На перехрестях історії · “Сповнений болісних роздумів, сумнівів і протиріч щодо правдивої оцінки трагедії “велетенської битви в історії народів”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Олександр Довженко про український народ у Другій світовій війні До 80)річчя завершення війни
Слово Просвіти, №38 за 2025 рік
Петро ЧЕРНЕГА, доктор історичних наук, професор
Геніальний український кінорежисер і письменник О. Довженко і в добу Другої світової війни, розв’язаної Гітлером і Сталіним, змушений був творити нову так звану комуністичну культуру, перебуваючи під суворим наглядом каральних органів влади. Натомість, вогонь пожарищ війни не згасить його любові до України, а очистить душу художника, посилить глибоке аналітично-критичне й образне розуміння соціальних і політичних проблем так званого комуністичного будівництва, синівського морального обов’язку перед рідним багатостраждальним народом – допомогти йому вижити й перемогти. 23 вересня 1939 р. О. Довженко виїхав як політпрацівник і керівник операторської групи Київської кіностудії до Західної України для пропаганди радянського ладу і висвітлення “визвольної війни за возз’єднання Західної України і Західної Білорусії” відповідно з УРСР і БРСР, де працював близько двох місяців. “Я бачив масу людей, на очах яких були сльози, людей, які не соромлячись плакали. Це були радісні сльози визволення і щастя”, – розповідав митець, який багато разів виступав перед населенням у містах і селах Західної України, передаючи йому “братерський більшовицький привіт”. Фільм “Визволення”, знятий його операторською групою у 1940 р., виявився пропагандистським, ідеологічно заангажованим, де помпезно й парадно зафіксовано радість возз’єднання українців: “Нарешті розідралося небо, попадали, зникли вороги. Сестри найшли одна одну, збіглися близнята, крикнули од радості, заплакали, обнялися”. Натомість, О. Довженко зумів-таки показати суперечливий характер подій, розпач і перелякані обличчя галичан, які з перших місяців встановлення сталінського режиму зазнали жорстоких переслідувань, насильства і репресій, що супроводжували суспільно-політичні, економічні та культурні перетворення. Він 2 липня 1942 р. занотує в щоденнику, що сестри “розімкнули обійми, радість уступила місце непевності, непевність сумніву, сумнів замінився здивуванієм, здивуваніє розчаруванням, а потім гнівом і обуренням”. І не простили. Московська влада у процесі так званої радянізації Західної України лише впродовж вересня 1939–1940 років знищила, репресувала й депортувала у північно-східні регіони СРСР понад 1173 тис. осіб, що становило 10 % населення краю. Більшість з них були українці й поляки. Вона ліквідувала приватну власність на землю, загнавши селян у колгоспи, одержавила промислове виробництво, заборонила підприємництво населення, діяльність творчих літературних, мистецьких і просвітницьких організацій, фінансово-економічних й кооперативних товариств, жорстоко переслідувала й ув’язнювала представників української культури, зокрема автокефальної православної та греко-католицької і католицької церков. Довженко, після завершення возз’єднання українського народу в єдиній Україні, 30 червня 1945 р. занотує в щоденнику: “…Уперше за тисячу літ, за всю нещасливу історію об’єднався він в єдину сім’ю … Буде єдино стадо і один пастир…Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов’янку в церабкопівський бушлат, землястий пацюкового покрою, вишлемо мягкосердечне і сльозливе, обвинуватимем покарених і вишлем до Сибіру, і будемо тихенько ненавидіти одне одного і топити, перевиконуючи план при всякій нагоді! І буде нас багато знову, як ніколи, по горах, по долинах, ой буде нас, брати мої, по чужих далеких східних українах”. Пророцтво українського генія справдилося у найжорстокіших формах і змістові. Упродовж 1944–1950-х рр. сталінський режим у боротьбі з національно-визвольним рухом ОУН – УПА репресував ще майже 500 тис. осіб, з яких понад 153 тис. було вбито, а решту заарештовано й покарано та депортовано до північно-східних регіонів СРСР, 20% яких загинули в нестерпних умовах заслання. Окрім того, за угодою між урядами УРСР і Польським комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 р. у 1944–1946 рр. насильно переселили з України до Польщі 810415 осіб з 985302, які мешкали в республіці, а з Польщі в Україну – 482880 людей. За роки Другої світової війни населення Західної України зменшилося з 9,4 млн. до 5,7 млн. людей. Особливих втрат зазнали етнічні українці. У 1939 р. їх було 7,95 млн., а через 30 років у 1970 р. – 7,82 млн. осіб, що свідчить про репресивний характер політики комуністичної влади щодо українства. Довженко з перших днів німецько-радянської війни був сповнений болісних роздумів, сумнівів і протиріч щодо правдивої оцінки трагедії “велетенської битви в історії народів”. Він у своїх творах і щоденникових записах одним із перших звертає увагу на проблеми влади, її кадрової політики, ідейно-виховної роботи, соціально-гуманітарні аспекти та її трагічні наслідки для українського народу: “Образ нещасної моєї України, на полях, на костях і на сльозах і крові…заслонив уже в моїй душі все. З ним і закінчу своє життя”. Вустами нескореного чернігівського селянина, свого батька, який помирав у окупованому ворогом Києві від голоду, він “проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав країну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим Німеччину і помігши їй підкорити собі Європу”. З березня 1942 р. до кінця листопада 1943 р. О. Довженко як військовий кореспондент, керівник операторської групи агітаційно-пропагандистських бригад радянських митців періодично перебував на Південно-Західному й інших фронтах, де виступав перед бійцями та занотовував свої спостереження в щоденники, що будуть покладені в основу кіноповістей “Україна в огні”, “Битва за нашу Радянську Україну”, “Перемога на Правобережній Україні”, “Повість полум’яних літ”, низку оповідань і публіцистичних статей, де розкриє героїзм і самовідданість воїнів, “бедлам військового часу” у збройних силах, невміння Сталіна й комуністичної влади правити й воювати, трагедію українського народу й окремої людини у війні, історичні, психологічні та соціально-гуманітарні аспекти її поведінки, життя і смерті. Лише впродовж літньо-осінньої кампанії 1941 р. через злочинно бездарне керівництво збройними силами з боку Сталіна і командного складу Червоної армії, “…дурноголових генералів, що були колись унтерами і залишалися”, німецькі війська розгромили більш ніж 300 радянських дивізій, у яких налічувалося 5 млн. солдатів і офіцерів. У полон потрапили 3,8 млн. військових, серед яких щонайменше 1,5 млн. становили українці. Довженко у щоденникових записах 29 травня 1942 р. засуджує жорстоку цинічну й нелюдську політику ведення війни сталінським режимом. “Понад два мільйони нещасних синів України…, – залишені напризволяще командирами…, – блукають у прифронтовій смузі, щоб перейти до нас”, – а ми, – пише він, – замість того, аби зробити все, щоб вони хутчій перейшли, і кинути їх у бій…об’явили їх державними злочинцями і гонимо їх у табори…Боже, які ж бо ми нерозумні, погані вчителі і керівники”. Коріння селянського сина, геніального художника, глибоко занурене в національний ґрунт, і крона, що розвивалась у безмежжі загальнолюдських цінностей, не дали О. Довженку спокійно спостерігати, як його “денаціоналізований, історично несвідомий народ, заплутаний і спантеличений, і чимсь в основі невдоволений, темний, темна етнографічна маса котиться у прірву небуття… Народ наш загибає… Гине… Велика тризна…” – занотовує митець 25 травня 1942 р. у щоденнику. Творчість О. Довженка пронизує прагнення розкриття й вирішення проблем злочинної байдужості, цинізму і жорстокості режиму до долі людини, “убожества у вправах виховання”, а натомість масових розстрілів “зрадників і безбатченків, яких ми самі поплодили”. Будучи свідком ненависті до українського народу не лише зі сторони московської влади, а й командирів військових підрозділів, окремих представників інтелігенції, переважно московитів, він щиросердечно переживає за його долю: “Прийдеться після війни розстріляти мільйон українців”, – прицілюється уже рускій поет Долматовський, син заарештованого за зраду професора, колишній перекладник у німецьких військ, “окруженець” …Євреї явно “спасають Росію”. Довженка глибоко вражає на війні безприкладний героїзм і мужність рядових бійців і командирів середньої ланки й бездарне керівництво Червоною армією збоку Сталіна, Генерального штабу і вищого командного складу, та їх жорстокого ставлення до воїнів і населення. Німецькі джерела містять дані, що після першого визволення Харкова навесні 1942 р. радянськими військами, їх армійськими комісіями було мобілізовано і 15-17-тилітніх українських юнаків. Понад 15 тис. чоловіків від 15 до 45 років у власному цивільному одязі без зброї – одна гвинтівка на 5–10 осіб – негайно були відправлені на фронт. Командири і політруки Червоної армії обґрунтовували свої нелюдські дії наказами: “Цим трудом й своєю кров’ю ви повинні змити вашу провину перед Батьківщиною та її великим вождем Сталіним”. Органи НКВС також забрали 5 тис. дівчат для підготовки їх на агентів розвідки, а 4 тис. жінок, які мали зносини з німецькими військовими, навіть вагітних і тих, хто вже мали дітей, розстріляли. За те, що були окуповані ворогом, їх звинуватили у зраді. У травневій битві 1942 р. за Харків німецькі армії Клейста і Паулюса оточили й знищили три армії збройних сил СРСР, загальне керівництво якими здійснювали маршал Тимошенко і Хрущов. Розгромом чотирьох армій Південно-Західного фронту німці нанесли “один з найтяжчих ударів по Україні” і завершили її окупацію. 12 липня 1942 р. О. Довженко занотує у щоденнику: “Тут загинула величезна кількість українців…Український чесний народ поніс найтяжчі жертви у цій війні. Бився чесно, одверто, безоглядно. Народ поліг у боях”. Неправди й перебільшень не було у його оцінках. Влада до повної окупації на початку 1942 р. України мобілізувала до армій Південно-Західного і Південного фронтів близько 3185 тис. українців. Переважна більшість із них потрапила у полон і загинула, захищаючи рідну землю. “Хто ж ще б’ється і бився поруч з ним?” – запитує він і відповідає: “Рускі. Решта євреї, особливо цілі, чорт їх падлюк не взяв, не воюють, не хотять умирати. Чеченці, інгуші, абхази, азербайджанці, грузини, казахи, узбеки і туркмени – все це дерьмо. Живуть, як скоти, етнографічний мотлох, спекулюють на війні, крадуть зброю і одежу. Коли зважити все – ніхто таких жертв і руйнацій не поніс, як Україна, ніхто так не поніс смертельних боїв, як українці”. Пророчі слова художника на першому місяці другого року німецько-радянської війни знайдуть підтвердження і в наступних роках. О. Довженко після окупації ворогом України разом з військами Південно-Західного фронту відступає у східні регіони Росії. Любов до України, біль і страждання за трагічну долю рідного народу не полишали О. Довженка і в тилу: “Чи доживу я до кінця війни? Чи подивлюся на пустелі, на кладовища? Чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині…”. Геніальний митець не мав сумніву, що його побоювання справдяться. Він, відступаючи з військами до Саратова, ще яскравіше побачив “всі …хиби, всі болячки” московської влади, убогість і бруд російських міст і сіл. Довженко 12 липня 1942 р. у Балашові Саратовської області занотує: “Убогий руский брудний городок…Люди тут злі й жорстокі, – каже мені наша киянка, яку доля загнала сюди під час евакуації… У Саратові неприємні люди. Грубі і некрасиві. Багато облич бандитсько-хуліганських. Місто без смаку, як і всі російські міста, що я бачив... Бідність, сірість, таж, що і скрізь”. У 1942 р. О. Довженко, незважаючи на хворобу серця, понад шість з половиною місяців перебував при штабі Південно–Західного фронту та написав українською і російською мовами 8 статей, 10 оповідань, п’єсу і 2/3 сценарію “Україна в огні”, а також виступив з численними промовами перед бійцями й населенням неокупованих територій. Закликаючи народи СРСР до боротьби
Друга світова війна завершилася 80 років тому, коли 2 вересня 1945 р. представник ДКО СРСР в Об’єднаній Раді союзних держав, українець з Уманщини, генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко на борту американського лінкора “Міссурі” підписав Акт капітуляції Японії – союзника Німеччини.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
