Тільки в “СП” · “Батько ніби намагається подати мені якийсь знак. Часовий простір тут ніякого значення не має”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Воскресіння через пів століття
Слово Просвіти, №38 за 2024 рік
Микола ПРОЦЮК
Продовження. Початок в ч. 34—37 за 2024 р.
Дорога до батька Виростали ми із сестрою Галею без батька. У школі села Добротвір (Кам’янко-Бузький р-н, Львівщина), де я навчався у 1947–54 рр., таких безбатченків, як я, після війни було багато. Ніхто тоді не цікавився і не питав мене, ким був мій батько і де він подівся. Але в ранньому дитинстві коло нас завжди були мама, або котрась із двох бабунь, або дідуньо – мамин тато. Саме так було прийнято в наших надбужанських селах на Сокальщині внукам звертатися до найстарших представників свого роду. – Бабуню! – Дідуню! Вслухайтесь уважно в ці гармонійні звуки. І якщо ваша душа ще не зовсім зачерствіла, то ви обов’язково почуєте, як вас ніжно огортають теплі руки ваших знаних і незнаних пращурів. Вони завжди допоможуть вам, треба тільки вміти покликати їх. Чи думали ми за свого тата? Звичайно, думали, згадували. Але гірка доля чекала на нас після закінчення війни. 10 травня 1946 року всі жителі нашого рідного села Городиловичі, як і всі українці з т. зв. Закерзоння, були насильно переселені із своїх прадавніх земель в тодішню російську імперію – СРСР. Пізніше ми дізналися, що наша доля була вирішена ще в лютому 1945 року в Ялті на зустрічі Великої Трійки – Рузвельта, Сталіна і Черчіля. Була відновлена лінія Керзона (Curzon Line) – умовна демаркаційна лінія, запропонована як можливий кордон перемир’я у війні між більшовицькою Росією і щойно відновленою Польською республікою. “Керзонову лінію” прийнято знову з поправками на користь Польщі, як польсько-радянський кордон на Ялтинській конференції 1945 р. Так “великий інтернаціоналіст” Сталін “вирішив” українсько-польське питання, а помагали йому в цьому західні “демократи”. З того часу всі думки дорослих і малих були спрямовані на одне – як вижити в тих нелюдських жорстоких умовах, у яких ми опинились. Моя бабуня Ксеня, яка була гарною господинею в своєму рідному селі, мусіла тепер брати торбу і йти жебракувати по селах за куском хліба. Мамі кожен день треба було йти на роботу на колгоспну каторгу, заробляти “трудодні”. Але про свого тата ми думали завжди. Десь в 50-х роках мама замовила портрет із військової світлини тата і він завжди дивився на нас зі стіни своїм проникливим поглядом. Робити пошуки за часів СССР було не тільки неможливо, але й небезпечно. З плином часу почуття гостроти безбатьківства притуплювалось. Треба було вибирати свій життєвий шлях, ні на кого не надіючись. Я став військовим інженером, офіцером зенітно-ракетних військ. 28 років відслужив в різних віддалених гарнізонах СССР, побував і за кордоном – 5 років в Східній Німеччині. Десь у середині 70-х років ми отримали коротке усне повідомлення з далекої Америки. Передав його через свою племінницю наш земляк, колишній вояк УПА Микола Стасюк, якого повоєнні вітри закинули аж у США. Опинившись далеко від рідної землі, він почав збирати відомості про своїх односельчан, які загинули за Волю України. Пан Микола Стасюк повідомляв, що наш тато загинув в 1944 році в селі Кордишів на Остріжчині. Шукали ми по різних довідниках, проглядали мапи, але села з такою назвою на Остріжчині в Рівненській області ми не знайшли. Бо дійсно такого села там нема. Ми подумали, що при передачі інформації вкралася помилка і почали шукати на Остріжчині село з подібною, або трохи співзвучною назвою. Якесь подібне село ми по довіднику віднайшли. Туди і поїхали мама шукати могилу нашого тата. Приїхали туди, пішли через село, придивляючись до людей. Перед ними стояло нелегке психологічне завдання. Треба було по обличчю і зовнішньому вигляду безпомилково визначити, до кого із зустрічних людей можна звернутись з потрібними запитаннями. Бо таких запитань незнайомим людям тоді ніхто не ставив. Побачила чоловіка приблизно свого віку і звернулася до нього. Він сказав, що був в їхньому селі такий бій (це вже тепер ми знаємо, що “такі” бої були тоді майже в кожному волинському селі). Двоє невідомих повстанців, втікаючи від енкаведистів, забігли до льоху одного господаря і там закрились. Енкаведисти пропонували їм здатися, але це було відхилено. Тоді вороги обложили той льох хмизом і соломою і підпалили. Повстанці відстрілювались до останнього набою, а потім один застрілився, а другий вирішив прорватись. Але також загинув. – А де ж поховані ті повстанці? Селянин сказав, що тут, недалеко в полі, їх тоді і поховали. Але в 60-х роках вийшло розпорядження перепоховати останки всіх радянських солдатів в центрі села. Приїхали військові з мапами, на яких були позначені місця поховань. Останки солдатів викопувались і перепоховувались в одній спільній братській могилі в центрі села. А хтось із селян згадав і за тих двох Невідомих Повстанців. А хіба вони не поклали своє життя за нас? І вирішили тоді в ту спільну солдатську могилу покласти і їхні останки. Так і зробили. – Якщо то був ваш чоловік, то йдіть до того солдатського пам’ятника, бо там поховані і його останки. А якщо хочете взнати більше про той бій, то йдіть ось до тої хати. Там живе господар, що потім відсидів 10 років за те, що на його подвір’ї був той бій. Пішли мама до того господаря, розказали про своє горе. Похмурий господар спочатку недовірливо мовчав, слухав, але потім все ж розговорився. Так, справді, постраждав він ні за що, бо завжди сторонився “політики”. Тих двох повстанців, що забігли до його двору, ніколи раніше не бачив, і навіть не знає, які вони на вигляд. Здається, один був середнього росту, а другий — трохи нижчий. От і все, що тоді вдалося взнати нашій мамі. Помолившись коло того солдатського пам’ятника, поїхали мама додому. І ось Україна стала незалежною. Восени 1992 року ми отримали від пана Миколи Стасюка вже письмове повідомлення. У надісланому списку, була і така інформація: “Процюк Василь, псевдо Кропива, ур. 1914 р. Начальник Штабу УПА-Південь, член Крайового Проводу ОУН, загинув в с. Кордишів, Остріжчина, 13 травня 1944 р. За інформацією “Самостійник”, політично-інформативний двотижневик. 1 листопада 1945 р. ч.3-4 (21-22); та “У наступах і відступах”, М. Скорупський”. Кожне слово цього лаконічного повідомлення пронизувало мене до почуття майже фізичного болю. Ми догадувались, що наш тато загинув в УПА. Але я про себе вважав його жертвою цієї страшної війни, в круговерті якої безслідно пропали мільйони людей. Можливо, що така думка підсвідомо вплинула на моє рішення стати професійним військовим. Адже десятки років після війни в СССР настійливо проводилась пропаганда про можливість наступної третьої світової війни. І щоб в цій майбутній війні бути більш поінформованим, ніж простий солдат, вибрав я цю професію. І тут таке повідомлення! Виходить, що батько в умовах війни не розгубився, він зумів знайти і утвердити себе. І був він не жертвою, а організатором національно-визвольної боротьби нашого народу за Свободу і Незалежність України, відомим командиром УПА. З того часу я почав збирати всі можливі матеріяли про УПА, особливо про бойові дії на Південній Волині Але спочатку я попросив пана Миколу Стасюка написати мені більш докладно про те, що йому відомо про мого тата. Ось уривок з його листа від 12 липня 1993 року (вибірково): “У січні-лютому 1946 р. наш підвідділ “Вовки 111” квартирував у селі Савчин (Сокальщина. Прим моя. – М. П.) Там я припадково стрінув одного упіста, це був Василь Ковтанюк зі села Нісмичі з 1923 р. уродж., Василь Ковтанюк був у Німеччині на праці і в 1942 році вернув до дому і вже до Німеччини не вертав, а пішов на Волинь, здається, до Володимира-Волинського до поліції, а після з поліцією пішов до УПА. Тоді стрівся Василь Ковтанюк з твоїм татом. Василь Ковтанюк розповідав за твого тата багато – але це ж вже багато років минуло, вилетіло з пам’яти. Розповідав за тата – здається, що був в Крем’янеччині в “Лігеншафті”, а звідси перейшов до УПА. Тато вже опанував німецьку мову і на чолі відділу ходили у рейд на східні області України в 1943 році. Багато подвигів мали проти німців, не раз давали німцям “перцю”. Василь Ковтанюк розказував, що з татом в чотири очі говорили на “ти”, і в тому терені нігде не стрічали когось із Сокальщини. …Тато взяв псевдо “Микола” – казав: мій син також Микола називається”. (У 1943 р. і до переходу фронтів в 1944 р. Василь Процюк мав псевдо “Кропива”. При переході фронтів він взяв собі нове псевдо “Микола”. Але серед повстанців нове псевдо не прижилось і вони продовжували між собою його і дальше називати “Кропива”. – М. П.). Пан Микола Стасюк повідомив також про те, що в м. Чикаго, де він мешкає, були видані спогади курінного УПА Максима Скорупського – Макса. В тих спогадах Макс багато разів згадує про командира Кропиву. Уважно прочитавши ці спогади. пан Микола Стасюк впевнився, що командир Кропива, про якого згадує Макс, то є Василь Процюк, його односельчанин. Щоб підтвердити свої здогадки, він написав до Максима Скорупського листа з проханням більш докладніше описати про все, що стосується командира Кропиви. Ось відповідь Максима Скорупського на цей лист-запит Миколи Стасюка (скорочено): З листа Максима Скорупського до Миколи Стасюка від 2.02. 1975 р. ВШ Пане Стасюк! Приємно мені, що Ви прочитали мої спогади і радію, що зацікавилися особою курінного Кропиви – визначного і хороброго командира УПА, Опис, який я можу про нього Вам дати буде вельми скупенький і не зовсім достовірний, бо таким справами ми в той час не цікавились. Правдоподібно був уродженцем Сокальщини, бувший підстаршина польської армії, низького росту, худощавий, звинний, маленька шрама на сірому лиці з лівого боку (в дитинстві тата вдарив кінь – шрам на лиці залишився на все життя. – М. П.) та вольовий погляд його заглиблених, сірих таки, здається, очей. Зустрілися ми з ним перший раз в загоні Крука на Крем’янеччині, а познайомилися. ближче вже після роззброєння групи Хрона. На суто приватні теми ми ніколи з ним не говорили, а ділове наше відношення було завжди дружнє і щире. В “Історії УПА” П. Мірчука тав книжці Ю. Крохмалюка “Воєнні дії УПА на Україні” в англійській мові, він є на груповій знимці, сторінка 432 знизу, фальшиво підписаній: “Кінна стежка УПА з 46 року”. Фактично і правдиво це є знимка штабу Групи Енея – УПА- Південь. Зліва направо: перший – ком. Еней, другий – його джура, або їздовий, третій – майор Яструб-Щупака, четвертий – шеф штабу ком. Черник, п’ятий – кур. Юрко, шостий – кур. Макс і сьомий – кур. Кропива- Микола. Якщо Ви встановите, що кур. Кропива є Вашим краянином, то дайте мені знати. Щиро здоровлю, Ваш М. Скорупський”.
У 1992 р. я придбав книжку Максима Скорупського “Туди, де бій за Волю”. У ній, між іншим, на сторінці 228 прочитав таке: “В справі переговорів я написав через зв’язок Шугая, одного грипса до командира Кропиви – Миколи (він змінив був своє псевдо)...” Зіставляючи всі ці факти, я зрозумів, що батько ніби намагається подати мені якийсь знак. Часовий простір тут ніякого значення не має. Обстежуючи по мапі терени дій Українських Повстанців, а саме територію Антонівецької Республіки УПА, знайшов я село Кордишів. Пошуки стали конструктивними і цілеспрямованими. Знайшов я також книжку П. Мірчука (4) із груповою знимкою підписаною “Кінна стежа УПА 1946 р.”., про яку писав М. Скорупський. На знимці було 7 вершників, найбільш подібним до батька дійсно був перший вершник справа. Але та знимка була дуже нечітка, і однозначно стверджувати, що сьомий вершник праворуч є Василь Процюк, було неможливо. Ще з весни 1992 року я підтримував тісні зв’язки з Братством колишніх вояків ОУН-УПА Київщини, куди ввійшов, як симпатик. На одному із зібрань Братства восени 1992 року я зробив повідомлення про свої пошуки. В цей час там був присутній полковник УПА Василь Кук-Леміш, Коваль. Він сказав, що під час війни добре знав Кропиву і запросив мене до себе зі всіма матеріялами про батька. Але під час цієї зустрічі пан Василь Кук повідомив, що вочевидь моя інформація є помилковою. Він показав мені спогади Віктора Новака- Крилатого, які були надруковані в 5-му томі Літопису УПА. В своїх спогадах колишній вояк УПА Віктор Новак-Крилатий згадує про свого друга і організаційного зверхника Володимира Лукащука з-під Ківерців, який також мав псевдо “Кропива”. І в тих спогадах подається, що саме Володимир Лукащук-Кропива був Начальником Штабу УПА-Південь. Полковник Василь Кук порадив мені написати листа до пана Віктора Новака, який проживає в м. Ватерлоо в Канаді. Віктор Новак виявився розумним, порядним і
Микола Стасюк/Горак під час зустрічі з вдовою Василя Процюка – Кропиви Параскевою і дочкою Галиною в селі Теляж (Сокальщина). Серпень 1997 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
