наказ від травня, яким доручило державному підприємству “Центр захисту інформаційного простору України” забезпечити підготовку та проведення заходів із моніторингу інформації у вітчизняних медіа за 10 млн 45,5 тис. грн. У зв’язку з цим Центру захисту інформпростору доручено повернути Мінкультури невикористані бюджетні кошти. Європейські партнери України порушують питання щодо повернення до цифрового ефіру телеканалів “5 канал”, “Прямий” та “Еспресо”. Про це в інтерв’ю виданню “Думка” розповів народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова Ярослав Юрчишин. “Всі останні роки я не втомлююся повторювати, що величезну відповідальність за ту страшну трагедію, яку переживає сьогодні українська нація, несуть підлесливі вуста українських журналістів. Маючи унікальну можливість, вони наполегливо уникають поставити Зеленському критичні запитання, відповіді на які вимагає свідома частина українського суспільства. Таке ставлення до своїх професійних обов’язків інакше, ніж саботаж, не назвеш. А свідоме замовчування певних тем можна навіть розцінити як співучасть у злочині”, – написав на своїй сторінці блогер, колишній дипломат Дмитро Чекалкін. Посол у Великій Британії Валерій Залужний став першим серед українських дипломатів, хто отримав Freedom of the City of London – один із найдавніших почесних статусів, пов’язаних із Лондоном. Про це повідомила пресслужба посольства, передає Цензор.НЕТ. Під час церемонії у Mansion House, офіційній резиденції Леді-мера Сіті Лондона, В. Залужний був офіційно прийнятий до числа Freemen of the City of London. “Традиція Freedom of the City of London бере початок у Середньовіччі – вважається, що вона виникла 1237 року. Цей статус має особливий символічний контекст. Валерій Залужний отримує його передусім як Надзвичайний і Повноважний Посол України, після служби на посаді Головнокомандувача ЗСУ в період повномасштабної російської агресії, а сьогодні – як представник України у відносинах з одним із її ключових союзників. Цеє ще одним свідченням стратегічного партнерства між Великою Британією та Україною та символом особливого рівня українсько-британських відносин, сформованих у роки російськоукраїнської війни”, – йдеться в повідомленні. Російські атаки завдали значної шкоди українській культурі та книговидавничій галузі. Лише цього літа внаслідок російських ударів було спалено близько 10 млн книг. Водночас Україна продовжує розвивати міжнародні партнерства у сфері культури та книговидавництва. Про це віцепрем’єр-міністерка України з гуманітарної політики – міністерка культури Тетяна Бережна розповіла журналістці Новини.LIVE Галині Остаповець у кулуарах Карпатського саміту C8. Більшість українських домогосподарств залишаються залежними від централізованого світла, води та опалення навіть після попередніх зим із перебоями. Повністю автономними себе назвали лише 10% опитаних, а головним зимовим ризиком люди вважають тривалі відключення електроенергії. Про це повідомляють “Економічні новини”. Колишній генеральний прокурор Руслан Кравченко, отримав за вересень майже втричі більшу заробітну плату, аніж за останні 8 календарних місяців. Ексгенпрокурору виплатили майже 340 тис. гривень. Про це пише видання NV із посиланням на відповідь Офісу генпрокурора на запит редакції. Мама української школярки Дар’я Максимова з Києва поділилася криком душі через уроки під час “жовтої” повітряної тривоги. Жінка наголосила, що діти начебто мають перейти в умовно безпечне місце, проте цього насправді ніхто не робить. Крім того, за її словами, про перехід до безпечного місця не можна написати в чаті класу, щоб не втрапити в скандал. У дописі в Thre- ads Максимова обурюється, що дітям складно дивитися в екран і щось запам’ятовувати, коли за вікном дронова атака. Жінка також повідомила, що саме під час атаки 25 вересня у Києві загинув хлопчик, який навчався під час повітряної тривоги. Книжка дослідниці Вікторії Донован Life in Spite of Every- thing: Tales from the Ukrainian East (“Життя попри все. Історії з українського Сходу”) отримала премію Омеляна Пріцака за визначну книжку у сфері українських студій. Про це повідомило видавництво Daunt Books. У виданні авторка досліджує багатокультурну й індустріальну історію регіону, його природні ландшафти та досвід людей, які жили там до початку російської агресії й після неї. Над книжкою Вікторія Донован працювала понад десять років. Вона їздила Донеччиною і спілкувалася з його мешканцями ще до повномасштабного російського вторгнення, а згодом продовжила розмови з тими самими людьми після того, як частина з них була змушена залишити домівки. 26 вересня у Білій Церкві відкрили скульптурну композицію “Фонтан Сковороди”. Чотири-
Суспільство · “До останнього залишився вірним своєму вибору – служінню Україні”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Незламний Герой наших часів

У Києві 25 вересня попрощалися з воїном Миколою Карпюком – громадським і політичним діячем, співзасновником УНА-УНСО, одним із лідерів “Правого сектора” та колишнім політв’язнем кучмівського режиму, а згодом і путінського. Він загинув 19 вересня на фронті російсько-української війни у віці 62 років. Георгій ЛУК’ЯНЧУК Прощання розпочалося з панахиди та заупокійної служби в Михайлівському Золотоверхому соборі. Богослужіння очолив предстоятель Православної церкви України митрополит Епіфаній. На прощання з військовим прийшли його численні друзі, військові та політичні побратими з УНА- УНСО та “Правого сектора”, зокрема, військовий Ігор Мазур (Тополя) з побратимами та однокласники. Серед тих, хто прийшов попрощатися з Карпюком, були і колишні політв’язні кремля – журналіст Роман Сущенко, громадський діяч з Криму Володимир Балух та інші. Вони познайомилися з Миколою Карпюком у 2019 році після звільнення з російського ув’язнення під час обміну військовополоненими та підтримували з ним зв’язок. Нині побратими ініціювали петицію про присвоєння Миколі звання Героя України (посмертно). Петиція оприлюднена на сайті президента. Настрій у Карпюка навіть після двох політув’язнень був завжди бойовим. Незважаючи на вік (60 років), дуже хотів воювати і воював до останнього подиху. “Жив як вікінг і загинув як вікінг”, – сказала журналістка Наталка Чангулі, котра багато років знала Миколу. Загинув український козак у бою на Запорізькому напрямку разом із двома військовими з його групи 19 вересня. Микола Карпюк народився 21 травня 1964 року в селі Великий Житин на Рівненщині. Був головою рівненського осередку Української Національної Асамблеї та одним із співзасновників і керівників УНА-УНСО. У 1998 та 2002 роках балотувався до Верховної Ради за списками УНА-УНСО. У 2000–2001 роках брав активну участь в акції “Україна без Кучми”, за що був засуджений до 4,5 року ув’язнення. Микола Карпюк також брав активну участь у Помаранчевій революції та Революції гідності і був одним із лідерів “Правого сектора”. У березні 2014 року Миколу Карпюка затримали при в’їзді до росії, де він мав завдання зустрітися з противниками путінського режиму. У 2016 році російський суд засудив його до 22,5 років ув’язнення за обвинуваченнями, пов’язаними з першою чеченською війною. Правозахисна організація “Меморіал” визнала його та іншого фігуранта справи, українця Станіслава Клиха, політичними в’язнями. У російській тюрмі Карпюк провів п’ять років, повернувшись додому у вересні 2019 року під час обміну полоненими. Повернувшись до України, Карпюк продовжив громадську діяльність, а згодом став на захист держави вже як військовослужбовець. Адже був Людиною, яка все своє життя присвятила Україні, із тих людей, для яких Україна була не словами, а частиною самого життя. Людиною, яка ніколи не гналася за славою, грошима чи посадами. Він зробив свій вибір давно і залишався йому вірним за будь-яких обставин. Був героїчним чоловіком,
Шевченкіана · “Заповіти Тараса Шевченка – це “рекомендації”, яких треба дотримуватися народу і людині, щоб жити по правді, щоб чинилася воля Божа”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“В своїй хаті й своя правда, і сила, і воля” – заповіт Пророка

Іван ЗАЄЦЬ, м. Київ Пророк у системі релігійних уявлень – це людина, яка покликана сповіщати волю богів. Пророк у християнській філософії – це посередник між Богом і людьми, котрий відкриває людям божественну волю, яка стосується теперішнього моменту, минулого або майбутнього. Образ Пророка як носія Божого слова і Божої волі Тарас Шевченко подає у вірші “Пророк”: Неначе праведних дітей, Господь, любя отих людей, Послав на землю їм пророка – Свою любов благовістить! Святую правду возвістить! [5, с. 384]. Якщо спростити цю філософію, то пророк – це людина такої сили провидіння, що його слово, його настанови є правдивими для співвітчизників у минулих, теперішніх та майбутніх часах. Слово Пророка завжди – сьогодення. Слово пророка наділене особливою силою. Слово пророка – це код, який впорядковує буття народу. Слово пророка духовно пов’язує буття багатьох поколінь народу. Слово пророка – позачасове, тому воно є актуальним для будь-якого покоління народу. Вже багато поколінь українців сприймають Тараса Шевченка як Пророка. І тут немає перебільшень. Лише в одній книзі “Останнім шляхом Кобзаря”, виданій за результатами походу-реквієму від Петербурга до Канева, який відбувся у травні 1991 року, десятки авторів дописів називають Тараса Шевченка Пророком [4]. Т. Шевченко у свідомості українців став Пророком не із волі книжних мужів, аз відчуття ними його правдивого животворящого слова та з його правдивих діянь. З відчуття його місії як людини покликаної. Пророк в нових часах, як і в давніх, є одиницею національною, але це не заперечує універсальності його слова, його пророцтв та заповітів. Слово Шевченкове завжди спрямоване до таких суспільних духовних цінностей, як Бог, добро, правда, справедливість, доля, воля, мати, Вітчизна тощо, на яких тримається цивілізований світ [3, с. 615]. Яких тільки епітетів-прикметників та символічних конструкцій не припасовує Тарас Шевченко до цих лексем, щоб їх наповнити новими смисловими відтінками, сакралізувати і перетворити в животворяще слово, яке породжує в людині життєву потребу сповідувати ці цінності, жити ними і боротися за них. Ці лексеми в устах Тараса Шевченка постають ограненими алмазами – діамантами – і набувають нових смислів та вартостей, постають змістовно оновленими, збагаченими. Концепти “воля” та “правда” є ключовими морально-етичними ідеалами для Тараса Шевченка. Воля в Тараса Шевченка буває козацькою, нашою, вольною, ясною, братерською, святою тощо, що підкреслює її сакральність та найвищу цінність. Правда буває чистая, щира, живая, наша, святая, Божа, що так само її сакралізує і наділяє універсальною вартістю. Іноді Тарас Шевченко поєднує концепти волі та правди в одній символічній конструкції, яка посилює універсальність його слова (“За святую правду-волю розбойник не стане” – вірш “Холодний Яр”, “Встане правда! Встане воля!” – поема “Кавказ”). Не тільки епітети, сталі образи та символічні конструкції, але й вражаюча метафоричність універсалізує Шевченкове слово (“Кайдани порвіте”, “Вражою злою кров’ю волю окропіте” – “Заповіт”, “Село на нашій Україні – неначе писанка село” – поема “Княжна”, “А правда наша п’яна спить” – поема “Кавказ”, “Реве та стогне Дніпр широкий” – балада “Причинна”). Вже назва поеми Тараса Шевченка “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнє посланіє” показує, що його слово охоплює все буття Українського народу як в часі, так і просторі. Нічого національного не залишається поза його словом. Вся творчість Тараса Шевченка пронизана пророцтвами. Цілі покоління українців надихалися на боротьбу за волю такими словами Тараса Шевченка з вірша “І Архімед, і Галілей”: …Умруть Ще незачатиє царята… І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі [5, с. 573]. Віками не забувають українці і таких слів Тараса Шевченка із вірша “Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)”: Оживуть степи, озера, І не верстовії, А вольнії, широкії, Крізь шляхи святії Простеляться [5, с. 520]. Згадаймо ще одне пророцтво Тараса Шевченка з вірша “Холодний Яр”: І повіє огонь новий З Холодного Яру [5, с. 272]. І повіяв цей праведний огонь з Холодного Яру на початку 20-х рр. ХХ ст. в образі Холодноярівської республіки, повстанську звитягу якої красномовно описано Василем Шкляром в романі “Чорний ворон” [6] та Юрієм Горліс-Горським в романі “Холодний Яр” [2]. Значна частина Шевченкових пророцтв – це застереження про неминучість лиха, якщо жити не по правді, всупереч Божій волі, якщо не дотримуватися традицій і звичаїв свого народу, не розмовляти мовою свого народу. В поемі “І мертвим, і живим, і ненарожденним …” читаємо: Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде! Розкуються незабаром Заковані люди. Настане суд, заговорять І Дніпро і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших… І не буде Кому помагати: Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами! [5, с. 265]. “Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде”, – універсальне пророцтво-застереження. Не один раз це пророцтво стверджувалося, коли люди жили не по правді, коли переступали через справедливість, коли не думали про загальне добро народу, а тільки про свої особисті вигоди, коли знущалися над слабшими, коли зневажали самого Бога. Щоб переконатися в цьому, варто пригадати 20-ті – 30-ті рр. ХХ ст., коли комуністичні демони (Ленін, Троцький, Сталін, Каганович, Дзержинський та інші) утверджували на місці російської царської імперії російську комуністичну імперію – Радянський Союз (СРСР). Актуальним це пророцтво є і в наш час, коли спостерігається масова духовно-моральна деградація людства, коли добро і зло намагаються помінятися місцями, коли, за Миколою Вінграновським: Могил нема. Могили повтікали! Дніпро утік – лишилася вода. І вовчі небеса над вовчими віками Снують свою ходу – печальна та хода. І нипає помазаником Божим Півправда, півсвобода, півжиття [1, с. 176]. Тарас Шевченко застерігає і від зневаги до покликаних людей, за якими видніється постать Бога. За таку зневагу люди були (і будуть) страшно покарані Богом – покарані приходом царів. Кара царями – універсальне зло, бо царі – тирани. Т. Шевченко завершує вірша “Пророк” такими словами: Омерзились! І мужа свята … горе вам! На стогнах каменем побили. І праведно Господь великий, Мов на звірей тих лютих, диких. Кайдани повелів кувать, Глибокі тюрми покопать. І, роде лютий і жестокий! Вомісто краткого пророка… Царя вам повелів надать! [5, с. 384–385]. Оскільки важливою формою сприйняття Т. Шевченка є пророцтво, нам ще належить скласти список (Древо) пророцтв Тараса Шевченка і вияснити їх суть. Життєдайними для українців по всіх світах і в усіх часах є заповіти Тараса Шевченка. А для нас – теперішніх українців, які вже тринадцятий рік перебувають у війні з московитами і ведуть жертовну боротьбу за своє подальше існування, і поготів. Якщо пророцтво – це те, що має збутися, то що таке “заповіт”? Якщо ми обернемо свої погляди до Святого письма, то переконаємося, що українська мовна практика еволюціонує вбік більш широкого використання терміна “Заповіт”, а не “Завіт”, особливо щодо другої частини Біблії – Нового Заповіту, який є сукупністю чотирьох Євангелій та книг – Дії Апостолів, Послання Апостолів та Апокаліпсис (Об’явлення). Так, обидві частини Біблії в перекладах Митрополита Іларіона (Івана Огієнка) називаються “Старий Заповіт” та “Новий Заповіт”. Якщо ж будемо послуговуватися тлумачною літературою, то переважна більшість тлумачень слова “заповіт” не виходить за рамки розуміння цього поняття як особистого розпорядження людини (фізичної особи) щодо належного їй майна на випадок її смерті. Отже, поняття “заповіт” є багатовимірним і описується широкою лінійкою категорій – від категорій юридичного характеру до категорій, що описують духовну субстанцію. Заповіти Тараса Шевченка – це поняття світу духовного буття народу. Заповіти Тараса Шевченка виражають духовний зв’язок багатьох поколінь українців минулих, теперішніх та майбутніх часів. Заповіти Тараса Шевченка – це “рекомендації”, яких треба дотримуватися народу і людині, щоб жити по правді, щоб чинилася воля Божа. Щоб гарантувати майбутнє нації. І саме так треба сприймати заповіти Тараса Шевченка, бо це заповіти Пророка. Важливо з цього погляду протрактувати словосполучення “Шевченків заповіт”. Перше, що спадає на думку, коли натрапляєш на таке словосполучення — це вірш Тараса Шевченка “Як умру, то поховайте…”. Хоча на базі цього одного вірша можна провести окрему велику дискусію, така проекція, попри її виняткову важливість, є все-таки неповною щодо Тараса Шевченка як Пророка. Стосовно Тараса Шевченка словосполучення “Шевченків заповіт” насправді охоплює безліч його настанов та “рекомендацій”. Це – концепт, який орієнтує на ціле Древо Шевченкових Заповітів. “Шевченків Заповіт” – це поняття, яке найповніше характеризує дух Шевченкового “Кобзаря”. Дехто може застерегти, що тут проглядається пряма аналогія із Святим письмом. Нехай і так, але в такій проекції не має нічого недопустимого. Саме такий підхід вбирає в себе назва даної статті: “В своїй хаті й своя правда, І сила, і воля – Заповіт Пророка” (поема “І мертвим, і живим, і ненарожденним …”). На мою думку, саме ці слова Тараса Шевченка є кореневим заповітом Тараса Шевченка в Древі його заповітів. Не дарма цей клич Тарас Шевченко помістив в своє “Послання”. Безумовно, слова Тараса Шевченка “В своїй хаті й своя правда, І сила, і воля” були прямим закликом до українців шукати свого майбутнього у власній державності. Саме за це його було покарано засланням в солдати із забороною писати та малювати, а не за “образу” цариці, як нас вчили у школах, коли Україна була колонією комуністичної російської імперії під назвою СРСР. Щоб осягнути всю силу цих слів треба зануритися в ті часи, коли вони писалися Тарасом Шевченком. І подивитися, де вони писалися. Поема “І мертвим, і живим, і ненарожденним …” творилася у селі В’юнище на Переяславщині. Датовано цю поему 14 грудня 1845 р., тобто написана вона була 180 років тому. 18 листопада 2025 р. виповнилося 180 років, як була написана в Переяславі поема “Кавказ”. На жаль, ці дві дати пройшли майже непомітними в теперішньому соціо-культурному просторі України. Пропустили ми ці ювілеї. А це два надзвичайно важливі для нації програмові твори нашого Пророка Тараса Шевченка. У 2013 р. громадськість Києва та Київщини відзначала в Березані 170-річчя написання Тарасом Шевченком вірша “Розрита могила”. Тоді прозвучала ідея, щоб відзначати якщо не кожну річницю поетичних творів Тараса Шевченка з прив’язкою до місця їх написання – села чи міста, то бодай ювілейні дати їх створення. Особливий акцент тоді пропонувалося зробити на творах з рукописної збірки Тараса Шевченка “Три літа”, зокрема створених на Переяславщині. Актуальність цього задуму очевидна, особливо з огляду на війну, яку розв’язала Росія проти України в 2014 р., і яка вже триває тринадцятий рік. Реалізація такого проєкту на практиці стане потужним засобом популяризації пророцтв та заповітів Тараса Шевченка. Такі заходи стали б важливими всеукраїнськими подіями, спрямованими на поглиблення національної пам’яті та зміцнення національної ідентичності українців. Неважко уявити, як чудово вплинуть на нашу молодь відповідні уроки в школах тих населених пунктів, де писалися Тарасом Шевченком конкретні вірші та поеми. По віршах Тараса Шевченка можна пізнати багато чого з нашої історії. А як щемно відгукнулися б ці заходи в серцях мешканців та їхніх нащадків тих сіл, які затоплені Канівським водосховищем? На території теперішньої Переяславщини Тарас Шевченко написав десять творів, зокрема, у Переяславі в листопаді-грудні 1845 року були створені: поема “Наймичка” (13 листопада), поема “Кавказ” (18 листопада), вступ до поеми “Єретик” (22 листопада), вірш “Як умру, то поховайте…” (25 грудня), а у В’юнищах у грудні 1845 року такі твори: поема “І мертвим, і живим, і ненарожденним…” (14 грудня), вірші “Холодний Яр” (17 грудня), “Давидові псалми” (19 грудня), “Маленькій Мар’яні” (20 грудня). “Минають дні, минають ночі” (21 грудня), “Три літа” (22 грудня). Принаймні, цього року можна було б провести три заходи – два в Переяславі (з нагоди написання поеми “Кавказ” – 18 листопада) та вірша “Як умру, то поховайте…” (25 грудня), один у Циблях (з нагоди написання поеми “І мертвим, і живим, і ненарожденним…” – 14 грудня), куди було переселено більшу частину жителів затоплених В’юнищ. Якщо повернутися до місця написання поеми “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”, то це не просто Переяславщина із її княжим славним Переяславом, це – ойкумена Дніпра, який завжди відігравав роль особливого ресурсу і особливого символу Українського народу, символу осьової ріки для українців, навколо якої крутиться вся наша історія. У цій поемі Тарас Шевченко стверджує, як цвяхи вбиває: “Нема на світі України, / Немає другого Дніпра…”. Мусимо усвідомлювати, що московити у війні проти України прагнуть не тільки відхопити якомога більше прилеглого до Азовського та Чорного морів суходолу і позбавити нас статусу та великих можливостей морської держави, але й забрати у нас Дніпро. Це диявольське бажання рашистів проникло навіть у так званий мирний план Трампа з 28 пунктів. У пункті 23 цього псевдомирного плану міститься ось такий поблажливо-знущальний запис: “Росія не перешкоджатиме Україні використовувати річку Дніпро в комерційних цілях…”, тобто тільки для транспортування вантажів. Як бачимо, суверенітет України над Дніпром цим документом повністю відкидається. Поема “І мертвим, і живим, і ненарожденним…” писалася на колись славній українській землі, що вже стогнала під Другим Переяславом – після так званої Переяславської ради в 1654 р., яка привела в Україну московського поневолювача, і який вже панував в нашому краю два століття без дев’яти років. Тарас Шевченко творив свої заповіти в умовах конкретних смертельних загроз для
Шевченкіана · “Черпає силу для свого слова як Згори – з трансцендентного світу, так і від свого народу, від його мови, традицій, звичаю”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

нації. Його творчість – не абстракція. Вся його поезія прив’язана до реальності, коли перед українцями на повен зріст постав екзистенційний виклик – бути чи не бути Українському народу. Можна годинами формувати перелік загроз для нашої нації в ті часи, але достатньо вказати на перманентну боротьбу російської імперської влади, спрямовану на винищення української мови. Це був час, коли розцвітала російська імперська ідеологія, яка пізніше породила щодо Українського народу сумнозвісне “не було, немає і не буде”. Тарас Шевченко шукав відповідь на ці екзистенційні загрози в парадигмі виживання народу. І бачив цей вихід у державній національній волі, у власній державі, постання й існування якої завжди потребує великої єдності народу. Тому “стовбурним” Шевченковим заповітом в Древі його заповітів є заклик до єдності українців – “Обніміться ж, брати мої. / Молю вас, благаю!” (“І мертвим, і живим, і ненарожденним…”). Заповіт до єдності українців пронизує всю творчість Тараса Шевченка, особливо в боротьбі за власну державу. Звернімося до слів вірша Тараса Шевченка “Іржавець”: … якби були Однастайне стали Та з Фастівським полковником Гетьмана єднали. Не строміли б списи в стрісі У Петра у свата. Не втікали б із Хортиці Славні небожата [5, с. 332]. Це було сказано про часи Гетьманщини, про часи гетьманування Івана Мазепи, про його спробу звільнити Україну з московської неволі. В умовах російсько-української війни, коли мільйони українців опинилися поза межами України, актуалізуються і звучать по-новому слова Тараса Шевченка із вірша “Злоначинающих спини…”: А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли [5, с. 564]. Тарас Шевченко був свідомий того, що власна держава постає з боротьби народу, що воля народу завжди окроплюється кров’ю. Власна держава – це базова національна цінність. Тільки державні народи здатні гарантувати своє національне майбуття. А здобуває волю тільки той, хто здатен до боротьби. І Тарас Шевченко посилює заповіти про необхідність мати свою державу і тримати національну єдність ще одним імперативним заповітом-кличем “Борітеся – поборете!”, що міститься в поемі “Кавказ”. Саме ці три заповіти творять несучу конструкцію Древа заповітів Пророка Тараса Шевченка. І як у випадку з Шевченковими пророцтвами нам ще належить створити Древо Шевченкових заповітів і вияснити їхню суть. Пророк, як національна одиниця, відображає собою Дух, що визначає, формує і оберігає природу його народу, зокрема його мову, звичай та традицію. Покликана людина творить такі смисли, які оберігають власний народ. Роль покликаної людини може виконати тільки та, яка всебічно закорінена в спосіб буття свого народу, в його природу. Покликана людина є суть людиною плоть од плоті свого народу. Людиною своєю, а не чужаком. Покликана людина – це людина, яку обирає Бог з цілого народу. Тільки така людина може передати слово Боже своєму народові. Сила животворящого слова Пророка формується енергіями двох світів – космічного і національного. Пророк черпає силу для свого слова як Згори – з трансцендентного світу, так і від свого народу, від його мови, традицій, звичаю. Пророк є відкритим і чутливим до проявів обох цих світів. Слово Пророка завжди є оберненим до свого народу і є словом національним, але разом з тим воно несе в собі універсальні смисли. Тарас Шевченко творив своє животворяще слово, свої пророцтва і заповіти в часи, коли, здавалося, вже ніколи не вибратися нашому народові із заплутаних шляхів безпам’ятства і зневіри. Тарас Шевченко заговорив до свого народу всією силою його мови, його ж мовою відродив бажання мати власну державність як умову незнищенності і розквіту. Тарасове слово вдихало віру в українців, запалювало вогонь життя. І оживав народ, пробуджувався, і йшов вперед. І вела його зоря державності, волі і демократії. Тараса Шевченка ріднила зі своїм народом консервативна свідомість. Тарас Шевченко був носієм і геніальним виразником питомого українцям автентичного консервативного світогляду. Розуміння вертикального позачасового зв’язку поколінь (минулих, сучасних, майбутніх), що є серцевиною і каркасом консервативного світогляду, було для Тараса Шевченка базовим елементом в його баченні буття народу. Прикладом цього є його поема-Послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє”, в якій він робить наголос на життєвій потребі такого зв’язку поколінь. Кожен народ живе зв’язками поколінь. Саме рівень впорядкованості цього зв’язку визначає умови існування нації. Консерватизм – це бачення розвитку суспільства як накопичення упорядкування, яке треба зберегти та вдосконалити, захистити від всіляких хаотичних процесів. І забезпечити розвиток цього накопиченого віками упорядкування. Є багато конкретних форм упорядкування суспільних відносин, але в кінцевому випадку ці форми носять національний характер. Консерватизм проявляється в національній свідомості, в національному способі мислення – організації думок, в мові, в національному звичаї і національній традиції, в національній культурі загалом. Все це форми, в яких реалізується національна впорядкованість. Консерватизм завжди протистоїть світоглядам, які бачать розвиток через суспільний хаос (революції), які огульно відкидають спадковість та досвід. Консерватизм забезпечує зв’язок поколінь і ставиться з повагою до кожного покоління. Консерватизм – це імунна система національних організмів, яка оберігає їх від всілякої дестабілізації, зокрема від мислевірусів, якими завжди був наповнений світ. На суспільному рівні елементами такої імунної системи є мова, традиція та звичай, а на індивідуальному – ще й здоровий глузд як спрощений (інтуїтивний) спосіб суспільної орієнтації людини в складній ситуації. Критичне мислення властиве обмеженій кількості людей, але переважаюча їхня частина поводиться адекватно, бо керується здоровим глуздом й досвідом. Прикметною рисою консервативного світогляду Тараса Шевченка є україноцентризм, постійно проєктований на національну дійсність. І саме в рамках такої проекції Пророк шукав у ХІХ ст. відповіді на виклики та загрози для Українського народу. Цей його досвід є актуальним і в наші часи, особливо в умовах екзистенційних загроз, спричинених війною Росії проти України. Консерватизм і в сучасних умовах є найбільш адекватною світоглядною системою для відповідей на загрози та виклики сьогодення. Слово Тараса Шевченка базувалося на глибокому відчутті і розумінні автентичного консерватизму Українського народу. І його слово перебувало (і перебуває) в резонансі з консервативним світоглядом українців. Тому воно швидко поширювалося (і поширюється) та глибоко проникало (і проникає) в душі українців. Шевченкове слово сприймалося (і сприймається) українцями як породжене ними самими чи навіть самим Богом. Тарас Шевченко писав свої заповіти в часи весни європейських народів, коли в Європі утверджувалася політична консервативна ідеологія, яка виводила на історичну орбіту національні держави. В національних координатах Тарас Шевченко є патріархом сучасного українського політичного консерватизму. Слово Тараса Шевченка засвідчує, що український автохтонний консерватизм в найповнішій мірі відповідає філософії сучасного консерватизму. І українським національним потребам. Тарас Шевченко є класичним виразником консервативних цінностей, серед яких особливе місце належить таким суспільним інститутам, як родина, мати, мова, традиція та звичай. Тарас Шевченко дуже високо підносить цінність родини, цінність матері. Згадаймо для прикладу вірш “І Архімед, і Галілей…”, а саме такі слова: І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати… [5, с. 573]. А що ми бачимо у вірші “Садок вишневий коло хати…”? Ось таку картину: Cем’я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає [5, с. 310]. Це те, що всі знають. А скільки високих слів сказано на адресу матері в поемі “Марія”. Ось одне з них: Все упованіє моє На тебе, мати, возлагаю. Святая сило всіх святих! [5, с. 541]. Тарас Шевченко творить образ матері як символ добра і вищий моральний ідеал. Материнство для нього є найвищим духовним подвигом. Мати в українському суспільстві завжди цінувалася як продовжувачка роду, як та, хто оберігає і передає родинні та національні традиції. В українській родині завжди було надзвичайно шанобливе ставлення до матері, а в українському суспільстві – до жінки. Про визнання за матір’ю (і жінкою загалом) ролі берегині в українському суспільстві говорить таке прислів’я: “Три кути хати тримає жінка”. А що ми бачимо нині? Інститут родини нівелюється. Нівелюється святість матері, а ще недавно ми блаженствували, коли співали Малишкове: Рідна мати моя, ти ночей не доспала, Ти водила мене у поля край села. І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала. І рушник вишиваний на щастя дала. Чи Павличкове: Як я малим збирався на весні Іти у світ незнаними шляхами. Сорочку мати вишила мені Червоними і чорними нитками. А ще Сингаївського: Як на ті чорнобривці погляну, Бачу матір стареньку, Бачу руки твої, моя мамо, Твою ласку я чую, рідненька. Тарас Шевченко розглядав мову як “явище космічне” (Павло Мовчан), як найдорожчий скарб нації, як найпотужнішу зброю народу, як фундаментальний фактор націєтворення та державотворення. У вірші Тараса Шевченка “Ну що б, здавалося, слова…” читаємо: Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди! [5, с. 372]. В поезії “До Основ’яненка” Тарас Шевченко прославляє пісню як особливий оберіг мови: Наша пісня, наша дума Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України! [5, с. 51]. А ось такі слова знаходяться у вірші Кобзаря “Подражаніє 11 псалму”: …Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово [5, с. 518]. Ніхто так, як Тарас Шевченко, не плекав такі духовні цінності як воля, правда, честь, звитяга, дух лицарства. Тарас Шевченко розцінює волю як найбажанішу цінність. Воля в його слові постає синонімом самого (справжнього) життя. Ніхто так високо, як він, не підносив волю як цінність. Ніхто так, як Тарас Шевченко, не розкриває глибинну суть цього явища, не збагачує зміст цього поняття. Вище вже говорилося про те, що Тарас Шевченко так огранював це поняття епітетами та образами, що воно будить в людині нестримне почуття жаданості волі. Воля – категорія із світу консервативної свідомості, а свобода – із світу ліберальної. Ці поняття часто застосовуються як синоніми, однак вони суттєво різняться змістом. Воля – це внутрішня здатність людини чи нації керувати собою (здатність чинити, здатність обирати мету і досягати її). Тарас Шевченко проєктує волю переважно на рівень нації. Воля – це не свобода від чогось. Це – право і здатність на продовження національного буття, традиції, на державне існування. Воля інтегрує людей в спільноту, в націю. Вона вчить людину розуміти своє місце в етнічній спільноті. Зазвичай свободу розуміють як наявність вибору і відсутність зовнішнього примусу. Воля ж виборює свободу. Філософія трактує свободу як простір для прояву волі. Хтось із мудрих сказав, що “Свобода виникає там, де твердою ходою пройшла воля”. Тарас Шевченко заради волі нації стає на прю з самим Богом. У вірші “Як умру, то поховайте…” Тарас Шевченко воліє бути серед свого народу до тих пір, поки не: …понесе з України У синєє море Кров ворожу… отойді я І лани, і гори – Все покину, і полину До самого Бога Молитися… а до того Я не знаю Бога [5, с. 283]. І поки не будуть розірвані кайдани неволі для Українського народу. Те ж саме бачимо і в його поемі “Кавказ”: Кати знущаються над нами, А правда наша п’яна спить. Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, Боже, утомлений? І нам даси жити! [5, с. 260]. Тож Тарас Шевченко заради нації стає на прю з Богом. А це означає, що він не просто людина, яка дотримується лише релігійного консервативного світогляду. Традиційний релігійний консерватор покладається тільки на Бога: Бог дасть, то буде, а не дасть, то не буде. Тарас Шевченко діє і як політичний консерватор. Однак, він не відкидає Бога. Тарас Шевченко намагається гармонізувати місце Бога в суспільному бутті, модернізувати одвічне “Як Бог дав, так воно і буде”. Він свідомий того, що в світі багато чого коїться як з прямої волі Божої, так і з його допусту. А це означає, що Бог завжди залишає для людини простір для самостійного творення. Бог дав людині розум і волю, якими людина має розпорядитися якнайкраще, в гармонії з національними інтересами. Тарас Шевченко свідомий того, що нація завжди повинна мати змогу захистити себе, свої цінності, своє майбутнє. Тарас Шевченко категоричний противник пацифізму. Він глоріфікує лицарство (“І вам слава, сині гори, / Кригою окуті. / І вам лицарі великі, / Богом не забуті. / Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає!” – поема “Кавказ”), проти чого дехто й донині виступає, а дарма. Три десятки років українське суспільство проживало в парадигмі пацифізму. І до чого це привело? До того, що цим скористався ворог – московит, який розв’язав екзистенційну війну проти України. Тепер нація розплачується життям і кров’ю найкращих своїх синів і дочок за цей прорахунок, за цей національний інфантилізм. За пацифізм! Тарас Шевченко так само категорично не сприймав космополітизм. Його дорога до загальнолюдських цінностей завжди пролягала через сповідування національного. Це його розуміння проєктується на теперішні європейські прагнення українців через формулу “хочеш бути європейцем – стань українцем”. Тарас Шевченко не вчить українців спочатку любити чужого, а потім свого, що характерним є для ліберально-лівацького світогляду. Він вчить спочатку любити своє (ближнього), а вже потім чуже (дальнього). Саме про це є поема Тараса Шевченка “Катерина”, зокрема такі його слова: Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами [5, с. 25]. В цій поемі та інших поезіях Тарас Шевченко вчить українців відрізняти чуже від свого, і сприймати з осторогою. В цій поемі та в інших творах Тарас Шевченко говорить не про інших, а про чужих. У поемі “І мертвим, і живим, і ненарожденним …” Тарас Шевченко універсалізує цю думку такими словами: І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає… [5, с. 269]. Висновок Щоб осягнути велич Тараса Шевченка і його феноменальну роль в долі Українського народу, необхідно подивитися на його постать як на Пророка. Необхідно створити Древо Тарасових пророцтв і заповітів. Слід також визнати Тараса Шевченка засновником сучасного українського політичного консерватизму. Список джерел та літератури 1. Вінграновський М. Поезії. Київ: Вид-во художньої літератури “Дніпро”, 1971. С. 176. 2. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Тернопіль: Видавництво “Крила”, 2023. 432 с. 3. Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. 2-ге вид., доопрац. Київ: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. 718 с. 4. Останнім шляхом Кобзаря / упоряд. М. Л. Новицький. Київ: “Український літопис”, 1994. 275 с. 5. Шевченко Т. Г. “Кобзар”. Творча воля поета: збірка творів / Тарас Шевченко. Житомир: ТОВ “Наукова Думка”, 2025. 656 с., 32 с. іл. 6. Шкляр В. Чорний Ворон. Київ: Ярославів Вал, 2009. 352 с.
На перехрестях історії · “Кожна наша листівка – це далекобійний снаряд, вистрілений у глибокий тил ворога”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

холмсько-підляській окрузі ОУН. Відоме “технічне звено” на Закерзонні при курені УПА “Залізняка” під керівництвом отця Адама Слюсарчика – капелана УПА. Отець постійно переносив з собою циклостиль і машинку для друку й видав близько 40 різних листівок тисячними накладами. Референт пропаганди Проводу ОУН Петро Дужий стверджував, що на початку 1945 р. на теренах УПА-“Захід” функціонувало близько 30 друкарень з різною матеріальною базою. Він же очолював референтуру пропаганди Проводу ОУН у 1944 – першій половині 1945 рр. Її база називалася “Зелений Гай” і розташовувалась у Новострілищанському р-ні Дрогобицької обл. та охоплювала села Дев’ятники, Юшківці, Голдовичі, Ятв’яги, Бертешів, Вибранівка, Кологури, Репехів, Ліщини. “Зеленому Гаєві” безпосередньо належало дві друкарні. Перша в Бертешеві під назвою “Вінниця”, друга у с. Юшківці імені “Легенди”. До “Зеленого Гаю” передано також друкарню “Прага”. Для поширення визвольних ідей ОУН намагалась використовувати також радіопередачі. У 1939-1941 рр. організація мала передавачі у Перемишлі, Куликівському р-ні, біля Львова, у Чорткові або Рогатині. ОУН закупила в польських громадян за 45 тис. зол. короткохвильовий радіопередавач. Спеціалісти змонтували радіостанцію біля с. Ямельниця на Сколівщині Львівської обл. Восени 1943 р. після багатьох спроб радіостанція заговорила в радіусі передач 1000 км. У 1944 р. з Відня привезли значно сучасніший передавач і радіус дії радіостанції збільшився удвічі. Радіостанція називалася “Вільна Україна” – у ряді випадків “Самостійна Україна” під криптонімом “Афродита” і її передачі звучали українською, російською, англійською і французькою мовами. Тексти французькою і англійською начитував бельгієць А. Газенбрукс “Західний”. Але радіостанцію запеленгувала оперативна група Сколівського райвідділу НКВС та резервна рота 330 полку і вона припинила існування. Під час визвольного руху на терені УПА-“Захід” Провід ОУН, крім звичайних друкарень, започаткував крупні видавничі осередки, які існували при крайових проводах ОУН. У Львівському крайовому проводі осередок перебував під керівництвом З. Тершаковця “Федір” в Іллівських лісах, Станіславському – під орудою поета М. Дяченка “Марко Боєслав” у с. Височанка Калуського р-ну, Закерзонському краї – під керівництвом згадуваного Я. Старуха “Стяг” у Томашівських лісах. При крайовому проводі “Поділля” осередок заходами Мирослава Гука “Косач” діяв у м. Товсте Тернопільської обл. При Коломийському окружному ОУН у січні 1943 р. з’явилася друкована газета “Мечем”, видана стараннями Артемізії Галицької “Мотря” як орган Буковинського проводу ОУН. Наклад складав 2 тис. примірників, з яких 1,5 тис. відправили на Буковину, решту залишили у розпорядженні Проводу ОУН. У журналі друкувалися провідні діячі ОУН Буковини “Луговий”, “Кобзар”, “Мотря” та інші. Далі буде.
На перехрестях історії · “Кожна наша листівка – це далекобійний снаряд, вистрілений у глибокий тил ворога”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Боротьба друкованим словом До 84)ї річниці Української Повстанської Армії

Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Визвольний рух УПА-“Захід” складався з багатьох допоміжних структур, які забезпечували йому довготривалість існування. Серед них референтура пропаганди. Ця структура займалася координацією пропагандистської діяльності та основними елементами ідейно-політичного виховання визвольних кадрів і мас. Референтура поділялася на відділи: організаційно-технічний, пресово-інформаційної служби, вишкільний, масової пропаганди, політичного виховання. При референтурі пропаганди функціонував Головний осередок пропаганди (ГОСП) з відповідними осередками на крайовому, обласному, окружному та повітовому рівнях. Зазначимо, що комплексних досліджень з організації пропаганди і агітації в УПА на сьогоднішній день ще немає, за винятком статей окремих дослідників, що характеризують деякі аспекти пропаганди визвольних сил. Дана проблематика залишається актуальною, яка з позицій нинішнього дня висвітлює програмні засади і мотиви визвольного руху ОУН, УПА, боротьбу радянської влади з активною пропагандистською діяльністю повстанців. У зв’язку з відкритим доступом до державних архівів, дослідники можуть вивчати трофейні матеріали ОУН і УПА, серед них листівки, фотографії, щоденники, малюнки, ілюстрації, бофони (грошові знаки. – Н. М.) тощо. Якщо зібрати усю друковану продукцію ОУН, УПА, можна було б написати історію визвольної боротьби українців лише засобами друкованого слова. Провід ОУН надавав важливого значення друкованому слову, яким мобілізував народ до боротьби з окупантами та розвінчував німецьку і російську грабіжницькі політики. Ідеолог збройного підпілля ОУН Петро Федун “Петро Полтава” з цього приводу особливо наголошував: “Кожна наша листівка (...) – це далекобійний снаряд, вистрілений нами в глибокий тил ворога. Дія цього снаряду в пропагандивному відношенні не менш ефективна від дії справжнього, динамічного стрільна, кожне наше революційне видання (...) знищує, так би мовити, “живу силу” противника – відбирає йому людей (...) запалює або зміцнює революційний пожар всередині ворожого табору, в глибокому тилу противника”. З початком Другої світової війни Провід ОУН оперативно організував у Західній Україні випуск вищезгаданої націоналістичної преси, завданням якої було об’єднувати визвольні сили для боротьби за незалежність. Це були газети: “Українські щоденні вісті” (Львів), “Самостійна Україна” (Станиславів), “Вільне слово” (Дрогобич), “Стрийські вісті” (Стрий), “Тризуб” (Чортків), “Золотий тризуб” (Калуш), “Воля” (Копичинці), “У бій” (Косів), “Боєвик” (Тернопіль), які виступали з визвольних позицій й пропагували національні ідеї. Але 17 липня 1941 р. всі націоналістичні видання в Галичині були заборонені гестапо і на них запроваджено цензуру. Із серпня 1941 р. націоналісти замість заборонених почали друкувати вже нові підпільні видання, але для цього потрібна була велика поліграфічна база. З відступом німецьких окупантів із Західної України Провід ОУН звернувся до низових клітин із закликом формувати матеріальну базу з друкарських машин і приладдя: “По містах у німецьких панів є досить багато майна: пишучих машинок, великих друкарських машин, циклостилів, паперу, фарби, радійові апарати (...). Вже сьогодні повести належну в тім напрямі розвідку. Мати список цього всього, де находиться (по урядах і приватних мешканнях). Наші завдання: в хвилині відступу німців опанувати на певний час міста і все те вивезти”. Виконуючи наказ, члени ОУН у Станіславській обл. вивезли три друкарні, 12 друкарських машинок, 7 радіостанцій. У результаті цілеспрямованої спільної діяльності командирів ВО УПА-“Захід” та крайових проводів ОУН на теренах Західно-українських земель створено розгалужену систему підпільних друкарень на основі діючої практики ОУН ще з довоєнних часів. Така друкарня, наприклад, з 1931 р. діяла у с. Конюхів Стрийського п-ту на Львівщині під керівництвом повітового провідника Лева Ребета. Під час німецької окупації з 1942 р. запрацювала друкарня ОУН с. Олесин Бережанського п-ту, яка випускала часопис “Юнак” для молоді. У с. Новосілка Підгаєцького повіту працювало т. зв. “технічне звено” (редакційна група. – Н. М.) під керівництвом окружного і повітового провідників юнацтва Миколи Фіголя “Зеро” і Василя Кардаша, які володіли циклостилевим апаратом і п’ятьма друкарськими машинками. У друкарні співпрацювало п’ятеро підпільників: П. Пушка “Жук” із с. Лиса, він же обласний референт організації “Юнак” та крайовий оргреферент, “Бистрий” – окружний оргреферент, Кудря – підрайонова референтка юначок, друкарка і “Друкар” – студент, підпільник. У цій друкарні друкувалися місячник “Юнак”, “Катехизм ОУН”, “Санітарні вказівки”, “Ідеологічно-політичний вишкіл”, підручник “Топографія”. Після арешту в кінці серпня 1943 р. В. Кардаша підпільники з метою конспірації перевезли друкарське приладдя до с. Мужилів. Але в дорозі їх перестріла німецька поліція й захопили майно. Пізніше редакцію “Юнака” перенесли у ліси на межі Підгаєцького і Бережанського р-нів, де був створений просторий осередок. Тут працювали провідні ідеологи ОУН Й. Позичанюк, О. Дяків, К. Цмоць та інші. У 1945 р. друкарню енкаведисти розконспірували. Наступна друкарня “Прага” під час німецької окупації діяла ус. Мокротин Жовківського п-ту. Звідти її перенесено до Щирця поблизу Львова. Друкарню організували в типового галицького нуждаря, який не цікавився політикою. Її побудували у сараї під січкарнею розміром 6х10 м. Тут друкувався орган Проводу ОУН часопис “Ідея і Чин”. Цинк для друкарні діставали з Львівської друкарні “Атлас”. Папір привозили зі Львова, Станиславова, Золочева, Коломиї. Фарбу купували у Кракові. “Прага” існувала два роки і була розкрита чисто випадково, коли до господаря зайшли два поліцаї. У 1940-1943 рр. оперативно працювали підпільні антинімецькі друкарні у с. Залісся Коропецьке Бучацького п-ту, Стара Ягільниця на Чортківщині, на одному з хуторів біля м. Козови на Тернопільщині, у Ходорові на Львівщині та інших місцях. Найбільшою в УПА-“Захід” була друкарня у Миколаєві над Дністром. Вона виконувала друкарські роботи у трьох кольорах, за її діяльність відповідав Микола Палідович “Карпатський”. Підпільники вкопали друкарню в природний пагорб і зробили з неї три довгих підземних виходи. Друкарня діяла до половини 1945 р. й видавала часописи “Ідея і Чин”, “Перець”, “За вільну Україну”. У 1945–1946 рр. окрему велику друкарню ОУН засновано у с. Бишки Бережанського п-ту, яке було центром визвольного руху не тільки УПА-“Захід”, але всієї України. Це був новий видавничий осередок. Друкарня проіснувала цілий 1946 рік і не була розкрита. До речі, у червні 1946 р. до Бишок прибув Роман Шухевич і два тижні квартирував там та провів інспекцію 3-ї ВО “Лисоня” між селами Бишки і Жуків. Його супроводжували командир округи майор “Бондаренко”, сотенний “Рен”, провідник Григорій Голяш “Бей” та інші. Відповідними друкарнями розпоряджалась 4-та ВО “Говерля”. У тактичному відтинку “Чорний Ліс” виходив журнал під однойменною назвою, де описувалися бойові дії куренів “Підкарпатський”, “Скажені”, “Дзвони”, “Месники”, “Смертоносці” та інших. Головним редактором у “Чорному Лісі” працював визначний повстанський поет Михайло Дяченко “Марко Боєслав”. Видання друкувались циклостилевим методом і в січні-лютому 1945 р. мали логотип “З друкарні ім. С. Петлюри” в Станиславові. На терені ТВ “Маківка” у с. Уличне діяла друкарня Івана Климіва “Легенда”, на Коломийщині – “Смерть Сталіну”. Там видавалась газета “Шлях перемоги”. У Чернихівському лісі біля с. Серет працювала друкарня ОУН ім. Якова Бусола “Київський” під керівництвом крайового проводу ОУН “Поділля”. Багатим на видання характеризувався видавничий осередок у с. Бряза Болехівського р-ну та інші. Декілька друкарень Провід ОУН організував на Закерзонні. У с. Війське Сяніцького п-ту біля Перемишля її змонтували, привізши устаткування з Дрогобича. За друкарню відповідав провідник ОУН Перемишльщини Семен Левицький із с. Бишки Бережанського п-ту. Після його арешту гестапівцями – Василь Галаса “Орлан”, референт пропаганди проводу ОУН Закерзонського краю та заступник Ярослава Старуха “Стяг”. Потім друкарню, коли їй загрожувала розконспірація, перенесли до с. Тисова. У друкарні було надруковано багато листівок, що розповсюджувались серед червоноармійців, поляків та під час рейдів. Найбільша підпільна друкарня на Закерзонні розташовувалась на місці постою Голови Проводу ОУН Ярослава Старуха “Стяг” на Томашівщині, де головним редактором був поет Петро Волош-Василенко (“Гетьманець”, “Полтавець”) з Яготинського р-ну на Полтавщині. Друкарня належала крайовому проводу ОУН. Тут були надруковані спомини учасників боротьби на Закерзонні “Під бойовими прапорами УПА в боротьбі за волю”, вірші Петра Волош-Василенка під назвою “Мої повстанські марші”, перевидано поему “Гуцульський курінь” Олеся Бабія. “Технічне звено” впало разом з криївкою крайового проводу ОУН Закерзонського краю Ярослава Старуха “Стяг” 17 вересня 1947 р., коли було виявлено його постій. Наступного дня Я. Старуха витягнули неживим і з ним трьох членів технічного осередку “Вулкан”, до якого входило вісім осіб. Друкарня діяла також у надрайоні “Бескид” на Лемківщині в околиці с. Бук під керівництвом надрайонного провідника ОУН Степана Голяша “Мар”, малюнки у ній виконував Михайло Черешньовський (“Петро”). “Технічне звено” виконало “Звернення до чехів і словаків”, посвідки селянам на отримані харчі, які повстанці зобов’язувалися повернути після проголошення незалежної України. Прибувши восени 1945 р. на Лемківщину, члени Проводу ОУН Д. Маївський “Тарас” із шефом штабу УПА Д. Грицаєм “Перебийніс” взяли з собою по одному примірнику видань і відправились на Альпійську конференцію ОУН. Але 19 грудня 1945 р. під час переходу кордону Д. Маївський загинув, а Д. Грицай покінчив з життям у празькій в’язниці. На Закерзонні діяли також пересувні “технічні звена” у різних селах, лісових криївках і навіть при сотнях УПА. На Ярославщині “технічні звена” називалися “З друкарні ОУН”, “З друкарні ОУН ім. Сурмача”, “З друкарні УПА ім. Петра Волош- Василенка” та інші. Два “технічні звена” діяли в
Подія року · “Попри тривоги, втому, виклики і труднощі, але з вірою і любов’ю до України ми це зробили”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Мистецькі промені Незалежности” у єдності поколінь і голосів

Леся КОРОЛИК2БОЙКО, Амбасадорка української культури і мистецтва, Посол миру, співорганізаторка і голова журі Міжнародного фестивалю-конкурсу, м. Івано-Франківськ 17 вересня Івано-Франківськ став осередком зустрічі українського мистецтва, музики, таланту і духовності. У конференцзалі Університету Короля Данила, в рамках Міжнародного фестивалю-конкурсу “Мистецькі промені України” відбувся святковий концерт, присвячений 35-й річниці Незалежності України. Уже втретє Університет Короля Данила став співорганізатором цієї масштабної мистецької події, відкривши свої двері для дітей і дорослих, учнів і педагогів, студентів і викладачів, мистецьких колективів, представників влади та громадських організацій. Фестиваль–конкурс об’єднав людей, для яких українська культура є не лише професією чи захопленням, а важливою складовою національної ідентичності. Його головна місія – підтримувати і розвивати українське мистецтво, давати можливість талановитим виконавцям різного віку заявити про себе та від покоління до покоління передавати любов до української культури. Важливою частиною святкового концерту стало вручення відзнак з нагоди 35-ї річниці Незалежності України та за високий професіоналізм, вагомий особистий внесок у збереження і розвиток української культури. Заступниця директора Департаменту культури Івано- Франківської міської ради Христина Стефанів вручила подяки і грамоти від міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінківа. Серед відзначених — члени журі фестивалю–конкурсу: Ігор Дем’янець – кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри естрадно-вокального мистецтва ЗВО “Університет Короля Данила”, заслужений діяч мистецтв, співорганізатор; Наталія Толошняк – кандидат мистецтвознавства, доцент, завідувач кафедри естрадно-вокального мистецтва ЗВО “Університет Короля Данила”; Ганна Карась і Віолетта Дутчак – доктори мистецтвознавства, професори Карпатського національного університету імені Василя Стефаника, Ольга Молодій – доцент Карпатського національного університету імені Василя Стефаника, заслужена артистка України; Марія Гуцол – голова ІФ ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук, доцент, проректор Івано-Франківського національного медичного університету, Ірина Свитка – членкиня Координаційної ради Міжнародної організації “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі”. Грамотою була відзначена і я як організаторка святкового концерту і голова журі фестивалю-конкурсу. Для мене ця відзнака є не лише особистою, а передусім виявом уваги до спільної праці всіх, хто долучився до створення цього потужного фестивалю–конкурсу, який єднає українців по всьому світу, адже за кожним мистецьким заходом стоять десятки людей, їхня праця, відповідальність, віра та любов до української культури. Подяки отримали Інна Червінська – професор Карпатського національного університету імені Василя Стефаника та Людмила Бабій – директор Івано- Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. Франка — партнери фестивалю-конкурсу. Подяки від директора Департаменту культури Івано-Франківської міської ради Надії Загурської отримали вчителі та викладачі учасників святкового концерту. З вітальними словами виступили Михайло Косьмій – перший проректор з навчальної роботи Університету Короля Данила, Ганна Карась, Інна Червінська, Марія Гуцол, а також Зореслава Подольська – представниця відділу взаємодії зі стейкхолдерами Карпатського національного університету імені Василя Стефаника, помічниця народного депутата України Івана Крулька та Галина Філіпова, заслужена журналістка України, членкиня журі. Їхні щирі слова, побажання та вручення відзнак надали події особливої урочистості і ще раз засвідчили важливість спільної праці задля розвитку української культури. Особливої символіки цьому дню надавало і те, що святковий концерт відбувся в день пам’яті святих великомучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії та напередодні свята Української музики. Духовного змісту події додало благословення протоієрея Тараса Огара – служителя церкви Святої Великомучениці Параскеви, викладача літургійного співу Івано-Франківської академії святого Івана Золотоустого, який поблагословив учасників і гостей та звернувся до присутніх з духовним словом. Хвилиною мовчання вшанували пам’ять про усіх Героїв, які віддали своє життя за свободу, волю та Незалежність України. Ця хвилина була особливо промовистою. Адже мистецтво, яке звучало зі сцени, — це не лише свято, а й наша пам’ять, наша вдячність і наше розуміння ціни можливості сьогодні співати українською, навчати, творити та передавати культурну спадщину наступним покоління. На сцені святкового концерту зустрілися таланти різних поколінь і різних мистецьких середовищ. Концерт відкрив Муніципальний камерний хор “Галицькі передзвони”, художній керівник — заслужений діяч мистецтв України Ігор Дем’янець, який виконав духовний гімн України “Боже великий, єдиний”. Для мене було особливою честю диригувати цим прекрасним колективом. Своє мистецтво глядачам подарували вокальний ансамбль “Барвінок” Івано-Франківської дитячої музичної школи № 2 імені В. Барвінського, викладач Наталія Хилюк, концертмейстер Людмила Драганич; Ольга Хрипуненко та Соломія Боднарук — вихованки вокальної студії “Сопрано” при Освітньо-мистецькому центрі Івано-Франківської міської ради, викладач Тетяна Шиптур; Іван Гуляк – студент 4-го курсу Карпатського національного університету імені Василя Стефаника, викладачка – доцент Наталія Федорняк. Свою творчість представили вокальна формація “Ладан” при храмі Святої Великомучениці Параскеви УГКЦ, художня керівниця Оксана Головата, та струнний квартет “Ladies QC”, керівниця Наталія Фіголь. Щиро і проникливо прозвучали виступи жіночого вокального ансамблю “Берегиня” міського осередку “Союзу українок” імені Ольги Дучимінської, голова Оксана Ковальчук, керівник Роман Бабій, а також членкинь Спілки літераторів “Суцвіття” з Коломиї — Галі Чорнодолюк, Ганни Сав’юк та Галини Кріль. Глядачі вітали Яну Савчук – солістку вокального ансамблю “Опришівські соловейки” Ліцею № 6 імені Івана Ревчука, викладач Тетяна Шиптур; Дарію Жихарєву – ученицю 5-го класу Моршинської школи мистецтв імені Ірини Король, викладач Світлана Фединець; Соломію Лятишевську – випускницю Івано-Франківської дитячої музичної школи № 2 імені В. Барвінського, викладач Наталія Хилюк, концертмейстер Людмила Драганич. У концерті взяли участь і Єлизавета Хмільовська – вихованка Продюсерського центру “Star Team”, викладач Ірина Батюк; Соломія Боднарук – вихованка гуртка гри на фортепіано відділення “Школа мистецтв” Міського центру дитячої та юнацької творчості Івано-Франківської З Україною в серці – де б не були! міської ради, керівниця Марта Трощук; Вокально-інструментальний ансамбль “Чорне і біле” – студенти та випускники Карпатського національного університету імені Василя Стефаника, викладачка, заслужена артистка України Ольга Молодій, концертмейстер – Любомир Чорнокожа; Софія і Вероніка Возняки – вихованки Продюсерського центру “Star Team”, викладачка Діана Бігун; Василина Галюк – учасниця художньої самодіяльності Тязівського будинку культури, директорка та художня керівниця Оксана Ковальчук; Вероніка Довбуш і Діана Думич – студентки 4-го та 3- го курсів Університету Короля Данила, викладачка Оксана Масник. Свої виступи представили жіночий вокальний гурт “VIL- NA” Народного дому с. Микитинці Івано-Франківської територіальної громади, керівниця Наталя Бутюк та камерний хор “Cantemus” церкви Христа Царя монастиря отців Василіян УГКЦ, реґент — заслужений діяч мистецтв України Ігор Дем’янець. Кожен колектив і кожен виконавець вніс у концерт свою барву і саме з таких різних голосів і складається багатоголоса Україна. Фінальним акордом концерту стала пісня “Україна – це ти ія” на слова Юрія Піжука, музика Ростислава Галагана, яку разом зі мною виконали всі учасники однойменного музичного проєкту. Ця пісня, об’єднала 256 голосів – 46 учасників – вокалістів – від сольних виконавців до хорів і ввійшла до Книги рекордів України, і під час цього концерту прозвучала особливо символічно. Бо Україна – це справді ти ія, це діти, які виходять на сцену, педагоги, які щодня запалюють у них любов до музики, митці, які продовжують творити, батьки, які підтримують своїх дітей, організатори та партнери, які допомагають здійснювати мистецькі проєкти, люди, які, попри війну і всі труднощі бережуть українську культуру, це всі ми – ті, хто вірить, працює, співає, навчає, підтримує і творить заради майбутнього України. Учасники святкового концерту отримали подяки від ди- Зліва направо: Ігор Чепіль, протоієрей Тарас Огар, Леся Королик1 Бойко, Ігор Дем’янець ректора Музею видатних діячів української культури Ольги Гураль. Щира вдячність усім, хто допоміг зробити цей день можливим: Руслану Марцінківу – за матеріальну підтримку організації концерту, святкові подарунки для учасників та відзнаки; Надії Загурській, Христині Стефанів і Любомиру Никораку – за підтримку, сприяння та розвиток культурних ініціатив; керівництву Університету Короля Данила – ректору Мирославу Луцькому та першому проректору Михайлу Косьмію – за можливість провести цей концерт у стінах університету, де формується майбутнє української освіти й культури; Ігорю Дем’янцю – за невтомну працю, організаційний супровід, професіоналізм і людську підтримку; Ігорю Чепілю – за неперевершене ведення концерту та атмосферу справжнього свята; звукорежисеру та всій технічній команді – за професійне забезпечення концерту; Остапу Трощуку – за професійний відеозапис, який збереже пам’ять про цей день і велика вдячність кожному учасникові, кожному педагогу, організаторові, батькам, партнерам і всім, хто вклав частинку своєї душі в цю подію. “Мистецькі промені України” народжувалися з великої віри в наших дітей, педагогів і митців, і коли бачиш на одній сцені представників різних поколінь, коли чуєш дитячі голоси поруч з голосами досвідчених виконавців – розумієш, що українська культура має майбутнє. І, хоча ми живемо у складний час, війна принесла біль, втрати, тривоги і випробування, але вона не змусила нас мовчати. Навпаки — українська пісня звучить, діти продовжують навчатися, педагоги навчають, митці творять, а культурні ініціативи об’єднують людей. Саме тому такі зустрічі потрібні. Вони допомагають нам залишатися собою, підтримувати одне одного і передавати наступним поколінням найцінніше – нашу мову, пісню, традицію, пам’ять і любов до України. Попри тривоги, втому, виклики і труднощі, але з вірою, натхненням і любов’ю до України ми це зробили, і зробили разом. Дякуємо Збройним Силам України за можливість жити, працювати, навчати, співати і творити. Мистецтво – наша сила. Єдність – наша опора. З Україною в серці – де б не були!
Національна еліта · “Книжка цікава багатоголосістю. Тут академічне осмислення сусідить зі спогадом, публіцистика – з документом, лист – із поетичною присвятою”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Слово, яке не відходить у минуле: Іван Дзюба в пам’яті й сучасності України

Анатолій ЗАГНІТКО Саме так сприймається видання “Яснопрозорливий України мужньослов”, що побачило світ у Чернівцях, у видавничому домі “Родовід” 2026 року. Книжка приурочена до 95-річчя від дня народження Івана Дзюби – академіка, літературознавця, критика, публіциста, державного й громадського діяча, одного з тих українських інтелектуалів, чия присутність у духовному просторі нації не припиняється разом із завершенням земного життя. Навпаки, що далі відходимо від часу безпосередньої участи Івана Дзюби в суспільному й культурному житті, то виразніше проступає масштаб порушених ним питань – про мову й національну гідність, культуру й історичну пам’ять, імперію й колоніальну залежність, відповідальність інтелектуала й право України бути собою. Автори ідеї та упорядники видання – Юрій Работін, Ігор Зоц і Василь Джуран – визначили його як спеціальний проєкт Загальнонаціонального конкурсу “Українська мова – мова єднання” імені Героя України Івана Дзюби. Це уточнення важливе. Воно пояснює не лише обставини появи книжки, а й одну з її наскрізних смислових ліній: Дзюба і українська мова, Дзюба і національна культура, Дзюба і духовна єдність України. Та коли перегортаєш сторінки видання, поступово переконуєшся: перед нами значно більше, ніж ювілейний збірник. Книжка цікава насамперед своєю багатоголосістю. Тут академічне осмислення сусідить зі спогадом, публіцистика – з документом, лист – із поетичною присвятою, розповідь про громадянську позицію та громадську діяльність – із майже камерним свідченням особистої зустрічі. У змісті бачимо імена Миколи Жулинського, Ігоря Зоца, Юрія Работіна, Любові Проць, Василя Джурана, Володимира Невмитого, Анни Довгополої та багатьох інших авторів. Друга частина книжки особливо насичена поетичними присвятами й меморіальними текстами. Завдяки цьому Іван Дзюба постає не монументально застиглою постаттю, а людиною, яка входила в життя дуже різних людей і залишала там свій слід. У цьому, здається, і полягає одна з головних удач видання: воно не споруджує пам’ятник Дзюбі – воно повертає його в живий діалог із нами. Не тільки автор однієї великої книжки Для широкого читача ім’я Івана Дзюби пов’язане передусім з працею “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. І це природно. Написаний 1965 року текст став одним із найпотужніших документів українського інтелектуального спротиву радянській національній політиці. Але є небезпека: масштаб одного твору іноді затуляє і/чи заступає масштаб самого автора. “Яснопрозорливий України мужньослов” допомагає побачити іншого, точніше – повнішого Івана Дзюбу: літературознавця і критика, дослідника Тараса Шевченка, аналітика російської імперської традиції, уважного читача світової культури, публіциста, співрозмовника, організатора культурного життя, людину листування, людину дружби і, нарешті, людину щоденної інтелектуальної праці. Надзвичайно промовистим у цьому сенсі є вміщений на початку книжки текст Миколи Жулинського “Літературні тривоги й болі Івана Дзюби”. Вже сама назва точно окреслює внутрішню природу Дзюбиної діяльности. Його інтелектуальна праця була не холодним спогляданням літературного чи суспільного процесу. За нею завжди стояло особисте переживання відповідальності – за літературу, культуру, мову, державу. Можливо, саме слово відповідальність найкраще пояснює феномен Дзюби. Він не просто знав більше за багатьох. Не просто глибше аналізував. Не просто мав енциклопедичну пам’ять і величезний культурний горизонт. Його особливість полягала в тому, що знання для нього породжувало моральний обов’язок висловитися. Побачити проблему означало не мати права її обминути. Тому літературознавець у ньому постійно переходив у публіциста, критик – у громадянина, історик культури – в аналітика сучасності. Дар бачити причини Сьогодні, перечитуючи Івана Дзюбу, особливо гостро відчуваєш одну рису його мислення – здатність бачити за окремим фактом механізм. Саме цим “Інтернаціоналізм чи русифікація?” принципово відрізнялася від звичайного протестного тексту. Автор не просто говорив: українську мову утискають. Він намагався показати, як саме працює система русифікації, якими політичними, адміністративними, культурними, психологічними механізмами вона відтворює себе. Ця здатність бачити не наслідок, а причину, робить багато Дзюбиних текстів разюче сучасними. Сам Іван Михайлович, повертаючись через десятиліття до своєї знаменитої праці, визнавав часову зумовленість окремих її аргументів і навіть певну наївність деяких тодішніх оцінок. Та водночас він наголошував: незалежна Україна не позбулася багатьох наслідків колоніальної залежности, особливо у сфері культури, мови та самоусвідомлення. Це надзвичайно характерно для Івана Дзюби. Він не канонізував навіть самого себе. Для нього власний давній текст також був предметом критичного перечитування. І тут відкривається ще одна важлива риса його інтелектуальної культури: здатність коригувати себе, не зрікаючись принципів. Можна змінити оцінку окремого явища. Можна відійти від певної ідеологічної схеми. Можна побачити обмеженість власної колишньої аргументації. Але не можна відмовитися від правди лише тому, що вона незручна. Саме ця внутрішня чесність і зробила Дзюбу моральним авторитетом. Донеччина, яку треба повернути Україні – і Україні в собі Одна з найсильніших ліній книжки пов’язана з Донеччиною. І це закономірно. Іван Дзюба народився на Донеччині, навчався в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, глибоко знав історію та культурну природу краю. Донбас для нього ніколи не був периферійним сюжетом. У виданні ця тема розгортається в декількох текстах. Особливо промовистою є розповідь Ігоря Зоца та Юрія Работіна “У пошуках українського Донбасу” про автопробіг учасників конкурсу “Українська мова – мова єднання” 2007 року. Маршрут пролягав через південь і схід України – Маріуполь, Донецьк, Макіївку, Слов’янськ, Краматорськ, Артемівськ (нині – Бахмут), Соледар, Луганськ. Сьогодні сам перелік цих міст прочитуваний зовсім інакше, ніж тоді. Учасники тієї подорожі прагнули зруйнувати міф про культурну відчуженість регіонів і засвідчити очевидне: Україна є цілісним простором, а український Донбас – не політична конструкція та не патріотичне побажання, а історична й культурна реальність. Через роки ці сторінки набули майже документальної драматичности. Ще глибше тема Донеччини входить у Дзюбине розуміння історичної пам’яті через образ української Атлантиди – культурного світу, який зазнав руйнування, витіснення, забуття, але не перестав існувати в пам’яті, мові, літературі, людських долях. У цьому образі є щось значно більше за метафору втрати. Атлантида Івана Дзюби – це застереження: культурні світи можуть зникати не лише внаслідок природного історичного розвитку. Їх можна цілеспрямовано руйнувати – через мовну асиміляцію, переписування пам’яті, витіснення культури, формування комплексу меншовартости. Те, що впродовж десятиліть могло видаватися “мовним питанням”, після 2014-го, а особливо після 24 лютого 2022 року, відкрило свій екзистенційний вимір. Війна показала страшну ціну культурної амнезії. Тому Дзюбина Донеччина сьогодні – не лише географічна територія. Це питання про те, чи здатна нація пам’ятати саму себе там, де її пам’ять намагалися стерти. “Українська мова не воює з іншими мовами” Важливо, що книжка не перетворює Івана Дзюбу на спрощеного борця “проти” когось або чогось. Його позиція була значно складнішою. У матеріалах видання неодноразово згадується формула, яку Юрій Работін пов’язує з Іваном Дзюбою: “Українська мова не воює з іншими мовами. Вона єднає”. У цих словах – принципова відмінність Дзюбиної моделі українськости від агресивного етноцентризму. Він не потребував приниження іншої культури, щоб довести цінність своєї. Його аргумент був іншим: українська культура має природне право на повноцінне буття саме тому, що таке право належить кожній культурі. Звідси його послідовне заперечення не російської культури як такої, а імперського використання культури і мови як засобу домінування. Ця відмінність сьогодні особливо важлива. Адже Росія десятиліттями намагалася подати будь-яке утвердження української мови як нібито агресію проти російськомовних. Іван Дзюба задовго до нинішньої війни показував інтелектуальну неспроможність такої підміни. Право українця бути українцем в Україні не є чиїмось обмеженням. Це елементарна умова історичної справедливости. Дзюба приватний І все-таки книжка була б неповною, якби залишила нам тільки Дзюбу-мислителя. Однією з її переваг є присутність приватного виміру. Листи, спогади, розповіді про зустрічі, дружні взаємини, родинне життя раптом змінюють оптику. За академіком, Героєм України, міністром, автором фундаментальних праць проступає людина – совісна, делікатна, уважна, іронічна, вдячна. Особливо теплими є сторінки, пов’язані з Мартою Дзюбою. За ними відкривається майже шістдесятилітній простір спільного життя – не парадний життєпис, а щоденна людська присутність поруч. І це також важливо для розуміння масштабу особистості. Справжня велич рідко потребує щоденного підтвердження власної величі. У спогадах про Дзюбу раз по раз виникає парадокс: людина колосального інтелектуального авторитету в особистому спілкуванні не пригнічувала співрозмовника цим авторитетом. Уміла слухати. Делікатно радити. Підтримувати. Відповідати на листи. Читати надіслані рукописи. А найголовніше – знаходила для всього час. Можливо, саме тому навколо Івана Дзюби утворилося таке широке коло людської пам’яті, свідчення якого й зібрано в цій книжці. Чому його треба читати тепер Найпростіше було б сказати: тому що 95 років від дня народження. Але ювілей мине. Залишиться значно складніше питання: що робити з Дзюбиним інтелектуальним спадком? Поставити книжки на полицю української класики? Назвати його ім’ям вулиці, бібліотеки, конкурси? Безперечно, це потрібно. Символічна пам’ять є необхідною частиною національної культури. Та для Дзюби цього замало. Його справжнє вшанування починається там, де ми знову відкриваємо його тексти й несподівано помічаємо: він ставив запитання, на які Україна досі не дала остаточної відповіді. Що відбувається з нацією, яка втрачає мовну пам’ять? Чи може політична незалежність бути повною без культурної суб’єктності? Як імперія продовжує існувати після формального розпаду? Чому колоніальна свідомість здатна відтворювати себе вже без прямого наказу колонізатора? Де проходить межа між толерантністю і байдужістю до власної культури? Якою є відповідальність інтелектуала перед суспільством? І, зрештою, що означає бути українцем не декларативно, а культурно? Саме тому сьогодні важливо не лише цитувати Дзюбу. Потрібно дискутувати з ним, перечитувати його, перевіряти його думки власним досвідом, про- Є книжки, поява яких зумовлена ювілейною датою, але зміст яких виходить далеко за межі самої дати. Ювілей у такому разі стає лише приводом для значно важливішої розмови – про тривалість інтелектуальної присутности людини в культурі, про здатність її слова не лише належати своєму часові, а й переходити його межі, входити в нові історичні обставини й набувати в них нових смислів.
Національна еліта · “Найкраща пам’ять про мислителя – не бронза. Найкраща пам’ять – це думка, яку продовжують, розвивають і наповнюють новими смислами”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

довжувати поставлені ним запитання. Лише тоді класик залишається живим. Пам’ять, спрямована в майбутнє У березні 2026 року Марта Дзюба підтримала ініціативу надати Загальнонаціональному конкурсу “Українська мова – мова єднання” ім’я Івана Дзюби. У її словах є проста й водночас точна надія: щоб із його ім’ям конкурс і далі єднав українців. Можливо, саме дієслово єднати найкраще завершує розмову про цю книжку. Іван Дзюба належав до покоління, якому довелося відстоювати право України на власний голос тоді, коли саме існування цього голосу намагалися оголосити історичним непорозумінням. Сьогодні Україна захищає те саме право вже зі зброєю. Між рукописом “Інтернаціоналізму чи русифікації?” 1965 року й нинішньою боротьбою України лежить понад пів століття. Змінилися епохи, держави, політичні режими, покоління. Але дивовижно мало змінилося в самій природі імперського заперечення України. Через це слово Дзюби й не відходить у минуле. Книжка “Яснопрозорливий України мужньослов” важлива не лише тим, що нагадує нам про видатного українця. Її справжня цінність – у багатоголоссі пам’яті, з якого поступово складається образ людини надзвичайної внутрішньої цілісности. Дзюба-літературознавець, Дзюба-публіцист, Дзюба-дисидент, Дзюба-міністр, Дзюба-донеччанин, Дзюба-захисник української мови, Дзюба-співрозмовник – це не різні постаті. Це різні вияви одного життєвого принципу: право на слово передбачає відповідальність за сказане, а право належати Україні – відповідальність за Україну. І, можливо, після останньої сторінки цієї книжки найважливішим залишається вже не питання, ким був Іван Дзюба. Важливіше інше: чи навчилися ми чути те, про що він попереджав, і чи готові взяти на себе ту міру відповідальности за Україну, яку він уважав природним обов’язком людини культури? Бо справжня присутність мислителя в національній пам’яті вимірюється не кількістю ювілейних дат, меморіальних знаків чи урочистих цитувань. Вона починається там, де його думка стає співрозмовницею наступних поколінь, де поставлені ним питання змушують заново осмислювати власний історичний досвід і власну сучасність. Найкраща пам’ять про мислителя – не бронза. Найкраща пам’ять – це думка, яку продовжують, розвивають, перевіряють новим досвідом і наповнюють новими смислами. Саме такою постає пам’ять про Івана Дзюбу в книжці “Яснопрозорливий України мужньослов”: не пам’яттю про завершене життя, а пам’яттю, що працює в сучасності й спрямована в майбутнє. Тому його слово й не відходить у минуле: змінюється історичний час, але не втрачають сили питання, які це слово поставило перед Україною.
Національна еліта · “Найкраща пам’ять про мислителя – не бронза. Найкраща пам’ять – це думка, яку продовжують, розвивають і наповнюють новими смислами”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Поет, що, ніби кущ калини…”

Георгій ФІЛІПЧУК академік НАПН України 28 вересня. Згадується День “вересневого” Дмитра Павличка. Добрі спомини про талановитого, емоційно-щирого, наскрізно пронизаного українськістю Поета. Проте в цьому розкуйовдженому та динамічно агресивному сьогоденні виокремлюється одна значима сторінка його животворчості, яка надто затребувана для часів нинішніх. Адже на тлі жорстокої війни, безперервних бомбардувань рашистами Києва і всієї України тривожною для нас є низка “напружених моментів” у відносинах із Польщею. Хочеться змінити вектор дещо свідомо сформованого протистояння (передусім політично-історичного), надавши йому якісно іншої спрямованості, що відповідало б національним інтересам обох країн. Тому й відтворюється понад місячної давності вітальний лист Президента Польщі Кароля Навроцького, надісланого з нагоди 35-ї річниці відновлення нашої Незалежности, з побажанням Україні перемоги у війні з росією. Справді, саме солідарність, спільність боротьби українців та поляків із ненависною імперією, добросусідські відносини, які мають ґрунтуватися на фундаментальних засадах історичної правди, і є, мабуть, оптимальною базою для перспективи наших взаємин. Хоча добре усвідомлюю, що в кожного Народу своя Правда і що такий стан є природним. Пам’ятаємо, що філософію цієї правди в далекі 70-ті (часи бездержав’я й упокореності українців та поляків) озвучив вселенським голосом Папа Павло ІІ. У передмові праці Дейвіса Нормана “Боже ігрище: історія Польщі” вміщені слова з проповіді Кароля Войтили, сказані у Кракові напередодні його інавгурації: “Кожен з нас має в собі певну спадщину поколінь і століть, досягнень і тривог... Ми не можемо жити без неї. Це наша душа”. Високість почуттєвої сили його слів була обрамлена тією правдою, що кожен сущий народ наділений високим правом, як Божим даром, писати власну історію і будущину “душею своїх народів”. Очевидно, так пророче “писали” (навіть утративши державність) своє національне Буття визначні діячі українського і польського національного Відродження – Шевченко і Франко, Словацький і Міцкевич, торуючи своїм культурним поступом дорогу до світла, свободи, суверенітету, державности. Вони стали оберегами національної Душі для своїх Народів, шануючи історичну Пам’ять, Традицію і Віру своїх предків, плекаючи любов до рідної Мови, Культури. Значуще, що такі чесноти ніколи не губилися на роздоріжжі часу, в трагічних подіях і випробуваннях, коли навіть тоді відшукувалися ті спільні етичні знаменники, на яких вибудовувалася екзистенційна парадигма українськопольського братерства під гаслом “За нашу і вашу Свободу!” Ці думки витали у вересневі дні минулого року на площі старого міста, під час відкриття пам’ятного знака почесному громадянину Кременця, державнику, дипломату, громадському діячу, Поету, одному із засновників літературно-мистецького форуму “Діалог двох культур” Дмитру Павличку. Навдивовижу це був світлий День, заквітчаний службою Божою в Соборі, дитячою творчістю і музами Поезії, Живопису, Книги, Музикою Лисенка, Шопена, Баха.., бо вшановували Павличка і водночас пам’ять великого достойника Польщі Юліуша Словацького. Знакові постаті для України та Польщі, розведені століттями, однак суголосні спільним духовним злетом, ідеалами Свободи. “Вересневий” Павличко – Людина особливої натури, бо серед визначних сучасників саме Він став найбільш помітною Особистістю в глибинному космосі українсько-польської сув’язі, зростивши в собі одержимого Правдошукача світлої будущини для обох народів, невтомно торуючи шлях до українського і польського Серця, захоплений талантом Словацького та його “Мазепою”. Творячи блискучі науково-літературні розвідки, Павличко своєю непогамовною енергією і любов’ю до України домігся, щоби 2002 року в центрі Варшави постав пам’ятник Тарасові Шевченку, який ніби через роки й сьогодні щиро звертається до поляків (“Отак-то, ляше, друже, брате!..”) викарбуваними на підніжжі постаменту українською та польською мовами віщими строфами з вірша Шевченка “Полякам” (написаним на засланні): Подай же руку козакові І серце чистеє подай І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай. Про ці верховини його творчих діянь оповідали тоді студенти, представники творчої інтелігенції, влади, запрошені учасники дійства з Києва (М. Жулинський, М. Сидоржевський, Г. Філіпчук). На жаль, ще трапляється в нашому житті, коли дехто силується, оцінюючи Павличка, таки знайти “сокиру під лавкою”. Але “не бануйте”, – казав колись мій дід. Дуже правдоподібно для цього випадку звучав би в перекладі Дмитра Павличка застережний сонет Шекспіра: “Перед надсилою художество німіє, / А дурень мудрому відмірює права...”. Тому скажу єдине – це була Людина особливої криці та енергетичної сили, наскрізь пронизана українськістю, тими чеснотами Культури, Мови, Національної Пам’яті і Віри, які оберігають та зрощують українську Ідентичність, Державність. Скажу більше – він Поет пророчого Дару. Це було особливо відчутно, коли Микола Жулинський читав твір Д. Павличка “Пророцтво”, якому цьогоріч виповнюється 35 років (1991). …І вбивці рушать знов з-під стін кремля. Знов буде бій! І знов імперію ошкірить сказ, І буде так продовжуватись доти, Допоки правда не прийде до нас. Допоки не воскресне Україна, Бо Він так хоче – наш безсмертний Бог. Направду, далеко сягав заобрійний погляд цього прозорливого Словотворця! Тонко, вправно і точно, виписуючи поведінкові норми для Нації поетичною трагікою, він обрамлював нашу будущину, нагадуючи народу про витоки і причинності його бід, пам’ятаючи Шевченкове: “Хто ми?.. Ким? За що закуті?” Узяте ним із біблейських заповітів “не поклоняйся богові чужоземному”, “нехай бога чужого в тебе не буде”, стало в його творчості корінним життєпринципом, закличним для всіх українців та світу: “Та не молися мовою чужою, бо на колінах стоячи умреш”. Тому такими близькими по духу були для нього Мазепа, Костюшко, Орлик і Дудаєв, герої перекладених творів із понад 30-ти національних літератур світу, ідеї Данте, Бодлера, Шекспіра і Байрона... Він наполегливо шукав їх на вічному роздоріжжі українськопольського розбрату, одержимо перекладаючи антологію “50 польських поетів”, особливо шануючи згадуваного Ю. Словацького. І коли вони через віки знову “стрілися” в древньому Кременці, то було відчутно, що саме вони є головними духовними “модераторами” діалогу між українцями та поляками, які нині, попри все, долею і волею своїх будителів мусять “Бути разом”. А тому заново у пам’яті спливає Павличків уманський полковник “Іван Ганжа”, написаний 2010 року, коли Україну оповило намагання знову запрягти її в московське ярмо. Ніби в очікуванні тих тривожних відчуттів і днів (описаних ним 1991-го у “Пророцтві”) він вкотре звертається до поляків: Чи ми поляки й козаки спізнали? Що триста літ б’ючись поміж собою Ми воювали за своїх сусідів За москалів і... Чи здатні ми покаятись, обнятись, помиритись, Втікаючи від власного безумства З азійської неволі до Європи. Оцей актуальний Павличків вірш-заклик ось уже 15 років кличе два народи до єдності (Vi- ribus unitis – спільними зусиллями!) перед екзистенційною загрозою вселенського кремлівського зла, переконуючи всіх і вся, що наші спільні прагнення Свободи – всеперемагаючі. Бо якщо втратимо Свободу, то “Чи калинова кров заспіва під березовою корою?”, запитував Павличко, протестуючи проти обмосковлення, з глибокою шаною ставлячись до “тих, хто скинув кайдани”. Гадаю, що саме такими думками й почуттями був надиханий цей визначний український дипломат “Культури” в Республіці Польща (1999–2002), коли за його каденції в містечку Піскова Скала було замінено старий московський напис на український: “Тут спочиває шістдесят п’ять невідомих повстанців 1863 року і серед них... українець Андрій Потебня (брат визначного українського вченого-мовознавця О. Потебні). Вічна слава бійцям за нашу і вашу свободу!” Цей невмирущий символ українсько-польського братерства Дмитро Павличко оберігав як скарб і дороговказ для майбутніх поколінь. Незрима присутність цього заклику відчувається донині, в часи жорстокої агресії московита проти України. Важливо, що ці ідеали перегукуються в діях і помислах польських політиків. На тому тижні міністр закордонних справ Р. Сікорський в ООН твердо заявив лавро-рашистам, що “ви все ще можете вбити багато людей, але ви не можете перемогти”. І то є правдивим ствердженням. Але якщо “будемо разом”. У такому світоглядно-чуттєвому образі чину і слова сприймається нині світло правди від вересневого сонця Дмитра Павличка – Поета епохи, творця Акта проголошення Незалежности України, щирого поборника українсько-польського братерства, Людини, яка іскрилася життєвою радістю, любов’ю, незбагненним почуттям вічної молодості. Просвітник добра і любові, що завжди жалкував, що не встигав віддати “все” багатство своєї душі рідній Україні, викарбувавши щемко й філософічно Емоцію Слова: Всього я не віддав, що велено віддати, Бо то – в моїй крові, на дні мого життя... Шана українському Оберегові!
Тільки в “СП” · “Що в дійсності від нього хочуть? Щоб він здав своїх спільників по боротьбі? Не діждуться!” · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

пов’язане з великою метою – служінням своєму народу та боротьбою за Самостійну Українську Державу. У романі-епопеї “Вони боролися за свободу” Анатолія Ліщенка показані герої, антигерої, люди честі та безчестя, люди проукраїнського мислення та ті, які були зрадниками національної ідеї, що й приводило до негативних наслідків у священній українській боротьбі. Але відображення великої жертовності вояків УПА у боротьбі за суверенну державу в історичному романі – безпрецедентний приклад для нинішнього покоління борців за волю України, за її державну цілісність та суверенітет. Але у відповідь третій патрульний, який поки мовчав, безцеремонно взяв за лікоть правої руки підозрілого і повів його під Кам’яну браму, інші двоє йшли за ними. – Що ви робите? – спробував протидіяти Ярослав, але інший патрульний підійшов на допомогу колезі. – Не будемо вирішувати питання застосуванням надмірної сили, – промовив той і взяв за лікоть лівої руки Ярослава. – Я міг і сам піти, – уже у самій Кам’яній брамі зауважив Ярослав. Він був кремезним і сильним чоловіком і, щоб запобігти нахабству патруля, йому не потрібно було застосовувати надзусилля. Крім того, він міг застосувати свого пістоля. Але вирішив діяти за сценарієм найменшої напруги у ситуації, що склалася і загострювалась, так неочікувано для нього і його візаві. – Ваші документи? – з незвичним тембром голосу і вимогою звернувся до Ярослава старший патруля. З документами було все в порядку, тож він без остраху вийняв з кишені паспорт і передав патрулеві. Перевіривши паспорт і впевнившись у його достовірності, патруль вже мав намір відпустити Ярослава, але один із них зажадав перевірити у підозрюваного наявність предметів у його кишенях. І ось тут для Ярослава настала вирішальна хвилина, поки ще не пізно – вступити в бій з супротивником, але він цього не зробив. – Ви заарештовані за неправомірне зберігання і носіння вогнепальної зброї, – з піднесеним тоном промовив старший патруля, який був у чині офіцера. Для нього подібне затримання принесло неабияке задоволення, як і для всього патруля. Уже сидячи в камері, Ярослав почав картати себе за те, що взяв з собою пістоля, а також за те, що маючи при собі зброю, не вчинив спротиву і не вступив у бій з більшовицьким патрулем. Уже в перший день його арешту Ярославу довелося зустрітися зі слідчим. – Ви є членом ОУН? – одне з перших запитань, яке поставив слідчий. Ярослав ще до зустрічі зі слідчим вирішив відмовлятися від усіх обвинувачень, які будуть йому пред’являти в ході слідства. І тому, не вагаючись, на пряме і конкретне запитання відповів відразу: – Та який з мене націоналіст? Я навіть не застосував зброю при затриманні. – Ви є членом ОУН, – спокійно зауважив слідчий і додав: – Нам відомо, що ви, Ярославе, навіть входите до повстанського штабу ОУН, який був створений нещодавно у Кракові. Більше того, нам відомо і те, з якою місією Бандера направив вас до Львова. Ярослав Горбовий чудово розумів, що НКВС і, зокрема, слідчий знають про прагнення ОУН(б) до народного повстання на теренах Західної України. Але що НКВС знає про його членство повстанському штабі ОУН, який дійсно був створений перед самою відправкою їхньої групи, стало для Ярослава сюрпризом.
Тільки в “СП” · “Що в дійсності від нього хочуть? Щоб він здав своїх спільників по боротьбі? Не діждуться!” · с. 10сторінка оригіналу ↗

Спогад про минуле

Анатолій РАДЗІХОВСЬКИЙ, доктор медичних наук, професор, громадський діяч Афоризм “Хочеш зрозуміти сьогодення та зазирнути в майбутнє – озирнись у минуле” – своєрідний лейтмотив не тільки історичної трилогії “Вони боролися за свободу” Анатолія Ліщенка, ай реалій сьогодення та російсько-української війни. Автор роману вдало відобразив героїчну боротьбу українського народу за державну незалежність України у 30-х роках минулого століття, періоду Другої світової війни, німецькобільшовицького протистояння та подальшого спротиву радянській окупації. З високою ймо- Анатолій ЛІЩЕНКО Хочеш зрозуміти сьогодення та зазир> нути в майбутнє – озирнись у минуле… Після опрацювання польських архівів та проведення оперативних заходів НКВС вдалося впровадити в мережу ОУН у Кракові своїх агентів. Інформація про зв’язки між Краковом та підпіллям ОУН у Західній Україні виводила НКВС на ряд відповідальних осіб антибільшовицького руху, які перетинали кордон і здебільшого потрапляли в лещата більшовиків, внаслідок чого гинули від їхніх куль. Нерідко борці за волю України у безвихідній ситуації зважувались на відчайдушний крок, позбавляючи себе життя. З болем сприйняв звістку про загибель групи Володимира Тимчія весь актив Революційного проводу ОУН, особливо його голова Степан Бандера. Більшовицька пильність, як у генерал-губернаторстві, так, зокрема, на кордоні змушувала борців якнайретельніше проводити підготовку похідних груп для розгортання революційної боротьби на батьківщині і добирати найдосвідченіших і найвідданіших її синів та дочок. Такою була група Володимира Тимчія, до якої входили, окрім її керівника, Микита Опришко, Теодор Оленчак і Зеня Левицька. Всі вони віддали своє молоде життя за свободу України. Герої загинули при переході більшовицького кордону, що змусило керівників Революційного проводу ОУН засилати інші групи з застосовуванням іншої тактики переходу радянського кордону. Одній з небагатьох груп все ж таки вдалося прорватися, застосувавши тактику переходу кордону за індивідуальним принципом, тобто кожний окремо з різних ділянок і напрямків. Особливою умовою акції була майбутня зустріч борців за волю України на конспіративній квартирі у Львові. Ярослав Горбовий вагався, коли приїхав до Львова, не знаючи, з чого розпочати свою роботу в окупованому більшовиками місті. Перш за все потрібно було ви-вірністю можна зазначити, що подібного твору українська література досі не знала. Певною мірою досвід боротьби українського народу в ті роки за незалежну державу недооцінено, а то й сфальсифіковано, образ наших героїв спотворено та сплюндровано. Колись вороги української незалежності нав’язували нам своїх “героїв”, а українських, справжніх – вважали “ворогами”. Патріотична спрямованість, колосальна праця, завзятість та наполегливість Анатолія Григоровича Ліщенка стали запорукою написання такого широкого історичного полотна, у якому автор правдиво відтворює події героїчної боротьби українського народу та його героїв у протистоянні з ворогами української незалежності. Належним чином висвітлені образи провідників українського визвольного руху – Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Степана Бандери, Романа Шухевича, Тараса Бульби-Боровця та інших. У творі відображені й долі рядових учасників боротьби, їхніх рідних і близьких, чиє особисте життя нерозривно На сучасному етапі становлення та відстоювання України як самостійної держави, а тим більше, у роки протистояння зі східним агресором, постає потреба в осмисленні витоків власної пройденої історії, щоб зрозуміти нам, українцям, проблеми боротьби за суверенну державу, з якими ми зіткнулися раніше, щоб не допустити їх у сьогоденні. Саме до таких пройдених витоків історії звертає нас історичний роман-трилогія Анатолія Ліщенка в боротьбі – до, під час Другої світової війни та післявоєнного лихоліття. У протистоянні з усе тим же східним сусідом та з іншими ворогами української незалежності. “Добре працюють, гади!” – зробив висновок Ярослав. – Уперше чую! – тільки й відповів на репліку слідчого хлопець. – Нам і не потрібно вашого зізнання в причетності до ОУН. Нам важливіша інша справа, що стосується вашої особистості, – і слідчий НКВС підвівся з місця, підійшов до дверей і, не кваплячись, відчинив їх. Ярослав, не чекаючи команди, підвівся і рушив на вихід, де вже на нього очікував конвоїр. Зупинившись біля дверей, він допитливо глянув слідчому у вічі, заклав руки за спину і пішов далі з конвоїром. Короткий допит слідчого завдав Ярославу більше запитань, аніж відповідей стосовно нього. А поблажливе ставленням слідчого підкидало ще й хмизу в багаття. Борець не міг збагнути та вникнути в суть. “Мабуть, будуть шантажувати і схиляти до співпраці з НКВС”, – розмірковував Ярослав. І не помилився. Другий допит за своєю формою і характером та принципами суттєво відрізнявся від попереднього. Що цього разу здивувало Ярослава, то це те, що новий слідчий не був таким поблажливим і доброзичливим, як перший. – Ми чудово знаємо, що ви є членом ОУН, як і ваш брат Володимир, – розпочав свій монолог правоохоронець, як тільки Ярослав зайшов до кабінету, – вас може очікувати суворе покарання, навіть вища міра. Крім того, покарання може понести вся ваша родина і близькі. Мов розжарений шмат заліза вразили ці слова слідчого Ярослава, і він ледь стримався, щоб не накинутися на нього. Але той вів далі: – Цього може й не трапитися, коли ви нам усю правду розкажете і покаєтесь у своїх необдуманих вчинках. – Яку правду, які вчинки?! – не стерпів Ярослав, піднявшись зі стільця. Слідчий у спокійній формі підійшов до підслідного, взяв обома руками за плечі і посадив на місце. – Ви розкажете нам все, що знаєте про діяльність ОУН і її діячів. А також допоможете виявити їх, щоб ми змогли заарештувати. А ще – конспіративні квартири, де вони розташовуються і хто є їхніми власниками, – стоячи перед Ярославом і дивлячись йому прямо у вічі, мовив він. – Я нічого вам не скажу, оскільки не володію подібною інформацією. Я не маю ніякої причетності до ОУН і її діяльності. Так само, як не маю причетності до всього українського націоналістичного руху. Про які конспіративні квартири і їхніх власників, діячів ОУН, може бути мова? Просто смішно про це говорити… – А куди ви йшли? Не на конспіративну квартиру? – перебив Ярослава слідчий. – Годі дурня валяти! – як звір заревів бравий правоохоронець. І знову Ярослава відвели в камеру. Ізнову перед ним постала якась невидимість майбутнього і невизначеність теперішнього становища. “Що в дійсності від нього хочуть? Щоб він здав своїх спільників по боротьбі? Не діждуться!” – полонили його думки.
Тільки в “СП” · “Що в дійсності від нього хочуть? Щоб він здав своїх спільників по боротьбі? Не діждуться!” · с. 10сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Зрада

рішити питання стосовно запланованої зустрічі з членами групи. Два дні тому Ярослав на кордоні розлучився зі своїми друзями і за домовленістю має зустрітися з ними на конспіративній квартирі в цьому західноукраїнському місті. Ярославу поталанило – він зміг перейти кордон і дістатися до Львова. По-іншому могло трапитися з його колегами, але він ще не знає, як у них склалися справи і тому поспішає на конспіративну квартиру за адресою: вулиця Бляхарська, 19, що в Кам’яній брамі. Сьогодні Ярослав дізнався багато трагічного й курйозного, що могло трапитися з учасниками українського національно-визвольного руху за останній час тут, у Львові. З розповіді заступника начальника розвідки Львівського крайового проводу ОУН Михайла Думанського він дізнався про провал на конспіративній квартирі по вулиці Лісовій, 5/6, де було затримано й заарештовано організаційного референта КЕ ОУН Богдана Івашкіна. “Є підстави вважати і допускати, – розмірковував Ярослав, – що НКВС дізнався про Івашкіна за інформацією зрадника Івана Майчука. А, можливо, спостерігаючи за квартирою Богдана, НКВС вистежив Гасина і Собашина. За ними стежили аж до самого кордону і при спробі перейти на німецький бік їх затримали. Можливо, вони заходили і до цієї квартири. Як би й зі мною таке не трапилось”, – розмірковував Ярослав. На вулиці ще прохолодно. Березень для цієї місцевості – перехідний етап від зими до весни й прохолодь зими ще дуже відчувається. Місцями лежить сніг. Ярослав Горбовий легко одягнений, тому поспішає на конспіративну квартиру. Під плащем він має при собі пістоль, який взяв про всяк випадок і почуває себе впевнено. Перш аніж зайти в дім у Кам’яній брамі, де розташована потрібна йому квартира, Ярослав вирішив пройтись трохи далі повз дім, щоб впевнитись у відсутності стеження за ним. Обійшовши його по всьому периметру, Ярослав вийшов з протилежного боку і біля входу в дім неочікувано зіткнувся з патрулем НКВС із трьох чоловіків. Останнім він здався підозрілим. Хоча Ярослав вдав із себе, що він залишається незворушним, але патруль запримітив і визнав за доцільне зупинити перехожого, хоча би для того, щоб перевірити його документи. – Товаришу, – почув уже за спиною голос одного з патрульних Ярослав. – Заждіть, будь ласка! – пролунав голос ще одного. Нічого не залишалось, як виконати команду патруля і зупинитись. Мов жар охопив Ярослава страх, але він зумів опанувати себе. – Так, я вас слухаю, – переборюючи страх, впевнено промовив Ярослав.
Тільки в “СП” · “З комуністами нам не по дорозі, тим більше в імперській державі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Ярослав сидить в одиночній камері. І це його трохи лякає. Оскільки він добре розуміє й очікує, що більшовики підсаджуватимуть своїх агентів, які спонукатимуть до всяких розмов, щоб здобути необхідну інформацію в інтересах НКВС. Але Ярослав поки залишається наодинці. “Мабуть, розраховують на свій вплив?” – думає Ярослав. І довго очікувати на черговий допит не довелось. Більше того, допит проводили вночі й знову новий слідчий. І наступних днів допити тривали з новими слідчими, але з тими самими вимогами й погрозами. Улещували перспективою щасливого життя, якщо він покається і видасть своїх спільників. Але не застосовували фізичної сили у будь-яких традиційних і нетрадиційних формах. Минуло два тижні. Ярослав тримався мужньо і гідно. Думками він погодився з перспективою долі з трагічним присмаком і твердо вирішив таємницю про український національно-визвольний рух забрати з собою до Сибіру, навіть якщо погрожуватимуть позбавити його життя. На кілька днів Ярослава залишили у спокої. Він продовжував сидіти наодинці і почав думати, чи не набридло більшовикам морочити собі і йому голову. Адже вони мають достатньо доказів, щоб засудити і відправити до Сибіру, або випустити кулю в потилицю. Пістоль – вагомий доказ у його справі, щоб покарати. А якщо врахувати, що більшовицькій владі потрібна людина для її покарання, а не вагомість доказів, то покарання було ще більш реальним в його ситуації. Але не так сталося, як гадалося. Замість того його завели ще до одного слідчого, який застосовував зовсім іншу тактику ведення допиту, на яку Ярослав уже не сподівався. – Скажіть, будь ласка, як вам жилося при Польщі до приходу радянської влади? – розпочав допит слідчий з неочікуваного запитання. З усього було видно, що “новий” слідчий не такий, як були всі попередні. Акуратно випрасуваний світло-коричневий елегантний костюм пасував всьому його зовнішньому вигляду. Зачіска була з укладкою, чорне волосся з відтінком сивини тільки доповнювало і підкреслювало елегантність його одягу. Розпочав він допит з добродушною усмішкою та приємним тембром голосу, що вселяло тільки довіру до представника силового органу. – До речі, мене звати Михайло Іванович, – чемно представився слідчий, що також стало незвичним явищем порівняно з попередніми слідчими. Ярослав був приємно здивований переміною обставин, як по кримінальній справі, так і навколо неї, і не міг нічого зрозуміти. Але, як би там не було, він не міг втрачати пильність, а мав бути готовим до всього з урахуванням нових обставин. – Не кращим чином, – відповів Ярослав і додав: – як всякому українцю, Михайле Івановичу, – вирішив також чемно триматися він. – Тільки не в Радянському Союзі, – додав слідчий. Розмова слідчого з підслідним поступово набирала приємного доброзичливого характеру. – Невже? – категорично не погодився зі слідчим Ярослав. – Чого тільки голод 1932–1933 років вартий. Не кажучи вже про громадянську війну, яка була розв’язана і спрямована, насамперед, проти українців, – не стерпів борець. – Так, були недоліки і, на жаль, поки що є в політиці молодої радянської країни. Але вся політика партії більшовиків нерозривно пов’язана з турботою за кращу долю трудового народу. Голод охопив тоді не тільки Україну, а весь Радянський Союз і був наслідком засухи, яка спіткала в тому числі Україну. – Не лукавте, товаришу слідчий, – заперечив Ярослав, – голод охопив тільки ті райони Радянського Союзу, де проводилась планомірна заготівля зерна, наслідком якої став голод через надмірне викачування хліба, а згодом і всієї продукції з населення. Особливо це стосувалося України та місць компактного проживання українського населення. – Нам необхідно було провести за короткий час індустріалізацію країни, оскільки того вимагала міжнародна обстановка і потреби для економічного розвитку народного господарства країни, після проведення колективізації сільського господарства, – спокійно зазначив слідчий. – Колективізація сільського господарства – це ще один злочин комуністичної системи проти власного народу, – ніяк не погоджувався Ярослав зі слідчим, який проявляв лояльність до свого візаві, – подібну акцію потрібно розцінювати як пограбування селян і не тільки. Насилля, яке супроводжувало цю акцію, було основним засобом відторгненням селян від своєї власності на користь колективної, в якій була зацікавлена лише злочинна комуністична влада. Навіть непристойні закиди радянській владі не змінили лояльності слідчого до невгамовного супротивника з ідеологічних засад. До подібної тактики слідчого Ярослав уже призвичаївся і відчував себе у дискусії, як риба у воді. Проте слідчого таке нахабство не виводило з рівноваги. – Колективізація сільського господарства – це, перш за все, втілення ленінської програми реалізації селянського питання, – заперечував бравий слідчий НКВС, – крім того, – просторікував він, – нависала небезпека Другої світової війни, що змушувало радянську країну покращити національну економіку. Звісно, були в політиці партії недоліки й перегини, зокрема і в реалізації плану колективізації сільського господарства. Потрапляли під розкуркулення і незаможні селяни, які цього не заслуговували. Дискусія між двома опонентами тривала і надалі в приязній тональності. Слідчий старався бути поблажливим до свого співрозмовника і об’єктивним визнавати деякі слабкі сторони більшовицького режиму, пояснювати їх причини і зводити все до того, що в політиці партії переважає позитив, який з кожним днем буде лише зростати. Дійшло до того, що бравий слідчий став відкрито виявляти свої карти. – Зрозумійте, Ярославе, моє завдання полягає не знищити супротивника, а переконати його в облуді його ідеологічних засад. От ви виросли і виховувалися поза межами СРСР і про радянську Україну знаєте тільки з ворожої пропаганди, – вів далі слідчий, – і я вам, Ярославе, повинен сказати, що вас поважаю, хоча б за наполегливість у боротьбі, яку ви сповідуєте разом зі своїми поплічниками. Я маю на увазі відданість їй при усій безперспективності. Слідчий замовк. Мовчав і Ярослав. Відчувалось, що якась невидима сила змушувала опонентів переходити на інший лад, при якому порозуміння ставало здебільшого прийнятне та бажане для обох. – Чи не краще вам, Ярославе, замість прагнення до боротьби з незнаним противником було б наперед пізнати його – хто він, звідкіля? – продовжував слідчий. – Який стан речей в СРСР, зокрема, в Україні? А потім давати оцінку всьому тому, що досяг радянський народ під мудрим керівництвом комуністичної партії і її вождя Йосипа Сталіна. На цій ноті розмова слідчого з підслідним, а не допит по кримінальній справі, закінчилася і Ярослава Горбового знову відвели в одиночну камеру. І він знову опинився в полоні своїх думок. У його голові роїлося їх безліч. “Що в тому злочинного, якщо я погоджусь на пропозицію слідчого – пізнати Україну?” – розмірковував Ярослав. З попередньої розмови з “лояльним” слідчим Ярослав багато чого зрозумів і дещо дізнався про самого слідчого. Це спеціальний уповноважений для боротьби з ОУН і українським революційним рухом. Він приїхав з Києва, де займає відповідну посаду в НКВС. У Львів його направили зі спеціальним завданням, і його місія розпочалася зі справи Горбового Ярослава та його сподвижників. “Зрозуміло, що представник центрального апарату НКВС докладе максимум зусиль для досягнення мети, – розмірковував далі Ярослав, – його тактика ведення допиту, і “лояльність” тільки підтверджує його серйозні наміри щодо кінцевого позитивного результату – залучення до співпраці представників ОУН бандерівського угруповання. Потрібно погодитись на його пропозицію – “пізнати Україну!” – завершив свої роздуми затриманий. Другого дня на Ярослава очікував сюрприз. Сам Павло Судоплатов вирішив поспілкуватися з членом ОУН(б) і від себе запропонувати йому попередню пропозицію слідчого. Той самий Павло Анатолійович, який мав безпосередній стосунок до загибелі Головного провідника ОУН Євгена Коновальця. Спершу Ярослав не міг повірити своїм очам, його немов окропом обварило від несподіваної зустрічі, але опанувавши ситуацію, вдав, що він не впізнав у ньому вбивцю головного провідника ОУН. Проте коли той відрекомендувався, назвавши своє ім’я і посаду, Ярославу не було куди діватися – і гнів вийшов назовні. Він не знав, як себе поводити, що говорити. Його стурбованість і реакцію помітив Судоплатов. – Я розумію вас, – здалека розпочав бесіду чекістський кат, – ви ненавидите і готові розірвати мене на шматки. І знаючи це, я все ж таки вирішив з вами зустрітися і поспілкуватися. – Яке може бути бажання спілкуватися з людиною, у якої на руках кров Головного провідника ОУН і яка є основним чинником його загибелі, – з обуренням відреагував Ярослав. Розмова проходила конструктивно. На диво для Ярослава Судоплатов жодного брудного слова не кинув на адресу ОУН, її приводу, чи хоча б на одного з її членів. Навпаки, говорив про них навіть з деякою повагою і визнанням. Хоч іноді відверто критикував. – Важко зрозуміти цей рух. Адже зрозуміла річ, що боротьба ОУН заздалегідь провальна і безперспективна. Марна трата часу і сил. Краще було б всю завзятість та енергію націоналістичного руху направити на розбудову та закріплення українського впливу елементу у власній радянській державі, – констатував чекіст. – З комуністами нам не по дорозі, тим більше в імперській державі, – заперечував Ярослав. – А ви краще дізнайтесь, як там, у тій “імперії”, а потім робіть висновок, – не погоджувався з Ярославом Судоплатов. – А якщо я погоджусь “пізнати” Україну, то що тоді? – неочікувано для самого себе мовив Ярослав. – Як ви мені це зможете забезпечити? – Просто зробимо поїздку по країні, де ви матиме можливість наочно, а не за допомогою наших розмов, пересвідчитись у тих позитивних перемінах, про які ми вам розповідали, – запропонував неочікувану пропозицію для борця за волю України досвідчений спецслужбіст. – Я подумаю, – спокійно відреагував Ярослав. Минуло ще два тижні у важких дискусіях між двома опозиційними силами: з одного боку – представниками такої важливої і надпотужної сили в правоохоронній системі СРСР, як НКВС, з другого – лише одним представником від ОУН, організації без власної держави, зате амбіційної і досить впливової. Теми для дискусій були різноманітні і невичерпні. Всі, хто схиляв Ярослава Горбового до протилежної думки, зводили до однієї тези – великі політичні рухи минулого химерні, прибічники їхні – мрійники, Дон Кіхоти, можливо, шляхетні, але переважно смішні і залишились вони врешті нічим. У ХХ столітті, віці технологічного процесу, хто хоче працювати для України, той мусить дбати, щоб Україна була індустріальна, електрифікована, її сільське господарство модернізоване, села і міста розбудовані, неписьменність ліквідована, щоб скрізь були школи, бібліотеки та освіта. І ось останній допит перед доленосною подорожжю Ярослава Горбового просторами широкої й неосяжної країни, де “вільно та розкішно живеться радянській людині” (“гдє так вольно дишит чєловєк”). – Нехай націоналізм на першому місці ставить національне добро, а на другому – особисте, нехай націоналісти мріють піднести українську націю до вершини і зрівняти її з іншими великими націями, – продовжував “обробляти” Ярослава Судоплатов. – Але що вони до цього часу зробили? Не було можливостей? Можливо. Все це тільки підтверджує слабкість націоналізму, в першу чергу, чергу його ідеї. Коли б ідея націоналізму була насправді такою сильною й непереможною, то вона перемогла б своїх суперників і заволоділа б широкими масами України. Маси стали б поруч і надали ще більше сили. Ярослав сидів мовчки. Він навіть не слухав свого візаві. Він думав та аналізував перспективу своєї участі у пропозиції, запропонованій більшовиками, і дійшов висновку, що потрібно погодитись принаймні на подорож країною, яку вихваляли працівники НКВС. Варто подивитися, що український радянський лад уже зробив для України. Чи хоче душа Ярослава побачите це? Безумовно. – Я готовий подивитися, як живуть радянські люди, і стати свідком гігантського індустріального розвитку радянської країни, – підсумував Ярослав довготривалу дискусію. – Давно б так, – погодився Судоплатов. Далі буде. Про автора. Анатолій Григорович Ліщенко – ветеран військової служби і органів внутрішніх справ, старший стрілець, військовий музикант, підполковник міліції, старший слідчий в особливо важливих справах. Військову службу проходив строково та надстроково за часів СРСР у мотострілковій роті та військовому оркестрі. Працював у колгоспі “Батьківщина Островського” кочегаром, різноробочим. Член Національної спілки письменників України.
З роси й води! “Учився на вчителя, а готувавсь до журналістики”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Костянтин Сушко: “Все склалося, як і мало бути”

Лаконічно охарактеризував письменник із прифронтового Запоріжжя своє життя загалом. Але не все постає світлим і простим у спогадах і розмислах Костянтина Сушка з нагоди його власного 80-ліття. Змалку марив морями й океанами, хотів також зніматися в кіно, зваблювали історія з археологією… А десь у шостому класі ці рядки випурхнули, мовби невідомо звідки: Весна, весна, весна красна! І манить серце даль ясна. Зимовим чаром повита, подекуди сніжком ще вкрита, земля парує запашна. Дивився на світ широко відкритими очима, тож в отроцтві дав собі таку обітницю: Та де б не буть і ким не працювать, Клянуся я довіку і віднині – В труді Вітчизну нашу прославлять, Приносить користь рідній Батьківщині. Провидіння, гадаю, нічого проти не мало, але вже десь тоді зробило мені попередження: не все буде гладенько й ладненько. Приміром, звели ми з хлопцями таку собі хатинку навпроти нашого двору, так я нею гордився, але згодом мої приятелі зруйнували. Зумисне лишили одну стінку, з боку нашого двору. “Щоб Костік, глянувши, подумав, буцімто хатинка ціла. А підійде… От хохма буде!” На “хохму” й розраховували хлопаки, коли про все розповідали. Я ж стояв, занімівши, і весь палав, мовби Ян Гус на кострищі. Либонь, від невиразного, од ще неусвідомленого передчуття, що все тільки починається. І так буде завжди. Неповних шістнадцяти покинув рідне село. Теслярував, токарував, готував ливарні форми, аж поки забрали до війська. І вже там спостигло ще одне нагадування, хто в домі господар. Після того, як відділення, під моїм началом, виконало все, що від нас вимагалося, і всіх відправили додому у травні, мене ж, командира, лишили до пізньої осені. Позаяк мали до мене претензії “хлопці-особісти”: не ті пісні складав і співав під гітару, та ще й із кандидатів у члени КПСС виключили… Зумівши проскочити безпартійним до педінституту, думав, що “хлопці” залишили мене у спокої, аж ні. Звісно, такі ж “хлопці”, але вже не зі “спецвідділу” військової частини, а від “спецорганів”. Узяли на другому курсі прямо з лекції. В кімнаті гуртожитку вчинили обшук, знайшли листи від колишнього однополчанина із Душанбе, котрий розповсюджував по Союзу трактат академіка Сахарова про свободу. Особисто я дисидентством не відзначався, хіба нерідко язиком ляпав, чого не слід, тож і здійснив примусовий вояжу Душанбе. Для очної ставки з колишнім однополчанином, у ролі свідка. Щось серйозне шукали “хлопці”, та не знаю, чи вийшло. Головно, з вузу я не вилетів. Тоді ж, пів століття з великим гаком тому, нагодилося щось схоже на перше оповідання під назвою “У дорозі”… “Світанок уже впевнено на> ступав на ніч. Зник Сіріус, просвітліло небо і пітьма похапцем ховалась у чорні груддя зябу обіч шляху, в темний курай, котрий щез осені нагнало вітром. Ніби з>під землі виринали поважні могили, мовби шрамами зриті канавами, що залишились як згадки про шукачів скарбів. Десь за обрієм топтався день, сонячний і тихий, і від чекання цього нового дня, від співучого простору та навіть від сухої трави обабіч шляху в душу студента закралось щось хороше, велику і тепле. Йому раптом захотілося зіскочити з брички на мерзлу землю, забігти аж ген на оту кривобоку могилу й закричати лунко>лунко, щоб відгукнувся старий Дніпро між кручами”. Завершення… “А невдовзі студент уже куняв у душному автобусі, що, м’яко похитуючись, мчав його до міста. Уздовж траси бігли вишколені, підстрижені акації, лінії електропередач, багатоповерхові будинки, чорні терикони – все таке ладне, прилизане… Та в нетривкому сні студент бачив розбитий кіньми старий шлях, сумне село по обидва боки балки та мовчазні могили, що марно, ось уже два сторіччя, вдивляються у степ: чи видно там вусатих хлопців у червоних жупанах на баских конях?”. Показав запорізькому письменницькому очільнику, невтомному лірику-гумористовісатирику, так він, прочитавши, став уникати зі мною зустрічей. Перед цим зауважив: “Якщо хочеш чогось добитися в цьому житті, не дуже захоплюйся “вусатими хлопцями у червоних жупанах на баских конях”… Учився на вчителя, а готувавсь до журналістики. І згодом пристав до обласної газети “Комсомолець Запоріжжя”. З головою пірнув у краєзнавчо-природничу тематику, хоча працював у відділі пропаганди й агітації. Отримував подяки, премії, навіть в.о. заввіділу призначили. В.о., позаяк був безпартійним, а до КПРС кандидатом згодом прийняли, але випробування тривало не рік, як за статутом, а більше двох! І республіканську премію “Золоте перо” відхилили… То все “хлопці”… Але вже не зі “спецвідділу”, а від “спецорганів”. Розчарував їх у справі мого знайомця з Душанбе, не згодився “постачати інформацію” (а як натхненно агітували!), от і став отримувати. На всіх перехрестях. Вилучили з делегації для поїздки в Польщу, не включили до колективної збірки запорізьких авторів моє оповідання, усунули зі списку дипломантів краєзнавчого конкуру, вольовим чином перевели з газети “Комсомолець Запоріжжя” до багатотиражки… Справедливо зауважувала мама: “Луччє б ти, синок, вивчився на шохфера…” Переймався? Не дуже. Всіляко захоплювавсь Хортицею. Щонайменше, два дні з тижня віддавав Острову. Блукав плавнями з фоторушницею напереваги, спостерігав, думав. Колеги-ровесники розбіглися власкорами по республіканських газетах, по радіо-телеграфних агентствах, деякі навіть до всесоюзних видань пробились, а я “скнів” у багатотиражці. Й добре, що мої краєзнавчі статті охоче друкували журнали “Україна”, “Наука і суспільство”, “Ранок”, “Рідна природа”, навіть журнал “Вокруг свєта” одну оприлюднив! Перша книжечка – збірка нарисів про віруючих і невіруючих “Міраж” (1978), данина одному з ранніх випадкових журналістських захоплень. Зате збірка замальовок, етюдів та віршів у прозі “Наедине с Хорти-цей” стала відлунням душі. Московською, бо писав до газети “Индустриальное Запорожье”, оскільки там (у рідному місті) мене друкували. Усередині 80-х, кількома заходами, об’їхав власним коштом усі степові осередки України: Хомутовський степ, Асканія-Нова, Станично-Луганська ділянка, Провальський та Стрільцівський степи, Кам’яні Могили, Михайлівська цілина (Сумщина)… Збірку нарисів назвав “Степовими островами”, приціл був на 10-тисячний наклад, та коли директор видавництва “Урожай” переглянув рукопис, вигукнув: “Негайно перекладайте російською мовою – наклад значно збільшимо!”. Отака українськість. Книжка “В степи заповедной” вийшла накладом у 30 тисяч – крейдяний папір, маса чорно-білих і кольорових світлин! Зараз повертаю текстові його належний вигляд: “Степовий простір – явище своєрідне. Це аж ніяк не порожнеча, навіть, якщо перед вами нічого, окрім неба і рівнини немає; це жодним чином не перевантаженість зайвим, якщо на обрії темніє лісосмуга або ж зовсім поруч жовтіє скирта соломи. Степ завжди наповнений духом, який вивищує”. 1990-го разом із поетом Сашком Абліцовим подали заяви до письменницького гурту. Отримали рекомендації. Тільки Сашкові членський квиток вручили десь за плином року, а в моєму значиться: “Час вступу до НСПУ 26.03.2003”. Себто мій “курс молодого письменника” тривав ледь не півтора десятиліття! Чому? Керівник запорізького письменницького казав, буцімто, “у Києві десь зашпорталися твої документи…” І так – рік за роком, Аж поки дізнався від Олеся Лупія, який тоді секретарствував ув НСПУ, що мої документа до Києва не надходили зовсім… Сказав пан Олесь, щоб подав заяву ще раз, “і ми вас механічно приймемо”. Так і вийшло. А затримка… Певен: без підказки “збоку” не обійшлося. Займався журналістикою (очолював міську газету “Запорозька Січ”). Рішенням Запорізької міської ради, за ініціативою прокомуністичної більшості, віддавши “Січі” сім років життя, зробивши її не тільки міською, а й загальноукраїнською щоденною газетою, з належним накладом та ще й з четверговим додатком на 16-ти сторінках, тільки загуркотів з посади головреда. За що? А за відмову друкувати статтю нардепа Верховної Ради, поета й комуніста Павла Бауліна про донецько-луганський ПІСУАР. Дав письмову відповідь автору не за 10 днів, як прописано законом, ана два дні спізнився. От і отримав “За разове грубе порушення трудової дисципліни”. Опинився на “вольних хлібах” – газети, журнали… Мимохідь – збірка нарисів про вцілілі вітряки України (“Вітер – на крила”, 1994), історико-публіцистична розвідка “Острів Хортиця” (2001), збірка оповідань про тварин “Двоє серед тиші” (2002), роман-осягнення про своє громадське 20-річне опікування Островом “Я вибираю Хортицю” (2004, 364 стор., розповідь про археологічні дослідження на півдні країни, з моєю участю, упродовж 1975–2000 років, а також за пізніших і значно раніших часів, “Віщий Степ” (2004, 256 стор.). Отак би й писав собі, аж поперся в гендиректори Національного заповідника “Хортиця”. Спокусився тим, що представники усіх (близько тридцяти) громадських організацій, акредитованих у Запоріжжі, в тому числі й одіозне промоскальське товариство “Русь”, відправили прем’єр-міністру Юлії Тимошенко листа з проханням призначити на вакантну посаду керівника Хортицького заповідника саме К.Сушка. Мовляв, Хортицю знає, і, начебто, ще й любить, тож нехай спробує практично… За 2,5 роки дещо зробив. Зокрема, розпочали берегоукріплювальні роботи, витребували у влади Державного акта на право постійного користування усією землею Острова, обладнали меморіально-туристичний маршрут “Тарасова Стежка” (улітку 1843 року на Хортиці побував Великий Кобзар), збудували меморіально-туристичні об’єкти “Протовче”, “Скіфський стан”, історико-культурний комплекс “Запорозька Січ” (у серпні 2006-го відкрилася перша черга), створили охоронну службу, капітально відремонтовали адмінкорпус і Музей історії запорозького козацтва, спорудили ряд пам’ятних знаків і пам’ятників, зокрема, Скіфському Казану й Українській Писанці. Та згодом загримів з посади. А щоб не судився (в Печерському суді Києва мала розглядатися моя апеляція), взяли підпистку про невиїзд, оточивши двома цивільними і трьома кримінальними справами. Мотив звільнення: “Недотримання вимог трудової угоди”. Насправді ж, владу на всіх рівнях – від Запоріжжя до Києва – не на жарт занепокоїло, що Хортиця стала відроджуватись, бо це означало й початок справжнього відродження України. А в планах наших “державників”, що тоді, що зараз, такого не було й нема. Поїдьте на Хортицю, гляньте, до чого її довели, і все збагнете. На Україну ж, аби оцінити її стан, їхати не треба: ми все бачимо щодня. Опікування Хортицею стало останньою віхою на задекларованому в отроцтві шляху “принесення користі рідній Батьківщині”. Першим нагодилася отроцька хижка, далі – вчасно зведена казарма у війську, потім силове переміщення з обласного видання в багатотиражку, головредство у газеті “Запорозька Січ”… Про директорство в заповіднику детально виклав у романі-застереженні “Бентежна Хортиця” (2008, 632 стор.), закінчивши словами: “Не облаштувавши Хортицю по>українськи, ми ніколи не підні> мемо самої України. Слідкуйте за розвитком подій, дорогі співвіт> чизники, і ви побачите, що я пра> вий. Звірмо свої хронометри: 17 година 31 хвилина, 27.06.2008 ро> ку”. Радо списав би все це на проблеми, суто особистого ґатунку, не згадуючи нічого, аби воно не світилося зловісно на тлі наших загальнодержавних здобутків. У роботі з кадрами нам немає рівних у світі: Залужний, Червінський, Малюк, Федоров… Як розвивалися події на Острові згодом – у моїх подальших книжках “Хортиця – Острів Святилищ” (2013), “Заворожений острів” (2016), “Людина й Острів. Хортиця – над усе!” (2018), “Звідкіль на Хортиці дуби?” (2020). А ще статті в часописах “Слово Просвіти”, “Літературна Україна”, “Українська літературна газета”, “Дзеркало тижня”, “День”. Суспільство німувало. Опинився “на заслуженому”, маючи 60+1. Нормально! Слідчі дії, допити, суди – упродовж половини десятиліття. Одні справи виграв, інші закрили. Завершилося гіпертонією ІІ ступеня, гастродоуденітом, розладом адаптації і щомісячним вилучанням із моєї пенсії 20 відсотків на користь знедоленої держави. Вилучали упродовж наступних п’яти літ. Таки справді, без Слова, чи й вижив би. Отож, роман “Інспектор Хорс” (2010, 284 стор.), де головний герой, собака, тезка Бога Сонця Хорса. Був ув охоронців заповідника такий унікальний пес! У романі його монологи чергуються з авторським текстом. Хто зміг – зумів, роман прочитав, надто з числа тих людей, котрі “на щось” у нашому літпроцесі впливають, проте мовчать. Далеко від “Інспектора Хорса” не відкотився своєю долею і роман “Ойкумена” (2011, 348 стор.) – похід перського царя Дарія І Гістапа на скіфів. Про похід я зібрав усе: першоджерела, наукові праці, згадки у художніх творах. Щоб історично бути максимально точним і переконливим, надав слово учасникам тих подій: до читача почергово промовляють то перський цар Дарій, то очільник скіфів Дантур. Велелюдна й жвава презентація в Будинку письменників на Банковій, медійний
Пошта “СП” · “Територія творчості має бути чітко відокремленою од неосяжних обширів суєтного світу”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

розголос… А далі – цвинтарна тиша. Отож… Дарій: “Хто вчиться на гірких уроках історії? За буття мого ще бракувало знань, то й не міг я ві> дати, що велетенські, мечем наш> водкоруч скроєні і стрілами по> хапцем зшиті, держави незмінно згодом лопатимуться і розвалю> ватимуться, розповзатимуться й щезатимуть. І добре, якби верши> лося таке лише відпаданням зай> вого, силоміць притуленого, а тож які жахливі наслідки веде за со> бою розвал>розпад! Дантур: “Любі нащадки мої! Усевишній наділив нас найбагат> шою у світі землею, і саме вона не дає супокою не лише сусідам на> шим. Щедра і квітуча земля рідна, от і вабить око задрісне та руки загребущі. Так ведеться споконві> ку, але не буде так завжди. І я терпляче, з надією несхололою зрю у Світ Білий, ув якому сонце сві> тить усім однаково, та мені хті> лося б, аби вам, нерозлюблені на> щадки, світило воно якнайяскра> віше. Бо ви – мої, а я ваш, і знай> те, що лише про вас думаю я нев> пинно і страждаю за вас, і молю> ся! І вірю”. Не зайвими будуть і зразочки приказок і прислів’їв авторського виготовлення… Дантур: “Сум бентегою не за> тулиш. Затишок на вітрі не втримається. Випинався серп ко> сою, але до худих снопів хилив> ся.Озеро – не річка, та обоє водою дужі. В гості з військом не хо> дять. Добро злом не врятуєш. Дарій: “Стріла напрям знає. Холод серце крає. В раба похмура доля довіку. Меч лясами не то> чать. Рик левиний, та с трибок шакалиний. Порожня діжа гурко> том багата, але зиским ялова”. Повністю віддався літературі, почавши розмотувать сьомий десяток. Й за два останніх неповних десятиліття видав 25 книжок: публіцистика, романи, повісті, літературознавство… А ще маю близько десятка готових рукописів, серед яких збірка поетичних присвят, пародій та іронічних віршів “Геніморон”, гурт казок під назвою “І звірі знов заговорили”, дві повісті, цикл есеїв “Ані року без премії”, де розповів про шістьох письмаків, які стали нобелівськими лавреатами, за активного сприяння політичного чинника. Шість лавреатів – шість есеїв: “Вдячність Івана Буніна”, “Заклопотаність Боріса Пастернака”, “Щедрість Микола ДМИТРЕНКО, доктор філології, професор, письменник В українській традиційній культурі унікальним явищем називають кобзарство та лірництво, а в новішому часі (ХХ – початок ХХІ ст.) – бандурництво та сучасне кобзарсько-лірницьке виконавство. Традиційному музичному феномену присвячено чимало досліджень: від праць М. Лисенка, Ф. Колесси, Д. Яворницького, Г. Хоткевича, К. Квітки, В. Ємця, Ф. Лаврова, Б. Кирдана, А. Омельченка до новіших студій О. Правдюка, Б. Жеплинського, О. Ошуркевича, В. Кушпета, О. Вертія, К. Черемського та ін. До ряду помітних дослідників кобзарства/бандурництва належить відомий учений із Дніпра Микола Долгов. Свого часу, 1998 року, він захистив на цю тему кандидатську дисертацію. Саме на основі цієї праці зі значними доповненнями вчений опубліку-
Пошта “СП” · “Територія творчості має бути чітко відокремленою од неосяжних обширів суєтного світу”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Франкові читання в Коломиї: через голос поколінь

Міхаїла Шолохова”, “Щирість Алєксандра Солженіцина”, “Відвертість Іосіфа Бродского”, “Послідовність Свєтлани Алєксієвіч”… Сьомий, “Зухвалість Костянтина Сушка”, облаштував у вигляді власної промови, з проводу присудження мені… Нобелівської премії за роман “Ойкумена”. Таке приверзлось уві сні, а, прокинувшися, з жахом подумав, що це може стати реальністю, тож, про всяк випадок, склепав промову для виступу перед Шведською академією. Подаю уривок: “При виявленні “кращого і ви> щого” у царині духовного застосо> вується примітивний вульгарно> прагматичний метод змагальнос> ті, в основі чого лежить супер> ництво. Якщо й далі просуватися у цьому напрямку, неодмінно дій> демо до категорій спритності, сили, навіть агресивності – ре> чей, геть не сумісних із духовним. Але, так, подейкують, улаштова> ний світ. В одному місці штовха> ють ядро (хто далі), в другому піднімають штангу (хто важчу), за тією ж методою змагаються також “інженери людських душ”… Хіба не абсурд?...Терито> рія творчості, разом із критерія> ми визначення результатів твор> чості, має бути чітко відокремле> ною од неосяжних обширів суєт> ного світу. Бо ця територія недо> торканна, священна. Не треба за> охочувати письменників. Нічим! Позаяк істинний талант від Бо> га, то ні в якому стимулі потреби письменники не відчувають. Хіба водному – у створенні належних, повноцінних умов для своєї робо> ти. Розуміти це треба так: не за> важайте письменникові писати. Не за>ва>жай>те! Взагалі не втручайтеся у життя митця. Не чіпайте його!” Наостанок зізнаюсь, що ні писати, ані тим паче видавати книжки наміру більше не маю. Марудне це заняття, хапливе (суєтлівоє) і невдячне. З граничною відвертістю кажу про це у своїй книжці “Армагеддон чи апокаліпсис?”, яка ось щойно вийшла на люди. 428 сторінок, та, головно, тираж захмарний: 300 примірників. Кому поталанить стріти, раджу прочитати. Там не тільки про літературу. Більше того, література в тій книжці – не головне… Прифронтове Запоріжжя, липень>серпень 2026 р. Галина ВОЛОЩУК, доцентка кафедри філології Коломийського навчально-наукового інституту Карпатського національного університету імені Василя Стефаника Літературно-мистецька подія “Франкові читання: голос поколінь” об’єднала різні покоління біля пам’ятника Іванові Франку. Його поезія та проза звучали як живий діалог із сучасністю. Учасники читали твори письменника, які й сьогодні змушують замислитися над долею України, свободою, відповідальністю людини, силою духу та незламністю народу. Розпочав захід молитвою за мир духовний наставник молоді отець Володимир Гуменюк. Про Франка і Коломию розповів завідувач кафедри філології Микола Васильчук. Директорка Коломийського ліцею №9 Ганна Пасічна та заступниця Леся Олексюк вели мову про актуальність творчості Франка в наш час. Заступниця директора Коломийського інституту, доцентка кафедри філології Ольга Русакова та доцент кафедри філології, воїн ЗСУ Михайло Ковальчук акцентували на важливості його значення у формуванні української ідентичності та необхідність збереження й переосмислення літературної спадщини письменника для молодого покоління. Голова коломийської “Просвіти” Василь Глаголюк зосередив увагу на ролі Івана Франка у становленні української національної свідомості та розвитку культурно-просвітницького руху. Учні Коломийського ліцею №9, студенти Коломийського інституту спеціальності “Середня освіта (українська мова і література)” та спеціальності “Початкова освіта” читали поезію та уривки з прози письменника, зокрема прозвучали відомі твори “Гімн”, “Чого являєшся мені у сні?”, “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”, “Легенда про вічне життя”, “Розвивайся ти, високий дубе”, “Не пора”, “Земле, моя всеплодющая мати” та ін. До читань долучилися викладачі Коломийського педагогічного коледжу, зокрема педагогиня Ольга Руданець прочитала присвяту Франкові; просвітянин, вчитель української мови та літератури Зеновій Винничук продекламував “Каменярі”, декламували вірші вчителі Ліцею № 9 Світлана Дячук та Марина Стефанців, журналістка, очільниця коломийської газети “Вільний голос” Валентина Близнюк, бібліотекарка інституту Анна Гнатюк, провідна фахівчиня Центру досліджень “Покутської трійці” Оксана Ковальчук. Особливою частиною заходу стала пісня “Човен” на слова Івана Франка у виконанні студентки 4 курсу спеціальності “Середня освіта (українська мова та література)” Тетяни Андрусишин. Читання відбувалися під супровід гітари студента Михайла Тарновецького, технічний супровід – вчитель Ліцею №9 Святослав Уграк. Франкові читання стають свідченням того, що класика не мовчить. Вона продовжує говорити через викладача і студента, учителя й школяра, науковця і громадського діяча. Назва заходу “Голос поколінь” стала головним символом, адже Франко належить не лише до ХІХ чи початку ХХ ст. Його слово переходить від покоління до покоління, щоразу набуваючи нового звучання. Для когось Франко – поет “Каменярів” і “Мойсея”, для когось – громадський діяч, який закликав українців брати відповідальність за майбутнє. Для молоді – інтелектуал, який умів поєднувати літературу, науку, журналістику, політику й громадську діяльність. Україна знову проходить свій складний шлях – шлях боротьби, витривалості й утвердження власної свободи. Франкові слова “лиш боротись – значить жить” сьогодні звучать як звернення до кожного з нас. І якщо молодь читає Франка, його голос продовжує бути голосом сучасного і майбутнього України. Організаторами заходу виступили науковці кафедри філології Коломийського навчально-наукового інституту, педагоги Коломийського ліцею №9 та представники коломийської “Просвіти”. таних джерел та літератури, а в “Додатках” – “Вибране з доробку пісенних творів, написаних бандуристами” (Г. Ільченко, І. Рудас, І. Немирович, В. Сидоренко, М. Топчій, М. Сарма-Соколовський), “Схеми спадкоємності бандуристів від пан-отців і вчителів до їх учнів”, “Регіональні “кущі” найвідоміших бандуристів Придніпров’я з ХІХ по ХХ ст.”. Наприкінці вміщено “Іменний покажчик”, що дозволяє швидко знайти інформацію про згаданих у книжці дослідників, діячів культури та кобзарів/бандуристів. Отже, монографія М. Долгова “Січославщина (Дніпропетровщина) – осердя подвижників бандурництва ХХ сторіччя” – актуальне дослідження невідомих та маловідомих сторінок української традиційної культури в її оригінальних виявах у козацькому краї. Книжка – помітний внесок до наукового осмислення феноменальної творчості народних співців-музик.
Пошта “СП” · “Територія творчості має бути чітко відокремленою од неосяжних обширів суєтного світу”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Унікальне явище традиційної культури

Долгов М. О. Січославщина (Дніпропетровщина) – осердя подвижників бандурництва ХХ сторіччя. В контексті традицій та видозмін бандурництва Придніпров’я. – Дніпро: Ліра, 2025. 300 с. вав монографію про бандурництво Придніпропров’я. У першому розділі розглянуто походження та розвиток українського кобзарства, бандурництва й лірництва та їхнє місце в суспільстві. Відзначено роль видатних діячів української науки і культури в дослідженні народних співців-музик, їхнього репертуару, побуту, лебійської мови тощо. Наголошено на тому, що кобзарі та лірники епічними, ліро-епічними (думи, історичні пісні) та ліричними творами пробуджували й формували національну свідомість українців, згуртовуючи націю на побудову своєї держави. Проблема пробудження національної свідомості задля розбудови української держави, зазначає автор, не втрачає свого сенсу й понині, а тому мистецтво кобзарів-бандуристів продовжує служити державницькій ідеї. В основному розділі “Сучасне бандурництво Придніпров’я (Дніпропетровська і Запорізька області)” М. Долгов аналізує творчість бандуристів-виконавців, бандуристів-імпровізаторів, окремо характеризує бандуристів як самодіяльних композиторів, майстрів з виготовлення бандур, Оглядовий підрозділ присвячено подвижникам бандурництва ХХ століття із Січославщини. М. Долгов подає короткі нариси про найпомітніших представників бандурництва в козацькому краї, зокрема про таких, як Іван Бут, Семен Пилипенко, Федір Закора, Віктор Кириленко, Леся Барвінок (Олександра Сахно), Антон Ясинський, Тарас Ясинський, Андрій Сіренко, Віктор Мерзленко та ін. Цікаві розповіді про І. Немировича, О. Нирка, М. Лобка; про капели бандуристів: Кам’янську (Дніпродзержинську), Нікопольську, Кримську, Дніпропетровську, Державну капелу бандуристів ім. Г. Майбороди (керівник М. Гвоздь), Капелу бандуристів ім. Т. Шевченка м. Детройт (США) (керівники Г. Китастий, згодом В. Колесник). Відзначено й багатий ужинок апостолівського бандуриста, педагога В. Кириленка, який зафіксував понад двісті народних пісень та здійснив опис двох весільних обрядів. М. Долгов опублікував збирацький доробок ентузіаста в ілюстрованому подарунковому виданні – збірці “Від колискової – до лебединої” (2015 р.). Автор подав список викорис-
Театр · “Взятися за таку постановку – це виклик дуже високого рівня. Це надзвичайно велика відповідальність”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Найвідоміша рок)опера на київській сцені

У Київській опері (Київському муніципальному академічному театрі опери та балету) відбулася прем’єра рок-опери “Ісус Христос – Суперзірка” Ендрю Ллойда Веббера та Тіма Райса. За словами творців вистави, це не просто історична чи релігійна драма, а висвітлення людської природи через призму дуальності світу, циклічності часу та рушійної сили безумовної любові. Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Вадима Гнідаша – Все почалося з мрії, – пригадує Петро Качанов, директорхудожній керівник Київської опери, заслужений працівник культури України. – У 1998 році я вийшов з дирекції фестивалю “Червона Рута”, і ми заснували свою громадську організацію “ХХІ століття для України”. Нам потрібно було щось, що покаже наше обличчя. І тоді ми організували святкування Дня Незалежності на Майдані Незалежності у Києві. Це була дуже гучна подія. Вперше до виступу на Майдані залучили живий оркестр. В оркестровому виконанні прозвучали епізоди з опери Євгена Станковича “Цвіт папороті”. Це був справді європейський День Незалежності. Після цього нам треба було ще щось ефектне. І я подумав, що Україна має побачити рок-оперу “Ісус Христос – Суперзірка”. Але це було нереально фінансово для нашої приватної інституції. З роками я почав забувати про цю ідею, а зараз знову до неї повернувся. Ми звернулися до правовласника, отримали ліцензію і поставили цю рок-оперу. З Дмитром Тодорюком, який здійснив переклад твору українською мовою, працюємо вже досить давно. Він дуже талановита людина. Вважаю, що у Дмитра поєдналися дві надзвичайно важливі якості – фаховість і людяність. Тому без коливань замовив йому переклад опери. Звісно, я також був членом команди, яка працювала над виставою. Спершу треба було отримати ліцензію. Далі працювали над сценографією разом із Пилипом Ніродом та Віталієм Пальчиковим. Так само і над розробкою костюмів із Богданом Поліщуком. Також я запросив художника по світлу з Львівської національної опери. Мені було важливо, щоб вийшла саме театральна, а не концертна постановка. А ще було принциповим, щоб ця вистава була найбільш наближеною до ідеальної постановки. Це було справою честі. Постановка вистави коштувала більше чотирьох мільйонів гривень. Ми звернулися за допомогою до департаменту культури КМДА. Вони дали нам поворотну фінансову допомогу, яку ми повинні з часом повернути. Також додали мільйон гривень коштів, зароблених від основної діяльності театру. Результат роботи оцінюю досить позитивно. Але творчість – це така форма діяльності, де робота триває постійно. Постановка удосконалюється у контексті виконавської майстерності. Це нормальний творчий процес. До кінця року плануємо поставити балет на музику Олександра Родіна “Дракула”. Швидше за все буде ставити Георгій Ковтун. Залишається у планах постановка опери Юлія Мейтуса “Ярослав Мудрий”. Ми виграли грант від “Тисячовесни” і плануємо показати цю оперу 30 травня у День Києва на Софійській площі. Наприкінці цього – на початку наступного сезону, можливо, поставимо ще одну виставу. Але про її назву говорити поки що зарано. Обов’язково будуть сюрпризи і для маленького глядача. На “Сцені-Укриття” представлятимемо нові концерти та моновистави. А наша “ART-сцена”, на жаль, поки не працюватиме. Після ворожих прильотів там був пошкоджений дах. Думаю, що до наступної весни не будемо там нічого ставити. – У моєму творчому доробку переклад лібрето опер “Бастьєн і Бастьєнна” В. А. Моцарта, “Viva la mamma (Нехай живе мама!), або Театральні порядки та безлад” Г. Доніцетті, – зазначив Дмитро Тодорюк. – У Львівській національній опері йде перекладена мною оперета Й. Штрауса “Летюча миша”. Частково перекладав “Кабаре” для Київського національного академічного Молодого театру. Також ще є багато непоставлених перекладів. А рок-опера “Ісус Христос – Cуперзірка” – це був перший твір, який я захотів перекласти. Вперше почув цей твір, коли мені було 16 років. А згодом, коли вступив на навчання до Національної музичної академії України, мені подарували оригінальну касету та програмку з одного північно-сусідського театру. Там був англійський текст і переклад. Одразу помітив, що він дуже далекий від оригіналу. І мене тоді це сильно обурило. Мій внутрішній протест вилився в те, що я сів робити свій переклад, українською. Але з ресурсів у мене тоді були лише касета, маленький словничок і велике бажання. Не мав ані клавіру, ані партитури, бракувало знання англійської. Минули роки. Коли дізнався, що оперу ставитимуть у Київській опері, запропонував очільнику нашого театру Петру Качанову зробити цей переклад. Він погодився. Рік тому, взявшись за роботу, знайшов той юнацький зошит. Там багато чого в тексті домальовувала юнацька фантазія. І життєвого досвіду мені тоді, звісно, бракувало, щоб усвідомити всі закладені там сенси. Тому деякі фрази я там вигадував і видозмінював за ритмом і змістом. А зараз, коли перед очима були ноти, коли була структура і бачення ритміки, все робилося глибше і більш професійно. Робота над новим перекладом тривала пів року. Були моменти, коли тижнями не міг знайти якийсь зворот, якусь фразу. Я оперний режисер і розумію: якщо композитор виділяє інтонаційно те чи інше слово в лібрето, це важливо для драматургії. Тому намагався максимально дотримуватися цього принципу в перекладі, при цьому не додавати зайвих нот. Бо для музичної режисури це має значення. Тому що це думка композитора, яку він заклав. Звичайно, це вийшло не на 100 відсотків, бо мови у нас дуже різні. Приміром, в англійській мові слово може складатися з одного складу, а в українській – з двох. Тож були періоди, коли я буквально випадав на кілька тижнів у пошуках однієї фрази. Потім справа рухалася далі до наступного стопора. Врешті вийшло те, що вийшло (усміхається). Сьогодні у Київській опері всі вистави йдуть у перекладах українською мовою. Думаю, що це правильний шлях. Раніше люди готувалися перед тим, як йти в оперний театр. А зараз хіба що хтось прочитає перед третім дзвінком стислий сюжет, аби зрозуміти, про що йдеться. Тому добре, коли людині простіше розуміти те, що відбувається на сцені. Тим паче, не ми відкрили цей шлях. Так працюють деякі театри у Великій Британії, Франції, Німеччині. Найголовніше – якісний переклад і щоб не був спотворений музичний текст, створений композитором. Окрім перекладу, беру участь у постановці як актор, виконую роль Петра. І це дуже добре, бо дало змогу відшліфувати тексти в процесі репетицій. Думаю, що в основному переклад вже завершений. Я добре знаю цю музику. Багато разів проспівував її для себе, щоб потім видати на публіку якісний результат. – Раніше я ставив класичні опери, мюзикли, дитячі вистави, концерти, а до жанру рок-опери звернувся вперше, – розповів Віталій Пальчиков, режисерпостановник, головний режисер Київської опери. “Ісус Христос – Суперзірка” – найвідоміша і найпопулярніша рок-опера у світі. Взятися за таку постановку – це виклик дуже високого рівня. Це надзвичайно велика відповідальність. Багато хто з глядачів переживав, що не зможе отримати того задоволення і тих емоцій, на які очікував. Найцікавіше у цьому процесі полягало в тому, що у нас довго збиралася постановча команда. У зв’язку з тими умовами, в яких ми живемо, доводилося міняти членів цієї команди. Повністю вона зібралася лише за два тижні до прем’єри вистави. Саме в цей час до нас долучився художник по світлу Олександр Мезенцев. А за півтора місяці до прем’єри отримали згоду балетмейстеркипостановниці Анни Герус. Вважаю, що це для нас був немов подарунок з неба, що саме ця відома хореографиня погодилася з нами робити цей твір. У нас вже склалася традиція, що перед початком кожної постановки оголошуємо кастинг. Люди приходять, аби взяти участь у наших проєктах. З успіхом пройшли цей кастинг Арсеній Журавель та Сергій Тягнирядно (обидва виконавці ролі Ісуса), Максим Онанко та Юрій Годо (виконавці ролі Юди), Анна Фірагіна (Марія Магдалина). Раді, що саме ці виконавці сьогодні разом із нами. Що стосується солістів Київської опери, то тут треба відзначити абсолютно всіх. Це незвична для нашої трупи історія. Треба було виконати партії наближено до тієї музики, яку писали понад 50 років тому. Високий професійний рівень показали всі – від солістів до балету і хору. На жаль, ми не маємо у нашому штаті повного комплекту рокових оркестрових виконавців, які могли б зіграти цю музику. Тому диригенту-постановнику Євгену Воронку довелося шукати людей, які зможуть стилістично і стильно це зіграти. А ще він працював із партитурою, проводив величезну роботу з вокалістами, хором та оркестром. Костюми і декорації – це
Арт4калейдоскоп · “Хотілося показати Христа як живу, звичайну людину, як і всі ми. Показати його особисті переживання”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

окремий створений світ. Ми його довго придумували, виношували в собі. Сценограф Пилип Нірод запропонував саме таку візуалізацію. Але це була командна робота. Разом із Пилипом працював я, а ще Богдан Поліщук (художник костюмів), Анна Янчук (режисерка). І все це під орудою нашого художнього керівника Петра Качанова. Він дав нам свободу творчості. А ще вносив свої побажання, які ми намагалися втілити. І дещо у виставі придумав саме Петро Федорович. Також отримали величезне задоволення від роботи з уже згаданим художником світла Олександром Мезенцевим. Він дуже професійна людина. Вже через три-чотири дні після приїзду до Києва запропонував свою картинку світла, яка доповнила наші костюми і декорації. У нас не буває, щоб ми припиняли роботу над виставою. У постановках постійно щось змінюється, щось додається. Вся наша трупа і керівництво вважає, що театр має бути живим і справжнім. Я дуже щаслива людина, бо мені вдалося здійснити не лише свою мрію, а й мрію багатьох людей, які мене оточують. Всі три перші покази відбулися при аншлагах. А вже сама назва нової постановки стане поштовхом дізнатися про наш театр більшій кількості людей з Києва і всієї України. У нас величезний і дуже цікавий репертуар. Від класичних – балету “Жізель” та опер “Фальстаф” і “Ромео і Джульєтта” – до сучасної опери “Патріот”. А після прем’єри рок-опери “Ісус Христос – Суперзірка” вірю, що інтерес до Київської опери тільки зросте. А ось що розповіли артисти. Арсеній Журавель, викона2 вець ролі Ісуса Христа: – У цей проєкт я потрапив через кастинг, який проводився у травні. Попередньо мене помітили у соцмережах та запросили прослухатися на роль Ісуса. Після цього, через складні обставини, пов’язані з війною, прем’єра переносилася кілька разів. І врешті відбувся кастинг. Це мій перший досвід роботи з Київською оперою. Репетиційний процес був достатньо комфортний і водночас дуже активний. Бо часу було небагато, лише півтора місяці. Багато працював над вокалом і над створенням образу. Можна лише дякувати режисеру Віталію Пальчикову, що була так чітко організована робота. Мене дуже тепло прийняв колектив, усі намагалися підтримувати. Я також прагнув підтримувати нових колег. Ми багато спілкувалися. Зізнаюся, що репетиції часом були важкі фізично, але я люблю активно працювати. Було цікаво і складно водночас. Ісус Христос – знаковий для мене персонаж. Мені було цікаво, як можна втілити його в життя. Хотілося показати Христа як живу, звичайну людину, як і всі ми. Показати його особисті переживання. Як він пережив всю цю історію, через що пройшов, несучи крізь усі страждання глибоку любов. В інших складах цей образ втілюють інші актори. Всі ми бачили роботу одне одного. Для нас важливо було бути присутніми на репетиції, навіть якщо у цей день ти не працюєш на сцені. Помічав якісь деталі, які хотів би зробити інакше. Ми спілкувалися. Я не та людина, яка зі своєї ініціативи радить щось змінити. Вважаю це не зовсім етичним. Але якщо підходили і запитували мою думку, казав, як би це зробив. Власне, у нас вийшло три Ісуси і всі вони різні. Цей персонаж показаний з різних боків. Варто на цю виставу сходити кілька разів, аби побачити, як кожен актор втілює свого героя. Я самокритична людина. Як артист знаходжу безліч різних деталей. І, звісно ж, мені хотілося б глибше відобразити цей образ, місцями пропрацювати якісь вокальні моменти. Але, коли вийшов на сцену на поклон й отримував оплески, мені було дуже приємно. Відчував велику гордість за колектив, що попри всі перешкоди, ми витримали цей процес. Вважаю, що вийшла досить професійна робота і вона навряд когось залишить байдужим. Якщо Київська опера запросить в інші проєкти, то я завжди відкритий до співпраці. Юрій Годо, виконавець ролі Юди: – Дуже люблю свого персонажа. Йшов до нього не від біблійного сюжету, а від апокрифів, від гностичного вчення про те, яким був Юда насамперед. Він виконав дуже важливу місію, яку йому доручив сам Христос. Ісус сказав Юді, що той має зробити для того, аби відбулося спасіння всього людства. Думаю, що він пішов у рай, а нев пекло, коли зробив свою справу. Я мріяв про цей проєкт з одинадцяти років. Саме тоді сестра Наталка подарувала мені альбом з двох платівок “Ісус Христос – Суперстар”. Вже тоді думав, що виконуватиму роль свого улюбленого персонажа. Був час, коли співав арію Христа та деякі інші арії з цієї рок-опери. Знав всю платівку напам’ять. Але саме Юда був мені найближчим. І коли проводився кастинг, то я цілеспрямовано йшов на Юду. Саме на конфлікт Христа і Юди автори опери поклали весь сюжет. За півтори години показані справжні почуття цих персонажів. Вони не були ворогами, проте у них були деякі суперечки, у Юди були сумніви щодо того, що робить Христос. А чому Юда свариться з Христом? Бо він не хоче робити те, що робити нібито треба. Мій вердикт, що Юда не винен. Після того, як відбулася прем’єра, я подивився фрагменти відео опери, що його записали мої друзі та інші глядачі. Після цього з’явилося багато ідей, як цікавіше втілити свого персонажа, як краще показати смерть Юди, його сварку з Христом під час таємної вечері. Мені все подобається за настроєм, але вокально хочеться зробити свою роль трішки іншою. Вважаю, що у виставі все супер! Віталій Пальчиков – неймовірний режисер. Це також мрія і його дитинства. Більше двадцяти років тому ми мріяли, що він буде постановником, а я зіграю Юду (усміхається).
Арт4калейдоскоп · “Хотілося показати Христа як живу, звичайну людину, як і всі ми. Показати його особисті переживання”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Культурна спадщина – наш оберіг

Мрії здійснюються і завдяки очільнику Київської опери Петру Качанову, який також працював над цією виставою. Я вдячний Господу Богу, що нас звела доля, і я працюю з цим театром вже багато років. Тут завжди цікаві музичні вистави – опери, балети, мюзикли, яких немає в жодному іншому театрі України”. Олександр Киреєв, заслуже2 ний артист України, виконавець ролі Понтія Пілата: – Особливість репетиційного процесу роботи над рок-оперою “Ісус Христос – Суперзірка” полягала в тому, що все було зрозумілим вже з першої репетиції. Постановчою групою все було продумано від початку до кінця. Лише у кожній наступній репетиції додавалися якісь нюанси. Поставили оперу швидко і, як на мене, дуже якісно. Це моя перша роль у рок-опері. Але до цього грав у мюзиклах. Це не дуже відрізняється від того, що я робив у “Тигроловах” чи “Піноккії”. Звичайно, були моменти зі звучанням, різним виділенням звуків. Хотів би зазначити, що режисер вистави Віталій Пальчиков надає акторам свободу у побудові образів. Він дає основу, сітку мізансцен. І вже сам думаєш, що ти хочеш висловити в образі. Режисер лише дещо корегує – чого б він хотів більше, а чого менше. Мій персонаж – це великий християнський егрегор, який ставиться до всього з дуже великою відповідальністю. Цей образ не містить у собі добра чи зла. Це людина з постійними сумнівами. Іноді грає на публіку, а іноді має казати тільки правду. Грати таку роль – велика відповідальність. Сподіваюся, що в героєві є щось і від мене – мої відчуття, мої переживання. Залежно від того, хто твій партнер, ти трохи інакше вибудовуєш свою роль. Співпереживаю виконавцю ролі Христа Арсенію Журавлю. Це дуже крутий співак і актор, сподобалося з ним працювати. А з Юрієм Годо працюємо разом давно. Грали з ним у “Школі року”. У “Піноккії” ми на одній ролі. Він не тільки крутий співак, а ще й дуже відповідальна людина. Над виставою працювала команда справжніх професіоналів. Так склалося, що у мене було небагато репетиційного часу, адже на початку процесу я був на гастролях і долучився трішки пізніше. Коли повернувся через тиждень, вистава вже була майже поставлена. Учасники постановки її корегували, додавали щось нове, щось забирали. Це люди, які дійсно знали, що роблять. Велика заслуга очільника театру Петра Качанова в тому, що ця рок-опера з’явилася в Україні. Хотів би відмітити і переклад українською мовою, який здійснив Дмитро Тодорюк. Текст вивірений і надзвичайно поетичний. Добре впоралася зі своїм завданням і балетмейстерка. Було видно, що їй в радість працювати над цим матеріалом. Зіграв роль Понтія Пілата лише один раз. Сподіваюся, що робота над образом триватиме, а попереду буде ще багато вистав ія братиму у них участь. Наталія КОВАЛЬСЬКА, членкиня НСПУ, модераторка Клубу вихідного дня НМЛУ Ця фраза якнайкраще відповідає концепції фотовиставки про унікальні артефакти нашої історії. Минулого року ми вже писали про її перше представлення в залах Національного музею літератури України. Інтерес до експонатів виставки надихнув організаторів на нові зустрічі, і вже цього року новими локаціями в Києві стали бібліотека імені Івана Котляревського, будинокмузей Максима Рильського, бібліотека імені Миколи Руденка. Організатори виставок, серед яких Клуб вихідного дня при Національному музеї літератури, щиро дякують керівництву названих установ культури за надану можливість наочно представити результати 11-річної дослідницької роботи колективу кафедри вітчизняної та зарубіжної історії Горлівського інституту іноземних мов Донбаського державного педагогічного університету під керівництвом доктора історичних наук, професора Віктора Докашенка. Це був науково-освітній проєкт “Історикокультурні пам’ятки української провінції”, який виконувався з 2008 до 2019 р., а його учасники здійснили подорожі по всіх областях України. На виставку пропонуються 25 кольорових авторських фото розміром А4, об’єднаних тематикою історії української державності від часів катакомбної культури, яка є ровесницею єгипетських пірамід, до арт-об’єкту “Серце України”, зведеного в рік 30-річчя нашої незалежності. Представлені також фото, які ілюструють події княжої та козацької доби, здобутки і втрати економічного розвитку в ХІХ ст., елементи української державності минулого століття. Важливою особливістю є представлення історико-культурних пам’яток міст, містечок, сіл (відсутні фото навіть з обласних центрів), тобто так званої провінції, що підкреслює наявність величезного скарбу культурної спадщини в усіх куточках країни. Всі представлені фото виконані Віктором Миколайовичем Докашенком (29.10.1948 – 28.07.2025). У 2001–2012 рр. він ректор Горлівського інституту іноземних мов, у 2012–2014 рр. – директор Горлівського інституту іноземних мов Донбаського державного педагогічного університету. Ініціатор та організатор переміщення навчального закладу в 2014 р. на територію, підконтрольну уряду України. Виховав кілька поколінь студентів інституту, завжди займав активну проукраїнську позицію. До останнього працював професором кафедри вітчизняної та зарубіжної історії Горлівського інституту іноземних мов, яка сьогодні носить його ім’я. Виставку представляла учасниця всіх експедицій, доктор історичних наук, професорка Галина Докашенко, яка визначила її значення для нашого сьогодення як важливого пізнавального, виховного та інформаційного заходу. Значущість посилюється тим фактом, що частина представлених на фото об’єктів вже реально не існують, вони знищені в результаті воєнних дій. В той же час існуючі об’єкти не завжди знаходяться у відповідному стані. Це підтверджує необхідність спеціальної уваги до них. Частина експонатів певний час була втрачена ментально, бо ці артефакти приписували то польській, то російській, то австрійській історії або, навпаки, повністю замовчувалися, як, наприклад, Конотопська битва 1659 р. Виставка виконує ще одну важливу роль в умовах сучасної гібридної війни – вона розвінчує низку міфів, створених росією. Виставка експонується в бібліотеці імені Миколи Руденка (Київ, вул. Ревуцького, 6). Запрошуємо відвідати! можливість розуміти природу рідної України. Починала з невеликих малюнків, а згодом самотужки освоїла техніку писання олійними фарбами картин більших розмірів. З-під її пензля вийшло понад сто картин і малюнків. З 2014 року після переїзду до Києва Оксана Федорівна почала працювати на громадських засадах у територіальному центрі при Управлінні соціального захисту населення Дніпровського району. Там вона створила і очолила гурток малювання для студентів Університету третього віку, яких навчала Петриківському та Самчиківському розпису дерев’яних виробів. Щороку бере участь у виставках “Осінній вернісаж”, де неодноразово отримувала нагороди та призи. Окрім цього, Оксана Мельник займається благодійною та волонтерською діяльністю, збираючи речі та продукти харчування для внутрішньо переміщених осіб, людей з інвалідністю. Кошти від деяких проданих картин вона перераховує на потреби ЗСУ. Хай щастить вам, пані Оксано, у вашій творчості! Анатолій ВЛАСЕНКО, м. Київ
Арт4калейдоскоп · “Хотілося показати Христа як живу, звичайну людину, як і всі ми. Показати його особисті переживання”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Свій хист – людям

Коли дивишся на цю невисоку тендітну жінку, то й не здогадуєшся, що перед тобою людина, яка вже у зрілому віці стала аматором живопису. Оксана Мельник після закінчення Ужгородського державного університету майже 40 років працювала вчителькою біології. Після виходу на пенсію з’явився хист зображати фарбами навколишній світ. Оксану чарували краєвиди Полтавщини, Поділля, Карпат. А освіта біолога дала
16 Суспільство “Дочекайся мене, я молю!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Українське народознавство, культурологія та педагогіка понесли непоправну втрату. 22 вересня 2026 року на 86-му році життя перестало битися серце палкого патріота України, невтомного трудівника на ниві української національної духовности, одного з найвидатніших діячів сучасного європейського та світового народознавства Івана Васильовича Хланти. Іван Хланта впродовж творчого життя працював як фольклорист, літературознавець, бібліограф, мистецтвознавець, педагог. Фактично до останніх днів життя трудився провідним методистом Закарпатського обласного організаційно-методичного центру культури, професором Карпатського університету імені Августина Волошина та Української богословської академії, старшим дяком кафедрального храму святого апостола українського Андрія Первозванного Мукачівсько-Карпатської єпархії Православної церкви України в місті Ужгороді. Був академіком Національної академії наук вищої освіти України, членом Національної спілки краєзнавців України, лавреатом низки всеукраїнських та обласних премій. Колеги покійного, колектив кафедри української літератури Ужгородського національного університету, комісія фольклористики Наукового товариства імені Т. Шевченка в Україні глибоко сумують у зв’язку зі смертю Івана Хланти і співчувають усім, хто знав ученого.
16 Суспільство “Дочекайся мене, я молю!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Книги з війни

У Києві вшанували пам’ять Героя України, розвідника Назара Боровицького. У столиці презентували книгу-брошуру, присвячену його життю та військовій службі. Видання стане частиною збірника історій українських розвідників “Видатні розвідники”. Під час вшанування були присутні рідні та побратими полеглого військового, вони говорили про його життя. Про це повідомляється на сайті Новини.LIVE. Видання розповідає, що 5 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання загинув офіцер ГУР МО України Назар Боровицький. Він двічі брав участь у повітряних проривах до “Азовсталі”, допомагаючи військовим евакуювати людей. Посмертно йому присвоєно звання Героя України. Представник ГУР Андрій Юсов у коментарі виданню розповів, що Назар Боровицький брав участь у низці найскладніших операцій української розвідки. Зокрема, він долучався до евакуації цивільних із Кабула та забезпечення повітряного мосту до оточеного Маріуполя. Юсов зазначив, що під час третього польоту Боровицький загинув, виконуючи завдання з порятунку українських військових. Журналіст та військовослужбовець Макс Грабовський видав книгу “Маріуполь. Перший місяць блокади”. Книга вийшла у видавництві “Ліра-К”. Про це автор повідомив у соцмережах, пише медіа “Точка Сходу”. “Буде місцями сумно, інколи смішно, але безумовно ностальгійно”, – написав він про книгу. У виданні йдеться про Маріуполь напередодні та після початку повномасштабного вторгнення Росії. Автор описує, як місто, яке до війни було сучасним, активним і гучним, опинилося в блокаді. Окрема частина книги присвячена тому, як у цих умовах працювали журналісти. Макс Грабовський на той час залишався журналістом і волонтером. Він розповідає про роботу місцевого телебачення, виходи в ефір та погрози з боку представників “ДНР”. Паралельно журналісти й інші містяни долучалися до волонтерської допомоги. Хтось шукав для людей воду, їжу та ліки, хтось вступав до територіальної оборони, а хтось продовжував працювати в інформаційній обороні міста. У книзі є історії людей, які залишалися в Маріуполі під час блокади, а також тих, кому вдалося вижити та виїхати з оточеного міста. Передмову до книги написала військовослужбовиця, журналістка та письменниця Валерія “Нава” Суботіна. Вона зазначає, що Макс Грабовський під час блокади не лише переживав події, а й фіксував їх. За її словами, ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. у книзі зібрані реальні історії людей, їхні імена, фотографії та журналістські матеріали. Вона називає книгу документом, який допомагає зберегти пам’ять про Маріуполь у 2022 році. “Максим був там. Він бачив. Він фіксував”, – пише Валерія Суботіна в передмові. Для неї ця книга також стала можливістю побачити Маріуполь 2022 року з іншої перспективи. Суботіна сама була маріупольською журналісткою, а після початку повномасштабної війни опинилася серед військових. Готується до виходу збірка поезій захисника Маріуполя Андрія Петрука “Санаторій сатани”, яку він написав курячою кісточкою на тюремній робі під час перебування в російському полоні. Про це йдеться у публікації Укрінформу “Поезія на тюремній робі”. “До збірки увійшло близько 40 творів. Макет я створив власноруч під час нічної повітряної тривоги у лікарні. Зараз книга вже готується до виходу. Допомогли волонтери – вони оголосили збір коштів на видання, і необхідну суму зібрали буквально за кілька днів. Тож я невимовно вдячний усім небайдужим, хто підтримав мою мрію”, – зазначив Петрук. За майже чотири роки в російському полоні військовослужбовець 36 бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського Андрій Петрук створив понад 100 віршів та пісень. Він видряпував їх курячою кісточкою на штанах роби, вивчав напам’ять, а потім стирав, щоб записати нові. Його першими поетичними рядками були: “Дочекайся мене, я молю!”. Цей вірш він присвятив своїй коханій Юлії, яка чекала його з полону. Після повернення в Україну через сильне емоційне потрясіння боєць спочатку не міг згадати написане. Згодом, оговтавшись, почав відновлювати в пам’яті та записувати все, що вдалося пригадати. Так виникла ідея видати збірку поезій про життя в полоні. Назву довго шукати не довелося – “Санаторій сатани”. Саме так українські військовослужбовці між собою називали місце, де перебували. Спочатку Андрій планував створити книгу лише для себе та своєї родини. Але коли показав написане друзям і знайомим, ті переконали, що ці твори мають побачити й інші. За словами волонтерки Світлани Махонько, яка допомагає з виданням, книгу планують номінувати на здобуття Всеукраїнської літературно-мистецької премії “Київська книга року”. За матеріалами українських медіа підготував Ігор ЗОЦ
16 Суспільство “Дочекайся мене, я молю!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Суспільство “Дочекайся мене, я молю!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин