Про-читання · “Тексти, які мають таку різну інтенціональність, зібрані в одному томі, створюють велике контрастне панно”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
ВИЙМІТЬ ЙОГО З ШУХЛЯДИ! Антонич Б. І. Повне зібрання творів / Перед+ мова Миколи Ільницького; упорядкування і коментарі Данила Ільницького. — Львів: Літопис, 2009. — 968 с. + 32 с. ілюстр.
Слово Просвіти, №38 за 2009 рік
Назарій НАЗАРОВ, студент Національного університету “Києво-Могилянська академія”
Цього року водночас минає 100- річчя із дня народження поета (Богдана Ігоря Антонича) і стилю (футуризму, маніфест якого теж вийшов 1909-го). Цей випадковий збіг у ході написання есею втратив свою позірну випадковість і спричинився до низки міркувань. Повне зібрання творів будь-якого автора — це певна випроба для сучасної виданню філологічної культури. Тому творці книжки (зокрема Данило Ільницький, якому належить уся текстологічна робота в архівах, упорядкування і примітки; автор передмови професор Микола Ільницький; редактори Ірина та Микола Старовойт), напевне, добре розуміли свою відповідальність, бо книжка має ґрунтовний науковий апарат і стане у пригоді всім зацікавленим постаттю Антонича. Але, виявляється, перед читачем, який намагається зрозуміти суть та актуальність Антонича, постає не менше серйозних проблем, ніж перед видавцями. Після прочитання передмови складається враження, що існує певна ілюзія мистецької стильової незайманості й стерильності Антонича. Якось невиразно висловлені стосунки Антонича із сучасними йому рухами й течіями. Звісно, самому поетові належить гасло “Вийміть його з шухляди ізмів!” (ідеться про Пікассо), але не схоже на те, що дослідникові варто ігнорувати різнобічну й суперечливу закоріненість лемківського поета в субстрат сучасної йому європейської літератури, застосувавши його ж вислів до нього надто буквально. Натомість бачимо, як у передмові однозначно відсікають контексти, зіставлення з якими було б доволі продуктивним для кращого розуміння внутрішніх конфліктів творчої особистості: мовляв, Антонича не торкнувся ні імажинізм, ні “сюрреалізм”, бо останній, “згідно з основною засадою його теоретика А. Бретона,.. підпорядкований автоматизму письма”, якого “годі й дошукуватися у поезії Антонича”. Передовсім “автоматизм письма” — лише одна із рис сюрреалізму. У такім разі сюрреалістами не були ні Елюар, ні Араґон, ні Лорка. Легко зрозуміти, що якщо відносно помірні форми літературних збочень на кшталт імажинізму й сюрреалізму не зіпсували Антонича, то тим більш він не міг підпасти під згубний і розтлінний вплив футуризму. Цікаво, що в передмові згадано й нібито проаналізовано ранній яскраво футуристичний цикл поета — “Бронзові м’язи”, але слово “футуризм” нам не трапляється. У жодному разі не наполягаємо на доконечності запихання в шухляду “ізмів” Антонича, але річ у тім, що така класифікація через зіставлення з іншими текстами того самого стильового поля дасть багатовимірне розуміня тексту поета. Тому ми навіть не ставимо на меті позбавити Антонича так високо цінованої стильової “незайманості”. Та уникання такої “аналізи” теж є своєрідним запиханням у шухляду і дивною відмовою від судження. Відомо, що авангардистські мистецькі практики (футуристичні передовсім) часто пройняті виробничим чи спортивним пафосом. Машинна і спортивна образність стає виявом ритму й життя нової епохи. Італійські футуристи у маніфесті (який, до речі, тільки на вісім місяців старший, ніж Антонич — маніфест вийшов 20 лютого 1909 року) писали: “Дотепер література оспівувала задумливу нерухомість, екстаз і сон. Ми ж хочемо оспівати агресивну дію, гарячкове безсоння, біг змагуна, смертельний стрибок, удар кулаком і ляпас”. Або: “Ми хочемо оспівати людину за кермом машини, яка кидає спис свого духу над Землею” (курсив мій — Н. Н.). Тепер нам відомі такі факти. Однією з перших друкованих у періодиці статей Антонича (1932) була “Дещо про нашу спортову термінологію”. Отже, маємо свідчення про зацікавленість поета сферою спорту, хоч (судячи з фотографій) його навряд чи можна назвати вправним “спортовцем”. Тобто це було зацікавлення передовсім ідейно-естетичне. І “Бронзові м’язи”, які з’явилися роком раніше у збірці “Привітання життя”, вписуються у стильові засади футуризму:
Пісня змагунів Сонце любимо та спорт, наша пісня складена в мажорній гамі, перегонів любимо бурхливий гамір, просто й без хитання в порт човен наш пливе.
Ратище в руках нам свище й пестить ляском диск, понад гуркотливе грище кули срібний блиск й має м’яко м’яч. Інший вірш циклу — “Скок жердкою” нагадує кінематографічний прийом уповільненої зйомки: Штовхнув себе й ворину відкинула назад рука. Залопотали в вітрі і ноги й руки враз, мов крила вітряка.
Хоч тіло олив’яне, здається, що легкий, мов лист. Сумний, що не зістане, мов парус понад криком мас, поволі упав униз. “Спортивна образність” у той час просто пронизувала мистецьке повітря Європи. Кількома роками пізніше після виходу “Привітання життя” Лені Ріфенштайль зняла свій славнозвісний і неоднозначно трактований фільм про Берлінську олімпіаду 1936 року. На початку стрічки — кадри давньої Олімпії, й тому всі подальші спортивні змагання постають як продовження і відродження античного культу оголеного тренованого тіла. Але культ спорту — це вже не антична, а, швидше, успадкована від футуризму риса. І таке поєднання старого з новим для футуризму, що мав багато форм і виявів, — не дивовижа. Іноді він міг передбачати ривок у майбутнє шляхом граничної архаїзації. У циклі Антонича є такі рядки: Я — грецький бог з античної статуї, виходжу з жестом гордої поваги, дарма, що оплесків гудуть ще струї. Але відчуття нетривалості переможної миті, передчуття поразки і невдоволення перемогою, не надто характерні для футуризму, постають як авторська стильова модифікація і не суперечать футуристичній домінанті циклу: Несу здобуту чарку в свій притин, я хочу пити, я горю від спраги, до уст бокал підношу — в нім полин. Із циклом “Бронзові м’язи” перегукуються вірші, написані приблизно в той самий час (початок 1930-х) і видаються ніби зумисною ілюстрацією головних футуристичних мотивів як змістово, так і формально (“Дума про плякати”, “Поема про вітрини” тощо). Якщо потім Антонич і одужав від хибних футуристичних мотивів, то рецидив недуги подибуємо і в пізнішій творчості. Тім Бентон у статті “Dreams of Machines: Futu- rism and l’Esprit Nouveau” (Journal of Design His- tory. — Vol. 3, N 1. — 1990) стверджує, що “машинна” й “автомобільна” образність італійського футуриста Марінетті мала втілити авторські “ніцшеанські фантазії” (цитуємо маніфест італійця: “…машина для перегонів, капот якої, ніби вогнедишні змії, прикрашають труби. Вона прекрасніша, ніж Ніка Самотракійська”). Механізми такого втілення ніцшеанських ідей нас мало обходять. Нас цікавить те, що прикінцевий вірш останньої збірки Антонича “Ротації” “Мертві авта” залучає ці футуристичні мотиви, хоч водночас постає як
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
