Шевченкіана · “Обидва раритетні видання “Кобзаря” можна побачити на нинішній ювілейній виставці”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
ВИДАТНИЙ МИТЕЦЬ ВТРАЧЕНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
Слово Просвіти, №38 за 2009 рік
Михайло Бойчук. Портрет Василя Седляра
Ірина П’ЯТЧАНИН
Виповнюється 110 років із дня народження одного з найздібніших учнів Михайла Бойчука — Василя Теофановича Седляра. 1917 року Михайло Бойчук, якого Михайло Грушевський запросив на посаду професора, почав викладати у новоствореній Українській академії мистецтв. Зміна назви цього навчального закладу певною мірою віддзеркалює зміну державної культурної політики. Так 1922 року Академію було реорганізовано в Київський інститут пластичних мистецтв, а 1936-го — це вже Київський інститут пролетарської художньої культури. В. Седляр належав до першого випуску очолюваної М. Бойчуком майстерні іконопису і фрески, який відбувся 1922 року. Викладацьку діяльність розпочав ще студентом — 1921-го “призначений був радою Академії інструктором художніх показових курсів для робітників, дорослих і дітей”. А 1923-го молодий художник — уже директор Межигірського художньо-керамічного технікуму. Непересічна творча особистість, Василь Седляр підтримував дружні стосунки з Лесем Курбасом, Олександром Довженком, Остапом Вишнею, Володимиром Сосюрою, Олександром Копиленком, Миколою Глущенком, московським мистецтвознавцем Олексієм Федоровим-Давидовим, художником курбасівського “Березоля” Вадимом Меллером. У мистецькій діяльності Василь Седляр, як і всі бойчукісти, відзначався майже ренесансною універсальністю. Він створював монументальні фрескові розписи, працював у техніці темперного станкового живопису, книжкової й станкової графіки, гобелена, кераміки. Ще за життя його твори експонували на багатьох виставках в Україні, а також у Варшаві, Копенгагені, Стокгольмі, Філадельфії, Цюріху, Парижі, Лондоні, Берліні, Амстердамі. Художник неодноразово (у другій половині 1920-х — першій половині 1930-х років) виставляв свої твори на Венеційському бієнале. Однак ці роки були трагічними і для бойчукістів, і для всієї української культури, небувалий злет якої започаткували Українська революція 1917 року і визвольні змагання. Сталінська тоталітарна влада почала боротися з українізацією — Голодомором, репресіями проти українських більшовиків, що наївно вірили в комуністичний інтернаціоналізм нової імперії. Згодом почався терор щодо діячів культури. У суспільстві нагнітали ідеологічну поляризацію й екстремізм, дискусії про шляхи і форми подальшого розвитку мистецтва ставали приводом для арештів. “Фрески — це помилкове явище у пролетарській державі. Ми не можемо заспокоїтися, доки бойчукісти по-шкідницькому проводять під прикриттям марксизму старі форми,” — говорив Казимир Малевич, професор Київського інституту мистецтв 1928—1930 років. Український поет-футурист Гео Шкурупій 1929-го намагався купити собі життя статтею “Диктатура богомазів”, проте загинув у катівнях НКВС. Інший професор художнього інституту — Федір Кричевський, критикуючи М. Бойчука, намагався зайняти його місце на факультеті монументального живопису. За бойчукістів заступився художник-графік В. Фаворський, їм протегували нарком освіти Антон Приходько (згодом репресований) і начальник управління мистецтв при українському Раднаркомі Андрій Хвиля. Художник Микола Глущенко застерігав Бойчука і Седляра про те, що заарештований у вересні 1936 року бойчукіст Іван Падалка не витримав тортур і “зізнався”, що він “сам фашист і зв’язаний з низкою українських фашистів”. Глущенко радив їм зникнути з Києва. Проте вирок уже винесено не тільки бойчукістам, а й усьому українському відродженню. Восени 1936-го майже всіх бойчукістів заарештували, а 13 липня 1937 року Михайла Бойчука, Софію Нелепинську-Бойчук, Василя Седляра, Івана Падалку й Івана Липківського розстріляли у підвалах київського НКВС. Їхні твори по-варварському знищили. Внаслідок цього з творчого спадку Василя Седляра збереглося мало. На виставці “Невідомі сторінки українського авангарду”, що відкрилася в Національному художньому музеї України і присвячена 110-й річниці з дня народження Василя Седляра, можна побачити хрестоматійні “В школі лікнепу”, “Біля сільськогосподарської машини”, “Портрет Оксани Павленко”, а також “Розстріл в Межигір’ї” — картину, фарбова верства якої збереглася ледве на дві третини, бо її намагалися знищити, поливаючи кислотою, тому раніше її не експонували. Уявлення про те, яким був цей твір, можна отримати лише з кольорової листівки-репродукції, оскільки її експонували 1927 року на виставці “10 років Жовтня”. Тож саме тому таку велику цікавість і цінність становлять графічні
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
