Погляд · “Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була”. Павло Тичина · с. 8сторінка оригіналу ↗
РОЗМОВА Звертаюся до вас, колишні й майбутні президенти, до Президента Віктора Ющенка, а першочергово — до колег-митців, небайдужих до майбутнього України.
Слово Просвіти, №38 за 2009 рік
Перше питання: — Кому економічно належить Україна? Ви правильно подумали? Друге питання: — Чи можна покласти на терези економіку, ідеологію, культуру — на противагу душі народу. Що переважить? І тут маєте рацію. А щоб склалося навпаки, потрібно створити світовий (чи державний) кризово-економічний прецедент, який не давав би людині розслабитися і дивитись на світ поіншому. В Україні, як у жодній країні світу, відкрито безліч мистецьких, релігійних і культурних центрів, всіляких молодіжних і ветеранських організацій. Тільки який результат їхньої діяльності? Часом виникає прозаїчне запитання: а чи не створюють усілякі фонди, разом із державними вливаннями для того, щоб кілька людей могли непогано перечікувати кращих посад? Чи багато митців отримали від тих фондів допомогу, чи багато національно значимих проектів знайшли реальне втілення? Тим часом народ залишається соціально і юридично не захищеним від злочинності, дитячої проституції, работоргівлі тощо. Попри те, що створено ще й безліч громадських правозахисних організацій. Ідучи вулицями, бачимо, що будинки рясніють вивісками контор нотаріусів і юристів, фінансових установ, банків і т. ін. А знайдіть-но вивіску про те, що тут розташована організація, яка опікується безпритульними дітьми. Візьмімо конкретно Київ — столицю держави. Сміємося, кепкуємо з мера Черновецького, вважаємо його дії неадекватними, поспішаємо встановити діагноз його хвороби. Якої? Чи не здається вам, що діагноз потрібно встановлювати нам самим? Це не він хворий, а ми, що обрали й терпимо його збиткування над нами. Нагадаю якщо не простим громадянам, то так званим дипломованим, узаконеним “патріотам”, державникам: глядіть, аби невдовзі не справдилося народне прислів’я: “У владу вносять на подушках, а з влади — на вилах”. Черновецький, який останнім часом зник з екранів телевізорів, добре вибудував свою виставу і знає її фінал. Як думаєте, чи почувався б упевнено і поводився так цинічно мер, за якого проголосувало менше 15 % мешканців Києва, якби не відчував підтримки когось таємничого, хитрішого, загадковішого, підступнішого, якби за цим експериментатором з нашими долями не стояв таємничий Мефістофель чи то із самої України, чи, може, з іншого центру? Руйнувати Україну стало політичною професією, а наносити перший удар у її серце — визначальною методою. У Києві проводиться експеримент з руйнації України. У разі успішного завершення можна поширювати на всю державу. Руйнація духовної аури столиці і людини проведена успішно. Київ — уже уніфікований мегаполіс, де всі історичні острівці згасли, розчинилися серед невиразних сучасних новобудов. Біля Оперного театру звели елеватор, який причавив куточок неповторного буття столиці. Скільки таких прикладів міг би навести кожний, хто знає Київ у його історичному вияві? Навіть комуністи не наважилися змінювати обриси центру міста, а сучасна влада? І знову до Т. Шевченка: Думайте, читайте… На мистецьких зібраннях і дискусіях висловлюю думку щодо поверховості й декоративності сучасного українського мистецтва, отримуючи спротив і звинувачення від колег-митців, дивуюся, чому вони не можуть утямити, що поверховістю, декоративним замилуванням митці остаточно й безповоротно втрачають власний народ. Я створив цикл образно-символічних станкових картин “Українська ніч”, що експонувалися на кількох виставках, увійшов у доробок, який номінувався на Національну премію України ім. Тараса Шевченка. Коли документи — подання від Шевченківського національного заповідника в Каневі лягли на стіл Шевченківського комітету, один з канцеляристів зауважив: — Нехай називається просто цикл станкових картин, а то воно якось — не зовсім… Що воно — “Українська ніч”? Зрозуміло. В Україні повсюди і завжди світить сонце. А після виходу книжки Т. Шевченка “Давидові псалми” з моїми гротесковими офортами листи з осудом від “народу” отримали не тільки музей Т. Шевченка в Києві та Національний Шевченківський комітет, а і сам Президент Л. Кучма. Я зрозумів, що це моя творча перемога. До байдужого нічиєї уваги не привернеш, навіть ворога. І зрозуміло, чому надійшли ці листи. Антиукраїнці в образах і типажах упізнали себе. А вони не звикли, щоб їх зневажали і розвінчували. Центр сучасного мистецтва, очолюваний п. Пінчуком, і є однією зі складових створення штучного інтелекту чи то перетворення нашого інтелекту на штучний. Можна з подивом спостерігати, як сучасні ідеологи від мистецтва — державники, урядовці — власною присутністю і словесними захопленнями, а експерти в царині сучасних мистецтв схвально відгукуються, ба ні, говорять про цінність виставок — інсталяцій некрофільства, призначених для руйнації світоглядних і духовних українських традицій. Ось таке роздвоєння особистості й на всіх рівнях нашого буття.
Або пам’ятник В’ячеславу Чорноволу. Шоколадна фігура, оздоблена тягарем декоративного ярма, — без образу, символу й смаку. Або невиразний пам’ятник Георгію Ґонґадзе — в парку серед будинків, які побудувало для своїх працівників ЦК КПРС і КДБ. Складається враження, що пам’ятники нашим героям замовляють люди байдужі, а виконують ще байдужіші. Прикро, що таких творінь з’являється дедалі більше. Не можу не згадати й про те, що майже в кожному селі ще стоять безрукі й безногі, а часом і безголові Ульянови, виглядаючи з бур’янів на творіння уже теперішніх гетьманотворців. А поряд з тими напівзруйнованими Ульяновими по 2—3 генделики-розливайки — 40-градусної “Гетьманської” на 20—30 сільських осель. Страшно. Вибачайте, отут виступаю як художник-реаліст, а не символіст.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
