Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Павло Загребельний крізь роки

Слово Просвіти, №38 за 2024 рік

Під такою назвою в Національному музеї літератури України за ініціативи Національної спілки письменників України (Михайло Сидоржевський) і Творчого об’єднання прозаїків Київської організації НСПУ (Олександр Балабко) відбулася знакова літературно-мистецька подія – вечір вшанування пам’яті класика української літератури до 100-річчя від дня його народження. Мирослава КОРНЄЄВА, науковиця, членкиня міжнародного громадського об’єднання “Волинське братство” Фото Віталія ПРИХОДЬКА Відкрила дійство заступниця директора з науки Музею Раїса Сеннікова. Вона привітала присутніх і повідомила про те, що до знаменної дати музей влаштував у цьому залі виставку видань, рукописів і рідкісних експонатів, які презентують творчість патріарха української літератури, як його називали ще за життя, і представила модераторів вечора письменників Михайла Сидоржевського та Олександра Балабка. У залі зібралися відомі поети, прозаїки, публіцисти, журналісти, очільниці бібліотек, одне слово – літературна еліта Києва. На століття Павла Архиповича приїхали шанувальники з різних областей України. Побачила тут і представників часто відвідуваного мною поетично-- пісенного об’єднання “Світлина”, членів нашого Волинського земляцтва. У вступному слові Михайло Сидоржевський коротко окреслив основні віхи біографії Павла Загребельного, наголосивши на тому, що постать Павла Архиповича – дуже потужна в літературі. Його шлях почався після Другої світової війни, учасником якої він був, добровольцем пішовши на фронт. Спочатку – півтора десятиліття журналістської роботи, потім – головний редактор “Літературної газети”, затим очільник Спілки письменників України. Але яку б посаду обіймав, він завжди стояв на захисті патріотів-шістдесятників, твори яких публікував, незважаючи на жорстку цензуру. Умів віднайти і підтримати молоді таланти, залишався нескореним, з характером, який не гнувся під систему, що несла в собі печать “совєтізму”... Неоціненний його внесок у скарбницю української літератури – численні романи, найвагоміші серед яких “Диво”, “Роксолана”, “Євпраксія”, “З погляду вічності”, “Левине серце”, “Я, Богдан”. А ще ж – сценарії фільмів, критичні статті, історичні дослідження... Його літературна спадщина перекладена двадцятьма трьома мови світу. У вступному слові від ТО прозаїків Київської організації НСПУ Олександр Балабко також привітав добірне товариство зі знаковою подією і запросив до слова Шевченківського лауреата В’яче¬ слава Медведя, який був близьким до родини Загребельного в останні роки. Письменник відзначив, що Загребельний був досить безжальним у своїх оцінках сучасної доби. Пригадав епізод, що коли йшла боротьба за усунення Павла Архиповича з посади голови НСПУ, то він реагував наступним чином: “Не доведеться читати графоманів і тиснути руки негідникам”. Петро Засенко, котрий багато пише про неспокійний час, у якому працював П. Загребельний та інші сучасники, зазначив, що це постать, яка завоювала чільне місце не тільки в Україні, а й у Єв¬ ропі, що його особистість увічнює нас як народ. Коли йому закидали начебто над¬ мірну “історичність”, він відповідав, що рвуться зв’язки між часом, народ який єна землі і пройшов неймовірні випробу¬ вання, сам себе і вдосконалює. Петро Петрович згадав про русанівські сади у Києві, про те, як Загребельний виступав проти забудови цього природнього ландшафту як громадянин, як уболівальник за долю міста, в якому жив. Прикметним є той факт, що назву “Літературна газета” Загребельний у роки радянщини домігся перейменувати на “Літературну Украї¬ ну”, з означенням країни. А до редакції запросив Івана Драча, тоді ще мало відо¬ мого, завідувати відділом поезії, а також заснував новий журнал “Київ” (головний редактор Володимир Дрозд). П. Засенко пригадав, що йому було доручено напи¬ сати статтю про Спілку письменників України у “Велику радянську енциклопе¬ дію”, яку схвалив П. Загребельний, хоча ця сторінка була “доповнена” кількома догідними владі реченнями у стилі “ба¬ жанівщини”. То були складні часи. Головна редакторка журналу “Київ” Теодозія Зарівна сказала, що Загребельного не зламали ні слава, ні неслава. Тим, кому допомагав, а таких дуже багато, віддають шану, але шану віддає і весь народ, читаючи твори Загребельного, які є чи нев кожній книгарні України і тепер. Присутні з великою цікавістю подивилися відео телепередачі Теодозії Петрівни із Загребельним. Ефір був 27 років тому: Продовження на стор. 8 МИКОЛА ТИМОШИК 14–15

с. 8 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Поч. на стор. 1 переднє слово авторки, далі – схвальні слова світлої пам’яті Михайла Слабошпицького про те, що Павло Архипович вирізнявся своїм непохитним світоглядом, був на загальному тлі “білою вороною”, порушуючи спокій на літературному небосхилі. Він став “каталізатором” творчого пошуку. А сам Павло Загребельний на цьому відео називає імена талановитих дебютантів – Євгена Пашковського, Олеся Уляненка, який отримав малу Шевченківську премію. Його роман “Сталінка” – не про столичне передмістя, а про епоху. Теодозія Зарівна подарувала відео до відеотеки Національного музею літератури. Завітав на захід поет, народний депутат України кількох скликань, голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан. “Є постаті, – сказав Павло Михайлович, – які вважаються визначальними. Якби не було перших сміливих публікацій Загребельного, ми б сьогодні не говорили про нову сторінку в історії літератури і нашої нації з новим баченням, відкидаючи партійну заангажованість і псевдо фольклорність української поетики”. Згадав П. Мовчан епізоди зі свого життя. Саме Загребельний посприяв, щоб його прийняли до Спілки письменників України; тричі висував кандидатуру на Шевченківську премію, незважаючи на такі “важливі” на той час нюанси, як носіння на шиї подарованого матір’ю хрестика та ще й (натоді!) джинсів. За словами П. Мовчана, Загребельний – людина трагічної долі. Він мав бібліотеку у кілька десятків тисяч книг, але недавно сталася пожежа у будинку, тож, можливо, згоріли деякі рукописи письменника, його щоденники. Повз Загребельного не проходив жоден справжній талант, хоча він був прямолінійним, давав чіткі і справедливі оцінки запроданцям, щиро дбаючи про те покоління, яке він формував. П. Загребельний своїми творами заглиблює нас в історичну тематику. П. Мовчан закликав, що нам треба клопотатися, аби твори письменника були в державних програмах , і що слід пам’ятати: в почині сьогодення були шістдесятники, які творили історію сучасної України. О. Балабко вручає історичні світлини Раїсі Сенніковій Упродовж вечора модератори використовували уривки з давнього інтерв’ю із Загребельним Миколи Славинського, текст якого він надав організаторам. Поет зі Львова Ігор Павлюк сказав, що П. Загребельний, як голова Спілки письменників, був дотичним до представників різних літературних жанрів. Поет прочитав цікаві літературні спогади і лист до нього Павла Архиповича. Оригінал також передано до скарбниці Музею. Заслужена артистка України, викладачка Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого Лариса Недін професійно і красиво прочитала уривок з роману “Роксолана”. Доля подарувала їй щастя бути знайомою з письменником, який зацікавився і походженням її прізвища. Студія “Ярославів Вал” двічі записувала інтерв’ю із Загребельним, який залюбки говорив про велич української літератури. Письменник Олександр Балабко, хоч і не був особисто знайомим із ювіляром, але теж поділився спогадами. Коли йому було 25 років, прочитав роман про кохання “Роксолана”, що справив на нього потужне враження. Пізніше їздив до Стамбула, щоб пройтися стежками Роксолани, Юрія Хмельницького, інших вимушених і добровільних емігрантів з України. І повертався до цього твору знову й знову. Прочитавши невеликий уривок про почуття Сулеймана Пишного і його улюбленої Гюррем, розповів про історію створення пісні “Роксолана” разом із незабутнім композитором Леонідом Нечипоруком. Відеокліп цієї пісні у виконанні Олени Єрсак, співачки з неймовірного діапазону голосом, присутні мали змогу почути і побачити на екрані. А ще О. Балабко подарував музеєві два автентичних знімки фотокореспондента Олега Диканя із архіву газети “Вечірній Київ”: Павло Загребельний із мешканцями села Загальці Бородянського району Київщини та усміхнені Павло Загребельний і Микола Вінграновський в однакових кашкетах. Михайло Сидоржевський лише кілька разів бачив Загребельного, але згадав, що коли його мали усунути з посади 3 лютого 2009 року, то цей задум не вдався: цього дня помер Павло Архипович... Професор, перекладач, лавреат народної Шевченківської премії, заступник голови Національної премії імені Тараса Шевченка Дмитро Чистяк розповів про роботу Комітету за часів головування Павла Загребельного. Виступає поет Павло Мовчан І про лавреатів того періоду, про їхній високий літературний рівень. Висловив ініціативу проєкту видання матеріалів про класика. Згадав світлої пам’яті Марію Морозенко, очільницю Київської спілчанської організації, з якою писав листи до міської влади, аби увічнити пам’ять лавреатів Шевченківської премії. І тепер цю ідею реалізовано: у Києві – до бібліотеки імені Павла Загребельного 2022 року долучено і назву вулиці на його честь. Письменник Олександр Шугай розповів, що П. Загребельний сказав про нього добре слово як про упорядника двох збірок давньої української поезії. Згадував про сприяння виданню творів молодих поетів, а також про антологію української поезії, яку редагував О. Шугай, і що та антологія “пробила” шлях іншим подібним виданням. Прозаїк Олекса Микитенко, земляк П. Загребельного, розповів про особисті зустрічі з полтавцями Загребельним і Гончарем, фронтовиками, згадав про їхню творчу схильність збирати різні стародруки, викуповувати їх. Письменник навів цікаві подробиці з літературного життя – вихід у світ роману Гончара “Собор” і повісті Григора Тютюнника “Облога”. А тележурналістка Світлана Александренко згадувала про записи програм за участю П. Загребельного, який іноді просив на ніч книжку, щоб ознайомитися з творчим доробком молодих авторів. Бо це була людина енциклопедичних знань. Він не проминав мін війни та події української новітньої історії. Захід відкрила Вікторія Колесник, директорка меморіального Музею Максима Рильського. Вона зазначила, що постать Віталія Павловського знакова як для Донеччини, так і для України. Політика стосовно українських територій була така, що все українське опинилось у меншості та вважалось меншовартісним. Пан Віталій виявився досить наполегливим. Він відстоював використання рідної мови як у побуті, такі в літературній діяльності. Головний редактор Всеукраїнського культурологічного тижневика “Слово Просвіти” Ігор Зоц відзначив непересічність ліжодної літературної новинки. А в один з приїздів подарував Світлані книжку з автографом, який вона зачитала на загал. Владлен Ковтун пригадав епі¬ зоди 90-х років минулого століття у Конча-Озерній, де він був свід¬ ком зустрічі у вузькому колі мет¬ рів – Загребельного, Мушкетика, Гончара, Чорногуза, які говори¬ ли, як трансформувати свідомість суспільства. Змістовний, неймовірно насичений вечір тривав три години! Якби не регламент, то міг би тривати ще довше. Це була цікава інтелектуальна полеміка авторитетних письменників про важливі суспільні трансформації. Очільниця Публічної бібліотеки імені Лесі Українки Ольга Романюк навела статистику звернень до творів Загребельного у столиці. Його читають, його люблять. Бо у цих творах не тільки людина, зображена в історії, але й історія в людині. Письменники живі, допоки їх читають... Очільниця Київської організації НСПУ Тетяна Фольварочна подякувала всім, хто прийшов на вечір пам’яті Павла Загребельного, якого вона особисто не знала, але багато читала, особливо – “Роксолану”. Згадала про інтерес до цього твору серед сільського населення: багатьох дівчат назвали ім’ям Роксолана. У контексті нинішньої російсько-української війни пророче й застережливо звучать слова Павла Архиповича: “Доки живе душа народу – народ безсмертний. Вмирає душа – вмирає й народ”. Творчість великого українця Павла Загребельного – актуальна сьогодні, як ніколи, бо вона активно формує свідомість українців, актуалізуючи національні святині – незалежність, державність, рідну українську мову і наші традиції. Насамкінець – автографи, кулуарні розмови, фото на згадку і вдячність НСПУ, його столичному осередку й, звісно, рідному дому письменників і читачів – Національному музею літератури України. Мирослава КОРНЄЄВА Фото Віталія ПРИХОДЬКА тературного таланту та творчості пана Віталія, образність і системність його текстів. Старша наукова співробітниця музею Наталія Веселицька звернула увагу на кристалічність та музичність поезії Віталія Павловського. Вона відчула в текстах автора глибинну любов до рідної землі, пробудження “власного донецького гена”, який назавжди лишається в її душі та серці. Віталій Павловський читав вірш за віршем, крок за кроком відкриваючи перед слухачем багатогранність і неперевершеність українського слова. Наталія РУДЕНКО, членкиня НСЖУ Модератори вечора Михайло Сидоржевський та Олександр Балабко Експонати з виставки Музею, присвяченої 100-річчю П. Загребельного

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин