Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “В цім народі, в серцях — не тільки солов’ї, а й Мамаї і гайдамаки!” · с. 10сторінка оригіналу ↗

ГАРЯЧІ МАЛЬВИ ПРИОРІЛЬСЬКИХ СІЛ

Слово Просвіти, №38 за 2009 рік

Із темних вікон джипів лине джаз, а ти у сиротинці поміж скринь і мальв, і заходу вкраїн окрадених, покраяних нуворишами із країн колишніх каганатів й халіфатів, які не розуміють вже й на маті, що годі землю нищити, що годі винародовлювати край, що в цім народі, в серцях — не тільки солов’ї, а й Мамаї і гайдамаки! Нові атаки мерів без’язиких. Їм все до сраки! Одного разу свиснуть раки — і овид у багряниці впаде на води річки, на далеку перспективу, що швом поміж водою й небом шукає опертя на праведників мізки, на імперативи людей, посічених, зголодоморених, пощезлих, на мить у цих пейзажах лиш воскреслих. V Під ожередом хата, по війні зібралися селяни на толоку, при березі поставили її, з дубовою лиштвою, світлооку; внизу в город підходила Оріль, і ятері з линами й карасями були в часи великих водопіль і в посуху приводили до тями від гренадерів царськосільських до героїв-асів Другої, тієї, після якої на городі дот, чи рів, лишився в заростях алтею; стоїть ця хата — пам’ятка часів середини ХХ століття, та ґанок дерев’яний геть просів, дупло у груші зяє і крізь віття на запустіння вказує, це знак, яким час на деревах ставить мітку під серцем, без якого неясна суть дійства, що видовжує, мов нитку для хідників, цю тяглість степову, яка, на скринях, вкрита шаром часу, з-під патини скресає, і павук кладе стьожками пам’ять тому асу, котрий осів десь, може, у Москві, забувши односельців і толоку, а син його давно вже обрусів і донька зволгодонилась жорстоко, а хата все стоїть у тій красі і сходяться неквапно часом люди до неї на дідівські карасі, на поминки з’їздяться звідусюди. VI За гасовою лампою три скрині (навіщо так багато цій людині, що безголів’ям стали для своєї землі, пороздавались на трофеї. Всі барви скринь ідуть за ним у небо, як апокаліпсис, все входить прямо в тебе — край, що згасає, іскри загасання дібров, гаїв і піль ув океані, та після смерку — ніч, а на світанні побачиш барв суцвіття і під лепом, що, мов на сканер, ляжуть понад степом. VII Окрасою тинів, старих парканів, занедбаних дворів біля повітки чи за клунею, в хатах під стріхами, біля драбин, нагадуючи нам ідилію сільську, стрічки дівчат і парубочий сміх, вони стоять осиротіло на белебнях, вітрів не помічаючи, очей не тішачи, один шовковий смуток — велич цих рослин, що, в барокові строї найшляхетніших фемін уплетені, захоплювали вельможні погляди в палацах; тепер вони стоять на трасах, покинуті на поглум свинопасам, що пересіли в “ланоси” і “джипи”, яких цікавлять дупи голі в кліпах, ці дальнобійники короткохвильові, у них не стане мізків на “кіно”, не те, що на… що вимерло давно. Але в хисткій структурі стебел мальв, розташуванні пуп’янків і листя, відтінках пелюсток, поставі гордій заховано готичну сутність храмів, прагнення злетіти і те, що душі предків надихало на співи, а очі до невидимого Бога підіймало, розіп’ятого і живого, у ризах з мальвами,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин