Нашого цвіту... · “Йому не могли відмовити естонські високі урядовці. Адже добре знали про організаторські чесноти непересічного українця”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Український дух у серці естонської столиці Знаковий осередок наших земляків на цілу Балтію
Слово Просвіти, №38 за 2024 рік
Постійний автор нашого тижневика професор Микола Тимошик нині перебуває на науковому стажуванні в Талліннському (Естонія) та Гельсінському (Фінляндія) університетах. Заодно як журналіст фіксує в щоденникових записах найцікавіше, що має стосунок до добротворчого українського сліду в цих країнах. Щойно редакція отримала перший матеріал колеги з Таллінна.
Микола ТИМОШИК
Карколомні сюжети на житейських розстанях Таких людей називають диваками. Зазвичай їх або не сприймають, або їм заздрять, або свідомо шкодять – найчастіше ті з амбітних і маєтних у нашому оточенні, життя яких минає сіро, примітивно-убого, ніяко. Цю особистість знає вся духовно-просвітницька і державницька еліта маленької, але гордої й самодостатньої Естонії. До нього часто приходять і свої, і чужинці, його запрошують на знакові імпрези загальнонаціонального характеру, йому вручають заслужені нагороди. Без перебіль-
Виставка українських рушників шення, нині в Естонії нема такої газети чи радіотелевізійної редакції, кореспонденти якої не брали б у нього інтерв’ю та не писали про “дивного українця”. Переконаний, що про таких колись у нашій, ще несповна українській, Україні зніматимуть фільми, писатимуть книги, замислюватимуться над чином і місією, покликом і обов’язком українського інтелігента на чужині. Отож, писатимуть, вивчатимуть і вводитимуть у національний інформаційний простір його оригінальні й актуальні для нашої знекровленої нації набутки. Бо нині цей наш інформаційний простір (від Києва до Харкова, від Одеси до Львова) на загал часто постає, на превеликий жаль і біль, національно й духовно кастрованим. І причина такого принизливого для українців стану зрозуміла чи не кожному: непрофесіоналізм, непатріотизм, непорядність тих, хто формує на державному рівні гуманітарну політику. Ім’я цієї Особистості – Анатолій Лютюк. У біографії – повно карколомних сюжетів. Переповідати їх, навіть коротко, у форматі цього матеріалу немає змоги. Це потребує розлогої нарисової композиції. Але на кількох знакових моментах цього незвичного життєпису спробую застановитися.
Народження в тюрмі Мати Анатолія, подолянка, з колись заможної родини (молода сім’я мешкала в Бірках на Тернопіллі), за кілька днів до пологів потрапляє в лабети НКВД. Було то в 1947 року, в розпал боротьби радянських окупантів із численними в тих краях загонами ОУН-УПА та тими, хто прямо чи опосередковано підтримував повстанців. “Заклали”, певне ж, свої доброзичливці. Катували молоду жінку довго й жорстоко – буквально вибивали з тіла потрібні московитам зізнання. Та так, що арештована втратила свідомість, народжувала фактично в небутті. Та, видно, Богові було угодно, щоб немовля вижило. Дивом вижила в тому брудному вертепі підлості й породілля. Правду про своє народження дізнався вже в дорослому віці, бо батько був комуніст, а мати – колишня арештантка радянської влади. Отже, “ворог народу”.
Гарт вихованця Вижницького училища Вплив на національну свідомість і формування професійних пріоритетів, окрім матері, мала на Анатолія буковинська Вижниця. Там закінчив 1969 року відоме художньо-прикладне училище, а вчитися далі на художника вирішив у столиці радянської Естонії Таллінні. Навіть у застійні роки окупована московитами Балтика була відмітним на весь СРСР острівцем свободи і спротиву. 1977 року закінчив там художній інститут. У пострадянську олігархічну Україну вирішив не повертатися. На середину 80-х ХХ ст. беззастережно стає в ряди тих сміливців Естонії, хто в перших рядах пішов на злам прогнилої, але все ще сильної своїми каральними органами комунобільшовицької системи. 1989 року вивішує в центрі Таллінна перший український прапор. Прапор цей незвичайний, бо його робила дружина-художниця Олена з того, що було під руками: за відсутності в крамницях полотна жовтого кольору другу смугу національного українського прапора вирізувала й дошивала до першої зі своїх… жовтих штанів. 1990 року Анатолій Лютюк стає керівником естонського відділення Руху, тісно працює з В. Чорноволом, В. Мулявою. Згодом ініціює відновлення діяльності української громади в Естонії.
Воловодами долі Будучи молодим за віком і працьовитим за вдачею, в короткий відтинок часу створив те, що стало (звісно окрім двох талановитих синів Богдана та Нестора) сенсом подальшого його буття на цьому грішному світі: засновує першу парохію Української грекокатолицької церкви та Український культурний центр. Поштовхом до сплеску діяльності цих двох осередків стало те, що панові Анатолію вдалося добитися прийняття на найвищому урядовому рівні Еснонії майже неможливого за інших обставин рішення: сприяння купівлі на пільгових умовах для потреб церкви і центру комплексу історичних споруд у центрі Таллінна, що починаються за середньовічним муром на La- boratoruimu. Йому не могли відмовити естонські високі урядовці. Адже добре знали про таланти й численні організаторські чесноти цього непересічного українця. Що це за споруди за товстим оборонним муром, помережаним таємничими ведами і відділеним дубовим парканом із кованими здвоєними дверима? Тут із передвіку святе місце. Від ХІV століття – монастир Бенедиктівського ордену із, згодом – церква Св. Олафа. Споганили його на тривалий час московські окупанти. Треба ж було додуматися вчинити таке святотатство: розмістити саме тут склад Естонського республіканського КГБ. З глибинних кам’яних склепів і досі пан Анатолій віднаходить обкладинки із застрашуючими написами російською з грифом “Совершенно секретно”: “Агентурное дело №…”, “Дело по наружному наблюдению”, “Отдел А: Наблюдательное дело по обвинению…”. Вміст обкладинок, а це сотні і тисячі страшних документів, відсутній.
Про заздрісників та злостивців Провокаторів на житейських розстанях вистачало. Вартий пригадки лише один епізод: підпал уже переобладнаного й оновленого зсередини дітища – церковного і культурного осередку українців Естонії. Сталося те 1997 року. Це був викличний акт вандалізму від адептів “русского міра”, який і нині тут не перевівся. Спалення Українського культурного центру разом і церквою був складовою серії злочинних підпалів, що охопили в ту пору Естонію: національного фонду бібліотеки в Тарту (напрошується паралель із таким же підпалом рукописного фонду головної бібліотеки України в Києві), хутір “Сасі Яні талу” в Музеї під відкритим небом “Рок Аль Маре”. За ними пішли погрози та убивства свідомих національних діячів. Серце Анатолія не раз потерпало і мліло: під поріг дому стали підкидати записки з погрозами та залякуваннями. Ось одна зних, писана російською: “В школі 1 вересня Богданові зламають ніс”. За що? У цьому випадку – за відкриття цим небайдужим українцем першої в Балтиці української церкви, яку московити з ненавистю називали уніатською. Естонська влада запропонувала тоді охорону дітям Анатолія. Але він відмовився… У пана Анатолія були два варіанти вибору: або вступити у війну з опонентами, або не звертати на це уваги і з Божою опікою працювати далі. Він обрав друге.
Для добра громади Цінних і зреалізованих ініціатив та починань для добра громади і авторитету Ук-
Театр мораліте у дворі осередку українців
Анатолій Лютюк демонструє нові ляльки своїх юних вихованців раїни на рахунку Анатолія Лютюка – не перелічити на пальцях. Спробую назвати та штрихами прокоментувати перший десяток. Ось лиш у переліку деякі результати таких старань (окрім розбудови церкви, де він і засновник, і монах у миру).
1. Божий дім Сьогодні тут, як ніколи, стало вже тісно від численних відвідувачів. Скажімо, на вечірній службі останньої суботи у дворі іна вулиці було значно більше людей, ніж тих, хто встиг наперед пробратися всередину церкви. Багато молоді. І багато приходять із дітьми. Відмітна риса одягу – вишиванки на старших і менших. Є в цій церкві кілька принад, які придумав Анатолій, і які захоплюють відвідувачів своїми таємницями. Перше – це своєрідна копія традиції Стіни плачу в Єрусалимі. Тільки тут прихожани кладуть записки, молитви і прохання до Бога не в проміжки між камінними стінами, а в церковний отвір, за яким – таємнича скринька. Коли хтось відважиться заглянути в ту широченьку шпаринку, на них блиснуть (з осудом чи острахом) інші очі, що є віддзеркаленням власних. Мораль цього прийому кожен розуміє по-своєму. Є ще й підземелля, яке розкривається перед відвідувачами у незвичний спосіб. Церква стала особливо популярною серед естонців після того, як її відвідав Президент країни з дружиною. Вони, до речі, заглядали і в шпаринку поштової скриньки, і виявили бажання опинитися в незвичний спосіб у підземеллі. Ще одна особливість цього храму. Це єдине місце в світі, де з благословення Блаженнійшого Любомира Гузара, незабутнього глави УГКЦ, здійснюється щоденна молитва за довкілля (звірів, птаство, природу).
2 .Старовинна друкарня Тут на відремонтованому своїми руками й оновленому винаході знаменитого німця Гутенберга ХV століття друкують книги. З випущених цієї друкарнею книг виділяю: “Поетична червона книга світу” (про зникаючі рослини та вимираючих тварин), “Ковчег унікальних культур” (про національні культури). На робочих столах пана Анатолія та його однодумців – такі незвичні видавничі проєкти як “Книга добра”, “Літопис війни очима очевидців” (вже підготовлено 4 випуски), “Шрами України”.
3. Папірня “Tallina Paber” Відкрита в одному з підвальних приміщень комплексу 2005 року. Через сто років після закриття останньої папірні в Таллінні. Тут вручну роблять папір. Матеріали – одяг із бавовни, льон, коноплі, старий папір. Особлива дивинка – живий папір. Це коли до виготовленої у спеціальних посудинах паперової маси –
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
