Національна еліта · “Найкраща пам’ять про мислителя – не бронза. Найкраща пам’ять – це думка, яку продовжують, розвивають і наповнюють новими смислами”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
“Поет, що, ніби кущ калини…”
Слово Просвіти, №37 за 2026 рік
Георгій ФІЛІПЧУК академік НАПН України
28 вересня. Згадується День “вересневого” Дмитра Павличка. Добрі спомини про талановитого, емоційно-щирого, наскрізно пронизаного українськістю Поета. Проте в цьому розкуйовдженому та динамічно агресивному сьогоденні виокремлюється одна значима сторінка його животворчості, яка надто затребувана для часів нинішніх. Адже на тлі жорстокої війни, безперервних бомбардувань рашистами Києва і всієї України тривожною для нас є низка “напружених моментів” у відносинах із Польщею. Хочеться змінити вектор дещо свідомо сформованого протистояння (передусім політично-історичного), надавши йому якісно іншої спрямованості, що відповідало б національним інтересам обох країн. Тому й відтворюється понад місячної давності вітальний лист Президента Польщі Кароля Навроцького, надісланого з нагоди 35-ї річниці відновлення нашої Незалежности, з побажанням Україні перемоги у війні з росією. Справді, саме солідарність, спільність боротьби українців та поляків із ненависною імперією, добросусідські відносини, які мають ґрунтуватися на фундаментальних засадах історичної правди, і є, мабуть, оптимальною базою для перспективи наших взаємин. Хоча добре усвідомлюю, що в кожного Народу своя Правда і що такий стан є природним. Пам’ятаємо, що філософію цієї правди в далекі 70-ті (часи бездержав’я й упокореності українців та поляків) озвучив вселенським голосом Папа Павло ІІ. У передмові праці Дейвіса Нормана “Боже ігрище: історія Польщі” вміщені слова з проповіді Кароля Войтили, сказані у Кракові напередодні його інавгурації: “Кожен з нас має в собі певну спадщину поколінь і століть, досягнень і тривог... Ми не можемо жити без неї. Це наша душа”. Високість почуттєвої сили його слів була обрамлена тією правдою, що кожен сущий народ наділений високим правом, як Божим даром, писати власну історію і будущину “душею своїх народів”. Очевидно, так пророче “писали” (навіть утративши державність) своє національне Буття визначні діячі українського і польського національного Відродження – Шевченко і Франко, Словацький і Міцкевич, торуючи своїм культурним поступом дорогу до світла, свободи, суверенітету, державности. Вони стали оберегами національної Душі для своїх Народів, шануючи історичну Пам’ять, Традицію і Віру своїх предків, плекаючи любов до рідної Мови, Культури. Значуще, що такі чесноти ніколи не губилися на роздоріжжі часу, в трагічних подіях і випробуваннях, коли навіть тоді відшукувалися ті спільні етичні знаменники, на яких вибудовувалася екзистенційна парадигма українськопольського братерства під гаслом “За нашу і вашу Свободу!”
Ці думки витали у вересневі дні минулого року на площі старого міста, під час відкриття пам’ятного знака почесному громадянину Кременця, державнику, дипломату, громадському діячу, Поету, одному із засновників літературно-мистецького форуму “Діалог двох культур” Дмитру Павличку. Навдивовижу це був світлий День, заквітчаний службою Божою в Соборі, дитячою творчістю і музами Поезії, Живопису, Книги, Музикою Лисенка, Шопена, Баха.., бо вшановували Павличка і водночас пам’ять великого достойника Польщі Юліуша Словацького. Знакові постаті для України та Польщі, розведені століттями, однак суголосні спільним духовним злетом, ідеалами Свободи. “Вересневий” Павличко – Людина особливої натури, бо серед визначних сучасників саме Він став найбільш помітною Особистістю в глибинному космосі українсько-польської сув’язі, зростивши в собі одержимого Правдошукача світлої будущини для обох народів, невтомно торуючи шлях до українського і польського Серця, захоплений талантом Словацького та його “Мазепою”. Творячи блискучі науково-літературні розвідки, Павличко своєю непогамовною енергією і любов’ю до України домігся, щоби 2002 року в центрі Варшави постав пам’ятник Тарасові Шевченку, який ніби через роки й сьогодні щиро звертається до поляків (“Отак-то, ляше, друже, брате!..”) викарбуваними на підніжжі постаменту українською та польською мовами віщими строфами з вірша Шевченка “Полякам” (написаним на засланні): Подай же руку козакові І серце чистеє подай І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай. Про ці верховини його творчих діянь оповідали тоді студенти, представники творчої інтелігенції, влади, запрошені учасники дійства з Києва (М. Жулинський, М. Сидоржевський, Г. Філіпчук). На жаль, ще трапляється в нашому житті, коли дехто силується, оцінюючи Павличка, таки знайти “сокиру під лавкою”. Але “не бануйте”, – казав колись мій дід. Дуже правдоподібно для цього випадку звучав би в перекладі Дмитра Павличка застережний сонет Шекспіра: “Перед надсилою художество німіє, / А дурень мудрому відмірює права...”. Тому скажу єдине – це була Людина особливої криці та енергетичної сили, наскрізь пронизана українськістю, тими чеснотами Культури, Мови, Національної Пам’яті і Віри, які оберігають та зрощують українську Ідентичність, Державність. Скажу більше – він Поет пророчого Дару. Це було особливо відчутно, коли Микола Жулинський читав твір Д. Павличка “Пророцтво”, якому цьогоріч виповнюється 35 років (1991). …І вбивці рушать знов з-під стін кремля. Знов буде бій! І знов імперію ошкірить сказ, І буде так продовжуватись доти, Допоки правда не прийде до нас. Допоки не воскресне Україна, Бо Він так хоче – наш безсмертний Бог. Направду, далеко сягав заобрійний погляд цього прозорливого Словотворця! Тонко, вправно і точно, виписуючи поведінкові норми для Нації поетичною трагікою, він обрамлював нашу будущину, нагадуючи народу про витоки і причинності його бід, пам’ятаючи Шевченкове: “Хто ми?.. Ким? За що закуті?” Узяте ним із біблейських заповітів “не поклоняйся богові чужоземному”, “нехай бога чужого в тебе не буде”, стало в його творчості корінним життєпринципом, закличним для всіх українців та світу: “Та не молися мовою чужою, бо на колінах стоячи умреш”. Тому такими близькими по духу були для нього Мазепа, Костюшко, Орлик і Дудаєв, герої перекладених творів із понад 30-ти національних літератур світу, ідеї Данте, Бодлера, Шекспіра і Байрона... Він наполегливо шукав їх на вічному роздоріжжі українськопольського розбрату, одержимо перекладаючи антологію “50 польських поетів”, особливо шануючи згадуваного Ю. Словацького. І коли вони через віки знову “стрілися” в древньому Кременці, то було відчутно, що саме вони є головними духовними “модераторами” діалогу між українцями та поляками, які нині, попри все, долею і волею своїх будителів мусять “Бути разом”. А тому заново у пам’яті спливає Павличків уманський полковник “Іван Ганжа”, написаний 2010 року, коли Україну оповило намагання знову запрягти її в московське ярмо. Ніби в очікуванні тих тривожних відчуттів і днів (описаних ним 1991-го у “Пророцтві”) він вкотре звертається до поляків: Чи ми поляки й козаки спізнали? Що триста літ б’ючись поміж собою Ми воювали за своїх сусідів За москалів і... Чи здатні ми покаятись, обнятись, помиритись, Втікаючи від власного безумства З азійської неволі до Європи. Оцей актуальний Павличків вірш-заклик ось уже 15 років кличе два народи до єдності (Vi- ribus unitis – спільними зусиллями!) перед екзистенційною загрозою вселенського кремлівського зла, переконуючи всіх і вся, що наші спільні прагнення Свободи – всеперемагаючі. Бо якщо втратимо Свободу, то “Чи калинова кров заспіва під березовою корою?”, запитував Павличко, протестуючи проти обмосковлення, з глибокою шаною ставлячись до “тих, хто скинув кайдани”. Гадаю, що саме такими думками й почуттями був надиханий цей визначний український дипломат “Культури” в Республіці Польща (1999–2002), коли за його каденції в містечку Піскова Скала було замінено старий московський напис на український: “Тут спочиває шістдесят п’ять невідомих повстанців 1863 року і серед них... українець Андрій Потебня (брат визначного українського вченого-мовознавця О. Потебні). Вічна слава бійцям за нашу і вашу свободу!” Цей невмирущий символ українсько-польського братерства Дмитро Павличко оберігав як скарб і дороговказ для майбутніх поколінь. Незрима присутність цього заклику відчувається донині, в часи жорстокої агресії московита проти України. Важливо, що ці ідеали перегукуються в діях і помислах польських політиків. На тому тижні міністр закордонних справ Р. Сікорський в ООН твердо заявив лавро-рашистам, що “ви все ще можете вбити багато людей, але ви не можете перемогти”. І то є правдивим ствердженням. Але якщо “будемо разом”. У такому світоглядно-чуттєвому образі чину і слова сприймається нині світло правди від вересневого сонця Дмитра Павличка – Поета епохи, творця Акта проголошення Незалежности України, щирого поборника українсько-польського братерства, Людини, яка іскрилася життєвою радістю, любов’ю, незбагненним почуттям вічної молодості. Просвітник добра і любові, що завжди жалкував, що не встигав віддати “все” багатство своєї душі рідній Україні, викарбувавши щемко й філософічно Емоцію Слова: Всього я не віддав, що велено віддати, Бо то – в моїй крові, на дні мого життя... Шана українському Оберегові!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
