Шевченкіана · “Тільки “рами” є — ще все довкола голо, Граніт і банери — музею ще нема…” · с. 10сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «МУЗЕЙ? ВИСТАВКА? ЧИ ДЕКОРОВАНИЙ ОФІС?», с. 7
МУЗЕЙ? ВИСТАВКА? ЧИ ДЕКОРОВАНИЙ ОФІС?
Слово Просвіти, №38 за 2010 рік
Закінчення. Початок на стор. 7
На чотирьох із десяти його прижиттєвих світ$ линах бачимо поета у цих атрибутах україн$ ськості, ще на одному (парному, з Г. Честа$ хівським) шапка одверто демонструється на вишуканому круглому столику. Подібне спів$ відношення і в офортних автопортретах (два з чотирьох). Нарешті, два останні (олійні на полотні) самозображення: 1860 р. — у шапці, вишиванці й киреї; 1861 р. — усе та сама шапка і кожух. Звісно, нікому не заборонено кидати свій виклик викликам Шевченка, а людям чинов$ ним “вбивати людям” стереотип Шевченка у фраці й метелику. Поет справді був різним. Не накидав же він на себе кожушка, коли в майстерні Карла Брюллова 28 квітня 1838 ро$ ку разом із Аполоном Мокрицьким приймав юного намісника (згодом — Олександра ІІ). Шевченко і малював себе по-різному. Окрім реалістичних, психологічних, символічних са$ мозображень, у його творчому доробку бага$ то різного типу автошаржів. В одному з аль$ бомів мистця є рисунок, яким Великий Коб$ зар усім своїм шанувальникам і недоброзич$ ливцям дає гучного “символічного” ляпаса: малює себе майже голим, з усіма чоловічими достоїнствами. Щодо цього самозображен$ ня, то його, справді, не варто “культивувати” у святому місці — на Чернечій горі. А тим, хто прагне уявити колажований часом, але збір$ ний образ поета-художника, раджу хоча б по$ гортати мою книжку “Віч-на-віч із Шевчен$ ком” (К., 2004), де вперше зібрано й проко$ ментовано майже всі прижиттєві зображення поета: й автопортрети, і твори інших мистців. Там усячини надивитеся… І взагалі, якщо йдеться про велику й ве$ личну постать, то чи варто “зациклюватися” на одязі й на шпальтах поважних видань заклика$ ти до руйнування старого стереотипу (вже на$ дивилися, мовляв) і закликати до культивуван$ ня нового: франта, представника золотої мо$ лоді, в якого нібито всі петербурзькі дами за$ кохувалися. Як на мене, то це чистісінької води інтелектуальний наїв, що видається за спробу представлення “Шевченка, якого не знаємо”. Бо не франт лежить у могилі поряд із музеєм, а великий поет нації і світу. Обидві ці іпостасі Шевченка в музейній експозиції висвітлено вкрай незадовільно, а національне єство пое$ та геть затьмарене. У фондах канівського музею Великого Кобзаря зберігається унікальна колекція кобз і бандур — в експозиції — жодної. Нара$ зі вже школярі знають, чому Шевченко всі свої збірки поезій називав “Кобзарями”. Щоправда, ще й до Лариси Павлівни Скорик були автори, які дратувалися, коли в літера$ турних джерелах замість прізвища Шевчен$ ка вживали, як на їхній погляд, народницько$ архаїчне означення “Кобзар”. Глибинна пое$ това сутність, мовляв, цим поняттям не ви$ черпується навіть тоді, коли до нього долуча$ ють епітет “великий”. Іноді таке несприйнят$ тя аргументують іще й такою тезою: семан$ тика словосполучення “Великий Кобзар” настільки закорінена в національному, що її годі зрозуміти західному читачеві. Тимчасом самоототожнення Шевченка з кобзарем та$ кож загальновідомі. Через образ ліричного героя вони увиразнені вже в першому “Коб$ зарі” 1840 року. Прикметний у цьому сенсі також псевдонім безнадії “Кобзар-Дармо$ грай”, яким письменник підписував свої не$ вольницькі повісті. Вважаючи, мабуть, що модерн і етнос не$ сумісні, авторка експозиції вирішила позбу$ тися навіть розмов на цю тему і не подала ні кобзи, ні народної картини “Козак Мамай”, композиційну схему якої використав Шев$ ченко, малюючи свою “Катерину”, і багато чого ще не подала. Образно кажучи: обруба$ ла все національне коріння, яке не вписува$ лося в її “модерний” інформаційно-архітек$ турний модуль. Жаль, що в просторі цього модуля не знайшлося місця й світовому поетові, бо тут зовсім не представлені переклади його тво$ рів мовами народів світу, а про книжки, присвячені Шевченкові (як своїх, так і чужо$ мовних авторів), уже й говорити годі, так са$ мо, як і про знаменитих ілюстраторів “Кобза$ ря”. Назагал, у поспіхом створеному “мо$ дерному” музеї не відчувається залюбле$ ність його авторки у книгу, хоча видимий, ві$ зуальний вимір поета — це саме вона. Усі прижиттєві видання творів зуміли втиснути у два невеличкі пюпітри. Фототи$ пічне видання першого (1840) “Кобзаря”, не розкрите, без знаменитої офортної ілюстра$ ції Василя Штернберга (бо на ній знов-таки пюпітрах, у необрамлених паспарту, їх, наче ненароком, кинули на тло гранітної підлоги. Іде вже їм, невеличким, сірим “конкурувати” з кількаметровими кольоровими монумента$ лізованими проекціями акварелей і олійних творів митця, які в оригіналах своїми розмі$ рами не набагато більші, ніж “присоромлені” творчою волею авторки експозиції дивовиж$ ні поетові гравюри. Можуть запитати, чому увага акцентуєть$ ся переважно на представленні в новій екс$ позиції творчості поета й художника. А тому, що сподівана, доречна і вдячна тема “Історія могили”, яка так панорамно відтворена в дослідженні Зінаїди Тарахан-Берези “Святи$ ня”, в новому музеї увиразнена лише кілько$ ма вдалими (віддамо належне) штрихами. Але поза “кадрами” залишилася маса посут$ ніх і значимих подій, пов’язаних з оселею Його душі. Для прикладу: заснування Бра$ терства Тарасівців. Отож про це варто було б говорити окремо. Вдаючись до форми ліричного обрам$ лення своїх нотаток про перше враження від побаченого на Тарасовій горі, завершу їх у стилі ритмомелодики вірша мого улюблено$ го поета (звісно, гіперболізуючи). Пам’ятає$ те: “Сприймати світ всерйоз — твоя тяжка повинність, // І лущити зерно з гидких його одеж”. Отож: Спізнай усе як є, і хай гуде юрма… Бо ж тільки “рами” є — ще все довкола голо, Граніт і банери — музею ще нема… Але закінчити хочеться оптимістично, бо, як у народі кажуть, животворяща вода і ка$ мінь точить, сподіватимемося, що щире сло$ во українського люду колись підточить і отой сумнівно-символічний, що особливо нелю$ бим був Тарасові Григоровичу.
* * * Мене тепер інше лякає. Нині у глибокій кризі не тільки музейне, а й так зване акаде$ мічне шевченкознавство, зокрема та його галузь, що опановує графічно-малярський доробок митця. Ось уже десяток років три$ ває видання повного дванадцятитомного ви$
Біля Шевченкової світлиці дання творів Тараса Шевченка. Літературну частину вже видано (1—6 томи). Хоча й у ній не обійшлося без кількох неприємних “ля$ пів”, назагал, Шевченко-літератор пред$ ставлений тут доволі пристойно. 2005 року вийшов друком сьомий (перший із п’яти за$ планованих) том графічно-малярської спад$ щини художника. Одразу по тому з огляду на знаковість постаті Тараса Шевченка його бу$ ло названо великим соромом українського мистецтвознавства. Видання призупинили, однак, покликаючись при цім лише на брак коштів. Як член редакційної колегії дванад$ цятитомника знаю проблему зсередини і на$ важуюся стверджувати, що річ не в грошах. Нині, не те що видавати, тут ще писати, пи$ сати і ще рік писати треба, а вже потім до друку братися, аби по тому європейські вче$ ні мужі не сміялися. Президент у випадку з музеєм на Тара$
совій горі довів, що кошти на святе діло швидко знаходить і слово своє тримає. Отож боюся, що якийсь авторитет із науково-чи$ новницького світу, не відаючи про реальний стан речей, запропонує до Великого ювілею Тараса Григоровича (2014 р.) завершити ви$ дання дванадцятитомника і чотиритомної Шевченківської енциклопедії. А якщо з’я$ виться такий указ, то це буде зроблено. Але ціною великого сорому в майбутньому. Як на мене, коли вже конче комусь треба доконана форма дієслова, то можна запропонувати формулу: “підготувати до друку”. Щоб читач бодай у загальному зрозумів ситуацію, що склалася довкола завершення видання Повного зібрання творів Кобзаря, змушений опублікувати напівприватного листа до одного з повноважних членів ред$ колегії, написаного більш як два роки тому. Оскільки лист був не офіційним, то прізвища осіб у публікації позначаю трикрапками. Пропозиції щодо виходу з кризового стану процесу підготовки томів образотворчої спадщини поета-художника.
Шановний… Вам відома ситуація, що склалася в роботі групи науковців, які писа( ли коментарі й були призначені упорядника( ми 7—11 томів зібрання Шевченкових тво( рів. Колективна праця фактично припинила( ся 2006 року по виході у світ сумнозвісного 7(го тому, впорядкованого всупереч кон( цепції, затвердженої свого часу редакцій( ною колегією і втіленою в підготовленому до друку варіанті 7(го тому (його упорядника( ми тоді були…). Ознайомившись із видрукуваним, спот( вореним за формою і змістом томом, назва( ні упорядники, прізвища яких без їхнього ві( дома були зазначені у вихідних даних видан( ня, відмовилися від авторства і запропоно( ваного їм гонорару. Відмовилися не тільки вони, а й автори недолуго відредагованих новою упорядницею коментарів. По виході 7(го тому дванадцятитомника в газеті “Літе( ратурна Україна” я опублікував цикл із шести (можливо, надто полемічних) статей зі спіль( ною назвою “Поґвалтований том”, де навів
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
