Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “В його слові закладена незнищенна енергія поколінь, ним покликаних до боротьби за свободу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Встаю, щоб знов послухати Шевченків Заповіт” До 95*ї річниці з дня народження поета Дмитра Павличка

Слово Просвіти, №38 за 2024 рік

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Сучасна московська влада мала б Вас замкнути на багато літ до криміналу” Наприкінці травня 2014 року, будучи генеральним директором Національного культурного центру України в Москві, надіслав Дмитру Васильовичу щойно видану книгу “Москва Михайла Грушевського”1, а вже через два тижні він передав мені з Києва невеликий лист: “Шановний Володимире Юхимовичу! Дуже дякую за “Москву М. Грушевського”. М. Грушевський – титан, на його плечах стоїть і завжди стоятиме Україна. Сучасна московська влада за таку енциклопедію-хроноскоп про найвидатнішого українського націоналіста мала б Вас замкнути на багато літ до криміналу. Україна прагне миру, але миру вже не буде ніколи. Сім століть іде війна проти України, вона може обернутися в тишу, в дуже фальшиву – ненависть до України така невичерпна і хвороблива, що жодного довгого миру її не чекати. Д. Павличко 13.VI.2014”. Із пізніших розмов з Дмитром Васильовичем дізнався, чим саме, крім актуальності дослідження про “найвидатнішого українського націоналіста”, який відбував у Москві політичне заслання, привернула його увагу моя книга. Найперше тим, що вона була започаткована задовго до Революції Гідності, завершувалася в її дні та побачила світ одразу після початку гібридної війни Росії проти України. По-друге, книга про Михайла Грушевського, який закликав українців позбавитися від “песього обов’язку перед Москвою”, була видана в Москві українською мовою й гучно презентована навесні 2014-го в самому центрі міста, на Арбаті. По-третє, Павличко відзначив особливо широке використання в книзі справи з Державного архіву Російської Федерації “Дело Отделения по охранению общественной безопасности и порядка в Москве при Управлении Московского градоначальника “О руководителе мазепинского движения профессоре Львовского университета Михаиле Сергеевиче Грушевском и др.””. Усі наші розмови відбувалися у редакції Всеукраїнського культурологічного тижневика “Слово Просвіти”, де Дмитро Павличко постійно друкував свої поетичній публіцистичні твори, вже після мого повернення до Києва й виходу в світ нової книги, в якій дослідив шевченкознавчі тексти Михайла Грушевського і його глибоке розуміння та ствердження Тараса Шевченка як символу України, національного прапора єднання не лише співвітчизників, а й друзів і прихильників України в усьому світі2. Тоді й зацікавився духовною присутністю Тараса Шевченка в житті та творчості Дмитра Павличка, про що й розповім… “Віку двадцять першого предтечо, я до тебе одного молюсь” У двадцять сім років Дмитро Павличко написав вірш “Поет не вмирає” (1956), яким і визначив осердя екзистенційного протистояння Шевченка з його та України ворогами: – Умре... – Всміхнуться очі злі І знов застигнуть в отупінні. Умре, щоб жить на Україні. Щоб вічно жити на землі! Наступні десять років були періодом інтенсивного й системного заглиблення в біографію та творчість українського Кобзаря у процесі роботи над шевченківською тематикою. На початку 1960-х років поет Дмитро Павличко разом із режисером Володимиром Денисенком створили яскравий, проникливий сценарій кінофільму “Сон” (1964) про дитячі та юнацькі роки Тараса Шевченка. У 1964-му, тобто в рік 150-літнього ювілею Кобзаря, Дмитро Павличко написав Автограф листа Д. Павличка блискучу статтю “Тарас Шевченко”, в якій зробив фундаментальний висновок: “З ідейного погляду творчість Шевченка – мабуть, найважливіша, найреволюційніша і найпрекрасніша істина не тільки XIX, але й XX віку. Якби вона мала форму філософського трактату або державної відозви, ворогам поступу й правди можна було б її замовчувати, передавши на їдло музейним мишам. Але Шевченко свої суспільні ідеали проголосив як поет. Він дав їм силу художнього образу і таким чином зробив їх душею народу”3. Того року Павличко виголошує молитовно-найдорожче: Тарасе! Правдо вогнелика! Мій боже, вірую – ти є! Твій біль, твоя журба велика Ввійшли навік в єство моє. Усім своїм єством душевним, успадкованим від батьків4, шістдесятник Дмитро Павличко виколисав істинну, неперевершену поезію “Молитва” (1965), порівнянну з Шевченковою “Молитвою”, написаною століття до того, за своєю щирістю, вірою, глибиною: Отче наш, Тарасе всемогущий, Що створив нас генієм своїм, На моїй землі як правда сущий, Б’ющий у неправду, наче грім. Ти, як небо, став широкоплечо Над літами, що упали в грузь; Віку двадцять першого предтечо, Я до тебе одного молюсь. Вдумайтеся: на початку брежнєвських часів і на порозі злощасного застою член КПРС із 1954-го українець Дмитро Павличко відверто молився не комуністичній ідеології, а виключно Тарасові Шевченку — творцю нації, клеймив радянські літа грузькими, тобто такими, в яких країна загрузнула, застрягла… Отже, офіційна клятва ХХІІ з’їзду партії у жовтні 1961-го, що тодішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі, також упала в грузь… У той час, коли вищою правдою вкраїні вважалася Програма будівництва комунізму, яка офіційно сприймалася як історично-щаслива неминучість, великий українець заявив, що носієм сущої, вогнеликої, невідпорної, громової правди є Тарас Шевченко… Навіть у науковому вимірі вартість такої поезії вища від купи монографій, поготів, що в ті часи в них не можна було висловити й дещицю поетичних істин Павличка. Поет єдиний оголосив українського Кобзаря предтечею ХХІ століття й тим означив історичний вектор становлення і розвитку Нової України, про яку писав Михайло Грушевський. А коли за чверть століття вже постала незалежна Україна й робила свої перші кроки в абсолютно новій історичній реальності, Дмитро Павличко скаже знаменні слова: “Нам потрібно буде Шевченка і в тому тисячолітті, в яке-от-от відчиняться двері”. Не кажу, що всі Дмитра Павличка почули й зрозуміли, але з історичної дистанції більш як у пів століття добре видно, що тоді Україна знайшла поета-пророка, котрий, подібно до Тараса Шевченка й Івана Франка, прозирав у майбутнє, відчував вітер історії, який гнав уперед події, передбачив українську рятівну крутозламність на рубежі століть і тисячоліть. “Тарасе, дай мені вогню, твою ж бо правду бороню!” Наприкінці ХХ століття Дмитро Павличко виголосив низку промов, написав статті, дав інтерв’ю, присвячені Тарасові Шевченку5, які вкрай важливі для нашої теми. У них містяться висновки, спостереження, застороги, котрі необхідно пам’ятати. Можу коротко заторкнути лише деякі з них. Поет, як ніхто, точно й вичерпно сформулював вселенську значущість творчості Кобзаря, зауваживши, що до Шевченкової поезії неможливо підходити з міркою тільки української або тільки всеслов’янської повноти. Павличко бачив універсальну постать, котрій властиве з бігом часу виростати, наповнювати європейського і всесвітнього читача дивиною людинозвеличуваного, щирого, непримиренного до найдрібнішої кривди й олжі бунтарського духу. За словами поета, Шевченко входить своєю вулканічною соціальною пристрастю в усі всеземні соціальні струси, в суперечливі, болісні процеси формування нового, справедливого світу. Проте найперше геній і доля Шевченка належать Україні: “Він зібрав у собі страждання всіх синів України, що народились до нього. В його слові закладена незнищенна енергія поколінь, ним покликаних до боротьби за свободу”. Шевченкова енергія передалась нам, вона перебудувала український пошевченківський світ, вона тягнула протягом ХХ століття поїзд української Історії від однієї станції самостійності до наступної, аж до наших днів: “Шевченко вибавив нас із неволі”6. За рік до здобуття Незалежності, у 1990-му, Павличко висловив пронизливі думки, сформулював болісні імперативи: “Шевченко перестраждав разом з нами по тюрмах і концтаборах – там його читали, він був надією тих людей7. І коли ми хочемо сьогодні якось самих себе оцінити, перевиховати, зробити переоцінку моральних, мистецьких і суспільних вартостей, то знову починаємо від Шевченка. До кого б з класиків ми не притулилися, завжди відчуваємо певну історичну дистанцію. Шевченко – не такий: немає на ньому історичної пилюки, яка лежить і на найгеніальніших творіннях інших поетів. У цьому, мабуть, його сила, але в цьому і наше нещастя. Добре, що ми дотепер маємо в його особі совість і честь, але трагічно те, що нічого не сталося за ці десятиліття. Ми повинні були б розвиватися і тепер уже думати дещо інакше, інакші проблеми вирішувати...”8 Перечитавши ці рядки через більш як три десятиліття, здригнувся від усвідомлення глибини Павличкової мудрості, настояної на боліннях за Україну9, і водночас явного, сказати б, методологічно-застережливого посилання в майбутнє… Трагічно, що в останні роки Шевченкові совість і честь не пов’язуються в українському народові з можновладцями… На початку нового, ХХІ століття – 1 вересня 2002 року – Дмитро Павличко прочитав лекцію перед студентами й викладачами Києво-Могилянської академії на тему: “Українська національна ідея та її значення для утвердження державної незалежності України”10. Про це нині мало пишуть, але текст цієї праці свідчить про власне наукове дослідження поета з історії козацької України, викладене в блискучій публіцистичний формі. Дослідник виснував, що поезія Шевченка надала його особистісному чуттю національні виміри, вона діє як відсвіжуючий дух гідності й відплати не лише за горе всієї України, а й за приниження кожної особистості, яка не терпить рабства і готова не ридати, а відплатити ударом за образу своєї честі: “Українська ідея в розумінні Шевченка належить до сутності світу і мусить бути явлена Богом, який у тій сутності перебуває... Шевченко вніс в українську ідею титанічну емоційну силу, що стала релігією нації... Духовне життя в творах Шевченка ставало майже рівнозначним перебуванню в свободі”. Відому максиму Кобзаря щодо москалів і українців – “У їх народ і слово, і у нас народ і слово” – Дмитро Павличко розкрив як імператив окремішності не лише культури, а й держави. У цьому контексті необхідно відзначити, що в наш час Дмитро Павличко постав наймасштабнішим після Михайла Грушевського діячем, який різко виступав проти феномену “хохла” — внутрішнього ворога українця: “Хохол для тебе – небезпека, / Страшніша за указ царя”; “Хахли живуть, як та мишва в норі, / Прислужники Москви, а не закону…”. Творчість Павличка несе в генотипі Шевченкові відразу й нещадність до промосковських українців, їхнього, говорячи словами Грушевського, “українського самозречення”, і саме до Кобзаря Павличко звертався по духовну допомогу: Тарасе, дай мені вогню, Твою ж бо правду бороню! Так, бороню перед хахлами В державних кріслах… До речі, працюючи на початку століття в Національному культурному центрі України в Москві, багато разів стикався з посиланнями пихатих російських відвідувачів на те, що, мовляв, український Кобзар аж ніяк не міг обійтися без російської мови й саме нею написав свої повісті, деякі поеми й навіть щоденник. Але в арсеналі моїх шевченкознавчих осягнень почесне місце займали невідпорні формулювання Дмитра Павличка з його передмови до Шевченкового “Кобзаря”, виданого 1990 року у “Веселці”, про те, що в репресивних умовах заборони української мови це був вимушений акт душі, відірваної від свого національного середовища: “Зрештою, не в російській мові бачив поет загрозу для існування українського народу, а в денаціоналізації, яку за допомогою російської мови провадили в Україні всі установи царської влади”11. Що й говорити, умів Дмитро Васильович афористично й красиво проректи здобуті ним самим істини… Поет звертав увагу, що й більш як через століття після Шевченка “руський мір” фактично користується царськими, імперським методами, тому “помилково було б сказати, що він завершив своє діло і може відпочити”. “А ми – народ, що народився з мови, палаючої на кострах Москви” Дмитро Павличко відразу зрозумів, що на зламі століть і тисячоліть через Культурний центр у Москві незалежна Україна вперше стверджувала тоді справді самостійну державну культурну політику за кордоном, і доклав до цього великі зусилля. Дмитро Васильович дуже допоміг мені своєю постійною підтримкою патріотичної позиції Культурного центру в складних умовах, зокрема, відвіданням Українського дому й полум’яними виступами в ньому, мудрими порадами… Коли чиновники намірилися комерціалізувати роботу духовної установи, Герой України Дмитро Пав-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин