Слава Героям! · 1 жовтня — День захисників та захисниць України, День українського козацтва. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Що потрібно для перемоги
Слово Просвіти, №38 за 2024 рік
Микола ГОЛОМША, заслужений юрист України
Хочеться нарешті прозріння, що “самостійну державу собі може здобути народ боротьбою і трудом”. Ця теза Степана Бандери залишається сьогодні актуальною, як ніколи. Але ми повинні закарбувати собі, що поведінка урядовців і чиновників не має бути фальшивою і, не дай Бог, антинародною. В основі діяльності українського Уряду має бути людина і винятково людина! Під час війни на першому плані має бути солдат – а це армія, яка повинна бути забезпеченою матеріально з усім бойовим арсеналом. Наголошую, не чиновник з “розпилом” коштів, а армія і солдат із зарплатою вищою, ніж у чиновника. У жодному разі не піар, не жадоба і не нажива! В основі української державності мають стояти закон і справедливість. Владарі мають опиратись не на “поруку”, а на знання, фах і досвід! Час видертись із пастки двієчників, “менеджерів” (тут я про систему) і зрозуміти, що у владі повинні бути освічені, авторитетні і найкращі. Менеджер у владі – це корупція, а особливо, коли він без досвіду, знань і фаху. Епоха нерозумних і відданих має піти в небуття. Тільки за умови трьох “П” (професійність, порядність, патріотизм) можуть настати перемога, стабільність і процвітання!
8-9-літні хлопчики і дівчатка. – Діти, привітаймо випускника нашої школи Сергія Іваненка, – командно-викладацьким голосом Людмила Володимирівна відкрила, як вона наголосила, важливий патріотичний захід. Сергій відчув, що пафосність цієї хвилини може викликати несвідомий дитячий супротив. А слово “захід” лише додасть зустрічі холодних відтінків. – Привіт, друзі! Я щасливий побувати в рідній школі. Вам, мабуть, знайоме це відчуття, адже подібне переживаєш, коли потрапляєш до рідного садочка. Я дуже радий цій зустрічі. Передаю палкий привіт від моїх побратимів – військових. Серед них є такі, як ваші дідусі, і такі, як ваші тата і братики. Ми всі дуже дружні. Допомагаємо один одному і підтримуємо в скруті, радіємо разом. Особливо, коли отримуємо звістки від рідних. – А я чекаю, щоб мій тато приїхав. А він не їде і чомусь перестав телефонувати… Його прізвище, як і моє, Іваненко. Ви, як побачите його, то обов’язково передайте, що ми чекаємо на нього, – першим відізвався худорлявий хлопчик з товстими скельцями окулярів на носі. – І мій тато теж воює. Я ще не завершив писати йому лист. Тому обов’язково розповім, що у нас була зустріч з таким, як він, – зі справжнім воїном. А ви справді вмієте стріляти? – Звичайно, вмію. А ти в тир з татом ходив? – Ходив. – І я! І я! – навипередки вигукували діти. – А я навіть виграв зайчика! Він поїхав воювати разом з моїм старшим братиком. – А коли закінчиться війна? – з нотками тривоги в голосі запитала кирпата дівчинка Оля. – Війна обов’язково закінчиться. Ми переможемо, – впевнено відповів Сергій. – Для цього ми зараз і воюємо. Воюємо заради перемоги й миру. Щоб усі наші рідні повернулися, щоб ви могли спокійно спати і не ховалися в укриття під час тривог. – А вчора я бачив брудного і п’яного чоловіка. Він негарно лаявся. Я сказав мамі, що це, мабуть, русня йде. А вона лише розсміялася. Але я знаю, що це русня. Це їхній шпигун, – завершив свою розповідь рудоволосий хлопчик. “Про все це я обов’язково розповім своїм, як повернуся з відпустки. Нехай тепер думають, як себе поводити, щоб їх руснею не називали”, – подумав Сергій, ледь стримуючи усмішку. – А я бачив зруйновані будівлі. Це як у фільмі про битву з прибульцями. – А як ви допомагаєте Батьківщині перемогти? – обережно запитав Сергій. – Я співав на площі разом зі сестрою українські пісні, яких нас навчила бабуся. І перехожі клали нам гроші в скриньку, на яку ми приклеїли напис “Для ЗСУ”. Зібрані кошти ми віддали волонтерам. Вони купили за них все потрібне для війська, – гордо повідомив хлопчик на ім’я Сашко. – А я допомагала мамі ліпити вареники для військових… – А я… – А я… – Ми дуже пишаємося вами. Ми любимо вас! – раптом вигукнув хлопчик з першого ряду. Його слова прозвучали настільки щиро, що не повірити було неможливо. – Про нашу зустріч я розповім своїм побратимам, коли повернуся на передову. Вони теж пишатимуться вами, адже ви – наш тил, який нам допомагає і додає сили. – Ну що ж, дітки. Ви сьогодні зустрілися з одним із тих, хто воює з ворогом, захищаючи нашу Україну і нас з вами. Нумо усі разом подякуємо Сергієві і всім нашим славним воїнам, – завершила зустріч Людмила Володимирівна. – Дякуємо! – гучно залунало в залі. І від цього гулу, а не від стрілянини, забриніли шибки. – Все буде добре! – Сергій попрощався з дітьми і попрямував до дверей. Він, не поспішаючи, йшов знайомими вулицями. На його обличчі з’явилася усмішка людини, впевненої у тому, що вибір зроблено правильний, що є заради кого і чого ризикувати життям. Місто з його, на перший погляд, врівноваженим мирним життям, знову стало рідним. “Все буде добре”, – бриніло в повітрі, стверджено прориваючись крізь дзвінкий гомін вулиць.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
