Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
«ЧЕРВОНА РУТА»’09: ЗАКРІПИТИ ПРОЙДЕНЕ
Слово Просвіти, №38 за 2009 рік
ЛИСТ ЧИТАЧА — ДО ДРУКУ!
Юрко ЗЕЛЕНИЙ
Хоч би хто що казав, але якби не забава “Червона Рута” 1989 року, то не було б у нас такого явища, як Українські Сучасні Підмостки. Упевнений у цьому на всі сто пудів! Зауважте: свідомо не кажу про всю видовищну галузь — такий-сякий шоу-биз оголених і безголосих, звісно, з’явився б, нікуди він не подівся б, але ось гуртів, виконавців, котрі свою справу роблять із сенсом і творчо, — їх би точно не було. Потовклися б усі оті “БГ” (саме в українському розумінні — Брати Гадюкіни), “ВВ”, “Кому Вниз”, Марія Бурмака, “Скрябін”, “Плач Єремії”, Руслана, Катя Чіллі, “Танок На Майдані Конґо”, Юлія Лорд, “Тартак”, “Мотор’ролла” та багато інших, кому цей злет дав натхненний поштовху світ, — потовклися б, як риба об лід, та й зійшли б на манівці-задвірки. Зрозуміло, що далеко не кожен, кого запалила “Червона Рута”, витримав випробовування часом, не кожен дав собі раду в суспільстві, що поклоняється богу Споживу, але водночас усі співці, котрих ми нині вважаємо притчами українських рок-та поп-, вийшли саме з “Червоної Рути”. Навіть Ірця Білик та Натася Могилевська, які хоч і “трансформувалися” з часом, та все ж невідомо, де вони зараз були б, якби не виринули на “Червоній Руті” ‘89 і ‘95 років. Та що гудці: якби не “Червона Рута”, то невідомо, чи постала б на світі така країна, як Україна! Без перебільшення! Це зараз легко казати: фестиваль, забава, а у вересні 1989-го, майже рівно за два роки до проголошення Незалежності, під час проведення І “Червоної Рути”, багато глядачів у прямому розумінні по голові міліційним кийком (тодішні дотепники прозвали це знаряддя утихомирення “демократизатором” або “демократкою”) отримав за…. Тризуб і Жовто-Блакитний Стяг! Не вірите?
Ну то попитайте в очевидців тих подій, учасників. Благо, не так багато літ минуло, тож спогади з пам’яті ще не вивітрилися. А згадати є чимало. Ну хоч би те, як стражі порядку при вході на міський стадіон, де розгорнулися підмостки “Червоної Рути”—89, обшукували всіх на предмет Українських Національних Знаків: не дай Боже, аби хтось проніс жовто-блакитне полотнище! Особливо прискіпливо обшукували молодь у вишиванках. Втім, для юних і запальних це не ставало на заваді: правдами і неправдами наші знамена все одно потрапляли на концертний майданчик. Вдавалася тодішня юнь і до інших хитрощів. Наприклад, вбиралася у жовто-блакитний одяг: жовта майка та блакитні джинси або щось у такому дусі. Прикметно, що розмаїтих представників “інтердвіженій” (шановний Читач пам’ятає, що це за бяка така? Читай: кадебістських “шісток” з “кумачево-лазуревими” полотнищами) теж вистачало. Було смішно дивитися, як комсюки та іже з ними кривили мармизи під час виступів “ВВ”, “БГ” та Сестрички Віки: мабуть, відчували, що своїми піснями виконавці з них хоч і не прямо, та все ж глузують. Тогочасний совєцький режим полював не лише за прапорами. Навіть сцену на міський стадіон доводилося проносити… уночі якимись потаємними ходами, буквально по одній монтажній трубі! Незабутньою була й хода Чернівцями великої кількості людей у національних строях чи стилізації під них. Як тоді казали в проукраїнськи налаштованих колах: ходили будити народ. Класики не вийшло: вигостреної сокири не прихопили, обійшлося кількома роздертими нині вже державними стягами та синцями від “демократки”. Хоча гарячі парубоцькі голови готувалися і до рішучіших дій: древка до знамен робили розбірними на кілька частин, які в разі потреби швидко перетворювалися на ваговиті списи для відсічі ворога. Словом, точно як один із переможців ЧР’89 — гурт “Кому Вниз” співає: Я візьму з собою тризуб, То не тризуб — вила, Та й піду ген за обрій, Де гуляє сила. Проте чи не найяскравішою була крапка дійства, коли ціла когорта молодих людей у національному вбранні прорвала міліційні кордони, вирвалася до підмостків і разом з учасниками фесту на повні груди, на всю гучність гримнула: “Ще не вмерла!” Чернівці завмерли…. Правоохоронцям не залишалося нічого, як скреготати зубами: надто багато представників засобів оповіщення з усього світу було на дійстві, а міць СРСР — уже далеко не та, що раніше. Минуло 20 літ. Багато тодішніх двадцятирічних нині вже й самі мають дітей під два десятки літ. Сьогодні ніхто привселюдно ніби й з рук Українських прапорів не видирає (не факт!), “Ще не вмерла” наче є повноправним славнем держави, однак… Однак неспокійно в “данському” королівстві. Розслабитися і просто поринути суто у співи та гуди молодим піснярам якось не виходить. Доводиться щодня підтверджувати право на існування жовто-блакитних барв і повторювати, наче мантру, оте “Ще НВУ”. І хай можна обійтися без древка з арматури, однак ще одна хода-нагадування про те, хто в хаті господар, не завадить. Тож до цьогорічної червоно-рутівської ювілейної ходи, яка відбулася у Чернівцях 17 вересня, — у день, від якого 1939 року Західна Україна на власній шкурі почала відчувати, що таке енкаведистська “добродушність”, — залучили учасників-очевидців подій, яким 20 років, їхніх нащадків і просто гідних онуків прадідів славетних. Старші згадали, як було, молодші дізналися, як слід чинити, аби не потрапити в халепу, що її маємо й досі. “Червона Рута” назавжди повернулася в Чернівці.
ОЛЬГА ТОКАРЧУК У КИЄВІ
АНАТОЛІЙ СЕРДЮК: З ВІРОЮ Й ПІСНЕЮ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
