З роси й води! “Учився на вчителя, а готувавсь до журналістики”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Костянтин Сушко: “Все склалося, як і мало бути”
Слово Просвіти, №37 за 2026 рік
Лаконічно охарактеризував письменник із прифронтового Запоріжжя своє життя загалом. Але не все постає світлим і простим у спогадах і розмислах Костянтина Сушка з нагоди його власного 80-ліття.
Змалку марив морями й океанами, хотів також зніматися в кіно, зваблювали історія з археологією… А десь у шостому класі ці рядки випурхнули, мовби невідомо звідки: Весна, весна, весна красна! І манить серце даль ясна. Зимовим чаром повита, подекуди сніжком ще вкрита, земля парує запашна. Дивився на світ широко відкритими очима, тож в отроцтві дав собі таку обітницю: Та де б не буть і ким не працювать, Клянуся я довіку і віднині – В труді Вітчизну нашу прославлять, Приносить користь рідній Батьківщині. Провидіння, гадаю, нічого проти не мало, але вже десь тоді зробило мені попередження: не все буде гладенько й ладненько. Приміром, звели ми з хлопцями таку собі хатинку навпроти нашого двору, так я нею гордився, але згодом мої приятелі зруйнували. Зумисне лишили одну стінку, з боку нашого двору. “Щоб Костік, глянувши, подумав, буцімто хатинка ціла. А підійде… От хохма буде!” На “хохму” й розраховували хлопаки, коли про все розповідали. Я ж стояв, занімівши, і весь палав, мовби Ян Гус на кострищі. Либонь, від невиразного, од ще неусвідомленого передчуття, що все тільки починається. І так буде завжди. Неповних шістнадцяти покинув рідне село. Теслярував, токарував, готував ливарні форми, аж поки забрали до війська. І вже там спостигло ще одне нагадування, хто в домі господар. Після того, як відділення, під моїм началом, виконало все, що від нас вимагалося, і всіх відправили додому у травні, мене ж, командира, лишили до пізньої осені. Позаяк мали до мене претензії “хлопці-особісти”: не ті пісні складав і співав під гітару, та ще й із кандидатів у члени КПСС виключили… Зумівши проскочити безпартійним до педінституту, думав, що “хлопці” залишили мене у спокої, аж ні. Звісно, такі ж “хлопці”, але вже не зі “спецвідділу” військової частини, а від “спецорганів”. Узяли на другому курсі прямо з лекції. В кімнаті гуртожитку вчинили обшук, знайшли листи від колишнього однополчанина із Душанбе, котрий розповсюджував по Союзу трактат академіка Сахарова про свободу. Особисто я дисидентством не відзначався, хіба нерідко язиком ляпав, чого не слід, тож і здійснив примусовий вояжу Душанбе. Для очної ставки з колишнім однополчанином, у ролі свідка. Щось серйозне шукали “хлопці”, та не знаю, чи вийшло. Головно, з вузу я не вилетів. Тоді ж, пів століття з великим гаком тому, нагодилося щось схоже на перше оповідання під назвою “У дорозі”… “Світанок уже впевнено на> ступав на ніч. Зник Сіріус, просвітліло небо і пітьма похапцем ховалась у чорні груддя зябу обіч шляху, в темний курай, котрий щез осені нагнало вітром. Ніби з>під землі виринали поважні могили, мовби шрамами зриті канавами, що залишились як згадки про шукачів скарбів. Десь за обрієм топтався день, сонячний і тихий, і від чекання цього нового дня, від співучого простору та навіть від сухої трави обабіч шляху в душу студента закралось щось хороше, велику і тепле. Йому раптом захотілося зіскочити з брички на мерзлу землю, забігти аж ген на оту кривобоку могилу й закричати лунко>лунко, щоб відгукнувся старий Дніпро між кручами”. Завершення… “А невдовзі студент уже куняв у душному автобусі, що, м’яко похитуючись, мчав його до міста. Уздовж траси бігли вишколені, підстрижені акації, лінії електропередач, багатоповерхові будинки, чорні терикони – все таке ладне, прилизане… Та в нетривкому сні студент бачив розбитий кіньми старий шлях, сумне село по обидва боки балки та мовчазні могили, що марно, ось уже два сторіччя, вдивляються у степ: чи видно там вусатих хлопців у червоних жупанах на баских конях?”. Показав запорізькому письменницькому очільнику, невтомному лірику-гумористовісатирику, так він, прочитавши, став уникати зі мною зустрічей. Перед цим зауважив: “Якщо хочеш чогось добитися в цьому житті, не дуже захоплюйся “вусатими хлопцями у червоних жупанах на баских конях”… Учився на вчителя, а готувавсь до журналістики. І згодом пристав до обласної газети “Комсомолець Запоріжжя”. З головою пірнув у краєзнавчо-природничу тематику, хоча працював у відділі пропаганди й агітації. Отримував подяки, премії, навіть в.о. заввіділу призначили. В.о., позаяк був безпартійним, а до КПРС кандидатом згодом прийняли, але випробування тривало не рік, як за статутом, а більше двох! І республіканську премію “Золоте перо” відхилили… То все “хлопці”… Але вже не зі “спецвідділу”, а від “спецорганів”. Розчарував їх у справі мого знайомця з Душанбе, не згодився “постачати інформацію” (а як натхненно агітували!), от і став отримувати. На всіх перехрестях. Вилучили з делегації для поїздки в Польщу, не включили до колективної збірки запорізьких авторів моє оповідання, усунули зі списку дипломантів краєзнавчого конкуру, вольовим чином перевели з газети “Комсомолець Запоріжжя” до багатотиражки… Справедливо зауважувала мама: “Луччє б ти, синок, вивчився на шохфера…” Переймався? Не дуже. Всіляко захоплювавсь Хортицею. Щонайменше, два дні з тижня віддавав Острову. Блукав плавнями з фоторушницею напереваги, спостерігав, думав. Колеги-ровесники розбіглися власкорами по республіканських газетах, по радіо-телеграфних агентствах, деякі навіть до всесоюзних видань пробились, а я “скнів” у багатотиражці. Й добре, що мої краєзнавчі статті охоче друкували журнали “Україна”, “Наука і суспільство”, “Ранок”, “Рідна природа”, навіть журнал “Вокруг свєта” одну оприлюднив! Перша книжечка – збірка нарисів про віруючих і невіруючих “Міраж” (1978), данина одному з ранніх випадкових журналістських захоплень. Зате збірка замальовок, етюдів та віршів у прозі “Наедине с Хорти-цей” стала відлунням душі. Московською, бо писав до газети “Индустриальное Запорожье”, оскільки там (у рідному місті) мене друкували. Усередині 80-х, кількома заходами, об’їхав власним коштом усі степові осередки України: Хомутовський степ, Асканія-Нова, Станично-Луганська ділянка, Провальський та Стрільцівський степи, Кам’яні Могили, Михайлівська цілина (Сумщина)… Збірку нарисів назвав “Степовими островами”, приціл був на 10-тисячний наклад, та коли директор видавництва “Урожай” переглянув рукопис, вигукнув: “Негайно перекладайте російською мовою – наклад значно збільшимо!”. Отака українськість. Книжка “В степи заповедной” вийшла накладом у 30 тисяч – крейдяний папір, маса чорно-білих і кольорових світлин! Зараз повертаю текстові його належний вигляд: “Степовий простір – явище своєрідне. Це аж ніяк не порожнеча, навіть, якщо перед вами нічого, окрім неба і рівнини немає; це жодним чином не перевантаженість зайвим, якщо на обрії темніє лісосмуга або ж зовсім поруч жовтіє скирта соломи. Степ завжди наповнений духом, який вивищує”. 1990-го разом із поетом Сашком Абліцовим подали заяви до письменницького гурту. Отримали рекомендації. Тільки Сашкові членський квиток вручили десь за плином року, а в моєму значиться: “Час вступу до НСПУ 26.03.2003”. Себто мій “курс молодого письменника” тривав ледь не півтора десятиліття! Чому? Керівник запорізького письменницького казав, буцімто, “у Києві десь зашпорталися твої документи…” І так – рік за роком, Аж поки дізнався від Олеся Лупія, який тоді секретарствував ув НСПУ, що мої документа до Києва не надходили зовсім… Сказав пан Олесь, щоб подав заяву ще раз, “і ми вас механічно приймемо”. Так і вийшло. А затримка… Певен: без підказки “збоку” не обійшлося. Займався журналістикою (очолював міську газету “Запорозька Січ”). Рішенням Запорізької міської ради, за ініціативою прокомуністичної більшості, віддавши “Січі” сім років життя, зробивши її не тільки міською, а й загальноукраїнською щоденною газетою, з належним накладом та ще й з четверговим додатком на 16-ти сторінках, тільки загуркотів з посади головреда. За що? А за відмову друкувати статтю нардепа Верховної Ради, поета й комуніста Павла Бауліна про донецько-луганський ПІСУАР. Дав письмову відповідь автору не за 10 днів, як прописано законом, ана два дні спізнився. От і отримав “За разове грубе порушення трудової дисципліни”.
Опинився на “вольних хлібах” – газети, журнали… Мимохідь – збірка нарисів про вцілілі вітряки України (“Вітер – на крила”, 1994), історико-публіцистична розвідка “Острів Хортиця” (2001), збірка оповідань про тварин “Двоє серед тиші” (2002), роман-осягнення про своє громадське 20-річне опікування Островом “Я вибираю Хортицю” (2004, 364 стор., розповідь про археологічні дослідження на півдні країни, з моєю участю, упродовж 1975–2000 років, а також за пізніших і значно раніших часів, “Віщий Степ” (2004, 256 стор.). Отак би й писав собі, аж поперся в гендиректори Національного заповідника “Хортиця”. Спокусився тим, що представники усіх (близько тридцяти) громадських організацій, акредитованих у Запоріжжі, в тому числі й одіозне промоскальське товариство “Русь”, відправили прем’єр-міністру Юлії Тимошенко листа з проханням призначити на вакантну посаду керівника Хортицького заповідника саме К.Сушка. Мовляв, Хортицю знає, і, начебто, ще й любить, тож нехай спробує практично… За 2,5 роки дещо зробив. Зокрема, розпочали берегоукріплювальні роботи, витребували у влади Державного акта на право постійного користування усією землею Острова, обладнали меморіально-туристичний маршрут “Тарасова Стежка” (улітку 1843 року на Хортиці побував Великий Кобзар), збудували меморіально-туристичні об’єкти “Протовче”, “Скіфський стан”, історико-культурний комплекс “Запорозька Січ” (у серпні 2006-го відкрилася перша черга), створили охоронну службу, капітально відремонтовали адмінкорпус і Музей історії запорозького козацтва, спорудили ряд пам’ятних знаків і пам’ятників, зокрема, Скіфському Казану й Українській Писанці. Та згодом загримів з посади. А щоб не судився (в Печерському суді Києва мала розглядатися моя апеляція), взяли підпистку про невиїзд, оточивши двома цивільними і трьома кримінальними справами. Мотив звільнення: “Недотримання вимог трудової угоди”. Насправді ж, владу на всіх рівнях – від Запоріжжя до Києва – не на жарт занепокоїло, що Хортиця стала відроджуватись, бо це означало й початок справжнього відродження України. А в планах наших “державників”, що тоді, що зараз, такого не було й нема. Поїдьте на Хортицю, гляньте, до чого її довели, і все збагнете. На Україну ж, аби оцінити її стан, їхати не треба: ми все бачимо щодня. Опікування Хортицею стало останньою віхою на задекларованому в отроцтві шляху “принесення користі рідній Батьківщині”. Першим нагодилася отроцька хижка, далі – вчасно зведена казарма у війську, потім силове переміщення з обласного видання в багатотиражку, головредство у газеті “Запорозька Січ”… Про директорство в заповіднику детально виклав у романі-застереженні “Бентежна Хортиця” (2008, 632 стор.), закінчивши словами: “Не облаштувавши Хортицю по>українськи, ми ніколи не підні> мемо самої України. Слідкуйте за розвитком подій, дорогі співвіт> чизники, і ви побачите, що я пра> вий. Звірмо свої хронометри: 17 година 31 хвилина, 27.06.2008 ро> ку”. Радо списав би все це на проблеми, суто особистого ґатунку, не згадуючи нічого, аби воно не світилося зловісно на тлі наших загальнодержавних здобутків. У роботі з кадрами нам немає рівних у світі: Залужний, Червінський, Малюк, Федоров… Як розвивалися події на Острові згодом – у моїх подальших книжках “Хортиця – Острів Святилищ” (2013), “Заворожений острів” (2016), “Людина й Острів. Хортиця – над усе!” (2018), “Звідкіль на Хортиці дуби?” (2020). А ще статті в часописах “Слово Просвіти”, “Літературна Україна”, “Українська літературна газета”, “Дзеркало тижня”, “День”. Суспільство німувало. Опинився “на заслуженому”, маючи 60+1. Нормально! Слідчі дії, допити, суди – упродовж половини десятиліття. Одні справи виграв, інші закрили. Завершилося гіпертонією ІІ ступеня, гастродоуденітом, розладом адаптації і щомісячним вилучанням із моєї пенсії 20 відсотків на користь знедоленої держави. Вилучали упродовж наступних п’яти літ. Таки справді, без Слова, чи й вижив би. Отож, роман “Інспектор Хорс” (2010, 284 стор.), де головний герой, собака, тезка Бога Сонця Хорса. Був ув охоронців заповідника такий унікальний пес! У романі його монологи чергуються з авторським текстом. Хто зміг – зумів, роман прочитав, надто з числа тих людей, котрі “на щось” у нашому літпроцесі впливають, проте мовчать. Далеко від “Інспектора Хорса” не відкотився своєю долею і роман “Ойкумена” (2011, 348 стор.) – похід перського царя Дарія І Гістапа на скіфів. Про похід я зібрав усе: першоджерела, наукові праці, згадки у художніх творах. Щоб історично бути максимально точним і переконливим, надав слово учасникам тих подій: до читача почергово промовляють то перський цар Дарій, то очільник скіфів Дантур. Велелюдна й жвава презентація в Будинку письменників на Банковій, медійний
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
