Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №38 за 2024 рік

16 с. · 30 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Павло Загребельний крізь роки

Під такою назвою в Національному музеї літератури України за ініціативи Національної спілки письменників України (Михайло Сидоржевський) і Творчого об’єднання прозаїків Київської організації НСПУ (Олександр Балабко) відбулася знакова літературно-мистецька подія – вечір вшанування пам’яті класика української літератури до 100-річчя від дня його народження. Мирослава КОРНЄЄВА, науковиця, членкиня міжнародного громадського об’єднання “Волинське братство” Фото Віталія ПРИХОДЬКА Відкрила дійство заступниця директора з науки Музею Раїса Сеннікова. Вона привітала присутніх і повідомила про те, що до знаменної дати музей влаштував у цьому залі виставку видань, рукописів і рідкісних експонатів, які презентують творчість патріарха української літератури, як його називали ще за життя, і представила модераторів вечора письменників Михайла Сидоржевського та Олександра Балабка. У залі зібралися відомі поети, прозаїки, публіцисти, журналісти, очільниці бібліотек, одне слово – літературна еліта Києва. На століття Павла Архиповича приїхали шанувальники з різних областей України. Побачила тут і представників часто відвідуваного мною поетично-- пісенного об’єднання “Світлина”, членів нашого Волинського земляцтва. У вступному слові Михайло Сидоржевський коротко окреслив основні віхи біографії Павла Загребельного, наголосивши на тому, що постать Павла Архиповича – дуже потужна в літературі. Його шлях почався після Другої світової війни, учасником якої він був, добровольцем пішовши на фронт. Спочатку – півтора десятиліття журналістської роботи, потім – головний редактор “Літературної газети”, затим очільник Спілки письменників України. Але яку б посаду обіймав, він завжди стояв на захисті патріотів-шістдесятників, твори яких публікував, незважаючи на жорстку цензуру. Умів віднайти і підтримати молоді таланти, залишався нескореним, з характером, який не гнувся під систему, що несла в собі печать “совєтізму”... Неоціненний його внесок у скарбницю української літератури – численні романи, найвагоміші серед яких “Диво”, “Роксолана”, “Євпраксія”, “З погляду вічності”, “Левине серце”, “Я, Богдан”. А ще ж – сценарії фільмів, критичні статті, історичні дослідження... Його літературна спадщина перекладена двадцятьма трьома мови світу. У вступному слові від ТО прозаїків Київської організації НСПУ Олександр Балабко також привітав добірне товариство зі знаковою подією і запросив до слова Шевченківського лауреата В’яче¬ слава Медведя, який був близьким до родини Загребельного в останні роки. Письменник відзначив, що Загребельний був досить безжальним у своїх оцінках сучасної доби. Пригадав епізод, що коли йшла боротьба за усунення Павла Архиповича з посади голови НСПУ, то він реагував наступним чином: “Не доведеться читати графоманів і тиснути руки негідникам”. Петро Засенко, котрий багато пише про неспокійний час, у якому працював П. Загребельний та інші сучасники, зазначив, що це постать, яка завоювала чільне місце не тільки в Україні, а й у Єв¬ ропі, що його особистість увічнює нас як народ. Коли йому закидали начебто над¬ мірну “історичність”, він відповідав, що рвуться зв’язки між часом, народ який єна землі і пройшов неймовірні випробу¬ вання, сам себе і вдосконалює. Петро Петрович згадав про русанівські сади у Києві, про те, як Загребельний виступав проти забудови цього природнього ландшафту як громадянин, як уболівальник за долю міста, в якому жив. Прикметним є той факт, що назву “Літературна газета” Загребельний у роки радянщини домігся перейменувати на “Літературну Украї¬ ну”, з означенням країни. А до редакції запросив Івана Драча, тоді ще мало відо¬ мого, завідувати відділом поезії, а також заснував новий журнал “Київ” (головний редактор Володимир Дрозд). П. Засенко пригадав, що йому було доручено напи¬ сати статтю про Спілку письменників України у “Велику радянську енциклопе¬ дію”, яку схвалив П. Загребельний, хоча ця сторінка була “доповнена” кількома догідними владі реченнями у стилі “ба¬ жанівщини”. То були складні часи. Головна редакторка журналу “Київ” Теодозія Зарівна сказала, що Загребельного не зламали ні слава, ні неслава. Тим, кому допомагав, а таких дуже багато, віддають шану, але шану віддає і весь народ, читаючи твори Загребельного, які є чи нев кожній книгарні України і тепер. Присутні з великою цікавістю подивилися відео телепередачі Теодозії Петрівни із Загребельним. Ефір був 27 років тому: Продовження на стор. 8 МИКОЛА ТИМОШИК 14–15
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Шляхетний вчинок

Нещодавно в Національному музеї літератури України відбулося урочисте нагородження нових лавреатів Н а р о д н о ї премії імені Тараса Шевченка. Одним із них став державник, поет, вчений Василь Куйбіда, і ми щиро поздоровили нашого давнього автора і передплатника на шпальтах тижневика. Днями Василь Степанович отримав належні лавреату преміальні і перерахував їх на підтримку видання "Слово Просвіти". Зворушені. Уклінно дякуємо за Ваше чуле серце, дорогий наш побратиме! Редакція
Слава Героям! · 1 жовтня — День захисників та захисниць України, День українського козацтва. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Все добре

Наталія КОЛЕСНІЧЕНКО-БРАТУНЬ, кандидат філологічних наук, доцент, членкиня НСПУ Два слова “Все добре”! На них вона чекатиме щоранку, як на лік, без якого жити стане надто важко. Ці слова заколихуватимуть її страх перед невідомим, перед тією реальністю, про яку він не міг або не хотів говорити. Сьогодні, як завжди, вона прокинулася в тривожному чеканні: чи прийде смс. А потім, коли на екрані смартфону нарешті з’явилася позначка, що повідомлення отримано, її охопило змішане почуття страху й радості. Радості, що відповів, страху перед тим, що прочитає, якою буде звістка. “Все добре”… Що ж, нехай, як завжди, і нічого більше. А далі починався тягучо одноманітний день, з його часто безглуздими витребеньками, непотрібними розмовами, діями, доведеними до автоматизму. У минулому залишилися плетіння маскувальних сіток, розселення переселенців. Тепер ці дні згадувалися, як сповнені людяності, відчуття причетності до чогось важливого, потрібного. Тоді поняття “патріотизм”, “єдність”, “боротьба”, “перемога” позбулися пафосності й набули повсякденності. Їх навіть не озвучували, ними жили… Таких, як вона, жінок у чеканні поруч було небагато. Деякі вже виїхали за кордону пошуках життя без війни для дітей і для себе. Але війна не покидала їх і там. І смартфон з його ютубом, фейсбуком, інстаграмом чи твіттером залишався єдиним зв’язковим між двома світами – світом стабільності, спокою, передбачуваності і світом тривоги, страху перед невідомим, з буденністю, наповненою какофонією виття сирен. Багато хто з них свідомо не вимикав цього виття в телефоні, що залишався ниточкою зв’язку з покинутим світом. – Я вже вимкнула, – зізналася Олена. – Вчора як завило, то всі в автобусі озирнулися зі страхом. Так, картинка не з приємних, коли в лондонському автобусі на тебе зі здивуванням, а то й з обуренням втуплюється з десяток пар очей. Розповіді тих, хто виїхав, у чомусь скидалися одна на одну. Розпука й бажання кричати, стогнати від образи, гніву, безсилля, коли в перші дні приїзду в чуже місто бачиш натовпи усміхнених, заклопотаних звичними людськими проблемами перехожих. Коли щасливі молоді люди, вишукано вбрані, йдуть тобі назустріч, поспішають на випускні бали, а ти не можеш стерти з пам’яті картинок з чергами на кордоні, зі зруйнованими будівлями, з переляканими очима дітей, із застиглими поглядами дорослих, зануреними в глибину розхитаних думок. Ірина намагалася уникати розмов про війну. У її сім’ю вона увірвалася занадто конкретно. Такі розмови ховали в собі небезпеку. Інколи вони могли лише погіршити стосунки зі знайомими. – Я ніяк не можу зрозуміти, чого твій пішов добровольцем. Ну заробить щось, але ж і тут мав роботу. Та, мабуть, адреналіну захотілося… – Ой, бідненька! Як ти даєш раду? А як там на війні, що пише? Дзвонить? Ми так за нього хвилюємося. Ми ним пишаємося… Це “хвилюємося” звучало немовби й щиро, але чомусь викликало якесь хворобливе несприйняття. – А по телевізору показували, які окопи риють. Це ж як холодно там сидіти… – Це триватиме вічно. Кінця не видно. Може, й добре, що не приїздить у відпустку. Уже звик до війни, а так згадає, що є інше життя. Потім знову важко звикатиме. Приїзд Сергія був несподіванкою! Щасливою несподіванкою. Три дні, подаровані як відрядження в розхристане тривожним спокоєм рідне місто. Він так чекав зустрічі з цим містом. І ось нарешті він тут. Нарешті пройшов через вокзальні ворота у гамір натовпу, гудіння автомобілів, дзеленчання трамваю. Автобус був переповнений. Сергій ніяк не міг віднайти посвідчення. – Плати й не затримуй людей. Ти перекрив прохід. Розмістився тут зі своїми бебехами. Або забирайся, – роздратовано зауважив водій. Якась жіночка схопила його за рукав: – Ідіть сідайте. Не будете заважати. Сергій не встиг оговтатися від натиску слів і зауважень. Енергійна жінка вже встигла швиденько пробратися до водія. – Візьміть за цього чоловіка, – тицьнула йому гроші за проїзд. – А ви мерзотник, – підсумувала вона. Пасажири сиділи апатично притуплені, мовчки спостерігаючи за тим, що відбувалося. У їхніх поглядах Сергій розгледів байдужість і відстороненість, відчуття якоїсь незручності. Дехто почав уважніше вдивлятися в екран мобільного, дехто сумно зітхнув… Сергій почував себе чужим. Навколо вирувало мирне життя. Безтурботний сміх дівчат, звуки музики з відчинених вікон кафе і ресторанів. Місто раділо весні. Воно прокидалося разом з бруньками на деревах, разом із молодою зеленою травичкою вздовж тротуарів, разом з буденною метушнею заклопотаного натовпу. “Чи вони, чи я відчужилися одне від одного? Де справжня реальність? Тут чи там – на згарищі дерев і будівель?” – подумки запитав себе Сергій. *** У розмовах із сином до “все добре” додалося “а тобі то треба”. У пошуках того, що називають мудрим словом “комунікація”, Ірина інстинктивно повернулася від сьогоднішнього до спогадів. – А пам’ятаєш, як ти загубив у лісі ошийник Олиного пса Джоя? Про нього забув, а потім злякався, що втратиш прихильність батьків дівчини, які тобі довірили вигулювати хатнього милуньчика. – Так, тоді я провів цілу пошуково-розвідувальну операцію. Обстежив усі гіляки, але все ж знайшов. Ото вже було щастя! – Мамо, а пам’ятаєш, як ми вперше поїхали відпочивати на море? Як я ніяк не міг зрозуміти, чому вода у ньому солона? Тато ще жартував, що це від сліз нечемних дітей. А ти пояснювала науковими фразами. А як ми ходили гуляти в бухти? Як шукали сердоліки, щоб привезти їх у подарунок бабусі? – А пам’ятаєш, як ти заробив свої перші гроші? Тоді ви з Іванком наколядували чимало. Вони тішилися спогадам про те, інше і таке далеке не лише в часовому вимірі, алей у змістовому наповненні життя. То було їхнє життя і воно залишається їхнім, лише їхнім. Спогади мерехтіли інтимними відтінками втраченого. Їх не хотілося озвучувати, не хотілося, щоб хтось чужий увірвався в особистий простір рідних людей. Ось батькові руки підкидають його до верхівок дерев. Ось захеканий дідусь хизується перед онуками, відтискуючись від землі зо двадцять разів. Ось бабуся урочисто виносить з кухні пахучі пиріжки зі сливами. Діти наввипередки демонструють втілення своїх фантазій у карколомних фігурах з лего. Яке щастя світиться на їхньому обличчі, коли він вгадує, що означає цей витвір, складений з маленьких частинок конструктора! Волосся коханої розкидане по подушці, що пахне свіжістю почуття, дихає їхнім спільним диханням. Запах чистої випрасованої білизни у поєднанні із запахом тіла коханої! Там, де він зараз, чомусь саме цей запах вривається теплою хвилею на межі реальності і сну. Друзі зустріли Сергія радісно. У багатьох з них були свої, обґрунтовані підстави бронювання від мобілізації. Хтось волонтерив, хтось перебував у стані очікування, до якого поволі звикав і з яким навчився жити. – Ну, як там? – запитував майже кожен. Запитання, на яке не було простої відповіді. Сергій підсвідомо відчував, для кого справді важливо буде почути відповідь, а хто запитував із чемності. Тому намагався якомога менше розповідати, як це робив у свій перший приїзд, про деталі свого буденного військового життя. Люди люблять, щоб їх слухали, вважаючи, що те, чим вони живуть у буденності, цікаве і важливе для співрозмовника. Що розповідь про те, як невідомий для присутніх побратим Славко ховає під подушкою цукерки, а замість них йому підкладають загорнуті грудки солі, викличе у присутніх бурхливу реакцію сміху. А переказ змісту листа маленького синочка побратима Олексія наверне на очі сльози розчулення. Сергій з обережністю поставився до прохання вчительки Людмили Володимирівни зустрітися з учнями початкової школи: “Що я розповідатиму їм? Чи корисною для дітей буде зустріч з людиною звідти? Як поставляться до цього їхні батьки? Їм і так важко вдається оберігати малюків від тривожного гулу “шахедів”, гуркоту і вибухів ракет. Чи не буде така зустріч зайвим психологічним навантаженням?” – Важливо, щоб діти пишалися своїми захисниками. Ти випускник нашої школи, ти сидів у тому ж класі. Ти не інший, не особливий! Ще й з освітою психолога! Розповідай не про страхіття війни, а про те, що їх цікавитиме. Діти тепер розумні. Вони самі підкажуть тобі, про що хочуть почути, – вчительські настанови звучали переконливо. У день зустрічі зі школярами Сергій хвилювався, як перед важливим іспитом. Актова зала була переповнена. Це були
Слава Героям! · 1 жовтня — День захисників та захисниць України, День українського козацтва. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Що потрібно для перемоги

Микола ГОЛОМША, заслужений юрист України Хочеться нарешті прозріння, що “самостійну державу собі може здобути народ боротьбою і трудом”. Ця теза Степана Бандери залишається сьогодні актуальною, як ніколи. Але ми повинні закарбувати собі, що поведінка урядовців і чиновників не має бути фальшивою і, не дай Бог, антинародною. В основі діяльності українського Уряду має бути людина і винятково людина! Під час війни на першому плані має бути солдат – а це армія, яка повинна бути забезпеченою матеріально з усім бойовим арсеналом. Наголошую, не чиновник з “розпилом” коштів, а армія і солдат із зарплатою вищою, ніж у чиновника. У жодному разі не піар, не жадоба і не нажива! В основі української державності мають стояти закон і справедливість. Владарі мають опиратись не на “поруку”, а на знання, фах і досвід! Час видертись із пастки двієчників, “менеджерів” (тут я про систему) і зрозуміти, що у владі повинні бути освічені, авторитетні і найкращі. Менеджер у владі – це корупція, а особливо, коли він без досвіду, знань і фаху. Епоха нерозумних і відданих має піти в небуття. Тільки за умови трьох “П” (професійність, порядність, патріотизм) можуть настати перемога, стабільність і процвітання! 8-9-літні хлопчики і дівчатка. – Діти, привітаймо випускника нашої школи Сергія Іваненка, – командно-викладацьким голосом Людмила Володимирівна відкрила, як вона наголосила, важливий патріотичний захід. Сергій відчув, що пафосність цієї хвилини може викликати несвідомий дитячий супротив. А слово “захід” лише додасть зустрічі холодних відтінків. – Привіт, друзі! Я щасливий побувати в рідній школі. Вам, мабуть, знайоме це відчуття, адже подібне переживаєш, коли потрапляєш до рідного садочка. Я дуже радий цій зустрічі. Передаю палкий привіт від моїх побратимів – військових. Серед них є такі, як ваші дідусі, і такі, як ваші тата і братики. Ми всі дуже дружні. Допомагаємо один одному і підтримуємо в скруті, радіємо разом. Особливо, коли отримуємо звістки від рідних. – А я чекаю, щоб мій тато приїхав. А він не їде і чомусь перестав телефонувати… Його прізвище, як і моє, Іваненко. Ви, як побачите його, то обов’язково передайте, що ми чекаємо на нього, – першим відізвався худорлявий хлопчик з товстими скельцями окулярів на носі. – І мій тато теж воює. Я ще не завершив писати йому лист. Тому обов’язково розповім, що у нас була зустріч з таким, як він, – зі справжнім воїном. А ви справді вмієте стріляти? – Звичайно, вмію. А ти в тир з татом ходив? – Ходив. – І я! І я! – навипередки вигукували діти. – А я навіть виграв зайчика! Він поїхав воювати разом з моїм старшим братиком. – А коли закінчиться війна? – з нотками тривоги в голосі запитала кирпата дівчинка Оля. – Війна обов’язково закінчиться. Ми переможемо, – впевнено відповів Сергій. – Для цього ми зараз і воюємо. Воюємо заради перемоги й миру. Щоб усі наші рідні повернулися, щоб ви могли спокійно спати і не ховалися в укриття під час тривог. – А вчора я бачив брудного і п’яного чоловіка. Він негарно лаявся. Я сказав мамі, що це, мабуть, русня йде. А вона лише розсміялася. Але я знаю, що це русня. Це їхній шпигун, – завершив свою розповідь рудоволосий хлопчик. “Про все це я обов’язково розповім своїм, як повернуся з відпустки. Нехай тепер думають, як себе поводити, щоб їх руснею не називали”, – подумав Сергій, ледь стримуючи усмішку. – А я бачив зруйновані будівлі. Це як у фільмі про битву з прибульцями. – А як ви допомагаєте Батьківщині перемогти? – обережно запитав Сергій. – Я співав на площі разом зі сестрою українські пісні, яких нас навчила бабуся. І перехожі клали нам гроші в скриньку, на яку ми приклеїли напис “Для ЗСУ”. Зібрані кошти ми віддали волонтерам. Вони купили за них все потрібне для війська, – гордо повідомив хлопчик на ім’я Сашко. – А я допомагала мамі ліпити вареники для військових… – А я… – А я… – Ми дуже пишаємося вами. Ми любимо вас! – раптом вигукнув хлопчик з першого ряду. Його слова прозвучали настільки щиро, що не повірити було неможливо. – Про нашу зустріч я розповім своїм побратимам, коли повернуся на передову. Вони теж пишатимуться вами, адже ви – наш тил, який нам допомагає і додає сили. – Ну що ж, дітки. Ви сьогодні зустрілися з одним із тих, хто воює з ворогом, захищаючи нашу Україну і нас з вами. Нумо усі разом подякуємо Сергієві і всім нашим славним воїнам, – завершила зустріч Людмила Володимирівна. – Дякуємо! – гучно залунало в залі. І від цього гулу, а не від стрілянини, забриніли шибки. – Все буде добре! – Сергій попрощався з дітьми і попрямував до дверей. Він, не поспішаючи, йшов знайомими вулицями. На його обличчі з’явилася усмішка людини, впевненої у тому, що вибір зроблено правильний, що є заради кого і чого ризикувати життям. Місто з його, на перший погляд, врівноваженим мирним життям, знову стало рідним. “Все буде добре”, – бриніло в повітрі, стверджено прориваючись крізь дзвінкий гомін вулиць.
Разом — до перемоги! · “Вростати в країну” – це означає насамперед знайомитися з інтелігенцією”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Добросердечні іноземці – подарунок Бога

Сергій ЛАЩЕНКО Часто доводиться чути нарікання на те, що лише одна багатостраждальна Україна традиційно стримує московську орду, тоді як більшість європейських держав ставляться до нашої війни, як до чогось далекого, абстрактного. Такого, що не надто впливає на їхнє повсякденне життя. Нам від цього прикро й сумно. Мабуть, те саме відчували чехи в 1938-му або фіни в 1940 році. З іншого боку, треба розуміти, що позиції держав не змінюються раптово. Хто, як не ми, повинні забезпечити базис для того, щоб процеси йшли у вигідному для нас напрямку? Адже й позитивних прикладів достатньо, коли іноземці закохуються в Україну. Ось що мені написав італієць Массімо Піллоні: “Мені подобається вивчати вашу мову, і я сподіваюся, що незабаром зможу спілкуватися і писати тексти без допомоги перекладача. Почав я вивчати українську щонайменше рік тому. У лютому 2022 року, коли почув про можливе вторгнення в Україну російських терористів, я захотів якомога більше дізнатися про українську культуру, з якою досі не перетинався. Я почав шукати інформацію про ваших видатних письменників, спробував знайти італійські переклади класичних романів або поетичних збірок. Дещо вдалося знайти завдяки мо- Пітер Фуше їй університетській професорці та перекладачці Ярині Груші, але це були твори мовою оригіналу. Це й стало поштовхом до глибшого вивчення української…” Ці слова належать молодій людині, представнику Італії – великої і досить важливої для нас країни. З Массімо Піллоні ми активно листуємося. Принагідно хотів би подякувати за цікаве знайомство маріупольчанці Оксані Стоміній. Це вона знаходить можливість їздити по Європі і розповідати людям доброї волі про наші українські проблеми. А знаходити нових друзів Оксана уміє! Дехто зауважить, що молодий науковець не здатен вплинути на політику своєї держави з населенням майже 60 млн осіб. Потрібні зусилля інших політиків та громадських діячів Італії. Додам від себе: а громадяни України? Жодна держава не буде суттєво активнішою, ніж народ, який її населяє. Зате зусилля активістів рано чи пізно переростуть в активність державного апарату. Не варто думати, що станеться навпаки. Уявляю, наскільки активнішими були б на нашому місці євреї. Або спокійні, але дуже раціональні естонці. Останні в 1918 році зібрали стотисячну армію для захисту незалежності. А тепер хіба не ті самі тенденції? У нас сотні тисяч заробітчан та виму- Джеріко Магаллон шених переселенців практично у кожній європейській державі, ами не можемо не те, що якісний ідеологічний прорив забезпечити, а навіть спокійно, але системно почати працювати в цьому напрямку. Гаразд, Массімо Піллоні молодий та мало кому відомий. А ми що, всіх старих друзів України знаємо? А могли б, забезпечуючи матеріальне благополуччя своєї родини, чи збираючи гроші на потреби ЗСУ, не забувати й про тих, хто нам давно допомагає. “Вростати в країну” – це означає насамперед знайомитися з інтелігенцією. Італійці ж це вміють робити. Скажімо, професор філософії, історії та італійської філології Даніло Збрана став почесним громадянином Тлумача (Івано- Франківська область), оскільки за власний кошт поставив пам’ятник двом молодим учасникам УПА, яких енкаведисти привселюдно стратили у 1946 році. А ще професор збирав матеріал про свого земляка Августо Донніні. Той був лікарем в УПА, наші бійці знали його під псевдонімом “Михась”. Італійцю не відразу вдалося виконати свою роботу, він знайомився і працював з великою кількістю наших людей. Сам Даніло Збрана є сином італійського партизана, тому тема Опору для нього є цікавою. Українські заробітчанки з Прикарпаття могли б, як мінімум, розповісти про нашого італійського друга… самим італійцям. Пояснити, чому ми цінуємо таких людей, у якійсь телепередачі чи тиражній газеті. Для проведення цієї “спецоперації” потрібно всього лише декілька осіб. Невже не знайдемо? Дрони дронами, але й з населенням європейських держав, які нас прихистили, потрібно активніше спілкуватися. Часом посидіти за кавою з мудрою людиною важливіше, аніж заробити зайві сто євро. Бо користь для України незабаром буде вимірюватися вже тисячами й десятками тисяч! Візьмемо прихильну до нас Скандинавію. Шведи прагнули, але не змогли допомогти нам у 1708 році. Петро Перший тоді виявився сильнішим. Але в ХХІ столітті за нас воював Лео Шьохолм, який мав позивний “Вікінг”. Був військовим інструктором Полку особливого призначення “Азов”. Загинув першим зі шведів ще в січні 2015 року. Сорокарічний швед Леннарт Йоханссон взагалі вільно володів українською мовою. І воїном був хоч куди: служив у Нормандському драгунському полку, створеному для спецоперацій в Арктиці. У складі Королівських Збройних Сил Швеції воював у Афганістані. Після звільнення зі Збройних Сил Швеції підписав контракт з Французьким легіоном. Служив у Гвіані, воював у Сирії… З серпня 2022 року воював на Херсонщині. Був важко поранений, але знову став устрій. Прагнув стати розвідником – 6 лютого 2023 року підписав контракт з ГУР МО України. Загинув Леннарт під Вугледаром. Хіба можна забувати про таких хлопців? Поляк Януш Шеремета (позивний “Козак”). Народився у 1981 році в місті Динів Прикарпатського воєводства. Очевидно, Януш мав українське коріння, хоча вважав себе поляком. Чому він ще з дитинства почав цікавитися життям України та українським козацтвом? З якої причини прийняв православ’я, опанував мистецтво козацької шаблі та верхової їзди? Український сентимент міг з’явитися внаслідок виховання. Але хто його так виховав? Останні роки Януш жив у Великій Британії, але з березня позаминулого року воював на нашому боці. Загинув 4 грудня 2022 року під Бахмутом. Запам’ятаймо його слова, сказані перед відправкою на фронт: “Я повністю і свідомо хочу воювати. Я поляк, у мене багато спільного з Україною. Я закохався у цю землю, я пережив тут прекрасні миттєвості, я не можу залишатися байдужим до цієї трагедії…” Ми, звісно, мали право висловлювати своє невдоволення діями польських фермерів, які нищили наше зерно. Але краще було б це зробити, паралельно згадуючи і про таких поляків, як Януш. Тактовно пояснювали б польському суспільству, чому так важливо не гасити сплеск масового полонофільства, яке спостерігалося серед українців навесні 2022 року. Пригадую, скільки тривоги за стан української мови було після приходу до влади Віктора Януко- Поль Манандіз, полковник ЗСУ вича. Зате, починаючи з 2014-го, а особливо з лютого 2022 року, ми спостерігаємо неухильне і “всеєвропейське” зростання інтересу до всього українського. Причому, серед наших нових друзів все більше і більше шляхетних, освічених людей. Що це, як не Божий подарунок? Є такий чудовий син Франції – Поль Манандіз. Свого часу він дружив з відомим оперним співаком Василем Сліпаком. Але коли наш земляк пішов на війну і загинув у червні 2016 року під Бахмутом, Поль вирішив, що не буде стояти осторонь, коли в Україні така біда. Минуло декілька років, і тепер він вже полковник ЗСУ. Листуюся з ним у соцмережах. Якось, будучи зворушений тим, як багато офіцер робить для нас в ідеологічному плані, я написав: “Поль, ви найкращий француз у світі!” Полковник негайно відповів: “Я українець!” Пізніше, звертаючись до друзів, напише так: “Я аналізую своє життя і можу сказати, що перебуваю саме там, де мені й треба бути. І роблю те, що й потрібно робити. Я завжди поряд з людьми, яких люблю. Відчуваю їх найближчими і дуже ними пи- Массімо Піллоні шаюся! Майже дев’ять років тому я приїхав в Україну. Планував лише на тиждень, а потім зрозумів, що не можу її залишити. Я був зворушений і розчулений красою України та сердечністю українців… Більше я не француз, я став справжнім українцем! У будьякому разі, якщо й не кров, то серце моє – українське. Я ніколи не був ні французьким, ні італійським патріотом. Не був і бельгійським. Але за ці роки я став справжнім патріотом України, українським націоналістом, чистокровним бандерівцем. І надзвичайно цим пишаюся!” Може, дехто скаже, що французи емоційні, тоді як представники раціональних народів ніколи не були б настільки категоричними. Але ця теза не витримує критики. Прикро, що ми не дуже цінуємо навіть свою “касту героїв” тобто тих українців, які пішли захищати Батьківщину в лютому 2022 року. Але ті іноземці, які випадково опинилися в полі тяжіння цієї касти, змогли оцінити привабливість українських ангелів, незламних борців з російським імперським фашизмом. І їх також почало “затягувати”… Вони також ставали ангелами. У січні цього року загинула Савіта Вагнер – німкеня, яка врятувала багато українських життів на фронті. Бо служила бойовою медикинею штурмової сотні у складі батальйону “Карпатська Січ”. Любов до України у неї давня – вона любила українську культуру і традиції, вивчала мову, чекала на отримання українського громадянства. Але коли почалася війна, молода німкеня пішла на фронт. Була надзвичайно хороброю і витягала поранених хлопців навіть під час масованих обстрілів. І як же прикро тепер втрачати тих, хто вже довів свою любов до нашого народу! Що нам тепер лишається? Хіба що довести Європі, що ми не лише безжально знищуємо ворога, але й плекаємо високу культуру пам’яті. Може, це допоможе підняти авторитет українства у світі. Олігархи та корупціонери все одно нікуди не дінуться, то хоч на ідеологічному фронті відчуємо деяке полегшення. Та й не лише на ідеологічному. Наші друзі, які вирушили на допомогу Україні, могли б сприяти навіть… покращенню постачання зброї. Так, я не перебільшую. Бо до позитивних, майже святих людей їхні земляки прислухаються уважніше, ніж до наших дипломатів. Саме про це я думав, коли дивився коротке відеозвернення британського бойового медика Пітера Фуше. Його полум’яна промова здатна розтопити навіть крижані серця. “Мені соромно бути західною людиною. Я звертаюсь до планети Земля сьогодні... Я звертаюся до західних урядовців від імені мого верховного головнокомандувача Володимира Зеленського – президента суверенної української нації. Заради Господа! Люди, що ви собі думаєте, коли зброю даєте по краплі? Коли скасовуєте навіть обіцяні і такі необхідні боєприпаси… Чого ви добиваєтеся? Невже ви думаєте, що Господь не бачить ваших справ? Я звертаюсь до всіх західних урядів сьогодні, я – український бойовий медик. Лінія фронту сиплеться… Як ви смієте не давати снарядів? Уявіть собі, що це ваших дітей вбивають! Поставте себе на місце українців. Ану ж бо: зберіться, хлопці! Підтримайте цю країну, бо нас вбивають і знищують!” Отже, він сказав: “нас убивають”. Пітер Фуше, як і француз Поль Манандіз, на фронті відчули себе українцями. А зверніть увагу, якою сильною, гордою і водночас доброю є 87-літня мама Пітера – Роуз Фуше, котра не побоялася приїхати на фронт, аби побачити сина. Шкода, що Пітер невдовзі загинув, виносячи з поля бою пораненого українця. Він дуже хотів отримати українське громадянство, але так і не встиг. Зате наше громадянство без великих проблем отримували впливові російські агенти та представники п’ятої колони. Припустимо, пересічний українець не може контролювати видачу паспортів. Але в наших силах зробити так, щоб про воюючих за Україну іноземців (як живих, так і загиблих) не міг забути ніхто й ніколи. Щоб дивом вцілілі щоденники 28-річного каліфорнійця Джеріко Скай Магаллона, який загинув під Бахмутом, були опубліковані як українською – для нас, так і англійською – для світу. Звернув увагу, що мати героя, Еліссон Мегаллон зовні подібна на сина. Вона також символ шляхетної Америки. Думаю, до неї навіть варто було б поїхати, обговорити можливість написання книги про російськоукраїнську війну, спираючись на щоденники сина. Це влаштувало б і рідних Джеріко, і нас усіх… Нинішня війна суттєво розширила патріотичну географію. Тепер герої є в кожному районі України, і вже точно в кожному великому і малому місті й селі. Мінімум організаційної роботи, і патріотичне виховання молоді можна ставити на потік. Але не приділити увагу іноземцям, які відгукнулися на наш біль, – гріх. Адже вони не побоялися віддати життя за Україну. Ця робота цілком у наших силах, і без неї ніяк не можна.
Інформаційний простір · “Нічого, буде на них і кріс, але спочатку має бути Слово!” · с. 4сторінка оригіналу ↗

Вулкан “Українського вісника”: як це починалося

Олена БОНДАРЕНКО “Майже дві доби лютував шалений вітровій. Між будинком станції й дровітнею були натягнуті линви. Якщо взяти їх попід пахви й міцно за них триматися, є надія, що тебе не знесе вітром, коли йтимеш по дрова. Однак іти по дрова ми не ризикували – могло знести. Так і працювали в нетопленім будиночку, хоча у жовтні в горах вже добряче холодно, надто ночами…” – розповідає Михайло Косів, побратим і соратник В’ячеслава Чорновола. У статті “Немов невгасимий вулкан”, передмові до третього тому десятитомника – спадщини В’ячеслава Чорновола, пан Косів згадує вітряні жовтневі дні 1969 року на метеорологічній станції “Плай”, неподалік закарпатського села Лопушне Воловецького району. Саме тоді й там народилося перше число “Українського вісника”, позацензурного журналу, що став правдивим літописом українського національного спротиву. “Вісник” своєю появою привернув увагу цілого світу до гнобительської державної політики СРСР щодо українців, кричущих утисків свободи слова, знищення Національної Церкви, порушень прав людини, нестерпних умов тримання політв’язнів у таборах, системного застосування каральної медицини. В’ячеслав Чорновіл тоді працював спостерігачем на метеорологічній станції. Із допомогою приладів вимірював температуру та вологість повітря, напрям і силу вітру, атмосферний тиск, записував і передавав показники до обласної метеослужби. А головне – як організатор, редактор і видавець – “робив погоду” в самвидаві. Про те, як починався й творився “Український вісник”, мені розповідав і сам пан В’ячеслав. (“Український вісник” у боротьбі за права людини” – таку тему дипломної роботи у 1994 році я обрала в Інституті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. Принагідно додам, що на форзаці роботи вміщено світлину Чорновола і його власноручний напис: “…немає страшнішої кари за муки нечистого сумління, бо немає вищого судді за правду”). Так от, одного жовтневого дня 1969-го на станцію до Чорновола приїхав Михайло Косів. Привіз матеріали, серед них – про переслідування Українських Церков. Працювали два дні й дві ночі, друби ухвалила постанову щодо декомунізації назв понад 300 населених пунктів, з якої вилучили ті, які пропонували назвати Залужне”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці Євген Магда. “Новий” шеф МЗС вирішив “ставити перед Заходом питання повернення українців” (с). Це під час російського наступу, ракетних обстрілів та відсутності терміну служби призведе до рівно протилежного ефекту – а може, це і є справжня мета уряду імені Єрмака, щоб люди шарахались України”, – пише Валерій Прозапас на своїй сторінці у Фейсбуці. Довіра населення до медіа, зокрема телеграм-каналів, інтернет-ЗМІ та телебачення, впродовж останнього року почала падати. Винятком є друковані видання та радіо. Такі дані дослідження медіаспоживання в Україні представила в рамках конференції National Media Talk директорка Internews Network в Україні, керівниця Медійної програми USAID в Україні Джилліан Мак- Кормак. Вона зазначила, що якщо довіра до інформації в телеграм-каналах знизилась із 59% до куючи на машинці, що її мав Чорновіл, вичитуючи, компонуючи. “Cвідком” тієї роботи був Тарас, п’ятирічний син Чорновола. “Видрукували “Вісник” удвох примірниках. “Один примірник В’ячеслав сховав, – згадує пан Косів. – Другий мали передати на Захід, для друку. Коли поверталися до Львова (здається, робота на станції тривала тиждень через тиждень, і це був ранок понеділка), лісоруби звільняли дорогу від величезних дерев, зламаних буревієм... Потім Валентина Чорновіл, сестра В’ячеслава, передала мікроплівку своїй знайомій, словацькій студентці Ганні Коцуровій, а та вже доправила за кордон, згодом матеріали дісталися Мюнхена, до видавництва “Смолоскип””. Перше число “Українського вісника” було надруковане в січні 1970 року. Адже доправити матеріали було непросто, це потребувало часу. До того ж, зазначає пан Михайло, закордонні видавці не одразу повірили, що в задушливому радянському світі за “залізною завісою” є люди, котрі зробили неймовірне – підготували тексти, які відслонили, чи, радше, прорвали цю завісу, відкривши правду про радянську тиранію. Невдовзі потому В’ячеслав Чорновіл був заарештований. Головне, що йому інкримінували – виготовлення і поширення антирадянської літератури. Щоб заплутати слідство, було вирішено видавати журнал надалі. Головну функцію – підготовку, редагування, впорядкування, роздрук – узяв на себе Михайло Косів. Передавала матеріали, виготовлені на цигарковому папері, Атена Пашко, дружина Чорновола. Тонесенькі трубочки з текстами Атена ховала в рукав пальта. “Якби вона помітила кагебістську небезпеку, встигла би одним рухом витрусити папірчики у сніг”, – каже пан Михайло. Шосте число “Українського вісника” Михайло Косів укладав у помешканні Станіслава Людкевича, великого українського композитора і живої львівської легенди, чиї вислови не цитували хіба немовлята. Одного разу “Сясьо”, як у Львові ніжно називали митця, запитав: – Що то ви, пане Михайле, все носитеся з тим папір’ям? Та ж на “них”, прецінь, треба кріса! – Нічого, буде на них і кріс, але спочатку має бути Слово!.. Друкували на тій самій машинці, що й усі попередні числа. Власне, ця машинка могла стати головним речовим доказом, якби під час котрогось обшуку її виявили. Але ж якого шоку зазнало слідство, коли з’явився шостий випуск журналу! Ось його редактор, у камері СІЗО, а ось – “Вісник”, свіжесенький. Хто виготовив? Негайно знайти, заарештувати , засудити! дарності” Ніну Южаніну, пише, що в проєкті держбюджету на 2025 рік “слуги” збільшують фінансування на утримання системи контролю та примусу у нашому суспільстві. “Так, на 14,3 млрд гривень у 2025 році зростуть витрати державного бюджету на утримання всіх органів державної влади. Такі витрати складуть понад 130 млрд гривень. Найбільше видатки зростуть: на прокуратуру – плюс 3,56 млрд грн; на Податкову службу – плюс 3,17 млрд грн; на Фонд держмайна – плюс 2,07 млрд грн; на суди – плюс 1,64 млрд грн; на БЕБ – плюс 0,6 млрд грн. Це вказує на те, що безконтрольне та бездумне керівництво державним апаратом, виконавчою та судовою гілками влади, безглузда фінансова політика теперішньої влади призведуть до рецесії. Підвищення видатків на фіскальні та “каральні” органи плануються за рахунок підвищення військового збору для найманих осіб і ФОПів. Простих робітників малого бізнесу, які зі своїх зароблених наповнюють значну частку держбюджету, потрібно тримати в постійному страху перед держа- Обкладинка 1–2 випусків “Україн/ ського вісника” На Чорноволових однодумців розпочалося полювання. У листі до дружини він пише про нібито звичайні, як для арештанта, речі: просить передати чисту сорочку, якісь харчі. Й наче мимохідь, між іншим: “А теплих шкарпеток більше не треба. Вистачить тих, що є”. На волі розуміють, що випуск “Вісника” необхідно призупинити. На той час слідство вже “взяло в розробку” і Михайла Косіва. Однак шукати друкарську машинку було марно. Пан Антон Заневчик, тесть Михайла, утопив машинку в озері села Наварія, що поблизу Львова… У вересні 2007 року рухівці встановили пам’ятний знак, на якому – обличчя В’ячеслава Чорновола та текст: “На метеостанції “Плай” у 1969-1970рр. працював полум’яний борець за вільну соборну Україну, Герой України, Голова Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл. Слава Україні! Героям слава!”. Михайло Косів переконаний, що текст варто доповнити реченням: “Тут у жовтні 1969 року було підготовлене перше число “Українського вісника”” . А ще – годилося би створити кімнату-музей, де зібрати матеріали, пов’язані з народженням видання, яке відкрило очі світові на Український Рух Опору. Адже цьогоріч у жовтні виповниться 55 років від появи першого випуску легендарного “Вісника”… паратом під час війни, вважають “слуги”. І на тлі цього відсутнє збільшення витрат на освіту та освітні програми, які б закладали фундамент для майбутнього країни, – освічені, мислячі громадяни України не потрібні діючій владі. Замість того, аби направити гроші на Збройні Сили України, на освіту, збільшити видатки на соціальну сферу, – влада спрямовує їх на систему контролю та примусу, – пріоритети очевидні, на жаль”. Журналістка і волонтер Манана Абашидзе у своєму дописі на Фейсбуці розповіла про внесок грузинської спільноти в боротьбу українців за Незалежність: “Хочу нагадати, що ми зібрали тони гуманітарки, купили в 2023р. авто для військових – і все не для “краси”, а для перемоги над дикунами. Понад 2500 грузинських добровольці наразі на полі бою, є ті хто в полоні, 65 вбитих. Цими днями в Курській області загинув заступник командира спецпідрозділу “Тбілісі” в складі Збройних Сил України Георгі Роінішвілі”. Підготував Ігор ЗОЦ В’ячеслав Чорновіл і Михайло Косів — парламентарії і друзі. Орієнтовно 1997 р. Фото з архіву В. Чорновола Будівля метеостанції “Плай” (фото І. Меліки з відкритих джерел)
Інформаційний простір · “Нічого, буде на них і кріс, але спочатку має бути Слово!” · с. 4сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Газета “Сільські вісті” (№38, 17.09.) цитує економіста Валерія Пекаря, який вважає, що ніякого великого перезавантаження уряду не відбулося. На думку економіста, проблема не в уряді, а в тому, що він не є центром ухвалення рішень як має бути за Конституцією. “Повернути народу України оплачений кров’ю демократичний лад (з урахуванням обмежень воєнного стану) – ось що конче необхідно сьогодні”, – пропонує пан Пекар. Журналіст Леонід Логвиненко розповідає в “Сільських вістях” (№38, 17.09.) про те, як у Харкові діє Центр підготовки населення до національного спротиву. “За попередні три місяці через Центр пройшло кількасот осіб, що опанували науку володіння зброєю, ведення бою, набули інженерних навичок, знань із тактичної медицини, про що свідчать сертифікати державного зразка”, – пише газета. “Верховна Рада з другої спро- 55%, то рівень довіри до інтернет-медіа впав уже на 5% до 51% відповідно, а рівень довіри до телебачення знизився відразу на 6% – йому довіряють 43% українців. Водночас найнадійнішими джерелами інформації респонденти називають родину та друзів, яким повністю чи частково довіряють 85% та 77% відповідно. Що ж стосується органів влади, то найбільше українці схильні довіряти Генеральному штабу ЗСУ та Міноборони – рівень довіри до них складає 64%. Що ж стосується рівня довіри до Офісу президента, то він за рік впав на 25% – до 44%, натомість 47% опитаних, скоріше чи повністю, не довіряють даним Офісу президента. Показники довіри до офіційних ресурсів уряду є ще сумнішими. Довіряють їм 41% опитаних (у 2023 році показник складав 59%), а не довіряють 47%. Гіршою є ситуація лише з довірою до повідомлень місцевої влади, зазначається на сайті видання ZN.UA. Ексрозвідник Роман Червінський на своїй сторінці у Фейсбуці, з посиланням на народну депутатку від “Європейської солі-
Незабутні · “Колишній університетський професор ухитрявся приймати у пастушій колибі та на полонині гостей/друзів”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Невтомний трудар на ниві українознавства

Його ім’я вже вписано в історію. Це ім’я – Микола Мушинка. Фольклорист, етнолог, славіст, культуролог, мистецтвознавець, літературознавець, бібліограф… Доктор філологічних наук, професор, іноземний член Національної академії наук України, дійсний член НТШ. Президент НТШ у Словаччині, голова Асоціації українців Словаччини… І головне – найавторитетніший дослідник культури Закарпаття, якого ще за життя називали охоронцем родової пам’яті русинів-українців, будителем національної свідомості й історичної пам’яті органічної частки українського етносу – єдинокровних русинів, карпаторосів. Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік НАН України І ось в ніч проти 12 вересня цього року у віці 88 років перестало крутитися колесо його трудолюбної долі. А народився цей невтомний трудар на ниві українознавства 20 лютого 1936 р. в українському селі Курів у Східній Словаччині, якому він присвятив перші свої фольклористичні праці “Замовляння і календарна обрядовість с. Курів” та “Сімейно-побутові обряди с. Курів”. Ці свої дослідження обрядових свят, традиційної народної культури взагалі Микола Мушинка проводив ще в студентські роки. Він брав участь у кількох фольклорно-діалектологічних експедиціях на Пряшівщині, успішно захистив курсову і дипломну роботи про фольклор рідного села Курів. Далі – улюблена праця в науководослідному кабінеті народної словесності університету імені П. Й. Шафарика в Пряшеві, звідки отримав направлення на стажування до Києві. У Києві молодий аспірант занурився в духовну атмосферу громадсько-літературного і мистецького життя “шістдесятників”; він спілкується з відомими українськими дисидентами Іваном Світличним, Іваном Гончарем, Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Богданом і Михайлом Горинями, Лесем Танюком, Борисом Антоненком-Давидовичем, Михайлиною Коцюбинською, Григорієм Кочуром… Микола Мушинка, користуючись тим, що в нього був службовий паспорт, тому його багаж не підлягав обов’язковій перевірці, перевозив через радянсько-чехословацький кордон не тільки матеріали українського “самвидаву”, а й літературні твори В. Симоненка, І. Драча, Ліни Костенко, Д. Павличка, М. Вінграновського, І. Калинця, В. Голобородька, І. Світличного, І. Дзюби… В Україну Микола Мушинка доставляв найновіші випуски україномовної преси Чехословаччини – журнали і газети “Дукля”, “Нове життя”, “Дружно вперед”, “Веселка”, твори Б.-І. Антонича, О. Олеся, В. Гренджі-Донського… Однак у грудні 1965 року стажування аспіранта Миколи Мушинки було передчасно зупинено. Органи радянського КДБ, діючи під личиною бригади митників, вилучили в аспіранта Миколи Мушинки, який був зарахований до аспірантури Київського державного університету імені Тараса Шевченка і мав пройти трирічне стажування в Києві (1964–1966), рукопис праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” та добрий десяток інших праць “самвидаву”. Це не вперше цей допитливий аспірант, дивуючись і сам зі своєї безоглядної сміливості, перевозив-передавав самвидаву літературу до Чехословаччини та далі в Європу. За аспірантом Мушинкою здійснювався в Україні постійний контроль із боку КДБ, його прізвище було внесено до “чорного списку” авторів, яких заборонено друкувати, цитувати, згадувати в публікаціях. Після затримки Миколи Мушинки органами КДБ УРСР у Чопі з рукописом Івана Дзюби та тривалих допитів і настирних погрожувань він був видворений із СРСР і переданий в руки вже чехословацьких органів безпеки. І знову ті самі погрози засадити в тюрму та заманювання в пастку співпраці в ім’я викриття “зловісної діяльності українських націоналістів”. Але впертий Мушинка ніяк не бажав викривати “ворогів соціалістичного ладу”, хоча на словах визнавав свої помилки, що послужило для крайкому компартії в Кошицях, якому празькі органи безпеки передали справу не впокореного молодого науковця, підставою для винесення лише догани і “суворого попередження”. Наближалася “празька весна”, на її хвилях Миколі Мушинці вдалося “виплисти” – виправдати себе і навіть захистити в жовтні 1967 року кандидатську дисертацію в Карловому університеті Праги та повернутися на роботу в університету імені П. Й. Шафарика. В основі його дисертаційного дослідження була історіографічна праця про видатного вченого-фольклориста: “Володимир Гнатюк – дослідник фольклору Закарпаття та його зв’язки з чехами і словаками”. Дослідник уважно і прискіпливо “порився” в архівах Києва, Львова, Москви та в приватних архівах, де повідшукував багато невідомих, неоприлюднених матеріалів із творчої спадщини Володимира Гнатюка. Згодом виявлені Мушинкою оригінальні документи, фотографії, меморіальні речі дозволили створити повноцінний меморіальний музей видатного вченого-фольклориста в його рідному селі Велесневі на Тернопільщині. Після захисту кандидатської дисертації вчений особливо інтенсивно розгорнув науково-дослідницьку діяльність. Прийшло й заслужене визнання: філософський факультет університету ім. Шафарика в Пряшеві удостоїв його звання доктора філософії за цикл праць, присвячених історії фольклористики українців Пряшівщини. На той час Микола Мушинка вже був автором монографії “З українського фольклору Східної Словаччини” (1963), “Антології усної народної творчості українців Східної Словаччини. З глибини віків” (1967), у Парижі з’явилася друком його кандидатська дисертація “Володимир Гнатюк і Закарпаття”… Вчений-фольклорист, працюючи в дослідному кабінеті україністики Університету ім. Шафарика, налагоджує співпрацю з українознавчими науково-дослідними, навчальними і культурними центрами Західної Європи, США, Канади і України шляхом обміну монографіями, збірниками, журналами, довідниками, енциклопедичними виданнями. Завдяки притаманному доктору Мушинці дару організатора науки, координатора наукових досліджень йому вдалося привернути увагу фольклористів, етнографів, краєзнавців, мистецтвознавців, славістів Чехословаччини, тодішньої Югославії, України, а також Канади і США до історичної долі русинів-українців, до народної культури українців, поселених в ареалі Карпат та Балкан, до українців у різних країнах світу. Микола Мушинка виступає ініціатором та організатором міжнародного наукового семінару в Пряшеві, на якому було обрано підготовчий комітет Міжнародної асоціації українців. Планувалося проведення в серпні 1969 року в Празі Міжнародного з’їзду славістів, на якому передбачалося організаційно оформити створення Міжнародної асоціації українців, та це здійснити не вдалося через нерішучу позицію членів української радянської делегації. Цей процес єднання україністів світу загальмувала окупація радянськими військами Чехословаччини в серпні 1968 року. Микола Мушинка був серед тих, хто рішуче протестував проти радянської агресії і хто підписав маніфест “2000 слів”. За це та передусім за поширення української самвидавної літератури нова прорадянська влада Чехословаччини в 1972 році належно “віддячила” університетському професору, відомому в слов’янському світі фольклористу з дипломом доктора філософії. Миколу Мушинку було звільнено з роботи в Пряшівському університеті за те, що він шкодив “дружньому Радянському Союзові”, спілкувався з “найтемнішими силами антирадянської української еміграції” і підривав “основи соціалістичного суспільства”. Завершилися ці звинувачення в “антирадянській діяльності” звільненням з роботи в університеті та суворою забороною працювати в органах освіти, науки і культури, і публікуватися. Та для вченого робота таки знайшлася – пастухом в рідному селі Курів, де відомий фольклорист, доктор філософії і кандидат наук цілих п’ять років опікувався артільними ялівками і телятами. Цілодобово, щодня, без вихідних. Але колишній університетський професор ухитрявся і там писати тичними режимами СРСР і Польщі з рідних домівок було вигнано понад 700 тисяч українців та знищено цілий пласт української культури. Виставка є спільним проєктом Українського інституту національної пам’яті, Інституту народознавства НАН України, Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, Інституту історії церкви Українського католицького університету, Історико-краєзнавчого музею м. Винники та Світової федерації лемківських організацій. Георгій ЛУК’ЯНЧУК статті, приймати у пастушій колибі та полонині гостей-друзів, учених, студентів-фольклористів, журналістів. Але після чотирьох років опікування 150-головим стадом органи безпеки Чехословаччини і цю роботу виконувати Миколі Мушинці заборонили. Якось пощастило влаштуватися кочегаром в одній із кочегарень Пряшева, де він попрацював 14 років. Наукові праці публікував в інших країнах. І то завдяки тому, що в чехословацькому законодавстві не було статті, яка б забороняла громадянам Чехословаччини публікувати свої праці в закордонній пресі. І лише в 1990 році Миколу Мушинку було повністю реабілітовано. Повертається він після 18 років праці пастухом колгоспної худоби та кочегаром, які Мушинка називав найспокійнішими і найпродуктивнішими для своєї наукової праці, у Пряшівський університет на посаду завідувача науково-дослідного відділу кафедри україністики, продовжуючи відкривати світові найзахіднішу гілку українського народу, русинську культуру як органічну частину української культури. У розмові з журналістом Ярославам Шуркалою Микола Мушинка означив віхи громадсько-культурної діяльності та підсумував свій науково-дослідницький і просто життєвий доробок “У всякого своя доля”, а в 1999 році з’являються його біобібліографічний збірник спогади “Колеса крутяться”... Назву цього збірника його “підказала” лемківська пісня: Колеса крутяться, Літа минаються… Дивовижна працьовитість і широкий спектр науково-дослідницьких і суто творчих зацікавлень вражає. Ученим підготовлено і “вислано” у світ понад 50 книжкових видань і понад 200 наукових розвідок, а кількість написаних і опублікованих статей і рецензій сягає двох тисяч. Багато тривог, переживань і намагань упослідити його ім’я і його працю випало на долю цього дослідника, який проводив щоденно в творчій співпраці з вірною дружиною і помічницею Магдою свій час при робочому столі або у фольклористичних експедиціях, на конференціях, творчих зустрічах… Академік Микола Мушинка ще з дитинства утвердився у високій вірі у своє покликання, своє національне призначення жертовно і самовіддано служити своєму народові, рідній Україні. І цю благородну місію він гідно з творчим звитяжством виконав.
Незабутні · “Колишній університетський професор ухитрявся приймати у пастушій колибі та на полонині гостей/друзів”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Виставка “Вигнання”

На Контрактовій площі столиці відкрилась виставка “Вигнання. До 80-х роковин початку депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Любачівщини, Холмщини, Південного Підляшшя і Західної Бойківщини”. Виставка складається з 18 банерних стендів, на яких у фотографіях, документах, картах і діаграмах представлено історію найзахідніших частин українського світу, які ще називають Закерзонням, передумови, хід та наслідки депортацій. У 1944–1951 роках комуніс-
Очевидець і літописець · “Суть путінської байки – за рахунок України та українського народу зробити Росію набагато силь/ нішою в економічному та воєнному відношенні”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

раїнського народу зробити Росію набагато сильнішою насамперед в економічному та воєнному відношенні. Безумовно, Путіну в його імперських мареннях таке потрібно, а українцям воно навіщо? Аби знову ставати затичками та гарматним м’ясом Російської імперії в нових “інтернаціональних”, “визвольних” і “братерських” воєнних акціях на кшталт агресій проти Польщі 1939 р., Литви, Латвії та Естонії 1940 р., Румунії 1940 р., Фінляндії 1940 р., Угорщини 1956 р., Чехословаччини 1968 р., конфлікту з Китаєм на річці Уссурі 1969 р., війни в Афганістані 1979–1990 рр.? Теперішні геополітичні амбіції Путіна значно масштабніші, ніж у Сталіна, Хрущова і Брежнєва разом взятих, – він прагне відновити Російську імперію у розмірах більших, ніж посідав Радянський Союз. Без України цього зробити неможливо. Ось для чого потрібна байка про “один народ”. Імперське марево аж пре із статті Путіна про “єдність росіян і українців”. Він пише, що ці народи є спадкоємцями могутньої Давньої Русі, тому мусять знову об’єднатися. Теперішній правитель Росії наголошує, що “московські князі… розпочали збирати історичні російські землі”. Тут варто нагадати, що у Російській Федерації усі “зібрані”, ніби гриби у лісі, та належні тепер їй території інших народів на законодавчому рівні записані як “історичні російські землі”, “споконвічні (ісконниє) рускіє землі”. До таких належать не лише захоплені Московією у ХVI–ХVII ст. землі Поволжя і Приуралля, а й загарбані у колоніальних війнах ХVIII–ХIХ ст. країни Кавказу, Сибіру, Алтаю та Тихоокеанського Помор’я. Абсолютно чужі для українців краї оголошені російськими. Але для українців ці землі завжди були територією жахливої біди, невимовних страждань і вічного заслання. Такий стан для українців тривав аж до проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року! Тепер Путін прагне повернути українцям це “щастя” у новій обгортці “одного народу”. Цій темі Путін присвятив особливу увагу. Путін писав про “неділиму Росію” та про жахливу помилку більшовиків, які “в текст Декларації про створення Союзу РСР, а потім
Очевидець і літописець · “Суть путінської байки – за рахунок України та українського народу зробити Росію набагато силь/ нішою в економічному та воєнному відношенні”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Чому війну назвали “спеціальною воєнною операцією”

Дмитро ЧОБІТ Продовження. Початок у ч. 34—37 за 2024 р. Українські пам’ятні дати, пов’язані з московським поневоленням Україна теж має чималі порахунки з імперією. Впродовж трьохсот років поневолення Московія висмоктала з України багато крові її народу, призвела до гіркого поту і сліз. Мільйони українців було відірвано від рідних земель; ними заселено загарбані імперією чужі краї у Прибалтиці, на Північному Кавказі, Центральній Азії (за радянською термінологією Середній Азії), Уралі, в Сибіру, Тихоокеанському Помор’ї та Крайній Півночі; тепер це все називається Росією. А скільки кращих синів і доньок України було зумисно вбито і закатовано?! З усіх поневолених Московією народів українці зазнали найбільших втрат, бо їх і було найбільше. В українському календарі теж є трагічні дати, пов’язані з перебуванням України у складі Російської імперії Зла та боротьбою українців з нею, назвемо і їх. 29 січня – День пам’яті Героїв Крут. Встановлено на честь героїчних оборонців Києва від російських агресорів у бою біля залізничної станції Крути 30 січня 1918 р. 26 лютого – День кримського спротиву російській окупації. 18 травня – День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Ця пам’ятна дата встановлена на вшанування понад 200 тисяч кримських татар, яких за один день – 18 травня 1944 року – росіяни депортували із рідного для них Криму у віддалені райони Середньої Азії та Сибіру. Третя неділя травня – День пам’яті жертв політичних репресій. 23 травня – День Героїв – вшанування борців за волю України. 4 червня – День вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Росії проти України. 24 серпня – День Незалежності. Головне державне і національне свято України, неробочий день. 14 жовтня – Свято Покрови, День Української Повстанської Армії, створеної цього дня у 1942 році для боротьби за відновлення Української Держави проти тодішніх гітлерівських і сталінських поневолювачів, неробочий день. Четверта субота листопада – День пам’яті жертв Голодоморів, влаштованих російськими окупантами в Україні у 1921–1922; 1932–1933; 1946–1947 рр. Підсумовуючи, можна сказати, що загарбання Московією чужих земель завдавало народам окупованих країн невимовного болю і страждання, призводило до кровопролить, численних жертв та загибелі у російських катівнях їхніх кращих представників, а колоніальне поневолення скрізь приносило національне гноблення, русифікацію, депортації сотень тисяч людей до Сибіру та інших віддалених країв Російської імперії Зла й заселення окупованих земель росіянами, що призводило до навмисної зміни демографічної ситуації. Безумовно, що усе це – Зло. Ось чому в календарях практично усіх народів, які перебували і ще перебувають у складі Російської імперії, так багато сумних і трагічних дат. Таким чином путінські слова про “геополітичну катастрофу” із самого початку абсолютно не відповідали дійсності, але із цієї фальшивки розпочалися конкретні дії Кремля, спрямовані на відновлення новітньої Російської імперії, перегляд світового порядку та міжнародного права. Для цього російські шовіністи-великодержавники видумали ще одну тезу про те, що усі території, які входили до складу Радянського Союзу й ще царської імперії, є історичними землями Росії, тому їх потрібно повернути. Йшлося саме про теперішню путінську Росію, повернення їй колишньої могутності й величі. У цій справі Україна опинилася в центрі подій, бо вона була головною складовою колишньої імперії й першою 24 серпня 1991 року проголосила Незалежність і вийшла із складу СРСР; за нею вийшли усі решта колишніх радянських республік, а Верховна Рада Росії визнала суверенітет трьох Прибалтійських країн: Литви, Латвії та Естонії. Цілком зрозуміло, що якби не Україна, то історія могла би піти цілком іншим шляхом. Ось чому на Україну була спрямована вся імперська лють і ненависть Путіна та його кліки. Послання Путіна Федеральним Зборам 2005 року було посланням насамперед Україні. Однак із тези про “геополітичну катастрофу” випливала реальна загроза незалежності не тільки Україні, а й усім іншим суверенним державам – колишнім республікам СРСР. Проте цей небезпечний сигнал не був своєчасно та правильно оцінений і не отримав належного спротиву: ні політичного, ні дипломатичного, ні наукового. Зухвалі слова Путіна про “геополітичну катастрофу” не були засуджені як неприпустимі й неприйнятні ні в Україні, ні в інших державах – на урядовому рівні їх фактично обійшли мовчанкою, як і путінське шовіністичне імперське безглуздя про те, що росіяни і українці – один народ. Українці – не росіяни, а росіяни – не українці Путінське безглуздя про “один народ” Найголовнішою ідеологічною основою експансії Росії проти України стала вигадана Путіним байка, що нібито росіяни й українці – “один народ”, який проживає на просторі від Чопа на заході до Владивостока на сході. Це неправдиве та антинаукове твердження вслід за Путіним повторювали екс-президент Росії Медведєв, прем’єр Мішустін, голова Держдуми РФ Володін, секретар ради безпеки Патрушев і навіть самопроголошений президент Білорусі Лукашенко. Понад рік цю ідеологему невпинно поширювала російська пропаганда. Справжнє безглуздя про те, що “росіяни і українці – один народ”, охопило мало не усі сфери суспільного й політичного життя Росії. Новина змусила замислитися багатьох: політиків, істориків, філологів, політологів, журналістів, пересічних громадян. До цього усі ще із шкільної парти знали, що Україна і Росія – дві незалежні суверенні держави, а українці й росіяни – то два окремі й самобутні слов’янські народи. На честь дружби українського та російського народів споруджували пам’ятники. Ще з комуністичних часів побутувала теза про так званого “старшого брата” – російський народ. Навіть у тексті гімну Радянської України були слова: “Нам завжди у битвах за долю народу був другом і братом російський народ”. І ось не ждано, не гадано оголосили: росіяни й українці – “один народ”. А раз один народ, то має бути й одна держава з усіма її атрибутами: єдиними кордонами, громадянами, армією, грошима. Одних таке здивувало, других шокувало, третіх – обурило, але мало кого залишило байдужим. Усі замислились: що ж воно означає? Російська великодержавна вигадка про українців і росіян як нібито “один народ” набрала особливого розголосу після інтерв’ю Путіна ТАСС 21 лютого 2020 р. Тоді господар Кремля дав власне пояснення цій підступній імперській фантазії та надав їй вигляду справжньої байки для необізнаних і легковірних. Ця байка, у розумінні Путіна, ґрунтувалася на таких трьох основних засадах. Перша. До ХIII ст., стверджував Путін, “у нас не було жодної різниці в мові. І лише в результаті полонізації тієї частини українців, які жили на території, що знаходилася під владою Речі Посполитої, тільки десь, по-моєму, в ХVI столітті з’явилися перші мовні відмінності”. Друга. “Українцями називали людей, які жили на окраїнах Російської держави”. Третя. “До ХIV–ХV століть навіть тих людей, східних слов’ян, які проживали на території Речі Посполитої, і в Московській державі, і в Польщі називали русскімі. Не ділили”. Така антинаукова та наскрізь фальшива концепція дала підставу для головного сакрального висновку Путіна: “В сучасному світі об’єднання зусиль дає нам колосальні конкурентні переваги. І навпаки – роз’єднання робить нас слабшими”. Тобто доктрина Путіна про “один народ” спрямована на те, аби зробити плановане ним об’єднання українців і росіян сильнішим. Виникають запитання: “А навіщо? З якою метою? Заради чого Україна разом з Росією має ставати сильнішою? В ім’я чого українці мають об’єднуватися з росіянами?” Цілком очевидно, що в об’єднанні українців і росіян найбільш зацікавленою стороною виступала Росія. Підім’яти під свої геополітичні інтереси Україну та українців за допомогою усіляких міфів і способів було головним у прагненні Путіна повернути Росії колишню імперську велич. У цьому головна суть. Путін навіть пояснив: “Український фактор почав розігруватися напередодні Першої світової війни австрійською спецслужбою. Чому? Це відома справа – розділяй і володарюй. Це абсолютно зрозуміла річ”. У даному випадку Путін повторив російські, ще царських часів, небилиці про те, що українців, як окремий народ, придумав австрійський генеральний штаб уроки Першої світової війни, аби ослабити Російську імперію, похитнути її світову велич. Звичайно, що у підступній антиросійській справі виокремлення українців в окрему націю, окрім “австрійських спецслужб”, за Путіним, винні ще й українські націоналісти. Отака нехитра початкова схема путінської байки для дорослих про “один народ”. Але на цьому володар московського кремля не зупинився. 12 липня 2021 року Путін опублікував статтю “Про історичну єдність росіян і українців”. Стаття оприлюднена на сайті московського Кремля двома мовами: російською та українською. І коли?! Під час концентрації біля українських кордонів російських військ і відразу після саміту президента США Д. Байдена та президента Росії В. Путіна у Женеві 16 червня, на якому й розглядалися питання щодо загострення воєнно-політичної ситуації довкола України. Увесь зміст статті був спрямований на виправдання вже запланованої агресії. Стаття мала значний обсяг, вона базувалася на псевдонаукових засадах, але її пронизувала головна ідея – довести, що українці насправді є росіянами (рускімі). У завдання цієї праці не входить докладний аналіз усіх вигадок, однак зупинимось на головних постулатах путінських фантазій. Путін, як мантру, кілька разів повторював, що “русскіє і українці – один народ”, і наголошував, що вони – “одне ціле”. “Разом ми завжди були і будем багатократно сильніші та успішніші”, – зробив висновок він. У цьому вся суть путінської байки – за рахунок України та ук-
Очевидець і літописець · “Відтепер ніхто в світі не сплутає Україну з Росією та не назве українців росіянами”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

у Конституцію СРСР 1924 року внесли право вільного виходу республік із Союзу. Таким чином в основу нашої державності, – наголосив правитель Росії, – була закладена найбільш небезпечна “міна сповільненої дії”. Вона й вибухнула, як тільки зник страхувальний, запобіжний механізм у вигляді керівної ролі КПРС… Почався парад суверенітетів”. Отже, для Путіна право вільного виходу республік із СРСР, який він вважав і не раз публічно називав Росією, є “волаючою помилкою”. Зневажливий вислів щодо так званого “параду суверенітетів” теж красномовно розкриває справжню суть самого Путіна та спосіб його імперського мислення. Дні проголошення та відновлення республіками колишнього СРСР незалежності стали для їхніх народів національними і державними святами, а для Росії, на переконання Путіна, перетворилися на “геополітичну катастрофу”. Вищенаведений пасаж про “волаючу помилку” й так званий “парад суверенітетів” у статті “Про історичну єдність росіян і українців” є яскравим доказом того, що байка про “один народ” мала відіграти провідну роль у планах Путіна щодо відновлення Російської імперії у її колишніх межах. Путін по-фарисейськи писав: “Ми з повагою ставимося до української мови й традицій. До прагнення українців бачити свою державу вільною, безпечною, благополучною. Впевнений, що справжня суверенність України можлива саме в партнерстві з Росією”. До речі, про подібне фарисейство говорив і Ленін: “При єдності дій пролетарів великоросійських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови”. Із слів Леніна і Путіна видно, що російські правителі не бачили й ніколи не хотіли бачити Україну без Росії, вони завжди розглядали її як колонію, покликану забезпечувати метрополію хлібом, вугіллям, металом і солдатами. У статті Путін кілька разів вжив видуманий ним же термін “Анти-Росія”. Так кремлівський керманич чомусь називає Україну, погрожує, що такого стану він не допустить, і на завершення запевняє: “Росія ніколи не була і не буде “Анти-Україною”. Говорить одне, а робить цілком інше. Наскільки правдиві та чого варті слова Путіна, свідчить розв’язана ним 24 лютого 2022 р. агресія проти України і російсько-українська війна з усім варварством і дикунством російської армії, бомбардуваннями, ракетними та артилерійськими обстрілами українських міст і сіл, повсюдними вбивствами мирних українців на окупованих територіях, масовими ґвалтуваннями жінок і навіть дітей, широкомасштабним мародерством, свідомим нищенням пам’яток культури, музеїв, архівів, безперервними і зумисними руйнуваннями електростанцій, трансформаторних вузлів, ліній електропередач, водоканалізаційних мереж, шкіл, лікарень, житлових будинків. На окупованих землях росіяни позвірячому вбивали людей тільки тому, що вони українці. Ці незаконні та глибоко аморальні звірства російських солдатів є воєнними злочинами, злочинами проти людяності й злочинами геноциду, вони беззаперечно спростовують фальшиві твердження Путіна про те, що “росіяни та українці – один народ”. Вже у розпал російсько-української війни, 3 березня 2022 р., виступаючи на Раді безпеки РФ, Путін заявив: “Разом з тим я ніколи не відмовлюся від свого переконання, що росіяни та українці – один народ”. Він не відмовлявся тому, що з цими словами йому зручніше доводити право Московії на українські землі та оголошувати їх “російськими”. На Валдайському форумі 27 жовтня 2022 р. Путін ще раз нагадав свою байку про росіян і українців: “Я вже багато разів говорив: я вважаю, що ми один і той же народ”. Таким чином, слова Путіна про “один народ” – це не просто пропагандистська фразеологія, то наріжна концепція, за допомогою якої Московія прагнула полегшити справу поглинання українських земель та пояснити світу свої дії справою “об’єднання одного народу”. Бо коли погодитись із путінським твердженням про те, що росіяни та українці “один народ”, то справді виникає запитання: навіщо їм дві держави й дві армії? Але українці з цього питання завжди мали цілком іншу думку й ніколи не ототожнювали себе з росіянами, вони різнилися з ними мовою, піснями, музичними інструментами, звичаями, традиціями, національним одягом, взуттям і навіть домашніми стравами, бо ці народи сформувалися у зовсім інших природних і кліматичних умовах. Основними етнографічними символами росіян (московитів) були лапті, косоворотки, жіночий кокошник і балалайка. В українців то були чоботи, вишиванки, дівочі віночки із стрічками та кобза. Національні страви українців – борщ і вареники, у росіян – щі та пельмені. Мова – це головна ознака народу. Хоча є випадки, коли різні народи розмовляють однією мовою, наприклад, австрійці та німці – німецькою; англійці, американці, австралійці й канадці – англійською; іспанці та аргентинці – іспанською; португальці та бразилійці – португальською. І немає у народів проблем, бо навмисно їх ніхто не створює. У росіян і українців усе різне: не лише мови, а й граматики, писемність, пісні, літератури, письменники. То про який “один народ” тут можна говорити? Як можна у ХХI ст. стверджувати, що української мови не існує, називати мову 45-мільйонної нації так званим малоросійським наріччям російської мови, зіпсованим польським впливом? А як тоді бути із загальноприйнятою у слов’янознавстві науковою аксіомою про східних, західних і південних слов’ян? У всіх підручниках історії до східних слов’ян відносили українців, білорусів і росіян як окремі народи. Серед західних слов’ян найменшим етносом є лужичани, їх 60 тисяч, і вони вважаються цілком окремим народом із своєю історією, мовою та культурою. У теперішній Німеччині в конституціях земель Саксонія та Бранденбург закріплена етно-культурна автономія лужичан, їхня мова, національні символи: гімн, прапор і герб; на територіях, де вони проживають, вказівники, вивіски, назви міст, сіл і вулиць подано двома мовами – німецькою й лужицькою. А тут 45 мільйонам українців Путін намагається відмовити управі на самобутність і самостійне існування. І це робиться у ХХI столітті на очах усього цивілізованого світу безсоромно, цинічно та нахабно, відвертими методами геноциду. Але Путін не одинокий щодо нав’язування концепції про “один народ”. Дуже показово, що 6 березня 2022 р., тобто на самому початку віроломного нападу Росії на Україну, відомий російський історик, доктор наук і професор, член-кореспондент Російської Академії Наук Борис Флоря опублікував досить велику статтю під назвою “Росіяни і українці – один народ”, у якій взявся переписувати не тільки історію, а й таку науку, як слов’янознавство. Ось перелік її розділів, назви яких подаю мовою оригіналу. “Нынешняя “украйна” – Русская земля”, “Украинцы – русские”, “Украину и украинцев создали директивным путем”, “Украинизация” русской земли”, “Геноцыд русских”. Головні висновки статті Б. Флорі зводяться до такого: теперішня “украйна” (так цей вчений у російській науковій академічній праці з малої літери та через букву й пише назву сусідньої держави) – це російська земля; українці – то ті ж самі росіяни (рускіє); Україну і українців створили більшовики директивним шляхом лише після революції 1917 року; в Україні постійно здійснювався “геноцид рускіх”. Праця Б. Флорі покликана “науково” обґрунтувати територіальні претензії Росії до України, виправдати так звану “спеціальну воєнну операцію” Путіна, його колоніальні плани та імперську мету. Про таке свідчить і ключова фраза статті, вона вказує, заради чого її написали: “Тому цілком правий глава Росії Владімір Путін, який неодноразово публічно заявляв, що “русскіє і украінци – ето одін народ”. Стаття члена-кореспондента РАН Б. Флорі (мабуть, він скоро стане академіком) не має нічого спільного з наукою, є черговою примітивно-убогою байкою, а по суті – справжнім божевільним безглуздям і пропагандистською маячнею у стилі Путіна-Соловйова-Скабеєвої, спрямованою на виправдання агресії Росії проти України. Вчений байкар Б. Флоря своєю брутальною неоімперською міфотворчістю фактично заперечив написане про українців як про великий східнослов’янський народ та його мову у наукових працях російських корифеїв історичної та філологічної науки, таких як В. Даль, О. Шахматов, Б. Греков, В. Пашуто, Ф. Філін, М. Тіхоміров, Б. Рибаков, В. Королюк, В. Мавродін, О. Трубачов та багато-багато інших, не кажучи про всесвітньовідомих славістів – П. Шафарика, В. Ягича, Л. Нідерле, М. Фасмера, А. Брюкнера, Т. Лер-Сплавінського, Ю. Шевельова, О. Пріцака. Усі вони писали у своїх працях про українців як про окремий східнослов’янський народ. Якщо припустити, що висновки Б. Флорі є достовірними й росіяни, українці та білоруси – один народ, то виникає цілком резонне запитання: “А навіщо в Москві Інститут слов’янознавства РАН?”. Нагадаю, в цьому інституті десятиліттями працював цей, з дозволу сказати, вчений Борис Флоря, зокрема й на посаді заступника директора з науки, та входив до редакційної колегії журналу “Славяноведение”, в якому десятки років публікувалися дослідження з історії та культури слов’янських народів, зокрема й українського. Імперську брехню Путіна і Флорі про те, що нібито “росіяни та українці – один народ”, спростовують численні документи, літописи і хроніки XVI –XVII ст., літературні твори XVIIІ ст., стародавні карти і навіть спогади подорожніх, у тому числі й росіян про Україну і українців як цілком окремий, самобутній і цілком інший ніж росіяни (русскіє) народ. Про це докладно йтиметься у подальших розділах. Упродовж тривалого часу за кордоном існувала традиція називати росіянами усіх вихідців з Радянського Союзу, у тому числі й етнічних українців. Своїми письмовими статтями, усними байками та практичними діями, насамперед агресією й загарбницькою війною Росії проти України, Путін досягнув протилежного й зробив дуже важливу річ – він наочно продемонстрував усьому світу, що росіяни та українці – то зовсім інші народи іза мовою, і за історією, і за культурою, і за способом життя, і за звичаями, і за своєю ментальністю. Відтепер ніхто в світі не сплутає Україну з Росією та не назве українців росіянами. Заслуга у цій справі таких підступних, агресивних байкарів, як Путін і Флоря – беззаперечна. Доконаний злочин геноциду Твердження про те, що “росіяни і українці – один народ”, не можна розглядати як безневинну вигадку чи наукову помилку, то – добре продуманий і доконаний (завершений) злочин геноциду проти 45-мільйонного українського народу. Ведучи під цим гаслом війну проти України, правителі теперішньої Росії продемонстрували перед усім світом, що саме тим вони обґрунтовують свої агресивні дії та своє право втручатися у внутрішні справи України, вони чітко й однозначно заявили, що заперечують існування українців як нації, не визнають права українського народу на власний вибір, а тому хочуть ліквідувати Україну як незалежну суверенну державу і силою зброї, з порушенням багатьох норм міжнародного права, загарбати її територію. Таким чином, пропаганда Путіним, Флорею та іншими рашистами зумисно і свідомо видуманої ними концепції, що “росіяни і українці – один народ”, є не простим божевіллям і безневинною байкою, бо її втілення на практиці російською окупаційною армією призвело до злочинів проти людяності й злочинів геноциду. За допомогою цієї божевільної байки російські відновлювачі кривавої імперії ідеологічно готували та виправдовували винищення України й українського народу. Своїми твердженнями про те, що “росіяни та українці – один народ”, Путін та його поплічники з науковими званнями фактично проголосили звинувачення усім українцям, заперечили їхнє право на свободу і вільний розвиток, а всьому українському народу відмовили у праві на самобутність та саме їх фізичне існування. Їхні слова “про один народ” передусім спрямовані на ліквідацію України як незалежної держави, а українців як самобутньої нації, тому вони, звучать як вирок смерті усім 45-ти мільйонам українців. Неодноразово публічно пропагуючи людиноненависницьку доктрину, про те, що “росіяни і українці – один народ”, президент Російської Федерації Путін фактично відмовляв українцям управі на існування, він явно діяв із злим умислом та заклав ідеологічну основу для злочинів геноциду, які коять на окупованих територіях України підлеглі йому російські окупанти: масові вбивства людей тільки тому, що вони українці, повсюдне переслідування української мови, нищення українських книг, українських музеїв, українських культурних цінностей, тортури, звірства, викрадення тисяч українських дітей, примусові депортації до Сибіру і Тихоокеанського Помор’я мільйонів українців на так зване “перевиховання” – та переселення на їх місце в окуповані українські міста російських громадян для цілеспрямованої зміни демографічної ситуації. В усіх цих незаконних діях присутні ознаки воєнних злочинів, злочинів проти людяності й злочинів геноциду. У своїх діях про так званий “один народ” Путін повторив призабуті ідеї та “здобутки” Гітлера з подібного питання. Адольф теж говорив, що німці й австрійці – один народ, тому захопив Австрію. “Один народ – один Рейх” – таким був лозунг Гітлера. Рейх – це держава. А чим від ідей і дій Гітлера відрізняються ідеї і дії Путіна? Таж Путін іде по стопах Гітлера! Гітлер був незадоволений Версальським миром, тому штовхав Німеччину до війни з Польщею й розв’язав Другу світову війну; Путін невдоволений мирним розпадом Радянського Союзу, тому привів Росію до широкомасштабної війни з Україною й поставив людство на грань Третьої світової. Гітлер здійснив “мирну” анексію Судетів, Путін хвалився, що захопив Крим “без єдиного пострілу”. Гітлер і Путін навіть війни в один час починали – о четвертій годині ранку. Що в підсумку отримав Гітлер, добре відомо, і те, що чекає Путіна, теж цілком очевидне. Окрім цього, слід відзначити, що глибоко злочинна концепція Путіна про те, що нібито “росіяни і українці – один народ”, – то відверта пропаганда знищення цілого народу, то ідеологія ненависті та брехні. А кожна брехня має свій безславний кінець, бо суперечить загальнолюдським моральним цінностям та історичній правді. З наукової точки зору твердження Путіна і Флорі про те, що “росіяни і українці – один народ” є повним безглуздям, але з правової сторони ця доктрина є добре продуманою брехнею з явним злим умислом, спрямованим для обґрунтування вчинення воєнних злочинів. В устах Путіна як керівника держави пропаганда цієї брехні обґрунтовує винищення усіх українців як нації, а України як держави, тому такі діяння мають виразний людиноненависницький, протиправний характер з ознаками підготовки і скоєння широкомасштабного злочину геноциду. Далі буде.
Слово многоцінне · “Доки живе душа народу – народ безсмертний. Вмирає душа – вмирає й народ”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Павло Загребельний крізь роки», с. 1

Павло Загребельний крізь роки

Закінчення. Поч. на стор. 1 переднє слово авторки, далі – схвальні слова світлої пам’яті Михайла Слабошпицького про те, що Павло Архипович вирізнявся своїм непохитним світоглядом, був на загальному тлі “білою вороною”, порушуючи спокій на літературному небосхилі. Він став “каталізатором” творчого пошуку. А сам Павло Загребельний на цьому відео називає імена талановитих дебютантів – Євгена Пашковського, Олеся Уляненка, який отримав малу Шевченківську премію. Його роман “Сталінка” – не про столичне передмістя, а про епоху. Теодозія Зарівна подарувала відео до відеотеки Національного музею літератури. Завітав на захід поет, народний депутат України кількох скликань, голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан. “Є постаті, – сказав Павло Михайлович, – які вважаються визначальними. Якби не було перших сміливих публікацій Загребельного, ми б сьогодні не говорили про нову сторінку в історії літератури і нашої нації з новим баченням, відкидаючи партійну заангажованість і псевдо фольклорність української поетики”. Згадав П. Мовчан епізоди зі свого життя. Саме Загребельний посприяв, щоб його прийняли до Спілки письменників України; тричі висував кандидатуру на Шевченківську премію, незважаючи на такі “важливі” на той час нюанси, як носіння на шиї подарованого матір’ю хрестика та ще й (натоді!) джинсів. За словами П. Мовчана, Загребельний – людина трагічної долі. Він мав бібліотеку у кілька десятків тисяч книг, але недавно сталася пожежа у будинку, тож, можливо, згоріли деякі рукописи письменника, його щоденники. Повз Загребельного не проходив жоден справжній талант, хоча він був прямолінійним, давав чіткі і справедливі оцінки запроданцям, щиро дбаючи про те покоління, яке він формував. П. Загребельний своїми творами заглиблює нас в історичну тематику. П. Мовчан закликав, що нам треба клопотатися, аби твори письменника були в державних програмах , і що слід пам’ятати: в почині сьогодення були шістдесятники, які творили історію сучасної України. О. Балабко вручає історичні світлини Раїсі Сенніковій Упродовж вечора модератори використовували уривки з давнього інтерв’ю із Загребельним Миколи Славинського, текст якого він надав організаторам. Поет зі Львова Ігор Павлюк сказав, що П. Загребельний, як голова Спілки письменників, був дотичним до представників різних літературних жанрів. Поет прочитав цікаві літературні спогади і лист до нього Павла Архиповича. Оригінал також передано до скарбниці Музею. Заслужена артистка України, викладачка Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого Лариса Недін професійно і красиво прочитала уривок з роману “Роксолана”. Доля подарувала їй щастя бути знайомою з письменником, який зацікавився і походженням її прізвища. Студія “Ярославів Вал” двічі записувала інтерв’ю із Загребельним, який залюбки говорив про велич української літератури. Письменник Олександр Балабко, хоч і не був особисто знайомим із ювіляром, але теж поділився спогадами. Коли йому було 25 років, прочитав роман про кохання “Роксолана”, що справив на нього потужне враження. Пізніше їздив до Стамбула, щоб пройтися стежками Роксолани, Юрія Хмельницького, інших вимушених і добровільних емігрантів з України. І повертався до цього твору знову й знову. Прочитавши невеликий уривок про почуття Сулеймана Пишного і його улюбленої Гюррем, розповів про історію створення пісні “Роксолана” разом із незабутнім композитором Леонідом Нечипоруком. Відеокліп цієї пісні у виконанні Олени Єрсак, співачки з неймовірного діапазону голосом, присутні мали змогу почути і побачити на екрані. А ще О. Балабко подарував музеєві два автентичних знімки фотокореспондента Олега Диканя із архіву газети “Вечірній Київ”: Павло Загребельний із мешканцями села Загальці Бородянського району Київщини та усміхнені Павло Загребельний і Микола Вінграновський в однакових кашкетах. Михайло Сидоржевський лише кілька разів бачив Загребельного, але згадав, що коли його мали усунути з посади 3 лютого 2009 року, то цей задум не вдався: цього дня помер Павло Архипович... Професор, перекладач, лавреат народної Шевченківської премії, заступник голови Національної премії імені Тараса Шевченка Дмитро Чистяк розповів про роботу Комітету за часів головування Павла Загребельного. Виступає поет Павло Мовчан І про лавреатів того періоду, про їхній високий літературний рівень. Висловив ініціативу проєкту видання матеріалів про класика. Згадав світлої пам’яті Марію Морозенко, очільницю Київської спілчанської організації, з якою писав листи до міської влади, аби увічнити пам’ять лавреатів Шевченківської премії. І тепер цю ідею реалізовано: у Києві – до бібліотеки імені Павла Загребельного 2022 року долучено і назву вулиці на його честь. Письменник Олександр Шугай розповів, що П. Загребельний сказав про нього добре слово як про упорядника двох збірок давньої української поезії. Згадував про сприяння виданню творів молодих поетів, а також про антологію української поезії, яку редагував О. Шугай, і що та антологія “пробила” шлях іншим подібним виданням. Прозаїк Олекса Микитенко, земляк П. Загребельного, розповів про особисті зустрічі з полтавцями Загребельним і Гончарем, фронтовиками, згадав про їхню творчу схильність збирати різні стародруки, викуповувати їх. Письменник навів цікаві подробиці з літературного життя – вихід у світ роману Гончара “Собор” і повісті Григора Тютюнника “Облога”. А тележурналістка Світлана Александренко згадувала про записи програм за участю П. Загребельного, який іноді просив на ніч книжку, щоб ознайомитися з творчим доробком молодих авторів. Бо це була людина енциклопедичних знань. Він не проминав мін війни та події української новітньої історії. Захід відкрила Вікторія Колесник, директорка меморіального Музею Максима Рильського. Вона зазначила, що постать Віталія Павловського знакова як для Донеччини, так і для України. Політика стосовно українських територій була така, що все українське опинилось у меншості та вважалось меншовартісним. Пан Віталій виявився досить наполегливим. Він відстоював використання рідної мови як у побуті, такі в літературній діяльності. Головний редактор Всеукраїнського культурологічного тижневика “Слово Просвіти” Ігор Зоц відзначив непересічність ліжодної літературної новинки. А в один з приїздів подарував Світлані книжку з автографом, який вона зачитала на загал. Владлен Ковтун пригадав епі¬ зоди 90-х років минулого століття у Конча-Озерній, де він був свід¬ ком зустрічі у вузькому колі мет¬ рів – Загребельного, Мушкетика, Гончара, Чорногуза, які говори¬ ли, як трансформувати свідомість суспільства. Змістовний, неймовірно насичений вечір тривав три години! Якби не регламент, то міг би тривати ще довше. Це була цікава інтелектуальна полеміка авторитетних письменників про важливі суспільні трансформації. Очільниця Публічної бібліотеки імені Лесі Українки Ольга Романюк навела статистику звернень до творів Загребельного у столиці. Його читають, його люблять. Бо у цих творах не тільки людина, зображена в історії, але й історія в людині. Письменники живі, допоки їх читають... Очільниця Київської організації НСПУ Тетяна Фольварочна подякувала всім, хто прийшов на вечір пам’яті Павла Загребельного, якого вона особисто не знала, але багато читала, особливо – “Роксолану”. Згадала про інтерес до цього твору серед сільського населення: багатьох дівчат назвали ім’ям Роксолана. У контексті нинішньої російсько-української війни пророче й застережливо звучать слова Павла Архиповича: “Доки живе душа народу – народ безсмертний. Вмирає душа – вмирає й народ”. Творчість великого українця Павла Загребельного – актуальна сьогодні, як ніколи, бо вона активно формує свідомість українців, актуалізуючи національні святині – незалежність, державність, рідну українську мову і наші традиції. Насамкінець – автографи, кулуарні розмови, фото на згадку і вдячність НСПУ, його столичному осередку й, звісно, рідному дому письменників і читачів – Національному музею літератури України. Мирослава КОРНЄЄВА Фото Віталія ПРИХОДЬКА тературного таланту та творчості пана Віталія, образність і системність його текстів. Старша наукова співробітниця музею Наталія Веселицька звернула увагу на кристалічність та музичність поезії Віталія Павловського. Вона відчула в текстах автора глибинну любов до рідної землі, пробудження “власного донецького гена”, який назавжди лишається в її душі та серці. Віталій Павловський читав вірш за віршем, крок за кроком відкриваючи перед слухачем багатогранність і неперевершеність українського слова. Наталія РУДЕНКО, членкиня НСЖУ Модератори вечора Михайло Сидоржевський та Олександр Балабко Експонати з виставки Музею, присвяченої 100-річчю П. Загребельного
Слово многоцінне · “Доки живе душа народу – народ безсмертний. Вмирає душа – вмирає й народ”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Голос зі Сходу

Наталія Веселицька, Вікторія Колесник, Віталій Павловський Днями в Музеї Максима Рильського в рамках проєкту “Авторські читання” відбулась зустріч з найповажнішим поетом з Донеччини Віталієм Павловським, членом НСПУ (2000), лавреатом премії імені Володимира Сосюри Донецького обласного фонду культури (2008), кандидатом технічних наук (1972), і викладачем у 1964–2014 рр. Донецького технічного університету. Від 2014 року живе в Києві. Тематика творчості: рідна земля, її слава і воля, віра в людину, її доброту і красу, почуття кохання, роздуми про життя, відго-
Спадщина · “Осягнувши цей рівень, українці ніколи не будуть відчувати своєї “меншовартості”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Пункт незламності” української духовності У Шевченковому університеті після реновації відкрився Лінгвістичний музей імені професора Костянтина Тищенка

Дарія БІЛОКОБИЛЬСЬКА, відділ зв’язків із громадськістю ім. Володимира Мукана Навчально-наукового інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка Фото: Центр комунікацій КНУ імені Тараса Шевченка Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого, А серце б’ється – ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!.. Тарас Шевченко 11 вересня 2024 року знову відчинилися двері Лінгвістичного музею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Підрозділ відновив роботу після чотирьохрічної перерви через ковід та війну. Реновація відбулася як у приміщенні, так і в назві: 18 листопада 2023 року Вчена рада Університету присвоїла Музею ім’я його багаторічного очільника, легендарного мовознавця, поліглота, освітянина – професора Костянтина Миколайовича Тищенка. Прикметно, що саме 11 вересня далекого 1992 року Музей було відкрито самим генієм, який створив 90% його експозиції. Урочисту зустріч з нагоди відновлення роботи Музею і екскурсію лінгвістичними світами Професора організувала нинішня очільниця Музею – Ірина Голубовська. Захід відвідало чимало гостей: ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров, племінник Костянтина Миколайовича – Андрій Шарафутдінов, представники адміністрації та викладачі Навчально-наукового інституту філології, а також колишні студенти та колеги видатного мовознавця. Розпочалося відкриття Музею зі знімання символічної завіси з золотавої іменної таблички з витонченим гравіюванням, розташованої справа від входу в Музей. Ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров пригадав, як у 1991 році обрав тему дисертації – “Мова та символи в контексті проблеми розуміння”. Тоді вперше Володимир Анатолійович познайомився з публікаціями визначного мовознавця: “Рівень Тищенка – світовий рівень. Осягнувши його, українці ніколи не будуть відчувати своєї “меншовартості”. Студентам-філософам я розповідаю про книгу з музейної бібліотеки “Машинний переклад”, яка демонструє підвалини створення штучного інтелекту ще в кінці 50-х років XX ст.”. Племінник мовознавця Андрій Шарафутдінов розповів деякі цікаві факти з біографії свого дядька. З’ясувалося, що в роду вченого були бойові офіцери, геологи, архітектори. А ще — про складання екстерном іспиту з французької мови для вступу до Університету, про військову службу, про роки наукової та педагогічної діяльності в Шевченковому університеті, про роботу молодого Костянтина Тищенка в діалектологічній експедиції до 5-ти міст кавказького узбережжя Чорного моря, в ході якої було зібрано 10 томів діалектологічних матеріалів для Лінгвістичного атласу Середземномор’я. За 42 роки викладання мовознавчих дисциплін лекції професора Тищенка прослухали понад 5 тисяч студентів! Жодна праця вченого, а їх – понад 240! – не залишилася незавершеною. “Студентами ми приходили до Костянтина Миколайовича на екскурсії, жодна з яких не повторювалася, – згадує провідний науковий співробітник Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України Пилип Селігей. – Сподіваюсь, що майбутнє Музею буде не менш цікавим, аніж його минуле”. Гість передав у фонди музею останню прижиттєву публікацію поліглота в журналі “Мовознавство” на тему “Прадавність української мови – віддзеркалення в мовах сусідів”. Доцент кафедри кінорежисури та кінодраматургії Інституту екранних мистецтв, театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого Сергій Марченко згадав, як уперше побачив Костянтина Миколайовича у фільмі “Спочатку було Слово…” серії “Невідома Україна”: “А згодом почалась і наша дружба. Метатеорія мовознавства Тищенка цілком “накладалася” на кінематограф: мови світу, кінематографи світу. Якщо говорити про постать Тищенка – то він сам, як джерело сценаріїв на 100 фільмів! Ми вирішили сфотографувати написи на могилі перського царя Дарія. Саме за допомогою Тищенка ми поїхали в Іран до Персеполісу. Вчений довів, що один із написів, а саме: “Сака Парадрайя”, зроблений на капищі Дарія, визначає далеке минуле території півдня сучасної України”. Любив Костянтин Миколайович і рідний Глухів. Про це, і не тільки, розповів товариш вченого, онук визначного археолога, етнографа, мистецтвознавця Миколи Федотовича Біляшівського, співробітник Київського Зоологічного музею Микола Біляшівський: “У нього на робочому столі завжди стояла світлина з панорамою міста Глухів. Коли він набирав свої праці, час від часу зводив погляд на неї. В родині Тищенків пам’ятали трагедію руйнації у 1930 році Спасо-Преображенського храму, збудованого гетьманом Скоропадським. “Мова – це вогонь в одежі слова”, – казав Іван Франко. Всі, хто приходив сюди на екскурсії, мали щастя відчути цей “вогонь” в експозиції Музею”. Від імені директора ННІФ привітала колег з відкриттям музею заступниця директора Олена Романенко. “Про що Університет? – звернулася Олена Віталіївна. – Університет – це про ідею, про спільноту і про стіни… Костянтин Миколайович – поєднання цих трьох складників. У цій людині вирувала ідея. Він зміг зорганізувати навколо себе спільноту – це його учні, студенти, це зрештою Інститут філології як простір розвитку лінгвістики, літературознавства та перекладознавства”. Якщо визначати масштаб особистості Костянтина Тищенка, то можна сказати, що він позначається на кожному, хто знайомиться з роботами вченого. Про це говорив завідувач кафедри української мови та прикладної лінгвістики ННІФ Сергій Різник. Він припустив, що діяльність і праці Костянтина Миколайовича можна вважати біометричним паспортом українців. А професорка кафедри української мови та прикладної лінгвістики Лідія Гнатюк пригадала, як видатний вчений просив не плутати поняття “давність лексики української мови” та “давність мови як системи”, а також зупинилася на деяких арабізмах в українській мові – слідах другої арабсько-хозарської війни 722–737 рр. Професор кафедри загального мовознавства, класичної філології та неоелліністики Сергій Лучканин згадав про унікальні екскурсії вченого, його інтерес до історії Румунії та румунської мови. До вітальних слів та спогадів долучилися учениці Костянтина Миколайовича: професорка кафедри англійської філології та міжкультурної комунікації Ольга Пономаренко, професорка кафедри мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії Оксана Асадчих, доцент кафедри теорії та практики перекладу з англійської мови Віталій Радчук, а доцентка кафедри української мови та прикладної лінгвістики Оксана Суховій, яка приводила до Музею волонтерів – студентів-україністів, повідала про велику зацікавленість, яку викликала тоді ще неповна експозиція Музею у студентів. Від найактивніших волонтерів (Неля Будяк, Роксолана Пасічник, Анастасія Мозгова, Віталій Яжборовський, Олена Постригань), стараннями яких було уможливлено відкриття Музею після реновації, виступив студентяпоніст третього курсу ННІФ Василь Лисак і подякував Ірині Голубовській за можливість взяти участь у реноваційних роботах і ті знання, якими вони збагатилися під час цієї активності. Завідувачка Лінгвістичного музею імені професора Костянтина Тищенка Ірина Голубовська розказала про те, що змінилося в просторі Музею: “Ми доповнили експозицію меморіальною частиною, створеними зусиллями студентів новими експонатами; за сприяння адміністрації Університету закуплені нові меблі, мультимедійне обладнання… Професор Костянтин Тищенко – унікальна не тільки щодо своїх різноманітних талантів людина: він прищеплював студентам українську духовність найвищого ґатунку. Тому я б хотіла зробити з цієї локації не тільки осередок поширення лінгвістичних знань та ідей Костянтина Миколайовича, а й “пункт української незламності” у духовних вимірах”. Лінгвістичний музей організований у такий спосіб, що його експонати відображають знання про мови світу і лінгвістику з її численними науковими звершеннями та здобутками, що упорядкованій систематизовані Костянтином Тищенком на єдиній метатеоретичній основі. Його експозиція відбиває також цілісну систему походження й розвитку української мови впродовж декількох тисячоліть. Віримо, що ця експозиція буде продовжувати своє життя, узагальнюючи найновіші досягнення лінгвістичної інтердисциплінарної думки. Долучайтеся до співтворчості! Лінгвістичний Музей імені професора Костянтина Тищенка розпочинає свою роботу!
Спадщина · “Осягнувши цей рівень, українці ніколи не будуть відчувати своєї “меншовартості”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Свято, що “запалило іскру незалежності”

35 років тому в Чернівцях на стадіоні “Буковина” розпочався перший фестиваль української сучасної пісні та популярної музики “Червона Рута”, який пізніше поет Іван Малкович назве святом, яке “запалило іскру незалежності” в Україні. Це була іще епоха Радянського Союзу, але дух свободи уже бринів у повітрі. Уже існував Український культурологічний клуб, уже була створена Українська Гельсінська спілка. У Львові активно діяло Товариство Лева і Студентське братство. Гостру соціальну сатиру видавав театр-студія “Не журись”. В андеграунді з’явився потужний український рок. Все лише чекало моменту, щоб вирватися із підпілля. І таким моментом стала “Червона Рута”. Терор проти гостей фестивалю, які приходили у вишиванках та проносили на трибуни блакитно-жовті прапори, викликав протест в учасників “Червоної Рути”. Та й сам фестиваль став своєрідним маніфестом свободи. Тарас Петриненко, який був у журі фестивалю, на заключному концерті виконав пісню про Народний рух (за тиждень до фестивалю в Києві пройшов Установчий з’їзд НРУ), домінуючими темами були екологія (наслідки аварії на ЧАЕС і алопеція – за кілька місяців до цього в Чернівцях фіксувалися масові випадки облисіння дітей), відродження мови та повернення справжньої історії, політична сатира. Уперше на великій сцені прозвучав заборонений тоді Гімн “Ще не вмерла Україна”. Лавреат Гран-прі фестивалю Василь Жданкін вийшов на сцену для вручення нагороди і після слів “Настала осінь: дні стали коротші, а міліцейські кийки довші” акапельно заспівав Гімн. Його підтримали, вийшовши на сцену, Віктор Морозов та Едуард Драч. І весь стадіон, який стоячи підспівував виконавцям. Щоб припинити це “неподобство”, працівники КГБ сокирою перерубали електричний кабель, який ішов до сцени, але пісня продовжувала лунати. Фестиваль “Червона Рута” відкрив для широкої публіки Василя Жданкіна, Андрія Миколайчука, Сестричку Віку, Марію Бурмаку, сестер Тельнюк, гурти “Брати Гадюкіни”, “Кому вниз”, “Рутенія” та багато інших популярних гуртів та виконавців. Відкрив імена поетів “Розстріляного відродження” та інших невідомих широкому загалу авторів. За короткий час українська музика стала символом свободи. “Червоній Руті” вдалося розбудити українську підсвідомість, вивести її з приватного сховку в публічний простір. Після фестивалю не було жодного сумніву, що Україна буде незалежною. Фестиваль дав старт процесу українізації”, – підсумовував пізніше один з організаторів фестивалю Кирило Стеценко. За рік сталася Студентська революція на граніті, яку підтримали зірки “Червоної Рути”. Менш як за два роки було проголошено Акт про Незалежність України. За матеріалами офіційної ФБ¬сторінки Українського інституту національної пам’яті
Тільки в “СП” · “Батько ніби намагається подати мені якийсь знак. Часовий простір тут ніякого значення не має”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Воскресіння через пів століття

Микола ПРОЦЮК Продовження. Початок в ч. 34—37 за 2024 р. Дорога до батька Виростали ми із сестрою Галею без батька. У школі села Добротвір (Кам’янко-Бузький р-н, Львівщина), де я навчався у 1947–54 рр., таких безбатченків, як я, після війни було багато. Ніхто тоді не цікавився і не питав мене, ким був мій батько і де він подівся. Але в ранньому дитинстві коло нас завжди були мама, або котрась із двох бабунь, або дідуньо – мамин тато. Саме так було прийнято в наших надбужанських селах на Сокальщині внукам звертатися до найстарших представників свого роду. – Бабуню! – Дідуню! Вслухайтесь уважно в ці гармонійні звуки. І якщо ваша душа ще не зовсім зачерствіла, то ви обов’язково почуєте, як вас ніжно огортають теплі руки ваших знаних і незнаних пращурів. Вони завжди допоможуть вам, треба тільки вміти покликати їх. Чи думали ми за свого тата? Звичайно, думали, згадували. Але гірка доля чекала на нас після закінчення війни. 10 травня 1946 року всі жителі нашого рідного села Городиловичі, як і всі українці з т. зв. Закерзоння, були насильно переселені із своїх прадавніх земель в тодішню російську імперію – СРСР. Пізніше ми дізналися, що наша доля була вирішена ще в лютому 1945 року в Ялті на зустрічі Великої Трійки – Рузвельта, Сталіна і Черчіля. Була відновлена лінія Керзона (Curzon Line) – умовна демаркаційна лінія, запропонована як можливий кордон перемир’я у війні між більшовицькою Росією і щойно відновленою Польською республікою. “Керзонову лінію” прийнято знову з поправками на користь Польщі, як польсько-радянський кордон на Ялтинській конференції 1945 р. Так “великий інтернаціоналіст” Сталін “вирішив” українсько-польське питання, а помагали йому в цьому західні “демократи”. З того часу всі думки дорослих і малих були спрямовані на одне – як вижити в тих нелюдських жорстоких умовах, у яких ми опинились. Моя бабуня Ксеня, яка була гарною господинею в своєму рідному селі, мусіла тепер брати торбу і йти жебракувати по селах за куском хліба. Мамі кожен день треба було йти на роботу на колгоспну каторгу, заробляти “трудодні”. Але про свого тата ми думали завжди. Десь в 50-х роках мама замовила портрет із військової світлини тата і він завжди дивився на нас зі стіни своїм проникливим поглядом. Робити пошуки за часів СССР було не тільки неможливо, але й небезпечно. З плином часу почуття гостроти безбатьківства притуплювалось. Треба було вибирати свій життєвий шлях, ні на кого не надіючись. Я став військовим інженером, офіцером зенітно-ракетних військ. 28 років відслужив в різних віддалених гарнізонах СССР, побував і за кордоном – 5 років в Східній Німеччині. Десь у середині 70-х років ми отримали коротке усне повідомлення з далекої Америки. Передав його через свою племінницю наш земляк, колишній вояк УПА Микола Стасюк, якого повоєнні вітри закинули аж у США. Опинившись далеко від рідної землі, він почав збирати відомості про своїх односельчан, які загинули за Волю України. Пан Микола Стасюк повідомляв, що наш тато загинув в 1944 році в селі Кордишів на Остріжчині. Шукали ми по різних довідниках, проглядали мапи, але села з такою назвою на Остріжчині в Рівненській області ми не знайшли. Бо дійсно такого села там нема. Ми подумали, що при передачі інформації вкралася помилка і почали шукати на Остріжчині село з подібною, або трохи співзвучною назвою. Якесь подібне село ми по довіднику віднайшли. Туди і поїхали мама шукати могилу нашого тата. Приїхали туди, пішли через село, придивляючись до людей. Перед ними стояло нелегке психологічне завдання. Треба було по обличчю і зовнішньому вигляду безпомилково визначити, до кого із зустрічних людей можна звернутись з потрібними запитаннями. Бо таких запитань незнайомим людям тоді ніхто не ставив. Побачила чоловіка приблизно свого віку і звернулася до нього. Він сказав, що був в їхньому селі такий бій (це вже тепер ми знаємо, що “такі” бої були тоді майже в кожному волинському селі). Двоє невідомих повстанців, втікаючи від енкаведистів, забігли до льоху одного господаря і там закрились. Енкаведисти пропонували їм здатися, але це було відхилено. Тоді вороги обложили той льох хмизом і соломою і підпалили. Повстанці відстрілювались до останнього набою, а потім один застрілився, а другий вирішив прорватись. Але також загинув. – А де ж поховані ті повстанці? Селянин сказав, що тут, недалеко в полі, їх тоді і поховали. Але в 60-х роках вийшло розпорядження перепоховати останки всіх радянських солдатів в центрі села. Приїхали військові з мапами, на яких були позначені місця поховань. Останки солдатів викопувались і перепоховувались в одній спільній братській могилі в центрі села. А хтось із селян згадав і за тих двох Невідомих Повстанців. А хіба вони не поклали своє життя за нас? І вирішили тоді в ту спільну солдатську могилу покласти і їхні останки. Так і зробили. – Якщо то був ваш чоловік, то йдіть до того солдатського пам’ятника, бо там поховані і його останки. А якщо хочете взнати більше про той бій, то йдіть ось до тої хати. Там живе господар, що потім відсидів 10 років за те, що на його подвір’ї був той бій. Пішли мама до того господаря, розказали про своє горе. Похмурий господар спочатку недовірливо мовчав, слухав, але потім все ж розговорився. Так, справді, постраждав він ні за що, бо завжди сторонився “політики”. Тих двох повстанців, що забігли до його двору, ніколи раніше не бачив, і навіть не знає, які вони на вигляд. Здається, один був середнього росту, а другий — трохи нижчий. От і все, що тоді вдалося взнати нашій мамі. Помолившись коло того солдатського пам’ятника, поїхали мама додому. І ось Україна стала незалежною. Восени 1992 року ми отримали від пана Миколи Стасюка вже письмове повідомлення. У надісланому списку, була і така інформація: “Процюк Василь, псевдо Кропива, ур. 1914 р. Начальник Штабу УПА-Південь, член Крайового Проводу ОУН, загинув в с. Кордишів, Остріжчина, 13 травня 1944 р. За інформацією “Самостійник”, політично-інформативний двотижневик. 1 листопада 1945 р. ч.3-4 (21-22); та “У наступах і відступах”, М. Скорупський”. Кожне слово цього лаконічного повідомлення пронизувало мене до почуття майже фізичного болю. Ми догадувались, що наш тато загинув в УПА. Але я про себе вважав його жертвою цієї страшної війни, в круговерті якої безслідно пропали мільйони людей. Можливо, що така думка підсвідомо вплинула на моє рішення стати професійним військовим. Адже десятки років після війни в СССР настійливо проводилась пропаганда про можливість наступної третьої світової війни. І щоб в цій майбутній війні бути більш поінформованим, ніж простий солдат, вибрав я цю професію. І тут таке повідомлення! Виходить, що батько в умовах війни не розгубився, він зумів знайти і утвердити себе. І був він не жертвою, а організатором національно-визвольної боротьби нашого народу за Свободу і Незалежність України, відомим командиром УПА. З того часу я почав збирати всі можливі матеріяли про УПА, особливо про бойові дії на Південній Волині Але спочатку я попросив пана Миколу Стасюка написати мені більш докладно про те, що йому відомо про мого тата. Ось уривок з його листа від 12 липня 1993 року (вибірково): “У січні-лютому 1946 р. наш підвідділ “Вовки 111” квартирував у селі Савчин (Сокальщина. Прим моя. – М. П.) Там я припадково стрінув одного упіста, це був Василь Ковтанюк зі села Нісмичі з 1923 р. уродж., Василь Ковтанюк був у Німеччині на праці і в 1942 році вернув до дому і вже до Німеччини не вертав, а пішов на Волинь, здається, до Володимира-Волинського до поліції, а після з поліцією пішов до УПА. Тоді стрівся Василь Ковтанюк з твоїм татом. Василь Ковтанюк розповідав за твого тата багато – але це ж вже багато років минуло, вилетіло з пам’яти. Розповідав за тата – здається, що був в Крем’янеччині в “Лігеншафті”, а звідси перейшов до УПА. Тато вже опанував німецьку мову і на чолі відділу ходили у рейд на східні області України в 1943 році. Багато подвигів мали проти німців, не раз давали німцям “перцю”. Василь Ковтанюк розказував, що з татом в чотири очі говорили на “ти”, і в тому терені нігде не стрічали когось із Сокальщини. …Тато взяв псевдо “Микола” – казав: мій син також Микола називається”. (У 1943 р. і до переходу фронтів в 1944 р. Василь Процюк мав псевдо “Кропива”. При переході фронтів він взяв собі нове псевдо “Микола”. Але серед повстанців нове псевдо не прижилось і вони продовжували між собою його і дальше називати “Кропива”. – М. П.). Пан Микола Стасюк повідомив також про те, що в м. Чикаго, де він мешкає, були видані спогади курінного УПА Максима Скорупського – Макса. В тих спогадах Макс багато разів згадує про командира Кропиву. Уважно прочитавши ці спогади. пан Микола Стасюк впевнився, що командир Кропива, про якого згадує Макс, то є Василь Процюк, його односельчанин. Щоб підтвердити свої здогадки, він написав до Максима Скорупського листа з проханням більш докладніше описати про все, що стосується командира Кропиви. Ось відповідь Максима Скорупського на цей лист-запит Миколи Стасюка (скорочено): З листа Максима Скорупського до Миколи Стасюка від 2.02. 1975 р. ВШ Пане Стасюк! Приємно мені, що Ви прочитали мої спогади і радію, що зацікавилися особою курінного Кропиви – визначного і хороброго командира УПА, Опис, який я можу про нього Вам дати буде вельми скупенький і не зовсім достовірний, бо таким справами ми в той час не цікавились. Правдоподібно був уродженцем Сокальщини, бувший підстаршина польської армії, низького росту, худощавий, звинний, маленька шрама на сірому лиці з лівого боку (в дитинстві тата вдарив кінь – шрам на лиці залишився на все життя. – М. П.) та вольовий погляд його заглиблених, сірих таки, здається, очей. Зустрілися ми з ним перший раз в загоні Крука на Крем’янеччині, а познайомилися. ближче вже після роззброєння групи Хрона. На суто приватні теми ми ніколи з ним не говорили, а ділове наше відношення було завжди дружнє і щире. В “Історії УПА” П. Мірчука тав книжці Ю. Крохмалюка “Воєнні дії УПА на Україні” в англійській мові, він є на груповій знимці, сторінка 432 знизу, фальшиво підписаній: “Кінна стежка УПА з 46 року”. Фактично і правдиво це є знимка штабу Групи Енея – УПА- Південь. Зліва направо: перший – ком. Еней, другий – його джура, або їздовий, третій – майор Яструб-Щупака, четвертий – шеф штабу ком. Черник, п’ятий – кур. Юрко, шостий – кур. Макс і сьомий – кур. Кропива- Микола. Якщо Ви встановите, що кур. Кропива є Вашим краянином, то дайте мені знати. Щиро здоровлю, Ваш М. Скорупський”. У 1992 р. я придбав книжку Максима Скорупського “Туди, де бій за Волю”. У ній, між іншим, на сторінці 228 прочитав таке: “В справі переговорів я написав через зв’язок Шугая, одного грипса до командира Кропиви – Миколи (він змінив був своє псевдо)...” Зіставляючи всі ці факти, я зрозумів, що батько ніби намагається подати мені якийсь знак. Часовий простір тут ніякого значення не має. Обстежуючи по мапі терени дій Українських Повстанців, а саме територію Антонівецької Республіки УПА, знайшов я село Кордишів. Пошуки стали конструктивними і цілеспрямованими. Знайшов я також книжку П. Мірчука (4) із груповою знимкою підписаною “Кінна стежа УПА 1946 р.”., про яку писав М. Скорупський. На знимці було 7 вершників, найбільш подібним до батька дійсно був перший вершник справа. Але та знимка була дуже нечітка, і однозначно стверджувати, що сьомий вершник праворуч є Василь Процюк, було неможливо. Ще з весни 1992 року я підтримував тісні зв’язки з Братством колишніх вояків ОУН-УПА Київщини, куди ввійшов, як симпатик. На одному із зібрань Братства восени 1992 року я зробив повідомлення про свої пошуки. В цей час там був присутній полковник УПА Василь Кук-Леміш, Коваль. Він сказав, що під час війни добре знав Кропиву і запросив мене до себе зі всіма матеріялами про батька. Але під час цієї зустрічі пан Василь Кук повідомив, що вочевидь моя інформація є помилковою. Він показав мені спогади Віктора Новака- Крилатого, які були надруковані в 5-му томі Літопису УПА. В своїх спогадах колишній вояк УПА Віктор Новак-Крилатий згадує про свого друга і організаційного зверхника Володимира Лукащука з-під Ківерців, який також мав псевдо “Кропива”. І в тих спогадах подається, що саме Володимир Лукащук-Кропива був Начальником Штабу УПА-Південь. Полковник Василь Кук порадив мені написати листа до пана Віктора Новака, який проживає в м. Ватерлоо в Канаді. Віктор Новак виявився розумним, порядним і Микола Стасюк/Горак під час зустрічі з вдовою Василя Процюка – Кропиви Параскевою і дочкою Галиною в селі Теляж (Сокальщина). Серпень 1997 р.
Тільки в “СП” · “Мовчить стара фотографія і мовчки вдивляються нам в очі Українські Повстанці”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

чесним чоловіком. Він не тільки допоміг мені взнати правду про тата, але й поділився своїми думками про подальшу долю України. І хоча я особисто з ним не зустрічався, але тих декілька листів, які я отримав від нього протягом 1994—96 рр., відкрили мені надзвичайно глибокий внутрішній світ цього колишнього старшини УПА, Почесного голови Товариства Колишніх Вояків УПА в Канаді. Тому я приведу декілька витягів з його листів. З листа Віктора Новака від 31 січня 1994 р. “Я сам родом з Дубенщини, вчився у Луцьку і моїм добрим приятелем і організаційним зверхником був Володимир Лукащук. У своїх споминах (Літопис УПА, том 5) я згадав декілька разів про Володимира Лукащука-Кропиву. Я згадую, що у квітні-початку травня 1943 року у районі Луцьк-Ківерці було організовано бойовий курінь у складі десь приблизно 300-320 осіб і вислано до ВО “Заграва”, до командира Дубового. Як доброго організатора і надійного старшину Володимира Лукащука-Кропиву було призначено до того куреня. На початку листопада 1943 року я зустрівся з В. Лукащуком на перевишколі старшин УПА. Зустріч була коротка, він оповідав мені про свої рейди у районах Рівне, Остріг і Житомирщина. В часі друку споминів напливали певні архівні матеріяли, особливо з архіву УГВР і редакційна колегія зробила доповнення, що командир Кропива (тобто Віктор Лукащук. – М. П.) загинув в Острожецькому районі в 1944 році, будучи Шефом штабу УПА-Південь. Для мене ця справа була неясна і щоб дещо вияснити ще 22.5.1988 р. Микола Лебедь дав мені фото і сказав, чи я пізнаю Кропиву. На згаданім фото В. Лукащука немає. Тепер Ви впізнавайте. Відповіді я Вам не давав, бо боявся, щоб лист і фото не пропали у дорозі. Щойно один знайомий їде тепер до Києва і він приобіцяв цей лист і фото Вам передати. Це все, що я можу Вам вияснити відносно Вашого тата. Я думаю, що це він, Ваш тато, був Шефом Штабу УПА-Південь. Остаюсь з правдивою пошаною до Вас. Віктор Новак”. До моїх рук цей довгоочікуваний лист і фото від Віктора Новака потрапили аж на Великодню Суботу 1994 року. То була відома групова знимка старшин УПА під час переговорів з шефом угорської місії підполковником Ференцом Мартоном. Я зразу впізнав свого батька. Він стояв збоку, поруч з Енеєм. Одягнутий в кожух, підперезаний поясом з пістолею, на руках – зимові рукавиці. Права рука стискає ремінь автомата. На голові – козацька шапка, на шиї – далековид. Трохи нахилився, напевно, ще болить поранена нога. Очі примружені, погляд пильний, дивиться в далечінь. Що Ви там бачите, тату? Звідки Ви прийшли і куди йдете? Де Ви сьогодні ночували і що їли? Мовчить стара фотографія і мовчки вдивляються нам в очі Українські Повстанці. Я замовив в одному київському фотосалоні збільшену світлину тата. Копії цієї світлини розіслав всім своїм землякам і рідним, хто знав батька ще в 30-х роках за Польщі. Всі вони підтвердили, що то є Василь Процюк. Але найбільш дороге свідчення прийшло від моєї мами. Воно було коротким: “Так, то є твій тато”. Трохи пізніше я почав листуватися з колишніми вояками УПА з Шумська. Вони справжнього імені батька не знали, а знали його, як курінного Кропиву. І всі вони також підтвердили, що на світлині є курінний Кропива. Тепер і полковник УПА Василь Кук, глянувши на світлину, признав, що то дійсно є той самий Кропива, якого він знав під час війни. Так, через 50 років після фізичної смерті з Волі Божого Провидіння Воскресло Ім’я Невідомого Українського Повстанця Василя Процюка – Кропиви. Символічно, що сталася ця подія якраз на Великдень 1994 року. У наш прагматичний важкий час ми часто забуваємо про Бога Живого, про його велику милість і турботу про нас. А хіба Воскресіння Імені Невідомого Українського Повстанця і мого батька Василя Процюка – Кропиви не є ще одним свідченням Божої Ласки, ще одним Божим Чудом? Я знаю, що ще до цього часу мільйони людей розшукують останки своїх рідних, які загинули під час війни. Були ті солдати записані в облікових книгах військових штабів під своїми іменами. Але страшні умови сучасної війни приводять до того, що від людини не залишається ніякого сліду. І тому поставлені в багатьох країнах пам’ятники Невідомому Воякові, куди можна прийти всім і помолитися за своїх рідних, які пропали безвісті на війні. А що ж говорити про Невідомих Вояків УПА, які воювали під псевдами? Надії рідних здаються марними. Тому Воскресіння імені мого батька командира УПА Кропиви є свідченням Великої Божої Ласки до нього і до тієї справи, за яку він поклав своє життя! Це є також Знакова Подія для кожного Українця, Дороговказ для нас на майбутнє, поклик Надії на краще життя! З листа Віктора Новака від 25 червня 1994 року. “Я маю задоволення, що до певної міри допоміг Вам устійнити, де боровся і віддав життя за Волю України Ваш Тато. Це біль і разом гордість, що він стояв у передовій лінії на високому становищі у лавах геройської УПА. Я знаю — це болюча втрата для Вас, але з цією трагедією прийшлось нам багатьом зустрітись. Ось, для прикладу, я втратив тата і одиноку сестру, нас було Церква Святого Архистратига Михаїла в Городи/ ловичах, збудована 1814 р. Зруйнована москаля/ ми у 1950 р. двоє дітей у родині. Загинув мій тато і шість його братів. З великої родини осталась у живих одинока татова сестра, моя тітка, яку я відвідав у 1992 році під час святкувань 50-ліття УПА в Україні.(…) Остаюсь з правдивою пошаною до Вас і Вашої родини. Віктор (Йосип Яковчук)”. З листа Віктора Новака від 16 жовтня 1994 року. “Листа від Вас я отримав дня 3-го жовтня 1994 р. Я знаю, як Ви переживаєте втрату батька, одначе треба заспокоювати себе тим, що він віддав своє життя за Волю свойого народу. Безліч упало за інтереси загарбників нашого народу, це невіджалувана втрата, втрата болюча. Ваш покійний тато – це провідний командир в рядах УПА, його кров пролита в обороні своєї Батьківщини, це кров свята, вічна йому слава! Робіть старання, щоб уряд дав згоду на його перепоховання. Ви зробили правильне рішення, що це буде спільна могила, він упав в бою з друзями-вояками УПА і спочиває разом з тими, з ким він стояв в обороні України”. Але пан Віктор Новак (буду вже так називати його і далі, хоч виявилось, що справжнє його ім’я Йосип Яковчук. – М. П.) не тільки пояснив мені, яким чином в його спомини вкралася та прикра помилка, але й написав листа з цього приводу до відповідального редактора Літопису УПА пана Євгена Штендери. Лист Віктора Новака до відповідального редактора Літопису УПА пана Євгена Штендери від 27.12.1994 р. (скорочено) “Ватерлоо, дня 27 грудня 1994 року. Вельмишановний Пане Євген Штендера! Почавши з весни, я листуюсь зп. Миколою Процюком, він проживає у Києві, це син к-ра Кропиви, який деякий час був командиром куріння, а з бігом часу був Шефом Штабу УПА-Південь у ВО, якою командував к-р Еней. Василь Процюк-Кропива народився у 1914р. в с. Городиловичі Сокальського повіту, вступив до ОУН у 1935 р., військову службу відбув у польській армії у ранзі капраля. Загинув 13 травня 1944 р. в с. Кордишів. У 5-му томі Літопису УПА я згадую про мойого товариша з інституту друга Володимира Лукащука. Я допомагав йому при організації виходу Сільсько-Господарської школи у складі 320 осіб в ряди УПА з м. Луцька на Волині. Володимир Лукащук прибрав собі псевдонім “Кропива”. На початках був к-ром сотні, пізніше куріння і проявляв свою активність на Житомирщині при розбудові сітки ОУН. В рядах УПА ми були разом десь до половини чи кінця місяця квітня 1943р. Ще раз випадково я зустрівся з ним десь у жовтні 1943 р. У 5-му томі Літопису УПА я декілька разів згадав про к-ра Кропиву. Пізніше виявилось, що доповнення про к-ра Кропиву взято з архіву, це доставив Микола Лебедь. Поступово вияснилось, що це були дві інші особи у других ВО на поважних становищах. Навіть, як появився 5-ий том, то для мене було певною загадкою про доповнення відносно мойого організаційного зверхника ще з шкільної лавки. Син Василя Процюка – Кропиви робив розшуки, щоб уточнити дію свого батька, і при допомозі певних осіб і частково при моїй допомозі усталили, що це справа двох окремих людей на високому становищі в рядах УПА. Вдалось усталити дату і місце, де загинув славний к-р Кропива разом з своєю охороною. Зроблено старання, щоб дістати дозвіл на перепоховання упавши Героїв УПА. Перепоховання відбулось дня 6 листопада 1994 р. у м. Шумськ Тернопільської області. Я зробив заходи і отримав від Т-ва кв. УПА 50.00 американських дол. На пам’ятник впавших Героїв. Гроші передав я до Києва для сина Миколи і він їх передав до комітету, який займався перепохованням к-ра Кропиви і ще шістьох невідомих Героїв УПА. Син Микола з родиною був присутній на перепохованні Героїв. Остаюсь з правдивою пошаною до Вас Віктор Новак”. А незабаром до мене надійшов лист від пана Євгена Штендери, відповідального редактора Літопису УПА (подаю скорочено. – М. П.). Оттава, 25 лютого 1995 року Вельмишановний і дорогий Пане Миколо! Минулого тижня я отримав листа від д. Віктора Новака написану Вами коротку біографію Вашого батька, листи та інші матеріяли, в тому числі фото в уніформі ВП (Війська Польського. – М. П.). Ми Вам дуже вдячні, що Ви нам переслали ці матеріяли, бо це допомогло нам ідентифікувати визначного й широковідомого старшину УПА, яким був Ваш батько, До того — в попередніх томах “Літопису” його прізвище було подано неправильно. Постараємося це виправити в майбутніх публікаціях, а у Вас просимо вибачення. Про курінного “Кропиву” я знав, коли ще був на Холмщині зі статті в підпільній пресі про Гурбинський бій. В ній було багато позитивного про курінь Кропиви в цьому бою. Тож, коли я зустрівся з Василем Ковтанюком, то ми говорили про Гурбинський бій. Проте він мені не сказав, що Ваш батько з Городилович, бо таку деталь я хіба був би запам’ятав. Богу дякувати, що він сказав це М. Стасюкові, бо це допомогло ідентифікувати Вашого батька. На підставі Ваших матеріялів я виготовив стислу біографію Вашого батька до нашого комп’ютерного банку даних біографій старшин УПА й діячів підпілля. Це поки що використовуємо при редагуванні нових томів, а в майбутньому думаємо видати як окремий том. Бракує даних про його побут в УПА, а радше від часу, як він пішов з дому в 1941.(…) Для Вас буде цікавою ще така деталь. Андрій Дольницький (вже помер) (відомий також як Андрій Кисіль, “Голубенко”, “Немо”. – М. П.), що був шефом розвідки в ШВО “Енея”, ідентифікуючи на фото Вашого батька (це – з далековидом) подав, що це к-р загону (тобто полку) “Ігор” (5 том Літопису). Але іншим разом – 10 років скоріше – що це кур. “Кропива”. Згори дякую за допомогу. Сердечно Вас вітаю й бажаю доброго здоров’я та всякого добра. Євген Штендера. Ось так закінчилася справа з ідентифікацією Василя Процюка – Кропиви, як ШВШ УПА-Південь. Але чи міг я мати хоч якісь найменші претензії до редакційної колегії “Літопису УПА” за ту ненавмисну помилку? Ці люди роблять нелегку, але надзвичайно потрібну для України справу. І як би не хотілося, щоб подібних помилок не було, але зважаючи на великий обсяг праці і обставини, в яких воювала УПА, без них обійтися майже неможливо. Але це був тільки один з напрямків пошуку. А головна пошукова дорога пролягала тепер до села Кордишів на Шумщині, до того невисокого горбика землі в садочку Петра Пархомюка, де зустріли свій останній ранок мої тато. Ще в березні 1992 року я познайомився з Головою Братства ОУН-УПА Подільського Краю “Лисоня” Петром Касінчуком. А навесні 1994 року, вже маючи на руках незаперечні докази про діяльність свого батька в УПА, я звернувся за допомогою до пана Петра Касінчука. Він познайомив мене з головою об’єднання “Просвіти” Шумського району, колишнім вояком УПА, Йосафатом Лазорком. А вже через пана Лазорка я познайомився з учасниками національно-визвольної боротьби ОУН-УПА Мартином Головатюком, Марією Паламарчук і Лідією Шафарук. Саме завдяки їхній наполегливості і старанням було віднайдене місце поховання командира Кропиви і його бойового побратима вс. Кордишеві. До речі, саме жінки – колишні повстанки-медсестри – признали в мені сина командира Кропиви. Видно, жінки краще запам’ятовують особливості рис обличчя і інші характерні деталі знайомих людей, ніж чоловіки. Далі буде. Родина Василя Процюка – Кропиви. Зліва направо: сестра Ганна, племінник Ярон, мати Лікерія, дружина Параскевія з донькою Галиною на руках. Фотографія призначена для від/ правки Василеві, який тоді служив у війську. 1937 р.
Шевченкіана · “В його слові закладена незнищенна енергія поколінь, ним покликаних до боротьби за свободу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Встаю, щоб знов послухати Шевченків Заповіт” До 95*ї річниці з дня народження поета Дмитра Павличка

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Сучасна московська влада мала б Вас замкнути на багато літ до криміналу” Наприкінці травня 2014 року, будучи генеральним директором Національного культурного центру України в Москві, надіслав Дмитру Васильовичу щойно видану книгу “Москва Михайла Грушевського”1, а вже через два тижні він передав мені з Києва невеликий лист: “Шановний Володимире Юхимовичу! Дуже дякую за “Москву М. Грушевського”. М. Грушевський – титан, на його плечах стоїть і завжди стоятиме Україна. Сучасна московська влада за таку енциклопедію-хроноскоп про найвидатнішого українського націоналіста мала б Вас замкнути на багато літ до криміналу. Україна прагне миру, але миру вже не буде ніколи. Сім століть іде війна проти України, вона може обернутися в тишу, в дуже фальшиву – ненависть до України така невичерпна і хвороблива, що жодного довгого миру її не чекати. Д. Павличко 13.VI.2014”. Із пізніших розмов з Дмитром Васильовичем дізнався, чим саме, крім актуальності дослідження про “найвидатнішого українського націоналіста”, який відбував у Москві політичне заслання, привернула його увагу моя книга. Найперше тим, що вона була започаткована задовго до Революції Гідності, завершувалася в її дні та побачила світ одразу після початку гібридної війни Росії проти України. По-друге, книга про Михайла Грушевського, який закликав українців позбавитися від “песього обов’язку перед Москвою”, була видана в Москві українською мовою й гучно презентована навесні 2014-го в самому центрі міста, на Арбаті. По-третє, Павличко відзначив особливо широке використання в книзі справи з Державного архіву Російської Федерації “Дело Отделения по охранению общественной безопасности и порядка в Москве при Управлении Московского градоначальника “О руководителе мазепинского движения профессоре Львовского университета Михаиле Сергеевиче Грушевском и др.””. Усі наші розмови відбувалися у редакції Всеукраїнського культурологічного тижневика “Слово Просвіти”, де Дмитро Павличко постійно друкував свої поетичній публіцистичні твори, вже після мого повернення до Києва й виходу в світ нової книги, в якій дослідив шевченкознавчі тексти Михайла Грушевського і його глибоке розуміння та ствердження Тараса Шевченка як символу України, національного прапора єднання не лише співвітчизників, а й друзів і прихильників України в усьому світі2. Тоді й зацікавився духовною присутністю Тараса Шевченка в житті та творчості Дмитра Павличка, про що й розповім… “Віку двадцять першого предтечо, я до тебе одного молюсь” У двадцять сім років Дмитро Павличко написав вірш “Поет не вмирає” (1956), яким і визначив осердя екзистенційного протистояння Шевченка з його та України ворогами: – Умре... – Всміхнуться очі злі І знов застигнуть в отупінні. Умре, щоб жить на Україні. Щоб вічно жити на землі! Наступні десять років були періодом інтенсивного й системного заглиблення в біографію та творчість українського Кобзаря у процесі роботи над шевченківською тематикою. На початку 1960-х років поет Дмитро Павличко разом із режисером Володимиром Денисенком створили яскравий, проникливий сценарій кінофільму “Сон” (1964) про дитячі та юнацькі роки Тараса Шевченка. У 1964-му, тобто в рік 150-літнього ювілею Кобзаря, Дмитро Павличко написав Автограф листа Д. Павличка блискучу статтю “Тарас Шевченко”, в якій зробив фундаментальний висновок: “З ідейного погляду творчість Шевченка – мабуть, найважливіша, найреволюційніша і найпрекрасніша істина не тільки XIX, але й XX віку. Якби вона мала форму філософського трактату або державної відозви, ворогам поступу й правди можна було б її замовчувати, передавши на їдло музейним мишам. Але Шевченко свої суспільні ідеали проголосив як поет. Він дав їм силу художнього образу і таким чином зробив їх душею народу”3. Того року Павличко виголошує молитовно-найдорожче: Тарасе! Правдо вогнелика! Мій боже, вірую – ти є! Твій біль, твоя журба велика Ввійшли навік в єство моє. Усім своїм єством душевним, успадкованим від батьків4, шістдесятник Дмитро Павличко виколисав істинну, неперевершену поезію “Молитва” (1965), порівнянну з Шевченковою “Молитвою”, написаною століття до того, за своєю щирістю, вірою, глибиною: Отче наш, Тарасе всемогущий, Що створив нас генієм своїм, На моїй землі як правда сущий, Б’ющий у неправду, наче грім. Ти, як небо, став широкоплечо Над літами, що упали в грузь; Віку двадцять першого предтечо, Я до тебе одного молюсь. Вдумайтеся: на початку брежнєвських часів і на порозі злощасного застою член КПРС із 1954-го українець Дмитро Павличко відверто молився не комуністичній ідеології, а виключно Тарасові Шевченку — творцю нації, клеймив радянські літа грузькими, тобто такими, в яких країна загрузнула, застрягла… Отже, офіційна клятва ХХІІ з’їзду партії у жовтні 1961-го, що тодішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі, також упала в грузь… У той час, коли вищою правдою вкраїні вважалася Програма будівництва комунізму, яка офіційно сприймалася як історично-щаслива неминучість, великий українець заявив, що носієм сущої, вогнеликої, невідпорної, громової правди є Тарас Шевченко… Навіть у науковому вимірі вартість такої поезії вища від купи монографій, поготів, що в ті часи в них не можна було висловити й дещицю поетичних істин Павличка. Поет єдиний оголосив українського Кобзаря предтечею ХХІ століття й тим означив історичний вектор становлення і розвитку Нової України, про яку писав Михайло Грушевський. А коли за чверть століття вже постала незалежна Україна й робила свої перші кроки в абсолютно новій історичній реальності, Дмитро Павличко скаже знаменні слова: “Нам потрібно буде Шевченка і в тому тисячолітті, в яке-от-от відчиняться двері”. Не кажу, що всі Дмитра Павличка почули й зрозуміли, але з історичної дистанції більш як у пів століття добре видно, що тоді Україна знайшла поета-пророка, котрий, подібно до Тараса Шевченка й Івана Франка, прозирав у майбутнє, відчував вітер історії, який гнав уперед події, передбачив українську рятівну крутозламність на рубежі століть і тисячоліть. “Тарасе, дай мені вогню, твою ж бо правду бороню!” Наприкінці ХХ століття Дмитро Павличко виголосив низку промов, написав статті, дав інтерв’ю, присвячені Тарасові Шевченку5, які вкрай важливі для нашої теми. У них містяться висновки, спостереження, застороги, котрі необхідно пам’ятати. Можу коротко заторкнути лише деякі з них. Поет, як ніхто, точно й вичерпно сформулював вселенську значущість творчості Кобзаря, зауваживши, що до Шевченкової поезії неможливо підходити з міркою тільки української або тільки всеслов’янської повноти. Павличко бачив універсальну постать, котрій властиве з бігом часу виростати, наповнювати європейського і всесвітнього читача дивиною людинозвеличуваного, щирого, непримиренного до найдрібнішої кривди й олжі бунтарського духу. За словами поета, Шевченко входить своєю вулканічною соціальною пристрастю в усі всеземні соціальні струси, в суперечливі, болісні процеси формування нового, справедливого світу. Проте найперше геній і доля Шевченка належать Україні: “Він зібрав у собі страждання всіх синів України, що народились до нього. В його слові закладена незнищенна енергія поколінь, ним покликаних до боротьби за свободу”. Шевченкова енергія передалась нам, вона перебудувала український пошевченківський світ, вона тягнула протягом ХХ століття поїзд української Історії від однієї станції самостійності до наступної, аж до наших днів: “Шевченко вибавив нас із неволі”6. За рік до здобуття Незалежності, у 1990-му, Павличко висловив пронизливі думки, сформулював болісні імперативи: “Шевченко перестраждав разом з нами по тюрмах і концтаборах – там його читали, він був надією тих людей7. І коли ми хочемо сьогодні якось самих себе оцінити, перевиховати, зробити переоцінку моральних, мистецьких і суспільних вартостей, то знову починаємо від Шевченка. До кого б з класиків ми не притулилися, завжди відчуваємо певну історичну дистанцію. Шевченко – не такий: немає на ньому історичної пилюки, яка лежить і на найгеніальніших творіннях інших поетів. У цьому, мабуть, його сила, але в цьому і наше нещастя. Добре, що ми дотепер маємо в його особі совість і честь, але трагічно те, що нічого не сталося за ці десятиліття. Ми повинні були б розвиватися і тепер уже думати дещо інакше, інакші проблеми вирішувати...”8 Перечитавши ці рядки через більш як три десятиліття, здригнувся від усвідомлення глибини Павличкової мудрості, настояної на боліннях за Україну9, і водночас явного, сказати б, методологічно-застережливого посилання в майбутнє… Трагічно, що в останні роки Шевченкові совість і честь не пов’язуються в українському народові з можновладцями… На початку нового, ХХІ століття – 1 вересня 2002 року – Дмитро Павличко прочитав лекцію перед студентами й викладачами Києво-Могилянської академії на тему: “Українська національна ідея та її значення для утвердження державної незалежності України”10. Про це нині мало пишуть, але текст цієї праці свідчить про власне наукове дослідження поета з історії козацької України, викладене в блискучій публіцистичний формі. Дослідник виснував, що поезія Шевченка надала його особистісному чуттю національні виміри, вона діє як відсвіжуючий дух гідності й відплати не лише за горе всієї України, а й за приниження кожної особистості, яка не терпить рабства і готова не ридати, а відплатити ударом за образу своєї честі: “Українська ідея в розумінні Шевченка належить до сутності світу і мусить бути явлена Богом, який у тій сутності перебуває... Шевченко вніс в українську ідею титанічну емоційну силу, що стала релігією нації... Духовне життя в творах Шевченка ставало майже рівнозначним перебуванню в свободі”. Відому максиму Кобзаря щодо москалів і українців – “У їх народ і слово, і у нас народ і слово” – Дмитро Павличко розкрив як імператив окремішності не лише культури, а й держави. У цьому контексті необхідно відзначити, що в наш час Дмитро Павличко постав наймасштабнішим після Михайла Грушевського діячем, який різко виступав проти феномену “хохла” — внутрішнього ворога українця: “Хохол для тебе – небезпека, / Страшніша за указ царя”; “Хахли живуть, як та мишва в норі, / Прислужники Москви, а не закону…”. Творчість Павличка несе в генотипі Шевченкові відразу й нещадність до промосковських українців, їхнього, говорячи словами Грушевського, “українського самозречення”, і саме до Кобзаря Павличко звертався по духовну допомогу: Тарасе, дай мені вогню, Твою ж бо правду бороню! Так, бороню перед хахлами В державних кріслах… До речі, працюючи на початку століття в Національному культурному центрі України в Москві, багато разів стикався з посиланнями пихатих російських відвідувачів на те, що, мовляв, український Кобзар аж ніяк не міг обійтися без російської мови й саме нею написав свої повісті, деякі поеми й навіть щоденник. Але в арсеналі моїх шевченкознавчих осягнень почесне місце займали невідпорні формулювання Дмитра Павличка з його передмови до Шевченкового “Кобзаря”, виданого 1990 року у “Веселці”, про те, що в репресивних умовах заборони української мови це був вимушений акт душі, відірваної від свого національного середовища: “Зрештою, не в російській мові бачив поет загрозу для існування українського народу, а в денаціоналізації, яку за допомогою російської мови провадили в Україні всі установи царської влади”11. Що й говорити, умів Дмитро Васильович афористично й красиво проректи здобуті ним самим істини… Поет звертав увагу, що й більш як через століття після Шевченка “руський мір” фактично користується царськими, імперським методами, тому “помилково було б сказати, що він завершив своє діло і може відпочити”. “А ми – народ, що народився з мови, палаючої на кострах Москви” Дмитро Павличко відразу зрозумів, що на зламі століть і тисячоліть через Культурний центр у Москві незалежна Україна вперше стверджувала тоді справді самостійну державну культурну політику за кордоном, і доклав до цього великі зусилля. Дмитро Васильович дуже допоміг мені своєю постійною підтримкою патріотичної позиції Культурного центру в складних умовах, зокрема, відвіданням Українського дому й полум’яними виступами в ньому, мудрими порадами… Коли чиновники намірилися комерціалізувати роботу духовної установи, Герой України Дмитро Пав-
Шевченкіана · “Україно, янголе з трубою! Будь сьогодні нам за сурмача”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

личко у квітні 2015 року звернувся до Президента України з листом, в якому заявив, що Культурний центр України, “незважаючи на війну й реальні загрози, продовжує системну пропаганду Шевченкової мови в оточенні служників кремлівської Москви й достойно тримає український прапор на Арбаті”. Український прапор над Москвою Сяє, наче Господа яса! Вдячно згадав я про це на презентації Павличкової книги поезій “Омела” в Національному музеї літератури в грудні 2017 року. На примірнику, подарованому тоді мені, поет написав: “Слава Україні! Дмитро Павличко”. В заголовному вірші Дмитро Васильович сказав про смертельну загрозу для України в “омелі московизни” та про своє покликання: Але буду я націю виривати з ясиру Язика, що винищує мову мою. Поет ясно й переконливо показав, хто ми є й у чому полягає драматизм історії нашої: А ми – народ, що народився з мови, Палаючої на кострах Москви. Виступаючи на Майдані 23 січня 2014 року, Дмитро Павличко заявив, що “нема такої зброї на світі, що здатна знищити слово Шевченка й Франка”… Я вірю в Україну, в рідну мову, Що в кігтях двоголового орла Вмирала й воскресала знову й знову, І в муках нашу душу зберегла… Майже півтора десятиліття очолюючи Національний культурний центр України в Москві, повною мірою переконався в нездоланній силі й полум’яності Павличкових антимосковських поезій: Я, кулею московською Пробитий на проліт, Встаю, щоб знов послухати Шевченків Заповіт. В одній із публікацій зустрів я пояснення: “Тут ідеться не про вірш “Заповіт”, а про ту духовну спадщину, яку Тарас залишив нації”. Та насправді в Москві особливо глибоко усвідомлюєш, що серед Шевченкових духовних заповітів найперший – “кайдани порвіте”, бо йшлося про московські кайдани… Тому в Павличковому вірші “Перемога” з Майдану, який і порвав московські кайдани, читаємо, затамувавши подих: Майдан стоїть. Співає празникові, А ти, як учень, шепчеш “Заповіт”. Ти – переможець, ти – народ, ти – слово, Що творить правди і свободи світ. Останній вірш у згаданій поетичній книзі “Омела” Дмитро Павличко назвав “Заповіт” (22 серпня 2017 року), згадавши в ньому, що на трибуні Майдану… І почув я свій голос перед смертю своєю, Я тремтів, як школярик, і читав “Заповіт”. Геній Павличка виявляє себе ще й у тому, що він знав Тараса Шевченка більше й глибше, ніж ми, тож і нині долаємо з ним не лише поетичні, а й освітянські вершини, відкриваймо нові, незвичні ракурсні перспективи розмислів над Шевченковими текстами. Нагадаю лише мимохідь висловлену більше як три з половиною десятиліття тому думку про те, що “в “Заповіті” Шевченко звертається не тільки до українців”12. До речі, мені доводилося чути від окремих відвідувачів Культурного центру, що 1 Мельниченко В. Москва Михайла Грушевського: авторська енциклопедіяхроноскоп. М., 2014. 672 с. 2 Мельниченко В. Михайло Грушевський : “Шевченко – святий національний прапор”: 100 історій і розповідей про двох українських геніїв. К., 2017. 440 с. 3 Павличко Д. Літературознавство. Критика : у 2 т. Т. 1. Українська література. К., 2007. С. 54. 4 У спогадах Дмитро Васильович розповів, як у дитинстві діти вдома читали з батьками вірші Тараса Шевченка, а ще сам декламував їх із сільської сцени. У публікації “Про себе” (1981) є дивовижно-пряме зізнання: “Декламуючи зі сцени вірші Тараса Шевченка, я сприймав його твори як своє власне імпровізоване слово. З того вогнистого переживання я не міг вийти до того часу, доки не почав складати власні вірші”. По суті, йдеться про те, що Павличко виріс із Шевченкового генотипу, переданого від батьків. 5 Шевченко й сучасність : промова, виголошена 11 березня 1984 року в Українському Робітничому домі в Торонто; Свято громадянської совісті: виступ на відкритті Шевченківського свята “В сім’ї вольній, новій” у Запоріжжі 9 березня 1987 року; Совість і доля : виступ на відкритті Міжнародного Шевченківського форуму в Празі “Від серця Європи до серця України” 10 травня 1989 року (виголошений чеською мовою); “Золоте ядро Шевченкової творчості” : відповіді на запитання журналу “Всесвіт” (1990, №5); Новий завіт українського народу : передмова до книги Тараса Шевченка “Кобзар” (К. : Веселка, 1990); Геній Шевченка : виступ на святі Т. Шевченка 16 березня 1996 року в Кошицях (Словаччина); Головна заповідь Шевченка (1995); Шевченкова молитва : виступ на вечорі Т. Шевченка 9 березня 1998 року в Києві та ін. 6 Див.: Павличко Д. Літературознавство. Критика : у 2 т. Т. 1. С. 68, 86. 7 Яке доречне нагадування… Неймовірну історію розповіла в журналі “Київ” (2003, №1) уродженка Шевченкового краю, колишня ув’язнена ГУЛАГу Ніна Вірченко. 1950 року в Тайшетському спецтаборі (Іркутська область) ув’язнені жінки читали напам’ять Шевченка: “В бараці чути і плач, і стогін… З кожним словом, рядком входимо в Україну. Сльози котяться по щоках, ніхто їх не витирає… Ми всі зливаємося і душами, і думками, стаємо одним цілим!.. Без Шевченка в таборі не вижили б…”. 8 Павличко Д. Літературознавство. Критика : у 2 т. Т. 1. С. 80. 9 До речі, саме Павличкові належить хвилюючий словотвір “Шевченкове боління”, яке, скажімо, є “ідейною і новаторською силою першого “Кобзаря”…”. Чи поетове “боління за поневолений і зрусифікований рідний народ”. За словами Павличка, “не може зникнути, запропаститись Шевченкове боління”. 10 2012 року київське видавництво “Основи” видало фундаментальну книгу статей Дмитра Павличка (1987–2011) “Українська національна ідея” у 2-х томах, в якій зібрано й шевченкознавчі здобутки автора. 11 Павличко Д. Літературознавство. Критика : у 2 т. Т. 1. С. 83–84. 12 Павличко Д. Літературознавство. Критика : у 2 т. Т. 1. С. 71. Відшуміло життя того покоління, про яке писав поет. І тепер вже правнуки “старих майстрів” ідуть в забої і штреки. Заразу Ровеньках на стадіоні стоять ворожі ракети, час від часу місто наповнюється громом вибухів, небо вкрите чорними хмарами відходів цих вибухів, і кого тепер “б’ють наші”? Поема М. Бажана, присвячена людям Ровеньок, є часткою духовної скарбниці нової історичної спільноти. У ній виведений сенс життя – осмислена і продумана праця: І не вгамуюсь, Дочасно не виснажусь, рук не складу, Пораджусь, примірю, повчусь, приготуюсь, Щоб взяти за горло шахтарську біду. Анна СТОЛЯРОВА просвітянка, уродженка м. Ровеньки
Шевченкіана · “Україно, янголе з трубою! Будь сьогодні нам за сурмача”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Шахтарське свято До 120*ї річниці від дня наро* дження поета Миколи Бажана

Д. Павличко і В. Мельниченко в редакції тижневика “Слово Просвіти”. 3 грудня 2019 року У хрестоматії української літератури та літературної критики XX століття “Українське слово” перші збірки поезій М. Бажана позначені необароковими рисами. Пізніші книги визнані кращими зразками літератури модернізму, залишився в історії літератури як видатний майстер художнього перекладу. Мова піде про реалістичну поему М. Бажана “Нічні роздуми старого майстра”, створену ним у 1975 р. За рік до написання поеми в інтерв’ю з М. Бажаном журналіст запитав його про найближчі творчі плани. Микола Платонович відповів: “Ви знаєте, як багато років я підтримую тісні зв’язки з Луганщиною, от і хочу написати про людей цього краю. “совєршєнно нєдопустімо і очєнь опасно пропагандіровать в двух шагах от Кремля” поезії Дмитра Павличка. Між іншим, якщо комусь здається неймовірною, чи ще гірше – надуманою, така наша діяльність на московському Арбаті, пропоную відкрити мою книгу “Москва у творчій долі Тараса Шевченка”, що вийшла в російській столиці на початку 2015 року українською мовою (!), котру закінчую цитацією Павличкового вірша “Молитва” зі зверненням до Господа, який поет виголосив наприкінці 2013 року на київському Євромайдані: Тож яви нам всі майбутні дати, Відповідь на запит наш яви: Скільки ще разів нам помирати Й воскресати на хрестах Москви? Так от, я сприймав “російскіє предостєрєженія” як унікальну позитивну оцінку нашої роботи. Нагадував у відповідь, що на початку цього століття у нещадному до московітів вірші “Пам’ять” (2002) Дмитро Павличко мирно й зважено виклав теоретичну позицію вже незалежного українського народу: Ми вас не любимо, та жити Потрібно так, щоб ворожда Нас не спалила… Росія не почула, не захотіла почути… Вже в умовах гібридної війни Московщини проти України Дмитро Павличко пошевченківськи жорстко сформулював імператив української відповіді: Нас живих і мертвих бити буде Братньо так – смертельно, з-за плеча, Доки ти не встромиш їй у груди Кованого, братнього меча. Це значно грізніше Шевченкової фіксації того, що ми “скородили списами московські ребра”. Та й і загроза з боку Москви зросла незмірно… “Геть від Москви! Там сплять царі криваві…” В огромі Павличкових поезій Шевченко духовно наявний, але, зверніть увагу, варто було Дмитру Васильовичу назвати його прізвище, безпосередня присутність Справа в тому, що з Ровеньками, невеликим шахтарським містечком, в мене знайомство давно. Я побачив його вперше у важкі воєнні часи 1942 року, коли над Ровеньками вили бомби і все навкруги палало страшним вогнем. Я часто бував тут в депутатських справах, зустрічався з багатьма людьми. І після кожної зустрічі я відчуваю бажання написати про життя гірників”. І написав поет філософську поему – пам’ять про день сьогоднішній, що став майбутнім, і присвятив її своїм ровеньківськім друзям. Праця шахтарів почесна, шанована і ризикована. У радянські часи шахтарів порівнювали до військових, бо від їхньої праці залежала безпека країни. В них форма одежі була спеціальна. В поемі шахтарі – це люди “незмірного вмісту, вселюдського змісту, високого гарту”. Шахтарі віддані своїй професії – “Хай стукіт і грюкіт навколо, / а ти ж роби діло звісне - Шевченка, здається, містично множиться й історична правота поетового слова постає ще більш непорушною… Це стосується й Івана Франка, безприкладно глибоке осмислення якого Павличком потребує окремої розвідки. Ось у вірші “Три слова” (2018) висловлено невідпорну поетичну інвективу: А ти повинен бути наготові Розбить Москву, що йде з-за Перекопу; Ти на самій межі своєї крові Клади фундамент рідної держави На сповідях Шевченкові й Франкові. Назавжди запам’ятав, як геніальний поет і трибун читав мені з автографа свої вірші, принесені в редакцію. Скажімо, у грудні 2018 року почув од Дмитра Павличка його вогненний вірш “Геть від Москви!”, близький духом Шевченковим пристрастям. У вустах українського патріарха визвольної поезії пронизливі рядки запеклись історичною інвективою: “Геть від Москви! Там сплять царі криваві; / І сниться їм, що нас женуть вони в Сибір…” Національний і світовий класик Дмитро Павличко ще на початку 2015 року залишив українцям історичну настанову: Ми з москалями не один закон, Ми на своїй землі, вони – заброди, Вони – катуші, вбивства і полон, А ми – повстанці й прапори свободи. Україно, янголе з трубою! Будь сьогодні нам за сурмача! Україно, ми йдемо до бою – Дай нам смертоносного меча! У просторіні видатної Павличкової творчості розчинено, розлито Шевченкову духовну присутність, і вона не дає схибити в сучасній боротьбі за Україну. В цьому немає жодного пафосу чи перебільшення. Спадкоємна творчість Дмитра Павличка виступає надійним гарантом захисту й збереження української духовності. P. S. Що стосується другої частини Павличкового листа, то вона фактично містить концентроване пророцтво й історичну засторогу… / лупай, видовбуй, ріж, пильнуй”. Поет дуже гостро відчував бажання кожного шахтаря, коли писав до болю пронизливі чистосердечні рядки: Та на спочинку в тісноті задушного забою, Коли на втоптаннім грудді Лежав я горілиць І бачив чорні небеса, що звислись наді мною, Про синє небо думав я. Був у шахтарів один щасливий день – остання неділя серпня – День шахтаря. В цей день на стадіоні в центрі міста на околиці Гримучого лісу відбувався футбольний матч з улюбленою командою “Шахтар”. Стадіон майорів білими сорочками на гірниках – свято! Час від часу місто наповнювалося громовими оплесками натруджених шахтарських рук – “наші б’ють”. В цьому громі танули оплески рук і мого батька. І небо було таке чисте і голубе.
Нашого цвіту... · “Йому не могли відмовити естонські високі урядовці. Адже добре знали про організаторські чесноти непересічного українця”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Український дух у серці естонської столиці Знаковий осередок наших земляків на цілу Балтію

Постійний автор нашого тижневика професор Микола Тимошик нині перебуває на науковому стажуванні в Талліннському (Естонія) та Гельсінському (Фінляндія) університетах. Заодно як журналіст фіксує в щоденникових записах найцікавіше, що має стосунок до добротворчого українського сліду в цих країнах. Щойно редакція отримала перший матеріал колеги з Таллінна. Микола ТИМОШИК Карколомні сюжети на житейських розстанях Таких людей називають диваками. Зазвичай їх або не сприймають, або їм заздрять, або свідомо шкодять – найчастіше ті з амбітних і маєтних у нашому оточенні, життя яких минає сіро, примітивно-убого, ніяко. Цю особистість знає вся духовно-просвітницька і державницька еліта маленької, але гордої й самодостатньої Естонії. До нього часто приходять і свої, і чужинці, його запрошують на знакові імпрези загальнонаціонального характеру, йому вручають заслужені нагороди. Без перебіль- Виставка українських рушників шення, нині в Естонії нема такої газети чи радіотелевізійної редакції, кореспонденти якої не брали б у нього інтерв’ю та не писали про “дивного українця”. Переконаний, що про таких колись у нашій, ще несповна українській, Україні зніматимуть фільми, писатимуть книги, замислюватимуться над чином і місією, покликом і обов’язком українського інтелігента на чужині. Отож, писатимуть, вивчатимуть і вводитимуть у національний інформаційний простір його оригінальні й актуальні для нашої знекровленої нації набутки. Бо нині цей наш інформаційний простір (від Києва до Харкова, від Одеси до Львова) на загал часто постає, на превеликий жаль і біль, національно й духовно кастрованим. І причина такого принизливого для українців стану зрозуміла чи не кожному: непрофесіоналізм, непатріотизм, непорядність тих, хто формує на державному рівні гуманітарну політику. Ім’я цієї Особистості – Анатолій Лютюк. У біографії – повно карколомних сюжетів. Переповідати їх, навіть коротко, у форматі цього матеріалу немає змоги. Це потребує розлогої нарисової композиції. Але на кількох знакових моментах цього незвичного життєпису спробую застановитися. Народження в тюрмі Мати Анатолія, подолянка, з колись заможної родини (молода сім’я мешкала в Бірках на Тернопіллі), за кілька днів до пологів потрапляє в лабети НКВД. Було то в 1947 року, в розпал боротьби радянських окупантів із численними в тих краях загонами ОУН-УПА та тими, хто прямо чи опосередковано підтримував повстанців. “Заклали”, певне ж, свої доброзичливці. Катували молоду жінку довго й жорстоко – буквально вибивали з тіла потрібні московитам зізнання. Та так, що арештована втратила свідомість, народжувала фактично в небутті. Та, видно, Богові було угодно, щоб немовля вижило. Дивом вижила в тому брудному вертепі підлості й породілля. Правду про своє народження дізнався вже в дорослому віці, бо батько був комуніст, а мати – колишня арештантка радянської влади. Отже, “ворог народу”. Гарт вихованця Вижницького училища Вплив на національну свідомість і формування професійних пріоритетів, окрім матері, мала на Анатолія буковинська Вижниця. Там закінчив 1969 року відоме художньо-прикладне училище, а вчитися далі на художника вирішив у столиці радянської Естонії Таллінні. Навіть у застійні роки окупована московитами Балтика була відмітним на весь СРСР острівцем свободи і спротиву. 1977 року закінчив там художній інститут. У пострадянську олігархічну Україну вирішив не повертатися. На середину 80-х ХХ ст. беззастережно стає в ряди тих сміливців Естонії, хто в перших рядах пішов на злам прогнилої, але все ще сильної своїми каральними органами комунобільшовицької системи. 1989 року вивішує в центрі Таллінна перший український прапор. Прапор цей незвичайний, бо його робила дружина-художниця Олена з того, що було під руками: за відсутності в крамницях полотна жовтого кольору другу смугу національного українського прапора вирізувала й дошивала до першої зі своїх… жовтих штанів. 1990 року Анатолій Лютюк стає керівником естонського відділення Руху, тісно працює з В. Чорноволом, В. Мулявою. Згодом ініціює відновлення діяльності української громади в Естонії. Воловодами долі Будучи молодим за віком і працьовитим за вдачею, в короткий відтинок часу створив те, що стало (звісно окрім двох талановитих синів Богдана та Нестора) сенсом подальшого його буття на цьому грішному світі: засновує першу парохію Української грекокатолицької церкви та Український культурний центр. Поштовхом до сплеску діяльності цих двох осередків стало те, що панові Анатолію вдалося добитися прийняття на найвищому урядовому рівні Еснонії майже неможливого за інших обставин рішення: сприяння купівлі на пільгових умовах для потреб церкви і центру комплексу історичних споруд у центрі Таллінна, що починаються за середньовічним муром на La- boratoruimu. Йому не могли відмовити естонські високі урядовці. Адже добре знали про таланти й численні організаторські чесноти цього непересічного українця. Що це за споруди за товстим оборонним муром, помережаним таємничими ведами і відділеним дубовим парканом із кованими здвоєними дверима? Тут із передвіку святе місце. Від ХІV століття – монастир Бенедиктівського ордену із, згодом – церква Св. Олафа. Споганили його на тривалий час московські окупанти. Треба ж було додуматися вчинити таке святотатство: розмістити саме тут склад Естонського республіканського КГБ. З глибинних кам’яних склепів і досі пан Анатолій віднаходить обкладинки із застрашуючими написами російською з грифом “Совершенно секретно”: “Агентурное дело №…”, “Дело по наружному наблюдению”, “Отдел А: Наблюдательное дело по обвинению…”. Вміст обкладинок, а це сотні і тисячі страшних документів, відсутній. Про заздрісників та злостивців Провокаторів на житейських розстанях вистачало. Вартий пригадки лише один епізод: підпал уже переобладнаного й оновленого зсередини дітища – церковного і культурного осередку українців Естонії. Сталося те 1997 року. Це був викличний акт вандалізму від адептів “русского міра”, який і нині тут не перевівся. Спалення Українського культурного центру разом і церквою був складовою серії злочинних підпалів, що охопили в ту пору Естонію: національного фонду бібліотеки в Тарту (напрошується паралель із таким же підпалом рукописного фонду головної бібліотеки України в Києві), хутір “Сасі Яні талу” в Музеї під відкритим небом “Рок Аль Маре”. За ними пішли погрози та убивства свідомих національних діячів. Серце Анатолія не раз потерпало і мліло: під поріг дому стали підкидати записки з погрозами та залякуваннями. Ось одна зних, писана російською: “В школі 1 вересня Богданові зламають ніс”. За що? У цьому випадку – за відкриття цим небайдужим українцем першої в Балтиці української церкви, яку московити з ненавистю називали уніатською. Естонська влада запропонувала тоді охорону дітям Анатолія. Але він відмовився… У пана Анатолія були два варіанти вибору: або вступити у війну з опонентами, або не звертати на це уваги і з Божою опікою працювати далі. Він обрав друге. Для добра громади Цінних і зреалізованих ініціатив та починань для добра громади і авторитету Ук- Театр мораліте у дворі осередку українців Анатолій Лютюк демонструє нові ляльки своїх юних вихованців раїни на рахунку Анатолія Лютюка – не перелічити на пальцях. Спробую назвати та штрихами прокоментувати перший десяток. Ось лиш у переліку деякі результати таких старань (окрім розбудови церкви, де він і засновник, і монах у миру). 1. Божий дім Сьогодні тут, як ніколи, стало вже тісно від численних відвідувачів. Скажімо, на вечірній службі останньої суботи у дворі іна вулиці було значно більше людей, ніж тих, хто встиг наперед пробратися всередину церкви. Багато молоді. І багато приходять із дітьми. Відмітна риса одягу – вишиванки на старших і менших. Є в цій церкві кілька принад, які придумав Анатолій, і які захоплюють відвідувачів своїми таємницями. Перше – це своєрідна копія традиції Стіни плачу в Єрусалимі. Тільки тут прихожани кладуть записки, молитви і прохання до Бога не в проміжки між камінними стінами, а в церковний отвір, за яким – таємнича скринька. Коли хтось відважиться заглянути в ту широченьку шпаринку, на них блиснуть (з осудом чи острахом) інші очі, що є віддзеркаленням власних. Мораль цього прийому кожен розуміє по-своєму. Є ще й підземелля, яке розкривається перед відвідувачами у незвичний спосіб. Церква стала особливо популярною серед естонців після того, як її відвідав Президент країни з дружиною. Вони, до речі, заглядали і в шпаринку поштової скриньки, і виявили бажання опинитися в незвичний спосіб у підземеллі. Ще одна особливість цього храму. Це єдине місце в світі, де з благословення Блаженнійшого Любомира Гузара, незабутнього глави УГКЦ, здійснюється щоденна молитва за довкілля (звірів, птаство, природу). 2 .Старовинна друкарня Тут на відремонтованому своїми руками й оновленому винаході знаменитого німця Гутенберга ХV століття друкують книги. З випущених цієї друкарнею книг виділяю: “Поетична червона книга світу” (про зникаючі рослини та вимираючих тварин), “Ковчег унікальних культур” (про національні культури). На робочих столах пана Анатолія та його однодумців – такі незвичні видавничі проєкти як “Книга добра”, “Літопис війни очима очевидців” (вже підготовлено 4 випуски), “Шрами України”. 3. Папірня “Tallina Paber” Відкрита в одному з підвальних приміщень комплексу 2005 року. Через сто років після закриття останньої папірні в Таллінні. Тут вручну роблять папір. Матеріали – одяг із бавовни, льон, коноплі, старий папір. Особлива дивинка – живий папір. Це коли до виготовленої у спеціальних посудинах паперової маси –
Добрі новини · “Робімо усе, що утверджує національні цінності та ідеали і наближає перемогу України”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

пульпи – додають насіння незабудок чи маку. Тоді в розмоченому стані аркуші почнуть проростати. Популярні з такого паперу нині є запрошення на весілля, візитівки, почесні грамоти. Випускник Талліннської художньої академії Нестор Лютюк веде при центрі Української культури майстерню створення черпаного паперу Labora. 4. Майстерня каліграфії Skriptorium Вчитися сюди приїздять студенти художніх вишів із усієї Європи. При майстерні організовують щорічні конкурси друкованого верстата. Із недавніх переможців – студентка із Шотландії Хана Харкес. 5. Бібліотека україніки Почесне місце тут посідають власне видані книги. Низка саморобних, які творять діти недільної школи. І зовсім оригінальна полиця – неповторна колекція книг і альбомів із гарного писання. 6. Майстерня з обробки дерева Він особливо популярний у дітвори. Попід стінами класу – десятки скринь-валіз з етнографічними музейними експонатами, переважна більшість із яких має цікавий змістовий смисл. Пан Анатолій – майстер виготовлення дерев’яних колисок в українському національному стилі, щороку він дарує одну з них молодій естонській сім’ї, проводить майстер-класи дереворитництва в естонських інституціях. 7. Лялькова майстерня Цей напрямок навчання дітей пан Анатолій розпочав після того, як до його рук потрапила лялька, які виповнилося сто років. Її привезла сюди одна українська емігрантка з Великої Британії. Колись це саморобне диво вивезла з України ще дитиною бабуся тієї сеньйори. Спочатку лялька опинилася в Австро-Угорщині, потім – Америці, а опісля знову перетнула океан і зачепилася в одній родині на Британських островах. На прохання Анатолія та жінка, даруючи сімейну реліквію такої незвичної долі в українську недільну школу Таллінна, написала спогад від імені цієї ляльки: що вона бачила, що пережила, які руки тримали її біля своїх сердець, якими мріями й таємницями ділилися… 8. Недільна школа Нині домінує контингент переселенців. Діти пишуть щоденники, створюють добрі історії, замаються ліпленням, писанкарством. Тут вчать малечу мислити, знати й шанувати народні традиції, толерувати інші культури, жити в гармонії з природою. 9. Театр мораліте Це з традицій античного театру. Так часто показували людину з двома обличчями. Які несподіванки ховаються за масками святих і грішних? Про це в захопливій формі показує мистець і філософ Анатолій Лютюк, повертаючи, перевертаючи чи переміщуючи один за одним дерев’яні мистецькі витвори. 10. Куточок живої природи На так званій шпаківниці центру є захопливий куточок природи – тягнуться до сонця екзотичні рослини, є колекція комах і навіть живі кури. За ними охоче доглядають діти. Днями в пана Анатолія побував один професор із Канади, який вивчає життя бджіл в умовах виживання. Він запропонував завести в цьому культурному центрі… пасіку. Знаючи вдачу пана Анатолія, можна не сумніватися, що і ця неординарна пропозиція буде тут втілена. І на численних квітниках середньовічного центру Таллінна українські бджоли збиратимуть мед… *** Вручити б цей огром інформації для наших теоретиків-схоластів різних українознавчих інституцій та наших часто змінюваних міністрів освіти з їхніми численними заступниками, управліннями, відділами, лабораторіями. Вони десятиліттями розробляють і рекомендуються для широкого вжитку щораз провальніші експерименти для так званої НУШ. В основі своїй – не національної за духом і не європейської нашої школи. Київ – Варшава – Таллінн
Добрі новини · “Робімо усе, що утверджує національні цінності та ідеали і наближає перемогу України”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Національне читання

Цими днями в Музеї Максима Рильського відбулося Національне читання (Narodowe Czytanie) п’єси “Кордіан” Юліуша Словацького. Narodowe Czytanie започатковано у 2012 році. Твором, який був обраний до читання, став національний епос Польщі “Пан Тадеуш” Адама Міцкевича. Організатором Національного читання виступив тодішній президент Польщі Броніслав Коморовський. Публічне читання “Пана Тадеуша” відбулося 8 вересня 2012 року в десятках міст за участю великої кількості слухачів. Відтоді щороку вся Польща на початку вересня читає обраний президентом видатний твір польської літератури. Під час наступних акцій поляки у всьому світі читали твори Александра Фредро, “Трилогію” Генрика Сенкевича, “Ляльку” Болеслава Пруса, “Quo Vadis” Генрика Сенкевича, “Весілля” Станіслава Виспянського, “Провесінь” Стефана Жеромського, польські новели, “Балладину” Юліуша Словацького, “Мораль пані Дульської” Габріелі Запольської та “Балади і романси” Адама Міцкевича. Минулого року поляки спільно читали роман польської письменниці Елізи Ожешко (пол. Eliza Orzeszkowa) “Над Німаном” (пол. “Nad Niemnem”). Цьогоріч під патронатом президента Польщі Анджея Дуди читали п?єсу “Кордіан” Юліуша Словацького. До Національного читання приєдналися київські польські організації Спілки поляків України. Цей захід завжди відбувається під почесним патронажем президентської пари, а листа президента Республіки Польщі Анджея Дуди на адресу слухачів “Національного читання” зачитав віцеконсул РП у Києві Томаш Сіповський. Інформацію про Юліуша Словацького, його творчий доробок та життєвий шлях підготувала Голова Ліги полоністів Олена Рудник. У Національному читанні взяли участь київські польські організації: клуб “Білий
Добрі новини · “Робімо усе, що утверджує національні цінності та ідеали і наближає перемогу України”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Ностальгія за літом Із нотаток юних журналістів*практикантів

Швидкоплинне літо 2024… розтануло, мов хмаринка, стривожена, знервована, зболена, трагічна, але неповторна… Життя не можна зупинити і відкласти. І нам є про що згадати, зокрема, досі згадуємо про навчальну журналістську практику студентів ІІ курсу ВСП “Оптико-механічного фахового коледжу КНУ імені Тараса Шевченка”. Під час цієї практики відбулися екскурсії, відвідування музеїв, діалоги з викладачами Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, відвідування приватних студій, а також – спілкування з професіоналами у журналістиці. Студенти мали можливість завітати до редакції тижневика “Слово Просвіти” Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Свідченням важливості зустрічі з редактором газети “Слово Просвіти” Ігорем Зоцом стали відгуки студентів. “Відвідування редакції газети “Слово Просвіти” та діалоги з редактором Ігорем Олексійовичем залишили незабутнє враження. Він уродженець Донеччини, людина, яка почала свою кар’єру в журналістиці ще в 17 років, працюючи в газеті “Маяк”. Після закінчення навчання в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті журналістики Ігор Зоц повернувся до рідного Донецька і почав працювати в обласній газеті “Донеччина”. Він одразу захопив слухачів розповідями про життя шахтарів і складнощі роботи в умовах, де українська мова та культура були представлені меншою частиною громадян. За його словами, “шахта – це каторга, а ти, журналіст, напиши про це, про цих людей…” Редактор розповів про важкі часи російської окупації 2014 року, коли боротьба за збереження української мови та культури в Донецьку стала підпільною. Він наголосив, що журналістика в той час стала справжнім інструментом захисту України. Його видання було одним із останніх, що припинили випуск української преси в окупованому Донецьку. Ігор Олексійович переконаний, що журналістика – це галузь, яка вимагає постійної особистої уваги до подій та вміння привертати до них увагу громадськості. Він наголосив, що молодь має тягнутися до газети, незважаючи на складність текстів. Для нього важливо, щоб газета “Слово Просві- Орел”; Київське народно-культурне товариство поляків “ZGODA”; Дом Полонії в Києві; Київське польське культурно-освітнє товариство ім. Адама Міцкевича; польська газета “Dziennik Kijowski”; ZPIT “Po- lanie znad Dniepru”. На завершення заходу голова Спілки поляків України Леся Єрмак подякувала гостям за активну участь і створення прекрасної атмосфери. Національне читання цього року стало унікальним досвідом, сповненим спільного роздуму про красу класичної польської літератури. Валентина ДАШКОВСЬКА, голова Київського польського культурно-освітнього товариства ім. Адама Міцкевича, заслужена діячка культури Польщі ти” залишалася джерелом глибоких та інформативних матеріалів. Ігор Зоц – це приклад справжнього професіонала, для якого журналістика є не просто професією, а життєвим покликанням!” Марія Труш, студентка групи ЖК-31 “Під час цієї зустрічі ми отримали можливість поставити Ігорю Олексійовичу запитання щодо журналістської етики, взаємодії з джерелами інформації та важливості об’єктивності у роботі журналіста. Його відповіді були дуже пізнавальними та корисними для нашого подальшого професійного розвитку. Зустріч із головним редактором газети “Слово Просвіти” була справді надзвичайно корисною для нас, студентів спеціальності “журналістика”. Аліна Черниш, студентка групи ЖК-31 “Щиро вдячний, що мав чудову можливість відвідати редакцію газети “Слово Просвіти” та зустрітися з її головним редактором. Зустріч була дуже цікавою та інформативною. Ігор Олексійович поділився з нами історією свого життя та творчості, розповів про роботу газети та про те, з якими викликами йому доводиться стикатися. Мені вдалося поставити багато запитань редактору, і він з радістю на них відповів. Він виявився дуже щирою та відкритою людиною, з якою приємно спілкуватися. На завершення зустрічі Ігор Олексійович подарував мені книгу. Я був дуже зворушений цим подарунком і щиро подякував йому за щедрість. Цей візит до редакції газети “Слово Просвіти” став для мене незабутнім досвідом. Я отримав багато нових знань та вражень, а також мав можливість познайомитися з талановитим та щирим головним редактором”. Олександр Шинкаренко, студент групи ЖК-31 Безмежно вдячні редакції тижневика за співпрацю, за можливість спілкуватися й обмінюватися думками щодо професійної компетентності журналістів та перспективі долі періодичних видань в Україні. Вірмо в престижність і важливість професії журналіста і разом робімо усе, що утверджує національні цінності та ідеали і наближає перемогу України. Підготувала Ірина ГОЛОВАЙ, викладачка Коледжу
16 Театр · “Щасливі, що наш глядач сьогодні з нами. Це така велика глибина почуттів – яскравих, чуттєвих і дуже щирих”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

шальним акордом стала “Пісня про пісню” Т. Петриненка, яку артисти виконували разом зі співаками. Щирими, теплими оплесками публіка вітала заслужених артистів України Володимира Одринського, Галину Грегорчак-Одринську, Валерію Туліс, Дмитра Кифорука, Олександра Киреєва, Любов Доброноженко, Ольгу Федоренко, Арсена Курбанова, Тамару Ходакову, Асю Середу-Голдун; солістів-вокалістів Олександра Чувпила, Максима Гару, Катерину Ясенчук, Яну Татарову- Цуцкірідзе, Олену Урванцову, Вікторію Бусел, Віталія Іванова та багатьох інших, а також хор, оркестр, балет театру. Окремо хотілося б згадати диригента-постановника Сергія Дідка, балетмейстера-постановника Вадима Прокопенка та хормейстера-постановника Максима Ковальчука. До нових зустрічей, Національна оперето! Підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА
16 Театр · “Щасливі, що наш глядач сьогодні з нами. Це така велика глибина почуттів – яскравих, чуттєвих і дуже щирих”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Юні в дев’яносто

У Національній опереті України відбувся святковий Гала-концерт до відкриття ювілейного 90-го театрального сезону. Традиційно для глядачів лунали улюблені номери багатьох сезонів та низка прем’єрних номерів. – Наші гала-концерти – це програмні роботи, які вбирають в себе всі види і жанри, ту діяльність, якою ми займаємося, – зазначив очільник театру, народний артист України Богдан Струтинський. – Показуємо широку палітру і робимо навіть деякі прем’єрні номери, які можуть стати в основі наших майбутніх вистав. Ми пробуємо, як вони йдуть на глядача. У ювілейному театральному сезоні матимемо багато дипломатичних вечорів. Перший – з посольством Аргентини – вечір аргентинського танго. Далі у нас буде французький проєкт із режисеркою Валері Лесо – вона ставитиме у нас “Пригоди Орфея”. А молодий режисер Станіслав Іванов і команда четвертого курсу Національного університету театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого (мої студенти) разом із нашим театром ставитимуть виставу за творами Михайла Коцюбинського. Потім у нас велика сарсуела, іспанський проєкт під назвою “Шафранова троянда”. 19 грудня – ювілейний вечір до 90-річчя театру. Тамара Трунова ставитиме виставу за Карлом Орфом. Також у цьому сезоні працюватимемо над “Сільвою” та “Пітером Пеном”. Плануємо відновити мюзикли “Біла ворона”, “Цілуй мене, Кет!”, “Ханума”. І це далеко не всі проєкти, над якими працюємо. Вже зовсім скоро наші актори побувають на гастролях в Австрії та Іспанії. Наприкінці жовтня – початку листопада поїдемо на великий фестиваль до Стамбула. Наш актор виїздить до Тбілісі на фестиваль моновистав, покажемо виставу про Френка Сінатру. Також матимемо великі гастролі у Львівській національній опері. Щасливі, що наш глядач сьогодні з нами. Це така велика глибина почуттів – яскравих, чуттєвих і дуже щирих. Думаю, що глядач відчуває нашу любов, так само, як і ми відчуваємо любов глядача. Нам всього дев’яносто років. Сезон відкрито завдяки глядачам, працівникам театру і, звичайно, Вищим силам (ЗСУ), яким хочеться просто вклонитися і подякувати, що ми можемо бути тут. Хочеться згадати всіх, хто відійшов, і сказати, що життя триває. Ми маємо транслювати пам’ять, транслювати свою віру в Перемогу, з великою повагою і любов’ю ставитися один до одного і знати, що Україна попереду. Слава Україні! Цього вечора у виконанні солістів, артистів хору та оркестру Національної оперети України звучали арії з відомих оперет, опер і мюзиклів, українські пісні та популярні сучасні композиції. Артисти балету представили глядачам феєричні хореографічні номери. Розпочали концерт з попурі “Браво, оперето”, глядачі змогли насолодитися улюбленими танцями з оперет І. Кальмана та Ф. Легера. Напевне не випадково звучав дует Сільви та Едвіна та пісня “Частинка чорта в нас” з оперети І. Кальмана “Сільва”, адже чекаємо прем’єри цієї легендарної оперети у новому сезоні. Згадали веселу оперу Дж. Россіні “Севільський цирульник” (каватина Розіни та арія Фігаро) та однойменну сарсуелу Дж. Хіменеса. Ліричне звучання мав дует Ганни і Данила з оперети Ф. Легара “Весела вдова”. Були представлені два різних чардаші з оперети Ф. Раймонда “Перлина Токаю” та на музику В. Монті. Серед прем’єрних номерів – “Відкрий своє серце” з оди-симфонії Ж. Бізе “Васко да Гама”. Також лунали мелодії, які глядач вже встиг полюбити – куплети Баринкая з оперети Й. Штрауса “Циганський барон”, арія Раджамі з оперети І. Кальмана “Баядера”. І завершили перше відділення піснею “Оперета єднає нас” на музику І. Кальмана та слова С. Дідка, що може бути своєрідним гімном театру. У другому відділенні звучали уривки з мюзиклів та світові хіти. Серед них прем’єрні – “Всі однакові” (автор Стромай) та “Де воно – щастя” (К. Майє). Особливо тепло глядачі зустріли український блок, що складався з пісень “Мить” (автор С. Вакарчук), “Люди-титани” (С. Соловій), “Світи” (П. Гуменюк). А завер-
16 Театр · “Щасливі, що наш глядач сьогодні з нами. Це така велика глибина почуттів – яскравих, чуттєвих і дуже щирих”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулася: Столярова Анна — 1500 грн. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Театр · “Щасливі, що наш глядач сьогодні з нами. Це така велика глибина почуттів – яскравих, чуттєвих і дуже щирих”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин