Слава Героям! · 1 жовтня — День захисників та захисниць України, День українського козацтва. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Все добре
Слово Просвіти, №38 за 2024 рік
Наталія КОЛЕСНІЧЕНКО-БРАТУНЬ, кандидат філологічних наук, доцент, членкиня НСПУ
Два слова “Все добре”! На них вона чекатиме щоранку, як на лік, без якого жити стане надто важко. Ці слова заколихуватимуть її страх перед невідомим, перед тією реальністю, про яку він не міг або не хотів говорити. Сьогодні, як завжди, вона прокинулася в тривожному чеканні: чи прийде смс. А потім, коли на екрані смартфону нарешті з’явилася позначка, що повідомлення отримано, її охопило змішане почуття страху й радості. Радості, що відповів, страху перед тим, що прочитає, якою буде звістка. “Все добре”… Що ж, нехай, як завжди, і нічого більше. А далі починався тягучо одноманітний день, з його часто безглуздими витребеньками, непотрібними розмовами, діями, доведеними до автоматизму. У минулому залишилися плетіння маскувальних сіток, розселення переселенців. Тепер ці дні згадувалися, як сповнені людяності, відчуття причетності до чогось важливого, потрібного. Тоді поняття “патріотизм”, “єдність”, “боротьба”, “перемога” позбулися пафосності й набули повсякденності. Їх навіть не озвучували, ними жили… Таких, як вона, жінок у чеканні поруч було небагато. Деякі вже виїхали за кордону пошуках життя без війни для дітей і для себе. Але війна не покидала їх і там. І смартфон з його ютубом, фейсбуком, інстаграмом чи твіттером залишався єдиним зв’язковим між двома світами – світом стабільності, спокою, передбачуваності і світом тривоги, страху перед невідомим, з буденністю, наповненою какофонією виття сирен. Багато хто з них свідомо не вимикав цього виття в телефоні, що залишався ниточкою зв’язку з покинутим світом. – Я вже вимкнула, – зізналася Олена. – Вчора як завило, то всі в автобусі озирнулися зі страхом. Так, картинка не з приємних, коли в лондонському автобусі на тебе зі здивуванням, а то й з обуренням втуплюється з десяток пар очей. Розповіді тих, хто виїхав, у чомусь скидалися одна на одну. Розпука й бажання кричати, стогнати від образи, гніву, безсилля, коли в перші дні приїзду в чуже місто бачиш натовпи усміхнених, заклопотаних звичними людськими проблемами перехожих. Коли щасливі молоді люди, вишукано вбрані, йдуть тобі назустріч, поспішають на випускні бали, а ти не можеш стерти з пам’яті картинок з чергами на кордоні, зі зруйнованими будівлями, з переляканими очима дітей, із застиглими поглядами дорослих, зануреними в глибину розхитаних думок. Ірина намагалася уникати розмов про війну. У її сім’ю вона увірвалася занадто конкретно. Такі розмови ховали в собі небезпеку. Інколи вони могли лише погіршити стосунки зі знайомими. – Я ніяк не можу зрозуміти, чого твій пішов добровольцем. Ну заробить щось, але ж і тут мав роботу. Та, мабуть, адреналіну захотілося… – Ой, бідненька! Як ти даєш раду? А як там на війні, що пише? Дзвонить? Ми так за нього хвилюємося. Ми ним пишаємося… Це “хвилюємося” звучало немовби й щиро, але чомусь викликало якесь хворобливе несприйняття. – А по телевізору показували, які окопи риють. Це ж як холодно там сидіти… – Це триватиме вічно. Кінця не видно. Може, й добре, що не приїздить у відпустку. Уже звик до війни, а так згадає, що є інше життя. Потім знову важко звикатиме. Приїзд Сергія був несподіванкою! Щасливою несподіванкою. Три дні, подаровані як відрядження в розхристане тривожним спокоєм рідне місто. Він так чекав зустрічі з цим містом. І ось нарешті він тут. Нарешті пройшов через вокзальні ворота у гамір натовпу, гудіння автомобілів, дзеленчання трамваю. Автобус був переповнений. Сергій ніяк не міг віднайти посвідчення. – Плати й не затримуй людей. Ти перекрив прохід. Розмістився тут зі своїми бебехами. Або забирайся, – роздратовано зауважив водій. Якась жіночка схопила його за рукав: – Ідіть сідайте. Не будете заважати. Сергій не встиг оговтатися від натиску слів і зауважень. Енергійна жінка вже встигла швиденько пробратися до водія. – Візьміть за цього чоловіка, – тицьнула йому гроші за проїзд. – А ви мерзотник, – підсумувала вона. Пасажири сиділи апатично притуплені, мовчки спостерігаючи за тим, що відбувалося. У їхніх поглядах Сергій розгледів байдужість і відстороненість, відчуття якоїсь незручності. Дехто почав уважніше вдивлятися в екран мобільного, дехто сумно зітхнув… Сергій почував себе чужим. Навколо вирувало мирне життя. Безтурботний сміх дівчат, звуки музики з відчинених вікон кафе і ресторанів. Місто раділо весні. Воно прокидалося разом з бруньками на деревах, разом із молодою зеленою травичкою вздовж тротуарів, разом з буденною метушнею заклопотаного натовпу. “Чи вони, чи я відчужилися одне від одного? Де справжня реальність? Тут чи там – на згарищі дерев і будівель?” – подумки запитав себе Сергій.
*** У розмовах із сином до “все добре” додалося “а тобі то треба”. У пошуках того, що називають мудрим словом “комунікація”, Ірина інстинктивно повернулася від сьогоднішнього до спогадів. – А пам’ятаєш, як ти загубив у лісі ошийник Олиного пса Джоя? Про нього забув, а потім злякався, що втратиш прихильність батьків дівчини, які тобі довірили вигулювати хатнього милуньчика. – Так, тоді я провів цілу пошуково-розвідувальну операцію. Обстежив усі гіляки, але все ж знайшов. Ото вже було щастя! – Мамо, а пам’ятаєш, як ми вперше поїхали відпочивати на море? Як я ніяк не міг зрозуміти, чому вода у ньому солона? Тато ще жартував, що це від сліз нечемних дітей. А ти пояснювала науковими фразами. А як ми ходили гуляти в бухти? Як шукали сердоліки, щоб привезти їх у подарунок бабусі? – А пам’ятаєш, як ти заробив свої перші гроші? Тоді ви з Іванком наколядували чимало.
Вони тішилися спогадам про те, інше і таке далеке не лише в часовому вимірі, алей у змістовому наповненні життя. То було їхнє життя і воно залишається їхнім, лише їхнім. Спогади мерехтіли інтимними відтінками втраченого. Їх не хотілося озвучувати, не хотілося, щоб хтось чужий увірвався в особистий простір рідних людей. Ось батькові руки підкидають його до верхівок дерев. Ось захеканий дідусь хизується перед онуками, відтискуючись від землі зо двадцять разів. Ось бабуся урочисто виносить з кухні пахучі пиріжки зі сливами. Діти наввипередки демонструють втілення своїх фантазій у карколомних фігурах з лего. Яке щастя світиться на їхньому обличчі, коли він вгадує, що означає цей витвір, складений з маленьких частинок конструктора! Волосся коханої розкидане по подушці, що пахне свіжістю почуття, дихає їхнім спільним диханням. Запах чистої випрасованої білизни у поєднанні із запахом тіла коханої! Там, де він зараз, чомусь саме цей запах вривається теплою хвилею на межі реальності і сну. Друзі зустріли Сергія радісно. У багатьох з них були свої, обґрунтовані підстави бронювання від мобілізації. Хтось волонтерив, хтось перебував у стані очікування, до якого поволі звикав і з яким навчився жити. – Ну, як там? – запитував майже кожен. Запитання, на яке не було простої відповіді. Сергій підсвідомо відчував, для кого справді важливо буде почути відповідь, а хто запитував із чемності. Тому намагався якомога менше розповідати, як це робив у свій перший приїзд, про деталі свого буденного військового життя. Люди люблять, щоб їх слухали, вважаючи, що те, чим вони живуть у буденності, цікаве і важливе для співрозмовника. Що розповідь про те, як невідомий для присутніх побратим Славко ховає під подушкою цукерки, а замість них йому підкладають загорнуті грудки солі, викличе у присутніх бурхливу реакцію сміху. А переказ змісту листа маленького синочка побратима Олексія наверне на очі сльози розчулення. Сергій з обережністю поставився до прохання вчительки Людмили Володимирівни зустрітися з учнями початкової школи: “Що я розповідатиму їм? Чи корисною для дітей буде зустріч з людиною звідти? Як поставляться до цього їхні батьки? Їм і так важко вдається оберігати малюків від тривожного гулу “шахедів”, гуркоту і вибухів ракет. Чи не буде така зустріч зайвим психологічним навантаженням?” – Важливо, щоб діти пишалися своїми захисниками. Ти випускник нашої школи, ти сидів у тому ж класі. Ти не інший, не особливий! Ще й з освітою психолога! Розповідай не про страхіття війни, а про те, що їх цікавитиме. Діти тепер розумні. Вони самі підкажуть тобі, про що хочуть почути, – вчительські настанови звучали переконливо. У день зустрічі зі школярами Сергій хвилювався, як перед важливим іспитом. Актова зала була переповнена. Це були
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
