Культура · “Українська пісня може звучати, може бути модною, бо вона глибоко закорінена у народну”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
«ТЕХНОЛОГІЇ» ЄДНАННЯ НА НЕБЕСАХ
Слово Просвіти, №38 за 2009 рік
— Чи часто Вас, пане Анатолію, зустрічають, як “зірку”? — Тепер нечасто. Віднедавна зосередився на роботі у студії, випуску пісенних альбомів, культурній діяльності. Спільно з міським управлінням освіти організував пісенний конкурс про рідний край “Запоріжжя моє кохане”. Моє амплуа — оспівувати рідний край. Як член журі беру участь у багатьох пісенних конкурсах по всій Україні. Чую, що нема дитячого репертуару — дітям нічого співати. Вони співають старі піонерські пісні або щось про нерозділене кохання з репертуару Пугачової. Намагаються виконувати пісні російською або англійською мовами. У Запоріжжі українськомовних співаків небагато. Молоді, які починали в нашому місті, часто вирушають у пошуках щастя й слави в інші міста. Дуже багато запорізьких музикантів у Москві. Тож я єдиний у місті, хто тривалий час (відзначаю 20-річчя творчої діяльності) співає українською. Проте хочу, щоб мої пісні виконували й інші співаки. Так до співу долучаються діти. На День Незалежності на загальноміських концертах співають російськомовні пісні. Тому вирішив популяризувати творчість місцевих поетів, композиторів, спонукати їх до написання нових пісень про рідний край. Озираючись назад, можу з упевненістю сказати, що щороку дедалі більше дітей бере участь у пісенних конкурсах. За три роки кількість учасників збільшилась удвічі. — Чи думали про те, щоб переїхати із Запоріжжя в інший реґіон, де українцем бути легше? — Свого часу Назарій Яремчук запрошував до Чернівців (саме він допомагав мені робити перші кроки на великій сцені), адже всі “зірки” української естради вийшли з Чернівецької філармонії. Тоді не погодився, бо в Запоріжжі було цікаво й приємно працювати. Згодом надійшла пропозиція від ансамблю пісні й танцю “Донбас”, запрошували до Києва солістом оркестру радіо й телебачення. Не поїхав тому, що перебував на підйомі, мої пісні користувалися популярністю. Вирішив, що житиму в Запоріжжі, а гастролюватиму по всій Україні. Мої співавтори мешкають саме в Запоріжжі: Петро Ребро, Григорій Лютий, Анатолій Рекубрацький. І це мені вдавалося до кінця 90-х років. А тоді на естраду вийшов шоу-бізнес, закупили ефір, і змагатися з грошовими мішками я не зміг. Тому мене відсунули на задній план. Тепер співаю де безплатно, де за символічну плату. Мої концерти показують телеканали “Культура”, “УТР”, канали місцевого телебачення у Вінниці, Криму, пісні можна почути на Національному радіо. — За кордоном це оплачується, а як у нас? Чи отримуєте матеріальну винагороду за те, що суспільство користується здобутками вашої інтелектуальної праці? — Радію з того, що з мене грошей за це не беруть. Проте справедливості заради слід додати, що за гастролі платять. Бували поїздки до Львова, Донецька, інших міст. Так
Леся СЕЛЕЦЬКА
Осінь, за народною традицією, — пора весіль. Тим, хто збирається ступити на весільний рушничок, та й не тільки їм, варто відвідати виставку “Українське весілля”, що відкрилася в Національному центрі народної культури “Музей Івана Гончара”. Тут кожен зможе не лише побачити понад 150 експонатів, пов’язаних зі святкуванням цього особливого дня в різних реґіонах України, а й дізнатися про його сакральну складову. Під час відкриття виставки її куратор, заступник директора центру з науково-фондової роботи Юрій Мельничук розповів про глибокий духовний зміст шлюбних традицій України. За його словами, весілля було одним із найсерйозніших обрядів. Здебільшого воно тривало сім днів. Кожен день був пов’язаний із певною планетою, з певним аспектом, що мало запрограмувати подальше життя пари. Починалося дійство у неділю — день Сонця, що мало дати позитивний імпульс для майбутнього подружжя. Цього дня молодих благословляли батьки. Понеділок — день Місяця, важливий для жінок: це був день переходу зі стану дівчини до стану жінки. Пан Мельничук зауважив, що у наш час весілля здебільшого починають у суботу, щоб гості могли погуляти у вихідні. А субота — день долі. Раніше цього дня починали вишивати сорочки на смерть. Юрій Олексійович покритикував сучасну традицію купувати вишивані рушники на базарі. Він переконаний, що у весільному рушнику важлива не матеріальна складова, а духовна.
На весілля молоді повинні були одягати найкраще, найсвятковіше вбрання з багатьма прикрасами, з великою кількістю червоного кольору — щоб життя було у щасті й достатку. На жаль, багато традицій уже давно забуто. Наприклад, короваю раніше не купували — його пекли найшанованіші в громаді господині, що вже мали дітей та були щасливі у шлюбі. Так вони передавали трохи свого сімейного щастя новоствореній парі. Була така прикмета: як печеться коровай — так і житиме молоде подружжя. Деякі традиції нині трансформувалися: наприклад, раніше не тільки гості обдаровували молодих, а й молоді — гостей. Навіть у радянські часи гостям дарували рушники — щоправда, вже не вишиті, а махрові. Окремі призабуті обряди продемонстрували під час відкриття виставки столичні фольклорні колективи. Гурт “Рожаниця” відтворив обряд завивання весільного гільця, який символізував створення сімейного гнізда. Деревце прикрашали квітками, стрічками, колосками, а в деяких місцевостях ще й цукерками — щоб спільне життя було солодким. Гурт “Роксоланія” показав ритуал вбирання нареченої — заплітання коси, одяган-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
