Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Відсіч агресору – не відкладати на завтра! Заклик від українського народу до всіх країн вільного світу, країн доброї волі, до коаліції рішучих
Слово Просвіти, №38 за 2025 рік
Микола ГОЛОМША, професор права, член Головної ради ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Поки ми соромимось говорити про реальну, ефективну військову допомогу – ворог не дрімає. Поки ми вичікуємо “поступовість”, “поетапність”, “узгодження” – путін і його підручні отримують нескінченний потік боєприпасів, дронів, ракет і систем, що дають їм змогу вбивати, руйнувати, топтати наші міста й долі, та вже й стріляти по Європі. Вони діють швидко, ретельно і без вагань. Отже, ми мусимо діяти так само. Не завтра. Не після погоджень. Зараз. Сором і дипломатичні церемонії не зцілюють поранених, не відновлюють мости, не повертають дітей додому. Наша гідність – вимога досягти не симетричної жорсткості, а ефективності захисту кожного українського життя. Коли на карту поставлено свободу народу, етикет – це розкіш, яку ми собі не можемо дозволити. Ми не просимо про експерименти чи порушення міжнародних домовленостей. Ми говоримо про реалії: допомога має приходити швидко, без пауз і публічних шоу, які зливають ворогу інформацію.
Йдеться не про таємниці заради таємниць, а про дисципліну і відповідальність: не обговорювати логістику, не афішувати маршрути, зосередитись на результаті – зупинити агресора, витіснити його з нашої землі, захистити людей. Коли диктаторські режими постачають смертоносний матеріал, вони не ставлять запитання про етику й правила – вони діють, виходячи з інтересів власної агресії. Чому ми повинні відповідати їм етичними сумнівами, що паралізують наші дії? Ні, наш моральний компас має бути іншим: захистити свій народ, повернути території, відновити життя. Це – найвища мораль учас війни. Ми закликаємо, навіть вимагаємо стратегії, яка рятує життя. Ми вимагаємо рішучості від тих, хто має владу і вплив: від урядів, дипломатів, міжнародних партнерів. Рішучість – це не кривава жадоба, це відповідальність. Це коли допомога приходить вчасно й у потрібному обсязі; коли техніка та боєприпаси використовуються на фронті так, щоб мінімізувати наші втрати й пришвидшити перемогу; коли політика і військова справа працюють синхронно, а не вроздріб. Ми – нація, яка відчуває біль на кожній вулиці, на кожному подвір’ї. Ми знаємо ціну втрати: це не лише зруйновані будинки, це розірвані долі, поламані долі дітей і матерів. Тому кожна хвилина зволікання – це ще один вибух, ще одна нога, ще одна сирота. Чи можемо ми дозволити собі це? Ні. Наші партнери в Європі, з якими укладено двосторонні договори, повинні почути просту істину: допомагати – це не лише питання моралі чи політичної кон’юнктури. Це інвестиція у стабільність Європи тав безпеку цивілізації. Кожен день, коли Україна слабшає, зростає загроза для всіх цивільних суспільств. Прийшов час говорити прямо: треба більше, швидше, без зайвої видимості, але з гарантією результату. І ще одне: мовчання не означає слабкість. Мовчання може бути стратегією. Але без дій мовчання перетворюється на потурання. Тож не дозволимо, щоб мовчання стало заохоченням до агресії. Ховати інформацію про логістику – це не змова, це розумна обережність. Публічні пафосні заяви – це добре, але не їжа для солдатів. Солдати потребують боєприпасів, техніки, медичної допомоги – тут і зараз. Ми маємо ще одну силу – нашу правду. Наша правда про злочини, викрадення, про руйнування повинна лунати на всіх майданчиках. Але поряд з цим ми повинні діяти ефективно, зберігаючи те, що допомагає витримати відповідь ворога. Рівновага між відкритістю правди і військовою таємницею – це мистецтво, яке потребує від нас мужності і здорового глузду. Ми – не агресори. Ми – народ, що захищає власну землю. І в цьому захисті не може бути місця для сорому чи вагань. Коли на кону життя українців, репутація і майбутнє держави – кроки мусить робити державницька воля. Почуйте це: не просіть дозволу в очікуванні ідеального дня. Будуйте логістику, налагоджуйте канали, дійте тихо, але дійте. Працюйте з партнерами, які готові до швидких рішень. Вимагайте прозорих, але оперативних механізмів передачі допомоги. І пам’ятайте: кожна одиниця, яка приходить вчасно, – це порятунок життя. Кожна затримка – це ризик. Ми маємо зробити вибір: жити в страху з надією на дипломатичні чесноти чи рішуче боротись за наше право на існування. Я обираю друге. Обираю Україну, яка не запізнюється. Обираю Україну, що захищає своїх людей і повертає собі землю. Обираю перемогу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
