Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “В цім народі, в серцях — не тільки солов’ї, а й Мамаї і гайдамаки!” · с. 10сторінка оригіналу ↗

КОВПАКІВКА І ДАЛІ

Слово Просвіти, №38 за 2009 рік

Олександру Нем’ятому І Сей дух, що бродить селами вздовж рік в ловитві тих, котрі пішли у позасвіття, кремезної статури чоловік, що озивається, бува, на ймення Вітя, сей дух, котрий забув про людський вікі переїхав грань тисячоліття на велику старому, на Оріль погляне, як зурочить, заздрим оком, по-вовкулачи зиркнувши з-під брів і на педаль зіпершись, якось боком з прискоком — на сідло, і — в далеч піль, і в далечі стає вже справжнім вовком, і звідти, коли повний місяць, чуть якісь непевні звуки, що морозом по шкірі людській хутко промайнуть, і погляд стигне, буцім під наркозом тоді, виття і скімлення, і лють в смерч степовий ввійде з анабіозом — впаде на села, присілки, мов пил, пролізе в душу, в хату, до господи, перекопилить все на свій копил, очима блисне на криничну воду і ремигне над яслами, як віл, й почне щось виколупувать зі споду. ІІ Сей вічний голод, заздре і тупе в тутешніх часом те переважає, що є в легендах; а чого немає, те ходить попідтинню як цабе і оком все під себе підгрібає; жує своє, а дивиться за тин, що у сусіда, чим, бува, багата сусідська хата, скаже і — затин… і неміч від щелеп вилупкувата застигне, ніби в зад встромили клин. ІІІ Призахідного сонця колесо поволі падає у скіфський степ і кришиться на лінії по небосхилу; номадам, будівникам нових цивілізацій те б не привиділось, якби утримували силу у сайдаках, у глечиках і в головах своїх на роздоріжжях степових доріг і перехрестях доль усіх народів; місяцевий ріг у туманці легкому обіч грандіозних зрушень, обвалів темряви й вогню; тут дикі груші, як дуби, і солов’їв, як тих грушок, тих дичок! Крем’янисто попіл осідає і велично зводяться готичні храми, Готія в степу, скло блакитне пугарів, прикраси готських дів, терпуг зачистить крицю хмар пообіч храму, за мальвами на скринях — домалюєш краму й святкового вбрання узори, плахт, наміток, візерунків хрещатих на узорчатому полотні — всього, що тут лишилось по війні, якою горизонти охоплено щовечора, і вітер понад очеретами збирає зграї мініатюрних чайок і вони кигичуть, як у пісні; час минає, а вони кигичуть, голосільниці, і ластівки, як смерчі, збиваються у велетенські зграї, й до ночі небо застує напроти сонця догоряння Ластівочий Бог. ІV Корови переходять річку вбрід, вгорі затону сонце багряніє і падає не в море, а в Оріль; а щойно споночіє, трасують зорі врізнобіч, і солов’ї на петровому батозі, на глоді, на колоді старої груші, все дзвенить і вибухає

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин