Витоки · “Варто закликати якнайуважніше читати літописи – енциклопедичні джерела Київської Русі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Мовні процеси в княжій Русі й українське походження московської мови
Слово Просвіти, №38 за 2025 рік
Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук
“Російські” землі українських князівств і українська мова “російських” говірок: свідчення літописів, звуків та слів Насамперед варто закликати і професійних істориків, і популяризаторів, і аматорів, і всіх небайдужих до давньої історії та сучасної політики якнайуважніше читати літописи – енциклопедичні джерела Київської Русі. З них видно, що, наприклад, Муромо- Рязанське князівство (первісно – Муромське князівство) у 1127 році виділилося з Чернігівського князівства. Столицею став спершу Муром, потім Стара Рязань – центри фінно-угорських народів мурома й ерзя (Рязань від ерзянь). У сучасних рязанських говорах відзначено українське г, слова вышня, дежа (для тіста), дівер, діра, дюже, крыги “крижини”, люлька (дитяча), рогач, свекруха, чапля (технічний пристрій), форми можу, грудьми, коньми, слезьми. До складу Чернігівського князівства також належали Брянщина (Брянськ, давніше Дебрянськ від дебри “нетрі”, у билинах ліси Бринські, інші міста Стародуб – у XVII–XVIII ст. центр українського Стародубського полку, Вщиж, Рильськ, Корачів, Трубчевськ, давніше Трубчеськ), Курщина (Курськ), Калужчина (Козельськ), Білгородщина, Орловщина, Тульщина та ін. Окремі типові слова (у мовознавстві їх називають ізоглосами – “тотожними словами”) можуть виступати маркерами певних територій. Наприклад, або (Рязанщина, Курщина, Вороніжчина, Калужчина, Смоленщина, Донщина, на півночі Псковщина), аби (Рязанщина, Курщина, Вороніжчина, Орловщина, Калужчина, Донщина, Смоленщина, Кубань, на півночі Псковщина та ін.), га (Курщина, Вороніжчина), гавкать (Дін, Курщина, Орловщина, Смоленщина й навіть Тульщина), гай (Курщина, Орловщина, Бряншина, Смоленщина, Вороніжчина, Дін, на півночі Новгородчина), галушки (Рязанщина, Калужчина, Дін), гальмовать (Дін, Кубань, Курщина, Орловщина, Вороніжчина; семантично та територіально пов’язане гамовать), гаман, гаманец (Курщина, Орловщина, Вороніжчина, Дін і навіть район Терського козацтва), гарба (Курщина, Орловщина, Вороніжчина, Рязанщина, Дін, Кубань), гарбуз (Курщина, Орловщина, Брянщина, Смоленщина, Калужчина, Дін), гарно (Брянщина, Орловщина, Смоленщина, Калужчина, Рязанщина, також на Волзі), гать (Курщина, Вороніжчина, Калужчина, Смоленщина, Дін, на півночі Псковщина та ін.), гей (Курщина, Орловщина, Смоленщина, Кубань, на півночі – в пісні – Архангельщина), гепать, гепнуться (Курщина, Дін), гидкий, гидко (Брянщина, Смоленщина, Псковщина), гілка (Курщина, Орловщина, Дін, Кубань), гирло (Дін), гичка (Курщина, Орловщина, Брянщина), глек, глечик (Курщина, Орловщина, Брянщина, Вороніжчина, Смоленщина, Дін, Кубань, Волга), глузд (Курщина, Орловщина, Вороніжчина, Смоленщина), гнездечко (Орловщина, Смоленщина, Псковщина, Новгородчина), годовать (Курщина, Орловщина, Смоленщина, Калужчина, Дін, Волга), голка (Кубань), гомонеть, гомонить (Курщина, Орловщина, Вороніжчина, Смоленщина, Брянщина, Калужчина, Псковщина)… І цей перелік можна продовжувати майже безмежно! Так, у сучасних “російських” говорах легко бачимо словесні ознаки давніх українських князівств. (Джерело наведених слів – “Славарь русскіх народних говараф”). Виникає питання про Смоленщину, що до московитського геноциду була білоруською й пов’язаною з Полоцьком. Однак Смоленськ розташований на водному шляху з Києва до Новгорода, відомому з ІХ століття (літописна біографія Олега Віщого) й міг первісно бути українським (згадаймо українські риси Новгородчини). Не випадково “російські” говірки Курщини та Орловщини, належних до Чернігівського князівства (давньої Сіверської землі), мають так багато рис української мови: українське г, вимова ф як хв, відсутність оглушення в у ф в кінці слів, вимова ў (w) і навіть уй ув на місці в (праўда, унук, ув армію), приставне в (вокна, вулица, вутки), ствердіння м’яких губних (любов, голуп, сем), відсутність “дзекання” та “цекання” (свистячого призвуку м’яких д’ та т’), дієслівне закінчення (ть у 3-й особі однини та множини, дієслівні закінчення (ють (просють), (вши (приєхавши), давноминулий час із по( та попо( (позагризла, поповилєзли), займенники тобе, собе, йон, прикметникові закінчення (єго, (ого (а не (єво, (ово). Абсолютно очевидно, що це – українська мова: московитська окупація територій зовсім не означає “російськості” мови.
Українська ґенеза “російських” діалектів: свідчення московитських публікацій У перебігу так званої “вільної дискусії з мовознавства” 1950 року (організованої кривавим очільником московських спецслужб Беріа, московізована форма Берія) на сторінках головного органу совєцької брехні газети “Правда” сам Сталін проголосив, що російська національна мова походить від курсько8орловського діалекту (тобто української мови!) – проти традиційної думки про інтеграційну роль московського діалекту. Джерелом такого несподіваного погляду вважають публікацію відомого українофоба Алєксєя Сабалефскава, котрий у публікації 1883 р. називав говір давніх сіверян предком “російських” говорів Чернігівщини, Курщини та Орловщини (численна критика – зокрема, Олександра Потебні й Агатангела Кримського). А в публікації 1897 р. Сабалєфскій заявив, що давньокиївський говір був найближчим до пізніших говорів Орловщини та Курщини (насправді українських!). Нарешті, у публікації 1905 р. він проголосив близькість давньокиївського говору до сіверського (знову8таки українського!). Алєксєй Шахматаф у відомій енциклопедії Брокгауза і Ефрона побачив у тодішніх (кінець ХІХ ст.) говорах Чернігівщини, Курщини та Орловщини давній сіверський говір. Ця трагікомедія нагадує спробу попередника Сабалєфскава Міхаіла Пагодіна “довести”, що до ординської навали
Київщину заселяли “росіяни”, котрі пізніше переселилися на північний схід, а їхнє місце посіли українці з Галичини. Цю маячню одразу спростував Михайло Максимович, але примітним було визнання Пагодіним етномовних відмінностей українців і росіян уже в добу княжої Русі. Іншими словами, Курщина й Орловщина, належачи до Чернігівського князівства (Сіверщини), були територією поширення давньоукраїнської мови, численні риси якої, попри тривалу русифікацію, збереглися тут і донині. Так само слід розуміти брянські словесні паралелі до “Слова про Ігорів похід” – ідеться про входження Брянщини до тієї самої Чернігово8 Сіверщини, звідки походять головні герої знаменитої поеми. Цей зв’язок засвідчують і билини – витязь Ілля пов’язаний із Моровійськом (Морівськом) Чернігівщини, Корачевим та “лісами Бринськими” Брянщини, звідки він прямує до Києва. Подібну картину бачимо й на півночі княжої Русі: українські риси говірок Новгородчини та Псковщини, давньокиївські епічні пісні Олонеччини (Архангельщини). Так, в Онезькій групі говорів (навколо Онезького озера) бачимо губно-губне w в кінці складу та слова, м’яке ц’ (улиця), заміну ф на хв, звучання с худымы рукамы, наголос сосна, родовий відмінок прикметника синього, вказівні займенники тая, тую, дієслівні форми на зразок 2-ї особи даси, 3-ї особи однини пише, конструкції всю картошку съедено, у меня корову подоено, словоформи мати (іменник у називному відмінку) – матерь у знахідному відмінку, діра, мовнія, що (!), колди “коли”. Ці говори поділяють низку зазначених рис із лачськими говорами (навколо озера Лача, куди був засланий Данило Заточник), де також бачимо українську вимову ятя (біелой і навіть білой, звирь, ріка), а кіт нявгаєт. У 1852 р. було опубліковано діалектологічну статтю Владіміра Даля, де автор поділився досвідом укладання свого відомого словника говірок. У першому ж реченні він підкреслив окремішність української мови. Далі автор цитує думку (Н. Надєждіна, без зазначення праці) про українську мову уличів, тиверців, дулібів, сіверян, полян та білоруську деревлян, дреговичів, полочан, кривичів (це дві назви одного племені), в’ятичів, радимичів, підкреслюючи, зокрема, білоруськість Смоленщини. Сказано, що від білоруської мови “при злитті з чудськими племенами, далі на схід, утворилася російська мова”. Висновок Надєждіна – “російська мова походить від злиття української і білоруської”. Даль із цим не згодний, але далі показує значний український вплив на “російські” говірки багатьох територій. Також Даль схвально цитує діалектологічні позиції Михайла Максимовича, зокрема про українські риси Новгородщини. Відзначивши, що “Заліський край… безперечно весь населений був різною чуддю”, Даль акцентує увагу на тамтешніх назвах міст, перенесених із українського півдня. Найважливіша риса новгородського говору (Новгород, Псков, Олонець, Архангельськ, Вологда, Твер, частково Кострома, В’ятка, Перм) – і на місці ятя, як в українській мові (також спостережено в Тверській та Петербурзькій губерніях, по Ладозі, далі в Костромській та Нижегородській губерніях). Інші спільні з українською мовою риси – відсутність акання, вимова закінчень прикметників (ого, а не (ава, узаємозаміна у і в, заміна ф нах, що замість что. Припущено, що ільменські слов’яни прийшли в середині ІХ ст., відділившись від слов’ян дніпровських і принісши українські риси. Новгородський говір питоміший, ніж інші, де відбулося змішання з чудськими племенами, У новгородському говорі чуємо “немало українських слів” (пончохи, черевики, свитка, швец, почекать, чуть, даси, ослон). Українські слова наявні й у тверському говорі (трохи, досить, полиця, шкода, зробить, уперше, торба, толока, горілка, вжахнуться, знайти), у північному олонецькому (ледащий, худоба, робить, слухать, голосить), вологодському (годі, дядина, робить, хлюпать, смаковать, що, добродій, добре, зараз, притулиться), північному архангельському (гукать, капость, послухмяний, ручник), пермському (боклага, верещать, жменя, моторний, сдивоваться). Новгородські (тобто українські) риси виявлено в Єкатеринбурзі (вмисте, вітер, звірь, ділить). У в’ятському говорі наявний двозвук уо, як на Чернігівщині. На початку слів ять перейшов в і (їсть, їздить), усередині слів це явище рідше (повісил). У говорі Архангельської губернії “доволі багато українських слів” (робить, орать). У костромському говорі, близькому до новгородського, вимовляють -ського. Українські слова та риси наявні в рязанському наріччі (Рязань, Тула, Калуга, Орел, Курськ, Вороніж, Тамбов, Пенза, Саратов, Астрахань), а Трубчеськ узагалі “належить більше Україні”. “Куряни, очевидно, належать до якогось особливого племені… повіти Корочанський, Суджанський, Гайворонський населені майже одними українцями”. Українськомовних рис Курщини, як і Архангельщини, відзначено багато. На Вороніжчині “сильний вплив української мови помітний по всій губернії”. Особливі слова Тамбовщини (уполох, корец, косовица, вага, дрюк, игрец “правець”) – явно українські. Підкреслено українськість говорів степових губерній – Херсонської, Катеринославської, Таврійської, Бесарабської. Мешканці нижнього Дону – українці, як і кріпаки Війська Донського. Риси білорусько-смоленського наріччя відзначено в Чернігівській, Орловській, Калузькій, Тверській та особливо Псковській губерніях. Іншою бомбою – водночас під “російські” діалекти, “східнослов’янські мови”, “давньоруську народність” — стала книжка 1979 р. Г. Хабургаєва, що зазнав за неї нещадних цькувань. Основні положення цієї книжки різко суперечили царсько-більшовицькому офіціозу. Підкреслено, що мовні новотвори, що поширювались у ХІІ-ХІІІ ст. по всій території Русі (включно з Новгородчиною), не зачіпали Ростово- Суздальської землі, де пізніше виникло московське князівство. Водночас новотвори ростовосуздальських говорів не поширювалися на інші діалекти. Така відмінність показує, що мешканці Ростово-Суздальської землі (результат слов’янізації фінно-угорського племені меря) “становили відносно відособлену діалектноетнографічну спільність, що впродовж ХІІ–ХІІІ ст. залишалась обабіч від спільнодавньоруських мовних явищ” (с. 35-36). Названій області чужі ті мовні явища, що стали нормами української, білоруської мов та більшості російських територій, окрім московського діалекту. Ця територія опинилась обабіч від основного шляху культурного й економічного обміну (Київ – Смоленськ – Новгород). Билини про Іллю віддзеркалюють “факт периферійного становища північного сходу щодо Києва як центру культурного та політичного життя домонгольської Русі”. Спільність із ростово-суздальськими говорами виявляють тільки муромо-рязанські. “Цей район у ранній давньоруський період вимальовується як глухий лісовий край, що відділяв північний схід від основної території Давньої Русі” (с. 45-46), причому Муромо-Рязанщина – територія фінно-угорських племен ерзя і мурома. Таким чином, у домонгольській Русі протиставлено загальноруський ареал із центром у Києві і периферійний, що включав Ростово-Суздальську та Муромо- Рязанську землі (с. 65). Політичною основою такого протиставлення стала загарбницька щодо Києва діяльність Юрія Долгорукого і Андрія Боголюбського – як не парадоксально, сина і онука Володимира Мономаха. Києвоцентрична концепція іс8 торії княжої Русі зумовлює украї8 ноцентричну модель східно8 слов’янської діалектології.
Московитська мова – спрощена (недозасвоєна) українська Однією з перших українських мовних рис стало українське г (спільне з білоруською мовою та “південноросійськими” говорами), яке свідчить про південне розташування – контакт із іранськими (скито8сарматськими) мовами. Злиття в українській мові давніх і й ы (спільне з південно8 слов’янськими мовами) також свідчить про південну територію. Логічно вважати всю територію поширення українського г протоукраїнською. Джерело “акання” (як і переходу а в о у праслов’янській мові) можна так само шукати в іранських мовах, де існує звук, проміжний між а і о (написання чойхона, Точикистон). Це не суперечить версії балтійського впливу на акання: слов’янські мови як такі могли виникнути внаслідок узаємодії балтійських (балто8тракійських, дуже близьких до праіндоєвропейської) з (індо)іранськими. У московитській мові відсутні такі збережені українською та білоруською мовами давні риси, яка) кличний відмінок (за винятком церковної лексики починаючи з Боже, де відчутний український вплив: і нині в московитській мові нормативна вимова слова Бог – із українським г!), б) перехід г, к, х у з, ц, с в давальному та місцевому відмінках, в) перехід г, к в ж, ч (укр. біжи, печи, моск. бєгі, пєкі). Українські та білоруські говори зберегли старовинні звукові зміни в називному відмінку двоїни (дві руці, дзве руце), чужі московитській мові. У московитській та білоруській мовах а) ц стверділо, в українській мові збережено м’яке; б) дзвінкі приголосні в кінці слова оглушуються, в українській збе-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
