Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Фото Надії Кир’ян
Як навчитися жити по-українськи? Навіть коли ти давно дорослий, у тебе є діти і внуки? Просто: треба вчитись! Читайте стор. 14
АЛЬМА"МАТЕР — 175!
ВОЛОДИМИР ГАРБУЗ: СПОВІДЬ ХУДОЖНИКА
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ ЛИСТ ЧИТАЧА — ДО ДРУКУ!
Юрко ЗЕЛЕНИЙ
Хоч би хто що казав, але якби не забава “Червона Рута” 1989 року, то не було б у нас такого явища, як Українські Сучасні Підмостки. Упевнений у цьому на всі сто пудів! Зауважте: свідомо не кажу про всю видовищну галузь — такий-сякий шоу-биз оголених і безголосих, звісно, з’явився б, нікуди він не подівся б, але ось гуртів, виконавців, котрі свою справу роблять із сенсом і творчо, — їх би точно не було. Потовклися б усі оті “БГ” (саме в українському розумінні — Брати Гадюкіни), “ВВ”, “Кому Вниз”, Марія Бурмака, “Скрябін”, “Плач Єремії”, Руслана, Катя Чіллі, “Танок На Майдані Конґо”, Юлія Лорд, “Тартак”, “Мотор’ролла” та багато інших, кому цей злет дав натхненний поштовху світ, — потовклися б, як риба об лід, та й зійшли б на манівці-задвірки. Зрозуміло, що далеко не кожен, кого запалила “Червона Рута”, витримав випробовування часом, не кожен дав собі раду в суспільстві, що поклоняється богу Споживу, але водночас усі співці, котрих ми нині вважаємо притчами українських рок-та поп-, вийшли саме з “Червоної Рути”. Навіть Ірця Білик та Натася Могилевська, які хоч і “трансформувалися” з часом, та все ж невідомо, де вони зараз були б, якби не виринули на “Червоній Руті” ‘89 і ‘95 років. Та що гудці: якби не “Червона Рута”, то невідомо, чи постала б на світі така країна, як Україна! Без перебільшення! Це зараз легко казати: фестиваль, забава, а у вересні 1989-го, майже рівно за два роки до проголошення Незалежності, під час проведення І “Червоної Рути”, багато глядачів у прямому розумінні по голові міліційним кийком (тодішні дотепники прозвали це знаряддя утихомирення “демократизатором” або “демократкою”) отримав за…. Тризуб і Жовто-Блакитний Стяг! Не вірите?
Ну то попитайте в очевидців тих подій, учасників. Благо, не так багато літ минуло, тож спогади з пам’яті ще не вивітрилися. А згадати є чимало. Ну хоч би те, як стражі порядку при вході на міський стадіон, де розгорнулися підмостки “Червоної Рути”—89, обшукували всіх на предмет Українських Національних Знаків: не дай Боже, аби хтось проніс жовто-блакитне полотнище! Особливо прискіпливо обшукували молодь у вишиванках. Втім, для юних і запальних це не ставало на заваді: правдами і неправдами наші знамена все одно потрапляли на концертний майданчик. Вдавалася тодішня юнь і до інших хитрощів. Наприклад, вбиралася у жовто-блакитний одяг: жовта майка та блакитні джинси або щось у такому дусі. Прикметно, що розмаїтих представників “інтердвіженій” (шановний Читач пам’ятає, що це за бяка така? Читай: кадебістських “шісток” з “кумачево-лазуревими” полотнищами) теж вистачало. Було смішно дивитися, як комсюки та іже з ними кривили мармизи під час виступів “ВВ”, “БГ” та Сестрички Віки: мабуть, відчували, що своїми піснями виконавці з них хоч і не прямо, та все ж глузують. Тогочасний совєцький режим полював не лише за прапорами. Навіть сцену на міський стадіон доводилося проносити… уночі якимись потаємними ходами, буквально по одній монтажній трубі! Незабутньою була й хода Чернівцями великої кількості людей у національних строях чи стилізації під них. Як тоді казали в проукраїнськи налаштованих колах: ходили будити народ. Класики не вийшло: вигостреної сокири не прихопили, обійшлося кількома роздертими нині вже державними стягами та синцями від “демократки”. Хоча гарячі парубоцькі голови готувалися і до рішучіших дій: древка до знамен робили розбірними на кілька частин, які в разі потреби швидко перетворювалися на ваговиті списи для відсічі ворога. Словом, точно як один із переможців ЧР’89 — гурт “Кому Вниз” співає: Я візьму з собою тризуб, То не тризуб — вила, Та й піду ген за обрій, Де гуляє сила. Проте чи не найяскравішою була крапка дійства, коли ціла когорта молодих людей у національному вбранні прорвала міліційні кордони, вирвалася до підмостків і разом з учасниками фесту на повні груди, на всю гучність гримнула: “Ще не вмерла!” Чернівці завмерли…. Правоохоронцям не залишалося нічого, як скреготати зубами: надто багато представників засобів оповіщення з усього світу було на дійстві, а міць СРСР — уже далеко не та, що раніше. Минуло 20 літ. Багато тодішніх двадцятирічних нині вже й самі мають дітей під два десятки літ. Сьогодні ніхто привселюдно ніби й з рук Українських прапорів не видирає (не факт!), “Ще не вмерла” наче є повноправним славнем держави, однак… Однак неспокійно в “данському” королівстві. Розслабитися і просто поринути суто у співи та гуди молодим піснярам якось не виходить. Доводиться щодня підтверджувати право на існування жовто-блакитних барв і повторювати, наче мантру, оте “Ще НВУ”. І хай можна обійтися без древка з арматури, однак ще одна хода-нагадування про те, хто в хаті господар, не завадить. Тож до цьогорічної червоно-рутівської ювілейної ходи, яка відбулася у Чернівцях 17 вересня, — у день, від якого 1939 року Західна Україна на власній шкурі почала відчувати, що таке енкаведистська “добродушність”, — залучили учасників-очевидців подій, яким 20 років, їхніх нащадків і просто гідних онуків прадідів славетних. Старші згадали, як було, молодші дізналися, як слід чинити, аби не потрапити в халепу, що її маємо й досі. “Червона Рута” назавжди повернулася в Чернівці.
ОЛЬГА ТОКАРЧУК У КИЄВІ
АНАТОЛІЙ СЕРДЮК: З ВІРОЮ Й ПІСНЕЮ
Події, факти, коментарі · “Наша економіка перебуває в лежачому стані: вона не зростає і не падає”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ — Відзначаємо 20-ту річницю заснування Руху. Згадується тодішній ентузіазм щодо економічних перспектив незалежної України: республіка була найбагатшою ресурсами індустріалізованою частиною СРСР. Які головні причини нинішнього економічного занепаду, на Вашу думку? — Можливості, які мала Україна, було зруйновано. Скажімо, внутрішній попит в Україні зруйновано внаслідок стрімкої девальвації, знецінення заощаджень, фінансів підприємств, падіння рівня доходів — те, що ми пережили в 90-ті роки. Чи було це зроблено навмисно, чи ні — інше питання. Але в цей час з’явилися великі накопичення капіталу в людей, які контролювали державні підприємства і заробили на реекспортах енергоносіїв, продукції, не повертали валюту. До того ж, у ці роки, коли люди збідніли і не могли брати участь у приватизації, нувориші на зароблені гроші включилися в операційні схеми і захопили великі підприємства. Так відбулося первинне накопичення капіталів: у торгівлі, в посередництві. А реалізували капітал через корупційні схеми, через купівлю знецінених підприємств. Так з’явились олігархи, які оволоділи величезними галузями чи цілими реґіонами країни і змогли конструювати економічний потенціал, що надав їм можливість контролювати політику, уряд, Національний банк. — Це були здебільшого “червоні директори”? — Червоні директори, нові бізнесмени, які заробили на різних посередницьких операціях, зокрема на перепродажу підприємств радянського типу, які контролювали директори радянського типу, що самі не могли, скажімо, здійснити експортні операції, укласти юридичні угоди тощо. У країні було утворено олігархічний капіталізм, у рамках якого неможлива досконала конкуренція, боротьба за технології, за модернізацію, за підтримку науково-технічного інноваційного розвитку. Олігархи експлуатують стару промислову базу, використовують прибутки й інвестиції — і власні, й інвестиції з бюджету, і рефінансування з банківського сектору не у відповідності з попитом, пропозицією, пріоритетами, ринковими перспективами. — Фактично ми не збудували ринкової економіки… — Це недосконала ринкова система з монополістичною конкуренцією, коли кілька монополій домовляються про певні ринки. І ми це бачимо. Внаслідок цього перерозподіл інвестицій і кредитів у суспільстві відбувається не з погляду важливих джерел економічного зростання. Бачимо, як нині в умовах кризи впала промисловість (а вона збереглася в старих галузях, на старих підприємствах, контрольованих олігархами). Вона не здатна піднятися навіть за умови шаленого падіння курсу гривні, який виправдовують
Євген БУКЕТ
Народився Іван Олексійович у селі Половинкиному Старобільського району Луганської області. Закінчив філологічний факультет Харківського університету. Його покликанням стали теоретичні студії в галузі літературознавства. Життєвий і творчий шлях Світличного схожий на долі тих шістдесятників, які, зрозумівши суперечності хрущовсько-брежнєвської епохи, не змогли прийняти подвійну мораль радянського суспільства. За критику русофільської лінії Інституту мовознавства АН УРСР і виступи проти арештів і незаконних судів над діячами української культури та за поширення самвидавної літератури Світличного звільнено з роботи і влітку 1965-го можливістю збільшення продажів за кордон української продукції. Подивімось, хто отримав від НБУ величезні кредити рефінансування по 10 мільярдів гривень. Банк “Надра”, за яким Фірташ, банк “Родовід”, за яким стоїть донецький клан, можна назвати й інші. Уявіть: 10 мільярдів гривень для малого і середнього бізнесу — скільки піднялось би підприємств! — Тепер нашій промисловості — зокрема, металургії й хімічній — важко виходити з кризи, оскільки підприємства не провели модернізації тоді, коли отримували великі прибутки. За ці гроші купували футбольні клуби, яхти, маєтки тощо. Чи не вважаєте Ви, що держава тут не відіграла своєї ролі? Адже вона мала б їх стимулювати, змусити вчасно провести модернізацію. — Існують різні засоби впливу на олігархів, на власників підприємств, які просто вичавлювали прибутки. Ви правильно поставили питання: передусім держава не створила вимогливих ринкових умов для функціонування підприємств. Але ж олігархи, маючи величезні фінансові можливості, купували цілі центральні державні установи, які задовольняли їхні інтереси: міністерство певної галузі, Фонд державного майна, митницю, інші установи… Це проблема зрощення влади і великого бізнесу. Олігархи входять у владу, контролюють уряд, парламент, ухвалюють закони, створюють регуляції (наприклад НКРЕ: ухвалює рішення
Українці, як завжди, сподіваються на самих себе щодо ціни на електроенергію залежно від інтересів великого бізнесу), на все впливають. І жодної незалежності регулятивних центрів НБУ, НКРЕ, Антимонопольний комітет, інші, які мають створювати умови досконалої конкуренції на ринку. Вони на них працюють. І тоді іманентно неможливо змусити олігархів оновлювати виробництво, вкладати гроші в нове обладнання, в будівництво на підприємствах, якщо вони можуть мати високі прибутки за рахунок впливу на владу, заниження ціни на сировину, послуги, електроенергію, чи, наприклад, за рахунок завищення цін на продукцію, перебільшеного повернення ПДВ тощо. Вони можуть усе це робити. Навіщо ж їм технології, навіщо їм із кимось конкурувати? Вони вже все тут опанували. Тому для нас це неможливо — динамічно, структурно, енергетично, технологічно оновлювати виробництво, знижувати витрати і ставати конкурентоспроможною країною. — Жодних перспектив? — Ми не зможемо стати конкурентоспроможними ні на старому базисі, ні на новому, оскільки в нас немає ні інвестицій, ні кредитів. Кожні три-чотири роки ми провалюємо інвестиції. Тобто тільки-но з’явився в країні потенціал — наприклад, малий і середній бізнес накопичили гроші на рахунках і збираються розширити виробництво — аж тут удвічі зменшуються валютні ресурси, реальні вартості. Тому ми в принципі не в змозі розвиватися і створювати можливості
Фото Андрія Грищука для багатоманітності наших продуктів, для розвитку внутрішнього ринку. У нас усе китайське — навіть найелементарніші речі, які ми самі можемо виробляти… Але ж наш бізнес не отримує кредитів. Ось розмовляю з представниками легкої промисловості, керівниками невеликих підприємств середнього класу. Вони започаткували бізнес на японських чи голландських технологіях й обладнанні. Можуть випускати товари, але треба отримати кредит, щоб розпочати бізнес. Кредити їм у реґіонах недоступні. Тоді вони звертаються до партнерів на Заході, ті обіцяють гроші, але за вироблену продукцію, під давальницькі схеми, і тоді товари не надходять на український ринок. Наш внутрішній ринок не наповнений, і тут усе залежить від курсу національної валюти. Курс коливається, імпорт зменшується, наш рівень життя падає, і купувати споживчі товари стає неможливо. Наша економіка перебуває в лежачому стані: вона не зростає і не падає. — З іншого боку, ми чуємо нарікання банкірів, що навіть за цих обмежених можливостей вони не мають кому видавати кредити, бо бракує надійних позичальників, і вони не можуть заробляти на кредитуванні. Водночас спостерігаємо психологічний тиск на курс гривні. Гривня вже перестає виконувати функцію накопичення, яку дедалі частіше виконує долар і євро. — Це й не дивно, якщо врахувати, що в нас уже двічі провалили курс гривні — 1998 року й тепер. Тому не можна очікувати від людей довіри до гривні. Адже ці знецінені гроші зароблені їхньою працею. — Знову відбудеться доларизація економіки? — Річ у тому, що є закон грошового обігу: коли в суспільстві діє дві чи три валюти, то перемагає сильніша. Сильна валюта — це стійка валюта. Головне — це зручність її використання і сталість. Якби гривня була сталою щодо долара, жодних проблем не було б. Отже, ми самі сприяємо доларизації вітчизняної економіки, коли руйнуємо підвалини її грошової системи. Відносна курсова стабільність цього року ґрунтується лише на міжнародних кредитах. Отримано десять з половиною мільярдів доларів, і за цей період Національний заходів із вшанування 2009 року пам’яті Івана Світличного, передбачивши, зокрема: організацію та банк уже продав десять з половиною мільярдів. І попит не зменшується, а зростає. Тепер уже банки не виводять капітал за кордон, за цим нарешті встановлено контроль. Нині скуповують валюту люди і несуть її додому. Саме це і є головним тиском. Як Ви слушно зауважили, саме психологічна складова — недовіра громадян — виводить валюту з обігу і руйнує банківську систему. Усе це відбувається на тлі зниження курсу гривні. Але загальне тло погане, бо експорт не зростає, а імпорт почав зростати у липні. Тому дефіцит торговельного балансу, який досі був приблизно 300 мільйонів доларів на місяць, в липні склав 800 мільйонів доларів на місяць. Це пов’язано зокрема з тим, що уряд почав закуповувати газ. На наступний рік Україна має дуже погані перспективи. Зовнішніх запозичень буде мало, дефіцит бюджету, який не буде чим реально фінансувати, і дефіцит платіжного балансу. Цей дефіцит нічим буде покривати, тому що експорт не збільшується. — Дехто каже, що якби уряду в нас зовсім не було, або він нічого не робив би, то наше господарство, пристосувавшись до кризи і дочекавшись її кінця, плавно почало б підніматися. Усе було б стабільніше й простіше. Як Ви вважаєте, чи є в цьому твердженні сенс? Чи не завдають спроби уряду боротися з кризою більше шкоди, ніж приносять користі? — Передусім ринок рівномірніше розподіляв би інвестиції й кредити, бо не втручались би уряд та інші регулятори. А це означає, що малий бізнес отримував би кошти. У нас же гроші отримує лише великий бізнес. Ми руйнуємо базу економіки — малий і середній бізнес. За таких обставин у нас ніколи не буде інновацій, тому що інновації — ризикована справа. Жодна велика компанія ризиків неосвоєних ринків на себе не бере, в них інші масштаби. Тому фактично ми втрачаємо багатоманітність можливостей і нову якість майбутнього. — І коли світ уже виходитиме з кризи, Україна не зможе швидко відвоювати ринки і наростити експорт, тож криза триватиме? — Усі бачимо, за рахунок чого Америка чи Японія виходять із кризи. Вони пропонують нові смартфони, комп’ютери нового покоління — завойовують нові ринки. А у нас нових ринків немає. Вихід із кризи — це завжди вихід із новими продуктами, створення нових ринків. На старих ринках можна залишатися тільки на тому самому рівні. Тому в нас ні з чим виходити з кризи, отже, й очікувати швидкого економічного підйому не варто.
Спілкувався Богдан ОЛЕКСЮК проведення в Києві літературномистецького вечора, присвяченого життю й діяльності Івана Світличного, “круглих столів”, семінарів, літературних читань, просвітницьких і культурно-мистецьких заходів у населених пунктах України; проведення у навчальних закладах і закладах культури тематичних лекцій, бесід про Івана Світличного, його творчий спадок і роль у русі шістдесятників; видання творів Івана Світличного й літератури, присвяченої його життю й діяльності; випуск в обіг поштової марки і конверта, присвячених 80-річчю з дня народження Івана Світличного, здійснення спецпогашення поштової марки; заходи з увічнення пам’яті Івана Світличного на його батьківщині й місцях, пов’язаних із його життям і діяльністю.
Про проблеми і перспективи української економіки — в розмові з доктором економічних наук, колишнім міністром економіки України, президентом Центру ринкових реформ Володимиром ЛАНОВИМ.
Події, факти, коментарі · “Наша економіка перебуває в лежачому стані: вона не зростає і не падає”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ 21 вересня виповнилося 80 років з дня народження Івана Світличного — мовознавця, літературного критика, поета-шістдесятника.
заарештовано. По восьми місяцях ув’язнення Світличний вийшов на волю, але не міг працювати за фахом, і в січні 1972 року його заарештували вдруге, а в березні 1973-го засудили “за антирадянську агітацію і пропаганду” до 12 років позбавлення волі (сім років концтаборів суворого режиму і п’ять — заслання). Роки, проведені у тюрмах та висилках, підірвали здоров’я поета. Недовго він прожив на свободі, не встиг надивитись на оновлену незалежну Україну. У жовтні 1992
року Івана Світличного не стало. З нагоди пам’ятної дати Президент України Віктор Ющенко своїм Указом №712/2009 доручив Державному комітету телебачення та радіомовлення України забезпечити широке висвітлення заходів з відзначення 80-річчя від дня народження Івана Світличного, організацію циклів тематичних телеі радіопередач про його життя й діяльність. Кабінету Міністрів України доручено забезпечити за участю Національної академії наук України, громадськості проведення
Події, факти, коментарі · “Повірмо у самих себе, бо саме Господь нарік нас Українцями”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ 19 вересня у Львові відбулося віче “Воля народу проти сваволі кланів”, організоване Всеукраїнським об’єднанням “Свобода”. Крім Олега Тягнибока, на вічі виступила депутат Львівської обласної ради Ірина Фаріон. Пропонуємо Вашій увазі її слово.
Теза перша. Філософія мен" шого зла — це філософія зла. Горда і гідна нація не прощає зради політичних обранців. Однак у нас знаходяться такі, що трактують її “не як низьку хибу, як заперечення етичного почування, але дуже часто як щось геройське, а деколи навіть як щось ідеальне, продиктоване найвищим патріотизмом” (І. Франко). Люди такого типу мислення хитаються межи меншим і більшим злом, “лавіруючи поміж дощ”. Однак не існує в природі вибору між більшою чи меншою любов’ю, між власною й чужою дитиною, матір’ю чи батьком. Нема напівдня чи напівночі — є 24 години доби. Усе в цьому світі має свої абсолютні виміри. А тим більш політична зрада. Ми або живі, або мертві. Натомість тактика меншого зла весь час пропонує напівправду, напів-зраду, напівлюбов, напіввідповідальність, напівжиття — здеморалізовано всю країну. Пропонований вибір принаймні між усіма чотирма (два Я і два Ю) — це ніби вибір між чотирма ніжками крісла. Жодна зних не здатна втримати тіло країни. І якщо ця народна енергія знов обере одну з ніжок, то такою кульгавою на тривалий час і зостанеться. Теза друга. Якщо ми христи" яни, то чому в нашій голові ро" яться лише матеріалістичні дум" ки? Де наша віра у Господа і са" мих себе? Степан Бандера казав, що “найпевніші ліки для виснаженої душі — це віра. Саме вона найбільше скріплює сили душі”. Натомість матеріалізм із типовими соціальними гаслами земля — селянам, фабрики і заводи — робітникам тощо призвів до того, що земля тепер зовсім не в селян, а фабрики і заводи — в руках 2 % чужинців. Спершу, знаємо, прийнято ці гасла через репресії й терор, і це призвело до виродження значної частини нації, що нічого, крім ідеології споживацтва, не сприймає. У її свідомості нема місця для пріоритету української мови, культури, історії, релігії — стратегічного україноцентричного, чи націоналістичного мислення з державницьким інстинктом в основі. Замість голови — шлунок, замість серця — кишківник, замість очей — гроші, замість відчуття Батьківщини — територія для зручного хомута, замість свободи — рабство. Себто, за Дмитром Донцовим, “не слава, а страва” — кінцева мета їхнього життя. Така соціальна маса не заслуговує на інших провідників, як має. Однак вона — не весь український народ. Нещодавно у своєму університеті побачила, як студенти розмалювали обличчя нової української космополітично"ліберальної чуми — Арсенія: “Україну врятує здорова нація чи Яценюк?” Так риторично перефразували молоді люди набридливі гасла цього національно відчуженого чоловіка. Отже, вона є, ця здорова нація: молода, енергійна, з непристосованим, а творчим і вибуховим розумом і пасіонарним та пристрасним серцем. Тож якщо ми християни,
повірмо у самих себе, бо саме Господь нарік нас Українцями: “Язик і релігія не творять раси: одна єдина є річ, що творить расу: а то є кров” (Євген Маланюк). Теза третя. Корінь нашої проблеми тільки у психологічній площині. За Степаном Бандерою, “основна частина боротьби революційної організації з ворогом — це і є боротьба за душу людини”. Не може бути незалежною держа" ва, коли колоніальна психіка її провідників і значної частини на" селення. Мудрий державець пови" нен спиратися на те, що залежить від нього, а не на те, що залежить від інших (Нікколо Мак’явеллі). Звідси вирослі з цього колоніаль" ного дерева мутовані крона: а) непослідовність як наймарнотніша риса українства і надзвичайно характеристичне окреслення національного руху; б) примирливість як хвороба нашої “інтелігентської юрби” (Дмитро Донцов); в) мішанина в оцінці цінностей як нова ліберальна філософія відносної чи зменшеної моралі; г) “дурійка об’єднання чистих і нечистих” (Дмитро Донцов) як вершина псевдомудрості, яку доводиться найчастіше чути — і це тоді, насправді, як лад наступає через розмежування (чи роз’єднання) та суспільно-духову ієрархію. Бо не може президент чи прем’єр об’єднуватися з бандитами задля єдності країни (якщо вони самі не є такими бандитами). Єдність бандита і сторожа закону — це деградація основ не просто держави, а людського буття. “Кожний має бути з’єднаний з подібним йому” (Дмитро Донцов). І саме так буде з’єднаний. Бо це закон природи. Теза четверта. Через те, що ми не вміємо жити теперішнім, ідеалізуємо минуле і весь час стурбовані майбутнім. Що буде, коли президентом стане хтось із двох Я або двох Ю? Чому це запитання спрямоване у майбутнє? Адже це вже насправді сталося. Чи можна було на Майдані 2004 року уявити таку чорну зраду кожного з них? То невже ми зараз, у цю мить, готові до найстрашнішого — зрадити самих себе? Голос, відда" ний подібному до себе, — це доро" га нашої правди й утвердження се" бе. Життя — це вибір, щоб пізнати себе, і через політичну подібність або відмінність зокрема. Теза п’ята. Щоб підвестися, розправити плечі й здійняти крила, треба впасти. “Важкі часи і пригнічення потрібні, щоб народ гартував психологічні м’язи” (Френк Герберт). Подивімося на теперішню державну проблему як на ще один шанс засвідчити нашу силу і відданість ідеї самостійної України. Напрошується паралель з італійською історією, осмисленою Мак’явелі: “Щоб пізнати силу італійського духу, Італії довелося впасти низько, як ніколи досі, зазнати ще більшої неволі, ніж гебреям, ще більшого гніту, ніж персам, ще більшої роз’єднаності, ніж афінянам, бути знеголовленою, відданою на поталу беззаконню, розбитою, сплюндрованою, спустошеною, розіпнутою й доведеною до великої руїни”. Для Італії це минулося. І для нас минеться за умови, що “плуг націоналістичного світогляду” (Степан Бандера) переоре це суспільство і “підійме на поверхню нові, придавлені сили”. Перед вами ця нова придавлена, не допущена до інформаційного простору сила. Тим плугом стане кожен із нас, якщо обере Свободу у всіх сенсах цього слова. І не треба боятися, що пропаде ваш голос. Навпаки, треба боятися знову стати співучасниками антиукраїнських сил в Україні.
Від редакції: Пропонуємо читачам знайти відповідь на питання: який президент потрібен Україні? Яка Україна потрібна нинішнім претендентам на президентське крісло?
Події, факти, коментарі · “Повірмо у самих себе, бо саме Господь нарік нас Українцями”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Петро АНТОНЕНКО Зірки української естради вирушили країною в агітаційне турне. Естраду нині модно називати шоу-бізнесом. У цьому випадку — і шоу, і політичне, і бізнес. Тож у кількамісячний агітаційний тур на користь кандидата в президенти Юлії Тимошенко вирушили Руслана, Олександр Пономарьов, Ані Лорак, Ірина Білик, Наталія Могилевська, Тіна Кароль, Потап і Настя Каменських, гурти “ТІК”, “ТНМК”, “Друга ріка”, Mad Heads ХL. Абсолютно агітаційна акція, чого не приховують її учасники й організатори, почалася задовго до оголошення виборчої кампанії. Агітацію з “роздачею” чогось виборцям вести заборонено, зокрема й надання послуг, до яких, за бажання, можна зарахувати й “роздачу” концертів, недешевих у “невиборчому” форматі. Не починаю дискусії з артистами стосовно достоїнств певних кандидатів на посаду глави держави. І вже зовсім не йдеться про таланти популярних виконавців. Ідеться про суспільне явище — про те, чи пристойно змішувати політику з мистецтвом, де це вже стає мистецтвом лицедійства. Артисти — повноправні громадяни; як і всі, мають право обирати і бути обраними. Тож мають право на певні переконання, суспільні симпатії. Питання в тому, наскільки щирі декларовані симпатії й чи не надто вже змінюються вони, коли змінюються політичні вітри. Тон, як і належить, задала гаряча гуцулка Руслана. Її “дикі політичні танці” не могли не запалити колег. Адже ще влітку Руслана публічно й гучно заявила: “Хто б не з’явився на політичному небосхилі, мій вибір залишиться незмінним — за Тимошенко”. Зостається сподіватися справді на “незмінність” вибору і що цей вибір не змінюватиметься залежно від виборів. Бо ж не так давно, навесні 2006- го, пані Руслана Лижичко балотувалася й була обрана народним депутатом від іншої політичної сили — президентської партії “Наша Україна”. Побула, правда, в депутатах недовго, півтора року, доки тривала каденція попередньої Верховної Ради. І той період депутатства нині згадує, як страшний сон. Може, вже тоді помилилася з “вибором” чи переплутала шоу-бізнес із політикою? Не відмовилася від звання народної артистки України, присвоєного Указом Президента Ющенка. До речі, як і більшість перелічених зірок.
Фото із сайту БЮТ
Врешті, й Руслана, й Олександр Пономарьов і раніше були “заанґажовані” в національно-демократичному таборі. Просто перейшли з однієї вулиці цього табору на іншу. Є й інша категорія тур-менів — неофіти в політиці. Що ж привабило їх? Тіна Кароль зізналася, що в підтримуваній нею кандидатці в президенти їй імпонує материнське начало. Веселий репер Потап назвав власну мотивацію: “Нам потрібен сексапільний президент”. Теж резонно… Найскладніше питання з третьою категорією учасників турне. Ці артисти прийшли з протилежного табору. Ніколи не була помічена в прихильності до національно-демократичних сил Ірина Білик. Але, виявляється, вона визначає свої симпатії не за якимись зашкарублими ідейними принципами. Є цікавіші критерії. Наприклад, ті, за якими часто розставляють їх самих, співаків, у так званих хіт-парадах. “Нас обирають, — каже співачка, — за зовнішнім виглядом, вмінням говорити, іноді за кольором волосся, вмінням усміхатися на камеру”. Тож вибудовуючи власний хіт-парад політиків, зазначила співачка, вона й зробила вибір. І ще важче було пояснити вибір Наталії
Могилевській. Співачка донедавна активно й затято підтримувала в політиці Віктора Януковича. Свій крутий “віраж” пані Наталія пояснила враженням від особистої зустрічі з прем’єром-кандидаткою, а ще — її працьовитістю й енергійністю. Суттєве питання, яким хотіли б бачити артисти нового главу держави, чого чекають від нього. І тут виявилося, що одне з головних очікувань — введення другої державної мови, російської. Дивуватися нема чому: всі ці заслужені й народні України, за винятком хіба що Пономарьова і Руслани, давно й дружно перейшли на російськомовний спів, а українською співають вряди-годи, так, для екзотики. Але чому артисти очікують другої державної мови саме від цього кандидата, — загадка. Адже прем’єр неодноразово заявляла, що вона за єдину державну мову — українську. Невже на особистих зустрічах, які, як відомо, були у декого зі співаків перед турне, їм почулися від кандидата в президенти якісь інші нотки? І нарешті, що ж іще є мотивацією учасників турне, окрім мотивації мовної, хіт-парадової, сексапільної та деяких доволі хистких ідейних позицій? Злі журналістські язики вперто називають основну причину: високі гонорари. Мовляв, Могилевська перебігла від реґіоналів, бо ті поскупилися на гонорари. Втім, самі співаки про гонорари говорити відмовляються навідріз. А організатори туру просто їх заперечують. Варто назвати їхні імена. Це засновник фестивалю “Таврійські ігри” Микола Баграєв, власник каналу М 1 (цей канал є у мережі тих, які вільно приймаються з ефіру на звичайнісіньку антену, на відміну від багатьох інших, наприклад каналу “Культура”). Туром займатиметься Благодійний Таврійський фонд, представник якого заявив, що гонорари артистам не платитимуть, лише проїзд і побутові витрати. Натомість забезпечують розкішний піар, адже тур передбачає численні прес-конференції, вихід на друковані й електронні медіа. Тобто співаки широко рекламуватимуть не лише кандидата, а й самих себе. Що й почули одесити на останніх вихідних. У вільні від графіка туру дні виконавцям можна буде продовжувати звичайну, платну гастрольну діяльність. Навіть у тому самому чи в сусідньому місті. Деякі політичні сили розчарувалися в шоу-агітації. У Партії реґіонів вважають це марним витрачанням грошей. Інші політсили покладаються на таланти самих своїх кандидатів: дехто вправно доїть корову, водить комбайн. Кличко міг би дати уроки боксу суперникам. Мороз (кажуть, правда, що не балотується) дав би сеанс одночасної гри в шахи. Інші й самі можуть заспівати не гірше за народних заслужених, приміром Черновецький. Якщо ж серйозно, то буде дуже прикро, коли президентська виборча кампанія, обрання глави держави перетворюватиметься на шоу; коли виборцям пропонуватимуть не програми, не принципові позиції, не змагання світоглядів, а те, хто більше залучить “скальпів” знаменитостей. Шкода. Адже підтримка, навіть щира, не кажучи вже про фальшиву, тією чи іншою знаменитістю певного кандидата не говорить абсолютно нічого для серйозного вибору. …Спів під фонограму став нині настільки поширеним на естраді, наскільки й засуджуваним. Невже такими самими поширеними стають і співи під політичні фонограми?
Переписуємо історію? · “Серед севастопольців про подвиги пластунів ходили легенди”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Ігор САЄНКО, м. Луганськ “Героїчна оборона Севастополя 1854—1855 років під час Кримської війни. Севастополь — місто руской слави”. Ці два речення відомі нині більшості громадян Російської Федерації й України. В них закладено тези, які може самостійно розвинути будь-яка людина, навіть не знаючи історичних фактів. Мовляв, якісь окупанти вдерлися до Криму, щоб захопити “ісконно” російські землі. Але тут їм на заваді став Севастополь, який героїчно захищали російські солдати й матроси. Найобізнаніші громадяни, які вивчають історію за художніми творами: романами й ігровими кінофільмами. Про те, що “ісконно російські землі” Російська імперія загарбала лише за 71 рік до згаданих подій, вони чомусь забувають. Багато громадян навіть не знає, чим завершилися оборона Севастополя і Кримська війна — перемогою чи поразкою. А варто було б поставити собі бодай такі запитання. Чому окупанти з’явилися на Кримському півострові лише восени 1854 року, тоді як початок цієї війни — літо 1853-го? Отже, почалася війна десь в іншому місці. А де саме це сталося і як? І нарешті, хто ж розпочав війну? У середині XIX сторіччя Російська імперія намагалася поширити свої володіння і впливи на Балканах і Близькому Сході. Зокрема, вона прагнула встановити протекторат над Молдавією, Волощиною, Болгарією й Сербією і мала намір окупувати Стамбул разом із протоками Босфором і Дарданеллами. Приводом до початку здійснення цих зазіхань стала вимога російського імператора Миколи І про надання йому прав захисника православного населення Туреччини. Турецький уряд у травні 1853 року категорично відмовився задовольнити вимоги царського уряду. Тоді Російська імперія оголосила про розрив дипломатичних відносин із Туреччиною. А 21 червня (3 липня) 1853 року російські війська вступили у дунайські князівства Молдавію і Волощину, що перебували під протекторатом турецького султана. У листопаді того самого року Чорноморський флот Російської
Тарас Чухліб
Тетяна БУДАР, Тернопільська обл.
Зустріч із ним відбулася у виставковому залі Державного історико-архітектурного заповідника (ДІАЗ). Шановного гостя представили завідувач науково-дослідного відділу ДІАЗ Володимир Парацій та методист райво, вчитель історії Василь Бич. Тарас Чухліб закінчив історичний факультет педагогічного університету ім. М. Драгоманова, стажувався у Варшавському університеті. З-під його пера вийшло майже 130
імперії було вислано до турецького узбережжя Чорного моря. Турецький флот вступив у бій з нападниками біля своїх берегів, але зазнав поразки біля міста Синопа. Наприкінці 1853 року Російська імперія розпочала вторгнення до Туреччини суходолом з боку Кавказу в напрямку на Ерзерум. Навесні наступного, 1854 року, російське військо перейшло річку Дунай і вступило до Болгарії, маючи на меті рухатися далі у напрямку Стамбула. Тоді на прохання Туреччини у війну вступили її союзники: Великобританія, Франція і Сардинія. У червні—липні 1854 року вони висадили 70-тисячний десант біля міста Варни (Болгарія). Війська союзників змусили російське військо відступити аж за річку Прут, а їхній флот заблокував порти Російської імперії на Чорному морі й висадив десант на Кримському півострові. Це сталося 2 (14) вересня 1854 року біля міста Євпаторії. Отже, війська союзників прийшли до Криму не як агресори, а у відповідь на агресію, щоб приборкати загарбника. Стає зрозумілим, чому війська Великобританії, Франції, Туреччини й Сардинії з’явилися на Кримському півострові, а також чому в світовій історії ця війна відома не як Кримська, а як Східна війна 1853—1856 років. Восени 1854 року десант союзників під командуванням французького маршала Сен-Арно попрямував від Євпаторії вздовж узбережжя на південь. 8 (20) вересня 1854 року відбулася битва на річці Альмі, в якій військо Російської імперії під проводом головнокомандувача сухопутними військами і військово-морськими силами в Криму Олександра Меншикова зазнало поразки. Після перемоги на річці Альмі британці зайняли Балаклавську бухту, а французи — бухту Камишову. 13 (25) вересня 1854 року їхні війська розпочали облогу Севастополя. Організаторами оборони міста стали начальник штабу Чорноморського флоту віце-адмірал Володимир Корнілов і командувач ескадри віце-адмірал Павло Нахімов. Лінію оборони довкола Севастополя було поділено на чотири ділянки, які очолили генерал-майор Олександр Асланович, віце-адмірал Федір Новосильський, контр-адмірал Олександр Панфілов і контр-адмірал Володимир Істомін. Отже, 1854 року захисникам Севастополя довелося обороняти це місто з тієї самої причини, з якої німці захищали Берлін 1945-го. А тепер подивимося, хто так завзято, протягом 349 днів, оборонявся тоді у Севастополі. Кому довелося власною кров’ю й життям платити за авантюри правителів Російської імперії? Передусім це були моряки берегової залоги Севастополя, а також кораблів Чорноморського флоту, частину яких було затоплено на вході до Севастопольської бухти за наказом російського командування. За часів Російської імперії Чорноморський флот традиційно комплектували вихідцями з України. Там служили уродженці Таврійської, Херсонської, Подільської, Катеринославської, Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Волинської та Холмської губерній. Це підтвердив свого часу адмірал Олександр Колчак, який із червня 1916 року командував Чорноморським флотом, а перед тим служив на Балтійському. Ось його слова: “Офіцерство і матроси на Балтійському і Чорноморському флоті розподілялися головним чином за місцем народження: ті, що жили на півдні, йшли на південь, ті, які були з півночі, йшли на Балтику”. А ось уривок із промови командувача Чорноморським флотом адмірала Олександра Колчака на Пушкінській площі міста Севастополя у квітні 1917 року. Перед багатотисячними колонами маніфестантів він сказав: “Мені випала честь говорити з українцями, що зібралися тут, заявити про своє існування, наочно його засвідчити. Чорноморський флот, керувати яким маю за честь, на 90 % складається із синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки є у світі”. Та повернемось до облоги Севастополя під час Східної війни. Згадаємо й тих українців, що брали участь в обороні цього міста у складі сухопутних військ, які тоді також комплектували за територіальною ознакою. Отже, у складі Севастопольської залоги були: два Волинські, Подільський, Житомирський, Полтавський, Чернігівський, Дніпровський, Кременчуцький, Український, Азовський, Одеський, Алексопольський полки (Алексополь — Нехвороща на Полтавщині). Крім цього, українці Волині, Холмщини та Підляшшя воювали у складі Брестського, Замоського, Люблінського й Білостоцького полків. Брали участь в обороні Севастополя і козаки Чорноморського козацького війська. 1775 року за наказом Катерини II було знищено Військо Запорозьке Низове, зруйновано його столицю — Січ. Частина запорозьких козаків попрямувала на Дунай, де заснувала Задунайську Січ. З числа тих запорожців, які залишилися в Україні, було створено Чорноморське козацьке військо. 1792 року козаки-чорноморці переселилися з України на Кубань. 1842-го у Чорноморському козацькому війську було створено пластунські (піхотні) батальйони. А 1854 року два пластунські батальйони (2-й та 8-й) прибули до Севастополя. Під час оборони міста пластуни наводили жах на британців і французів. Серед севастопольців про подвиги пластунів ходили легенди. Ось лише один випадок їхніх дій. Підкравшись уночі до четвертого французького бастіону, пластуни захопили його в рукопашному бою, знищивши майже всіх гармашів і солдатів прикриття. Відступаючи, урядник — велетень Іван Герасименко — прихопив із собою — поклав на плече й поніс! — багатопудову мортиру.
Майже рік захисники Севастополя тримали оборону. Десятки тисяч оборонців загинули, десятки тисяч стали каліками. Та все-таки 27 серпня (8 вересня) 1855 року Севастополь було здано. Оволодівши Севастополем, Євпаторією, Керчю, іншими містами Криму й навіть фортецею Кінбурном на Херсонщині, Великобританія, Франція, Туреччина і Сардинія змусили Російську імперію визнати поразку в цій війні, що було закріплено Паризьким мирним договором 18 (30) березня 1856 року. Проте союзники не мали наміру залишатися окупантами на Кримській землі. Їм це було не потрібно. Їхнім завданням було приборкати агресора, і вони досягли мети. Держави-переможці проголосили Чорне море нейтральним, на якому Російській імперії й Туреччині було заборонено утримувати військові флоти, а місто Севастополь демілітаризували. Судноплавство на Дунаї проголосили вільним. До речі, 1860 року, по закінченні Східної війни, Чорноморське козацьке військо було перейменоване на Кубанське. Тож містом чиєї слави є Севастополь? Ось найвідоміші з тих, хто його прославив: Петро Кішка, Гнат Шевченко, Федір Заїка, Михайло Мартишок, Павло Головинський, Іван Дем’яненко, Микола Зінченко, Дмитро Горленко, Петро Даниленко, Семен Буденко, Андрій Гиденко, Макар Шульга, Корній Мітченко, Іван Димченко, Роман Журбенко, Василь Чумаченко, Микола Пащенко, Михайло Кузьменко. Саме українці складали переважну більшість його захисників у 1854—1855 роках. І їхня слава справді руська. Адже москалі — це народ фінно-татарського коріння, який назвав себе слов’янським та ще й “старшим братом” серед слов’ян, а також привласнив давню назву й історію нашого слов’янського народу русів. Усі в Європі аж до кінця XVIII сторіччя добре відрізняли Русь від Московії, а русинів, або руських — від московитів. Згодом зміни сталися лише через те, що петербурзький уряд протягом цілого сторіччя робив усе можливе, аби ці назви злилися. Відтоді справжні русини воліли називатися українцями, аби відрізнятись від русинів — самозванців (москалів).
відстояти свою свободу й незалежність, а й створити Козацьку республіку — одну з найдемократичніших держав. Шановний гість відповів також на запитання присутніх, що стосувалися минулої й сучасної історії, політики нашої держави. Наприкінці зустрічі співець козацької героїки Тарас Чухліб подарував Державному історико-архітектурному заповіднику в Бережанах кілька власних книжок. Організатори зустрічі в свою чергу презентували гостю власні видання, що популяризують Бережанщину.
Переписуємо історію? · “Серед севастопольців про подвиги пластунів ходили легенди”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ На Бережанську землю нещодавно завітав відомий київський історик, директор Науково-дослідного інституту козацтва при Інституті історії НАН України, кандидат історичних наук, автор книжок і численних публікацій Тарас Чухліб.
наукових і науково-популярних праць з історії України ХІ—ХVIII століть, книжки “Козацький устрій Правобережної України в останній чверті ХVIII ст.”, “Гетьманська Україна” (у співавторстві), “Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах”, “Переяслав 1654 р. та міжнародне утвердження Українського гетьманату”, “Сто великих постатей і подій козацької України” (у співавторстві), “Козацьке коріння Миколи Гоголя” (серія “Невідома Україна”) та інші. Надзвичайно популярною стала й одна з найновіших книжок Т. Чухліба — “Шлях до Полтави”, яку він присвятив 300-річчю Полтавської битви, розповідаючи про участь козацької України в Північній війні 1700—1721 років. Присутні, серед яких були й учителі історії шкіл району, з цікавістю слухали думки відомого науковця про українське козацтво. Воно, наголошував гість, назавжди увійшло у свідомість нашого народу як символ прагнення до свободи, демократії, національної незалежності. Адже понад три століття активної діяльності козаків у важливих світових подіях — славні сторінки української й світової історії, сповнені романтичного героїзму протистояння багатьом завойовникам України, ворожим імперським державам. Козацька доба — епоха національно-духовного й державницького утвердження українців як нації, яка у нерівній боротьбі зуміла не лише
Знімок на згадку
Гаряча тема · “Народ, який зберігав волю до свободи”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Якщо проблема виринає майже нізвідки й одразу стає актуальною й широко обговорюваною, певно, цьому передували численні замовчування, табу й перекручування. Проблема кримських татар віднедавна — одна з найобговорюваніших, хоч сказати, що вона виникла нізвідки, не можна. Прикро визнавати, але до широкого українського загалу, що живе у щільній облозі проблем економічної й політичної криз, коли навкруги тільки і чутно про зростання вартості американського долара або про можливе зміцнення національної валюти, чи чергові популістські заяви політиків, рідко долинає слово тих, хто складає у суспільстві меншість. Життя тільки сьогоденням, неоковирність і недалекоглядність сучасних українців, принцип хронічного хатоскрайства, небажання думати на перспективу вже зараз породжують проблеми, розв’язання яких вимагає прискіпливої уваги й напруженої праці всіх членів суспільства, а особливо тих, хто бере на себе відповідальність називатися національною елітою.
Ганна ТРЕГУБ, Євген САВВАТЄЄВ, Національний університет “Києво-Могилянська академія”
Перше десятиліття існування Української суверенної незалежної держави минуло під загальним настроєм і гаслами глобальної перебудови всього, побудови принципово нового життя народу, який щойно отримав омріяну свободу. Але ж українській незалежності вже минув 18-й рік, і всі навкруги почали говорити про повноліття Української держави. Далебі, не помилковим буде висловлювання, що повноліття передбачає не лише набуття певних прав, а й усвідомлення власних обов’язків і самостійність розв’язання тих проблем, які життя ставить перед певним повнолітнім суб’єктом. Кримськотатарська проблема — виклик не лише українським політикам. Це питання, що стоїть перед усім українським суспільством, перед усіма його складовими. Радянська пропаганда з притаманною їй легкістю зуміла поставити тавро на проблемі кримських татар і сформувати в населення думку щодо цього етносу. І варто сказати, що це завдання було виконано на “відмінно”, адже набір радянських стереотипів щодо кримських татар живий і нині, його з легкістю відтворить людина, якій “пощастило” навчатися ще за СРСР. Пересічний українець майже нічого не знає про кримських татар. Це факт болючий, позаяк ідеться про етнос, що жив на нашій території ще з часів Середньовіччя. Проте пересічний українець знає багато хибного про кримських татар, наприклад, про їхні “зради”. Кримський хан — чи не найголовніший ворог: усім чудово відомі численні “зради” кримського хана під час війни 1648— 1654 рр., але мало хто цікавився причинами цих “зрад”. Цілком зрозуміло, чому радянська історіографія наповнена багатьма такими прикладами — з кримських татар хотіли зробити “ворогів народу”, колабораціоністів, “неблагонадійних громадян”: за часів Другої світової цей народ, борючись за своє існування, воював у лавах Червоної армії й у складі вермахту, що стало додатковою “причиною” для депортації кримських татар… Було створено негативний образ народу. Кримське ханство більшу частину своєї історії перебувало під сюзеренітетом Османської імперії, належало до іншої культури й цивілізаційної моделі, що, безперечно, також відіграло роль у формуванні радянськими ідеологами ворожого образу кримських татар. Але ж і за часів незалежності в шкільних підручниках татари і зрадники — майже синоніми! Однобічність і незрозуміле небажання розглянути проблему з різних боків сформувало в школярів трафаретне і водночас упереджене ставлення до цього етносу — як до ворога. А ще пересічний українець вам точно не розкаже про таку річ, як депортація кримських татар 1944 року. Віднедавна влада все-таки почала приділяти цій темі хоч якусь увагу. Так, за указом Президента було проведено відповідні заходи з нагоди роковин депортації кримських татар. Але якщо говорити про рівень обізнаності в цій темі серед населення, то він дуже низький. Навіть нині, коли стало можливо вільно говорити про реальні геополітичні процеси, коли ні над ким не тяжіє страх бути покараним за знання того, що робиться в межах власної держави та близьких і далеких її сусідів певними карними органами держави, що в ній живемо, увагу прикуто до боротьби басків за незалежність, до розв’язання курдського питання, до збройних конфліктів на Кавказі тощо. Але ж усе десь там, а ми зовсім не дивимось на те, що в нас під носом, що може боляче по тому носі вдарити, якщо і надалі ігнорувати ситуацію, що склалася, і вдавати, що все нібито добре. Важливо зрозуміти, чи готове сучасне українське суспільство всерйоз поставитись до цієї проблеми, чи готове воно відійти від закостенілих, залізобетонних штампів у сприйнятті кримських татар. Поки що ні. “Проте зрада кримського хана Іслам-Гірея…”, “зрада кримського хана була причиною поразки армії Богдана…”, “А потім зрада татар…” — ось лише деякі цитати з українського Інтернету, які віддзеркалюють ставлення громадян до подій минулого. Так, саме “ставлення”, бо про жоден аналіз чи об’єктивну оцінку історичних подій тут не йдеться, а навпаки — повне небажання подивитись на історію очима незаанґажованого спостерігача, відкинути непотрібну ношу радянських міфів. Цього, на жаль, бракує… Але все це можна зрозуміти з огляду на могутню радянську пропаганду, яка таку позицію й сформувала. Виникає логічне запитання: чому за часів неза-
Слово Рефата Чубарова завжди авторитетне лежності не було сформульовано гідної відповіді?! Чому український підручник з історії України в цьому питанні мало відрізнявся від радянського відповідника, й українські школярі мусять читати цей спадок совєцької пропаганди? Сучасний стан справ такий, що кримськотатарське питання належить до сфер впливу не лише історії, воно стає політичним. Це пояснюється напруженою ситуацією навколо Кримського півострова, де, як стверджує Рефат Чубаров, “панує принцип більшості”. І саме для того, щоб підняти кримськотатарську проблему на рівень обговорення, в Культурно-мистецькому центрі НаУКМА відбулась інавгураційна лекція Почесного професора НаУКМА Рефата Чубарова “Кримськотатарська проблема — іспит для українських політиків”. Спочатку пан Рефат зробив короткий екскурс у минуле, щоб окреслити проблему кримських татар в історичній ретроспективі. Отже, кримські татари — народ, який із XV сторіччя має власну державність — Кримське ханство. Воно протягом майже трьох сторіч перебуває під сюзеренітетом Османської імперії. Наприкінці XVІІІ сторіччя відбувалися події, які негативно позначилися на долі кримських татар: Кючук-Кайнарджийський мирний договір, який на папері забезпечував незалежність Кримського ханства, проте фактично існувала залежність від Російської імперії, що 1783 року анексувала кримські території. Цей період називають “чорним сторіччям”: відтік населення до Османської імперії, водночас міграція російського населення на південь. Тож частка кримських татар на цих територіях стає значно меншою, що, звичайно, не сприяє розвиткові цього етносу ані культурному, ані будь-якому іншому. “Кримські татари внаслідок міграцій підійшли до ХХ сторіччя знекровленими і знесиленими, але народ, який зберігав волю до свободи, прагнув реалізувати право на вільне життя”, — зазначив Почесний професор. Продовжуючи, пан Рефат зазначив, що до кінця 1980-х років було три народи, які так і не повернулись на власні землі після депортації, серед них і кримські татари. “Уявіть, що це ви належите до народу, який майже півсторіччя був вигнаним із власної землі”, — цими словами Рефат Чубаров апелює не тільки і не стільки до присутніх в актовій залі студентів (хоч і до них так само), а більше до українських політиків. Але повернімось разом із паном Рефатом до історії. 1991 рік, референдум у Криму. Кримські татари масово бойкотували цю подію, й без їхньої участі було ухвалено рішення про відновлення кримської автономії, але, звичайно, на тих принципах, які заперечували можливість самовизначення кримськотатарського народу. “І такою там зараз і залишається, адже там панує принцип більшості”, — критично і справедливо додає Рефат Чубаров. Коли лідери кримських татар, наприклад Рефат Чубаров чи Мустафа Джамільов, говорять про право свого нечисленного народу на самовизначення, то чи морально виправдано для нас, українців, що так само, як і кримські татари, постраждали від репресій тоталітарного режиму Радянського Союзу, не визнавати їхнього права на повернення на землі, де вони перебували до тотального переселення до Середньої Азії понад 50 років тому? Чи ж можна вимагати від інших того, що ми самі не даємо близьким? Українцям надано шанс створити нову унікальну модель цивілізованої взаємодії між різними етнічними й культурними комплексами на території однієї держави, стати насправді тим неповторним перетином східного і західного, стати просто більш культурними і терпимими. Може, в цьому і полягає шлях не лише до Європи, а й до світу загалом — у кроці назустріч народові, що просто повертається до себе додому?ься д
Гаряча тема · “Народ, який зберігав волю до свободи”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Президент України Віктор Ющенко високо оцінив принципове рішення польської сторони передати українській громаді будівлю Народного дому в Перемишлі. Про це В. Ющенко сказав під час зустрічі з українською громадою Польщі, що відбулася у Перемишлі.
Глава держави наголосив, що до успіху в цьому питанні привело єднання зусиль, конструктивний діалог української влади, польського уряду на чолі з прем’єр-міністром Дональдом Туском, міської ради Перемишля й мера міста Роберта Хоми і, безперечно, української громади Польщі. У виступі Віктор Ющенко вкотре наголосив на стратегічному характері українсько-польських відносин. Він акцентував на винятковій важливості успішного завершення процесу історичного примирення між нашими народами. Президент високо оцінив відкриття на Вольському цвинтарі у Варшаві пам’ятного знака жертвам Голодомору в Україні 1932—1933 рр. Автор його — відомий чернігівський скульптор Геннадій Єршов. Президент також висловив вдячність українській і польській громадам Польщі за активне долучення торік до участі в заходах зі вшанування пам’яті жертв Великого Голоду, зокрема, в акції “Незгасима свіча”. Серед наступних важливих завдань у контексті взаємного шанування історії обох країн В. Ющенко назвав відкриття пам’ятника М. Грушевському в Хелмі та створення музею лемківської культури у Горлицях. За словами Президента, потребує остаточного розв’язання питання реконструкції військового цвинтаря в польському селі Пікуличі. “Це буде зроблено”, — висловив упевненість глава держави. Він також відзначив зусилля у відкритті в селі Сагринь Люблінського воєводства меморіального комплексу пам’яті українців, які загинули 1944 року. Глава Української держави зазначив, що відносини України й Польщі можна вважати одними з найзразковіших для країн, що мали таку непросту спільну історію, й додав, що розвиток українсько-польських відносин — свідчення того, як демократія може працювати на зміцнення міждержавних зв’язків. Президент висловив українській громаді Польщі вдячність за активну роботу: “Без ваших зусиль на міжособистісному рівні ми не мали б таких успіхів у наших відносинах”. Глава держави вручив представникам української громади державні нагороди.
* * * Український народний дім у Перемишлі було споруджено 1904 року в центрі міста на кошти, зібрані місцевими українцями. До 1947-го його використовували для потреб української громади. Після акції “Вісла” 1947 року Український народний дім було націоналізовано й до 1956-го його не використовували за призначенням. Після дозволу на повернення українців до попередніх місць проживання та створення власних організацій (з 1956 року) Об’єднання українців Польщі (ОУП) орендує частину приміщень Українського народного дому для власних потреб. Із січня 2004-го будинок перебуває у комунальній власності Перемишля. Протягом кількох останніх років тривали переговори з польською владою щодо повернення Народного дому українській громаді міста. 3 вересня 2009 року під час засідання міської ради Перемишля ухвалено рішення про передачу Українського народного дому у власність української громади міста. Упродовж останніх років Президент України неодноразово порушував питання передання будівлі у власність української громади.
Підготував Петро АНТОНЕНКО
Альма-Матер · “Оздоба корпусу суголосна барвам ордена Святого Володимира, покровителя київських студентів і викладачів”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ
Недавно прослуханий курс лекцій зі специфіки письменницької праці запам’ятався несподіваним відступом. Шановний професор Михайло Наєнко тоді мимохідь озирнувся на гримотіння бульвару за вікном і звернувся до групи: “Знаєте, скільки колон перед Червоним корпусом?..” Нетривала тиша видавалася спантеличеною. “Уподобайте собі котрусь із них — і згодом, за докладених старань, може, й побачите там свою меморіалку”, — іронічно підсумував викладач. Ця замальовка не випадкова, адже подальші роздуми стосуватимуться давнього столичного прихистку музи Калліопи — Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ракурсів для поважного навчального закладу, який нині відзначає 175-річчя, звісно, не бракує — обсягом від крихітної вітальної листівки до розвідок і трактатів. Проте посприяти офіційній історіографії може й погляд крізь призму художню. Велично-строгі корпуси за тривалий час стали альма-матер для численних учених, державників і митців. Сприяла тому й атмосфера аудиторій, усуціль пронизана гармонійністю. Невипадково ще від першого ректора, славетного природознавця, історика, філолога Михайла Максимовича до професорів Володимира Перетца, Бориса Якубського, Галини Сидоренко, а нині — Наталії Костенко тут утвердилася потужна віршознавча школа. Самому університетові теж ніби ніколи не бракувало похвал, хай і не в золоченому стилі Феофана Прокоповича. Але зараз, оглядаючись майже на два століття, цікаво замислитись: як змінювався образ ювіляра, закарбований у слові? Передусім не завадить уточнити, що відкриття університету в Києві одразу ознаменувало певний парадокс. Його європейські попередники, засновані ще наприкінці середньовіччя, до першої половини ХІХ ст. встигли переконливо піднести культ повновладного розуму. Наші колегії й академії виробили культурне русло пізнього Ренесансу, що на черговому повороті натрапило на загату… На цьому тлі поява двох відділень філософського факультету в новому закладі зазвичай осмислюється лише з політичного погляду. Однак пояснювати все доцільністю зросійщення Правого, “польського”, берега Дніпра теж не варто. Споруда Вікентія Беретті, куди 1842 року кафедри “переселилися” з Печерських пагорбів, уособила тодішню естетику. Знаний Червоний корпус чи не найліпше підтверджує вислів Іммануїла Канта про вичерпне вираження краси в природі й орнаменті. Зважена симетрія, стрункість колон, світлі галереї справді вкладаються у вишуканий візерунок, доповнений романтичною символікою. Адже оздоба корпусу, як відомо, первісно суголосна барвам ордена Святого Володимира, покровителя київських студентів і викладачів, манливого для Гоголя й фатального для кирило-мефодіївців. Таке бачення прекрасного збережеться й на початку ХХ ст., коли в Києві проігнорують футуристичні заклики Марінетті до задимлених підривів бібліотек і університетів. Затятий Михайль Семенко в авангардних образках наче зумисне “не посягатиме” ні на вивищену яскраву анфіладу, ні на парк навпроти. З навчальних закладів бунтівному мрійникові, до речі, значно ближча Київська художня академія, де “цікавіше дивитись на // гарненьку натурщицю” (“Женщини”). Вузликами на пам’ять про небезпечні “замахи” є хіба розмисли Михайла Булгакова й Костянтина Паустовського про період, коли Жовтий корпус, теперішнє приміщення Інституту філології, зустрів злам віків у статусі Першої чоловічої гімназії. Гуманітарним кафедрам навіяти острах трохи пізніше могла хіба студентська літературна студія. Від часів сатиричного Миколи Лукаша аж до 2000-х, коли учасники не гребували гучними “мистецькими трафіками” з хлопавками. Водночас дивовижно чутливим до темпів радянського Інституту народної освіти за сталою адресою було середовище неокласиків. Про те, що наукова прозірливість доповнилася поетичною у філологів Освальда Бургардта (Юрія Клена), Михайла Драй-Хмари, Миколи Зерова, Павла Филиповича, колишнього медика Максима Рильського, написано вже чимало. Варто хіба підкреслити, що завдяки “грону п’ятірному” і його прибічникам університет у 1910—1930-х рр. утвердив за собою місце наснажливих бесід. Розпочиналися вони, певно, ще із квартири професора Зерова на Фундуклеївській, де розгорталися приватні розмови “ліричних антикварів”. Своєрідно, що близький до неокласиків Віктор Петров-Домонтович у романі “Доктор Серафікус” на цій самій вулиці “оселив” колоритного професора Комаху, який часто опинявся на життєвих розпуттях. Звичайна умовність?.. Додаючи Києву витонченого античного профілю, поборники “контуру строгого” подбали і про роль вдумливої розмови. Майже яку лікеї Арістотеля. Тепер вона рішуче перекриває фаустівську непохитну жагу істини. Невипадково саме за зустріччю в інститутському сквері Зеров підкаже Рильському тему сонету “Тополя”. Бульвар, затягнутий перламутровими кронами, тоді, між іншим, викликав неабияку заздрість офіційної столиці — Харкова. Новому державному центру бракувало місць для тихих неквапних прогулянок. Київ же таку заповітну вмиротвореність виплекати зумів. Іще й узгодив із життям університету. Щоправда, кілька історичних контекстів, на жаль, цих здобутків не закріпили… Єдиний реальний вибух бібліотеки виведе Микола Бажан, лишивши футуристичні настрої осторонь: “Хитались червоні колони будови, // У шибах розжарене лопалось скло… // І валяться зали в огненний пролом, // І сиплються щебенем склепіння дебелі, // І книги, як птиці, на мокрій панелі // Розпачливо б’ють обгорілим крилом”. Цей третій “Київський етюд” часів Великої вітчизняної війни, насичений зневагою до “руїнницької хіті”, ще більш увиразнюватиме ціну зникомого затишку. Але його невдовзі повернуть університету життєлюбні шістдесятники. І настільки віддано, що міф про студентські роки “нових Колумбів і Магелланів” утримається досі. Допитливі, приміром, і нині можуть спертися на підвіконня в Жовтому корпусі, де Юрій Мушкетик писав роман “Семен Палій”. “Що мені діять — не можу забути // Площу Богдана, вогні інституту”, — вагатиметься на молодших курсах Василь Симоненко. Тим часом його товариш Петро Засенко зворушливо напише про гуртожиток на вулиці Освіти, 4. Так “головні” споруди Беретті, здавалося б, назавжди пом’якшить лірична довірливість. У наступних десятиліттях подоби університету набере андеґраундна “київська школа”. Згодом щемкі тони ніби сховаються за ліпниною метафор 1980-х. Поетичні картини дедалі частіше заступатимуться спогадами про проведення вибагливою богемою перерв на горішніх поверхах. Який штрих на листівці означить сьогодення ювіляра? Мабуть, знов трохи викличний. Дратівливий стосовно автомобілів, які гальмують посередині Володимирської, ніби перед гігантським сигналом світлофора. Або щодо їхніх гаданих власників і власниць. Одну з таких, панянку зі знущально висунутим вогнистим язиком, Іван Драчу новій книжці “В королівстві Рекса” мовби принагідно ототожнює із гламурним студентством. Натомість нинішній аспірант Богдан-Олег Горобчук, схильний до щоденникових роздумів у віршах, убачає в цих стінах своєрідний альбом для записів. “… Якщо ти читаєш цей текст — знай — я пам’ятаю тебе…” — звертається він до дівчини, з котрою розминувся перед Червоним корпусом. Університет і справді рік у рік дедалі помітніше вподібнюється до собору Паризької Богоматері, на стінах якого оживають давні обриси. Запропонована поетична версія в цьому сенсі рівноправна з низкою наукових. Мови численних галузей знань за 175 років вибруньковувалися в тих самих аудиторіях, де крадькома писалося чимало класичних і модерністських шедеврів. І навряд чи через дивні збіги. Кажуть, що Тарас Шевченко, теперішній покровитель закладу, колись схвально відзначав чудний сплав наукового стилю з художнім у висловах студентів і лекторів. А муза Калліопа ще й прагнула вчасно підхопити терези, де врівноважувались ідеали мудрості наукової й людської. Через університет розкішна природа Києва, схоже, зуміла найтісніше наблизитися до “природних людей” — тих, що їх омріювали Вольтер і Руссо, але вони так і не вийшли з відреставрованих готичних аудиторій. Можливо, через менш бентежну історію. А, може, й через віддаль від парків, де так привільно продовжувати навчання і самовиховання в незліченних дискусіях. Привід до них дібрати легко, надто за урочистої нагоди. Ви, до речі, точно знаєте, скільки колон перед Червоним корпусом?..
Шевченкіана · “Обидва раритетні видання “Кобзаря” можна побачити на нинішній ювілейній виставці”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ
Якось лідер українських поетів-футуристів проголосив, що славетного “Кобзаря” з його автором “пошана… вбила”, і для певності сам спалив примірник класичного фоліанта. Про одіозний вибрик початку ХХ сторіччя нині знає навіть старанний старшокласник. Тільки у джерелах не часто уточнюють, що жертвою одного з перших взірцевих перформансів була книжка, яку ілюстрував не Василь Седляр. Це вкрай важливо, оскільки 1931 року, коли збірка Шевченка вперше постала в новому оформленні, “теракт” Михайля Семенка був би недоречним. Натхненникові авангардизму не вистачило б снаги знищити бодай конструктивістські образки, виконані тодішнім керівником Межигірського керамічного технікуму. Урешті, саме вони могли б переконати в “найкрамольнішому”: “Великий льох” і “Єретик” — провісники вишуканого мистецького бунту. Переконалася в такому твердженні, вочевидь, і більшість відвідувачів виставки “Невідомі сторінки українського авангарду. Василь Седляр — ілюстратор “Кобзаря”, що тривала з 11 до 20 вересня в Національному художньому музеї України. Значущість події, зокрема, пояснювалася прикрою нечисленністю збережених робіт художника. Адже з трьох відомих живописних полотен автора два пошкоджені. Водночас завдяки зусиллям організаторів сама експозиція у двох залах уподібнилася до чудернацької книжки, трохи навіть мультимедійної: графічні версії відомих поем розміщені, ніби діалогові вікна, відкриті під склепінням музею. Доладним тлом до них були глиняні вироби межигірських вихованців художника, передусім Павла Іванченка, а також фотоколаж реалій 1920—1930 років. Проте найурочистішою подією виставки стала презентація 17 вересня репринтного седлярівського “Кобзаря”. Публікації, яку ініціював Артур Рудзицький, складав гідний супровід і вичерпний каталог артефактів авангардиста. Як зазначив один із керівників проекту Леонід Фінберг, колективу редакторів і дизайнерів поталанило в узгодженні роботи експозиції з часом появи книжки. Завдяки цьому, приміром, сумлінна текстологічна праця Степана Захаркіна знайшла продовження в його ж концептуальному впорядкуванні залів. Масштабну співпрацю з видавцями прагнули підтримати й співробітники музею з левами. На цьому не втомлювалася наголошувати заступник директора Марина
Скирда, повідомивши про недавній візит до Києва небожа В. Седляра. Ведуча вечора скрушно зауважила, що представлена експозиція звужена: організатори мусили задіювати лише фонди Художнього музею. Справді, як згодом уточнив редактор воскреслого конструктивістського “Кобзаря” С. Захаркін, дивною до абсурду виявилася відмова в наданні картин Леоніда Скрипки, директора Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України. Стороннім учасникам “седлярівського тижня” зоставалося здогадуватися: чи не появи постмодерних Семенків злякалися в установі-сусідці СБУ? Як завжди, захопливо-змістовними були виступи мистецтвознавців Ольги Лагутенко і Дмитра Горбачова. Авторитетні дослідники малярства ХХ ст. глибоко означили контекст творчості школи Михайла Бойчука, до якої належав ілюстратор Шевченка. Коло однодумців, націлених на відродження візантинізму в українській культурі, як з’ясувалося, виникло не на рідних теренах, а в Парижі 1910 р. Несподіваність анонімних виставок цих художників натяково увиразнювала найсвятіше — непорушність спільної праці. Європейське естетичне тло стало для бойчукістів орієнтиром, до якого вони наближалися,
всотуючи колорит питомої етнографії. В. Седляр встиг не лише долучитися до заснування першої вітчизняної художньої академії, а й згуртувати славетну Асоціацію революційних митців України. Такий коментар Д. Горбачов на прикладі окремих авангардних візій Шевченкіани доповнив зауваженням еротизму поруч із рисами витриманої іконописної традиції. Як підкреслив науковець, цикл Седляра неперевершено співзвучний із класиком літератури ХІХ ст. через релігійну культуру обох авторів. Окрім того, видання 1931 року, як сказав на презентації письменник, мистецтвознавець Леонід Череватенко, було настільною книгою Алли Горської, Віктора Зарецького, Опанаса Заливахи. Учнем бойчукіста був Олександр Довженко, й це остаточно підтверджують нові свідчення.
Дослідник малярства Ігор Дяченко також пояснив несподіваність яскравих барв у графіці Василя Седляра. Як розповідала йому дружина художника Оксана Павленко майстер звично наносив мазки аквареллю. А відтінків бракувало через нестатки. Голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, народний депутат України Павло Мовчан із прикрістю визнав вимушено малу роль Седляра у духовному житті кількох поколінь. Нове видання “Кобзаря” здатне зігріти читача. Образи на картинах учасника АРМУ точно передають атмосферу першої половини ХХ сторіччя, утверджуючи не хутірський, а модерний статус українства. Як свідчать афіші в музеї, незабаром там розпочнеться чергова виставка сучасного живопису. До картин, либонь, додадуться кострубаті інсталяції в дусі “Гогольfest”, що триває довше, ніж будь-чиє теперішнє перечитування “Мертвих душ”. Дієвість відстеження трансавангарду, звісно, є. Проте після нетривалого знайомства киян із класикою того авангарду хочеться, щоб у галереях небайдужі насмілилися провести хоч би химерний “Кобзарfest”. Спалювати книжки необов’язково, а ось знову пошукати “машинописних феніксів” із вигадливим оформленням було б по-справжньому задерикувато.
Ілюстрації Василя Седляра до “Кобзаря” Тараса Шевченка аркуші, начерки й ескізи, керамічні твори учнів, архівні матеріали і фотографії, поштові листівки, листи, статті з тогочасних газет і журналів, що теж представлені на виставці. Ті, хто знищили Василя Седляра і його твори, хотіли залишити на цьому місці української культури пустку, чорну, як квадрат Малевича. Однак, на щастя, збереглася для нащадків чи не головна праця його життя — цикл ілюстрацій до “Кобзаря”. І хоч ще у ХІХ столітті склалася певна традиція ілюстрування Шевченкових поезій видатних художників Порфирія Мартиновича, Костянтина Трутовського, Опанаса Сластьона, Івана Їжакевича, саме Седляр був перший, хто проілюстрував весь “Кобзар” у повноті його змісту. Дружина Седляра художниця Оксана Павленко згадувала, що під час роботи над ілюстраціями до “Кобзаря” художник встиг створити величезну серію справжніх графічних шедеврів, більшість із яких так і не увійшла ні в перше (1931 року — 54 чорно-білі ілюстрації), нів друге видання (1933-го — 44 чорно-білі, 18 кольорових ілюстрацій). Деякі з цих творів — в оригіналі й збільшеними у вигляді постерів, а також обидва раритетні видання “Кобзаря” можна побачити на нинішній ювілейній виставці. Але найкращим увічненням пам’яті видатного українського художника Василя Седляра стало випущене у світ Національним університетом “Києво-Могилянська академія” і видавництвами “Дух і літера” та “Оранта” нового видання “Кобзаря” з ілюстраціями митця.
Шевченкіана · “Обидва раритетні видання “Кобзаря” можна побачити на нинішній ювілейній виставці”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Михайло Бойчук. Портрет Василя Седляра
Ірина П’ЯТЧАНИН
Виповнюється 110 років із дня народження одного з найздібніших учнів Михайла Бойчука — Василя Теофановича Седляра. 1917 року Михайло Бойчук, якого Михайло Грушевський запросив на посаду професора, почав викладати у новоствореній Українській академії мистецтв. Зміна назви цього навчального закладу певною мірою віддзеркалює зміну державної культурної політики. Так 1922 року Академію було реорганізовано в Київський інститут пластичних мистецтв, а 1936-го — це вже Київський інститут пролетарської художньої культури. В. Седляр належав до першого випуску очолюваної М. Бойчуком майстерні іконопису і фрески, який відбувся 1922 року. Викладацьку діяльність розпочав ще студентом — 1921-го “призначений був радою Академії інструктором художніх показових курсів для робітників, дорослих і дітей”. А 1923-го молодий художник — уже директор Межигірського художньо-керамічного технікуму. Непересічна творча особистість, Василь Седляр підтримував дружні стосунки з Лесем Курбасом, Олександром Довженком, Остапом Вишнею, Володимиром Сосюрою, Олександром Копиленком, Миколою Глущенком, московським мистецтвознавцем Олексієм Федоровим-Давидовим, художником курбасівського “Березоля” Вадимом Меллером. У мистецькій діяльності Василь Седляр, як і всі бойчукісти, відзначався майже ренесансною універсальністю. Він створював монументальні фрескові розписи, працював у техніці темперного станкового живопису, книжкової й станкової графіки, гобелена, кераміки. Ще за життя його твори експонували на багатьох виставках в Україні, а також у Варшаві, Копенгагені, Стокгольмі, Філадельфії, Цюріху, Парижі, Лондоні, Берліні, Амстердамі. Художник неодноразово (у другій половині 1920-х — першій половині 1930-х років) виставляв свої твори на Венеційському бієнале. Однак ці роки були трагічними і для бойчукістів, і для всієї української культури, небувалий злет якої започаткували Українська революція 1917 року і визвольні змагання. Сталінська тоталітарна влада почала боротися з українізацією — Голодомором, репресіями проти українських більшовиків, що наївно вірили в комуністичний інтернаціоналізм нової імперії. Згодом почався терор щодо діячів культури. У суспільстві нагнітали ідеологічну поляризацію й екстремізм, дискусії про шляхи і форми подальшого розвитку мистецтва ставали приводом для арештів. “Фрески — це помилкове явище у пролетарській державі. Ми не можемо заспокоїтися, доки бойчукісти по-шкідницькому проводять під прикриттям марксизму старі форми,” — говорив Казимир Малевич, професор Київського інституту мистецтв 1928—1930 років. Український поет-футурист Гео Шкурупій 1929-го намагався купити собі життя статтею “Диктатура богомазів”, проте загинув у катівнях НКВС. Інший професор художнього інституту — Федір Кричевський, критикуючи М. Бойчука, намагався зайняти його місце на факультеті монументального живопису. За бойчукістів заступився художник-графік В. Фаворський, їм протегували нарком освіти Антон Приходько (згодом репресований) і начальник управління мистецтв при українському Раднаркомі Андрій Хвиля. Художник Микола Глущенко застерігав Бойчука і Седляра про те, що заарештований у вересні 1936 року бойчукіст Іван Падалка не витримав тортур і “зізнався”, що він “сам фашист і зв’язаний з низкою українських фашистів”. Глущенко радив їм зникнути з Києва. Проте вирок уже винесено не тільки бойчукістам, а й усьому українському відродженню. Восени 1936-го майже всіх бойчукістів заарештували, а 13 липня 1937 року Михайла Бойчука, Софію Нелепинську-Бойчук, Василя Седляра, Івана Падалку й Івана Липківського розстріляли у підвалах київського НКВС. Їхні твори по-варварському знищили. Внаслідок цього з творчого спадку Василя Седляра збереглося мало. На виставці “Невідомі сторінки українського авангарду”, що відкрилася в Національному художньому музеї України і присвячена 110-й річниці з дня народження Василя Седляра, можна побачити хрестоматійні “В школі лікнепу”, “Біля сільськогосподарської машини”, “Портрет Оксани Павленко”, а також “Розстріл в Межигір’ї” — картину, фарбова верства якої збереглася ледве на дві третини, бо її намагалися знищити, поливаючи кислотою, тому раніше її не експонували. Уявлення про те, яким був цей твір, можна отримати лише з кольорової листівки-репродукції, оскільки її експонували 1927 року на виставці “10 років Жовтня”. Тож саме тому таку велику цікавість і цінність становлять графічні
Погляд · “Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була”. Павло Тичина · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Володимир ГАРБУЗ Ілюстрації автора до “Кобзаря” Т. Шевченка Як громадянин, митець і, зрештою, як українець, усвідомлюю своє місце на землі. Ніколи не стояв осторонь усіх експериментальних процесів, які за мого життя відбувалися і відбуваються “на нашій, не своїй землі”. Беру на себе сміливість говорити від імені чесних митців, які володіють духовною зброєю, що слугувала народові й Україні в усі часи й епохи, обеззброювала ворогів правди й волі… Людям відома моя позиція — я її висловив у художніх ілюстраціях, вміщених у книжках, що розійшлися Україною й далеким та близьким зарубіжжям десятками, сотнями тисяч примірників. Назву найголовніші посеред ілюстрованих мною видань: Г. Булашова. Український народ у своїх легендах та віруваннях. — К.: “Довіра”, 1992; Т. Шевченко. Давидові псалми. — К.: “Дім, сад, город”, 2000; Т. Шевченко. Кобзар. — К.: “Просвіта”, 2004. Хочу зазначити, що названі видання ілюстровані ще у 80-ті роки з власної ініціативи, в епоху брутального комуністично-кадебістського режиму. Належу до митців, які насмілилися по-новому, зором Т. Шевченка, подивитися на тодішню радянську дійсність. Неабияк сполошив ідеологів-контролерів творчих спілок тим, що радянські індустріальні пейзажі й сучасні персонажі поклав на поезію Т. Шевченка, осучаснив прочитання Кобзаря, заживши слави дивака, якого зручніше було просто не помічати, а при нагоді принижувати. Що і як відбувається тепер? Ідеологи соціалістичного реалізму за завданням КПРС створили творчі спілки для контролю над рабами-художниками, рабами-письменниками, рабами-композиторами, але передусім — над їхніми творами і свідомістю. Чи багато змінилося в незалежній Україні? Культура і мистецтво так само залишаються упослідженими, не потрібними владі. Мистецькі творіння дедалі активніше перетворюють на ерзац-продукт ширвжитку другого плану — їх замінили театралізованими політико-економічними баталіями, які набрали таких обертів, аж складається враження, що всі ми — глядачі вистави без початку й кінця під назвою “Самостійна Україна”. Президенти, міністри приходять і відходять, їхні місця посідають інші, біля них метушаться нові, вдаючи, ніби складають “учту короля”, а тим часом продовжують грабувати народ духовно й економічно. Без будь-якої гордині хочу нагадати: чесний митець має велику перевагу над президентами і міністрами — тим, що наша професія є призначенням від Бога, а не від влади і навіть від електорату. Але митець завжди має залишатися митцем, а його твори — працювати у часі й просторі… Не інакше. Той, хто піде на прощу до влади, до олігархів, до партій і партійок, всіляких фальшивок — благодійних фондів, хтозна ким і бозна де, з якою метою створених, — уже не митець. Він слуга. І Бог йому суддя за зраду собі й людям. Маю гостре відчуття і реакцію на неправду й несправедливість. Це відчуття внутрішньої непокори волею Бога допомогло створити сотні творів, які, сподіваюся, люди колись прочитають, відчують їхні символи й образи, зрозуміють, як багато важить справжність буття, можливо, вони стануть оберегами. Не нарікаю на долю. Навпаки. Щасливий, що розмовляю художніми візіями правди, живу, не втрачаючи внутрішньої незалежності, з почуттям власної гідності, намагаючись захистити свій народ, знову — вкотре обдурений і принижений. І все думаю про те, про що наші ідеологи-митці, президенти, міністри і просто упокорені громадяни не говорять, а якщо і говорять — то на кухнях, після опівночі або випитої третьої чарки.
А ми ж, творча інтелігенція, що? Творчі спілки, які потрібно було рішуче реформувати, залишилися з тими самими керівниками, не визначені ідеологічно. Не без їхнього попуску виставкові зали на Володимирській, на вулиці Горького та Червоноармійській перейшли до рук комерсантів. Гадаю, не задарма… Хтось почав їздити на “фордах”, хтось — на “лексусах”. Належу до Спілки художників України, яку понад двадцять років очолює одна й та сама людина. В. Чепелик не просто очолює спілку, а як скульптор-монументаліст ще й контролює художньо-образне втілення пам’ятників. Сам собі пан: ні конкурсів, ні вимогливого журі, ні контролю за гонорарами. А коли нема конкуренції, то й художності та образності катма. Хочете прикладів? Будь ласка. Моринці, що на Черкащині, — батьківщина Великого Кобзаря. Пам’ятник матері Шевченка з малим Тарасом на руках. Непрофесійний, нехудожній, антиестетичний.
Погляд · “Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була”. Павло Тичина · с. 8сторінка оригіналу ↗ Перше питання: — Кому економічно належить Україна? Ви правильно подумали? Друге питання: — Чи можна покласти на терези економіку, ідеологію, культуру — на противагу душі народу. Що переважить? І тут маєте рацію. А щоб склалося навпаки, потрібно створити світовий (чи державний) кризово-економічний прецедент, який не давав би людині розслабитися і дивитись на світ поіншому. В Україні, як у жодній країні світу, відкрито безліч мистецьких, релігійних і культурних центрів, всіляких молодіжних і ветеранських організацій. Тільки який результат їхньої діяльності? Часом виникає прозаїчне запитання: а чи не створюють усілякі фонди, разом із державними вливаннями для того, щоб кілька людей могли непогано перечікувати кращих посад? Чи багато митців отримали від тих фондів допомогу, чи багато національно значимих проектів знайшли реальне втілення? Тим часом народ залишається соціально і юридично не захищеним від злочинності, дитячої проституції, работоргівлі тощо. Попри те, що створено ще й безліч громадських правозахисних організацій. Ідучи вулицями, бачимо, що будинки рясніють вивісками контор нотаріусів і юристів, фінансових установ, банків і т. ін. А знайдіть-но вивіску про те, що тут розташована організація, яка опікується безпритульними дітьми. Візьмімо конкретно Київ — столицю держави. Сміємося, кепкуємо з мера Черновецького, вважаємо його дії неадекватними, поспішаємо встановити діагноз його хвороби. Якої? Чи не здається вам, що діагноз потрібно встановлювати нам самим? Це не він хворий, а ми, що обрали й терпимо його збиткування над нами. Нагадаю якщо не простим громадянам, то так званим дипломованим, узаконеним “патріотам”, державникам: глядіть, аби невдовзі не справдилося народне прислів’я: “У владу вносять на подушках, а з влади — на вилах”. Черновецький, який останнім часом зник з екранів телевізорів, добре вибудував свою виставу і знає її фінал. Як думаєте, чи почувався б упевнено і поводився так цинічно мер, за якого проголосувало менше 15 % мешканців Києва, якби не відчував підтримки когось таємничого, хитрішого, загадковішого, підступнішого, якби за цим експериментатором з нашими долями не стояв таємничий Мефістофель чи то із самої України, чи, може, з іншого центру? Руйнувати Україну стало політичною професією, а наносити перший удар у її серце — визначальною методою. У Києві проводиться експеримент з руйнації України. У разі успішного завершення можна поширювати на всю державу. Руйнація духовної аури столиці і людини проведена успішно. Київ — уже уніфікований мегаполіс, де всі історичні острівці згасли, розчинилися серед невиразних сучасних новобудов. Біля Оперного театру звели елеватор, який причавив куточок неповторного буття столиці. Скільки таких прикладів міг би навести кожний, хто знає Київ у його історичному вияві? Навіть комуністи не наважилися змінювати обриси центру міста, а сучасна влада? І знову до Т. Шевченка: Думайте, читайте… На мистецьких зібраннях і дискусіях висловлюю думку щодо поверховості й декоративності сучасного українського мистецтва, отримуючи спротив і звинувачення від колег-митців, дивуюся, чому вони не можуть утямити, що поверховістю, декоративним замилуванням митці остаточно й безповоротно втрачають власний народ. Я створив цикл образно-символічних станкових картин “Українська ніч”, що експонувалися на кількох виставках, увійшов у доробок, який номінувався на Національну премію України ім. Тараса Шевченка. Коли документи — подання від Шевченківського національного заповідника в Каневі лягли на стіл Шевченківського комітету, один з канцеляристів зауважив: — Нехай називається просто цикл станкових картин, а то воно якось — не зовсім… Що воно — “Українська ніч”? Зрозуміло. В Україні повсюди і завжди світить сонце. А після виходу книжки Т. Шевченка “Давидові псалми” з моїми гротесковими офортами листи з осудом від “народу” отримали не тільки музей Т. Шевченка в Києві та Національний Шевченківський комітет, а і сам Президент Л. Кучма. Я зрозумів, що це моя творча перемога. До байдужого нічиєї уваги не привернеш, навіть ворога. І зрозуміло, чому надійшли ці листи. Антиукраїнці в образах і типажах упізнали себе. А вони не звикли, щоб їх зневажали і розвінчували. Центр сучасного мистецтва, очолюваний п. Пінчуком, і є однією зі складових створення штучного інтелекту чи то перетворення нашого інтелекту на штучний. Можна з подивом спостерігати, як сучасні ідеологи від мистецтва — державники, урядовці — власною присутністю і словесними захопленнями, а експерти в царині сучасних мистецтв схвально відгукуються, ба ні, говорять про цінність виставок — інсталяцій некрофільства, призначених для руйнації світоглядних і духовних українських традицій. Ось таке роздвоєння особистості й на всіх рівнях нашого буття.
Або пам’ятник В’ячеславу Чорноволу. Шоколадна фігура, оздоблена тягарем декоративного ярма, — без образу, символу й смаку. Або невиразний пам’ятник Георгію Ґонґадзе — в парку серед будинків, які побудувало для своїх працівників ЦК КПРС і КДБ. Складається враження, що пам’ятники нашим героям замовляють люди байдужі, а виконують ще байдужіші. Прикро, що таких творінь з’являється дедалі більше. Не можу не згадати й про те, що майже в кожному селі ще стоять безрукі й безногі, а часом і безголові Ульянови, виглядаючи з бур’янів на творіння уже теперішніх гетьманотворців. А поряд з тими напівзруйнованими Ульяновими по 2—3 генделики-розливайки — 40-градусної “Гетьманської” на 20—30 сільських осель. Страшно. Вибачайте, отут виступаю як художник-реаліст, а не символіст.
Погляд · “Борітеся — поборете”. Тарас Шевченко · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Помаранчеву революцію я як митець, як сотні інших громадян своїми помислами, творчістю наближав, як міг, не тільки малював, а писав, говорив, сподівався, що з приходом бажаного народом Президента все зміниться на краще. Вийшло ж як вийшло: ті люди, які готові бути змести революцію, обговорювали, як вивести проти народу армію й міліцію, знову опинились на владному Олімпі, навколо Президента, який клявся, що “злочинці сидітимуть за ґратами”. Сидять, але в парламенті, в Секретаріаті Президента, очолюють корпорації, фонди, асоціації, урядові й державні агенції, вдаючи “слуг народу” і живучи значно ліпше за своїх “панів” — обдурених людей. Не забуду свого озлоблення і здивування, коли в пресі в часи помаранчевої революції з’явився лист-засудження дій Віктора Ющенка. Звернення Спілки художників України підписали голова і його оточення від імені кількох тибазарюють сотні тисяч на фуршети, світські вечірки, які постійно і демонстративно транслюють усі канали телебачення, чим дратують народ, зневажаючи і принижуючи його, як і десятки чесних українських митців-“аборигенів”, які врешті залишаються поза увагою державних чиновників. Хіба ця неповага — до мистецької події, художнього документа епохи? Проігнорувавши проект “Від Трипілля до сьогодення”, чиновники виявили неповагу до українства. Це зробили люди, у чиїх руках накопичилося народне майно, фінансові ресурси, а то й сама земля з її надрами. Президент В. Ющенко проголосив 2006-й Роком села. Гурт художників-ентузіастів, до складу якого належу і я, кілька років виїжджає на пленери, змальовуючи сільські пейзажі занедбаного, упослідженого, спустошеного українського хліборобства. 2006 року вирішили провести акцію-виставку в Києві “Феномен українського сега спотвореної людської цивілізації. Вважає себе українцем, виклично розмовляє одеським суржиком російської мови, купує лише російські періодичні видання і дивиться російські канали, хвалить російських поетів, бо не читав жодного українського. Найбільше таких, з дозволу сказати, кревних українців у Верховній Раді. Це вони розвиватимуть нашу духовність? Хочеться їм сказати: бачите ці пагорби, ці золоті маківки, Дніпро і далечінь? Ця земля має велику історію. Вона одухотворена. Завдяки їй ми віримо в майбутнє, вірили і 80, і 300 років тому, тож збереглися як народ, як українці,
як європейська нація. А ваш ідеологічний бізнес завжди орієнтувався на бездуховність, на руйнацію багатовікових естетичних традицій, національних ідеалів. Нині, коли розгорнулася така запекла інформаційна, економічна, антикультурна світова війна за Україну, стало зрозуміло, що моя запеклість зовсім не випадкова: не можемо залишатися байдужими до опосередкування нашої культури і проекції її на чужинську духовність. Маємо власну, треба її берегти і боротися за неї. Світові політично-економічні гравці з усілякими науковими, мистецькими, релігійними центрами чітко усвідомлюють власну мету, прораховуючи, як шахісти, ходи на століття, а, може, на тисячоліття наперед. І доки ми замилувано, поверхово тішимося своєю культурою, етнографією, китайські ремісники уже продукують нам український національний одяг, кераміку, сувеніри. У китайців є неабиякий досвід: у далекій Австралії давненько споживають їхню сувенірну продукцію “австралійських аборигенів”, хоч дедалі рідше можна віднайти справжнього аборигена. Невже така доля спіткає й Україну?! Відомо, що Україна розташована у сприятливій сейсмічній зоні, її земля, ландшафт найменше постраждали впродовж тисячоліть від катастрофічних перетворень, а це означає, що ті космічно-земні катастрофи, про які багато говорять західні, особливо американські вчені, пишуть багато наукових праць, знімають кінофільми, з Божою милістю обминатимуть нас і надалі. То чому б маєстатним магнатам не оселятися тут, не скуповувати для власного вжитку ці поля і ліси, озера і ріки, мічені штучним янголом Чорнобиля? А ми продовжуємо тішитися тим, що у нас в Україні найтовстіший шар чорнозему — тільки чомусь виходить так, що власною продукцією не можемо нагодувати навіть власний народ, масово споживаючи завезені із Заходу сурогати, спотворюючи себе фізично й духовно.
із щедрої руки пана Петра малювали ці портрети. Про жодну художню вартість творів не йдеться. Вони розвішані гамузом, по всіх закутках, на всіх поверхах. Хто пам’ятає часи радянської пропаганди передовиків виробництва, свинарок і доярок, подумає, що повернувся у минуле. Тільки ті портрети трохи щиріші. Співробітники Українського дому вже пропонували панові Петру Ющенку прибрати недосконалі творіння. Сказав, що висітимуть, доки побудують “Мистецький Арсенал”. Цим “шедеврам”, можливо, знайдеться місце в “Арсеналі”. А чи знайдеться там місце справжнім творам справжніх українських митців? Боюся, що ні. Бо цей центр будується на кошти новітніх ідеологів і мільярдерів панів Пінчука, Коломойського, Черновецького тощо. Експонатам, які відтворюють справжню національну духовність, побут, українську культуру в просторі й часі, а не якійсь інсталяції з “відтятою бичачою головою”, місця не знайдеться. А де ж наші науковці, мистецькі експерти, критики, мистецтвознавці, які правдиво й об’єктивно говорили, писали правду про стан нашого мистецтва і культури? Хіба, може, в сумнозвісній Академії мистецтв України, членами якої стають діячі культури без жодної створеної праці чи опублікованого дослідження — міністри, директори театрів і т. ін. Такі наші реалії. І знову спадають на думку обнадійливі слова нашого Пророка: “Борітеся — поборете”. Якщо візьмемося боротися… А якщо ні? Продовжуватиме жити малорос-недоукраїнець. Чужий усім і собі також.
Погляд · “Борітеся — поборете”. Тарас Шевченко · с. 9сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
сяч митців — не зібравши нас і не запитавши, чи справді ми засуджуємо помаранчевий рух. Приїхали. Те, з чим боролися, що намагалися викорінювати майже 20 років, повертається! Корумпованість, кумівство в творчих спілках як складова комуністичної ідеології. Знову віддаємо право визначати істину кільком чиновникам, які втратили будь-яке відчуття творчості й реального зв’язку з народом, рядовими членами Спілки! Щоб не склалося враження, що цією сповіддю наголошую на особистих образах і претензіях до конкретних осіб, підкреслюю: намагаюся захистити не лише власне реноме і гідність художника, а й честь і гідність громадянина України. Бо рух часу, історії вносить великі корективи в мислення кожного з нас. Розриваються пута неоконформізму, який був часткою кожного з нас. Переконаний: якби міг у повному обсязі показати громадськості свої твори, тисячі людей подивилися б на світ, Україну іншими очима, і багато з них стали б іншими: правдивішими, сміливішими. Бо я не випадковий митець в Україні, у світі, не хочу мовчати! Таких стає дедалі більше. Тому і звертаюся до багатьох колег: перестаньте малювати на полотнах кожухи, папахи і гетьманські булави. Українське суспільство воліє бачити полотна своїх художників глибоко філософськими, знаковими, символічного змісту — я в цьому переконаний. І якщо вони з’являються, держава повинна ставитися до них по-державному. Гурт художників-ентузіастів на чолі з О. Мельником уже кілька разів організовував Всеукраїнську виставку “Від Трипілля до сьогодення”. Президент держави, деякі міністри й депутати відвідували виставку, висловлювали захоплення. Навіть ішлося про закупівлю картин для державних музеїв України. Художники, дехто на останні кошти, привозили великі полотна до Києва, сподіваючись на об’єктивність, щирість, правду й обіцянку високопосадовців… Минуло два роки після виставки. Міністерство культури і туризму України, Спілка художників України не знайшли коштів не тільки на обіцяну закупівлю творів, а й навіть на видання каталогу. Всього якихось 20—25 тисяч гривень! І це тоді, коли чиновники роз-ла”, підтримати ініціативу Президента. Звернулись по допомогу до адміністрації Національного музею Т. Шевченка — про надання виставкових залів. Виявилося, маємо платити за них (адміністрація мотивувала тим, що в них немає за що купити тканину для вітрин музею тощо). Довелося розрахуватися з музеєм картинами. Це ще не найгірший варіант. 2008 року я як номінант на Шевченківську відзнаку, знаний не тільки тим, що ілюстрував “Кобзаря”, названого критиками “Кобзарем” третього тисячоліття, а журі книжкових форумів відзначило дипломом за краще художнє і дизайнерське втілення. Знов адміністратори назвали круглу суму, яку мав би заплатити за показ своїх творів у музеї Тараса Шевченка. Про Шевченка, шевченківської тематики, ще й платник податків. Парадокс? Та ні, щось інше. І тут на перший план виводять гроші, бо такі настанови Міністерства культури і туризму України. Як не згадати поетичні слова геніальної Ліни Костенко: Земле моя рідна, нема на тобі притулку. Поети твої, і ті тобі чужі… Вустами Ліни Василівни промовляє Тарас Шевченко, з Дніпрових пагорбів споглядаючи українську землю. Тим часом Національний музей літератури із вдячністю і безплатно запропонував виставковий зал для моїх творів. Одна прикрість: тих, на кого я чекав як автор — експертів, членів комісії Шевченківського комітету, — прийшло тільки троє. Чомусь уже п’ять років мого номінування ті, кому випадає вирішувати мою долю, вважають зайвим ознайомитися з моїми творами. Принизливо й неетично з боку членів комітету для мене як номінанта. Ось вам і два боки однієї медалі під назвою “українство”. Для багатьох державних службовців та й митців-художників декоративність, показовість і навіть послуговування українською мовою — лише засіб для заробляння грошей. З відомих нам історично-політичних причин, внаслідок безкінечних експериментів сформувалась, виплодилась така собі особина як малорос, недоукраїнець, який активно й наполегливо нині у нашій — не своїй державі допомагає облаштовувати той міфічний причал для такого самого міфічного ковче-
Стає зрозуміло, навіщо потрібний у Донецьку Центр штучного інтелекту і всілякі інші схожі розробки, які нівелювали б даний Богом людський розум. Зрозуміло, що боротьба за землю України ще попереду, попри те, що нині майже половина сільськогосподарської землі через підставних осіб чужоземним капіталом, всілякими центрами уже прибрана до рук чужинців. Зрозуміло, навіщо. Не тільки для вирощування городини… Моя художня уява малює новітній Ноїв ковчег із золотою головою і рогами бика на кормі. Він у прийдешнім часі пришвартується до берегів Дніпра і з нього зійдуть на нашу землю будівничі новітньої цивілізації, де не буде місця душі людській, замість неї впроваджуватимуть штучний інтелект для виведення нової — штучної людини… Без історії, традицій, національної ментальності, духовної спадкоємності. …Подивіться на скульптуру, яка зустрічає на вході до Українського дому. Образ Андрія Первозванного із хрестом у руках. Хай мене простить Господь за богохульство, якби в цієї бронзової постаті прибрати з правиці хрест, аз обличчя — бороду, ця постать більше скидається на вагітну жінку з виставленою вперед оголеною ногою… Чим не третя стать? Кажуть, що виготовив скульптуру відомий митець для народного депутата України Петра Ющенка, знавця всіляких традиційних і модерних напрямів у мистецтві. Ось уже понад рік в Українському домі експонують виставку, ним зорганізовану: “Видатні українці”. Художники поспіхом, за 500—700 гривень
Поетичний автограф · “В цім народі, в серцях — не тільки солов’ї, а й Мамаї і гайдамаки!” · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Юрій БУРЯК дзвіночками дитячих паровозів і трамваїв, яких немає вже 100 років у саду міського парку; бери цеберку на бідарку і в інший час проїдь хоч трохи, де мукання корів, бичачі роги, де з берегів Оріль вихлюпує, де череда і чередник із чабаном, де є вода часів, коли буяло тут життя, і в Бога вірили, й віталися на вулицях, і мат був приводом прилюдних страт…
Тепер це все загинуло, занепад; дивись, як вохровіє наше небо, як осипається з вогню надхмарного перистий попіл, і річка витікає із багаття, а в окропі смерть причаїлась і в оману вводить нас — мовляв, живіть, іще не час — я пам’ять спалюю.
котра облаштувалась домовито — три гребінці, барило і корито, і решето, і рогачі, і сито — того ми, може, й знати не повинні). А мальви починаються зі скрині,
червона барва в патині темніша, землистіша, брунатна, цегляніша; колись вона буяла і яріла, Оріль горіла, стрічка пломеніла, мов тло, що увиразнить Фермопіли; призахідного сонця яра ніша для дервіша, можливо, найскромніша для генія, що випалить із неї храм на обвалах сонця, пропілеї з колон промінних, врослих, наче палі, в часи надприсмеркові і нездалі солдатиків, продажних генералів,
на Божому престолі… Христос у мальвах, мальви у Христі, собори з мальв… нічні свічки.
VIIІ
Гарячі мальви приорільських сіл, криниця у саду й дубовий стіл — ці квіти вибиваються зі скринь і кидають на стіни свою тінь,
а в тінях тих собори і віки, жінки у мальвах і чоловіки з шаблями, в сідлах, верхи, біля мальв між цвяхів на хрестах і гострих паль;
за кожною з квіток стоїть собор, пишноти і злиденність вищих форм, ці мальви — наче храми на вітрах чи вітер, що зрива родинний дах.
ІХ
На місяця стежках, у розпаді зірок, у розмахові крил і в поступі думок, у просвітах між крон і в тінях давніх літ, розкритості дужок, поміж яких є міт, у звиклості очей до темряви темнот, в інтуїтивній прі на вигоні чеснот, де пастка пасовищ і вітер горовий, безодні і в астрал прориті кимсь рови;
Куїнджі починав, а ти пішов за ним і в Гойю уступив чи в інші шизани, глибин дістався там, де вийшла мілина, і в сутінях води утримуєш лина, на темних плавниках, на спині золотій даєш урок зіркам і з рибою летиш; не вислизне перо, не розпливеться туш у тиші яворів, між верб і диких груш;
винурюєш з нуртів живі шматки життя, і шмаття ожива й лягає до пуття на білину білин, на аркуша білінь, як жмут ранимих мальв у кришталі болінь; напружуючи зір, ти мучиш окуляр, зі звіздами в саду задвинутий звіздар, а ніч, вона прийшла, вона світліш за день, де ми, як світляки, життя обсіли пень,
милуємося тим, що явиш ти в ч/б, і чуємо в тобі, що Бог обрав тебе, що всю Господню міць вкладеш у сонця спаді сонце поведеш по колу. І — назад.
Х
Тут, де Оріль утворює велике плесо, де ми спостерігали чайок лет, небесний овид набуває біблійного масштабу, нагадуючи, кажуть, Назарет, і небо підіймається багряним полум’ям (на вітер), або із сонцем опускає Царствіє Небесне прямо в очерет,
коли ж його немає — то на води орільські, що, як море навесні; та мова не про те, а про пейзажі з сонцем, що заходить, як заходять наші сни за сосни, про те, що тут колись народиться молодик, вкраїнський Корбюз’є, котрий національним архетипам надасть форм новизни. І це були б міста великої цивілізації і не обвалювались просто ув Оріль, стояли б, як стоять буддійські храми по декілька тисячоліть поспіль. Ми бачимо, як падають на води будови наших з вами спільних міст, що взорувалися на села, на давні звичаї, на обручі криниць, в яких вода жива, куди від міст реальних тікають зграї птиць і теж потонуть, як міста снів ірреальних.
О земле наших прабатьків! Яка ж могутня ти, що замість недолугих мрій своїх нащадків, являєш нам картини величі, цілком реальні, на тверезий розсуд, але пусті навдивовижу в дійсності оцій.
Поетичний автограф · “В цім народі, в серцях — не тільки солов’ї, а й Мамаї і гайдамаки!” · с. 10сторінка оригіналу ↗ Олександру Нем’ятому
І
Сей дух, що бродить селами вздовж рік в ловитві тих, котрі пішли у позасвіття, кремезної статури чоловік, що озивається, бува, на ймення Вітя, сей дух, котрий забув про людський вікі переїхав грань тисячоліття на велику старому, на Оріль погляне, як зурочить, заздрим оком, по-вовкулачи зиркнувши з-під брів і на педаль зіпершись, якось боком з прискоком — на сідло, і — в далеч піль, і в далечі стає вже справжнім вовком,
і звідти, коли повний місяць, чуть якісь непевні звуки, що морозом по шкірі людській хутко промайнуть, і погляд стигне, буцім під наркозом тоді, виття і скімлення, і лють в смерч степовий ввійде з анабіозом —
впаде на села, присілки, мов пил, пролізе в душу, в хату, до господи, перекопилить все на свій копил, очима блисне на криничну воду і ремигне над яслами, як віл, й почне щось виколупувать зі споду.
ІІ
Сей вічний голод, заздре і тупе в тутешніх часом те переважає, що є в легендах; а чого немає, те ходить попідтинню як цабе і оком все під себе підгрібає;
жує своє, а дивиться за тин, що у сусіда, чим, бува, багата сусідська хата, скаже і — затин… і неміч від щелеп вилупкувата застигне, ніби в зад встромили клин.
ІІІ
Призахідного сонця колесо поволі падає у скіфський степ і кришиться на лінії по небосхилу; номадам, будівникам нових цивілізацій те б не привиділось, якби утримували силу у сайдаках, у глечиках і в головах своїх на роздоріжжях степових доріг і перехрестях доль усіх народів; місяцевий ріг у туманці легкому обіч грандіозних зрушень, обвалів темряви й вогню; тут дикі груші, як дуби, і солов’їв, як тих грушок, тих дичок! Крем’янисто попіл осідає і велично зводяться готичні храми, Готія в степу, скло блакитне пугарів, прикраси готських дів, терпуг зачистить крицю хмар пообіч храму, за мальвами на скринях — домалюєш краму й святкового вбрання узори, плахт, наміток, візерунків хрещатих на узорчатому полотні — всього, що тут лишилось по війні, якою горизонти охоплено щовечора, і вітер понад очеретами збирає зграї мініатюрних чайок і вони кигичуть, як у пісні; час минає, а вони кигичуть, голосільниці, і ластівки, як смерчі, збиваються у велетенські зграї, й до ночі небо застує напроти сонця догоряння Ластівочий Бог.
ІV
Корови переходять річку вбрід, вгорі затону сонце багряніє і падає не в море, а в Оріль; а щойно споночіє, трасують зорі врізнобіч, і солов’ї на петровому батозі, на глоді, на колоді старої груші, все дзвенить і вибухає
Поетичний автограф · “В цім народі, в серцях — не тільки солов’ї, а й Мамаї і гайдамаки!” · с. 10сторінка оригіналу ↗ Із темних вікон джипів лине джаз, а ти у сиротинці поміж скринь і мальв, і заходу вкраїн окрадених, покраяних нуворишами із країн колишніх каганатів й халіфатів, які не розуміють вже й на маті,
що годі землю нищити, що годі винародовлювати край, що в цім народі, в серцях — не тільки солов’ї, а й Мамаї і гайдамаки! Нові атаки мерів без’язиких. Їм все до сраки!
Одного разу свиснуть раки — і овид у багряниці впаде на води річки, на далеку перспективу, що швом поміж водою й небом шукає опертя на праведників мізки, на імперативи людей, посічених, зголодоморених, пощезлих, на мить у цих пейзажах лиш воскреслих.
V
Під ожередом хата, по війні зібралися селяни на толоку, при березі поставили її, з дубовою лиштвою, світлооку;
внизу в город підходила Оріль, і ятері з линами й карасями були в часи великих водопіль і в посуху приводили до тями від гренадерів царськосільських до героїв-асів Другої, тієї, після якої на городі дот, чи рів, лишився в заростях алтею;
стоїть ця хата — пам’ятка часів середини ХХ століття, та ґанок дерев’яний геть просів, дупло у груші зяє і крізь віття на запустіння вказує, це знак, яким час на деревах ставить мітку під серцем, без якого неясна суть дійства, що видовжує, мов нитку для хідників, цю тяглість степову, яка, на скринях, вкрита шаром часу, з-під патини скресає, і павук кладе стьожками пам’ять тому асу,
котрий осів десь, може, у Москві, забувши односельців і толоку, а син його давно вже обрусів і донька зволгодонилась жорстоко,
а хата все стоїть у тій красі і сходяться неквапно часом люди до неї на дідівські карасі, на поминки з’їздяться звідусюди.
VI
За гасовою лампою три скрині (навіщо так багато цій людині,
що безголів’ям стали для своєї землі, пороздавались на трофеї.
Всі барви скринь ідуть за ним у небо, як апокаліпсис, все входить прямо в тебе — край, що згасає, іскри загасання дібров, гаїв і піль ув океані, та після смерку — ніч, а на світанні побачиш барв суцвіття і під лепом, що, мов на сканер, ляжуть понад степом.
VII
Окрасою тинів, старих парканів, занедбаних дворів біля повітки чи за клунею, в хатах під стріхами, біля драбин, нагадуючи нам ідилію сільську, стрічки дівчат і парубочий сміх, вони стоять осиротіло на белебнях, вітрів не помічаючи, очей не тішачи, один шовковий смуток — велич цих рослин, що, в барокові строї найшляхетніших фемін уплетені, захоплювали вельможні погляди в палацах;
тепер вони стоять на трасах, покинуті на поглум свинопасам, що пересіли в “ланоси” і “джипи”, яких цікавлять дупи голі в кліпах, ці дальнобійники короткохвильові, у них не стане мізків на “кіно”, не те, що на… що вимерло давно.
Але в хисткій структурі стебел мальв, розташуванні пуп’янків і листя, відтінках пелюсток, поставі гордій заховано готичну сутність храмів, прагнення злетіти і те, що душі предків надихало на співи, а очі до невидимого Бога підіймало, розіп’ятого і живого, у ризах з мальвами,
Ім’я · “Не зброю винайшла перша людина, а одухотворене слово”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
чиналася писемність, формувалася могутня освічена культурна цивілізація, нині — лише вибухи і кровопролиття. Розумієш, що задум британського видавництва злободенний: потрібно нагадати людству про те, що не зброю винайшла перша людина, а одухотворене слово, щоб промовляти до серця іншого. А ми часом зазіхаємо на святе, яке існуватиме і без нас. Тільки чого досягне людина, яка винищує перші цивілізаційні точки на планеті, приносячи туди атом і ненависть? ...Ідуть роки. Ідуть століття. Хтось щось руйнує. Хтось і створює. А місто Ур зсипає сміття, зсипає сміття на свою історію. Не секрет, що польська письменниця Ольга Токарчук має українське коріння. Її бабця, яка жила на Тернопільщині, свого часу вийшла заміж за поляка. Відтоді розпочалася польська сторінка в історії роду. Тому нинішній візит для пані Ольги дуже цікавий (вона запланувала собі трохи помандрувати Поділлям). Якщо у Львові пані Ольга була 2004 року, то до Києва приїздила ще за радянської влади, тридцять років тому. Українська мова видається польській письменниці неймовірно цікавою: це мова, в якій слово, яке позначає ho- mo sapiens, належить до жіночого роду (“людина”). У багатьох мовах це слово чоловічого роду. Правда, не все вдається розуміти Ользі Токарчук в українській мові. І йдеться не про рівень побутового спілкування. Було згадано давніший діалог Наталки Сняданко й Ольги Токарчук, у якому польська авторка зізналася, що не проти багатомовності й двомовності в Україні, позаяк таке різнобарв’я мов і культур іде тільки на користь. Безперечно, багатство мов і культур у межах однієї території спричиняється до цікавих результатів. Ось хоч би українське Закарпаття або дореволюційна Одеса! Але що робити, якщо в Україні відсоток української культури, мови, свідомості не досягає потрібного для самобутності України мінімуму? Добре було б казати в Польщі про полікультурність, якби в цій країні всі спілкувалися мовою чужої держави… Можна зрозуміти пані Токарчук: у Європі — ренесанс діалектів, формується нова політика мирного співіснування багатьох культур у межах одного мегаполіса. Але ж в Україні двомовність — це повернення в минуле, спосіб колонізації. Чудово, що у Львові на вулицях можна почути і польську, й їдиш, а в Ужгороді — угорську, румунську, словацьку… Але все це добре за умови панування однієї національної етнічної спільноти. Саме на цьому аспекті слушно наголосив Володимир Панченко. Для України розмаїття культур має позитивне значення, але в тому разі, якщо буде сформовано українське ядро. Нині його не існує, про що свідчать передвиборні опитування. Попри все, відбулася дуже цікава і важлива зустріч із прекрасною письменницею, яка нарешті постала перед українським читачем не у формі книжок, а в живому спілкуванні. Пані Токарчук наголосила, що її твори “комунікативні”, тобто орієнтовані на те, щоб промовляти до сердець читачів.
Ім’я · “Не зброю винайшла перша людина, а одухотворене слово”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ ХІ
На радіохвилях — попса нескінченна… Естетична гангрена. Якісь йолопи когось вітають з отриманням групи по інвалідності, дикторка для солідності “акаєт па-рязанскі” і “окаєт на костромском” і українську мурижить, після загулу вчорашнього ледве обертаючи язиком.
Тягнеться ковбасою шелепувата смердючка з Камеді-клабу: пісня про пиріжечки, про “звьоздочку” і гань-дон, гепають з підтанцьовками московки із Філіпком і спересердя Сердючка “стерхує” й стерву-маму кидає за балкон.
Довго в ефірі плава, яко лайно, Заправський, перетворивши канали в каналізаційний стік, педики й педофіли “каккают пряма в глазкі”. Довбаний чекатильнику, хто тебе нам прирік!
Монстр без’язикий, зростом із бузину, з порожнім стеблом, великий — ...й!
ХІІ
Я знаю, це і є та гільйотина, обвали полум’я понад Оріллю, отруєна ефіром Україна зі штучним диханням, повільно, так тяжко повертається зі сну, з токсином… обвали, захід сонця. Собори мальв на Оборонця Ангела чекають. Криваву плоть являє смерком Сам Господь.
ХІІІ Вночі степи палали і заграви від полум’я освітлювали небо в тому місці, де ми спостерігали захід сонця і там, де ти показував, звідкіль з’явилось НЛО.
XIV
А вранці — на Китайгород по трасі, із приймача Кирила-патріарха транслювали з Лаври, і звуки літургії вже не в часі, а в часопросторі гули крізь шум, литаври і труби янгольські, кисневої отрути ознаки явні, на сон хилило, плавилось на сонці далеке марево, та вже на повні груди і дихалось, і думалось — не як у Ковпаковці.
XV Не бачиш, Леонор, як занімів Наш берест понад вигином ріки? Ан. Мачадо
Чи ти не бачиш ту тополю, яка стоїть на березі Орелі, над вигином, де на піску — безсмертник і гвоздики? Чи ти не бачиш з Потомаку, які жерделі тут? І трелі солов’їв які, чи ти не чуєш? І осики тремтячий лист чи не мигтить тобі над Тихим океаном?
Вода орільська ще така ж духмяна (холодна м’ята), як і літа Божого того, що на останнім злеті ластівок, які жили на березі у норах. Сімнадцять літ минуло, а вода така ж і листя на трепеті тремтить як сміх дитячий нашого малого… American the woman from State Mariland, My dear Leonore!
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Києво-Могилянська академія, “Всесвіт”
Ольга Токарчук — одна з найчитаніших у Польщі сучасних письменниць, лауреат премії “Nike”. За освітою психолог. Після закінчення навчання працювала психотерапевтом. Ольга Токарчук веде семінар для прозаїків у рамках літературно-мистецьких студій у Яґелонському університеті та заняття з художнього письма в Опольському університеті. Співорганізаторка Фестивалю оповідання, авторка романів “Подорож людей книги” (певно, в українському перекладі більше пасувало б “книжки”), “Е.Е.”, “Правік та інші часи”, “Дім денний, дім нічний”, “Останні історії”, збірок оповідань “Шафа” і “Гра на багатьох барабанчиках” тощо. Наталка Сняданко, яка мала слово на зустрічі Ольги Токарчук з читачами в книгарні “Є”, спробувала проаналізувати специфіку звичайної читацької (і також професійної критичної) рецепції творів польської письменниці. І хоч виступ був занадто зібганий, проте одна з названих проблем така: літературним критикам важко визначити суб’єкт чи об’єкт, із яким працює пані Ольга. Річ у тому, що кожний новий твір польської письменниці — це нова Душа. Не знаю, чи можна писати це слово тут з великої літери як щось символічне, монолітне, унікальне. Якщо врахувати те, що Ольга Токарчук — психолог, а за професійно-життєвими вподобаннями — шанувальниця Юнга, то, певно, можна. Душа — це й індивідуальна субстанція, наділена особливою вітальною силою, і Світова Душа, як у російських символістів. Проте нині світ занадто прагматичний, тож критики, не звертаючись до Душі, яка тепер видається архаїчним, застарілим поняттям, пропонують слово свідомість. Принципової відмінності, як на мене, немає. Може, свідомість і справді звучить більш понауковому, по-сучасному. Але свідомість — це, може, лише частинка з виявів Душі… Може, це лише та вітальна сила, що скеровує нас сприймати світ і перетворювати його в системі індивідуальних смислів на щось олюднене, власне. А може, Душа відповідає за щось значно більше? У будь-якому разі сприйняття творів Ольги Токарчук у Європі неоднозначне, як намагалася показати пані Сняданко. І тому одразу ж надійшло запитання: чому метр європейської критики Райх-Раніцький сказав, що з творами Ольги Токарчук європейська література йде назад? Запитання і справді нестандартне. Сама Ольга Токарчук зізналася, що дуже боялася за новий роман “Бігуни”, якого ще не перекладено українською мовою. Це інтелектуальна річ, важка з формального боку, позаяк, як слушно зауважила Наталка Сняданко, одна з проблем сприйняття творів польської письменниці — це не-лінійність розгортання подій у тексті, уривчастість, перерваність, фраґментарність. Пані Токарчук боялася, що її читач не готовий до такого експерименту. Але все вийшло з точністю до навпаки. Книжка стала європейським бестселером, що справді свідчить про визнання. Деякі європейські критики навіть позаздрили: така вартісна річ, не комерційна, не одноденна, не розважально-інфантильна здобулася на високу відзнаку. Часто на полицях книгарень можна побачити спрощені літературні схеми. Це норвежець Ґордер може собі дозволити естетичний діалог із Достоєвським і Манном, а в Європі в естетичному плані все набагато простіше, позаяк книжковий ринок орієнтовано на ринкові умови, на швидке споживання книжкової їжі. Однак проти чого виступив Райх-Раніцький? Як пояснила пані Ольга, йшлося про твір, що віддзеркалює провінційне життя, а не простір урбаністичний, не світ мегаполіса зі споживацькими принадами. Професор Володимир Панченко, організатор зустрічі, зауважив, що і в українській літературі віднедавна та сама проблема: література дедалі більше орієнтується на зображення міського простору, хоч ще 20 років тому ішлося переважно про зображення світу і ментальності села. Проте з таким твердженням, можна посперечатися: повісті Марії Матіос (“Солодка Даруся”, “Майже ніколи не навпаки”, “Москалиця”), які здобули всеукраїнське визнання, — репрезентанти сільського простору, що вкорінений у міфологічну та міфоісторичну площину. Або ж роман Любові Голоти “Епізодична пам’ять”, у якому відображено процес “адаптації” сільської свідомості до міської, часом доволі болючий, драматичний, якщо не трагічний. Зрештою, захоплення в польській літературі світом села (або ж, вульгаризуючи, стихією народництва) — процес довгий і давно розпочатий. Представники доби “Молодої Польщі” поринали у світ села, який рятував їх від стану вичерпаності життя. Навпаки, в українській традиції молодомузівці відходили від сільського простору, витворюючи гру на міському ґрунті. Ольга Токарчук — психолог, який знається на горизонті очікування нинішньої публіки. Не сприймаю деяких моментів у її письмі, але романні екскурси в минуле, коли історичний час перетворюється на міфологічний, коли людина зустрічає магів і алхіміків, які відкривають зовсім інший світ — непізнаваний, містичний, не можуть не вражати. На зустрічі в книгарні “Є” Володимир Панченко прочитав уривок із роману пані Токарчук про зустріч з алхіміком і чарівником, що витворив із власної крові людину, яку мав підживлювати екстрактом крові. Цей маленький чоловічок не мав статі, був беззахисним і, здавалося, непотрібним. Але перша згадка про те, що на тілі чоловічка не було пе-
Ольга Токарчук чаті статі, наводила на думку, що перед нами — химера, в будьякому разі щось янгольське. Саме янголи не мають статі. Але ця людина створена іншою людиною, хоч і в неприродний спосіб. Усе це відкривало перед читачами грані магічного кристала, грані магії світу. Іноді ми, поринаючи в епоху пост-постмодерної раціональності, забуваємо про непізнаваність світу і його безмежжя. Твори Ольги Токарчук підштовхують нас саме до такого бачення світу, як казки. Пані Ольга не любить раціоналізму, позаяк розум занадто небезпечний і водночас замалий для пізнання. Потрібна Душа… Ольга Токарчук розповіла про свою участь в експерименті, до якого вдалося одне британське видавництво. Видавець попросив письменників із різних країн світу написати роман на основі реінтерпретації міфу. Пані Ольга взялася за шумерський міф. Як відомо, у 1980-ті на території нинішнього Іраку віднайдено шумерські таблички, на яких зафіксовано міфологічну оповідь. Цим табличкам майже 4,5 тисячі років. Але найцікавіше, що текст завершується згадуванням імені автора. Автором виявилася… жінка. Усе це змушує нас по-іншому поглянути на історію розвитку світової цивілізації. Таблички було перекладено багатьма мовами світу, зокрема і польською. Така знахідка не могла не знайти відгуку у феміністичному єстві пані Токарчук, тож вона взялася за конструювання постмодерного ритмізованого нелінійного роману на основі міфологічного субстрату. Володимир Панченко згадав, що шумерське місто Ур знайшло віддзеркалення і в українській літературі, у вірші Ліни Костенко: …І жив народ. І звався він шумери. Все пережив, і війни, й землетрус. І древні воїни, що вмерли, держали кубки біля вуст. Страшно уявити, що на тому місці, де тисячоліття тому розпо-
Вересень в Україні традиційно багатий на літературні зустрічі. Спочатку до Києва завітав класик сучасної норвезької літератури Юстейн Ґордер і поїхав на Форум видавців до Львова. На Форум видавців завітала знана польська письменниця Ольга Токарчук і на запрошення Центру досліджень сучасної літератури та Інтернет-видання “Літакцент” вирушила до Києва, де мала насичену програму: кілька зустрічей, “круглих столів”. В Україні було опубліковано вже чимало романів пані Ольги, проте найулюбленіші ще чекають на переклад. Чому найулюбленіші? Як зізналася польська авторка, для неї найулюбленіший — це кожний новий роман. А отже, найцікавіше попереду…
Про-читання · “Тексти, які мають таку різну інтенціональність, зібрані в одному томі, створюють велике контрастне панно”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
поетове “прощання з футуризмом”. Якщо в маніфесті Марінетті автомобілі ще “живі”, то вірш Антонича — це радше справдження цих апокаліптичних візій італійця, взятих із маніфесту: “Нарешті вони (нащадки — Н. Н.) знайдуть нас якось зимової ночі в чистому полі, під печальним дахом, по якому лупитиме монотонний дощ. Вони побачать, як ми чипітимемо біля своїх тряских аеропланів, зігріватимемо руки над жалюгідними багаттями, що складені з наших сьогоднішніх книг…”. “Мертві авта” — це вже постапокаліптична візія того світу, про який мріяли футуристи: Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта, червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини.
Як ми копаєм кості ящурів під скелями років забутих, колись копатимуть на цвинтарях міст наших кості металеві.
Безперечно, Антоничеве засвоєння футуризму — ідіосинкратичне і до певної міри заперечує однозначний оптимізм “класичного” європейського футуризму. Але діалог поета з футуристичними текстами напружений і плідний, і нехтувати ним не випадає. Та й серед самоідентифікаційних гасел футуристів було й таке: “Найстаршому із нас тридцять років”. Про вік Антонича не треба говорити… Звісно, такий Антонич багатьом не до смаку. Адже як можна бодай припустити, що педантичний, зразковий студент із напівдитячим почерком та дипломом Львівського університету, де навпроти всіх предметів стоїть “z wynikiem bar- dzo dobrym” (“з великими успіхами”) міг бути причетний до тих культурних практик футуризму, які хотіли “очистити землю від гангрени професорів, задавак і антикварів”. Але нехтуючи цей темний бік Антоничевого місяця, читач прирікає себе на бачення поета, позбавлене конфліктності, напруги, неоднозначності, а отже, й самого життя. Бо ж Антонич тим і привабливий, що “стереокартинка” його творчості ніде не має суцільної лінії — скрізь бачимо пунктирні розриви, нерівномірні деформації кольорових мас і таємничі штрихи. Стереокартинка вимагає зміненого кута зору, іншої точки фокусування погляду. Можна лише уявляти вагання роздвоєного поета, більшість віршів якого насправді глибоко закорінені в європейську філологічну культуру — часто аж до переситу, який стирає “пилок поезії з крилець того метелика, який називається поезією” (так говорив з іншого приводу Максим Рильський). Часто таке перенасичення тексту вбиває всіляку поетичність і відгонить професорськими віршами: Моя кохана вчиться деклінації: …… давальний, знахідний, на -е, на -і.
Орудний, однина, двійня та множина… Немов ядро в горісі, зміст заклятий в слові. Сьогодні є для нас відміна лиш одна: любов, любови, любові, любов, любов’ю, в любові. Мертвотну граматику не оживлює навіть шестиразове повторення слова “любов”. Цю тему опрацьовували здавна — в антології пізньогрецької поезії (в “Палатинській антології”, автори якої кохалися в поетизації лінгвістичних і книжних реквізитів) є епіграма про граматика, який спочатку навчав ученицю граматичних способів, поєднань та керувань (чи “улягань”), а потім того самого, але в ліжку. У грека бачимо якесь життя й новизну, на відміну від Антоничевого сухого тексту, де далі відмінювання не пішло. Нанизувати такі “професорські вірші” немає сенсу — кожен може їх додати на свій вибір. Головне, що ми тепер можемо потрактувати футуристичні мотиви Антонича як утечу і спочинок від надмірної рафінованості, виваженості й педантизму, від “утоми культурою”. Такий тимчасовий культурний ескапізм мав урівноважити стильові пошуки поета, діапазон яких справді вартий подиву. Від цього “стомленого культурою” боку поета, напевне, й бере витоки апокрифічна версія Антоничевої біографії, яку створює Юрій Андрухович у “Дванадцяти обручах”. Письменник ніби заповнює зяяння між “непрофесорськими” віршами Антонича і його педантичним, “професорським” боком. Тексти, які мають таку різну інтенціональність, зібрані в одному томі, створюють велике контрастне панно, ніби розтягуючи в різні боки і фраґментуючи те, що було цілим — іконним, знаним зі шкільної програми “весни розспіваної князем”. У цьому й полягає велика користь Повного зібрання творів. Бо так починаєш бачити Антонича як справді цікаву й багатовимірну постать, яка варта неодноразового прочитання в контексті різних стилів, світоглядів та ідентичностей. Словом, виймаєш поета із шухляди.
ПОЧАТОК СЕРІЇ АБЕТКОВИХ ДОВІДНИКІВ Мушкудіані О. Н. Симфонія грузин+ ської Шевченкіани. Бібліографічний покажчик. — К.: КиМУ, 2009. — 103 с.
Тетяна ТКАЧЕНКО, кандидат філологічних наук
Нещодавно доктор філологічних наук, професор, директор Інституту сходознавства Київського міжнародного університету, відомий в Україні та Грузії літературознавець і перекладач О. Мушкудіані опублікував книжку “Симфонія грузинської Шевченкіани”, в якій презентував викінчену бібліографічну добірку перекладів з Т. Шевченка, відгуки про митця і дослідження його творчості, зроблені грузинськими літературознавцями протягом 150 років. Також у виданні виокремлено список прізвищ перекладачів і науковців для легшого пошуку інформації зацікавленим читачем. Книжка чітко структурована, про що свідчать назви розділів, а саме: “Бібліографія”, “Алфавітний покажчик прізвищ перекладачів творів Т. Шевченка на грузинську мову”, “Алфавітний покажчик авторів статей та досліджень, присвячених Тарасу Шевченку грузинською мовою”, “Алфавітний покажчик авторів статей та досліджень, присвячених Тарасу Шевченку російською мовою”, “Алфавітний покажчик авторів статей та досліджень, присвячених Тарасу Шевченку українською мовою”, “Алфавітний покажчик авторів віршів, присвячених Тарасу Шевченку”, “Алфавітний покажчик творів Т. Шевченка, перекладених грузинською мовою”. У книжці подано ґрунтовну передмову укладача. Бібліографія складається з 809 позицій, завдяки яким можна простежити, починаючи із 1860-го до 2009 року, інтерпретації творчості видатного українського митця, його роль і значення в культурах України та Грузії, висвітлене у творах й епістолярній спадщині знаних діячів. Так, надзвичайно ретельно, рік за роком, висвітлено шлях грузинської Шевченкіани. Прискіплива увага до найменших фраґментів, досі невідомих матеріалів (наприклад, їх нема у Шевченківському словнику), згадок і їхнє чітке датування викликає щире захоплення працею дослідника-укладача. Наведено не лише публікації грузинською мовою, а й російською й українською, зроблені грузинськими науковцями. Звичайно, охопити весь матеріал важко, адже мимоволі можна пропустити певний факт (у покажчику не зафіксовано даних Грузинської енциклопедії), але назва книжки цілком відповідає її змісту: симфонія — багатозвуччя. Хочеться сподіватися, що покажчик стане початком серії абеткових довідників, присвячених вивченню життя і творчості нашого генія в інших країнах. Тому значення першого такого видання у світі, представленого О. Мушкудіані в Україні, неоціненне. Доречно зауважити, що логічним завершенням книжки була б монографія укладача, в якій аналізувалися б наведені матеріали. Адже шановний професор — автор і праць про дослідження творчості Т. Шевченка, і перекладач його поезій. Тож можна констатувати, що літературознавець має досвід праці, яка потребує узагальнення. Зрозуміло, бібліографічний покажчик — не та книжка, яку шукатиме звичайний читач. Проте для культурного простору це видання має велике значення, адже виступає документальним твердженням щирої поваги й любові грузинів до нашого Кобзаря, а отже, і до всього українського народу.
Про-читання · “Тексти, які мають таку різну інтенціональність, зібрані в одному томі, створюють велике контрастне панно”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Назарій НАЗАРОВ, студент Національного університету “Києво-Могилянська академія”
Цього року водночас минає 100- річчя із дня народження поета (Богдана Ігоря Антонича) і стилю (футуризму, маніфест якого теж вийшов 1909-го). Цей випадковий збіг у ході написання есею втратив свою позірну випадковість і спричинився до низки міркувань. Повне зібрання творів будь-якого автора — це певна випроба для сучасної виданню філологічної культури. Тому творці книжки (зокрема Данило Ільницький, якому належить уся текстологічна робота в архівах, упорядкування і примітки; автор передмови професор Микола Ільницький; редактори Ірина та Микола Старовойт), напевне, добре розуміли свою відповідальність, бо книжка має ґрунтовний науковий апарат і стане у пригоді всім зацікавленим постаттю Антонича. Але, виявляється, перед читачем, який намагається зрозуміти суть та актуальність Антонича, постає не менше серйозних проблем, ніж перед видавцями. Після прочитання передмови складається враження, що існує певна ілюзія мистецької стильової незайманості й стерильності Антонича. Якось невиразно висловлені стосунки Антонича із сучасними йому рухами й течіями. Звісно, самому поетові належить гасло “Вийміть його з шухляди ізмів!” (ідеться про Пікассо), але не схоже на те, що дослідникові варто ігнорувати різнобічну й суперечливу закоріненість лемківського поета в субстрат сучасної йому європейської літератури, застосувавши його ж вислів до нього надто буквально. Натомість бачимо, як у передмові однозначно відсікають контексти, зіставлення з якими було б доволі продуктивним для кращого розуміння внутрішніх конфліктів творчої особистості: мовляв, Антонича не торкнувся ні імажинізм, ні “сюрреалізм”, бо останній, “згідно з основною засадою його теоретика А. Бретона,.. підпорядкований автоматизму письма”, якого “годі й дошукуватися у поезії Антонича”. Передовсім “автоматизм письма” — лише одна із рис сюрреалізму. У такім разі сюрреалістами не були ні Елюар, ні Араґон, ні Лорка. Легко зрозуміти, що якщо відносно помірні форми літературних збочень на кшталт імажинізму й сюрреалізму не зіпсували Антонича, то тим більш він не міг підпасти під згубний і розтлінний вплив футуризму. Цікаво, що в передмові згадано й нібито проаналізовано ранній яскраво футуристичний цикл поета — “Бронзові м’язи”, але слово “футуризм” нам не трапляється. У жодному разі не наполягаємо на доконечності запихання в шухляду “ізмів” Антонича, але річ у тім, що така класифікація через зіставлення з іншими текстами того самого стильового поля дасть багатовимірне розуміня тексту поета. Тому ми навіть не ставимо на меті позбавити Антонича так високо цінованої стильової “незайманості”. Та уникання такої “аналізи” теж є своєрідним запиханням у шухляду і дивною відмовою від судження. Відомо, що авангардистські мистецькі практики (футуристичні передовсім) часто пройняті виробничим чи спортивним пафосом. Машинна і спортивна образність стає виявом ритму й життя нової епохи. Італійські футуристи у маніфесті (який, до речі, тільки на вісім місяців старший, ніж Антонич — маніфест вийшов 20 лютого 1909 року) писали: “Дотепер література оспівувала задумливу нерухомість, екстаз і сон. Ми ж хочемо оспівати агресивну дію, гарячкове безсоння, біг змагуна, смертельний стрибок, удар кулаком і ляпас”. Або: “Ми хочемо оспівати людину за кермом машини, яка кидає спис свого духу над Землею” (курсив мій — Н. Н.). Тепер нам відомі такі факти. Однією з перших друкованих у періодиці статей Антонича (1932) була “Дещо про нашу спортову термінологію”. Отже, маємо свідчення про зацікавленість поета сферою спорту, хоч (судячи з фотографій) його навряд чи можна назвати вправним “спортовцем”. Тобто це було зацікавлення передовсім ідейно-естетичне. І “Бронзові м’язи”, які з’явилися роком раніше у збірці “Привітання життя”, вписуються у стильові засади футуризму:
Пісня змагунів Сонце любимо та спорт, наша пісня складена в мажорній гамі, перегонів любимо бурхливий гамір, просто й без хитання в порт човен наш пливе.
Ратище в руках нам свище й пестить ляском диск, понад гуркотливе грище кули срібний блиск й має м’яко м’яч. Інший вірш циклу — “Скок жердкою” нагадує кінематографічний прийом уповільненої зйомки: Штовхнув себе й ворину відкинула назад рука. Залопотали в вітрі і ноги й руки враз, мов крила вітряка.
Хоч тіло олив’яне, здається, що легкий, мов лист. Сумний, що не зістане, мов парус понад криком мас, поволі упав униз. “Спортивна образність” у той час просто пронизувала мистецьке повітря Європи. Кількома роками пізніше після виходу “Привітання життя” Лені Ріфенштайль зняла свій славнозвісний і неоднозначно трактований фільм про Берлінську олімпіаду 1936 року. На початку стрічки — кадри давньої Олімпії, й тому всі подальші спортивні змагання постають як продовження і відродження античного культу оголеного тренованого тіла. Але культ спорту — це вже не антична, а, швидше, успадкована від футуризму риса. І таке поєднання старого з новим для футуризму, що мав багато форм і виявів, — не дивовижа. Іноді він міг передбачати ривок у майбутнє шляхом граничної архаїзації. У циклі Антонича є такі рядки: Я — грецький бог з античної статуї, виходжу з жестом гордої поваги, дарма, що оплесків гудуть ще струї. Але відчуття нетривалості переможної миті, передчуття поразки і невдоволення перемогою, не надто характерні для футуризму, постають як авторська стильова модифікація і не суперечать футуристичній домінанті циклу: Несу здобуту чарку в свій притин, я хочу пити, я горю від спраги, до уст бокал підношу — в нім полин. Із циклом “Бронзові м’язи” перегукуються вірші, написані приблизно в той самий час (початок 1930-х) і видаються ніби зумисною ілюстрацією головних футуристичних мотивів як змістово, так і формально (“Дума про плякати”, “Поема про вітрини” тощо). Якщо потім Антонич і одужав від хибних футуристичних мотивів, то рецидив недуги подибуємо і в пізнішій творчості. Тім Бентон у статті “Dreams of Machines: Futu- rism and l’Esprit Nouveau” (Journal of Design His- tory. — Vol. 3, N 1. — 1990) стверджує, що “машинна” й “автомобільна” образність італійського футуриста Марінетті мала втілити авторські “ніцшеанські фантазії” (цитуємо маніфест італійця: “…машина для перегонів, капот якої, ніби вогнедишні змії, прикрашають труби. Вона прекрасніша, ніж Ніка Самотракійська”). Механізми такого втілення ніцшеанських ідей нас мало обходять. Нас цікавить те, що прикінцевий вірш останньої збірки Антонича “Ротації” “Мертві авта” залучає ці футуристичні мотиви, хоч водночас постає як
Очевидець і літописець · “Слово кісток не має, але кістки ламає”. Македонське прислів’я · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
же популярну у Франції. Поки що це робоча назва, швидше за все зміню її на “Елегантний їжачок”, адже в українській традиції не прийнято називати твори на кшталт “вишуканість дому”, “витонченість дівчини” тощо”. На майстер-класі було порушено питання і про використання ненормативної лексики. Чи варто перекладати її? Чи потрібно пом’якшувати ненормативні вислови? Ці запитання рано чи пізно постануть перед кожним перекладачем, адже сучасні письменники не соромляться використовувати у творах “солоні слівця”. Євгенія Кононенко вважає, що під час перекладу не потрібно їх уникати. Вона зазначає: “Є письменники, які вважають, що вживати ненормативну лексику не можна. Але що робити, якщо її вживають, наприклад, наші колеги у Франції? Наслідувати російський переклад, де все пом’якшено, а то й змінено? Ненормативна лексика викликає незручність, нарікання, а то і судові позови. Однак цього не повинно бути”. Олекса Негребецький розповів про принципові відмінності між книжковим і телевізійним перекладом, охарактеризував сучасний стан кінематографа. На думку Негребецького, телепереклад має іншу специфіку, ніж книжковий, адже останній не обмежений часом і дає змогу перекладачеві вільно обирати відповідні слова. Щодо сучасного стану зарубіжного кінематографа Олекса Негребецький зазначає, що багато фільмів мають низький художній рівень. “Над деякими фільмами я працював зі зневагою”, — сказав перекладач. Негребецький негативно ставиться і до того, що в Україні не вистачає професійних акторів для озвучування кінострічок. “Пам’ятаєте, колись на телебаченні дядько гугнявим голосом озвучував усіх. І мені, якщо чесно, такий переклад найбільше подобається”, — жартує перекладач. Натомість він схвально відгукується про сучасні анімаційні фільми: “Це окремий різновид мистецтва, в якому детально відпрацьовано рухи, міміку”. Учасники майстер-класу підсумували портрет сучасного перекладача, який повинен не лише досконало знати мову оригіналу й розуміти всі тонкощі перекладацької роботи. Негребецький та Кононенко вважають, що перекладач має досконало володіти рідною мовою й мати творчу інтуїцію. Окрім того, перекладач повинен у своїй роботі керуватися принципом порядності й чесності. Зокрема, Євгенія Кононенко зазначає про несумлінність деяких псевдоперекладачів, що перекладають не з оригіналу, а з російських перекладів. Негребецький заявляє, що перекладати з перекладу — це просто злочин. “Перекладач має бути вдвоє розумніший за автора. Автор знає щось, а перекладач має знати те щось його мовою та ще й своєю”, — підкреслює Негребецький. Отже, щоб стати професійним перекладачем, потрібно “і чужого научатись, й свого не цуратись”, адже лише той, хто любить свою мову та прагне донести здобутки зарубіжної літератури й кіномистецтва, зможе створити досконалий й цікавий переклад.
зовувала хати-читальні, у Вінниці є “Книжкова хата” і “Дім книги”. За 60 хвилин треба було впоратися із шістьма завданнями, а потім здати відповіді людині, яка перебувала біля дерева, назва якого є в заголовку одного з творів Коцюбинського (ідеться про “Цвіт яблуні”). Орієнтиром була улюблена квітка Коцюбинського (гвоздика), яку інколи плутають зі спеціями. Дехто віддав свої відповіді людям, у яких були троянди чи ромашки. Вони вибули з боротьби за перемогу, але ж квіти не винні, як ті коні у Коцюбинського. Перемогу святкували команда “Бухастери” на чолі з капітаном Сергієм Штельмахом, який навчається в ВФЕУ, другими стали “Діти сонця” зі школи №8, а третє місце — за “Осцилографом” із технічного університету.
Очевидець і літописець · “Слово кісток не має, але кістки ламає”. Македонське прислів’я · с. 13сторінка оригіналу ↗ Наталія АНТОНЮК
Олекса Негребецький (справжнє ім’я — Леонід Дмитренко) — відомий український перекладач фільмів, серіалів й анімаційних стрічок. Переклав знайомий усім телесеріал “Альф”, мультиплікаційний серіал “Паровоз Томас та його друзі”, серіал для малюків “Телепузики”, анімаційні стрічки “Тачки”, “Сезон полювання”, “Змивайся”, “Шрек”, “Веселі ніжки”, низку художніх фільмів для кіно й телебачення, зокрема “Зоряний пил”, “Хроніки Спайдервіка” тощо. Перекладач книжки Девіда Мітчела “Сон №9”. Співпрацював у редагуванні книжок Джоан Роулінг про Гаррі Поттера, а нещодавно переклав фільм “Джонні Д”. 2002—2003 рр. працював сценаристом радіосеріалу “Життя відстанню в десять хвилин”. Євгенія Кононенко — письменниця, перекладач з англійської й французької мов. Творчий доробок Євгенії Кононенко значний, зокрема вона авторка поетичної збірки “Вальс першого снігу”, збірки оповідань “Колосальний сюжет”, дитячих книжок “Інфантазії: За мотивами поезій Клода Руа”, “Неля, яка ходить по стелі”, романів “Імітація”, “Зрада. ZRADA made in Ukraine”, “Ностальгія”, “Жертва забутого майстра”, збірок “Без мужика”, “Новели для нецілованих дівчат”, “Книгарня “ШОК” тощо. Активно перекладає, зокрема в її перекладах виходили чи готуються до видання книжки: “Мала антологія французького сонету”, Клод Руа “На захист крокодилів”, Еміль Нелліган “Макабричний бенкет”, Елі Візіль “Світанок”, Жерар де Вільє “Убити Ющенка”, Ані Ерно “Пристрасть”, Венера Курі-гата “Полонянки мису Тенеф”, Луї Дюмона “Есе про індивідуалізм”, твори Даніели Стіл, Анни Гавальди тощо. Віртуозами обоє перекладачів стали самостійно, адже спеціальної освіти не мають: Олекса Негребецький за фахом біолог, а Євгенія Кононенко — математик. Їхній професіоналізм підтверджує, що перекладати — означає творити, бути письменником, поетом і патріотом. На майстер-класі було обговорено проблеми перекладу в сучасній Україні, висвітлено перешкоди, які очікують на перекладача, й охарактеризовано специфіку роботи над книжковим і телевізійним перекладом. Оригінальна назва майстер-класу запозичена з назви есе, що увійшов до творчої збірки Євгенії Кононенко. Перекладачка порівнює переклад із непростими стосунками між чоловіком і жінкою. В деяких парах жінка віддана чоловікові, живе лише його потребами, боїться висловити власну думку. Між оригіналом і перекладною версією часто виникають саме такі “стосунки”, адже в такій “сімейній обстановці” жінка (перекладна версія) не розкриває повністю свого потенціалу, сліпо слідує за чоловіком (оригіналом). Однак є жінки, яким не до вподоби такий підхід, вони відходять від традиційного розподілу ролей і впевнені у власних силах. У таких стосунках жінка (перекладна версія) яскрава, самостійна, творча, не підлягає чоловікові (оригіналу). Олекса Негребецький порівнює переклад із мистецтвом фотозйомки. Оригінал — це обличчя людини, а переклад — фотографія, яка може бути або чорно-білою, розмазаною, зробленою на старенькому фотоапараті, або прекрасним кольоровим художнім портретом. Якість зображення залежить не лише від засобів, а й від того, хто тримає апарат у руках, — професіонал чи аматор. Основна проблема, на яку була спрямована увага учасників майстер-класу, — доцільність використання дослівного перекладу, під яким розуміють відтворення конструкцій оригіналу без будь-яких змін. На думку Євгенії Кононенко, такий переклад не ідеальний: “Недарма ще Пушкін говорив, що дослівний переклад — найдальший від оригіналу. Різні мови мають різні підходи до побудови речень. І якщо намагатися зберегти букву оригіналу, то спотворюється зміст перекладеного. Звісно, є тексти, які можна пе-
Євгенія Кононенко й Олекса Негребецький рекладати дослівно, і вони будуть так само вправні, як оригінал. Але таких текстів дуже мало. І тому, зберігаючи всі граматичні формули, синтаксичні конструкції, які не притаманні українській мові, перекладач втрачає суть оригіналу”. Олекса Негребецький розповів про труднощі використання дослівного перекладу на телебаченні. “Коли пишеться синхронний текст, то доводиться перекладати зміст, а не кожне слово. Потрібно ретельно зіставляти слова з рухами губ акторів, і тому не завжди можна знайти відповідну до оригіналу фразу, треба шукати щось схоже”. Учасники майстер-класу акцентували на тому, що, перекладаючи, слід враховувати традиції рідної мови й менталітет українського народу. Зокрема, Євгенія Кононенко, зазначила, що особливу увагу варто приділяти перекладу назви оригіналу, адже саме на цьому акцентується увага, і тому красива назва — ключик до серця читачів. “Зараз перекладаю книжку “Елегантність їжачка”, ду-
У культурно-мистецькому комплексі “Мистецький Арсенал” у рамках Міжнародного фестивалю сучасного мистецтва “ГОГОЛЬФЕСТ—2009” відбувся майстер-клас відомих перекладачів Олекси Негребецького та Євгенії Кононенко “Про інтимні стосунки оригіналу (чоловіка) та перекладної версії (жінки) в літературі та кіно”.
Очевидець і літописець · “Слово кісток не має, але кістки ламає”. Македонське прислів’я · с. 13сторінка оригіналу ↗ Анатолій ТЕКЛЮК, голова Вінницького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Напередодні 145-річчя з дня народження видатного майстра слова, неперевершеного новеліста Михайла Коцюбинського Вінницьке обласне об’єднання товариства “Просвіта” за підтримки Головного управління з внутрішньої політики, ЗМІ та зв’язків з громадськістю Вінницької ОДА організувало літературно-пізнавальну акцію — інтелектуально-пошукову гру на вулицях Вінниці “М. Коцюбинський: письменник і просвітянин”. Стартували учасники інтелектуально-рухових змагань від пам’ятника ювілярові, де відбулось урочисте вшанування письменника з покладанням квітів — сонцесяйних соняшників великому сонцелюбові. А далі учасники 16-ти команд розгадували завдання, пов’язанні з творчістю та життєвим шляхом Михайла Михайловича, які були прив’язані до реалій проспекту Коцюбинського. Наприклад, студенти й школярі міркували над таким запитанням: “Очоливши чернігівську “Просвіту”, Коцюбинський займався організацією та відкриттям традиційного для тогочасного просвітянського руху закладу. На проспекті Коцюбинського є дві подібні назви, одна з них містить лише іменники, а інша — іменник із прикметником. Вкажіть обидві назви”. “Просвіта” на початку ХХ ст. традиційно органі-
Очевидець і літописець · “Слово кісток не має, але кістки ламає”. Македонське прислів’я · с. 13сторінка оригіналу ↗ Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл.
Видати всю творчу спадщину українського письменника, номінанта на Нобелівську премію, уродженця села Дермань, що на Рівненщині, Уласа Самчука заповзявся Національний університет “Острозька академія”. Зроблено ще один крок до мети — вийшов у світ третій том, до якого увійшли повісті “Марія”, “Чого не гоїть огонь” та збірка оповідань “Віднайдений рай”. Повість “Марія” — один з найвідоміших творів прозаїка, своєрідний реквієм про Голодомор 1933 року. У повісті “Чого не гоїть огонь” відтворено боротьбу українців-патріотів за незалежність держави. Оповідання, що увійшли до збірки “Віднайдений рай”, позначені враженнями письменника з часів його “першої європейської еміграції” 1930-х. У цих творах Улас Самчук поряд з відображеними подіями робить проекцію на малу батьківщину, “своєрідний рай” — село Дермань.
Ініціаторами видання творів письменника в Україні стали Оксана та Ярослав Соколики з Канади — розпорядники творчої спадщини Уласа Самчука. Саме вони надали ексклюзивне право на перевидання творів Острозькій академії як провідному центру української духовності й патріотизму. А почалося це перевидання з трилогії “Волинь”. Невдовзі, як зазначає перший проректор Острозької академії Петро Кралюк, планують видання четвертого тому творів Уласа Самчука.
Репортаж на тему · “У педагогічній діяльності — величезний простір для творчості”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Вдесяте відбувся міжнародний “Тиждень освіти дорослих” в Україні за сприяння Інституту ціложиттєвого навчання ЮНЕСКО. Тема цьогорічного тижня — “Освіта для дорослих сучасної родини”. Учасники Тижня зустрілися з членами Європейської асоціації безпеки, відзначили День Батька — засновника київської “Просвіти”, видатного українського просвітянина Бориса Грінченка, провели наукові конференції, семінари та “круглі столи” в Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному університеті ім. Григорія Сковороди, у столичних Скандинавській гімназії та Європейському університеті, Чернігівському вищому професійному училищі сфери побутового обслуговування, оглянули музеї Лесі Українки, Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, побували в козацькій столиці Батурині. Відвідали мистецькі заходи: концерти сестер Тельнюк, мистецький звіт творчих колективів Севастополя в Палаці “Україна”, театральні вистави.
Надія КИР’ЯН Фото автора
У Науково-методичному центрі аграрної освіти Міністерства аграрної політики України в Немішаєвому на Київщині, який очолює кандидат педагогічних наук Микола Хоменко, сприймають вихованців як членів великої родини. А сім’я чимала: 118 навчальних закладів І—ІІ рівня акредитації й 24 — ІІІ—IV рівня. Це 258 тисяч студентів і 17 тисяч педагогів. Про здобутки й турботи колективу розповіла заступник директора Тамара Угнівенко. Вона вважає, що саме сільські діти — носії української традиційної культури і можуть багато зробити для її збереження. Нинішній світ непростий з його віртуальними мультимедійними засобами, зневагою до родинних традицій, поширенням алкоголізму, наркоманії, незареєстрованих шлюбів, появою одностатевих сімей тощо. Щоб уберегти від шкідливих впливів молодь, педагоги вивчають, чим діти цікавляться, кого хочуть наслідувати. Провели анкетування. Понад 90 % студентів написали, що для них авторитет — батьки і лише 6 % зазначили, що беруть приклад із педагогів. Причини різні, одна з них та, що працю педагога держава не цінує. Багато талановитих викладачів покинули роботу за фахом і пішли заробляти на базари, будови тощо. 28 % позитивно ставляться до незареєстрованих шлюбів. Це означає, що вони бояться відповідальності, не хочуть мати дітей. Нація деградує. У цій ситуації педагоги мають докладати величезних зусиль, щоб зацікавити дітей, спрямувати на добро. Центр над цим працює. Президент Ющенко ініціював весняну толоку. 100 тисяч студентів і викладачів щовесни підтримують цей почин. Аграрникам доручили закласти парк у Батурині. Педагоги зібрали відмінників навчання, підключили дорослих і посадили 1500 дерев. Три роки їх доглядають, підсаджують. Усе доросле населення було здивоване, з яким захопленням працювали студенти. Директор коледжу щороку звітує перед громадою Немішаєвого, на цей звіт збирається до 800 людей. Працює телефонна лінія довіри, на якій вихователь може відповісти на питання батьків. У навчальних закладах проводять цікаві вечори, організовують всеукраїнські спортивні ігри, традиційний фестиваль “Софіївські зорі”, де в гала-концерті беруть участь 400—500 студентів тощо. “Родзинка” НМЦ аграрної освіти — Музей українського костюма та писанки, що його ініціювала і ним опікується Тамара Угнівенко. У створенні музею взяли участь понад 50 колективів аграрних ВНЗ, дослідивши специфіку одягу своєї області ХІХ—ХХ століть. Першими на пропозицію Тамари Миколаївни відгукнулися директор Борщівського коледжу Ярослав Козій та його заступник з виховної роботи Наталія Волощук. Зі студентами вони за три місяці відтворили жіночий і чоловічий костюми Тернопільщини. Нині в музеї — костюми всіх областей. “По зернинці визбирували студенти характерні особливості строїв своєї місцевості, їхню кольорову гаму”, — пише Т. Угнівенко в передмові до книжки про музей. А з яким захопленням розповідає про ці народні шедеври Тамара Миколаївна відвідувачам! Це справді диво. Костюми мають типові елементи: сорочка, плахта, запаска, керсетка, спідниця, фартух, вінок, стрічки, намисто, очіпок, чоботи; для чоловіків — штани, свитка, шапка, але різного кольору, з різними візерунками, технікою вишивки, оздоблення. У костюмі кожна людина, не втрачаючи належності до нації й місцевості, водночас може виявити власну індивідуальність, адже багатство візерунків — нескінченне. Візерунки не лише прикрашають, а й мають сакральне значення: сприяють добробуту, захищають від злих духів. Кожна квітка у вінку дівчини має символічне значення: чорнобривці — щоб не боліла голова, ромашка заспокоїть серце, квіти яблуні й вишні — мамина любов. Коричнева стрічка — символ землі-годувальниці; жовта — ясне сонце; зелена — природа, юність і краса; синя й блакитна — небо й вода; оранжева — хліб; фіолетова — розум; малинова — щедрість душі; рожева — достаток. Український костюм — це ціла філософія, життєлюбна, світла й добра. Над цим Тамара Миколаївна спонукає замислитися кожного відвідувача музею, а особливо студентів, причетних до його створення. Адже відтворюючи костюми, вони розмовляли з бабусями й дідусями, носіями народної мудрості, переймали їхній досвід, додавали ідеї, розкривали мрії. А творча фантазія юнаків і дівчат просто буяє. В музеї представлено найрізноманітніші писанки: традиційні крашанки, дряпанки, крапанки, мальовані воском, мережані, сорокаклини, травлені, зернівки, мармурові, вишиванки, фаберже тощо і навіть “церква зі страусового яйця”. Творять студенти разом із викладачами, батьками, братами й сестрами красиві вироби зі скла, дерева, інших матеріалів, картини зі шкіри, навіть з фарбованої манної крупи. Вони не лише в музеї, ними прикрашені стіни Центру. “Ось виставка художніх робіт директора Іллінецького аграрного коледжу Вінницької області В. Пиндуса. Хіба ж у такого наставника діти не виявлятимуть творчих здібностей?” — пишається кадрами Тамара Угнівенко. А на завершення екскурсії знайомить із донькою Ольгою. Родинне виховання дало добрі плоди: Ольга пише вірші, співає, малює, шиє костюми для виступів. У Немішаєвому учасники “Тижня освіти дорослих” почули багато цікавого. Зокрема, Надія Білик, завідувач кафедри педагогічної майстерності Полтавського обласного Інституту післядипломної освіти ім. М. Остроградського, розповіла про роботу “Вихід школи на нову модель”. Наприклад, за її теорією, Каленівська школа функціонує як школа — краєзнавчий музей, де кожен клас — філіал музею, Великопавлівська готує юних фермерів тощо. У педагогічній діяльності також величезний простір для творчості, а головне — підхід до кожної дитини, щоб учні знайшли власну ділянку роботи, де їм цікаво. Народна артистка України Людмила Марцевич поставила завдання подолати ізоляцію високого мистецтва від суспільства, запозичити досвід Німеччини, де дітей з наймолодших класів привчають до серйозної музики, а з шостого учні відвідують шість уроків музики на тиждень. Їх навчають не лише співати, грати, а й слухати твори. Світлана Ситникова, ректор Мінського обласного інституту розвитку освіти (Білорусь) висловила захоплення тим, скільки роблять в Україні, щоб зберегти українську ідентичність. У Білорусі — двомовність, і це неправильно. Світлана Володимирівна зуміла й здивувати нас: у Мінській області 35 % обласного бюджету виділяють на освіту. Нам би так! Підсумок Х міжнародного “Тижня освіти дорослих” зробив Сергій Болтівець, голова Всеукраїнського координаційного бюро Міжнародної громадсько-державної програми “Освіта дорослих України”, заступник директора Інституту психології ім. Г. Костюка АПН України. Він зазначив, що без “Просвіти” була б неможлива незалежна Українська держава. Робота ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, Товариства “Знання”, щорічні “Тижні освіти дорослих” дуже потрібні. Українцям притаманні високі пізнавальні прагнення. Треба досягти того, щоб усі мали вищу освіту, працювали не лише з молоддю, а й зі старшим поколінням. Тільки тоді постане сильна, міцна, справедлива демократична держава.
Ольга і Тамара Угнівенки. Своє вбрання Ольга виготовила сама
Культура · “Українська пісня може звучати, може бути модною, бо вона глибоко закорінена у народну”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Композитор і співак, лауреат міжнародних і всеукраїнських конкурсів, заслужений працівник культури України, лауреат літературно-мистецької премії імені Дмитра Луценка “Осіннє золото” Анатолій Сердюк завітав до нашої редакції… на чай. Ми пригощали його медом з батьківщини поета Василя Юхимовича. Пан Анатолій розчулився і згадав, як світлої пам’яті Василь Лукич зустрічав його, молодого запоріжця, в Києві, як “зірку”. Це було після його яскравого виступу на “Червоній Руті” 1991-го з піснею на слова Дмитра Павличка “Вставай, Україно!” Тоді пісню визнали символом року, вона звучала на радіо й телебаченні й принесла співакові велику популярність.
запорізька пісня звучить по всій країні, об’єднує Україну. — Чи не мріяли жити й працювати за кордоном? — Моїм принциповим рішенням було тільки рідне місто. Часто сучасники вважають, що українська пісня — “не формат”, треба співати по-російському або по-англійськи, бо це модно. Я ж завжди прагнув писати досконало, щоб довести суспільству, що українська пісня може звучати, може бути модною, бо вона глибоко закорінена у народну, яку співали далекі предки. Кажуть, офіційно дослідники описали більш як 100 тисяч народних пісень, але існує втричі більше ще не досліджених, не занотованих, не відомих науковцям. У кого єще такий скарб? А ми свого не шануємо, а слухаємо якусь примітивну московську попсу. Проте є й гарні російські пісні. Коли такі чую, мене завидки беруть, думаю тоді: чому ж у нас таких нема, ось нам би щось схоже! Тож їхати нікуди не збираюся — ні близько, ні далеко. Якби переїхав до Києва, втратив би свій запорізький колорит — широкий, напоєний степами мелос. Тут, мабуть, співав би не про степ, а про Хрещатик. У Запоріжжі разом із Ларисою Верьовкою і Григорієм Лютим ми зробили цикл пісень про Нестора Махна, де створили образ отамана, відмінний від того, який був за радянських часів, і від того, який пропагують нині. Це крайнощі: спочатку його подавали загалові як бандита й недоумка, а тепер — як п’яницю й бешкетника. Я досліджував цю тему, організовував культурологічну експедицію для пошуків частівок, бувальщин, пісень, і добре знаю, що Махно інший. У піснях використано мотив “Яблучка”, вірші Махна. Спочатку цю тему було важко “пробивати” на радіо й телебаченні, на концертах “доброзичливці” протестували, що співаю “про бандита”. — Кажуть, якось під час концерту в Запоріжжі директор “Мотор Січі” вийшов із зали, коли почали співати українською. — Чув цю історію, але сам не бачив. Це болюча для мене тема, бо після школи я працював на цьому підприємстві. Коли нинішній директор В’ячеслав Богуслаєв почув, як я співаю, й дізнався, що свого часу працював на заводі, запропонував допомогу. Він сприяв у створенні кліпу, друкуванні пісенників, допомагав організовувати концерти, презентацію пісенника в Українському фонді культури в Києві. Тож я щиро вдячний “Мотор Січі” й особисто В’ячеславу Богуслаєву за те, що він підтримував мене протягом кількох років. Але помаранчева революція розвела нас по різні боки барикад. Наші погляди не просто розійшлися, вони стали несумісні. Я виступив на київському Майдані, бо прагнув змін. Ішлося не так про підтримку Президента Ющенка, як про зміни в країні, в державі. Тоді допомога Богуслаєва завершилася. Я свідомо пішов на цей крок, бо передбачав такий розвиток подій, наївно думаючи, що хай буде мені погано, зате Україні добре. Із цього вийшло, що ні мені не добре, ні Україні. — Незабаром Ваш концерт у Національній філармонії України. Що співатимете? — Співатиму пісні з різних концертних програм, а їх у мене десять. Перша була 1993 року — “Козацькому роду нема переводу”, згодом лірична “Моя кохана”, “Я співаю для вас” у рок-ритмах, “Запоріжанки”, “Гуляйполе”, “Запоріжжя моє кохане”, танго, романси. Із кожної програми співатиму найкращі пісні. Хочу представити всіх поетів-співавторів — і запоріжців, і киян, і з інших міст. Особисто представити всіх не зможу, але кілька слів про кожного скажу, бо вони тепло відгукуються і про мене. Наш краянин Анатолій Рекубрацький якось сказав, що “Сердюк дав крила нашій поезії, й вона залунала піснями на всю Україну”. Іноді в Запоріжжі на концертах проводимо вікторини, ставлячи залу запитання, хто автор слів тієї чи іншої пісні. І глядачі завжди відповідають, за що отримують білети на наступні концерти. Тож представлятиму поетів: Григорія Лютого, з яким написано 30 пісень, Віру Коваль (теж 30), Анатолія Рекубрацького (сім), Петра Ребра (сім), Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Миколу Лукова, Вадима Крищенка, Ларису Верьовку, Олега Орача, Федора Млинченка, Світлану Короненко. — Ваші диски можна придбати? — Мої диски продають здебільшого на Майдані, бо зараз, хоч як це прикро, патріотична пісня вийшла з моди. На початку 1990-х був набагато більший попит, а відповідно, і пропозиція. Нині справжнє українське мистецтво, на жаль, програє. Та й загалом нинішня ситуація дискредитує українську ідею, вона не реалізувалася. Люди бачать те, що відбувається, й не заглядають у майбутнє. Ті з моїх земляків, які ще п’ять років тому вагалися, стали у лави супротивників українського. Знаю багатьох, хто ще недавно підспівував на моїх концертах, а тепер вони — по інший бік. Попри все, мені не соромно за жодну з пісень. Є серед них пісні на замовлення, і я пишаюся ними. Так, написав “Краю мій рідний” — до 70-річчя Запорізької області, гімни міст Гуляйполе і Пологи, гімни університетів — Запорізького національного й Запорізького технічного, спортивних команд. Людям вони подобаються, допомагають перемагати, надихають. Вірю, що невдовзі українську пісню оцінять і належно пошанують у рідній країні.
16 жовтня у Національній філармонії України відбудеться концерт Анатолія Сердюка. Митець запрошує шанувальників причаститися із глибокого джерела української пісні. Тож приходьте на свято українського духу.
Спілкувалася Олена ШУЛЬГА ня у весільні строї й найкращі коралі, в червоний святковий вінок. Випроводжання доньки, подруги до вівтаря завжди було радісно-сумною подією, тому співи нагадують плачі. Адже незабаром подруга стане заміжньою, донька назавжди покине отчий дім… Вражають уяву численні виставкові експонати: вишиті рушники з різних куточків України, картини із зображеннями весільного дійства, вишиті строї, музичні інструменти, скрині та столи зі святковим посудом і короваями, а також весільний “поїзд”. На тлі вишиванок, рушників і святкових столів незвичний вигляд має пара зелених вінків. Перед весіллям, у дівич-вечір, ці вінки плели (а в деяких місцевостях зшивали) з барвінку друзі молодого й молодої. Творячи їх, люди передавали любов і побажання щастя. У Карпатах вінок шили члени родини, і починаючи з найстаршої — прабабусі — пришивали кожен по листочку. А “відходи виробництва” виконували функцію, подібну до тієї, як у наш час букет нареченої: дівчата сипали барвінкове листя доріжкою до самого свого дому, щоб заміжжя прийшло і до них. Шлюбні вінки зберігали протягом усього життя. І, як відомо, раніше українські родини були міцними й дружними. Можливо, нині, коли шлюб втратив сакральність, а нелади і розлучення стали звичними, нам пора згадати, що весілля завжди було “єднанням на небесах”, просто треба повернути “технології” цього єднання, доки ми не втратили їх.
Культура · “Українська пісня може звучати, може бути модною, бо вона глибоко закорінена у народну”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ — Чи часто Вас, пане Анатолію, зустрічають, як “зірку”? — Тепер нечасто. Віднедавна зосередився на роботі у студії, випуску пісенних альбомів, культурній діяльності. Спільно з міським управлінням освіти організував пісенний конкурс про рідний край “Запоріжжя моє кохане”. Моє амплуа — оспівувати рідний край. Як член журі беру участь у багатьох пісенних конкурсах по всій Україні. Чую, що нема дитячого репертуару — дітям нічого співати. Вони співають старі піонерські пісні або щось про нерозділене кохання з репертуару Пугачової. Намагаються виконувати пісні російською або англійською мовами. У Запоріжжі українськомовних співаків небагато. Молоді, які починали в нашому місті, часто вирушають у пошуках щастя й слави в інші міста. Дуже багато запорізьких музикантів у Москві. Тож я єдиний у місті, хто тривалий час (відзначаю 20-річчя творчої діяльності) співає українською. Проте хочу, щоб мої пісні виконували й інші співаки. Так до співу долучаються діти. На День Незалежності на загальноміських концертах співають російськомовні пісні. Тому вирішив популяризувати творчість місцевих поетів, композиторів, спонукати їх до написання нових пісень про рідний край. Озираючись назад, можу з упевненістю сказати, що щороку дедалі більше дітей бере участь у пісенних конкурсах. За три роки кількість учасників збільшилась удвічі. — Чи думали про те, щоб переїхати із Запоріжжя в інший реґіон, де українцем бути легше? — Свого часу Назарій Яремчук запрошував до Чернівців (саме він допомагав мені робити перші кроки на великій сцені), адже всі “зірки” української естради вийшли з Чернівецької філармонії. Тоді не погодився, бо в Запоріжжі було цікаво й приємно працювати. Згодом надійшла пропозиція від ансамблю пісні й танцю “Донбас”, запрошували до Києва солістом оркестру радіо й телебачення. Не поїхав тому, що перебував на підйомі, мої пісні користувалися популярністю. Вирішив, що житиму в Запоріжжі, а гастролюватиму по всій Україні. Мої співавтори мешкають саме в Запоріжжі: Петро Ребро, Григорій Лютий, Анатолій Рекубрацький. І це мені вдавалося до кінця 90-х років. А тоді на естраду вийшов шоу-бізнес, закупили ефір, і змагатися з грошовими мішками я не зміг. Тому мене відсунули на задній план. Тепер співаю де безплатно, де за символічну плату. Мої концерти показують телеканали “Культура”, “УТР”, канали місцевого телебачення у Вінниці, Криму, пісні можна почути на Національному радіо. — За кордоном це оплачується, а як у нас? Чи отримуєте матеріальну винагороду за те, що суспільство користується здобутками вашої інтелектуальної праці? — Радію з того, що з мене грошей за це не беруть. Проте справедливості заради слід додати, що за гастролі платять. Бували поїздки до Львова, Донецька, інших міст. Так
Леся СЕЛЕЦЬКА
Осінь, за народною традицією, — пора весіль. Тим, хто збирається ступити на весільний рушничок, та й не тільки їм, варто відвідати виставку “Українське весілля”, що відкрилася в Національному центрі народної культури “Музей Івана Гончара”. Тут кожен зможе не лише побачити понад 150 експонатів, пов’язаних зі святкуванням цього особливого дня в різних реґіонах України, а й дізнатися про його сакральну складову. Під час відкриття виставки її куратор, заступник директора центру з науково-фондової роботи Юрій Мельничук розповів про глибокий духовний зміст шлюбних традицій України. За його словами, весілля було одним із найсерйозніших обрядів. Здебільшого воно тривало сім днів. Кожен день був пов’язаний із певною планетою, з певним аспектом, що мало запрограмувати подальше життя пари. Починалося дійство у неділю — день Сонця, що мало дати позитивний імпульс для майбутнього подружжя. Цього дня молодих благословляли батьки. Понеділок — день Місяця, важливий для жінок: це був день переходу зі стану дівчини до стану жінки. Пан Мельничук зауважив, що у наш час весілля здебільшого починають у суботу, щоб гості могли погуляти у вихідні. А субота — день долі. Раніше цього дня починали вишивати сорочки на смерть. Юрій Олексійович покритикував сучасну традицію купувати вишивані рушники на базарі. Він переконаний, що у весільному рушнику важлива не матеріальна складова, а духовна.
На весілля молоді повинні були одягати найкраще, найсвятковіше вбрання з багатьма прикрасами, з великою кількістю червоного кольору — щоб життя було у щасті й достатку. На жаль, багато традицій уже давно забуто. Наприклад, короваю раніше не купували — його пекли найшанованіші в громаді господині, що вже мали дітей та були щасливі у шлюбі. Так вони передавали трохи свого сімейного щастя новоствореній парі. Була така прикмета: як печеться коровай — так і житиме молоде подружжя. Деякі традиції нині трансформувалися: наприклад, раніше не тільки гості обдаровували молодих, а й молоді — гостей. Навіть у радянські часи гостям дарували рушники — щоправда, вже не вишиті, а махрові. Окремі призабуті обряди продемонстрували під час відкриття виставки столичні фольклорні колективи. Гурт “Рожаниця” відтворив обряд завивання весільного гільця, який символізував створення сімейного гнізда. Деревце прикрашали квітками, стрічками, колосками, а в деяких місцевостях ще й цукерками — щоб спільне життя було солодким. Гурт “Роксоланія” показав ритуал вбирання нареченої — заплітання коси, одяган-
Пісня поміж нас · “За піснями народу можна зрозуміти, чи він розвивається, чи починає деградувати”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
успіхів в освоєнні української мови та вивченні української культури. Хотілося б, щоб візити американських учасників до України, яка для більшості з них є історичною Батьківщиною, були регулярними, а проект “Глибокий колодязь” Ірини Шинкарук успішно завершився. Співачка планує випустити ці записи у мультимедійному форматі. Погожої серпневої днини вони потрапили до Школи україністики, щоб уперше відкрити для когось українську пісню й культуру. Так само вони мають потрапити до кожного українського посольства, до бібліотек, шкіл, університетів. Проте до цього ще далеко. Співачка прийняла вольове рішення: проект української пісні реалізовувати силами самих українців. За участі іноземців справа могла б просуватися швидше й легше… На жаль, для нас і для України. А Пісні байдуже, вона й не таке переживе. У неї за плечима — тисячоліття.
Пісня поміж нас · “За піснями народу можна зрозуміти, чи він розвивається, чи починає деградувати”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Пісня, музика, як і живопис, миттєво долають будь-які мовні, культурні, ментальні, психологічні лінії поділу поміж людей. Кращого й ефективнішого комунікатора людство не придумає, попри будь-які технологічні й інформаційні поступи. Бо цей комунікатор активізує мову сутностей, єдино універсальну й абсолютно щиру. Тому саме народний спів як духовний код національної культури українців і представили організатори Літньої школи україністики й українсько-американського літнього табору для молоді при Києво-Могилянській академії до уваги учасників цього проекту. Простоту форми й глибину змісту народного мелосу юним американцям й українцям розкрила українська співачка Ірина Шинкарук. Саме її майстер-клас у рамках проекту “Глибокий колодязь” за якусь годину-дві долучив молодь із різних країн, з різним соціальним досвідом і музичними смаками до народної пісні.
Жанна БЕЗП’ЯТЧУК
Ірина Шинкарук — унікальна співачка, особистість-митець, поетеса. На музичних просторах України її творчість — це оаза справжності, дефіцитної за нинішніх наших грошоцентричних реалій. Ірина — авторка двох поетичних збірок “Народження голосу” та “Відчуваю”. Вона восени 2004-го розпочала новаторський акапельний проект “Глибокий колодязь”. На дні “глибокого колодязя” накопичуються народні солоспіви, які записала співачка та її команда у найрізноманітніших сакральних місцях України: храмах, музеях, печерах, палацах, на великих підприємствах й у горах. Пані Ірина виконує стародавні пісні (деяким із них понад дві тисячі років), приміром “Поміж двома дорогами”, яку співачка виконала для учасників українсько-американського табору. Ірина Шинкарук розповіла, як записували пісні на Божій горі в Почаєві та в київському храмі Життєдайного джерела, на заводі “Авіант” і в кримській печері Карані-Хоба. Учасники майстер-класу мали змогу послухати записи й почути цікаві історії про дива, які творить пісня. Так, після запису солоспівів у соляній шахті на Донеччині співачка отримала о четвертій ранку від журналістів з обласного телебачення смс-повідомлення. У ньому вони зізнавалися: їх настільки вразило почуте й побачене, що вони цілу ніч переглядали записане відео в студії. А між іншим, втомлена знімальна група не мала особливого ентузіазму затримуватися надовго в соляній шахті, щоб спостерігати за записами. Проте пісня все і всіх змінила. Принаймні на якусь мить. “За піснями народу можна зрозуміти, чи він розвивається, чи починає деградувати. Колись казали, що в Україні 10 відсотків пісень для скакання, а 90 — для духу. Тепер — навпаки”, — зазначила Ірина Шинкарук. “Я відчула силу української народної пісні, коли почала багато співати в місцях запису, і побачила, як люди змінюються. Які вони на початку зустрічі напружені, нашорошені, і як змінюються після того, як стали безпосередніми учасниками цього дійства, — розповідає Ірина Шинкарук. — Їм раптом самим хочеться переповісти, які вони пісні чули від своїх бабусь. А ці спогади, почуті пісні оживають у найскладніші хвилини життя”. Деякі з американських учасників табору, взявши участь у майстер-класі, вперше почули український народний солоспів. Так вони отримали свої перші спогади й пісенні враження, які мають таку тривалу й могутню
Петро Гончар, Ірина Шинкарук, Олесь Санін з дружиною силу. Хоч у насиченому графіку табору, що тривав місяць, майстер-клас був лише однією з багатьох подій, екскурсій та зустрічей, він добре запам’ятався учасникам. “Мені дуже сподобалося, як звучать ці пісні. Доти я такого не чув”, — переповів свої враження Микола, що приїхав до табору з Нью-Йорка. Учасникам Літньої школи україністики та українсько-американського табору при Києво-Могилянській академії варто побажати
Пісня поміж нас · “За піснями народу можна зрозуміти, чи він розвивається, чи починає деградувати”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ 0 9 0 3 8
Пісня поміж нас · “За піснями народу можна зрозуміти, чи він розвивається, чи починає деградувати”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН
23 грн 42 коп. 12 грн 36 коп.
Пісня поміж нас · “За піснями народу можна зрозуміти, чи він розвивається, чи починає деградувати”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Перший заступник головного редактора
Ніна ГНАТЮК 279-49-47 Заступник головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47 Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Пісня поміж нас · “За піснями народу можна зрозуміти, чи він розвивається, чи починає деградувати”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК Відділ культури
Сергій КЛИМКО 279-49-47 Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури
Олена ШУЛЬГА 278-63-69 Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Інтернет-редактор
Євген БУКЕТ 279-39-55
Черговий редактор
Сергій КЛИМКО
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10"Б, м. Київ, 01001
E"mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301238 Наклад у вересні — 35 600
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,27 грн. на 3 місяці — 12,36 грн.
4 820095 780016