Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №38 за 2025 рік

16 с. · 39 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 38 (1319), 25 вересня — 1 жовтня 2025 Пам’ятати і молитися 1 жовтня – День захисників і захисниць

Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній 20 вересня біля “Стіни пам’яті” в Одесі звершив панахиду за воїнами, які віддали життя за свободу та незалежність України. Разом із Предстоятелем Православної Церкви України молилися архієпископ Одеський і Балтський Афанасій, духовенство єпархії, військові капелани, захисники України та родини полеглих героїв. У своєму слові Митрополит Епіфаній наголосив на важливості молитви й пам’яті про воїнів, які віддали своє життя за Батьківщину: “Ми згадуємо наших новітніх Героїв – воїнів, які віддали своє життя заради кожного з нас, заради своєї Батьківщини, заради своєї Богом даної української землі. Саме завдяки їхньому героїчному подвигу ми можемо сьогодні тут, в Одесі, збиратися під відносно мирним небом. Наш священний обов’язок – пам’ятати і молитися. Ми молимося, щоби Господь простив усі їхні провини та дарував їм нетлінний вінець у Царстві Небесному. Ми молимося й робимо все можливе, щоби продовжити їхній героїчний подвиг і в жодному разі його не змарнувати”. Після молитви Предстоятель у кафедральному соборі Різдва Христового зустрівся з родинами полеглих захисників та вручив матерям і дружинам героїв високі церковні нагороди. “Ваші рідні – справжні герої України, іна цьому Церква завжди наголошує. Дуже важливо нам єднатися і підтримувати одне одного, бо від сили духу залежить майбутнє нашого народу. Якщо залишатимемося духовно сильними та єдиними, ворог ніколи не зможе нас поневолити”, – сказав Митрополит Епіфаній. Цього ж дня Предстоятель благословив автомобілі, які громада придбала для українських воїнів, а також оглянув земельну ділянку, виділену під будівництво нового кафедрального собору Одеської єпархії. Пресслужба Київської Митрополії Української Православної Церкви (ПЦУ) Це свято запроваджено 2014 року на вшанування мужності та героїзму захисників і захисниць незалежності та територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, задля сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві. Цей День пов’язаний із українським традиційним святом Покрови Пресвятої Богородиці – захисниці від ворогів. Божу Матір дуже шанували козаки, а Покрова для них була одним із найвеличніших свят. Ідея заступництва Божої Матері – захисниці від ворогів – має глибоке коріння з часів Русі й пов’язане з походами русів ІХ століття. Князь Ярослав Мудрий збудував у Києві церкву на Золотих Воротах як вияв вдячності Богові та Пресвятій Богородиці. Свято Покрови Пресвятої Богородиці має особливе пошанування саме в Україні. У козаків воно отримало другу назву – Козацька Покрова. У цей день на Запорізькій Січі проводили ради для обрання отаманів і старшини. Тоді ж з’явилися ікони “Козацька Покрова”, де під омофором Богородиці зображуються українські ієрархи, гетьмани й козаки. Козацькі традиції бережуть та розвивають сучасні захисники і захисниці України. Завдяки їм ми маємо змогу жити повсякденним життям – працювати, творити, відпочивати, виховувати дітей. У цей день ми вшановуємо сучасних захисників і захисниць України та українських героїв різних епох. Сучасні воїни примножують і розвивають тисячолітні українські військові традиції. Дякуємо всім, хто боронить нашу незалежність, і згадуємо кожного та кожну, хто віддав життя за Україну. Наша подяка Силам безпеки та оборони України — не щось абстрактне і безособове, адже в кожного з нас є рідні, друзі й колеги, котрі стоять на захисті країни та свободи. Найпростіша подяка – підтримувати донатами бойові підрозділи. Обов’язок кожного з нас – бути міцним тилом нашої армії, з максимальною самовіддачею посилювати й підтримувати наших оборонців і наближати Перемогу. Українська армія стала однією з найбоєздатніших у світі. Сьогодні, як і впродовж століть, наші захисники і захисниці є щитом Європи. Україна береже імена героїв минулих епох – від воїнів-русичів і козаків до вояків доби Української революції та УПА. Тяглість поколінь знайшла відображення і в елементах сучасних військових одностроїв – головний убір “мазепинка”, нарукавний знак тризуб. Гасло “Слава Україні! – Героям слава!” є офіційним вітанням українського війська. Війна за Незалежність формує та гартує українську націю. Героїзмом, відвагою та самовідданістю нинішні захисники і захисниці завоювали найвищий рівень довіри в українців. Цим ми викликаємо повагу й у світі. Віримо, що нинішні захисники та захисниці здобудуть Перемогу. Сьогодні Збройні Сили України є інституцією, якій найбільше довіряє українське суспільство. За інформацією УІНП
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Відсіч агресору – не відкладати на завтра! Заклик від українського народу до всіх країн вільного світу, країн доброї волі, до коаліції рішучих

Микола ГОЛОМША, професор права, член Головної ради ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Поки ми соромимось говорити про реальну, ефективну військову допомогу – ворог не дрімає. Поки ми вичікуємо “поступовість”, “поетапність”, “узгодження” – путін і його підручні отримують нескінченний потік боєприпасів, дронів, ракет і систем, що дають їм змогу вбивати, руйнувати, топтати наші міста й долі, та вже й стріляти по Європі. Вони діють швидко, ретельно і без вагань. Отже, ми мусимо діяти так само. Не завтра. Не після погоджень. Зараз. Сором і дипломатичні церемонії не зцілюють поранених, не відновлюють мости, не повертають дітей додому. Наша гідність – вимога досягти не симетричної жорсткості, а ефективності захисту кожного українського життя. Коли на карту поставлено свободу народу, етикет – це розкіш, яку ми собі не можемо дозволити. Ми не просимо про експерименти чи порушення міжнародних домовленостей. Ми говоримо про реалії: допомога має приходити швидко, без пауз і публічних шоу, які зливають ворогу інформацію. Йдеться не про таємниці заради таємниць, а про дисципліну і відповідальність: не обговорювати логістику, не афішувати маршрути, зосередитись на результаті – зупинити агресора, витіснити його з нашої землі, захистити людей. Коли диктаторські режими постачають смертоносний матеріал, вони не ставлять запитання про етику й правила – вони діють, виходячи з інтересів власної агресії. Чому ми повинні відповідати їм етичними сумнівами, що паралізують наші дії? Ні, наш моральний компас має бути іншим: захистити свій народ, повернути території, відновити життя. Це – найвища мораль учас війни. Ми закликаємо, навіть вимагаємо стратегії, яка рятує життя. Ми вимагаємо рішучості від тих, хто має владу і вплив: від урядів, дипломатів, міжнародних партнерів. Рішучість – це не кривава жадоба, це відповідальність. Це коли допомога приходить вчасно й у потрібному обсязі; коли техніка та боєприпаси використовуються на фронті так, щоб мінімізувати наші втрати й пришвидшити перемогу; коли політика і військова справа працюють синхронно, а не вроздріб. Ми – нація, яка відчуває біль на кожній вулиці, на кожному подвір’ї. Ми знаємо ціну втрати: це не лише зруйновані будинки, це розірвані долі, поламані долі дітей і матерів. Тому кожна хвилина зволікання – це ще один вибух, ще одна нога, ще одна сирота. Чи можемо ми дозволити собі це? Ні. Наші партнери в Європі, з якими укладено двосторонні договори, повинні почути просту істину: допомагати – це не лише питання моралі чи політичної кон’юнктури. Це інвестиція у стабільність Європи тав безпеку цивілізації. Кожен день, коли Україна слабшає, зростає загроза для всіх цивільних суспільств. Прийшов час говорити прямо: треба більше, швидше, без зайвої видимості, але з гарантією результату. І ще одне: мовчання не означає слабкість. Мовчання може бути стратегією. Але без дій мовчання перетворюється на потурання. Тож не дозволимо, щоб мовчання стало заохоченням до агресії. Ховати інформацію про логістику – це не змова, це розумна обережність. Публічні пафосні заяви – це добре, але не їжа для солдатів. Солдати потребують боєприпасів, техніки, медичної допомоги – тут і зараз. Ми маємо ще одну силу – нашу правду. Наша правда про злочини, викрадення, про руйнування повинна лунати на всіх майданчиках. Але поряд з цим ми повинні діяти ефективно, зберігаючи те, що допомагає витримати відповідь ворога. Рівновага між відкритістю правди і військовою таємницею – це мистецтво, яке потребує від нас мужності і здорового глузду. Ми – не агресори. Ми – народ, що захищає власну землю. І в цьому захисті не може бути місця для сорому чи вагань. Коли на кону життя українців, репутація і майбутнє держави – кроки мусить робити державницька воля. Почуйте це: не просіть дозволу в очікуванні ідеального дня. Будуйте логістику, налагоджуйте канали, дійте тихо, але дійте. Працюйте з партнерами, які готові до швидких рішень. Вимагайте прозорих, але оперативних механізмів передачі допомоги. І пам’ятайте: кожна одиниця, яка приходить вчасно, – це порятунок життя. Кожна затримка – це ризик. Ми маємо зробити вибір: жити в страху з надією на дипломатичні чесноти чи рішуче боротись за наше право на існування. Я обираю друге. Обираю Україну, яка не запізнюється. Обираю Україну, що захищає своїх людей і повертає собі землю. Обираю перемогу.
Суспільство · “Слід підняти на значно вищий рівень просвітництво серед різних верств населення”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

робка українських біженців та створюються громади. За даними від самої ж УПЦ МП, у закордонні таких громад вже діє понад сотня. Деякі із новостворених парафій функціонують разом із громадами Російської ПЦ. Таким чином, втікаючи від російських бомб, біженці часто потрапляють у той же “русский мір”, але у релігійній обгортці. Підводячи підсумок, зазначу, що не маючи змоги заборонити діяльність УПЦ МП в Україні, на нинішньому етапі державні структури та громадянське суспільство повинні докласти максимальних зусиль для деполітизації цієї структури. Для цього слід підняти на значно вищий рівень просвітництво серед різних верств населення. Передусім слід звернути увагу на молодь – відновити обов’язкові і окремі курси релігієзнавства у закладах вищої освіти, ліцеях та коледжах. Перевірити навчальні програми у закладах духовної освіти УПЦ МП на предмет пропаганди елементів “русского міра”. Слід максимально спростити для релігійних організацій механізм зміни юрисдикцій (необхідно змінити концепцію реєстрації статутів і процедуру проходження документів). Ліквідувати всі парамілітарні структури УПЦ МП та ті навколоцерковні організації, які мають антиукраїнську спрямованість. Відмовитися від практики “подвійних стандартів” у ставленні до громадян України загалом і до кліриків церков і релігійних організацій. Йдеться передусім, як це не дивно, про однакову відповідальність за порушення законодавства держави, а також про необхідність депортувати ієрархів – громадян Росії. Виступ на круглому столі ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка 08.09.25 Косівської школи мистецтв, Володимир Петричук доповнили розповідь Ірини Балагурак, звернувши увагу на багатогранність особистості письменника, його важливу роль у суспільно-громадському й політичному житті Галичини того часу. У виступах пролунали настанови учнівській молоді не забувати минуле українського народу, його мову, культуру, знати імена видатних людей, чиє життя пов’язане з рідним краєм, з Україною, які боролись за волю і незалежність, про яку вперше на Гуцульщині заговорив саме наш земляк – Михайло Павлик.
Суспільство · “Слід підняти на значно вищий рівень просвітництво серед різних верств населення”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

“Політичне православ’я” Чому московське православ’я в Україні має бути обмежене у своїх можливостях

Олександр САГАН, професор, релігієзнавець Говорити про ситуацію, яка складається нині в Україні із московським православ’ям, змушує хвиля інтерпретацій, часто далеких від дійсності, щодо реалізації закону “Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій” (№ 3894, 2024 р.). Особисто я був проти його розробки, оскільки вважав, що треба передусім домогтися виконання закону № 2662 (“про перейменування” – юрисдикційне означування громад УПЦ Московського патріархату), а не закінчивши одну справу, переходити до іншої. Тим більше, що позбавити структури УПЦ МП статусу юридичних осіб можна було і без нового закону, не втрачаючи дорогоцінних трьох років та не піддаючи Україну під тиск маніпуляцій міжнародних інституцій та окремих закордонних політиків із звинуваченнями у порушенні свободи совісті. Але процедуру написання й прийняття нового закону було розпочато. Ми втратили золотий час та нині докладаємо колосальних зусиль на пояснення своїх дій у царині державно-церковних відносин на фоні аґресивної роботи Московського патріархату та російських лобістів із дискредитації України як нібито недемократичної держави, що порушує принцип свободи совісті. За цей час УПЦ МП зуміла адаптуватися до нових умов, згуртувати своїх прихильників, вт.ч. й на міжнародному рівні, надати їм нові стимули й аргументацію до опору. Адже “стояння у вірі” – один із улюблених прийомів “роботи із віруючими” московського православ’я уже багато століть. Яка ситуація складається із виконанням норм згаданого закону “Про захист конституційного ладу...”? – Чи заборонить новий закон діяльність в Україні УПЦ Московського патріархату, як про це пишуть деякі ЗМІ, в т.ч. й закордонні? Ні. У держави нині немає можливостей заборонити діяльність УПЦ МП – ні організаційних (забезпечення виконання закону), ні законодавчих (з огляду на міжнародну реакцію і небезпеку блокування міжнародної підтримки України). Закон оперує поняттям “припинення”, що не має наслідком припинення фактичної діяльності об’єднання віруючих. Йдеться лише про позбавлення релігійної організації статусу юридичної особи. Релігійна й інша організаційна діяльність буде можливою (у межах чинного законодавства), адже українські закони дозволяють діяти релігійним організаціям без державної реєстрації їхніх статутів. До речі, це і відповідь тим “експертам”, які застерігають, що закон “зажене” УПЦ МП “у підпілля”. Цього не станеться, проте зміни відбудуться – ця церква втратить домінуюче становище у більшості населених пунктів, підконтрольних Україні. Адже у часи Л. Кучми саме ця церква отримувала центральні собори і храмові комплекси у більшості міст країни, які нині слід негайно повернути державі чи у комунальну власність. Всі договори повинні втратити чинність, адже керівна структура церкви – Київська митрополія — визнана афілійованою із забороненою Російською ПЦ. – Яка зараз ситуація із виконанням закону №3894? Державна служба із етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) 27 серпня 2025 р. ухвалила рішення про визнання Київської митрополії Української ПЦ (ЄДРПОУ 21510633) афілійованою з Російською ПЦ, діяльність якої в Україні заборонена відповідно до статті 3 закону “Про захист конституційного ладу...”. На початку вересня ДЕСС подала позов до Вищого адміністративного суду України про припинення діяльності Київської митрополії УПЦ МП. Згідно із законом (стаття 7 перехідних положень закону), на розгляд питання у суді першої інстанції відводиться місяць. І також місяць дається на розгляд апеляції. Тому юристам УПЦ МП не вдасться затягнути процес на роки, як це вже не раз було при зміні юрисдикції релігійних громад. Проте, на мій погляд, держава поставила себе у певну алогічну ситуацію. Афіліяція в юриспруденції – фактично визнання якоїсь частини організації філіалом (частиною) більшої структури. Але якщо в економіці філіал – це периферійний підрозділ, який може взагалі не впливати на материнську структуру, то у випадку із УПЦ МП ситуація принципово інша. Ієрархи цієї структури донині входять у вище керівництво Російської ПЦ (Помісний та Архієрейський собори, Синод), формально мають право обирати їй першоієрарха та фактично визначають політику цієї церкви. Наприклад, у 2017 р., уже у час російсько-української війни, вносили зміни та голосували за статут Московського патріархату. Тому позбавивши УПЦ МП статусу юридичної особи (максимальне покарання), ми у подальшому фактично маємо толерувати структуру, яка підпорядкована Московській патріархії – ідеологічно ворожій організації, яка включена у війну проти України. – Як очікувані наслідки від виконання закону? Найбільш помітний – позбавлення можливості оренди нерухомості і повернення її у державну чи комунальну власність. Це має підштовхнути частину громад задуватися над своєю належністю до ворожої Україні юрисдикції. Сподіваємося, що реалізація закону буде мати і просвітницький аспект. Адже клірики УПЦ МП вводять своїх вірян в оману, стверджуючи, що вони жодного стосунку до Російської ПЦ не мають. Визнання УПЦ МП афілійованою із Російською ПЦ, діяльність якої в Україні заборонена, має спонукати владні структури всіх рівнів припинити будь-яку співпрацю із УПЦ МП як організації, що пов’язана із забороненою в Україні церквою. Реальна практика, на жаль, ще далека від осмислення норм чинного законодавства. Як приклад можна розглянути щорічні проведення хресних ходів із атрибутами “русского міра” (іконами Миколи ІІ, виконаними у певній стилістиці хоругвами Спаса, які нині асоціюються із діяльністю донецьких та луганських сепаратистів). Якщо у 2022-2023 роках ці хресні ходи мали протидію від владних структур, то вже у 2024-2025 роках – сприяння. Але, сподіваємося, у наступному році подібної співпраці вже не буде. Зазначимо, що УПЦ МП веде активну політичну діяльність не лише в Україні. У багатьох країнах проводиться ідеологічна об-ми особистостями, мріяв про доступність освіти для кожної молодої людини, був найближчим другом і соратником Івана Франка, з яким створив Русько-українську радикальну партію. М. Павлик мріяв про єдину соборну українську державу і все життя присвятив служінню своєму народові, національному відродженню України. Його внесок в українську культуру є безцінним, вченого називали “творцем нового культурного українства”. Богдан Глібчук, Василь Шкурган – голова Косівської районної організації НСПУ, Світлана Крицкалюк – викладачка
Суспільство · “Слід підняти на значно вищий рівень просвітництво серед різних верств населення”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

У Косові вшанували пам’ять Михайла Павлика

Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО “Просвіта” Фото з відкритих джерел Косів’яни пам’ятають і свято шанують свого земляка. Щорічно проводячи урочисті заходи з відзначення дня його народження за ініціативи Косівської центральної міської бібліотеки, Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО “Просвіта”, відбуваються заходи з нагоди вшанування пам’яті Михайла Павлика – письменника, перекладача, етнографа, публіциста, видавця, журналіста, одного із фундаторів першої української політичної партії, дійсного члена НТШ, громадсько-політичного діяча другої половини ХІХ – початку ХХ ст. 17 вересня біля пам’ятника видатному письменнику за доброю традицією зібралися члени Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО “Просвіта”, вчителі та учні Косівських ліцеїв №2 ім. М. Павлика, №1 ім. Я. Мудрого та ім. Ігоря Пелипейка, бібліотекарі, громадськість Косова, серед яких і представники влади: Володимир Петричук – заступник голови міської ради з гуманітарних питань, Роман Печижак – начальник відділу культури, Богдан Глібчук – голова районного об’єднання “Просвіта”, Володимир Козьменчук – голова Косівської профспілки працівників освіти, Юрій Стефурак – директор Національного природного парку “Гуцульщина”, щоб відзначити чергову річницю від дня народження майстра слова. Відкрила і вела захід завідувачка відділу обслуговування Косівської центральної міської бібліотеки Ірина Балагурак, яка розповіла про життєвий і творчий шлях Михайла Павлика, про його діяльність. Михайло Павлик народився в селі Монастирському, яке тепер є частиною гуцульського Косова. На згадку про захід На вулиці Павлика розташоване обійстя його родини, де він жив зі своїми батьками та сестрами, зокрема з молодшою сестрою Анною, яка разом із ним вела активну суспільно-політичну діяльність. Там зараз проживає нащадок великої родини Павликів – Богдан Бович. Михайло Іванович був освіченою людиною широкого і щедрого обдарування, про що свідчить багатство написаних ним наукових, публіцистичних праць, літературних текстів та педагогічних ідей. Він співпрацював з цікави- Ірина Балагурак відкриває захід
Події, факти, коментарі · “Все може статись, але нашу перемогу ми повинні оцінювати тверезо”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Рівень довіри до президента України Володимира Зеленського становить 59%, тоді як 34% громадян висловили недовіру. Про це свідчать результати опитування КМІС, передає Цензор. НЕТ. Як зазначається, порівняно з серпнем 2025 року показники майже не змінилися (58% довіряли та 35% не довіряли). Водночас нинішній рівень нижчий за весняний пік у 74%, але все ще вищий за мінімальний показник грудня 2024 року (52%). “Цієї ночі (з 19 на 20 вересня. – Ред.) по нас запустили 500 БПЛА і 20 балістичних Іскандерів. Звичайно, вбивці москалі, це поза сумнівом. Але є питання і до нашої влади: 1. Коли буде удар відплати, адже президент майже рік тому обіцяв, що виготовлять 3000 українських ракет? 2. Чим можуть допомогти звичайні цивільні, крім донатів, бо ціни такі, що грошей практично нема. 3. Якого в проєкті бюджету знову закладається дефіцит військового бюджету під час війни? Цьогоріч не вистачило 300 млрд - чому в наступному році зростання витрат на оборону не на 300 млрд, а лише на 19 млрд? 4. Чи будуть потрібні ваші гранти з держбюджету підприємцям, яких розбомбить російський шахед?” – написав на своїй сторінці в Фейсбуці Віктор Уколов. “Один відомий народний депутат сказав, що “війна йде до завершення” (Федір Веніславський зі “Слуги народу”. – Ред.) І це, мовляв, усім зрозуміло. Коли я таке чую, то мені щось робиться”, – цитує політолога, офіцера ЗСУ Михайла Басараба сайт телеканалу “Еспресо”. Далі він пояснив: “Ну, по-перше, не всім це зрозуміло. І навіть не очевидно. Скажу більше, що усім притомним людям, з якими доводиться мати справу, зрозуміло, що ми дуже далекі від завершення війни. Принаймні з огляду на сьогоднішній стан справ. Друге. Навіть якщо за теперішніх обставин російсько-українська війна якимось дивом зупиниться, то ця ж війна майже одразу знайде собі інший форматі буде мати продовження або в Україні, або в глобальних масштабах. Третє. Є основи історичної науки, які промовляють, що війни не закінчуються, коли передумови й причини цих війн не розв’язані. Передумови та причини цієї війни далекі від свого розв’язку”. “Мета путіна в цій війні – не просто капітуляція України, а ганебна капітуляція. Війна триватиме доти, доки путін здатен воювати. І тільки Україна може цьому завадити”, – цитує народного депутата України Миколу Княжицького “Бульвар Гордона” (№36, вересень, 2025). Українці мають знати, хто їх обманув, розпродуючи наше озброєння за роки незалежності – про це під час ефіру на i-ua.tv заявив кандидат політичних наук, керівник Міжнародної асоціації малих громад Олексій Буряченко. “Варто пам’ятати, що Україну роззброювали наші європейські партнери та США. ...Україна була найбільш потужною країною в сенсі озброєння в Європі. Однак все це віддали рф по великому договорняку. Тому українці мають ставити питання, а хто ж розбазарив в інтересах рф нашу найкращу гарантію безпеки, яку ми зараз намагаємося створити”, – каже експерт. “За це мають нести відповідальність президенти, прем’єр-міністри й міністри оборони. Має буде одне масштабне кримінальне провадження проти тих, хто розпродав наше озброєння. Адже БТР продавали за 10 тисяч доларів. Тобто розпродували за копійки, що абсолютно відповідало інтересам рф”, – каже політолог. 21 вересня, у День міста, вийшов документальний фільм “Чернігівський щит”. У фільмі йдеться про події в Чернігові у перші місяці повномасштабного вторгнення. Використані розповіді військових, волонтерів, керівництва області того часу, архівні матеріали, документи, історичні факти та військові аналітичні дані. Стрічка створена військовослужбовцями групи комунікацій Регіонального Управління Сил ТрО “Північ” та військовослужбовцями “ТРО МЕДІА”, – повідомляє видання ЧEline. У Києві 17 вересня у книгарні Сенс презентували книгу “Оленівка. Злочин. Пам’ять. Поламана система”. Видання відтворює хронологію воєнного злочину Росії, який забрав життя десятків українських військовополонених — оборонців Маріуполя, і водночас постає меморіалом загиблим за тих обставин воїнам. Книга створена Медійною ініціативою за права людини (МІПЛ), Платформою пам’яті Меморіал та виданням The Ukra- inians Media. Передмову до неї написав командир 1-го корпусу НГУ “Азов” Денис “Редіс” Прокопенко, – повідомляється на сайті Медійної ініціативи. Центр протидії корупції на своїй сторінці в Фейсбуці розповідає, що вся родина ексміністра оборони Рустема Умєрова (дружина з трьома дітьми, рідний брат з родиною, батько та матір) тривалий час проживає в США. “У нашому свіжому розслідуванні ми виявили, що Умєрови у Штатах користуються елітною нерухомістю. Тут і апартаменти з видом на океан, вілли у Флориді, а також квартира у Нью-Йорку. З восьми об’єктів нерухомості Умєров задекларував лише один, в якому проживає його дружина з дітьми. Хоча мав би задекларувати як мінімум ще три, в яких реєструвалася дружина та сам Умєров на час його перебування на державних посадах. А ще було б непогано, якби Умєров пояснив секрет карколомного успіху своєї родини. Бо досі неясно, як і за рахунок чого родина ексміністра оборони заробила основний стартовий капітал”, – повідомляє Центр протидії корупції. “Колеги “нарили”, до якої кількості квартир і вілл у США причетний Умєров. Там вся рідня упакована розкішшю так, що всім нам і не снилось. І я вчергове переконався, що “упаковка” людини всякими ніштяками не є запобіжником від шкурняків. Можна мати бабла і недвіги загланди, бути захищеним від тривог за своє забезпечене майбутнє. І все одно ти асоціюватимешся з корупцією. Бо ти, як мінімум, їй потурав”, – коментує новину журналіст-розслідувач Юрій Ніколов на своїй сторінці у Фейсбуці. Комітет Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій визнав роботу Міністерства освіти і науки (МОН) щодо забезпечення школярів підручниками у 2025 році “незадовільною”. Про це повідомив у телеграмі голова Комітету Сергій Бабак. Нашу перемогу ми повинні оцінювати тверезо, заявив письменник Василь Шкляр у проєкті “Європейці” з Лесею Вакулюк на телеканалі “Еспресо”. “Зараз війна, і в нас просто немає іншого шляху, як вистояти. Звичайно, на перемогу треба дивитись теж реалістично – не так, як деякі наші романтики кажуть, що це завершиться прапором на Кремлі. Треба дивитись реально – до прапора на Кремлі ще дуже далеко, хоч все може статися. У світі багато випадковостей, хоча він живе за своїми певними закономірностями, але ми знаємо, що збіги обставин, випадковості є теж не випадкові. Все може статись, але нашу перемогу ми повинні оцінювати тверезо”, – сказав він. Пан Шкляр вважає, що ми не повинні казати зараз, що от наша перемога – це кордони 91 року або це засвоєння всіх питомо українських земель. Українці в Європі отримують різні виплати – від кількох десятків до понад тисячі євро на місяць. Окрім грошей, біженцям доступні медицина, освіта та робота, але умови суттєво різняться залежно від країни, пише 24 Канал. У Німеччині українці мають такі ж права, як і місцеві безробітні. Допомога складає 563 євро, окремо покривається оренда житла в межах норми та медичне страхування. Дозволено працювати, відвідувати мовні та професійні курси. Водночас частина політиків пропонує знизити суму до 353–441 євро. У Польщі постійних виплат немає. Разова допомога у 70 євро була скасована. Натомість гарантується безкоштовна медицина, освіта та працевлаштування. Родини можуть оформити дитячі виплати – приблизно 190 євро на першу дитину та менші суми на наступних. Для дітей з інвалідністю передбачено підвищені розміри. Угорщина з 2024 року обмежила статус тимчасового захисту, відмовляючи вихідцям із західних областей України у житлі. Тим, хто все ж має право на допомогу, платять лише 55 євро дорослому та 34 євро дитині на місяць. Бельгія залишається найщедрішою. Тут українці отримують близько 1300 євро щомісяця, причому ця сума індексується. Додатково передбачено медичне страхування, проживання у притулках та субсидії на меблі чи окуляри. Фактично біженці прирівняні до місцевих безробітних. У Швеції виплати йдуть щоденно. Це в середньому 180-190 євро для дорослого та 140 євро для дитини на місяць. Також можна отримати компенсацію на дитячий візок чи зимовий одяг. Однак медична допомога обмежена – безкоштовною є лише невідкладна. У Великій Британії діє програма Homes for Ukraine – господарі, які приймають українців, отримують 400 євро на місяць. Самі біженці можуть розраховувати на разову допомогу близько 230 євро після прибуття. Пенсіонери отримують щотижневу підтримку у розмірі 230 євро. За словами полковника ЗСУ у відставці, громадського діяча Юрія Максиміва, 20 вересня стало особливим днем для ветеранів, військовослужбовців та їхніх родин. ГО “Об’єднана організація побратимів по зброї” провела свій перший захід з психологічного розвантаження через емоційну взаємодію з кіньми – спілкування з кіньми та верхова їзда. “Ця ініціатива відбулася завдяки партнерству зі “Школою верхової їзди Марії Бродської” та Навчально-спортивною базою літніх видів спорту МО України. Це не просто захід – це справжній простір відновлення, підтримки та тепла для тих, хто захищав і продовжує захищати нашу країну. Особливо зворушливо було спостерігати за дітьми військових, їхніми щирими усмішками та щасливими очима. Кінна терапія допомагає не лише тілу, ай душі – покращує настрій, дає відчуття спокою, сили та єдності. Ветерани й військовослужбовці відчували підтримку та розуміння, які так потрібні кожному, хто пройшов випробування війною”, – написав пан Максимів на своїй сторінці у Фейсбуці. Кабінет Міністрів розглянув електронну петицію про заборону друку, розповсюдження та просування російськомовних книжок в Україні. Про це пише “Наш Київ” з посиланням на уряд, наголосили, що будь-які зміни до законодавства щодо додаткових обмежень потребують ретельного опрацювання за участю експертів. Водночас уряд нагадав, що вже діють обмеження: заборонено ввозити та поширювати книжки, які надруковані в росії, Білорусі чи на окупованих територіях. Також не можна продавати видання, автори яких після 1991 року були громадянами державиагресора, якщо вони не отримали українське громадянство. Проте є і винятки. Наприклад, фізична особа може ввезти до 10 примірників книжок для власного користування, якщо вони не потрапили до реєстру антиукраїнських видань. Дозволи на ввезення та контроль за дотриманням правил здійснює Держкомтелерадіо. У Національному музеї історії України в Києві відкрилася Всеукраїнська мистецька ініціатива “Меморіал Архипа Куїнджі 2025”. В центрі цьогорічного Меморіалу – боротьба за українську ідентичність, спрямована на повернення імен та спадку митців. Зокрема, Архипа Куїнджі, уродженця Маріуполя, чию творчість організатори прагнуть показати, як невід’ємну частину українського мистецтва. Таким чином маріупольці намагаються протистояти Росії у її спробах привласнити українське. Про це розповів заступник міського голови Денис Кочубей, передає видання “Точка Сходу”. “Український Маріуполь досі існує, він в людях. 200 тисяч маріупольців наразі живуть на території України. Ще понад 100 тисяч живуть за кордоном, переважно у Європі. Багато маріупольців, які залишаються під окупацією, мріють, аби місто було звільнене. Ми віримо в Україну, перемогу. Та віримо, що таким практикуванням локальної, але української культури, ми будемо протистояти спробам Росії привласнити наше”, – сказав пан Кочубей. У 25-ту річницю загибелі Георгія Ґонґадзе у столиці відкрили мозаїку, присвячену засновнику “Української правди”. Її розмістили на вул. Велика Васильківська, 67/7, де жив журналіст. Головним елементом мозаїки є Дон Кіхот – зображення персонажа Мігеля де Сервантеса, створене Пабло Пікассо у 1955 році та обране Георгієм Ґонґадзе як символ видання. Над створенням мозаїки працювали художники мистецького об’єднання “Затирка”, повідомляє видання “ТиКиїв”. Український іммігрант Алекс Бабич виростив у штаті Індіана (США) найвищий соняшник у світі на честь своєї батьківщини. Його довжина сягає 11 метрів, і це дозволило йому увійти до Книги рекордів Гіннеса. Про це розповідає Foreign Ukraine з посиланням на Associated Press. Бабич іммігрував до США у віці 14 років у 1991 році після Чорнобильської ядерної катастрофи. У 1998 році він почав вирощувати соняшники як символ своєї любові до України: перший соняшник Бабича був заввишки 4 метри, потім 4,5 метри, а після того – 5,8 метри. Підготував Ігор ЗОЦ
“Просвіта” сьогодні · “Недарма кажуть, що сім’я, родина – це колиска нації. Міцна сім’я – міцна держава”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

З родини йде життя людини

Марія ГУЦОЛ, голова Івано-Франківського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Традиційно на початку вересня Івано- Франківськими міським та обласним об’єднаннями ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка спільно із Департаментом стратегічного розвитку Івано-Франківської територіальної громади проведено творчу зустріч з просвітянськими родинами, присвячену 34-й річниці відновлення Дня Незалежності України. У Музей шани Тараса Шевченка ОНД “Просвіта” прийшли представники влади, народні депутати України, просвітяни, запрошені гості і молоді ліцеїсти. Організаторка та модераторка – голова Івано-Франківського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, заступниця ректора ІФНМУ Марія Гуцол звернулася до присутніх: “Ми відзначили 34-у річницю відновлення Незалежності України. За неї боремося багато століть, кривава війна забирає найкращих і сьогодні, тому хвилина мовчання та молитва – це вдячність, аби згадати борців за волю Україну, які стали небесними янголами і тримають над нами небо, вшанувати просвітян, які відійшли в інші світи”. Благословення отця Ореста Путька було традиційно родинним та чуттєвим. Державний гімн України виконала Зоряна Грушецька, студентка медичного факультету ІФНМУ. Пані Марія Гуцол, привітавши всіх, повідомила, що маємо велику місію на спільному просвітянському заході – нагородити найвищими просвітянськими відзнаками – медаллю “Будівничий України” ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка – достойних просвітян, наших меценатів, великих генераторів наших ідей: міського голову п. Руслана Марцінківа, народну депутатку України п. Оксану Савчук та заступника голови міської “Просвіти” отця Ореста Путька. Усі подякували за високі нагороди та висловили готовність на майбутню працю. Щороку обласна “Просвіта” відзначає найкращих просвітян Івано-Франківщини обласною премією імені Марійки Підгірянки. Цьогоріч маємо четверо номінантів: Лесю-Королик Бойко – співачку, амбасадорку м. Івано-Франківська; Оксану Мельничук – к. ф. н., доцента кафедри мовознавства ІФНМУ, члена Правління ІФМОВУТ “Просвіта” ім. т. Шевченка; Ярину Курило – викладачку-методистку музики, авторку і організаторку мистецьких проєктів і Богдана Книжка – автора дитячих книжок, збірок ліричної поезії та гумористичнх творів. На святковому заході виступили представники достойних просвітянських родин. “Сім’я – це початок навчання, виховання, розвитку особистості. Вона, немов маленька клітинка організму, яка, мов краплина води, відображає й успіхи, і проблеми, і досягнення суспільства. Недарма кажуть, що сім’я, родина – це колиска нації. Міцна сім’я – міцна держава. І це правда” – сказала пані Марія Гуцол. Слово мали: Ганна Карась, Володимир Стасюк, Володимир Ковальчук, Орест Путько, Ірина Турій, Марія Остап’юк-Субичева, Мирослав Пастернак. Ганна Карась – хорова диригентка, музикознавиця, педагог, музично-громадська діячка, заслужена працівниця культури України докторка мистецтвознавства, членкиня Спілки театральних діячів України. Авторка понад чотириста музикознавчих, краєзнавчих монографій, публікації та книг. Володимир Стасюк – директор Івано- Франківського медичного фахового коледжу. Наприкінці 80-х років минулого століття – один з організаторів Товариства української мови ім. Т. Шевченка на Калущині. Створив та очолював перший осередок товариства “Просвіта” в Калуській ЦРЛ. Член Народного Руху України. У січні 1995 року призначений директором Івано-Франківського базового медичного училища (нині–медичний фаховий коледж), який очолює по сьогоднішній день. Володимир Ковальчук – заслужений юрист України. У 1988 році організатор першої молодіжної громадської організації на Івано-Франківщині – Культурно-наукового товариства (КНТ) “Рух”. Допомагав у створенні товариства “Меморіал”, Асоціації “Зелений Світ”, Товариства української мови ім. Тараса Шевченка “Просвіта”. У 1991 році призначений завідувачем відділу Івано-Франківського облвиконкому, пізніше облдержадміністрації. Почесний громадянин села Воскресінці Коломийського р-ну. Орест Путько – священник, заступник голови міської “Просвіти”, депутат Івано- Франківської обласної ради першого демократичного скликання. З кінця 80-х – початку 90-х років поринув у процеси національно-культурного оновлення суспільства. Став членом товариства “Рух’’, НРУ, ТУМу, “Меморіалу’’, Комітету сприяння УГКЦ. З поновленням діяльності УГКЦ вступив у духовну семінарію. Служить капеланом в лікарні, веде активну діяльність за здоровий спосіб життя. Ірина Турій – учителька української мови, заступниця директора ліцею № 23 ім. Романа Гурика, голова первинного осередку товариства “Просвіта” в ліцеї. Керує роботою вчителів та учнів, дотримуючись українських традицій, допомагаючи дітям пізнати правдиву історію України. Нагороджена грамотами і подяками обласного і міського об’єднань ВУТ “Просвіта імені Т. Шевченка Марія Остап’юк-Субичева – вчителька, голова осередку Івано-Франківського фізико-технічного ліцею. До просвітянської діяльності долучилася в 2009 році, очолила первинний осередок у вересні 2014 року. З того часу “Молода Просвіта” заграла новими барвами, робота стала діяльною і багатогранною. Лавреатка премії обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Марійки Підгірянки. Мирослав Пастернак – композитор, диригент, лавреат Івано-Франківської міської літературної премії ім. Я. Дорошенка в номінації “Співаний сонет”. Працював хормейстером Державного заслуженого Гуцульського ансамблю пісні і танцю Івано-Франківської обласної філармонії. Був художнім керівником трьох аматорських народних колективів – хорової капели “Бистрянка”, фольклорно-етнографічного ансамблю “Серпанок” с. Підлісся, вокально-хореографічного ансамблю “Барвінок”, народного хору “Гуцулія” Палацу культури “Сучасник”. Автор багатьох пісень і пісенних збірок. Кожен цікаво розказав про особисте та просвітянське життя. Г. Карась принесла та подарувала видані нею книги і заспівала маминих пісень. В. Стасюк нагадав усім перші збори Тумівців, висвітлив роботу первинного осередку фахового медичного коледжу і подарував книги з цінними порадами. В. Ковальчук повідомив багато цікавих фактів з історії своєї сім’ї та про родини С. Бандери, О. Дучимінської. О. Путько розказав про своє покликання в ТУМ, НРУ, Меморіал та священницьке. І. Турій освідчився в любові до рідної мови повідомив про книжки, автором яких є рідний вуйко. У М. Остап’юк-Субичева – чоловік військовий, 29 років служить Україні, тепер разом зі старшим сином захищають українські землі від російської навали. Я. Пастернак пригадав навчання в Львівській консерваторії і виконав пісню на слова Івана Гавриловича під власний акомпанемент на фортепіано. Зала була оформлена прекрасними вишивками родини Н. Синиці. Зоряна Грушецька чудово заспівала пісню “Рідна мати моя”. Усім родинам вручено сувеніри та вірчі грамоти, у яких засвідчено багаторічну плідну діяльність кожної родини у розбудові нашої держави та висловлено щиру подяку за вагомий внесок у справу українського національного відродження, розвиток української культури. На завершення Марія Гуцол сказала: “Важко передати словами те, щось особливо світле, коли ми згадуємо теплоту рідного сімейного гнізда, – писав педагог К. Ушинський. – До глибокої старості залишаються у нас якісь душевні зв’язки з тією сім’єю, з якої ми вийшли. Нам якось важко уявити собі, що ці зв’язки вже розірвані назавжди, але це сімейне почуття час від часу пробуджується в нас, і так до останніх днів життя”. Любімо, шануймо, поважаймо найближчих людей своїх, свою родину. Пишаймося своїм родом та пам’ятаймо місце, де народилися, рідну оселю, свій народ та нашу українську щедру землю. Україна – це наша родина, тому що основною клітиною нашої нації є саме родина. Український народ складається з родин, малих та великих, дружніх і працьовитих. Наш народ – творець і зберігач пам’яті роду, культури, моралі. Родина – джерело продовження роду. Мабуть, не випадково наш герб символізує триєдиність – людини, родини, нації. Родина, рід – які слова святі. Вони потрібні кожному в житті, Бо всі ми з вами – гілочки на дереві, Що вже віки стоїть. Це дерево – наш славний родовід, Це батько, мати, прадід твій і дід. Завершили захід спільною родинною світлиною. Дякуємо Богу та воїнам ЗСУ, що захищають нас. Нехай Господь береже їх та всі наші родини. Слава Україні! Героям Слава!
“Просвіта” сьогодні · “Недарма кажуть, що сім’я, родина – це колиска нації. Міцна сім’я – міцна держава”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Подарунок від просвітян

Січеславська “Просвіта” передала добірку сучасних дитячих і підліткових книжок – нові видання українських та світових видавництв – для шкільної бібліотеки природничо-математичного ліцею №26 у Нікополі. Передачу організувала й здійснила наша просвітянка з Нікопольщини Ольга Свитка; книжки отримала бібліотекарка ліцею Вікторія Руснак. Цей жест підтримки народився з болю. У серпні під час чергового обстрілу російські війська поцілили саме в бібліотеку ліцею №26: вогонь знищив увесь книжковий фонд – підручники, художню літературу, словники, казки, подаровані видання з автографами. Нікополь і громади Нікопольщини живуть під прицілом щодня: російська артилерія та дрони регулярно б’ють по місту й околицях, зриваючи уроки, палячи дахи шкіл і бібліотек, калічачи та вбиваючи мирних жителів. Для дитини книжка може стати безпечним простором, у якому зберігаються відчуття цікавості до світу та мрія про майбутнє. Саме тому “Просвіта” продовжує допомагати там, де слово й освіта тримають оборону. Дякуємо кожному, хто долучається до відбудови культурної тканини прифронтових громад. І окрема подяка нашим нікопольським просвітянам – за витримку й турботу про дітей, попри щоденну небезпеку. Навіть коли ворог нищить бібліотеку – ми з нуля збиратимемо нову. Сергій ТЮТЮННИК, голова Січеславської “Просвіти”
Шевченкіана · “Посадив, поливав, доглядав – і виросла верба розкішною і крилатою на утіху душі”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ження “Ордена Тараса Шевченка (1914–1961)”. Було підготовлено відповідну документацію та зроблено ескізи. Ініціативу підтримала Київрада. Утім, депутати Верховної Ради України цей почин не підтримали, сказавши, що є державна премія. Все-таки ми вирішили до ювілею взяти у віночок мрію “Орден Тараса Шевченка (1914–1961)”. Делегація вийшла на сцену. Голові Шевченківської ОТГ Сергію Смальку передано запашний коровай на рушникові з тим, щоб після завершення урочистостей преломили цей коровай єдиною родиною Шевченківського краю – на єдність, мир і перемогу. Сказали вітальне слово представники від НСПУ, ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, Спілки офіцерів України, Національної Ради Жінок України, Київського професійного коледжу з посиленої військової та фізичної підготовки, ГО “ВО “Земляки Придніпров’я”, ГО “ВО “Поступ жінок-мироносиць”, учасників “Мистецького спецназу”, МО “Поступ жінок мироносиць у діаспорі”, козацтва та всього українського народу. Відбулась коротка презентація непересічної події. Було зазначено, що в дні війни Шевченківська ОТГ посідає друге місце в Черкаській області з волонтерської діяльності на підтримку воїнів-захисників. Здійснюється велика організаційна робота. Почесну відзнаку – медаль “Волонтер України” – вручили голові ОТГ Сергію Смальку за дорученням голови Спілки офіцерів України Олександра Саська та Валерію Науменку – самовідданому директору “Лисянського розсадника декоративних рослин Науменко”. Медаль “За відданість і любов до України” отримали директорка Шевченківського мистецького ліцею Лариса Яровенко та заступниця директора з наукової роботи Національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка” Людмила Метик. годні проживає багато мешканців Покровська, які знайшли прихисток і підтримку. Тетяна Школьна виконала звитяжних українських пісень. Також в її виконанні пролунало многії літа для громади с. Шевченкове, воїнів-захисників, України. На завершення виступу делегації киян Сергій Смалько висловив подяку мені – почесній жительці с. Шевченкове – за активну і дієву співпрацю вже майже чверть століття. Мітинг пам’яті було проведено біля могили батька Кобзаря Григорія Івановича Шевченка та матері Катерини Якимівни Шевченко (Бойко). Як завжди гостинно зустрів нас Національний заповідник “Батьківщина Тараса Шевченка” на чолі з директоркою Людмилою Шевченко. На завершення Тетяна Школьна виконала пісню “Реве та стогне Дніпр широкий”. Перед від’їздом делегацію киян пригостили запашним борщем, смачними варениками з капустою та узваром. День промайнув швидко. Утомлені, але з відчуттям виконаної почесної місії вже близько опівночі ми повернулися до столиці України, сповнені бажанням у єдності робити світ кращим, прагнути бути причетними до важливих історичних подій. Висловлюю вдячність громаді села Шевченкове на чолі з головою ОТГ Сергієм Смальком, директору Будинку культури Марії Лоскучеревій, посестрі-мироносиці Валентині Войцехівській, гендиректорці Національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка” Людмилі Шевченко, директору “Лисянського розсадника декоративних рослин Науменко” Валерію Науменко, чарівній Лесі Науменко, заступниці директора з наукової роботи Національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка” Людмилі Метик, директорці ліцею Ларисі Яровенко та колективу ліцею за привітання з ювілеєм с. Шевченкове, за гостинність, мудрість, професіоналізм, патріотизм і плідну співпрацю. Переміщення пам’ятника стало можливим завдяки мужнім військовослужбовцям Державної спеціальної служби транспорту з частин. Попри небезпеку вони здійснили демонтаж і транспортування монумента. У День міста пам’ятник видатному поету, художнику та громадському діячеві Тарасу Шевченку офіційно відкрили біля входу до міського парку. На урочистостях були присутні мешканці громади, гості та представники міст-партнерів. Фото із сайту міськради Самара
Шевченкіана · “Посадив, поливав, доглядав – і виросла верба розкішною і крилатою на утіху душі”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Садимо Тарасову вербу На честь 570)річчя від дня заснування села Шевченкове

Зоя РУЖИН, почесна громадянка с. Шевченкове, членкиня ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, заслужена працівниця культури України 570-річний ювілей с. Шевченкове (Керелівка) ознаменовано висадженням алеї “Тарасових верб” на території КЗ “Шевченківський мистецький ліцей “Колорит” ЧОР”. Цю подію було узгоджено з директоркою ліцею Ларисою Яровенко та головою Шевченківської ОТГ Сергієм Смальком. Історія цих саджанців сягає у 1850 рік, коли в Казахстані (Мангишлаці, нині – Актау) перебував на засланні Тарас Шевченко. Знайшовши на шляху палицю з верби, Тарас Шевченко вирішив її оживити. Посадив, поливав, доглядав – і виросла верба розкішною і крилатою на утіху душі видатного українця. У 1963 році (напередодні 150-річчя від дня народження Тараса Григоровича) письменник Андрій Малишко відвідав місце заслання Тараса Шевченка. Саме там виникла думка наламати гілочок верби і привезти в Україну. Андрій Малишко висадив дві верби: одну – біля Спілки письменників України, другу – на садибі Максима Рильського. Ініціативу з проведення акції “Тарасова верба” підтримала Вікторія Колесник, директорка літературно-меморіального музею Максима Рильського, та Максим Рильський, голова БФ “Троянди й виноград” ім. Максима Рильського. Підготовку до Всеукраїнської акції розпочали у 2012 році, напередодні 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря. Укорінення гілочок відбувалося в теплиці видатного вченого Анатолія Потопальського. У 2013 році в межах акції автопробігу “Шануймо Кобзаря”, ініційованій полтавчанином Володимиром Степанюком, було висаджено понад 200 “Тарасових верб”, а також зібрано по пригорщі землі з кожного населеного пункту, де за життя побував Тарас Шевченко. — яскравий взірець спрямування виховного процесу на збереження і утвердження ідентичності українського народу. Поруч було розташовано виставку артефактів БФ “Україна – це ти!”, яку очолює Юрій Дячук. Вражає високопрофесійний розпис велетенських гільз. Фонд має велику сферу волонтерської діяльності. З ним нас пов’язує тривала співпраця. Приємною була зустріч з юними співачками Діаною та Ілоною Міхно, які зачарували присутніх своїм натхненним співом та ритмом музичного супроводу. Центр фізично-патріотичного виховання “Сильна Нація” присвячений Герою України Руслану Пісковому, який проживав у цьому районі. Організатор феєричного заходу, фестивалю фізично-патріотичного виховання “Сильна Нація” командир ДФТГ “Сильна нація” Олексій Паращенко. Захід відбувся за підтримки Київської міської ради, соратників та партнерів. Зоя РУЖИН, просвітянка Проїхали ми Кіровоградською, Полтавською, Дніпропетровською, Черкаською, Київською областями. загалом понад 5000 кілометрів. Завершили акцію в Каневі на Тарасовій (Чернечій) горі. Нинішні ж саджанці “Тарасової верби” вирощено колективом “Лисянського розсадника декоративних рослин Науменко”. Валерій Науменко разом із дружиною Лесею привезли саджанці до с. Шевченкове. Місце вибрали гарне, “Тарасовим вербам” буде тут затишно. Лунали виступи: Зої Ружин, Сергія Смалька, Лариси Яровенко, Людмили Шевченко, Тетяни Школьної. Всі відчували важливість історичної події – заслужена артистка України Тетяна Школьна (яка тримала в руках прапор Євросоюзу), директорка Національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка” Людмила Шевченко, директор “Лисянського розсадника декоративних рослин Науменко” Валерій Науменко та Леся Науменко, жінка-мироносиця Галина Панченко, регіональна менеджерка БФ “МХП-Громаді” Наталя Дуда та школярі та працівники ліцею. Алею “Тарасових верб” посадили на єдиному подиху. Тішили око гарні саджанці верби, майоріли прапори. На прохання директорки Лариси Василівни гості ліцею залишили відгуки в книзі для відвідувачів навчального закладу. Делегація з прапором України та Євросоюзу, який гордо тримала Галина Панченко, із запашним короваєм, вінками та портретом Тараса Шевченка (виконаним заслуженим художником України Олександром Охапкіним), покритим вишитим рушником, – вирушила до центрального Будинку культури, де відбувався запланований до ювілею урочистий захід. До пам’ятника Т. Г. Шевченку поставили вінок з колосся та калини, в центрі якого розміщено зображення ордена. Ще у 2013 році громада с. Шевченкове порушила клопотання про впровад-
Шевченкіана · “Посадив, поливав, доглядав – і виросла верба розкішною і крилатою на утіху душі”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Сильна нація

Днями біля озера Райдужне в Києві відбувся забіг-фестиваль “Сильна Нація”. 300 дітей-учасників, які в дні війни у фізично-виховному процесі продовжують загартовуватися, формуватися, як віддані сини і доньки України. Захід спрямований насамперед на патріотичне виховання молоді. Пісенні твори національно-звитяжного звучання, плетення маскувальних сіток, виставка артефактів, мистецьких полотен, показові виступи з різних єдиноборств. По завершенню забігу та вручення нагород переможцям усіх дітей пригостили смачним пловом із казанів, салатом та запашним чаєм. На запрошення голови ГО “Рух Змін” Андрія Кошари, взяв участь в заході “Мистецький спецназ” представленням виставки “Дивосвіт України”, куди увійшли мистецькі твори заслуженого художника України Олександра Охапкіна та автентичні рушники і хустки з приватного зібрання Зої Ружин. Творчість Олександра Охапкіна
Шевченкіана · “Посадив, поливав, доглядав – і виросла верба розкішною і крилатою на утіху душі”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Нове життя скульптури Пророка

У місті Самар на Дніпропетровщині встановили пам’ятник Шевченку, який вивезли з Покровська, що на Донеччині, передає “Відо( мо” з посиланням на міську раду. З метою збереження пам’ятки було прийнято рішення перемістити її до Самара. Це має особливий символізм, адже саме тут сьо-
На перехрестях історії · “Сповнений болісних роздумів, сумнівів і протиріч щодо правдивої оцінки трагедії “велетенської битви в історії народів”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Олександр Довженко про український народ у Другій світовій війні До 80)річчя завершення війни

Петро ЧЕРНЕГА, доктор історичних наук, професор Геніальний український кінорежисер і письменник О. Довженко і в добу Другої світової війни, розв’язаної Гітлером і Сталіним, змушений був творити нову так звану комуністичну культуру, перебуваючи під суворим наглядом каральних органів влади. Натомість, вогонь пожарищ війни не згасить його любові до України, а очистить душу художника, посилить глибоке аналітично-критичне й образне розуміння соціальних і політичних проблем так званого комуністичного будівництва, синівського морального обов’язку перед рідним багатостраждальним народом – допомогти йому вижити й перемогти. 23 вересня 1939 р. О. Довженко виїхав як політпрацівник і керівник операторської групи Київської кіностудії до Західної України для пропаганди радянського ладу і висвітлення “визвольної війни за возз’єднання Західної України і Західної Білорусії” відповідно з УРСР і БРСР, де працював близько двох місяців. “Я бачив масу людей, на очах яких були сльози, людей, які не соромлячись плакали. Це були радісні сльози визволення і щастя”, – розповідав митець, який багато разів виступав перед населенням у містах і селах Західної України, передаючи йому “братерський більшовицький привіт”. Фільм “Визволення”, знятий його операторською групою у 1940 р., виявився пропагандистським, ідеологічно заангажованим, де помпезно й парадно зафіксовано радість возз’єднання українців: “Нарешті розідралося небо, попадали, зникли вороги. Сестри найшли одна одну, збіглися близнята, крикнули од радості, заплакали, обнялися”. Натомість, О. Довженко зумів-таки показати суперечливий характер подій, розпач і перелякані обличчя галичан, які з перших місяців встановлення сталінського режиму зазнали жорстоких переслідувань, насильства і репресій, що супроводжували суспільно-політичні, економічні та культурні перетворення. Він 2 липня 1942 р. занотує в щоденнику, що сестри “розімкнули обійми, радість уступила місце непевності, непевність сумніву, сумнів замінився здивуванієм, здивуваніє розчаруванням, а потім гнівом і обуренням”. І не простили. Московська влада у процесі так званої радянізації Західної України лише впродовж вересня 1939–1940 років знищила, репресувала й депортувала у північно-східні регіони СРСР понад 1173 тис. осіб, що становило 10 % населення краю. Більшість з них були українці й поляки. Вона ліквідувала приватну власність на землю, загнавши селян у колгоспи, одержавила промислове виробництво, заборонила підприємництво населення, діяльність творчих літературних, мистецьких і просвітницьких організацій, фінансово-економічних й кооперативних товариств, жорстоко переслідувала й ув’язнювала представників української культури, зокрема автокефальної православної та греко-католицької і католицької церков. Довженко, після завершення возз’єднання українського народу в єдиній Україні, 30 червня 1945 р. занотує в щоденнику: “…Уперше за тисячу літ, за всю нещасливу історію об’єднався він в єдину сім’ю … Буде єдино стадо і один пастир…Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов’янку в церабкопівський бушлат, землястий пацюкового покрою, вишлемо мягкосердечне і сльозливе, обвинуватимем покарених і вишлем до Сибіру, і будемо тихенько ненавидіти одне одного і топити, перевиконуючи план при всякій нагоді! І буде нас багато знову, як ніколи, по горах, по долинах, ой буде нас, брати мої, по чужих далеких східних українах”. Пророцтво українського генія справдилося у найжорстокіших формах і змістові. Упродовж 1944–1950-х рр. сталінський режим у боротьбі з національно-визвольним рухом ОУН – УПА репресував ще майже 500 тис. осіб, з яких понад 153 тис. було вбито, а решту заарештовано й покарано та депортовано до північно-східних регіонів СРСР, 20% яких загинули в нестерпних умовах заслання. Окрім того, за угодою між урядами УРСР і Польським комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 р. у 1944–1946 рр. насильно переселили з України до Польщі 810415 осіб з 985302, які мешкали в республіці, а з Польщі в Україну – 482880 людей. За роки Другої світової війни населення Західної України зменшилося з 9,4 млн. до 5,7 млн. людей. Особливих втрат зазнали етнічні українці. У 1939 р. їх було 7,95 млн., а через 30 років у 1970 р. – 7,82 млн. осіб, що свідчить про репресивний характер політики комуністичної влади щодо українства. Довженко з перших днів німецько-радянської війни був сповнений болісних роздумів, сумнівів і протиріч щодо правдивої оцінки трагедії “велетенської битви в історії народів”. Він у своїх творах і щоденникових записах одним із перших звертає увагу на проблеми влади, її кадрової політики, ідейно-виховної роботи, соціально-гуманітарні аспекти та її трагічні наслідки для українського народу: “Образ нещасної моєї України, на полях, на костях і на сльозах і крові…заслонив уже в моїй душі все. З ним і закінчу своє життя”. Вустами нескореного чернігівського селянина, свого батька, який помирав у окупованому ворогом Києві від голоду, він “проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав країну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим Німеччину і помігши їй підкорити собі Європу”. З березня 1942 р. до кінця листопада 1943 р. О. Довженко як військовий кореспондент, керівник операторської групи агітаційно-пропагандистських бригад радянських митців періодично перебував на Південно-Західному й інших фронтах, де виступав перед бійцями та занотовував свої спостереження в щоденники, що будуть покладені в основу кіноповістей “Україна в огні”, “Битва за нашу Радянську Україну”, “Перемога на Правобережній Україні”, “Повість полум’яних літ”, низку оповідань і публіцистичних статей, де розкриє героїзм і самовідданість воїнів, “бедлам військового часу” у збройних силах, невміння Сталіна й комуністичної влади правити й воювати, трагедію українського народу й окремої людини у війні, історичні, психологічні та соціально-гуманітарні аспекти її поведінки, життя і смерті. Лише впродовж літньо-осінньої кампанії 1941 р. через злочинно бездарне керівництво збройними силами з боку Сталіна і командного складу Червоної армії, “…дурноголових генералів, що були колись унтерами і залишалися”, німецькі війська розгромили більш ніж 300 радянських дивізій, у яких налічувалося 5 млн. солдатів і офіцерів. У полон потрапили 3,8 млн. військових, серед яких щонайменше 1,5 млн. становили українці. Довженко у щоденникових записах 29 травня 1942 р. засуджує жорстоку цинічну й нелюдську політику ведення війни сталінським режимом. “Понад два мільйони нещасних синів України…, – залишені напризволяще командирами…, – блукають у прифронтовій смузі, щоб перейти до нас”, – а ми, – пише він, – замість того, аби зробити все, щоб вони хутчій перейшли, і кинути їх у бій…об’явили їх державними злочинцями і гонимо їх у табори…Боже, які ж бо ми нерозумні, погані вчителі і керівники”. Коріння селянського сина, геніального художника, глибоко занурене в національний ґрунт, і крона, що розвивалась у безмежжі загальнолюдських цінностей, не дали О. Довженку спокійно спостерігати, як його “денаціоналізований, історично несвідомий народ, заплутаний і спантеличений, і чимсь в основі невдоволений, темний, темна етнографічна маса котиться у прірву небуття… Народ наш загибає… Гине… Велика тризна…” – занотовує митець 25 травня 1942 р. у щоденнику. Творчість О. Довженка пронизує прагнення розкриття й вирішення проблем злочинної байдужості, цинізму і жорстокості режиму до долі людини, “убожества у вправах виховання”, а натомість масових розстрілів “зрадників і безбатченків, яких ми самі поплодили”. Будучи свідком ненависті до українського народу не лише зі сторони московської влади, а й командирів військових підрозділів, окремих представників інтелігенції, переважно московитів, він щиросердечно переживає за його долю: “Прийдеться після війни розстріляти мільйон українців”, – прицілюється уже рускій поет Долматовський, син заарештованого за зраду професора, колишній перекладник у німецьких військ, “окруженець” …Євреї явно “спасають Росію”. Довженка глибоко вражає на війні безприкладний героїзм і мужність рядових бійців і командирів середньої ланки й бездарне керівництво Червоною армією збоку Сталіна, Генерального штабу і вищого командного складу, та їх жорстокого ставлення до воїнів і населення. Німецькі джерела містять дані, що після першого визволення Харкова навесні 1942 р. радянськими військами, їх армійськими комісіями було мобілізовано і 15-17-тилітніх українських юнаків. Понад 15 тис. чоловіків від 15 до 45 років у власному цивільному одязі без зброї – одна гвинтівка на 5–10 осіб – негайно були відправлені на фронт. Командири і політруки Червоної армії обґрунтовували свої нелюдські дії наказами: “Цим трудом й своєю кров’ю ви повинні змити вашу провину перед Батьківщиною та її великим вождем Сталіним”. Органи НКВС також забрали 5 тис. дівчат для підготовки їх на агентів розвідки, а 4 тис. жінок, які мали зносини з німецькими військовими, навіть вагітних і тих, хто вже мали дітей, розстріляли. За те, що були окуповані ворогом, їх звинуватили у зраді. У травневій битві 1942 р. за Харків німецькі армії Клейста і Паулюса оточили й знищили три армії збройних сил СРСР, загальне керівництво якими здійснювали маршал Тимошенко і Хрущов. Розгромом чотирьох армій Південно-Західного фронту німці нанесли “один з найтяжчих ударів по Україні” і завершили її окупацію. 12 липня 1942 р. О. Довженко занотує у щоденнику: “Тут загинула величезна кількість українців…Український чесний народ поніс найтяжчі жертви у цій війні. Бився чесно, одверто, безоглядно. Народ поліг у боях”. Неправди й перебільшень не було у його оцінках. Влада до повної окупації на початку 1942 р. України мобілізувала до армій Південно-Західного і Південного фронтів близько 3185 тис. українців. Переважна більшість із них потрапила у полон і загинула, захищаючи рідну землю. “Хто ж ще б’ється і бився поруч з ним?” – запитує він і відповідає: “Рускі. Решта євреї, особливо цілі, чорт їх падлюк не взяв, не воюють, не хотять умирати. Чеченці, інгуші, абхази, азербайджанці, грузини, казахи, узбеки і туркмени – все це дерьмо. Живуть, як скоти, етнографічний мотлох, спекулюють на війні, крадуть зброю і одежу. Коли зважити все – ніхто таких жертв і руйнацій не поніс, як Україна, ніхто так не поніс смертельних боїв, як українці”. Пророчі слова художника на першому місяці другого року німецько-радянської війни знайдуть підтвердження і в наступних роках. О. Довженко після окупації ворогом України разом з військами Південно-Західного фронту відступає у східні регіони Росії. Любов до України, біль і страждання за трагічну долю рідного народу не полишали О. Довженка і в тилу: “Чи доживу я до кінця війни? Чи подивлюся на пустелі, на кладовища? Чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині…”. Геніальний митець не мав сумніву, що його побоювання справдяться. Він, відступаючи з військами до Саратова, ще яскравіше побачив “всі …хиби, всі болячки” московської влади, убогість і бруд російських міст і сіл. Довженко 12 липня 1942 р. у Балашові Саратовської області занотує: “Убогий руский брудний городок…Люди тут злі й жорстокі, – каже мені наша киянка, яку доля загнала сюди під час евакуації… У Саратові неприємні люди. Грубі і некрасиві. Багато облич бандитсько-хуліганських. Місто без смаку, як і всі російські міста, що я бачив... Бідність, сірість, таж, що і скрізь”. У 1942 р. О. Довженко, незважаючи на хворобу серця, понад шість з половиною місяців перебував при штабі Південно–Західного фронту та написав українською і російською мовами 8 статей, 10 оповідань, п’єсу і 2/3 сценарію “Україна в огні”, а також виступив з численними промовами перед бійцями й населенням неокупованих територій. Закликаючи народи СРСР до боротьби Друга світова війна завершилася 80 років тому, коли 2 вересня 1945 р. представник ДКО СРСР в Об’єднаній Раді союзних держав, українець з Уманщини, генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко на борту американського лінкора “Міссурі” підписав Акт капітуляції Японії – союзника Німеччини.
Пам’ять · “Стань золотим пам’ятником на кривавих своїх просторах, стань гордим і безсмертним”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

з ворогом, він ніколи не забував про свій народ, Батьківщину. У промові на Другому антифашистському мітингу представників українського народу 30 серпня 1942 р. в Саратові, митець скаже: “Стою лицем на захід, до моєї полоненої матері–України…Украшав і возвеличував ти землю, брате мій. Возвелич її своїми подвигами … Стань золотим пам’ятником на кривавих своїх просторах, стань гордим і безсмертним…”. Заклики письменника до самовідданої боротьби з ворогом знайшли масовий відгук у бійців, були перекладені на мови народів СРСР і світу. Сталін подякував О. Довженку за те, що у своїх творах “він сказав народові, армії те, що конче потрібно було сказати”. Гітлерівський окупаційний режим в Україні, що тривав майже чотири роки, мав жорстокий грабіжницький характер. Окупанти знищили понад 5 625 тис. цивільного населення і військовополонених, вивезли з України до Німеччини 2,3 млн. молодих людей, переважно дівчат і жінок для праці в господарстві Райху. З інших окупованих ворогом територій СРСР було вивезено лише 500 тис. осіб. Натомість окремі командири і воїни Червоної армії, а також сталінський режим жорстоко і з недовірою ставилися до українців. 18 грудня 1943 р. Довженко зі слів художника М. Глущенка, професора І. Соколянського, які відвідали визволені рідні землі, запише: “…На Україні починають уже готувати до мобілізації шістнадцятиліток, що в бої гонять погано обучених, що на них дивляться як на штрафних і нікому їх не жалко, нікому”. Лише впродовж серпня – жовтня польові комісаріати армій, які визволяли Україну, мобілізували близько 300 тис. юнаків віком 16–17 років. Коли командуючий Першим Українським фронтом генерал М. Ватутін на засіданні Воєнної ради 20 жовтня поставив питання про їх підготовку, озброєння і обмундирування, присутній маршал Г. Жуков заявив: “У чому прийшли, в тому й воювати будуть. Нащо ми, друзі, тут голови морочимо. На якого хріна обмундирувати і озброювати цих хохлів. Всі вони – зрадники! Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше до Сибіру після війни засилати доведеться”. У відповідь один з небагатьох талановитих полководців війни К. Рокосовський сказав: “Так це ж не війна, а геноцид народу”. “Генерал М’ясо”, як називали безграмотного Жукова у німецькій армії, за бездарне керівництво і жорстоке, нелюдське ставлення до воїнів Червоної армії, Світлана ЧОРНА На щиті повертається в Київ Любик, як його називала мати, відома художниця Марина Соченко, доброволець Любомир Соченко (Рікі). Воїн, який з початком війни взяв зброю і пішов захищати Україну. Любомир – математик, навчався в Україні і Польщі, знав мови, був інтелектуалом і людиною честі. Він мав би жити, радувати рідних, сам радіти життю та творити Державу, омріяну поколіннями, – вільну, незалежну, правову. Любомир мав усі задатки для кар’єрного росту, міг стати ученим чи державним діячем. Його життя забрала скажена раша, що вирвалася з пекла. Любомира і його побратимів, що рухалися на позицію, вполював рашистський дрон. Усі добре знають, що на лінії бою це страшна і небезпечна зброя. Захистити висловив не лише своє, а й влади бачення національної політики. 11 лютого 1944 р. Президія Верховної Ради СРСР видала указ про позбавлення окремих народів державності. 22 червня 1944 р. Наркомат внутрішніх справ і Наркомат оборони СРСР за підписами Л. Берії і Г. Жукова видали наказ про виселення “в окремі краї Союзу РСР всіх українців, що мешкали під владою німецьких окупантів…”, але “…після того, як буде зібраний урожай і зданий державі для потреб Червоної армії”. До сьогоднішнього дня деякі історики сприймають його як фальшивку, скомпоновану ворогом. Натомість повністю підтвердив ідентичність указу нарком внутрішніх справ Української РСР у 1944 р. В. Рясний, який зазначав, що “декілька ешелонів мої хлопці заповнили і відправили, але згодом виконання цього наказу нагло припинилося”. Сталінський режим у роки війни депортував зі своїх споконвічних земель 12 народів, назагал близько 3,5 млн. людей, окрім того 1,5 млн. українців і до 800 тис. представників прибалтійських республік. Довженко особливо переймається трагічною долею українського села, жінок, які виконували всю важку сільськогосподарську роботу в роки війни, а у період окупації зазнали ще й невимовних знущань і ґвалтувань від ворогів. 6 березня 1942 р. у Ворошиловграді він запише у щоденнику: “Велика і надзвичайна тема – українська жінка і війна. Хто виніс і витяг на своїх плечах найбільш лиха, жорстокостей, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена. Горе, горе, чому ти так полюбило народ мій многостраждальний? Чого влізло ти в нашу історію, як гадина в серце, і не вигнати тебе, не заклясти”. Митець, піклуючись про долю селян, з листопада 1943 р. запропонував секретареві ЦК ВКП(б) Г. Маленкову реформувати землекористування у колгоспах, де вони мають присадибну ділянку лише 0,25 га: “Я доводив виділити “…цілий гектар на родину, щоб було де працювати підліткам, дітям чи дідам з бабами, чи й собі у вільний від колгоспу час”. Пропозиція була відхилена. На український народ насувався третій голодомор 1946–1947 рр., організований сталінським режимом за 30 років будівництва комунізму, що забрав життя щонайменше 1,5 млн. людей. Режисер впродовж 1943 р. працює над декількома документальними фільмами, зокрема “Битва за нашу Радянську Україну”, прем’єра якого відбулася 19 жовтня у Москві. Довженко у вступному слові, перед його переглядом іноземними журналістами й представниками дипломатичних місій сказав: “У фільмі тільки одна сторінка з трагічної книги українського народу…Тут – горе, злоба, протест і нагадування про те, що людство так жити не може”. За щоденниковим записом О. Довженка 3 січня 1944 р.: “…Битва за нашу Радянську Україну”… “вважається кращим фільмом за увесь час Вітчизняної війни…, – і мав, – … саму блискучу світову пресу…”. Трагедію українського народу і його велич у боротьбі з ворогом письменник показав у кіноповісті “Україна в огні”, яку в листопаді 1943 р. подав до друку в редакцію журналу “Знамя” і продовжив підготовку однойменного фільму на Московській кіностудії. Сталін заборонив друкувати твір і демонстрацію фільму. 31 січня 1944 р. на закритому засіданні Політбюро ЦК ВКП(б), куди було запрошено О. Довженка, тиран назвав “Україну в огні” “…платформою вузького обмеженого українського націоналізму, ворожого ленінізму, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього совєтського народу…, – а автора, – …куркульським підспівувачем і відвертим націоналістом”. Наприкінці він оголосив вирок українському генію: “Коли б було надруковано кіноповість, від т. Довженка залишилося б мокре місце…”. Митець у відповідь занотував у щоденнику: “Я знаю: мене будуть обвинувачувати в націоналізмі, в християнізмі і всепрощенстві, будуть судити за нехтування класової боротьби і ревізію виховання молоді, яка зараз героїчно б’ється на всіх грізних історичних фронтах – але не це лежить в основі твору, не в цьому річ…Я цілковито органічно заступився за народ свій, що несе тяжкі утрати у війні. Що є сумніше за погибель народу? Кому ж, як не мені сказати було слово в защиту, коли отака велика загроза існуванню повисла над нещасною моєю землею…О, Батьківщино моя! Велика арена кривавих битв, о дике поле Європи”. Довженко справедливо звинувачує сталінський режим у злочинно бездарній організації захисту українських земель і величезних втратах Червоної армії, матеріальних і людських ресурсів при вигнанні ворога, у ворожому жорстокому ставленні до населення, вбачанні чи не у кожній людині, яка перебувала в окупації, зрадника. “Ми – славні воїни, – продовжує митець, – але у нас не вистачило брат пішли на фронт добровольцями. Знаю, як сім’я, друзі Марини купували для воїнів багато чого необхідного на війні. Ти віддаєш для Перемоги життя, хтось – частину зарплатні, відмовляючи собі в лікуванні, харчуванні, відпочинку чи чомусь іншому, а казнокради, корупціонери, ждуни жирують на бюджетних коштах. Щодня читаєш як не про “побратимів” Крупи, яка навидавала довідок про інвалідність звичайної людської доброти до своїх рідних людей”, до народу, який до війни створив потужну промисловість і сільське господарство. Довженко після розгрому й заборони кіноповісті “Україна вогні”, звинувачень його в українському націоналізмі й “…за навмисне свідоме бажання повалити Радянську владу в час світової війни…”, у грудні 1944 р. завершив літературний сценарій “Повість полум’яних літ” українською і російською мовами. Визначальною темою твору стало масштабно-епічне висвітлення подій, явищ і процесів воєнної доби, життя, боротьби і найтяжчих втрат українських простих людей, проникнення в їх глибинно-сутністні особливості, відображення цілої низки справді національних характерів героїв. Кіноповість також була заборонена, а однойменний фільм був поставлений дружиною кінорежисера Ю. Солнцевою на Мосфільмі після його смерті лише у 1960 р. Митець був не далекий від істини, заявляючи про найбільші втрати українського народу у війні: “Україна поруйнована, як ні одна країна в світі”. Довженко об’єктивно стверджує, що український напрям був основним і саме там у запеклих боях вирішувалася доля народів Європи. Американський журналіст Едгар Сноу, відвідавши Україну наприкінці 1944 р., напише статтю “Почему побеждает Советский Союз”, де зазначить: “Україна сплачує за своїм рахунком. Вся ця титанічна боротьба з фашизмом не була “славою Росії”, а запеклою війною України, яка коштувала їй життя понад 10 млн. людей… Жодна інша країна Європи не зазнала такого руйнування міст, промисловості, сільськогосподарських угідь, загибелі стількох людей”. Людські й матеріальні втрати України у війні були найбільшими між республік, і становили 42% загальносоюзних. До Червоної армії було мобілізовано понад 12 млн. українців. У діючій армії українців через географію війни було пропорційно більше ніж руских та представників інших народів. У другій половині 1944 – на початку 1945 рр. у загальновійськових арміях 1-го Українського фронту вони становили від 60 до 80 %, а в окремих арміях 2-го і 3- го Українських фронтів понад 50%. За неповними даними понад 7 млн. українців-воїнів загинули на фронтах війни. Окрім того, на боці союзників воювало і відповідно загинуло більше українців, ніж французів, британців і американців разом узятих. Довпрокурорам і не тільки на мільйони доларів, про вілли в США родичів Умєрова, батьки, діти, дружина якого, брат з невісткою десь там у Флориді і, звісно, повертатися в Україну не будуть, бо у них там уже “бізнеса”, про нового “героя”, який постачав на фронт браковані снаряди, про мільйони і мільярди, вкрадені як не на будівництві оборонних споруд, так на виробництві дронів тощо. На руках усіх, хто вкрав хоч женко як член Республіканської комісії з встановлення і розслідування злочинів німецьких загарбників не міг не знати реальних втрат українців. 29 вересня 1945 р. він просить, “щоб не одібрала в.., – нього.., – доля сліз і плачу по п’ятнадцяти мільйонах смертей мого нещасного вимученого народу. Коли подумаю, що сталося й що робиться, скільки страждань, кривди, смерті, жорстокості нелюдської неземної, пекельних мук, нечуваної люті катувань, неправди, прихованих скорбот, лжи, заслання і розстрілів…Скільки нелюбові до народу і боязні його невсипущого духу! Боже мій… Я не знаю нічого страшнішого на світі”. Митець, якого лишили всіх посад у державних і громадських організаціях, заборонили повернутися в Україну, з болем і сумом спостерігаючи ейфорію й бравурну кампанію ідеалізації та прославляння ролі Сталіна і партійно-радянської влади у здобуті перемоги над ворогом, звинуватив режим у тому, що він завалив Німеччину трупами і залив її кров’ю своїх громадян. Довженко, спостерігаючи за найстрашнішою картиною мук, болю і страждань свого народу, під загрозою смерті, у творах й особливо щоденниках розкрив правду війни. Митець став в українській культурі ХХ ст. “найсокровеннішим, найглибиннішим виразником, речником усіх трагічних суперечностей буття українського народу, його історії”. Він сформулював концептуальну оцінку Другої світової війни, місце і роль у ній України, проблеми життя і смерті її народу: “На українських ланах і селах в огні і полум’ї рішається доля людства, рішається велетенська проблема світової гегемонії, рішається доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива…Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Вкраїні! Нема другої України. Нема!” Сьогодні, коли путінський рашистський режим 12-й рік веде загарбницьку війну проти України, захопив понад 20% її території і чинить геноцид українців та їх культури, прагне ліквідувати нашу державність, демократична Європа, зокрема, її провідні країни мають усвідомити і втілити свою історичну відповідальність за захист нашої держави і нації. Московщина, загарбавши Україну продовжить здійснення імперських проєктів колонізації і поневолення сусідніх народів. За поразкою України почнеться війна за антидемократичну перебудову правопорядку у Світі. гривню з військових замовлень, – кров Любомира і його побратимів. Тисяч наших бійців. Чуже горе, материнські сльози ще кожному мародеру відгукнуться. Карма не спить, вона вичікує моменту. У 2017 році, після сороковин по моїй мамі, я прийшла на виставку Марини в Українському домі. Пам’ятаю, як Марина мене втішала, обнімала. Це було так важливо. Мариночко, дорога, з відстані обнімаю тебе, розділяю твій біль і біль усієї вашої родини і нашої родини української. Втрата непоправна, жаль вселенський. Убивцям – горіть у пеклі! *** Редакція “Слова Просвіти” щиро співчуває героїні багатьох публікацій нашого тижневика, заслуженій діячці мистецтв Укра$ їни Марині Соченко у непоправно$ му горі – смерті сина Любомира.
Пам’ять · “Стань золотим пам’ятником на кривавих своїх просторах, стань гордим і безсмертним”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Він мав би жити

від удару міг би РЕБ. Де наш мільярд дронів-перехоплювачів, де РЕБи? Нещодавно ми з колегами і друзями замовили на виробництві і передали для групи ССО два переносних дрони, без яких хлопцям ніяк не обійтися. Чому у нас є 1,5 млрд грн на наступний рік для Єдиного марафону, а немає достатньої кількості зброї і засобів захисту для ЗСУ? Чому досі волонтери закуповують все необхідне для фронту – від А до Я, бо в постачанні армії дірки? У понеділок, 15 вересня, ми телефоном розмовляли з Мариною Соченко, вона сказала, що жене на СТО машину, куплену за власні кошти, аби передати підрозділу Любика. Не встигла. Наступного дня її старший син поповнив військо Небесне. Любомир і його молодший
Про-читання · “Дім – своєрідна точка відліку, той пункт, з якого виходять і куди повертаються”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Прихисток душі Василь Клічак. Дорога до Рудник. Вірші про найрідніше. – Київ: “Український письменник”, 2025. – 208 с.

Микола ДМИТРЕНКО, письменник, доктор філології, професор У сучасній українській поезії, надто за умов окупації частини наших земель московитами й кривавого збройного протистояння з державою-терористом, актуалізуються патріотичні мотиви, зображення героїчної боротьби воїнів світла й добра із силами зла, темряви. В цьому контексті набувають високої цінності й вірші про найрідніше: про батька-матір, рідне село, рідний край, Україну. Хтось пише про це з пафосом, бравим ритмом і дзвінкою римою; хтось висловлює інтимне точним, не гучним добірним словом. Василь Клічак не належить до поетів-трубадурів барабанно-публіцистичного штибу. Його манера письма, заявлена в перших збірках “Дощовий годинник” (1989), “Пелена” (2003), залишилася органічною – ліро-епічною розповіддю про наболіле, хіба що в книжках останніх десяти літ “Копана гора” (2017), “Сорочка Геракла” (2021) набула глибшого ліричного звучання, стала щемливішим прихистком душі. Це властиве й щойно опублікованій збірці “Дорога до Рудник”. Сповідальний біографізм, коли авторське мало не ототожнюється (або й ототожнюється) з ліричним героєм, – так можна означити суть віршувального доробку Василя Клічака. У юності, молодості від рідної хати багато доріг у світ, а додому – лише одна… Яка ця дорога чи стежка? Коли й навіщо людина повертається, щоб припасти до рідного джерела? Згадаймо крилаті слова: “І стежечка, де ми ходили, колючим терням заросла…” (Тарас Шевченко), “…Ота стежина в ріднім краї одним-одна біля воріт” (Андрій Малишко), “Дороги іншої не треба…” (Тарас Петриненко)… Поетове серце завше в дорозі… Назва книжки Василя Клічака “Дорога до Рудник” проста й філософська, водночас налаштовує на роздуми. Дорога до рідного дому… А що таке дім? Яке його значення й призначення? Дім (хата) як матеріальний об’єкт посідає особливе місце у світобудові: це той локус, що освоєний людиною, одухотворений, організований (упорядкований), гармонійний, самодостатній. Дім – це фіксований внутрішній простір, який протиставляється простору зовнішньому. Це символ достатку (“Дім – повна чаша”), сімейного благополуччя. Дім наділений різними функціями: утилітарною (практичною), магічною, обереговою, естетичною, статусно-майновою, етнічно-ідентифікаційною тощо. Він став мірилом культури людини, рівня її духовності, розуму й пам’яті, добра і зла, правди і кривди, альфою й омегою. Тут народжувались, проживали (“вікували”), вмирали. Поняття рідного дому передба- Тетяна ЧЕРЕП¦ПЕРОГАНИЧ, письменниця, журналістка У часи великих потрясінь література стає дзеркалом не лише суспільства, а й окремої людини. Роман Костянтина Климчука “Любов, війна та інші збочення” не залишить байдужим свого читача. У центрі уваги твору – не абстрактна історія війни, а людські долі, змінені нею назавжди. Головний герой Андрій – журналіст, який знає, що таке передова, не з репортажів колег, а з власних поїздок на схід. Його тексти правдиві, без прикрас. У своїй справі Андрій неабиякий професіонал. Та все-таки він не є героєм у традиційному розумінні. Адже має слабкості, нерідко губиться в почуттях і часто шукає “порятунок” в алкоголі. Проте саме ця “недосконалість” робить персонажа живим і впізнаваним. Сюжет роману набуває особливої динаміки, коли в житті Андрія з’являється Лада. У неї є чоловік Тимофій, шлюб з яким тримається більше на спільних родинних бізнесах, ніж на почуттях. Є й коханець, стосунки з яким давно перетворилися на своєрідну фінансову угоду, де гроші за втіхи платить вона. І раптом з’являється Андрій – людина, з якою розмови поступово переростають у глибокий діалог чає поняття його залишення, виходу поза межі освоєного простору – у поле, в ліс, у гори, у невідомість. Так матеріально зафіксоване, впорядковане, своє, стабільне, затишне, тепле, внутрішнє, відоме доторкалося до зовнішнього – безмежного, хаотичного, холодного, невідомого, чужого, ворожого. Тяжіння до рідного в традиційній культурі було тотальним, домінантним, саме тому категорія транзитності в народній свідомості завжди передбачала повернення до дому – профанного, тимчасового, земного чи в сакралізований вимір – до вічного (потойбічного: небесного, райського чи пекельного). Образ дороги логічно пов’язаний із концептом дому. Дім – своєрідна точка відліку, той пункт, з якого виходять і куди повертаються. Міф про вічне повернення передбачає і дім (народження, життя, смерть), і дорогу (життя, смерть), і повернення (життя, смерть – “вічний дім”). Фундаментальність дому як певного фіксованого і зрозумілого обмеженого простору протиставляється невідомості необмеженого, відкритого простору: дорога від рідного порогу йде за обрій, у світ (часто-густо: у світ заочі, у світи). Дорогою називають означений простір за певним напрямком переміщення – переходу, переїзду. Іноді дорога має відому довжину: від одного фіксованого об’єкта до іншого (від дому до лісу; від села до села); загалом же дорога невідома й безмежна (наявність останньої своєрідно метафоризується в уявлення дороги як долі, життєвого шляху, дороги на той світ тощо). Три образи – дім, дорога, доля – між собою органічно пов’язані, взаємозалежні: дім передбачає дорогу, дорога – долю. У народній свідомості ці категорії підносяться до висот ідеалу: нема щастя-долі без дому, без сім’ї, родини, рідного краю, Батьківщини. Для усвідомлення або набуття такого розуміння без образу дороги не обійтися: у дорозі шукають щастя-долі, стають героями, гартуються, здобувають волю і долю. Ліричний герой Клічакових віршів повертається дорогою до рідного села на Прикарпатті збагачений життєвим досвідом (“І виринають в пам’яті сліди / із початків життєвої орбіти…”). Рудники в його думках, у спогадах, у сновидіннях. Простими словами зображено те довкілля, що назавше залишило слід у нетлінній душі: Картина зрима – Рибниця біжить. І зморшки хвиль звучать безперебійно. А далі за горою ліс шумить… (“Рудники”) У селі рідний куток – Заріка. Дедалі частіше “відвідує згадка день-крізь-день про той кут Заріку. / Бачу, як там хитається кладка /Через Рибницю пінну й швидку”. Та не лише уявне повернення ліричного героя до рідного, де “ніхто не одягає на обличчя масок”, де “діляться насіннями квіток”, де “чуття родинності природне”, де живе пам’ять про відчайдушну боротьбу воїнів УПА й збереглися криївки... Поет описує реалії повернення за різних житейських обставин: під час студентських канікул (“Дивлюсь на тата – він працює тяжко. / Постійно в русі, нібито мурашка”); коли пішов “наївняк” на вибори – “манила мрія стати депутатом” від рідного краю, але зазнав поразки: До залізниці хлопці провели. Емоції із ними віддалялись… А мама цілий рік ніде не йшли Між люди. Не хотілося… Встидались… (“І ти пішов на вибори тоді”) А ще тоді, як відвідував рідну хату (“Рідний дім руйнується потроху”, “Я тиждень тому побував у рідній хаті і зазнав іще не пізнаних емоцій…”). У Рудниках, на рідному кутку Заріка, біля своєї хати відчувається справжнє місце сили, той енергетичний центр, що тримає людину на світі: Не треба тут звірятися на карті, Ітимеш, відчуватимеш тепло землі, яка єдина того варта, щоби по ній вело тебе й вело… (“Варшава”) Зворушливий, незабутній образ матері у багатьох віршах (зокрема, “Сповідь”, “Після похорону Тараса Мельничука”, “Згадуючи Дмитра Білоуса”, “А де твій, сину, чупер?” та ін.). Тривала туга за матір’ю, висловлена люблячим серцем сина, з літами не втихає. Поет немовби розмовляє з ненькою, довіряє їй сокровенне: “І все на серці не тане лід… / Без Вас я, мамо, тринадцять літ”. Автор знаходить такі образні констатації (порівняння, метафори), що проймають до глибини душі: “Без Вася, мамо, як на льоду”, “Згадав Вас тепло Василь Рябий. / Я просльозився, як прочитав. /І сам неначе сльозою став…”. Окрема поетова увага українській мові, рідному слову: …Наша українська мова Повносило має розквітати, Хоч би як гули в степах гармати. (“Слово”) У вірші “Суфікси” схвильовано-тривожно йдеться про “псування мови”, про “чужі суфікси”, коли аж “в’януть вуха”, як чути “Ванюша, Ксюша, Даша, а також / і Гріша, і Катюша, і Сірожа”. Звідси й імператив-прохання: Прошу тебе, земляче, не батож Словами тими сотворіння Божі. Бо мова наша – біле полотно. Його не можна влегковаж бруднити. Йому, тонкому, не усе одно, Які для вишиття беруться ниті… (“Суфікси”) Автор стверджує: “Слово – основне твоє знаряддя, /Порятунок твій від безпораддя”, “А без слова ти, немов без кисню”. У збірці вміщено чимало присвят рідним: мамі, татові, старшій сестрі Олесі, а також учителям, однокласникам, жителям села, чиї долі – своєрідний провідник, “маленька частка” авторової сутності й присутності. Вони, ці задокументовані герої книжки (пічник Танаско, вишивальниця Маруся, коваль Мафтей, будівельник В. Олексюк, скульптор Р. Петрук, учителі В. Стеф’юк, О. Слобідник, футболіст М. Колодкевич, троїсті музики Том’яки та інші), “ідуть через ріку”, “почерез мене убрід”, від чого з’являється відчуття вічності: “Я чую, ніби сам стаю рікою” (“Почерез мене убрід”). Такому самотворчому відчуттю віриш, тож логічно поет заявляє: “Душа знайшла багатоструння”. Це той скарб, що його здобуто в дорозі-долі. Нехай бринять ці струни й приструнки душі, відгукуються в серцях багатьох і стануть надійним прихистком світла, добра, любові. Особливо вражають сторінки про Ірпінь перших тижнів повномасштабного вторгнення. Тут роман стає документом часу, свідченням болю, відваги й втрат, правдою, яка болить. Окремі епізоди читаються як сповідь, яка закарбовує пам’ять про тих, хто опинився тоді в епіцентрі трагедії. Важливий аспект твору – його стиль. Костянтин Климчук пише динамічно, живо, з емоційною напругою. Це художня проза, близька до документалістики, в якій немає пафосу, але є чесність. Читач ніби занурюється у вир подій, подорожує разом із героями, відчуває їхні страхи, сумніви й маленькі радості. Назва роману “Любов, війна та інші збочення” є ключем до його розуміння. “Збочення” – це не лише про тілесне. Радше про моральне викривлення, яке війна оголює і робить очевидним. Герої постійно опиняються на роздоріжжі. Чесність чи вигода, кохання чи компроміс, дія чи байдужість… І саме ці внутрішні битви виявляються не менш драматичними, ніж вибухи й бої. Одним словом, книга про те, як війна вривається у приватне життя, як вона змінює любов, дружбу, роботу, і як кожен мусить дати собі відповідь на головне запитання: ким я є в цей історичний момент?
Про-читання · “Дім – своєрідна точка відліку, той пункт, з якого виходять і куди повертаються”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Коли правда болить… Любов, війна та інші збочення : роман / Костянтин Климчук. – Біла Церква: Час Змін Інформ, 2025. – 388 с.

двох, що заново відкривають для себе здатність відчувати, осмислювати власне життя, шукати правду в собі й довкола. Климчук тонко й переконливо показує, як навіть у стосунках, що виникли на межі моральних компромісів, може зародитися справжня близькість. І це справді вражає. Втім, сюжет не зводиться до інтимної драми. Війна в цій книжці не тло, а головний чинник змін. Вона висвітлює сутність персонажів. Тимофій, маючи військову спеціальність і звання офіцера, у вирішальний момент проявляється як зрадник і боягуз. Він лишає країну, аби врятувати себе. Натомість Андрій, якого вважали лише виконавцем чужої волі, постає справжньою опорою для інших. І для Тимофієвої Лади в тому числі. Бо рятує її від смерті саме він, а не законний чоловік. У романі багато тем, які болять сучасній Україні. Це й корупційні схеми, що роз’їдають систему зсередини, і байдужість чиновників, і контраст між показовим “героїзмом” та реальним подвигом. Климчук не уникає гострих кутів. Він свідомо говорить про те, що війна – це не лише боротьба з ворогом зовні, а й боротьба зі слабкістю, цинізмом та жадобою в тилу.
Цікаво знати “Шануймо українські книгозбірні!” · с. 9сторінка оригіналу ↗

Дбаймо про бібліотеки – цивілізаційні центри нації До Всеукраїнського дня бібліотек

Мирон ФЕДОРІВ, просвітянин Просвітяни пам’ятають, що найстародавніші бібліотеки України були засновані при церквах та монастирях стародавньої Русі. І найстародавнішою українською бібліотекою можемо вважати бібліотеку Ярослава Мудрого, що розташовувалася на території Софійського Собору в Києві. У “Повісті минулих літ” про неї згадується під 1037 роком. Тож цю дату, певно, і треба вважати датою створення першої бібліотеки на українських теренах. Нині ж ми хочемо розповісти про стародавні книгозбірні, які були створені в найстаріших освітніх закладах України. За ініціативи знаного магната, військового, політичного і культурного діяча Василя-Костянтина Острозького першою в Східній Європі на початку другої половини ХVI століття запрацювала Острозька слов’яно-греко-латинська академія і при ній в ті ж роки запрацювала бібліотека. Про можливості та потреби бібліотеки князь Острозький вже добре знав, бо саме він опікувався бібліотекою Дерманського монастиря. Тож поповнення книжкового фонду відбувалось цілеспрямовано та послідовно. Протягом короткого часу бібліотека налагодила зв’язки з друкарнями Вуковичів (Венеція), Святодухівського братства (Вільно), Києво- Печерської лаври (Київ), Тимофія Вербицького (Київ), Спиридона Соболя (Київ), Івана Федорова (Львів), Франциска Скорини (Прага), Федора і Гедеона Балабанів (Стрятин) та ін. Окрім книг, придбаних самим князем Острозьким, на стелажі книгозбірні лягли книги викладачів уславленої академії, серед яких “Ключ царства небесного” Герасима Смотрицького (1587), “Книжиця” Василія Суразького (1588), курси лекцій, матеріали з історії церкви, літописи, хроніки, полемічні твори, трактати богослужбового змісту, праці отців церкви тощо. До книгозбірні потрапляли і книги Острозької друкарні, серед яких “Новий Завіт і Псалтир”(1580), “Хронологія” Андрія Римші (1581), “Маргарит” Іоанна Златоустого (1595), “Опис на лист... отця Іпатія, Володимирського і Берестейського єпископа” Клірика Острозького (1598), “Апокрисис” Христофора Філалета (1597), “Читанка Божого слова”, “Буквар”, а також знана в усьому світі “Острозька Біблія” (1581). Взявши до рук дану Біблію, з передмови до книги ми можемо дізнатися про активні пошуки князем біблійних текстів на теренах колишньої Римської імперії, Німеччини, Кіпру та Греції. А отже, ще й іноземна література поповнювала книжковий фонд бібліотеки Острозької академії. Наукові твори та художня література чеською, польською, німецької та латиною доповнювали твори старослов’янською на книжкових полицях книгозбірні Загалом книжковий фонд бібліотеки наприкінці ХVI століття становив понад 3 тисячі книг. Як зазначає дослідник Юрій Коцюк: “Навіть частковий опис фондів бібліотеки Острозької академії засвідчує високий рівень освіти, яку одержували її вихованці”. Про бібліотеку академії писали її шанувальники не лише у листах до друзів, а й у віршованих творах. Для прикладу можна згадати, як у 1600 році придворний поет Симон Пекалід у своєму вірші писав, що в Острозі “славиться бібліотека – достойний плід спільної праці”. За припущеннями дослідників до книгозбірні потрапляли ще й твори письменників з Миляновецького літературно-перекладацького гуртка та учасників Острозького полемічного гуртка. Бібліотека мала попит серед студентства та викладацького складу академії. Проте після смерті Василя- Костянтина Острозького 1608 року його син Януш не бажав опікуватися академією та бібліотекою, що й призвело до остаточного занепаду установ. Книги з бібліотеки розбирали на особисті потреби спадкоємці князя. Викладачі та випускники вже зачиненої академії також не відмовились від цінного начиння книгозбірні. А деяка частина книжкового фонду потрапила до Дерманського та Дубенського монастирів. Після перерви у 350 років одночасно з відродженням 1994 року Острозької академії практично з нуля почала відроджуватись і книгозбірня академії. У стислі терміни комплекс переданих приміщень було відремонтовано та модернізовано. Перші підручники із навчальних дисциплін учбового закладу працівники бібліотеки позичали на тимчасове користування у загальноосвітніх школах Острога. Старший викладач Національного університету “Острозька академія”, кандидат психологічних наук Юрій Коцюк звертає увагу на те, що “суттєво покращився кількісний і якісний склад фондів завдяки надходженню книжок від Національної парламентської бібліотеки України (нині – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого), Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського, Науково-видавничої ради Національної академії наук України, Наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка та Наукової бібліотеки Львівського Національного університету імені Івана Франка.” Сьогодні Наукова бібліотека Національного університету “Острозька академія” — це сучасний автоматизований бібліотечно-інформаційний центр, що забезпечує доступ до фондів та електронних ресурсів. Книжковий фонд налічує понад 500 тис. книг і щороку поповнюється на 10 тисяч примірників. Функціонують дві читальні зали, одна з яких носить ім’я Володимири та Романа Василишиних — меценатів бібліотеки, а також зала абонементу імені Олени та Володимира Гайдуків. В Незалежній Україні бібліотека набула свого найвищого щаблю розвитку. Понад 410 років радує серце і душу українців Наукова бібліотека Львівського Національного університету імені Івана Франка, яка була створена 1608 року як навчальна книгозбірня при єзуїтському колегіумі. Загальний фонд бібліотеки на сьогодні налічує понад три мільйони видань 140 мовами та діалектами народів світу. Читачами уславленої бібліотеки були свого часу гетьман України Богдан Хмельницький, філософ і професор Тома Ельжановський, відомий медик, місіонер і ботанік Михайло Бойм, філософ Ян Ковальський та ін. Як наголошують історики: “До колекції бібліотеки входять численні унікальні видання й манускрипти. Зокрема у фондах бібліотеки є книжки з особистої бібліотеки французького кардинала Мазаріні, французького короля Людовіка XV, польського короля Сигизмунда ІІ, рукописи Івана Мазепи та найстаріший гербарій в Європі. Понад 115 тисяч стародруків (книги, випущені до 1825 р.), 1869 одиниць картографії (карти з 1511 до 1939 р.), серед яких у фонді найстарішою є карта Птолемея.” Сюди потрапили стародруки зі 147 ліквідованих монастирів Речі Посполитої, в тому ж числі зі Скита Манявського. Загалом книги та рукописи завозилися до книгозбірні з усієї Європи. Проте і ця книгозбірня, як і чимало інших українських бібліотек, пережила пограбування та великі пожежі. Так 1704 року бібліотека була пограбована шведами, а 1734 року її охопила нищівна пожежа. Та й після відродження 1784 року книгозбірні вже у 1848 році знову прийшлось пережити пожежу. Але попри всі негаразди, попри великі пожежі та великі війни книгозбірня залишається унікальною та однією з найбільших і найстародавніших бібліотек України з просторою читальною залою, оздобленою красивим орнаментом. Бібліотека Києво-Могилянської академії постала на Подолі на початку XVII століття. Документального підтвердження точної дати невідомо, проте відомо, що 1615 року була заснована Київська братська школа, з якої згодом постала й Академія. Певно в рік заснування школи була й заснована шкільна книгозбірня. Школа діяла при Київському Братському Богоявленському монастирі, що розташовувався неподалік міської ратуші на Подолі. Вивчення слов’яноруської, польської, грецької та латинської мов та і цілої низки предметів у братській школі, яка згодом стала академією, дозволяє нам зрозуміти, які саме книги мали бути у книгозбірні учбового закладу. Книги не лише дарувалися благодійниками та меценатами школи, а й закуплялися в друкарнях Києва та інших міст. Книги з київських друкарень Тимофія Вербицького, Спиридона Соболя та Києво-Печерської лаври складали основу книжкового фонду зазначеної бібліотеки. Інші ж книги, які були необхідні для якісного викладання затверджених предметів у школі, добиралися з друкарень інших міст, або ж бралися в кредит у інших учбових закладах. Книги митрополита Петра Могили та інших меценатів, викладачів і випускників колегіума допомагали книгозбирачам поповнювати бібліотеку на належному рівні. Скільки сумарно становив книжковий фонд бібліотеки на той час невідомо. Відомо, що бібліотека до 1741 року діяла в кількох корпусах учбового закладу. А лише після 1741 була перенесена до кам’яної споруди – трапезної церкви святих Бориса та Гліба, яка, до речі, теж була збудована на кошти Петра Могили. Також згідно документації достеменно відомо, що “після смерті митрополита Петра Могили 1747 року до бібліотеки закладу було передано 2 131 книгу, як і заповідав великий фундатор.” Згідно з Гадяцьким договором від 1659 року Києво-Могилянському колегіуму надавався статус університету з тими самими правами, як і Краківській академії (нині Ягелонський університет). Відповідно до затвердженого статусу у Києво-Могилянському колегіумі мала обов’язково діяти бібліотека. Станом на 1795 рік, після великої пожежі 1780 року, в універсальному за змістом фонді бібліотеки КМА нараховувалось вже 6272 книги. Окрім друкованої літератури в бібліотеці Києво-Могилянської академії зберігались рукописи курсів лекцій та рукописних творів викладачів академії, музичні твори та твори шкільної драми, що використовувалися у діяльності учбового закладу. Але, як зазначають дослідники: “Після реформи духовних шкіл Академію було ліквідовано, з 1817 р. у стінах КМА вже існувала Київська духовна семінарія, а з 1819 р. – Київська духовна академія, що стала спадкоємицею старої бібліотеки КМА”. Протягом ХІХ століття бібліотека Київської духовної академії активно нарощувала книжковий фонд і уже на початку ХХ століття книгофонд академії налічував “понад 150 тисяч томів та понад 800 рукописів. Закриття Академії на початку 1920 р. та соціальнополітичні події призвели до майже повного знищення книгозбірні”. В Незалежній Україні діяльність самої Києво-Могилянської академії та її бібліотеки було відроджено. Книжковий фонд наукової бібліотеки КМА на сьогодні вже становить понад мільйон друкованих та електронних видань. На сайті наукової бібліотеки НУКМА зазначається, що “Могилянська бібліотека сьогодні – це 14 читальних залів (612 робочих місць), 31 комп’ютерних робочих станцій у 6 підрозділах: Бакалаврська бібліотека Тетяни та Омеляна Антоновичів, Філологічна бібліотека, Бібліотека рідкісних та цінних видань, Американська бібліотека імені Віктора Китастого (документи з історії, науки, культури, літератури США), Меморіальні бібліотеки О. Пріцака та Дж. Мейса”. Понад 7 тисяч унікальних видань із майже 4 мільйонів томів книжкового фонду до послуг студентів Київського Національного університету імені Тараса Шевченка пропонує головна наукова бібліотека імені Михайла Максимовича. Книгозбірня була створена в рік заснування самого університету, 1834, а у 1994 році їй присвоєно ім’я першого ректора вишу. Бібліотека укомплектована науковою, навчальною, довідковою, методичною, періодичною та іншою літературою більше ніж 30 мовами світу. Серед стародруків до уваги читачів є твори, які написані давньоукраїнською, давньогрецькою, давньоєврейською та латиною. Окрім того в арсеналі рідкісних видань є наукові книги, які виходили друком у середньовічних Англії, Австрії, Бельгії, Італії, Португалії та Франції. Будівля книгозбірні збудована у стилі неокласицизму за проєктом архітекторів Василя Осьмака та Павла Альошина 1939 року поруч з усім відомим червоним корпусом університету Шевченка. Щороку фонди бібліотеки поповнюються на 35000-40000 томів. Почитати завжди знайдеться де. Щодня до послуг користувачів у бібліотеці працює 23 читальні зали. Шануймо українські книгозбірні! Дбаймо про подальший розвиток бібліотек України як цивілізаційних центрів української нації.
Витоки · “Варто закликати якнайуважніше читати літописи – енциклопедичні джерела Київської Русі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Мовні процеси в княжій Русі й українське походження московської мови

Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук “Російські” землі українських князівств і українська мова “російських” говірок: свідчення літописів, звуків та слів Насамперед варто закликати і професійних істориків, і популяризаторів, і аматорів, і всіх небайдужих до давньої історії та сучасної політики якнайуважніше читати літописи – енциклопедичні джерела Київської Русі. З них видно, що, наприклад, Муромо- Рязанське князівство (первісно – Муромське князівство) у 1127 році виділилося з Чернігівського князівства. Столицею став спершу Муром, потім Стара Рязань – центри фінно-угорських народів мурома й ерзя (Рязань від ерзянь). У сучасних рязанських говорах відзначено українське г, слова вышня, дежа (для тіста), дівер, діра, дюже, крыги “крижини”, люлька (дитяча), рогач, свекруха, чапля (технічний пристрій), форми можу, грудьми, коньми, слезьми. До складу Чернігівського князівства також належали Брянщина (Брянськ, давніше Дебрянськ від дебри “нетрі”, у билинах ліси Бринські, інші міста Стародуб – у XVII–XVIII ст. центр українського Стародубського полку, Вщиж, Рильськ, Корачів, Трубчевськ, давніше Трубчеськ), Курщина (Курськ), Калужчина (Козельськ), Білгородщина, Орловщина, Тульщина та ін. Окремі типові слова (у мовознавстві їх називають ізоглосами – “тотожними словами”) можуть виступати маркерами певних територій. Наприклад, або (Рязанщина, Курщина, Вороніжчина, Калужчина, Смоленщина, Донщина, на півночі Псковщина), аби (Рязанщина, Курщина, Вороніжчина, Орловщина, Калужчина, Донщина, Смоленщина, Кубань, на півночі Псковщина та ін.), га (Курщина, Вороніжчина), гавкать (Дін, Курщина, Орловщина, Смоленщина й навіть Тульщина), гай (Курщина, Орловщина, Бряншина, Смоленщина, Вороніжчина, Дін, на півночі Новгородчина), галушки (Рязанщина, Калужчина, Дін), гальмовать (Дін, Кубань, Курщина, Орловщина, Вороніжчина; семантично та територіально пов’язане гамовать), гаман, гаманец (Курщина, Орловщина, Вороніжчина, Дін і навіть район Терського козацтва), гарба (Курщина, Орловщина, Вороніжчина, Рязанщина, Дін, Кубань), гарбуз (Курщина, Орловщина, Брянщина, Смоленщина, Калужчина, Дін), гарно (Брянщина, Орловщина, Смоленщина, Калужчина, Рязанщина, також на Волзі), гать (Курщина, Вороніжчина, Калужчина, Смоленщина, Дін, на півночі Псковщина та ін.), гей (Курщина, Орловщина, Смоленщина, Кубань, на півночі – в пісні – Архангельщина), гепать, гепнуться (Курщина, Дін), гидкий, гидко (Брянщина, Смоленщина, Псковщина), гілка (Курщина, Орловщина, Дін, Кубань), гирло (Дін), гичка (Курщина, Орловщина, Брянщина), глек, глечик (Курщина, Орловщина, Брянщина, Вороніжчина, Смоленщина, Дін, Кубань, Волга), глузд (Курщина, Орловщина, Вороніжчина, Смоленщина), гнездечко (Орловщина, Смоленщина, Псковщина, Новгородчина), годовать (Курщина, Орловщина, Смоленщина, Калужчина, Дін, Волга), голка (Кубань), гомонеть, гомонить (Курщина, Орловщина, Вороніжчина, Смоленщина, Брянщина, Калужчина, Псковщина)… І цей перелік можна продовжувати майже безмежно! Так, у сучасних “російських” говорах легко бачимо словесні ознаки давніх українських князівств. (Джерело наведених слів – “Славарь русскіх народних говараф”). Виникає питання про Смоленщину, що до московитського геноциду була білоруською й пов’язаною з Полоцьком. Однак Смоленськ розташований на водному шляху з Києва до Новгорода, відомому з ІХ століття (літописна біографія Олега Віщого) й міг первісно бути українським (згадаймо українські риси Новгородчини). Не випадково “російські” говірки Курщини та Орловщини, належних до Чернігівського князівства (давньої Сіверської землі), мають так багато рис української мови: українське г, вимова ф як хв, відсутність оглушення в у ф в кінці слів, вимова ў (w) і навіть уй ув на місці в (праўда, унук, ув армію), приставне в (вокна, вулица, вутки), ствердіння м’яких губних (любов, голуп, сем), відсутність “дзекання” та “цекання” (свистячого призвуку м’яких д’ та т’), дієслівне закінчення (ть у 3-й особі однини та множини, дієслівні закінчення (ють (просють), (вши (приєхавши), давноминулий час із по( та попо( (позагризла, поповилєзли), займенники тобе, собе, йон, прикметникові закінчення (єго, (ого (а не (єво, (ово). Абсолютно очевидно, що це – українська мова: московитська окупація територій зовсім не означає “російськості” мови. Українська ґенеза “російських” діалектів: свідчення московитських публікацій У перебігу так званої “вільної дискусії з мовознавства” 1950 року (організованої кривавим очільником московських спецслужб Беріа, московізована форма Берія) на сторінках головного органу совєцької брехні газети “Правда” сам Сталін проголосив, що російська національна мова походить від курсько8орловського діалекту (тобто української мови!) – проти традиційної думки про інтеграційну роль московського діалекту. Джерелом такого несподіваного погляду вважають публікацію відомого українофоба Алєксєя Сабалефскава, котрий у публікації 1883 р. називав говір давніх сіверян предком “російських” говорів Чернігівщини, Курщини та Орловщини (численна критика – зокрема, Олександра Потебні й Агатангела Кримського). А в публікації 1897 р. Сабалєфскій заявив, що давньокиївський говір був найближчим до пізніших говорів Орловщини та Курщини (насправді українських!). Нарешті, у публікації 1905 р. він проголосив близькість давньокиївського говору до сіверського (знову8таки українського!). Алєксєй Шахматаф у відомій енциклопедії Брокгауза і Ефрона побачив у тодішніх (кінець ХІХ ст.) говорах Чернігівщини, Курщини та Орловщини давній сіверський говір. Ця трагікомедія нагадує спробу попередника Сабалєфскава Міхаіла Пагодіна “довести”, що до ординської навали Київщину заселяли “росіяни”, котрі пізніше переселилися на північний схід, а їхнє місце посіли українці з Галичини. Цю маячню одразу спростував Михайло Максимович, але примітним було визнання Пагодіним етномовних відмінностей українців і росіян уже в добу княжої Русі. Іншими словами, Курщина й Орловщина, належачи до Чернігівського князівства (Сіверщини), були територією поширення давньоукраїнської мови, численні риси якої, попри тривалу русифікацію, збереглися тут і донині. Так само слід розуміти брянські словесні паралелі до “Слова про Ігорів похід” – ідеться про входження Брянщини до тієї самої Чернігово8 Сіверщини, звідки походять головні герої знаменитої поеми. Цей зв’язок засвідчують і билини – витязь Ілля пов’язаний із Моровійськом (Морівськом) Чернігівщини, Корачевим та “лісами Бринськими” Брянщини, звідки він прямує до Києва. Подібну картину бачимо й на півночі княжої Русі: українські риси говірок Новгородчини та Псковщини, давньокиївські епічні пісні Олонеччини (Архангельщини). Так, в Онезькій групі говорів (навколо Онезького озера) бачимо губно-губне w в кінці складу та слова, м’яке ц’ (улиця), заміну ф на хв, звучання с худымы рукамы, наголос сосна, родовий відмінок прикметника синього, вказівні займенники тая, тую, дієслівні форми на зразок 2-ї особи даси, 3-ї особи однини пише, конструкції всю картошку съедено, у меня корову подоено, словоформи мати (іменник у називному відмінку) – матерь у знахідному відмінку, діра, мовнія, що (!), колди “коли”. Ці говори поділяють низку зазначених рис із лачськими говорами (навколо озера Лача, куди був засланий Данило Заточник), де також бачимо українську вимову ятя (біелой і навіть білой, звирь, ріка), а кіт нявгаєт. У 1852 р. було опубліковано діалектологічну статтю Владіміра Даля, де автор поділився досвідом укладання свого відомого словника говірок. У першому ж реченні він підкреслив окремішність української мови. Далі автор цитує думку (Н. Надєждіна, без зазначення праці) про українську мову уличів, тиверців, дулібів, сіверян, полян та білоруську деревлян, дреговичів, полочан, кривичів (це дві назви одного племені), в’ятичів, радимичів, підкреслюючи, зокрема, білоруськість Смоленщини. Сказано, що від білоруської мови “при злитті з чудськими племенами, далі на схід, утворилася російська мова”. Висновок Надєждіна – “російська мова походить від злиття української і білоруської”. Даль із цим не згодний, але далі показує значний український вплив на “російські” говірки багатьох територій. Також Даль схвально цитує діалектологічні позиції Михайла Максимовича, зокрема про українські риси Новгородщини. Відзначивши, що “Заліський край… безперечно весь населений був різною чуддю”, Даль акцентує увагу на тамтешніх назвах міст, перенесених із українського півдня. Найважливіша риса новгородського говору (Новгород, Псков, Олонець, Архангельськ, Вологда, Твер, частково Кострома, В’ятка, Перм) – і на місці ятя, як в українській мові (також спостережено в Тверській та Петербурзькій губерніях, по Ладозі, далі в Костромській та Нижегородській губерніях). Інші спільні з українською мовою риси – відсутність акання, вимова закінчень прикметників (ого, а не (ава, узаємозаміна у і в, заміна ф нах, що замість что. Припущено, що ільменські слов’яни прийшли в середині ІХ ст., відділившись від слов’ян дніпровських і принісши українські риси. Новгородський говір питоміший, ніж інші, де відбулося змішання з чудськими племенами, У новгородському говорі чуємо “немало українських слів” (пончохи, черевики, свитка, швец, почекать, чуть, даси, ослон). Українські слова наявні й у тверському говорі (трохи, досить, полиця, шкода, зробить, уперше, торба, толока, горілка, вжахнуться, знайти), у північному олонецькому (ледащий, худоба, робить, слухать, голосить), вологодському (годі, дядина, робить, хлюпать, смаковать, що, добродій, добре, зараз, притулиться), північному архангельському (гукать, капость, послухмяний, ручник), пермському (боклага, верещать, жменя, моторний, сдивоваться). Новгородські (тобто українські) риси виявлено в Єкатеринбурзі (вмисте, вітер, звірь, ділить). У в’ятському говорі наявний двозвук уо, як на Чернігівщині. На початку слів ять перейшов в і (їсть, їздить), усередині слів це явище рідше (повісил). У говорі Архангельської губернії “доволі багато українських слів” (робить, орать). У костромському говорі, близькому до новгородського, вимовляють -ського. Українські слова та риси наявні в рязанському наріччі (Рязань, Тула, Калуга, Орел, Курськ, Вороніж, Тамбов, Пенза, Саратов, Астрахань), а Трубчеськ узагалі “належить більше Україні”. “Куряни, очевидно, належать до якогось особливого племені… повіти Корочанський, Суджанський, Гайворонський населені майже одними українцями”. Українськомовних рис Курщини, як і Архангельщини, відзначено багато. На Вороніжчині “сильний вплив української мови помітний по всій губернії”. Особливі слова Тамбовщини (уполох, корец, косовица, вага, дрюк, игрец “правець”) – явно українські. Підкреслено українськість говорів степових губерній – Херсонської, Катеринославської, Таврійської, Бесарабської. Мешканці нижнього Дону – українці, як і кріпаки Війська Донського. Риси білорусько-смоленського наріччя відзначено в Чернігівській, Орловській, Калузькій, Тверській та особливо Псковській губерніях. Іншою бомбою – водночас під “російські” діалекти, “східнослов’янські мови”, “давньоруську народність” — стала книжка 1979 р. Г. Хабургаєва, що зазнав за неї нещадних цькувань. Основні положення цієї книжки різко суперечили царсько-більшовицькому офіціозу. Підкреслено, що мовні новотвори, що поширювались у ХІІ-ХІІІ ст. по всій території Русі (включно з Новгородчиною), не зачіпали Ростово- Суздальської землі, де пізніше виникло московське князівство. Водночас новотвори ростовосуздальських говорів не поширювалися на інші діалекти. Така відмінність показує, що мешканці Ростово-Суздальської землі (результат слов’янізації фінно-угорського племені меря) “становили відносно відособлену діалектноетнографічну спільність, що впродовж ХІІ–ХІІІ ст. залишалась обабіч від спільнодавньоруських мовних явищ” (с. 35-36). Названій області чужі ті мовні явища, що стали нормами української, білоруської мов та більшості російських територій, окрім московського діалекту. Ця територія опинилась обабіч від основного шляху культурного й економічного обміну (Київ – Смоленськ – Новгород). Билини про Іллю віддзеркалюють “факт периферійного становища північного сходу щодо Києва як центру культурного та політичного життя домонгольської Русі”. Спільність із ростово-суздальськими говорами виявляють тільки муромо-рязанські. “Цей район у ранній давньоруський період вимальовується як глухий лісовий край, що відділяв північний схід від основної території Давньої Русі” (с. 45-46), причому Муромо-Рязанщина – територія фінно-угорських племен ерзя і мурома. Таким чином, у домонгольській Русі протиставлено загальноруський ареал із центром у Києві і периферійний, що включав Ростово-Суздальську та Муромо- Рязанську землі (с. 65). Політичною основою такого протиставлення стала загарбницька щодо Києва діяльність Юрія Долгорукого і Андрія Боголюбського – як не парадоксально, сина і онука Володимира Мономаха. Києвоцентрична концепція іс8 торії княжої Русі зумовлює украї8 ноцентричну модель східно8 слов’янської діалектології. Московитська мова – спрощена (недозасвоєна) українська Однією з перших українських мовних рис стало українське г (спільне з білоруською мовою та “південноросійськими” говорами), яке свідчить про південне розташування – контакт із іранськими (скито8сарматськими) мовами. Злиття в українській мові давніх і й ы (спільне з південно8 слов’янськими мовами) також свідчить про південну територію. Логічно вважати всю територію поширення українського г протоукраїнською. Джерело “акання” (як і переходу а в о у праслов’янській мові) можна так само шукати в іранських мовах, де існує звук, проміжний між а і о (написання чойхона, Точикистон). Це не суперечить версії балтійського впливу на акання: слов’янські мови як такі могли виникнути внаслідок узаємодії балтійських (балто8тракійських, дуже близьких до праіндоєвропейської) з (індо)іранськими. У московитській мові відсутні такі збережені українською та білоруською мовами давні риси, яка) кличний відмінок (за винятком церковної лексики починаючи з Боже, де відчутний український вплив: і нині в московитській мові нормативна вимова слова Бог – із українським г!), б) перехід г, к, х у з, ц, с в давальному та місцевому відмінках, в) перехід г, к в ж, ч (укр. біжи, печи, моск. бєгі, пєкі). Українські та білоруські говори зберегли старовинні звукові зміни в називному відмінку двоїни (дві руці, дзве руце), чужі московитській мові. У московитській та білоруській мовах а) ц стверділо, в українській мові збережено м’яке; б) дзвінкі приголосні в кінці слова оглушуються, в українській збе-
Витоки · “Така сила любові, якою говорить поезія і за яку не завжди дякують”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

рігають дзвінкість; в) (ть вимовляється як (ць, тоді як українська мова зберігає давню, не змінену вимову. Найтиповіша риса південномосковитських говорів та білоруської мови – перехід ненаголошеного о в а (“акання”), чужий українській мові та невідомий у давній період. Граматичними особливостями, що протиставляють московитську мову українській та білоруській, є а) вживання у знахідному відмінку множини форми родового відмінка (пасті валоф), а не називного, як в українській та білоруській (пасти воли); б) уживання при числівниках 2, 3, 4 родового відмінка іменників (чи-тирі двара) замість називного (чотири двори); в) відмінювання числівників 5-20 і 30 в однині (пяті) замість множини (п’ятьох). Українська мова та південно-західні білоруські говори а) зберегли давню форму частини іменників у множині (укр. коні, білор. кане від коні), чужу московитській мові, б) використовують вокалізацію давнього кінцевого ъ (ідемо – відповідно до давнього закону врівноваження голосних і приголосних), в) зберегли давню форму від ять (несім(о), несіть(е)). У московитській та білоруській мовах а) зворотня частка (ся, (сь займає стабілізоване кінцеве положення – на відміну від української; б) утрачено форми давального відмінка (ови ((еви) – за винятком тих білоруських говорів, які близькі до українських. Чужі московитській мові а) українська форма множини на (ове (панове), збережена з давньоукраїнського періоду (дятлове у “Слові про Ігорів похід”) та б) давньоминулий час (ходив був), успадкований із давньоукраїнського періоду (носилъ єси у “Слові про Ігорів похід”) та збережений також західной південнослов’янськими мовами. Таким чином, українська мова зберігає низку давніх звукових та граматичних рис, відсутніх у московитській мові. Остання за цими ознаками виглядає явно простішою за українську, а спрощення мови є наслідком її засвоєння іншомовними носіями. (Порівняймо спрощення латинської мови на різних територіях із утворенням романських мов. Спрощеною порівняно з іншими слов’янськими є й болгарська мова – зміни відбувалися внаслідок слов’янізації місцевих тракійців. Навпаки, польська мова зберегла низку давніх рис починаючи з носових голосних завдяки незначній густині дослов’янського населення – зокрема, кельтів. А литовська мова має майже праіндоєвропейський вигляд, що підкреслювали ще в ХІХ ст., через рідкісність попередніх мешканців Балтії. Серед українських говорів архаїчні риси концентрують поліські – тут мовних контактів було значно менше, ніж на інших територіях). Це відповідає історичним відомостям про поширення мови з наддніпрянської Русі на південно-західне Залісся, заселене фінноугорськими племенами. Таким чином, реконструкція мовних процесів Київської Русі відповідно до територій тогочасних українських князів, дослідження діалектів та публікацій, порівняння рис української, московитської та інших слов’янських мов показує українськомовність княжої Русі не тільки в літературній, а й у народній мові та, відповідно, походження московитської мови шляхом недозасвоєння української.
Витоки · “Така сила любові, якою говорить поезія і за яку не завжди дякують”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Загадки язичницької України)Русі

Дмитро КОЛЯДЕНКО, президентський стипендіат 2025 року, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара Традиційне уявлення про Київську Русь, поширюване багатьма підручниками та популярними публікаціями, виявляється значною мірою спрощеним та однобоким. Визнання центральною подією історії княжої України- Руси державного запровадження християнства великим князем київським Володимиром (у язичництві – Красне Сонечко, у християнстві – святий рівноапостольний) та прийняття кирило-методіївської писемності разом із православною літературою нерідко призводить до акцентування уваги тільки на подіях після цього, а попередню язичницьку Русь залишають тільки фольклорно8легендарною. Але такої помилки не припускався навіть митрополит (!) Іларіон (відомий філолог Іван Огієнко) – автор фундаментальної монографії “Дохристиянські вірування українського народу”. Давньоукраїнське літописання в його відредагованому ченцями вигляді зорієнтоване на уславленні християнської просвітницької діяльності Володимира та його бабусі – блаженної Ольги. Натомість охрещення Аскольда з частиною його війська, а тим паче вірогідне охрещення Олега Віщого не вписувалися до цієї концепції. Але найдавніші київські церкви святого Миколи та святого Іллі засновані на честь небесних покровителів, відповідно, Аскольда (Аскольд – Микола) та Олега (Елігас – Еліас). З другого ж боку, навіть “Слово про Ігорів похід”, створене аж через два століття після державного запровадження християнства, містить численні звертання до язичництва – їх непорівнянно більше, ніж звертань до християнства. (Головним божеством “Слова”, попри атмосферу військового походу, виявився не Перун, а великий Хорс, чиє ім’я до чернецького редагування траплялось у тексті частіше, ніж у збереженій донині версії). А якщо врахувати реконструкцію в тексті ще низки імен дохристиянських богів, прибраних пізнішими редакторами, то поема виявляється цілковито язичницькою. І через те дуже дивно, що вона взагалі вціліла – творів із такою ідеологією ченці не мали би переписувати. хто справді активно пропагує українську книгу та захищає друковане слово: рецензенти, журналісти, видавці, бібліотекарі, працівники книготоргівлі, артисти й меценати з усієї України. Премія заснована 2000-го і цього року їй – 25. Цьогорічною лавреаткою премії імені Володимира Свідзінського стала відома харківська поетеса Ірина Мироненко за поетичні добірки у журналі “Київ”, зокрема, “Карантинний календар”, “Сторожеві секрети мальв”, “Місяцю лебедю” та інші. Премія заснована Лігою українських меценатів та журналом “Київ” у лютому 2000 року. Вручається за нові поезії, які стали взірцем глибинного ліризму в дусі традицій Володимира Свідзінського і помітним явищем сучасної україн- А язичництво виявляється непорівнянно більш високорозвиненим, ніж це можна побачити з літописів і тим паче пізніших дослідників. По-перше, це давньоукраїнські епічні пісні, реконструйовані давньоукраїнською мовою на основі літописів (описи походів, слави князям, плачі за князями). По-друге, язичницькі обрядові пісні – як календарні (веснянки, русальні тощо), так і некалендарні (зокрема, весільні). По-третє, чарівні казки, що містять колосальну інформацію про давньоукраїїнське язичництво. По-четверте, героїчні колядки та києворуські билини, що також піддаються реконструкції давньоукраїнською мовою. Нарешті, давньоукраїнська язичницька астрономія, що не тільки визначала календарні обряди, а й істотно впливала на символіку біографій язичницьких князів (так, літописні описи загибелі Олега Віщого й Ігоря Старого, помсти Ольги деревлянам значною мірою базуються на міфологічно осмислених астрономічних спостереженнях). Саме в межах такого високорозвиненого та різноманітного язичництва було культивовано давньоукраїнську ської поезії. Літературну премію імені Бориса Нечерди, засновану Лігою українських меценатів, редакцією журналу “Київ” та Одеською організацією НСПУ, присуджено Дмитрові Лазуткіну за поетичну збірку “Будемо жити вічно”. Серед лавреатів цієї премії в різні роки – Сергій Жадан, Іван Андрусяк, Ігор Павлюк, Валентина Давиденко, Анатолій Кичинський та інші відомі поети. Дмитро Лазуткін – український поет, журналіст, телевізійний продюсер, спортивний коментатор. Лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. З 2023 року проходив військову службу у складі 47 ОМБр “Маґура” і у 59 ОМПБр ЗС України. Речник Міністерства оборони України. Літературну премію імені усно8літературну мову, чільними репрезентантами якої виступали епос і словесний компонент обряду. Завдяки сучасним реконструкціям з’явилася можливість накреслити принаймні в загальних рисах відповідь на головне питання, що виникало при вивченні давньоукраїнського язичництва: чому язичницькі системи писемних текстів, билин та чарівних казок настільки відмінні? Виявилося, що це не так. До прикладу, Добриня, що перемагає в билині водного змія, – це той самий казковий герой-змієборець (чий сакральний символ – добръ домбръ “добрий дуб”, давню форму збережено у слові діброва). А допомога змії билинному Михайлові Потику в дерев’яному склепі-зрубі – це допомога казковому героєві баби Яги (ім’я означає “змія”), що мешкає в дерев’яній хатці на палях (за описом арабського мандрівника ібн Фадлана – місце поховання русів). Детальніше про ці та інші таємниці давньоукраїнського язичництва як високорозвиненої автохтонної духовної культури йтиметься у книжці “Язичництво українських казок”. Михайла Слабошпицького заснували НСПУ, її Черкаська обласна організація, родина Слабошпицьких з метою пошанування видатного письменника і громадського діяча Михайла Слабошпицького (1946–2021), популяризації його багатогранної творчої спадщини, утвердження високих мистецьких стандартів у національному письменстві і літературній критиці. Першим лавреатом був Михайло Пасічник. Минулого року було нагороджено Богдана Гориня. Премію встановлено в номінації художньо-біографічна/мемуарна проза. Цьогорічними лавреатами стали Сергій Куліда за книгу “Буча. Розстріляна весна. Хроніка перших днів війни” та Петро Шкраб’юк за повість-есе “Друга коронація”. Відзнакою журі премії було відзначено В’ячеслава Мусієнка за книгу “У пошуках сіна для коней і закоханих”. Щоденник під час війни”. У церемонії нагородження взяли участь президент Ліги українських меценатів Володимир Загорій, письменники та науковці Богдан Горинь, Теодозія Зарівна, Володимир Поліщук, Віктор Терен, Дмитро Чистяк, Елеонора Соловей. Модерували церемонію виконавчий директор Ліги українських меценатів Світлана Короненко і голова НСПУ Михайло Сидоржевський. За інформацією Національного музею літератури України
Витоки · “Така сила любові, якою говорить поезія і за яку не завжди дякують”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Преміювали!

У Національному музеї літератури України відбулося урочисте нагородження преміями імені Дмитра Нитченка, імені Володимира Свідзінського, імені Бориса Нечерди та імені Михайла Слабошпицького за 2025 рік. Премію імені Дмитра Нитченка, засновану Лігою українських меценатів і родиною Дмитра Нитченка (Австралія) здобула письменниця, громадська діячка Валентина Коваленко. Вона є авторкою поетичних та прозових книжок: “З любові”, “Перевесла істин”, “Приворот-зілля”, “Вишіптування мокшанської бешихи”, авторкою-укладачкою ряду антологій, зокрема “Антології творів письменників Черкащини про Тараса Шевченка”, “Шевченковий блокпост. Антологія воєнної лірики”. Написала ряд підручників та посібників для вчителів і школярів з літератури рідного краю. Ще одна лавреатка премії імені Дмитра Нитченка – письменниця, тележурналістка, громадська діячка, авторка тритомового роману про Марію Примаченко Людмила Лисенко. Також премією імені Дмитра Нитченка нагороджений Василь Шуляр, доктор педагогічних наук, професор, директор Миколаївського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Нагадаємо, засновники премії — Ліга українських меценатів та родина Дмитра Нитченка (Австралія). Серед її лавреатів ті,
Витоки · “Така сила любові, якою говорить поезія і за яку не завжди дякують”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Поезія захищає прозу від вогню

Михайло ЖАЙВОРОН Про деякі деталі цьогорічної ракетної атаки рашистів на видавництво “Український пріоритет” розповів мені його директор, письменник Володимир Шовкошитний на Книжковому форумі “Відсіч. Без бар’єрів” (Житомир, 21-22 вересня). На згарищі щойно народжених книг він щонайперше витягнув зі ще гарячого попелу дивом вцілілу книгу. Обпалену, але невпокорену, із символічною назвою “А сонце сходить щодня”. Це книга повістей та оповідань Людмили Когут про життя і любов, що опромінює своїм сонячним світлом людські душі. Саме сьогодні я дізнався, що ця книга відкривається моїм віршем “Ще мить тому усе було так просто”. Може, у тому щось є символічне і чудотворне: сторінка з поетичними рядками, либонь, прикрила собою, наче чарівний Фенікс, усю книгу від полум’я. Така сила любові, якою говорить поезія і за яку не завжди дякують. Її приймають і віддають…
Спадщина · “Хто прочитав його вірші, той уже ніколи не забуде, які вони глибокі і неординарні”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

телька ротмістрівського ліцею імені Героя України Євгена Лисенка, Іван Дубінін, який наразі проживає в Ліоні, ветеран російсько-української війни Анатолій Терещенко зі Сміли. Разом із ним на вшанування пам’яті Тодося Осьмачки з цього міста прибули і громадські активісти, члени літературного об’єднання “Тясмин”. Радісно було також почути дітей з Куцівки, які декламували твори свого славетного земляка.
Спадщина · “Хто прочитав його вірші, той уже ніколи не забуде, які вони глибокі і неординарні”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Сильний талантом живе в пам’яті

Валентина Коваленко і Таміла Чупак 16 травня виповнилося 130 років з дня народження видатного українського письменника Тодося Осьмачки (1895–1962). В той день у селі Куцівка, що на Черкащині, зібралися небайдужі не лише красного слова, а й України; ті, для кого його творчість є не просто чудовими глибокими віршами і прекрасними прозовими творами, а й уособленням тужливої, як сказав сам поет, України. І водночас – надихаючим згустком енергії та емоцій, який і народжує з українця патріота. За словами журналіста Олександра Вівчарика, який розповів про цю подію у виданні “Прочерк”, Тодося Осьмачку багато хто ставить на друге місце після Тараса Шевченка за силою таланту. “На жаль, він ще не став другим після творів нашого духовного Пророка на книжкових полицях своїх краян. Хочеться вірити, що це тимчасово, адже хто прочитав його вірші, той уже ніколи не забуде, які вони глибокі і неординарні”, — зазначає журналіст. Під час скромних урочистостей було відзначено лавреата Всеукраїнської літературної премії імені Тодося Осьмачки. Ним стала письменниця, композиторка і співачка з Кам’янки Таміла Чупак за збірку поезій “При Сутність”. Нагороджували її професор, завідувач кафедри української літератури Черкаського національного університету Володимир Поліщук і заступник голови Ротмістрівської об’єднаної територіальної громади Ігор Волошин. Пані Таміла читала свої прекрасні вірші. І не тільки вона. Власними поезіями присутніх порадували: відома українська поетка Валентина Коваленко, Іван Діхтяренко зі Шполянщини, його земляк Сергій Ткаченко, Валентина Колісник – вчи- На вшануванні пам’яті Тодося Осьмачки на батьківщині Інформацію про цю подію для широкого загалу по гарячих слідах поширила в соціальній мережі письменниця і громадський діяч Валентина Коваленко і тоді ж вона надіслала свою працю про Тодося Осьмачку. Відтак цей короткий спогад про те, як на Смілянщині шанують свого видатного краянина, розміщуємо як прелюдію до уривків з книги Валентини Коваленко. Фото з урочистостей надано Валентиною КОВАЛЕНКО віка на 12 років), розгалузилася по трьох дітях: двох синах – Іванові (1840 р. н.) та Трохимові (1843 р. н.) і дочці Парасці (1845 р. н.). Іван, у свою чергу, придбав сина Данила (1866 р. н.), який разом із Секлетою Іванівною Яременковою (1867 р. н.) дав життя Романові (1894 р. н.). Роман Данилович Осьмачка з Одаркою Григорівною дали життя у 1923 та 1924 роках синам Іванові і Яшкові. Другий Кіндратів син Михайло дав життя Зотикові (Созонтові). Якраз наймолодший із синів Кіндрата Осьмачки Юхим і є дідом нашого поета. Кіндрат Іванович Осьмачка прожив недовго – всього 55 років. Ще менше – його дружина Оксана: у ревізькому 1850-му вона вже не згадується. Небагато інформації знайдено про Тодосевого діда Юхима Кіндратовича. Серед метричних записів та сповідних розписів він зі своєю родиною значиться серед військових. Справді, після служби на Кавказі, майже сорокарічний Юхим привіз собі дружину-грузинку Тамару, молодшу на 14 років (1843 р. н.). Очевидно, що молода дівчина походила із однієї з народностей горців (можливо, і хеврусів, за версією внука Михайла Юхимовича, який взявся досліджувати генетичний код свого діда Михайла, рідного брата Тодосевого батька Степана) та мала іншу віру. Чоловіки-горці споконвіку боронили свою землю; жінки ж, як правило, побутували вдома із дітьми та старими. Надалі – гаряча кавказька “кров – не водиця” потужно озветься не тільки в Юхимовому синові Степанові, а і в наступних поколіннях Осьмачок. Заговорить вона і в запальному волелюбному характері, і в зовнішніх рисах поета Теодосія. Шкода, що прямих документальних свідчень про шлюб Юхима і Тамари ще не знайдено (ряд метричних книги знаходяться на реставрації). Якщо припустимо, що російсько-кавказька війна, за історичними даними, продовжувалася до 1860 року, то, можливо, Юхим і повернувся в Україну на початку 60-х. Маємо документальні свідчення, що восени, 5 жовтня (за ст. ст.) 1867 року, молоде подружжя ощасливилося появою на світ сина Йони (в метр. книзі – Іона). Цей запис про хрещення (можливо, свого первістка), знайдений в історичному державному архіві, свідчить, що Юхимова дружина Тамара прийняла християнську віру і священиком Марком Нечаєм була наречена Мотроною, а по батькові – Артемовою. На жаль, молоді батьки вже через три місяці (3 січня 1868 року) переживають свою болючу втрату:
Спадщина · “Хто прочитав його вірші, той уже ніколи не забуде, які вони глибокі і неординарні”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Із ярів родоводу Теодосія Осьмачки Уривки із книги “Русалко з Куцівських ярів”

Валентина КОВАЛЕНКО, письменниця, літературознавиця, кандидатка педагогічних наук Ташлицькі Осьмачки (батькова гілка роду) У життєтворчому спадку Тодося Осьмачки не знаходимо жодних спогадів про його дідів та бабів як по батьковій, так і по материній родовій гілці (а це таки серйозна основа для духовного заживку дітей, для пам’яті роду!). Очевидно, що майбутній митець не зазнав такого дарунку – пізнання мудрості від (за К. Юнгом) Великої Матері (баби) та Мудреця (діда) через їхню ранню смерть – ще до його появи на світ. Проте, перечитуючи поета, не перестаєш дивуватися його розкошуванню знаннями про народні уявлення та вірування, вкущені у його поезії і прозі. І тут постає природне риторичне запитання, яким, до речі, резюмувала свої спогади 1962 року про Тодося Осьмачку Людмила Коваленко: “Хтось мусів у дитинстві розповідати силу старовинниx казок малому Тодосеві, викликаючи у нього, може, страх, може, цікавість, але в усякому разі карбуючи ці образи народнього мітотворення в його уяві навіки?”. Напевне ж, у святошні дні від вічно запрацьованої матері та інколи присутнього вдома (зайнятого людськими проблемами) батька проблискували в дитячу свідомість оповідки про ту чи іншу родинну оказію... ...Можна уявити собі ту болючу духовну прогалину у вразливій поетовій душі, а, відтак – болюче переживання втрати тої старосвітської патріархальної України з її глибинними народними традиціями, яку заповзято “корчувала” совіцька влада. Саме в тих мудрецях міфологічне мислення поета учувало цілющу духовну цілість, ту гармонію з українським світом. Отож дене-де ув Осьмаччине жахливе тогочасся через творчість і прозирали ясноликі образи типу діда Магули Гатаяшки із “Плану до двору”. За Н. Зборовською, образ цього старого чоловіка виступає “символом ідеального минулого, символом національного феномену”. Навіть портрет цього кремезного богатиря нагадує славну козацьку минувшину: біла сорочка, червоні штани. Для головного героя повісті Івана Нерадька (прототипа автора твору) дід Магула є своєрідним “пророком, ясновидцем, з погляду великої часової дистанції, з погляду довіреного Бога. Через “старосвітську людину” подається пророча карта світу: у знаках дідового видіння Іван прочитує, майбутнє своєї нації і своє особисте життя. З кого ж почався Теодосій-поет? Хто його пращури? За переказами родичів та земляків, живу Ташлику Юхим Осьмачка, на землі своїх дідів-прадідів, які походили “із вільних козаків-характерників, що прийшли з Січі і осіли в цих краях”. Здібності того характерництва проявилися і в Юхимовому Степанові як відомому на всю Матусівську округу знахарові-ветеринарові, і в Степановій дочці Лукії, що знахарювала, вишіптуючи страхи та виливаючи переляки у малих дітей. А ще чоловіки-Осьмачки “були завзятими мисливцями”. Кажуть, що імовірно розгніздилися Осьмачки із ташлицького хутора Шмирківка (сьогодні – це на підйомі до сільської ради). Зі скупих даних про жителів села Ташлик ми таки можемо встановити родинні зв’язки, сумлінно прослідковуючи хронологію шлюбів, народжень і смертей людей із прізвищем “Осьмачка”, що, безумовно, були близькими чи далекими родичами. Саме в цих сімейних оказіях рідні сестри і брати, дядьки і тітки брали безпосередню участь, як “поручителі” (свідки) або “воспріємнікі” (хрещені). Ясна річ, інформація про родове коріння поглиблюється і розширюється більшою мірою по чоловічій лінії, тому часто пошук зупиняється на жінках, якщо відсутні відомості про шлюб, де зазначалося їхнє дівоче прізвище. Так, знайдено інформацію ще за 1811 “ревізький” рік по с. Ташлик про сім’ї чотирьох синів якогось Романа Осьмачки – Трохима (1763 – 1803); Никифора (1767 – ?), Кирила (1769 – ?) та Семена (1779 – ?). У найстаршого Трохима Романовича (на той час уже покійного) – два сини: Юхим (1795 р. н.) та Йосип (1801 р. н.); у Кирила Романовича та його дружини Наталії – три сини: Василь (1794 р. н.), Лука (1797 р. н.) та Іван (1801 р. н.); у Никифора Романовича та його дружини Марфи – дочки Горпина та Олена; у Семена Романовича та його дружини Макарії – син Іван (1808 р. н.) та дві дочки Параска і Марія. За переписом 19 квітня 1834 року селян-кріпаків поміщика-дворянина Юхима Березовського вище згадані Романові сини Кирило, Никифір та Семен зі своїми сім’ями значаться у 1818 році втікачами. Серед цього роду Осьмачок сини старшого Трохима Юхим та Йосип уже не значаться (може, втекли на той час із сім’ями своїх рідних дядьків, або ж перебували у війську). У цій же “Ревізькій казці” (1811 р.) серед родів Осьмачок знаходимо запис про “Івана Івановича, сина Осьмачки”, який помер у 90-річному віці в 1796 році, та про його сина, 31-річного Кіндрата (як видно, Кіндрат був пізньою дитиною в Івана Івановича: вікова різниця – 60 років! Це і є прадід і прапрадід нашого поета. Про родину Тодосевого прадіда Кіндрата Івановича Осьмачки (1781–1836) дізнаємося із перепису селян-кріпаків с. Ташлика за 1850 рік. У нього – восьмеро дітей: 5 синів (Корній8старший, 1818 р. н. Віктор Якович Лукій, чоловік Лукії Степанівни Осьмачки, та Степан Степанович Осьмачка (16 років); Корній-молодший, 1832 р. н. (2 роки, помер у 1839 в семирічному віці); Михайло, 1826 р. н. (8 років); Василь, 1828 р. н. (6 років); Юхим, 1830 р. н. (4 роки) і 3 дочки (Ірина, 1808 р. н. (26 років); Феодосія, 1827 р. н. (7 років) та Василина, 1832 р. н. (2 роки). Імовірно, що найстарші Кіндратові діти – Корній та Ірина – народилися від першої дружини; всі інші – від Ксенії (Оксани) (1796–1839), молодшої від нього на 15 років. У 22-річного Василя Кіндратовича на цей час є вже своя сім’я: дружина Олена Мусіївна (1824 р. н.), на 4 роки старша від чоловіка, та 1-річна донька Василина (Васса) (1849 р. н.). Ще парубкують у 1850 році Михайло (1826 р. н.) та Юхим (1829 р. н.). По смерті Кіндрата жили у його родині племінники (мабуть, сестрині діти) на прізвище Андрійченки: Тимофій, Никон та Григорій Пилиповичі. Перші два померли у 1824 та 1828 рр., а тридцятирічний Григорій у 1839 році значиться втікачем. Ташлицька родова гілка старшого Кіндратового сина Корнія з його дружиною Марією Харитонівною (старшою за чоло-
Спадщина · “Одні були веселі, охочі до музики й танців. Другі ж були працьовиті, поважні”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

хлопчик помирає від простуди. А вже рівно через рік (2 січня 1869 року) Бог їм послав ще одного сина – Степана, який і став батьком майбутнього поета. Окрім нього, надбали Юхим із Тамарою (Мотроною) ще двох дочок – Уляну (1871 р.н.) і Оксану (прибл. 1873 – 1875 рр.) та сина Михайла (1876 р.н.) – улюбленого дядька Тодося Осьмачки, про якого той не раз згадував і до якого горнувся всією своєю поетичною душею. Глибинна українська традиція називання дітей у честь батьків та дідів чітко прослідковується саме на цьому Осьмаччиному роді: так, дід Тодося, Юхим Осьмачка, мабуть, у честь своєї матері називає дочку Оксаною, а молодшого сина – у честь свого брата – Михайлом. Звернімо увагу: окрім старших братів, Михайло і Юхим, між якими різниця – чотири роки, ще парубкували у ревізькому 1850-му. Тож, напевне, у своїх стосунках вони були чи не найближчими. Лукії з куцівської Лукіївки (материна гілка роду) Буйно розтеклася кров Лукіїв від прапрапрадіда Тодосія Осьмачки Івана Лукія по, принаймні, трьох чоловічих родах – синів: Петра, Павла і Филона та дочці Анні. У Куцівці і досі є хутір Лукіївка. Усі родинні оказії (шлюб, народження і хрещення, смерть) провадилися у Свято-покровській церкві приходським священиком Андрієм Левицьким та дячком Герасимом Левицьким. Проіснувала в Куцівці ця церква з 1778 до 1822 року, надалі ж постав замість неї Храм Різдва Пресвятої Богородиці. За переказами, побудував його у селі граф Григорій Орлов – саме за проявлену доблесть козацького полку куцівчан в обороні своєї землі. Отож, за документальними свідченнями, Петро дав життя Лук’янові; Филон – Євсевію-старшому, Семенові-першому, Хомі, Євсевію-другому, Платону, Семенові-другому… І чи не найплодовитішим виявився Іванів Павло, який дав прізвище Лукій дев’яти синам: Йосипу, Олексію, Онуфрію, Павлу, Афанасію, Захарію, Федору, Іванові і Кирилові (прадідові Тодося), а також дочкам – Анні і Єфросинії… А вже Кирило Павлович із дружиною Іриною Іванівною народили синів – Івана (1836 р.н.) і Прокопія (1842 р.н.). Останній із Любов’ю Василівною (1840 р. н.) став батьком Ївзі, (1871 р. н., поетовій матері), та ще Степаниді, Марії, Лук’янові і Артемові. Маємо підстави вважати, що кров Тодося Осьмачки по материній лінії – саме по бабі Любові Василівні – має витоки із роду Коваленків. Так, на весіллі Тодосевих батьків Степана і Ївги свідками з боку нареченого (про що вже згадувалося) були Степанові дядьки: Іван Юхимович та Трохим Петрович Осьмачки, а з боку нареченої – Григорій Васильович Коваленко (рідний Ївжин дядько по матері) та Яків Платонович Лукій (двоюрідний дядько по батькові Прокопові Кириловичу). Знайдено і метричний запис за 1840 рік про народження у подружжя Коваленків – Василя Федоровича і Меланії Михайлівни – дочки Любові. Отже, наразі маємо інформацію ще й про діда Тодосія Осьмачки Василя та прадіда Федора по лінії Коваленків. Як відомо із джерел, “слабонароджений” син Прокопа та Любові Лукіїв – Артем (1884) прожив усього 3 тижні. Хрещеними батьками хлопчика (очевидно наймолодшого в родині) стали Никифір Іванович Реп’ях і Якова Лукія (Прокопового двоюрідного брата) дружина Уляна Гнатівна. Про згаданих дочок Степаниду та Марію інформація, на жаль, відсутня, хіба що натрапляємо на їхню участь у родинних святах як хрещених. Проте метричні дані більш розлогіше уявлення дають про сім’ю Ївжиного брата Лук’яна, якому, як і сестрі, довелося пережити не одну сімейну втрату. Так, Лук’ян Прокопович Лукій і його перша дружина Олена Созонтівна народили п’ятьох синів: Микиту (1893 р. н.), Никифора (орієнтовно 1894 – 1895 р.н.), Кирила (1901), Давида (1903), Леонтія (1906) та доньку Антонину (1899). “Слабонароджений” первісток Микита прожив усього 6 днів, двомісячна Антонина померла від золотухи; Кирило (очевидно, названий у честь свого діда Кирила) у дев’ятирічному Лукія Степанівна Осьмачка з хортом, приблизно 1912—1914 рр. віці помер від запалення легень; шестирічний Леонтій – від дифтерії. Імовірно, молодою пішла з життя і дружина Олена, бо із пізніших архівних даних видно, що у Лук’яна з другою дружиною – Оленою Григорівною – народилося дві дівчинки – Анастасія (1913) та Ананія (1915). Друге дитя прожило всього два місяці. Прикметно, що у тому ж 1915 році разом зі своїм батьком Лук’яном найстарший Никифір і його дружина Марфа Тимофіївна теж стали батьками свого первістка і назвали його у честь прадіда Кирила. Цікаво, що хрещеними маленькому Кирилові стали Василь Давидович Лукій і Лукія Степанівна Осьмачка, рідна Тодосева сестра і на той час іще дівка. Саме вона “повернула” собі дівоче прізвище матері Ївги, одружившись зі своїм братом у четвертих – Віктором Яковичем Лукієм, чий батько (Яків Платонович) був свідком на весіллі у Лукіїних батьків. Ясна річ, сімейна трагедія рідного брата (смерть 5-х дітей та дружини) не могла не відгукнутися у вразливій сестринській душі Ївги. Загадковою залишалася і смерть Ївжиного батька Прокопія. Так, метричний запис 14 квітня 1885 р. про “погребение” сорокадворічного “крестьянина-собственника” Прокопія Кириловича Лукія засвідчує, що покійний знайдений “в обрыве”. Очевидно і те, що відсутній запис у графі з датою смерті дає підстави думати про довгі пошуки родиною зниклого. Видно, тільки весняної пори, після розталих снігів, було виявлене тіло загиблого з невідомих причин Прокопія. Можна лише уявити: наскільки ж психологічно важко переживалася 14-літньою Ївгою трагічна смерть батька. Несподіваною стала знахідка для авторки цього дослідження: вивчаючи родовідне дерево Тодосія Осьмачки, я натрапила на запис про шлюб за 1884 рік макіївського селянина Степана Миколайовича Зайвого (22 р.) і куцівської селянки Марини Андріївни Лукій (19 р.), у яких свідками на вінчанні були двоюрідні брати батька нареченої Андрія Павловича – Прокопій Кирилович і Микола Афанасійович Лукії. Виявляється, свідком у мого прапрадіда по батьківській “макіївській гілці” Степана Зайвого і моєї прапрабаби Марини Лукій, був дід поета Теодосія Осьмачки! У цьому ж таки 1884 році Прокопій Кирилович значиться свідком на вінчанні у Михайла Леонтійовича Ященка та Ірини Харитонівни Вовк (це саме той Ященко, до якого неодноразово заходив Тодось “на бесіду” (див. спогади О. К. Шалапи “Убога душа” в кн.: Мошенський С. “Куцівський бурлака”). Напевне, це були останні запросини Прокопія на родинні свята родичів та земляків, бо вже наступного, 1885 року, його життя спиниться в кручі. Отже, поетового діда не стало ще за 11 літ до появи на світ його талановитого онука. Пережила свого чоловіка на 10 років Любов Василівна: померла у 52-річному віці (1894 р.) від раку. Їй також не поталанило зазнати радості з’яви на світ Ївжиної дитини, яка стане знаковою не тільки в українській, а і в світовій літературі. Однак, думається, що містичний страх дідового зникнення в урвищі не міг не передатися від матері через її розповіді ще з дитинства тонкій вразливій натурі Тодося. Цей страх, як зарубину, Осьмачка носив у собі все життя і, що досить показово, “виганяв” із себе у художні тексти – як виганяють застояну скотину на вільний простір, “на пашу”. Напевне, що далеко не випадково поетова життєтворчість пронизана символічним образом “кручі”, починаючи, зрозуміло, від першої, однойменно названої поетичної збірочки з десяти поезій, що з’явилася друком у 1922 році. Символи яру-кручі (Бенерина круча, Гайдамацький яр, Холодний яр, Перепеличчин яр, Нагаєвий яр тощо) розлого живопишуться письменником і в його ліро-епосі (як-от: поемі “Поет”), і в прозі: “Старший боярин” та, особливо ж, “План до двору” та “Ротонда душогубців”. “…І зійшли з рідного двору у сусідські села перебути поганий час” (Брати8сестри Теодосія Осьмачки) Серед дев’яти дітей Степана і Ївги Осьмачок Тодось, як уже відзначалося, народився третім. Оскільки ж Горпина і Лукія-перша померли ще будучи немовлятами, то народження хлопчика-первістка, продовжувача роду, очевидно, було своєрідним Божим благословенням, вистражданим і вимоленим молодими батьками. Напевно, і спорідненість душ та характерів Поета і його батька можна пояснити нерозривною пов’язаністю тією кревною первиною, духовно-психологічною родовою пуповиною аж до життєвих меж – одного й іншого. Чи були такі близькі стосунки у Степана Осьмачки і з його молодшими синами: Самійлом, Мартином, Степаном, Харитоном? Навряд чи. Осмислення художніх текстів Тодосія Осьмачки, спогадів про нього спонукає до думки, що Степан Осьмачка віддавав перевагу талановитому синові, з якого ніколи, навіть у найскладніші для рідної землі часи не убувало України..., який сміливо в очі імперським зайдам міг говорити відверті речі ...тоді, коли його інші діти “як попідгонилися вгору, то їх і порозгонив жах Московської диктатури по Україні у такі місця, яких стара мати і вимовити не вміла...”. І не просто “порозгонив”, а загнав у “совіцьке” стійло та ще й приборкав партквитками комуністичної партії. Із запису протоколу допиту Тодося Осьмачки від 15 лютого 1933 року про його братів і сестер читаємо: „...Окрім мене, були три сестри і чотири брати, з яких: сестра Ликера (в протоколі „Лукерья”) вийшла заміж за селянина того ж села Куцівки, який зараз працює зав. майстернею колгоспі, сам за професією водій: сестра Уляна заміжня, живе в с. Райгород к(олишньої) Черкаської округи, чоловік її парт(ійний) працівник. Один брат помер в 1920 році через хворобу на тиф у Червоній Армії. Брат Мартин працює в с. Райгород, член ком(уністичної) партії: брат Степан живе в с. Куцівка, навчається у вет(еринарній) школі в м. Сміла: брат Харитон займається сільським господарством, живе в батьковій садибі в с. Куцівка. Зараз я ні з ким з рідних зв ‘язку не маю”. До речі, щодо наймолодшого брата Харитона (в “Ротонді душогубців” — Мадеса), то в Тодося очевидно були підозри, що саме він, злигавшись із сільським “...Паркомом, з товаришем Маздигоном, батькові ліки запечатав… Що ж до своїх двох сестер – Лукії, яка була двома роками молодшою від Тодося, та наймолодшої в родині Уляни, то про них поет у розмовах і з Людмилою Коваленко та Марією Кейван згадував із теплою подячністю у найтяжчі для нього часи переховувань від повторного ув’язнення. Тоді вони “із справжніми сестринними серцями, укривали та годували його. Годувати зайвого рота... – значило відняти шматок хліба для себе та своїх дітей...”. То ж “без дрібки гіркоти” Осьмачка переповідав своїм заокеанським друзям про те, як “зраділи його сестри, коли однієї зими взяла його на харч якась удовиця...” і “що я їстиму не їхній, а її хліб”. А взагалі ж поет не любив говорити про своїх братів та сестер, тому скільки їх було у нього – ніхто достеменно не знав. Час від часу нагадував про свого вбитого брата (йдеться про Самійла), тож складалося враження, що він у Тодося був єдиний, а сестер – багато, з різними характерами. “Одні були веселі, охочі до музики й танців, – переповідає спогади Осьмачки “У самотній мандрівці до вічності” Марія Кейван, – любили гарно одягатися, завжди сміялися та дивилися в дзеркало. Другі ж були працьовиті, поважні, завжди пригнічені, не любили гарно одягатися, не ходили на танці...”. Очевидно, відчуваючи, що саме він є батьковою гордістю і надією, автор автобіографічної повісті демонструє вищість свого головного героя Івана перед іншими дітьми старого Овсія Бруса. Так, устами односельця Шелестіяна, який ревно захищає від комунівських наклепів чесного ветеринара, письменник дає оцінку його дітям, що вони, мовляв, “вдалися не в його”, і що вони – “це просто солома”, “ніхто ні до чого непридатний”, окрім найстаршого, який пішов “між люди” – “за писателя”. Ця його “вищість” над рідними братами-сестрами, очевидно, продиктована і їхньою безвольністю перед окупантом, і, певне, їхнім страхом через родинні зв’язки з “найнахабнішим поетом СРСР” (і в текстах, і в спогадах про поета натрапляємо на інформацію, коли рідні потерпають від “гостин” Тодося Осьмачки як найзапеклішого ворога радянської влади). “Хотів до Степана – згадує землячка поета, куцівчанка Ольга Шалапа, – там за ним стали стежити, а у брата четверо дітей... Прийшов до меншого брата Харитона – той його теж проганяє, щоб не накликати біди, бо в брата також діти. Став у сестри Лукії переховуватися – так за доносом односельців приїхала міліція, зробили обшук, забрали всі книги, все вверх ДНОМ перевернули. Цілий місяць був у районному суді під наглядом. Ось він і спить де прийдеться і їсть, що подадуть... Можна припустити, що це певною мірою “відчужувало” Поета від них, то ж він не особливо і переймався їхньою долею. Це зізнання проступає в його “Ротонді”, коли старий батько Брус зауважує, що “найстрашніше” для нього – це те, що син за три дні перебування в рідній господі жодного разу не запитав про своїх сестер-братів. Батька лякає синова чужість; він переймається тим, що приїжджому освіченому синові і він так само чужий, а, отже допомоги старому годі чекати від нього, які тих дітей, що не явилися на похорон матері. У дійсності ж, як згадують родичі поета, окрім Тодося, всі діти проводжали матір в останню дорогу до вічності. Отож, це скоріше, схоже на внутрішню сповідь “у текст” змученої терзаннями душі, на самовиправдання: мовляв, не тільки він, а й усі інші. Іван Брус визнає цю свою неувагу, байдужість до рідних, як і визнає любов і повагу до батька, глибокий жаль до рідної в самотині людини, яка перебуває “у такім самім стані” як і він – у “страшній смузі розпачливої духовної безпритульності”: “...І здригнув. І глянув убік на батька, що правив конякою.... Але все–таки батькова постать була зібгана недавніми переживаннями… Він сидів трошки нижче на траві, ніж син, та й ще до коняки лицем. І це його становище обумовляло до певної міри і синові враження від батька. Батько сидів і упирався ногами, взутими у чоботи, об крижівницю воза. Чоботи були припалі пилом, який перетворився в земляну кору. Картуз на батькові мав такий колір, як і його піджачок, і штани. А з-за коміра піджачка виднівся вузенькою чорно-червоною смужечкою вишитий комірець полотняної сорочки. Хто його вишивав?.. Чи мати, чи якась сестра, що не прийшла на материн похорон? Чи, може, ця сорочка була вишита ще тоді, коли його, Івана, ще й на світі не було?.. І, як зараз вдуматися, то чи він і сестри, і брати існують на світі для батька? Вони ж усі зараз для його, як розкидані цеглинки із зруйнованої економії...” Отож, цю зруйновану імперською росією українську “сімейну економію” Степана і Ївги Осьмачок спробуємо зібрати по цеглинці: дивись, розгадаємо секрети цього складного архітектурного стилю на ім’я “Осьмачка”. Далі буде.
Культура · “Ми сміємось, народжуємо красу від болю і пам’ятаємо своїх”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

актуальної п’єси”. Читали з командою, яка потім була задіяна у створенні вистави. Цей текст не відпускав і вже через місяць вирішили робити виставу. Дуже важливий кожен учасник нашої команди. Ніхто не залишив проєкт, усі пройшли цей шлях до кінця, це надзвичайно цінно. Хотів би виокремити Анастасію Сегеду, яка не тільки виконує роль Насті, а й є асистенткою режисера. Під кінець репетиційного процесу я захворів, івона доводила виставу. Можна сказати, що я побачив остаточний варіант уже на прем’єрі. Тетяна Смірнова (Психологиня) та Марія Краснощок (Руда) дуже точно попали в персонажів. Саме такими я їх і уявляв, коли читав п’єсу. Те саме можна сказати і про Максима Бурлаку (Військовий). Загалом у виставі немає чітких ролей, крім головної героїні. Приміром, Тетяна спершу директорка школи, а потім стає психологинею. Подібна ситуація і з іншими виконавцями. Я порівняв би це з Євангелієм, яке написане різними авторами. У виставі ніби йдеться про одну війну, але розповідається по-різному. Створюється об’ємна картинка війни, коли ми чуємо історію мами, історію доньки, історію героїні, історію військового. У нас прекрасна художниця Ірина Циба. За спеціальністю архітектор, і це її перша повноцінна фінансовій підтримці з міської програми надання стипендій для реалізації проєктів у галузі культури м. Черкаси. Цей проєкт не лише доповнив сучасне обличчя нашого міста, ай символізує силу української культури, яка живить наш дух навіть у час війни. А ще кінотеатр “Україна” прийняв освітній проєкт “Екран Іллєнка: спадщина митця”. Учні 8–11 класів переглянули культові стрічки Юрія Іллєнка — “Лісова пісня. Мавка”, “Вечір на Івана Купала”, “Легенда про княвистава. Ірина сучасно й точно визначила роботу з матеріалом, запропонувала ідеальне, як на мене, рішення. Воно чітко лягає саме на ці шари історії, які складаються в об’єм. Світло робив військовослужбовець Велемир Гориславець. До повномасштабної війни він працював у Харкові в театрі, що тепер носить ім’я Григорія Квітки- Основ’яненка. З перших днів пішов добровольцем на фронт. Нещодавно він написав свою першу п’єсу в рамках лабораторії Театру Ветеранів. Скоро вона буде представлена на одному з фестивалів. Він сам це пройшов, тому зміг дати правильне світло на події. Показуємо виставу на різних сценічних майданчиках, вже відбулося сім показів. Вистава щоразу змінюється, поступово дорослішає. Показ у Театрі ляльок став для мене особливим, тому що тут була моя мама. Я рідко бачу свою маму, бо вона зараз живе за кордоном… У Національній опереті України я розпочав роботу над виставою “22, або Шлях героя” за п’єсою Володимира Туки. Композитор Олександр Чорний, хореограф Ольга Семьошкіна, художник Богдан Поліщук. Вистава створюється за підтримки Українського культурного фонду. На середину жовтня запланована прем’єра. Після завершення вистави від( бувся благодійний аукціон, який провела представниця фонду Leleka Foundation Uk( raine Олександра Дмитренко. Серед розіграних лотів: збір( ка віршів Сергія Жадана “Ди( намо Харків”, підписана ав( тором спеціально для цього фонду; картина відомого ху( дожника Нікіти Тітова з благодійної серії “Птахи мрії”, яку Нікіта створив для підтримки благодійних і во( лонтерських організацій; уні( кальний прапор, а з ним і ок( люзійна наліпка, де застряг уламок дрона. Загалом на аукціоні зібрали 230 тисяч гривень. гиню Ольгу”. Молодь також мала змогу проявити власну творчість — створюючи постери та відеоролики. Цей проєкт реалізовано завдяки гранту Черкаського міського голови Анатолія Бондаренка для закладів загальної середньої освіти. Він став справжнім культурно-освітнім містком між поколіннями, об’єднавши школярів, учителів, громаду та культурні установи. За інформацією Центру черкаських медіа
Культура · “Ми сміємось, народжуємо красу від болю і пам’ятаємо своїх”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Про втрати і людяність

На сцені Київського академічного театру ляльок “Замок на горі” показали благодійну виставу “Баланс” за п’єсою ветеранки та бойової медикині Аліни Сарнацької. Виставу присвятили тим, хто рятує життя, – бойовим медикам на передовій. Організатори заходу – Leleka Foundation Ukraine та Театр Ветеранів. Усі кошти з події були спрямовані на підтримку бойових медиків у рамках збору “Гартовані”. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Юрія ВЕРЕСА – З початку повномасштабного вторгнення наш театр провів низку благодійних заходів, – розповів директор – художній керівник Київського академічного театру ляльок Ігор Гулий. – Серед них – “Святий Миколай, до нас у гості завітай” для дітей ВПО з Херсонщини разом із Каховською МВА, благодійний бал “Le reve” з фондом “IRON SHIELD OF UKRAINE”, “Твоя дитина – твоя Україна” разом з БО БФ “СЕЙВ КИЇВ” за підтримки БО “Secours Populaire” (Франція) та ГО “Петро і Мазепа” (Київ), концерт “Ше. Пісня: 210 хвилин із Шевченком” спільно з ГО “Шефест” та багато інших. Благодійна організація “Благодійний фонд Лелека-Україна” звернулася до нас із пропозицією показати на сцені театру виставу “Баланс” за п’єсою Аліни Сарнацької і провести благодійний аукціон на підтримку військових медиків. Ми вирішили спробувати. Наш театр взяв на себе всі організаційні та технічні моменти. Також з нашого боку була інформаційна підтримка, передовсім у соціальних мережах. Тобто здійснювали адміністрування всього заходу. Вважаю, що такі проєкти дуже важливі для підтримки наших воїнів. Цього разу це закупівля медичного обладнання для порятунку життів. Якщо у нас є можливість допомогти, я завжди “за”. Захід відбувся на високому професійному рівні. Показали хорошу виставу, яка здатна достукатися до багатьох, розкрити важливу проблематику. Виставу створив молодий режисер Микита Поляков. Це правильна соціальна історія, яка повинна доноситися до глядачів. Плюс вже згаданий аукціон. Все вийшло круто! Ми згодні повторювати цей досвід. Постійно спілкуємося з різними громадськими організаціями, які працюють переважно з дітьми. Вже заплановано кілька нових цікавих проєктів. Надаємо безкоштовні квитки на вистави для соціально незахищених верств населення, а також дітей військовослужбовців, самих воїнів, їхніх дружин, батьків. У театрі триває робота над виставою “Лісова пісня”. Ставить її Олег Петрович Мосійчук – режисер із великим досвідом, народний артист України, головний режисер Тернопільського академічного обласного драматичного театру імені Тараса Шевченка, справжній професіонал своєї справи. Для декого з акторів він навіть дописав нові ролі, яких спершу не було в інсценізації. Очікуємо прем’єру 4 жовтня і радо всіх запрошуємо. Що таке “Баланс”? Це наша реальність, яку банять соцмережі. Це історія, яка сміється крізь сльози і мовчить голосніше за крик. Жива, відверта, іронічна, з чорним гумором і документальними сценами. Ми сміємось, народжуємо красу від болю і пам’ятаємо своїх. Це історія про тих, хто не повернувся, і про тих, хто тепер тікає від спогадів. – Я писала завжди, – пригадує Аліна Сарнацька, драматургиня, авторка п’єси “Баланс”. – А коли була на фронті, то писала дуже багато з метою збору коштів на свій підрозділ – 207-й окремий батальйон 241-ї бригади. Після повернення до Києва я вступила на навчальний курс “Школа ветеранів”. Це школа драматургів. Власне, для мене сенс був не в драматургії, а в художньому письмі. Під керівництвом відомого українського драматурга Максима Курочкіна почала писати для театру. А привела мене в цю історію театральна діячка Ольга Мурашко, що змусила вступити до школи, бо вважала, що я можу стати хорошою драматургинею. П’єсу “Баланс” написала влітку минулого року. Це була моя перша п’єса, створена в рамках “Школи драматургів”. Вона виграла в кількох драматургічних конкурсах. Загалом за рік я перемогла в драматургічних конкурсах “Липневий мед 2024”, “Тиждень актуальної п’єси 2024” та “Драма.ua 2025”. Мала дві відзнаки на фестивалі “ATYPOWO” у Вроцлаві, стала фіналісткою Aurora Drama Award 2025; стипендіаткою Вільно\VILNO та Jean-Jacques-Rousseau Fellow- ship від Die Akademie Schloss Solitude. Читки “Балансу” відбулися в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка та в Полтаві, нові читки заплановані у Львівському театрі імені Лесі Українки, а також у Харкові. Вистава за цією п’єсою, яку цього разу показали на сцені Київського академічного театру ляльок, протягом трьох місяців іде у Театрі драматургів (Київ). Також у цьому театрі рік іде вистава за моєю другою п’єсою “Військова мама”. Інколи я буваю на репетиціях, коли ставлять вистави за моїми п’єсами, але частіше лише на першій і останній. Я не беру участі в підготовці вистав, але обираю серед заявок режисерів для їхніх постановок. Цього разу невипадково обрала Микиту Полякова – він давно хотів поставити “Баланс”. Микита чудово розуміє текст п’єси, можливо, навіть краще, ніж я. Вважає, що в одній п’єсі є всі складові війни, і це йому подобається. Для мене це дуже важливо. Вже маю домовленість з одним із київських театрів про постановку ще однієї своєї п’єси. А у Львівському театрі Лесі Українки анонсована вистава за п’єсою про дружин, які чекають військовослужбовців. – П’єса Аліни Сарнацької “Баланс” зачепила мене чесністю, відкритістю, щирістю, – продовжив розмову Микита Поляков, режисер-постановник. – Це надзвичайно важливий твір, бо він допомагає зблизити цивільних і військових. Спершу була читка в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка в межах фестивалю “Тиждень
Культура · “Ми сміємось, народжуємо красу від болю і пам’ятаємо своїх”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Кіно і нація

У бібліотеці “Джерело” ЦБС “Свічадо” Святошинського району Києва відбулося засідання клубу шанувальників українського кіно. Кінорежисер Дмитро Ломачук розповів про життя і творчість актора, режисера, сценариста, легенди українського кіно – Івана Миколайчука, з яким був особисто знайомий. Також відбулася прем’єра документального фільму “Нація рабів” режисера Дмитра Ломачука. Автор ідеї і сценарію – голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан. Щиро дякуємо завідувачці бібліотеки “Джерело” Тетяні Кравченко за організацію і проведення заходу. Тетяна НЕГРІЙ, заслужена артистка України
Культура · “Ми сміємось, народжуємо красу від болю і пам’ятаємо своїх”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Іллєнко в Черкасах

Відкрили унікальний скульптурний горельєф за мотивами творчості Юрія Іллєнка. Фасад кінотеатру “Україна” прикрасив перший у місті горельєф такого формату, який створив талановитий черкаський митець Владислав Димйон, повідомила заступниця міського голови Черкас Анастасія Чубіна. Поява ж цього витвору мистецтва стала можливою завдяки
Арт"калейдоскоп · “Мистецтво живе: воно не тільки на стінах, а й на людях”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

щирим і пронизливим. Єдине, що хотілося б, щоб в кінці зловмисники були покарані. Але усе, як в житті. Особлива подяка автору твору – за сміливість торкнутись такої складної, болісної й надзвичайно актуальної теми”. Інстаграм-блогерка Марина Кузьміна: “…відбулася прем’єра інсценізації книги “Self-Harm. Самопошкодження” у форматі психологічної драми-детективу у київському театрі “Вільні” під назвою “Сам… Один…” на непросту гостросоціальну тему. У центрі дійства – висвітлення небезпеки пасток, в які можуть потрапити підлітки у соцмережах. Тут про вразливість у моменти самотності, про розпач ігоре батьків, про важливість упіймати потрібний момент, щоб встигнути допомогти, про небайдужість. Велика подяка всім, хто працював над створенням цього проєкту”. Актриса Анна Головата: “Вітаю всю команду вистави “Сам… Один…” театру “Вільні” з прем’єрою інсценізації книги Ярослава Карпця. Щиро дякую за глибоку та емоційну постановку, яка залишає по собі багато роздумів. Ви торкнулися надзвичайно важливої та болючої теми – впливу небезпечних “ігор”, що можуть коштувати життя. Було боляче дивитися, але саме в цьому сила вистави. Вона не дозволяє відвернутися, а змушує подивитися в саму суть. Окрема подяка всім акторам за щирість і повну віддачу на сцені, а також режисерці Олександрі Кісілевській за таку глибоку й важливу роботу. Щиро вдячна за цей сильний досвід”. Cвітлана Кривошеєва: “Тиша перед бурею”. Київ задихався у літньому спекотному спокої, ко( ли 2 серпня несподівано принес( ло подих осені. Небо над містом редає набуті знання і вміння новим поколінням українців, викладаючи в Київській дитячій академії мистецтв ім. М. Чемберджі декоративно-прикладне мистецтво та живопис. Зі слів колег, які прийшли з вихованцями привітати її з відкриттям виставки й підготували цілий концерт-подарунок, це справжнє подвижництво. Адже художниця працює з наймолодшими, розвиваючи в дітках художнє бачення, смак, навчаючи їх технік і, безумовно, прищеплюючи любов до українських традицій, до рідної землі, пробуджуючи бажання пізнавати й вивчати своє коріння. Усіх зачарував вихованець театральної секції Едуард Порядченко, який зірвав овації виконанням легендарного “Ярмарка” Остапа Вишні. Тож наше мистецтво не загубилося у вирі сучасності – воно продовжується в талановитій молоді, котра повисло низько, ніби прагнуло зазирнути у вікна театру “Віль( ні”. А там – за щільною завісою чорного оксамиту – щось народ( жувалося. Не просто вистава. Сповідь. Вибух. Протест. П’єса Ярослава Карпця “Сам… Один…” – інсценізація його ро( ману – готувалася мовчки, без гучного піару. Театр вирішив: хай говорить тиша. Вона скаже біль( ше за тисячу афіш. Глядачі почали сходитись за годину до початку. Серед них – студенти, ветерани, літні кияни, молоді пари, інтелігенція. Всі такі різні – але щось об’єднувало їх у цьому просторі. Можливо, це була потреба побачити когось – вільного, зраненого, чесного – на сцені. У залі світло згасло. Сцена. Актори. Вони – в різному одязі. З декорацій – хребет риби. І світло, яке змінює форму й емоцію. Монолог актора слідчого – не текст, а потік свідомості. Він говорить до себе. До тіла. До матері. До країни. Він – як дзеркало, в яке боляче дивитися, але неможливо відвести погляд. “Ти кажеш, що це – слабкість. А я кажу – це мій спосіб кричати, коли мені не можна кричати вголос…” Слова кожного актора сипалися, як скалки. Глядачі здригались, коли актори різко зупинявся посеред речення. А потім – тиша. Тиша, яка кричить. Фінал. Коли світло погасло, ніхто не зрушив з місця. Мовчання тривало довше, ніж сам фінал. Люди підвелися, аплодували. Вони просто дивилися в темряву, шукаючи відповіді. І тільки тоді, коли актори постали перед глядачами під лампами, освітлені глядачі почали обіймати акторів та вітати автора п’єси Ярослава Карпця. Вистава “Сам… Один…” – це акт хоробрості. І глядача, і акторів, і самого театру. ширитиме його світом. Виставка готувалася три роки. На ній представлені не лише вишивка й орнаменти: є ще серія робіт “Фантастичні тварини” у жанрі наївного мистецтва (одним із найяскравіших представників якого була Марія Примаченко, чий музей в Іванкові на Київщині знищили окупанти в перші дні повномасштабної війни), а також великоформатна картина “Лукаш та Мавка” за мотивами “Лісової пісні” Лесі Українки. Тож тут підсумок останніх п’яти творчих років – напружених та буремних для всієї країни. Попри це зала квітла барвами, змушуючи усміхатися, згадувати світлі моменти та мріяти про мирну Україну. Тож ми мусимо не втрачати віру в це, аби вистояти й відбудувати потужну державу, яка йде вперед, черпаючи сили від свого глибокого і міцного коріння.
Арт"калейдоскоп · “Мистецтво живе: воно не тільки на стінах, а й на людях”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Тиша перед бурею Прем’єра спектаклю про селфгарм у театрі “Вільні”

Мартин СТРАШКО Фото з архіву театру У Києві представили спектакль “Сам… Один…”. Це інсценізація книги українського автора Ярослава Карпця, який уперше в сучасній художній літературі написав про явище селфгарму. Прочитавши книжку, українська режисерка побачила тут потенціал для постановки на сцені. Після прочитання п’єси, актори спільно з режисеркою взялися ставити її на Великій Васильківській, 67/7. Про підлітків, проблему, яку не можна вирішити однією виставою, перспективу цієї постановки говоримо з режисеркою й керівницею театру “Вільні” Олексан8 дрою Кісілевською. Це перша співпраця театру з живим драматургом, на яку вже відреагували і Антоній КОЛЯДА Фото Анатолія КІЗЛОВА На відкритті заходу в київській галереї “Митець” Національної спілки художників України очі милували гості, котрі, не змовляючись, вбралися у вишиванки. Як влучно відзначив голова секції художників театру, кіно й телебачення Київської організації НСХУ Віктор Бариба, це свідчення того, що мистецтво живе: воно не тільки на стінах, ай на людях. Споглядаючи ошатні строї, представлені в експозиції, мимоволі уявляєш себе в селі на празник, коли кожна родина красується взорами, покладеними на полотно дбайливими руками дівчат, матерів, бабусь, що берегли та примножували отримані у спадок вміння і традиції, не пориваючи коріння роду, що живить покоління українців, аби міцніла та пишніла крона, мужньо протистоячи вітрам історії, котрі не раз силкувалися звіяти нас із землі. Тут зосереджена кропітка праця з вивчення вишивки та її творчого осмислення за головним принципом: не ламати традицію (як нині популярно – забагато вишивки, хаотичне поєднання кольорів та орнаментів без етнографічного підґрунтя тощо), а додавати часточку себе. “Мої роботи стримані й водночас яскраві”, – коментує пані Людмила. На стінах зразки орнаментів для чоловічих та жіночих сорочок із кожної області – квітнуть червоними, чорними, синіми та жовтими барвами. У кожному з них символи, які уособлювали вірування та бажання наших предків, глядачі, й фахова театральна спільнота. – Як до вас особис8 то дотична тема підліт8 ків і дітей? – У мене троє дітей, двоє з них – підлітки. Я намагаюсь виховувати їх так, щоб ми могли про все говорити, але я не можу вберегти їх від усього зла в цьому світі. Цю постановку мають побачити і батьки, і діти, бо перший крок, щоб попередити загрозу, – чути наших дітей і спілкуватися з ними. Якщо діти будуть нам довіряти, то є шанс, що прийдуть до нас з будь-якою проблемою – Чи до знайомства з книгою “Селфгарм” ви були знайомі з цим явищем? – Так. Моя мама працює в школі, тому ці теми ми з нею обговорюємо постійно, щоб розуміти тенденції і впливи на дітей у нашому місті. – Вистава “Сам... Один...” – це перший досвід співпраці з дра8 матургом8сучасником. Чому теат8 ри не бажають працювати з сучас8 ними митцями? – Бо для драматурга його книга, як дитина, вони важко сприймають будь-які втручання чи дії. Це як дивитись збоку, як вчитель виховує твою дитину, чи кричить на неї. Для роботи з будь-яким матеріалом, треба мати холодний розум і нічого особистого, щоб максимально об’єктивно опрацьовувати матеріал. – Щоб інсценізувати книгу “Селфгарм”, ви прочитали її 20 разів. Що найбільше вразило? – Безнадія і байдужість. Дуже хотілось саме в постановці дати цим дітям трохи сподівань і надії на допомогу дорослих. – Як добирали акторів? – За типажами. Дуже важливо було, щоб актори змогли прожити і передати біль ситуації. – Як знайшли режисерське рі8 шення для створення психологіч8 ної драми8детективу? – Всі персонажі, ніби перебувають на дні, намагаючись випливти і схопити повітря, аналогія з китами в книзі яскраво описана, тому в пошуку рішення постановки і народилась ідея детективу. – Чи може вистава викорінити явище селфгарму в Україні? – Ні, але може пронизати і дорослих і підлітків темами, які актуальні та показати, що проблема справді існує. – Яка перспектива цієї вистави у театрі “Вільні”? – Вистава вже є в нашому репертуарі, але хотілось би, щоб більшість шкіл України її побачили, тому в планах показати її за рік хоча б у школах столиці. Після вистави ми зібрали відгуки глядачів про неї. Учасниця літературного клубу Тетяна Онашко: “Дуже сподобалась вистава. Молодці всі”. Графічна дизайнерка, ілюстраторка Людмила Коротич: “Сюжет щемливий і болісно правдивий. Гра акторів – надзвичайно переконлива: кожна емоція, кожне слово, кожен жест – все було
Арт"калейдоскоп · “Мистецтво живе: воно не тільки на стінах, а й на людях”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Лиш коріння надає нам силу

Нашого цвіту по всьому світу – історія неодноразово виганяла українців з дому й продовжує безжально робити це нині. Та де б не були, ми залишаємося одним народом, і пов’язує нас та вирізняє з-поміж інших багата культурна спадщина. Її вивченню й осмисленню присвячена виставка “Українська вишивка – код та оберіг нації” художниці Людмили Кубай. чиє життя було нерозривно пов’язане з природою. Так, хвиляста лінія – це вода, основа життя; трикутник, ромб і квадрат – зоране поле; безконечник – вічний плин буття. Адже в орнаментах, як наголосив художник-ювелір Володимир Балибердін, свідомо чи підсвідомо зашифроване буття України – різної, цікавої, простір для вивчання якої неосяжний. Бо саме за вишивкою, за строями можна багато дізнатися – і походження людини, і її світогляд, і традиції її краю. Як влучно наголосив художник і люблячий чоловік Василь Кубай, це ще й символічне об’єднання наших теренів, пошарпаних війною. Мисткиня родом зі Львівщини, і свій творчий та професійний шлях починала на Буковині – у Вижницькому училищі прикладного мистецтва, де вивчала художню вишивку. Поштовхом до реалізації себе у традиційному ремеслі, яке поєднує українців крізь покоління, стала повномасштабна війна. “Вишивка мене врятувала”, – говорить Людмила Василівна. Коли вирішили евакуюватися з буремного Києва, на який сунули колони окупантів, прихопила з собою заготовку вишиванки та нитки. “Коли вишиваєш, то відволікаєшся від поганого і закладаєш у роботу сподівання на добро, мир”, – згадує ті часи художниця. Відтак почала втілювати свою давню мрію – дослідити історію ремесла, розквіт якого на наших теренах припав на XVIII–XX століття, і вишити сорочки з кожного регіону. Ця праця, втім, займає багато часу, тож Людмила Василівна вирішила паралельно підготувати орнаментальні композиції, які побачили світ у виданні “Орнамент для вишиванок”. – Це лише краплина, – скромно говорить вона. – Адже існує дуже багато орнаментів… У кожній області були свої види, свій характерний колір та вишивальні шви. Кожен вишитий знак має магічне значення і є своєрідним кодом нації та її оберегом. І хотілося б, аби ця справа була продовжена, щоб знайшлися люди, які досконало вивчать і систематизують нашу спадщину і для сучасників, і для прийдешніх поколінь українців, які берегтимуть і продовжуватимуть традиції. Людмила Василівна не тільки особисто працює над цим, а й пе-
16 Слово многоцінне · “ангел пройшов узявши за руку останнє з дерев” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

поважну Премію в галузі художнього перекладу Федерації Валлонія-Брюссель за внесок у поширення бельгійської франкомовної літератури, він викладає в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка – переживаємо, коли не маємо від нього звістки… А Роман Бабовал (1950–2005), якого доречно вважати одним із провідним поетів нової України, – був моїм побратимом у медичній сфері, визнаним фахівцем із ядерної медицини у клініках Шарлеруа. Знаємо його за знаковими збірками, зокрема “Навіщо про те згадую?” (1969) та “Пам’ять фрагментарна” (1994), а також франкомовними творами, серед яких – “Залишенці” (Видавництво “Лярбр а пароль”, 1991), звідки процитую два уривки: чого ж іще тоді нам буде жити? ангел пройшов узявши за руку останнє з дерев Знаємо, звичайно, що поезія сама не може врятувати світ. Але завдяки їй можемо поділитися надією – побачити невдовзі наших друзів живими і здоровими.
16 Слово многоцінне · “ангел пройшов узявши за руку останнє з дерев” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Тепле слово бельгійського друга України

Дмитро ЧИСТЯК Українсько-бельгійські культурні взаємини тривають давно і плідно. Варто ознайомитись із бібліографічним покажчиком “Українсько-бельгійські літературні зв’язки”, укладеним Національною бібліотекою України імені В. І. Вернадського у 2010 р., щоб уявити масштаби цієї понад півторастолітньої співдружності, коли у співтворчості поєдналися Марко Вовчок і П’єр-Жюль Етцель, Іван Франко та Еміль Верхарн, Леся Українка і Моріс Метерлінк, Юрій Меженко і Жорж Роденбах, Максим Рильський і Шарль Ван Лерберг, Сидір Сакидон і Шарль де Костер… Значно пожвавилась перекладацька співдружність із представлення класичних і сучасних текстів бельгійської літератури після відновлення Незалежності – не так давно українською заговорили Анрі Мішо, Моріс Карем, Марґеріт Юрсенар, Франсуаза Малле-Жоріс, Амелі Нотомб, Ірен Стецик, Ерік-Емманюель Шмітт, Франсуа Емманюель, Марсель і Оскар Тірі, Шарль Ван Лерберг, Етьєн Фермеерс, Жак Де Деккер, Анрі Бошо, Ерже, Каролін Ламарш, Жан Жоньйо, а також численні автори зі сторінок спеціального бельгійського (№ 9-10 за 2015 р.) числа та числа бельгійської драматургії (№ 11-12 за 2017 р.) журналу “Всесвіт” за підтримки Посольства Королівства Бельгія в Україні, Федерації Валлонія- Брюссель і Королівської академії французької мови та літератури Бельгії. А з повномасштабним вторгненням російських загарбників раз у раз упевнювались у вагомій підтримці України з боку наших щирих партнерів у Європейському Союзі – Королівство Бельгія докладає величезних зусиль задля підтримки нашого війська, наших переселенців, бере активну участь у відбудові наших земель. Не раз пересвідчився в цьому, виступаючи на бельгійському телебаченні, у пресі, в інтерв’ю з діячами бельгійської культури. Тому, коли підступний ворог 1 січня поранив рідний для нас усіх будинок Національної спілки письменників України на Банковій, 2, саме Надзвичайний і Повноважний Посол Королівства Бельгія в Україні Люк Якобс прийшов нам на допомогу, звернувшись до відповідних інстанцій для сприяння відбудові унікальної пам’ятки нашої культури – сподіваємося, що ця підтримка буде дієвою. Серед інших знаків підтримки особливо зворушує відкритий лист від знакової постаті франкомовної бельгійської літератури Іва Намюра, талановитого поета, неодмінного секретаря Королівської академії французької мови і літератури Бельгії, члена Академії Малларме. Цей відкритий лист у “Бюлетені” Академії згадує і феноменальну постать письменника-фронтовика у складі бельгійського автобронедивізіону (а згодом – також неодмінного секретаря Королівської академії Бельгії) Марселя Тірі, чий ро- Ів Намюр ман “Проїздом у Києві” (Київ: Саміт-книга, 2016) став знаковим текстом-свідченням про українську боротьбу 1917-го, і талановитого поета, великого популяризатора української поезії у франкомовному світі Романа Бабовала, чия творча спадщина ще має повернутися на Україну, і – дещо компліментарно – автора цих рядків… Дякуючи нашим бельгійським колегам за багатолітню (а нині – особливо важливу) підтримку, згадую слова попереднього неодмінного секретаря Королівської академії Бельгії, світлої пам’яті Жака Де Деккера, під час його візиту до Києва: “Ми, працівники у царині культури, маємо налагоджувати спілкування. Саме завдяки таким, як ми, протягом століть люди могли ділитися найбільшими багатствами цивілізації, – а це сприяло мирному залагодженню конфліктів”. Російська агресія показала, що час нових конфліктів настав. Але ж тим ясніше видно в цей переступний час наших справжніх друзів, байдужих і ворогів. Дякуємо, що Королівство Бельгія належить до перших. І ми цього не забудемо.
16 Слово многоцінне · “ангел пройшов узявши за руку останнє з дерев” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Київ – любов моя

Ів НАМЮР коли раптово усього мовчання яке віддавна трепетний лиш спід тобі не сказаного нам забракне раптом *** зненацька зірвалася буря неждана нарешті невже щоби нас відвести до того чого вже не буде? У нашій Академії не прийнято виступати публічно ні щодо поточної політичної ситуації, ані щодо політичних конфліктів… але наша вже столітня інституція не має закриватися від долі світу, від його страждань. Ось чому висловлюся від свого імені, проте переконаний, що й чимало моїх побратимів і посестер поширять ці мої міркування, підпишуться під ними. У ці чорні для України часи, коли нібито “божевільний” погрожує застосуванням ядерної зброї, може, й недоречно вживати перифраз із Марґеріт Дюрас і її “Хіросіма, любов моя”. А втім. Те, що нині доводиться пережити українському народу, навіяло мені деякі спогади й кілька імен, дорогих нам – ми пам’ятаємо їх. Ось чому перечитав “Довкола світу на війні з бельгійським автобронедивізіоном” нашого побратима Марселя Тірі (у виданні 2023 року з “Ґран міру-ар”), а в ньому про події жовтня 1917-го сказано: “В українській столиці ми втрапили у громадянську війну. Український парламент, Рада, сформувала уряд, підтриманий союзниками й відкрито виступила проти нової більшовицької влади. У місті, яке нещодавно святкувало успіхи кампанії 1916-го, готувалися до боротьби, навіть до оточення”. 1917 рік! Сьогодні виринають у пам’яті ще два обличчя – Дмитра Чистяка та Романа Бабовала. Дмитро Чистяк переклав не одного з наших академіків: Метерлінкові присвячена його дисертація, але серед інших – Ліліан Вутерс, Франсуа Емманюель, Поль Емон. Багатьох поетів друкував він в українській періодиці. У замку Сенеф йому вручили
16 Слово многоцінне · “ангел пройшов узявши за руку останнє з дерев” · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Слово многоцінне · “ангел пройшов узявши за руку останнє з дерев” · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин