Український шлях · “Маємо надію, що в цій вирішальній битві переможе українська незалежність і солідарна з нею світова спільнота”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Перемогти в борні за незалежність
Слово Просвіти, №38 за 2026 рік
В Українському літературному клубі міста Кракова у форматі історико-літературного і музичного синопсису поет і письменник Володимир Стецюк, історик і політолог Олексій Ліончук, бандуристка і співачка Зоряна Гжибовська обмінялися думками про непростий шлях становлення незалежної Української держави.
Володимир Стецюк: “Має$ мо пам’ятати про тих, зав$ дяки кому ми не забули про волю” Віддаючи шану борцям за Незалежність України, ми найперше дякуємо тим, хто сьогодні героїчно боронить країну від одвічного ворога нашого самостійного буття. Разом з тим висловлюємо безмежну вдячність і вшановуємо пам’ять тих, завдяки кому й постала 35 років тому відновлена Українська Незалежна Держава. І насамкінець маємо здійснити й інший украй важливий чин – вшанувати пам’ять тих, завдяки кому ми не забули про волю. Тих, хто в запеклій борні торував наш історичний шлях до української свободи. Хто йшов у перших лавах виборювати свободу в буремну добу Української революції 1917– 1921 років, що власне й стала ключовою історичною подією, яка засвідчила факт заснування Української Народної Республіки як самостійної держави. Народжена у вогні революції Українська Самостійна Держава стала втіленням одвічної мрії багатьох українських поколінь. І саме від цієї події почався новий відлік в українській історії – пробудження національної свідомості і волелюбного духу українців на шляху до здобуття української держави. На жаль, в силу багатьох несприятливих історичних обставин цей відчайдушний порив українців до свободи завершився трагічною невдачею, коли Українська революція і постала на революційній хвилі держава УНР та її збройні сили зазнали поразки. Але навіть усвідомлюючи свою приреченість у подальшій надто нерівній борні з російсько-більшовицькою червоною навалою, її продовжували на Придніпров’ї учасники селянського повстанського руху під проводом відчайдушних повстанських отаманів – Т.Ф. Гладченка, Г. К. Гниненка (Вовгури), братів Клепачів, Григорія Коваля (Лютого), Миколи Скляра (Чорного Ворона), Григорія Тишаніна (Іванова), Р.Я. Федорченка, П.П. Черненка (Чорного Ворона), Андрія Чорновуса (Гнибіди) та інших героїчних провідників. Серед визначних очільників народного спротиву, який цілком справедливо можна вважати справжньою селянською війною проти російсько-більшовицького окупаційного режиму, чи не найвидатнішою постаттю був командир легендарної Степової дивізії Степовий-Блакитний (Кость Пестушко). Під жовтоблакитним прапором цієї повстанської дивізії йому вдалося зібрати до 20 тисяч степовиків. Молодому отаману, який вже встиг повоювати на фронтах Першої світової й отримати за мужність два Георгіївські хрести, було на той час лише 22 роки. У вересні 1920-го на нараді повстанських отаманів Степового- Блакитного було обрано Головним отаманом Холодного Яру і всіх повстанських загонів, які утримували під своїм контролем значну територію Холодноярської республіки, вільної від свавілля російського більшовизму. Та вже за пів року й на теренах цієї запеклої визвольної борні ситуація докорінно змінилася не на користь повстанства. 9 травня 1921 року в своєму рідному селі Ганнівці тодішнього Криворізького повіту при спробі прориву з оточення у нерівному бою з чекістським підрозділом Степовий-Блакитний отримає смертельне поранення. За свідченням молодшого брата отамана, який був свідком тих подій, Кость наостанок вигукнув: “Як буде вільна Батьківщина, передайте привіт!” Розповідаючи про свого героїчного земляка учасникам ювілейного зібрання в Українському літературному клубі міста Кракова, я повідомив також про те, що останні слова Головного отамана Холодного Яру Степового-Блакитного тепер викарбовано на пам’ятнику, встановленому йому в Кривому Розі 15 травня 2021 року за ініціативою очолюваного мною Громадського клубу “Український час” (скульптор Олександр Канібор (старший), архітектор Євген Головін, меценат Микола Ястреб, автор ідеї Володимир Стецюк). В урочистому відкритті цього першого на Придніпров’ї пам’ятника військовому діячеві доби Української революції 1917–1921 рр. взяли участь представники Історичного клубу “Холодний Яр” на чолі з президентом клубу – відомим дослідником українського повстанського руху Романом Ковалем, південно-східного міжрегіонального відділу Інституту національної пам’яті (тодішній голова Ігор Кочергін), 17-ї окремої танкової бригади імені Костя Пестушка, Спілки Офіцерів України, козацьких організацій Кривого Рогу та Січеславщини, криворізькі пластуни, представники інших патріотичних організацій, а також славетні кобзарі Тарас Компаніченко, Василь Лютий і лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк. Маємо пам’ятати про тих, завдяки кому ми не забули про волю. Саме про тих, завдяки кому ми не забули про волю, йдеться і в представлених мною на ювілейному зібранні моїх книгах – книзі нарисів з історії повстанського руху на Криворіжжі “Спільники степового вітру” та поетичній збірці “Повстання” (Кривий Ріг, 1921), виданих до 100-річчя подій Української революції 1917–1921 років. Зокрема збірка “Повстання”, кілька поезій з якої прозвучали в контексті історико-літературного і музичного синопсису, є своєрідним поетичним узагальненням української історії як перманентного повстання.
Олексій Ліончук: “Голов$ не українське питання – зберегти державу” Про новітню історію боротьби за українську незалежність ми говорили далі з істориком і політологом Олексієм Ліончуком – дослідником історії розвитку громадянського суспільства в Україні й країнах Східної Європи та активним учасником акцій протесту під час Помаранчевої революції 2004—2005 рр. і Революції Гідності 2013—2014 рр. Як безпосередні учасники масових акцій протесту на всеукраїнських майданах 2004–2005 та 2013–2014 років, названих Помаранчевою Революцією та Революцією Гідності, міркували з паном Олексієм й про те, яку роль відіграли ці події в демократизації і радикалізації українського суспільства, що остаточно визначилося з курсом реформування країни та її подальшого просування шляхом європейської інтеграції. Намагалися відповісти й на питання, чи є сучасна російсько-українська війна неминучим наслідком нашого європейського вибору. Відповідь, здається, цілком очевидна. Насамкінець я поцікавився думкою Олексія Ліончука з приводу “невирішеного українського питання ХХ сторіччя”, на чому до 1991 року наголошували історики. Тож чи можна вважати це питання вирішеним з набуттям Україною 35 років тому державної незалежності? На думку Олексія, одвічне й головне українське питання таки вдалося тоді вирішити, бо всупереч багатьом недолікам українського державотворчого процесу і вкрай руйнівним для нього наслідкам сучасної російсько-української війни, ми все ж маємо відновлену 35 років тому свою суверенну державу, яку визнає й підтримує весь цивілізований світ. Власне за цю Суверенну Українську Державу й воює тепер героїчна українська державницька нація в екзистенційній війні з одвічним ворогом – ураженим невиліковною імперською хворобою російським кримінальномафіозним монстром. Тож маємо надію, що в цій вирішальній битві переможе зрештою українська незалежність і солідарна з нею світова спільнота.
Зоряна Гжибовська: “Сила українського Славня і “Молитви за Україну” Однак чи не найпереконливіші відповіді на всі питання щодо нашого історичного минулого і сучасності дали на зібранні українська бандура та українська пісня від чудової бандуристки і співачки Зоряни Гжибовської, яка є своєрідним українським культурним осердям у місті Кракові. Адже без її виступів не обходиться жоден з традиційних національних заходів і жодна українська культурна подія. Та й кожен виступ самої бандуристки і співачки власне стає зовсім непересічною подією в українському культурному житті міста Кракова. Якщо ж додати виступи пані Зоряни Гжибовської та концертні програми, орієнтовані на польську аудиторію, її роль як носійки українського культурного коду та міжкультурного музичного контексту важко переоцінити. Тому її участь у програмі Українського літературного клубу “День Незалежності України – 35 у контексті минулого й сучасності” є саме такою абсолютно непересічною подією. Повстанські пісні, думи, балади, романси, які має в своєму репертуарі Зоряна Гжибовська, занурюють у вир історичних подій, охоплюють енергією почуттів, переживань і прагнень героїв, відкриваючи простір героїчного і трагічного минулого України з найвищими проявами любови, відданості, відваги та жертовності на тернистому шляху до свободи. Такими є зокрема твори, пов’язані з відомою українською співачкою, бандуристкою, авторкою пісень, народною артисткою України Галиною Менкуш, яку Зоряна шанобливо називає своєю вчителькою. Це музична поема-дума “Князівна Либідь”, написана видатним українським композитором Анатолієм Кос- Анатольським на вірші поетки Лесі Тиглій спеціально для бандуристки Галини Менкуш, яка стала його першою виконавицею. Це музичні твори, написані самою Галиною Менкуш. Серед них особливе місце посідає глибоко трагічна драматична балада “Ворони” (слова відомого українського поета Олександра Олеся), присвячена пам’яті жертв Голодомору українського народу. Надзвичайно зворушливо прозвучав у виконанні Зоряни Гжибовської й романс “Тернова ружа”, написаний Галиною Менкуш на слова поеташістдесятника Володимира Іванишина. Його не випадково називають ще й реквіємом любови, адже написаний у 1972 році твір присвячений палкому коханню між ліричною поеткою Атеною Пашко і переслідуваним комуністичним режимом запальним дисидентом В’ячеславом Чорноволом. Слід зазначити, що й для самої Галини Менкуш, яка походить з родини учасника УПА й підпільниці, ця тема не є чужою, адже її батько, Іван Білий, 17 жовтня 1944 року загинув у бою з підрозділами НКВД – за два місяці до її народження. Мамі ж, Ярославі Менкуш-Заневчик, випала тяжка доля політув’язненої мордовських таборів і подальшого репресивного тиску з боку радянського комуністичного режиму. Та до останнього дня вона залишалася активною діячкою дисидентського руху шістдесятників, була знаною майстринею вишивки та народного одягу. Та й Галині Менкуш як доньці ворожого для комуністичного режиму подружжя довелося носити тавро неблагонадійної, відчуваючи упереджене ставлення збоку керівництва і під час навчання у Львівській консерваторії, і коли розпочинала музичну кар’єру солісткою Укрконцерту в місті Києві чи працювала солісткою в заслуженому академічному українському народному хорі ім. Г. Верьовки та Київській філармонії. Особливо це було помітно, коли на концерти прибувало якесь партійне начальство або приходили з перевірками якісь контролери, і “неблагонадійну” молоду солістку під різними приводами намагалися прибрати зі сцени, викреслити з програми чи не випустити з колективом за кордон на гастролі. Та все ж це не могло завадити талановитій солістці і бандуристці зачаровувати слухачів своєю грою і співом та ще й створювати неймовірні музичні твори, які проймають щемом серце і душу. Саме такі твори з репертуару Галини Менкуш та інших знакових українських авторів тепер виконує дивовижна краківська солістка і бандуристка Зоряна Гжибовська. “Коли слухаєш Зоряну, мурашки біжать по шкірі”, – зізналася після виступу бандуристки одна із слухачок Тетяна Сулипа, і публіка вибухає нарешті аплодисментами з вигуками “Браво!” Завершуючи ювілейний синопсис, для мене було украй важливо поставити в кінці оптимістичну ноту. Тож подякувавши усім за участь у цій надзвичайно потрібній розмові про День незалежності – 35 у контексті минулого, сучасності і, безумовно, майбутнього, прочитав наостанок заключний вірш зі своєї збірки “Повстання” про наше очікуване оптимістичне майбутнє. І сядуть до столу зі словом молитви – за тих, хто поліг під ворожим вогнем невідомим, щоб виграли ми вирішальну цю битву. І виросте жито на полі, политому кров’ю. Наллється під сонцем життя непоборного колос. Й відновиться знову “земний кругообіг любові”, що вийде у світ із родинного кола. У тому, що наше майбутнє буде саме таким, особисто я анітрохи не сумніваюсь. Адже Україна – Мати Героїв! Бути їй і Матір’ю Перемоги! Слава Україні! Героям Слава!
Підготував Володимир СТЕЦЮК, м. Краків Фото автора та Tatyana Efremova
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
