Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Дім – своєрідна точка відліку, той пункт, з якого виходять і куди повертаються”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Прихисток душі Василь Клічак. Дорога до Рудник. Вірші про найрідніше. – Київ: “Український письменник”, 2025. – 208 с.

Слово Просвіти, №38 за 2025 рік

Микола ДМИТРЕНКО, письменник, доктор філології, професор У сучасній українській поезії, надто за умов окупації частини наших земель московитами й кривавого збройного протистояння з державою-терористом, актуалізуються патріотичні мотиви, зображення героїчної боротьби воїнів світла й добра із силами зла, темряви. В цьому контексті набувають високої цінності й вірші про найрідніше: про батька-матір, рідне село, рідний край, Україну. Хтось пише про це з пафосом, бравим ритмом і дзвінкою римою; хтось висловлює інтимне точним, не гучним добірним словом. Василь Клічак не належить до поетів-трубадурів барабанно-публіцистичного штибу. Його манера письма, заявлена в перших збірках “Дощовий годинник” (1989), “Пелена” (2003), залишилася органічною – ліро-епічною розповіддю про наболіле, хіба що в книжках останніх десяти літ “Копана гора” (2017), “Сорочка Геракла” (2021) набула глибшого ліричного звучання, стала щемливішим прихистком душі. Це властиве й щойно опублікованій збірці “Дорога до Рудник”. Сповідальний біографізм, коли авторське мало не ототожнюється (або й ототожнюється) з ліричним героєм, – так можна означити суть віршувального доробку Василя Клічака. У юності, молодості від рідної хати багато доріг у світ, а додому – лише одна… Яка ця дорога чи стежка? Коли й навіщо людина повертається, щоб припасти до рідного джерела? Згадаймо крилаті слова: “І стежечка, де ми ходили, колючим терням заросла…” (Тарас Шевченко), “…Ота стежина в ріднім краї одним-одна біля воріт” (Андрій Малишко), “Дороги іншої не треба…” (Тарас Петриненко)… Поетове серце завше в дорозі… Назва книжки Василя Клічака “Дорога до Рудник” проста й філософська, водночас налаштовує на роздуми. Дорога до рідного дому… А що таке дім? Яке його значення й призначення? Дім (хата) як матеріальний об’єкт посідає особливе місце у світобудові: це той локус, що освоєний людиною, одухотворений, організований (упорядкований), гармонійний, самодостатній. Дім – це фіксований внутрішній простір, який протиставляється простору зовнішньому. Це символ достатку (“Дім – повна чаша”), сімейного благополуччя. Дім наділений різними функціями: утилітарною (практичною), магічною, обереговою, естетичною, статусно-майновою, етнічно-ідентифікаційною тощо. Він став мірилом культури людини, рівня її духовності, розуму й пам’яті, добра і зла, правди і кривди, альфою й омегою. Тут народжувались, проживали (“вікували”), вмирали. Поняття рідного дому передба- Тетяна ЧЕРЕП¦ПЕРОГАНИЧ, письменниця, журналістка У часи великих потрясінь література стає дзеркалом не лише суспільства, а й окремої людини. Роман Костянтина Климчука “Любов, війна та інші збочення” не залишить байдужим свого читача. У центрі уваги твору – не абстрактна історія війни, а людські долі, змінені нею назавжди. Головний герой Андрій – журналіст, який знає, що таке передова, не з репортажів колег, а з власних поїздок на схід. Його тексти правдиві, без прикрас. У своїй справі Андрій неабиякий професіонал. Та все-таки він не є героєм у традиційному розумінні. Адже має слабкості, нерідко губиться в почуттях і часто шукає “порятунок” в алкоголі. Проте саме ця “недосконалість” робить персонажа живим і впізнаваним. Сюжет роману набуває особливої динаміки, коли в житті Андрія з’являється Лада. У неї є чоловік Тимофій, шлюб з яким тримається більше на спільних родинних бізнесах, ніж на почуттях. Є й коханець, стосунки з яким давно перетворилися на своєрідну фінансову угоду, де гроші за втіхи платить вона. І раптом з’являється Андрій – людина, з якою розмови поступово переростають у глибокий діалог чає поняття його залишення, виходу поза межі освоєного простору – у поле, в ліс, у гори, у невідомість. Так матеріально зафіксоване, впорядковане, своє, стабільне, затишне, тепле, внутрішнє, відоме доторкалося до зовнішнього – безмежного, хаотичного, холодного, невідомого, чужого, ворожого. Тяжіння до рідного в традиційній культурі було тотальним, домінантним, саме тому категорія транзитності в народній свідомості завжди передбачала повернення до дому – профанного, тимчасового, земного чи в сакралізований вимір – до вічного (потойбічного: небесного, райського чи пекельного). Образ дороги логічно пов’язаний із концептом дому. Дім – своєрідна точка відліку, той пункт, з якого виходять і куди повертаються. Міф про вічне повернення передбачає і дім (народження, життя, смерть), і дорогу (життя, смерть), і повернення (життя, смерть – “вічний дім”). Фундаментальність дому як певного фіксованого і зрозумілого обмеженого простору протиставляється невідомості необмеженого, відкритого простору: дорога від рідного порогу йде за обрій, у світ (часто-густо: у світ заочі, у світи). Дорогою називають означений простір за певним напрямком переміщення – переходу, переїзду. Іноді дорога має відому довжину: від одного фіксованого об’єкта до іншого (від дому до лісу; від села до села); загалом же дорога невідома й безмежна (наявність останньої своєрідно метафоризується в уявлення дороги як долі, життєвого шляху, дороги на той світ тощо). Три образи – дім, дорога, доля – між собою органічно пов’язані, взаємозалежні: дім передбачає дорогу, дорога – долю. У народній свідомості ці категорії підносяться до висот ідеалу: нема щастя-долі без дому, без сім’ї, родини, рідного краю, Батьківщини. Для усвідомлення або набуття такого розуміння без образу дороги не обійтися: у дорозі шукають щастя-долі, стають героями, гартуються, здобувають волю і долю. Ліричний герой Клічакових віршів повертається дорогою до рідного села на Прикарпатті збагачений життєвим досвідом (“І виринають в пам’яті сліди / із початків життєвої орбіти…”). Рудники в його думках, у спогадах, у сновидіннях. Простими словами зображено те довкілля, що назавше залишило слід у нетлінній душі: Картина зрима – Рибниця біжить. І зморшки хвиль звучать безперебійно. А далі за горою ліс шумить… (“Рудники”) У селі рідний куток – Заріка. Дедалі частіше “відвідує згадка день-крізь-день про той кут Заріку. / Бачу, як там хитається кладка /Через Рибницю пінну й швидку”. Та не лише уявне повернення ліричного героя до рідного, де “ніхто не одягає на обличчя масок”, де “діляться насіннями квіток”, де “чуття родинності природне”, де живе пам’ять про відчайдушну боротьбу воїнів УПА й збереглися криївки... Поет описує реалії повернення за різних житейських обставин: під час студентських канікул (“Дивлюсь на тата – він працює тяжко. / Постійно в русі, нібито мурашка”); коли пішов “наївняк” на вибори – “манила мрія стати депутатом” від рідного краю, але зазнав поразки: До залізниці хлопці провели. Емоції із ними віддалялись… А мама цілий рік ніде не йшли Між люди. Не хотілося… Встидались… (“І ти пішов на вибори тоді”) А ще тоді, як відвідував рідну хату (“Рідний дім руйнується потроху”, “Я тиждень тому побував у рідній хаті і зазнав іще не пізнаних емоцій…”). У Рудниках, на рідному кутку Заріка, біля своєї хати відчувається справжнє місце сили, той енергетичний центр, що тримає людину на світі: Не треба тут звірятися на карті, Ітимеш, відчуватимеш тепло землі, яка єдина того варта, щоби по ній вело тебе й вело… (“Варшава”) Зворушливий, незабутній образ матері у багатьох віршах (зокрема, “Сповідь”, “Після похорону Тараса Мельничука”, “Згадуючи Дмитра Білоуса”, “А де твій, сину, чупер?” та ін.). Тривала туга за матір’ю, висловлена люблячим серцем сина, з літами не втихає. Поет немовби розмовляє з ненькою, довіряє їй сокровенне: “І все на серці не тане лід… / Без Вас я, мамо, тринадцять літ”. Автор знаходить такі образні констатації (порівняння, метафори), що проймають до глибини душі: “Без Вася, мамо, як на льоду”, “Згадав Вас тепло Василь Рябий. / Я просльозився, як прочитав. /І сам неначе сльозою став…”. Окрема поетова увага українській мові, рідному слову: …Наша українська мова Повносило має розквітати, Хоч би як гули в степах гармати. (“Слово”) У вірші “Суфікси” схвильовано-тривожно йдеться про “псування мови”, про “чужі суфікси”, коли аж “в’януть вуха”, як чути “Ванюша, Ксюша, Даша, а також / і Гріша, і Катюша, і Сірожа”. Звідси й імператив-прохання: Прошу тебе, земляче, не батож Словами тими сотворіння Божі. Бо мова наша – біле полотно. Його не можна влегковаж бруднити. Йому, тонкому, не усе одно, Які для вишиття беруться ниті… (“Суфікси”) Автор стверджує: “Слово – основне твоє знаряддя, /Порятунок твій від безпораддя”, “А без слова ти, немов без кисню”. У збірці вміщено чимало присвят рідним: мамі, татові, старшій сестрі Олесі, а також учителям, однокласникам, жителям села, чиї долі – своєрідний провідник, “маленька частка” авторової сутності й присутності. Вони, ці задокументовані герої книжки (пічник Танаско, вишивальниця Маруся, коваль Мафтей, будівельник В. Олексюк, скульптор Р. Петрук, учителі В. Стеф’юк, О. Слобідник, футболіст М. Колодкевич, троїсті музики Том’яки та інші), “ідуть через ріку”, “почерез мене убрід”, від чого з’являється відчуття вічності: “Я чую, ніби сам стаю рікою” (“Почерез мене убрід”). Такому самотворчому відчуттю віриш, тож логічно поет заявляє: “Душа знайшла багатоструння”. Це той скарб, що його здобуто в дорозі-долі. Нехай бринять ці струни й приструнки душі, відгукуються в серцях багатьох і стануть надійним прихистком світла, добра, любові. Особливо вражають сторінки про Ірпінь перших тижнів повномасштабного вторгнення. Тут роман стає документом часу, свідченням болю, відваги й втрат, правдою, яка болить. Окремі епізоди читаються як сповідь, яка закарбовує пам’ять про тих, хто опинився тоді в епіцентрі трагедії. Важливий аспект твору – його стиль. Костянтин Климчук пише динамічно, живо, з емоційною напругою. Це художня проза, близька до документалістики, в якій немає пафосу, але є чесність. Читач ніби занурюється у вир подій, подорожує разом із героями, відчуває їхні страхи, сумніви й маленькі радості. Назва роману “Любов, війна та інші збочення” є ключем до його розуміння. “Збочення” – це не лише про тілесне. Радше про моральне викривлення, яке війна оголює і робить очевидним. Герої постійно опиняються на роздоріжжі. Чесність чи вигода, кохання чи компроміс, дія чи байдужість… І саме ці внутрішні битви виявляються не менш драматичними, ніж вибухи й бої. Одним словом, книга про те, як війна вривається у приватне життя, як вона змінює любов, дружбу, роботу, і як кожен мусить дати собі відповідь на головне запитання: ким я є в цей історичний момент?

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин