Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ 1 жовтня голова Чернівецького обласного об’єднання громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка” Іван Дерда від імені просвітян Буковини урочисто привітав учасників V Всеукраїнської трієнале сучасного декоративно-ужиткового мистецтва “Від Землі – до Сонця”. Понад сімдесят майстрів із різних куточків України представили свої роботи, барвисті, символічні, глибокі, народжені із самої душі нашого народу. Центр культури “Вернісаж”, де традиційно відбувається ця мистецька імпреза, став простором, у якому форма і колір перетворювалися на мову традиції та духовну тяглість, а кожен експонат промовляв про незнищенність українського кореня, про живу силу нашої землі та духовну тяглість поколінь.
ЮРІЙ КОВАЛІВ
10–11
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ У цій піднесеній атмосфері, під Покровом Пречистої Богородиці, з глибокою пошаною до Захисників і Захисниць України, з вдячністю за мирний день у Чернівцях, які цими днями відзначають 618-ту річницю першої писемної згадки про своє заснування, прозвучала пісня Дмитра Павличка “Два кольори” у виконанні народного артиста України, професора кафедри музики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Івана Дерди. У супроводі народного оркестру народної музики “Буковина” (ЦПК м. Чернівців, керівник Є. Тарнавський) ця пісня стала не просто музичним номером, вона стала молитвою за народ, тихим і світлим нагадуванням про те, що червоне і чорне — це не лише барви долі, а й барви нашої незнищенної культури, нашої пам’яті, нашої духовної стійкості. Під час виступу видно саме момент, коли спів перетворюється на жест, коли слово стає світлом, коли виконавець не просто співає, він творить духовний простір, у якому кожен слухач відчуває себе частиною великої української історії. Це була та рідкісна мить, коли мистецтво різних жанрів злилося в одну хвилю, хвилю вдячності, єдності й національної гідності.
Власн. інф. Фото надане Іваном Дердою вручає високу нагороду відомому музеєзнавцю Олегу Топилку за значні заслуги в громадській, науковій, культурній і освітянській діяльності та розбудові
Продовження на стор. 2—3
ВОЛОДИМИР МЕЛЬНИЧЕНКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Минулий вереснево-жовтневий тиждень, супроводжуваний повітряними атаками рашистів, усе ж таки обдарував нас і світлими миттєвостями. Перший ранок нового місяця видався неймовірно сонячним. Особливе сприйняття світу, коли щастить бути у возвеличеному історією й намоленому святістю місці. Дзвонять дзвони Києво-Печерської Лаври. На залитій сонцем площі біля головного Успенського собору – Іван Мазепа, недавно посталий (справедливо!) у цьому Храмовому духовному національному просторі, який він ревно і жертовно творив, оберігав для нащадків. День Покрови Пресвятої Богородиці. Колись – одне з найголовніших свят за¤ порозьких козаків, а нині ще й День ушанування Українського Воїна. 1–2 жовтня в цьому духовному центрі Держави і Нації – Національному заповіднику “Києво-Печерська лавра” – відбувалася XIV Всеукраїнська науковопрактична конференція “Музейна педагогіка – проблеми, сьогодення, перспективи” з проблем актуалізації, інтерпретації історико-культурної спадщини та використання її потенціалу в освіті й вихованні молоді. Природно, оскільки Лавра – багатющий скарб Нації, яка сама собою відображає велику історію Українського народу. Національна академія педагогічних наук України, Національний заповідник, Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН, кафедра ЮНЕСКО “Неперервна професійна освіта ХХІ століття”, Науково-навчальна лабораторія музейної педагогіки Львівського національного університету імені Івана Франка, Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка (П. Мовчан, П. Ющенко, І. Заєць, Г. Філіпчук) зумовили той характер змістово-дискусійної настроєвості конференції, який би відповідав духу цього сакрального терену. Просвітянський голова Павло Мовчан
МИКОЛА ШОТ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на друге півріччя 2026 рік (стор. 41). Вартість є такою: 1 міс. — 71 грн. 2 міс. — 142 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Ми не боремося проти крови та тіла, а проти “світоправителів” цієї темряви, проти духів злоби”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
лерацію до авторів російської імперської самосвідомості. З якого дива українофобний пушкін, прихильник царя петра – жорстокого нищівника гетьманської столиці Батурин, колонізатора України, оспівувач загарбницьких війн росії на Кавказі (“Смирись, Кавказ: идет ермолов!”) та в Європі – має засмічувати (ще й під час агресії!) наш національний простір? Направду, антиєвропейця пушкіна ніколи не глорифікували в Європі і Світі, оскільки там славили високим світоглядним штилем європейських митців Івана Мазепу – Байрон, Вольтер, Гюго, Словацький, Готтшаль, Ліст, Делакруа, Верне… Тому сьогодні можна ствердно заявляти, що ідоли “вєлікой культури” виплоджуються і бовваніють лише в місцинах, куди дібрався ненависний “рускій мір”. Як нам бути і чинити?! Для цього є спрощена й справедлива відповідь та повчальний харківський приклад початку ХХ століття, коли після демонтажу першого пам’ятника Кобзарю в Україні, поставленого в Харкові родиною Алчевських 1900 року, царська влада спорудила, маркуючи імперську ідентичність, пам’ятник пушкіну. А вже за лічені тижні (жовтень 1904) пушкіна підірвали члени підпільної Української Народної Партії, створеної Міхновським та Мацієвичем. Один з її організаторів, організатор підриву М. Шаповал тоді переконливо заявив: “…доки на Україні нема пам’ятника Шевченку – не сміє стояти інший пам’ятник”. Аналогічні сюжети, яких в Україні завжди було вдосталь, мають стати предметом прискіпливої уваги суспільства, а не лише формальної політики, яка часто нагадує поведінку ґвалтівника, повії й лихваря разом узятих. Даруйте, така миттєва оцінка з’явилася (повторилася) стосовно сучасних “політиків”, коли ті нещодавно у Верховній Раді навіть не спромоглися дати належного, передусім етичного, присуду українофобській поведінці “українських артистів” (потап і настя), позбавивши їх усіх нагород і звань від імені Держави. Тому на подібних “захисників” культурного й світоглядного національного простору марно сподіватися. Значно важливіше, щоби такі аксіологічні, морально-етичні, україноцентричні контенти закладалися в теорію і практику, філософію і зміст української освіти, культури, науки, мистецтва, містилися в національному
Суспільство · “Ми не боремося проти крови та тіла, а проти “світоправителів” цієї темряви, проти духів злоби”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «“Любов страху не має…”», с. 1
Закінчення. Поч. на стор. 1
незалежної України – медаль “Будівничий України”. Проте варто торкнутися не лише побаченого, почутого, алей відчути те, що часто є невидимим, залишається за кадром, затертим віками історії. Згадується, як влучно колись огранила такий душевний стан Софія Русова, цитуючи Канта, стверджуючи, що світом і людьми керують не лише гарні думки, а передусім щирі почуття. Справді, не вгамувати емоцій, що тебе огортають, коли упродовж “конференційного” часу Лаврські дзвони приглушуються виттям сирен і моторошним гудінням реактивних “шахедів” і ракет, які безперервно бомбардують українську столицю – мости через Дніпро, школи, дитячі садочки, Національну академію наук, Інститут ядерних досліджень, торгові центри, автозаправки, залізничні станції, багатоповерхові житлові будинки… А нещодавно рашистська ракета влучила в саме серце Лаври – Успенський собор. Знайоме всім відчуття неможливості розрізняти звуки початку і завершення повітряних тривог перетворились на суцільний хаос очікувань нових трагедій. Найстрашніше – гинуть дорослі, діти, у яких варвари-московити відбирають їхнє природне право на Життя. Не дивно, що зараз на цьому священному місці, яке є наріжним каменем нашої національної Державності і Духовності, віками намоленому задля того, щоби людина ставала Людиною, виконуючи заповіти Божі, народжуються й інші емоції, думки та помисли. На тлі проголошеної високоетичної аксіоми, що “найдорожчий скарб у кожного народу – його діти, його молодь” (за Русовою), паралельно десь там, “на болотах”, відбувається “валдайський шабаш”, на якому злочинець-дитиновбивця ХХІ століття путін голосить про “мир”, погрожуючи людству ядерним дрюком. Тому й спадає на думку: чи гріховно буде, якщо Українці таки вже ніколи не підставлятимуть (за Біблією) москалю й “другу щоку”?! Бо сказане в Нагірній проповіді – то для людей, а не для путиноїдів-кровожерів, посталих перед світом не в подобі Христового бачення, а лише в образі озвірілих істот, заюшених людською кров’ю. Тому, напевно, нам варто всім миром керуватися і тим заповітом, що кличе: “А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого.
Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного, який є Слово Боже… Ми не боремося проти крови та тіла, а проти “світоправителів” цієї темряви, проти духів злоби” (Св. апостол Павло до ефесян). Нині цим злобним духом є путінська московія. Тому наша боротьба та ненависть до вселенського зла – ординської “раші”, покритої гундяєвським фарисейством, є праведною і справедливою. Як писав Дмитро Павличко: “Мусить бути в світі Правда, / Раз на світі є Брехня”. Тому за жодних обставин людиновбивцям не можна “дарувати” прощення! А осучаснене гасло – “геть москву!” (звідусіль, із найпотаємніших закутків національного буття) має стати для Української Нації не просто життєво-етичним правилом, а духовно-мілітарним оберегом нашого сьогодення і будущини. Задля цього в сферу стратегічного вектора, насамперед, державної політики, повинні бути включені всі наявні інституції, починаючи з академічних і до громадських та просвітницьких. Очевидно, страшні й непоправні жертви, які несе Український народ, мусять переконати навіть “толерантних” громадян, що там, де ступає нога і чутно “культурний” сморід москаля, туди завжди приходить війна. Зрештою, найпереконливішою інституцією для нас є історична правда, що вияскравлює людиноненависницький вандалізм московських “номадів”, виплоджений в епоху іга, що ніколи не знав перерви. Іван Огієнко писав, що “мос" ква ненавиділа всіх, хто не був москалем. Вона завжди дивилась на українців оком дужчого силою, дивилась, як на завойований на"
род”. Завжди страшенно лютува" ла, обурюючись українською не" податливістю та національною гідністю. Відомий факт, як цар" ський намісник, нищівник ко" зацької вольності, реакціонеркріпосник рум’янцев&задунай" ський 1760 року роздратовано описував поведінку тих україн" ців, які показово засвідчували свою вищість у порівнянні з не" освіченими московськими са" новниками в культурності, хо" робрості, інтелекті, силі і мо" ральності. Той же Огієнко зазна" чав, що насправді “Українці на москві завше були новаторами, завше вели перед у всяких новинах та реформах”. Але в тому й біда, що, на превеликий жаль, “нав" чили” московита на свою голову, щоби пришвидшити наше уяр" млення, щоби бракувало нам си" ли й міці противитись навіть то" ді, коли того ж імперського фельдмаршала рум’янцева “хо" ватимуть” (1796 р.) із почестями в Успенському соборі Києво- Печерської Лаври. Тому, “перекладаючи” сказане й сотворене в минулому на сучасну мову нинішньої трагічної реальності, варто нарешті саме в період агресивної війни росії проти України визначитися: чи гоже, чи етично, духовно й політично доцільною є присутність (поховання) і ката&столипіна, і зрадників кочубея та іскри, і колонізатора рум’янцева та інших українофобів у святому місці Лаври поруч із недавно відкритим пам’ятником Івану Мазепі, де, ймовірно, в майбутньому величаво постане Пантеон Української Слави?! Якщо й надалі Нація “ковтатиме” такий несполучний та парадоксальний мікс, то наша світоглядність, особливо молоді, буде ще довго плутатись у тенетах напівправди, яка нічим не краща фальшивої “московської блекоти” (за Шевченком). Тож лише правдивість у ділах і словах зможе вберегти народну душу від занапащення. Сьогодні цей визначальний принцип педагогічної і суспільної дії особливо затребуваний. Адже масштабна війна московитів є геноцидною, тотальною, екзистенційною, спрямованою на знищення і руйнування всіх без винятку життєсфер українства. Вони не тільки намагаються всіляко зберегти й зарубцювати в українському просторі імперські “цінності”, пов’язані зі “столипінськими булгаківцями” та “пушкіно&жуковцями”, але й жорстоко вбивають українську національну культуру – основу нашої Ідентичности. Свідченням такого етноциду є знищення руснею 140 музеїв та картинних галерей, понад 2,5 тис. культурних об’єктів, бібліотек та архівів, понад 15 мільйонів книг та підручників. Пам’ятаймо: ще на початку агресії з Херсонського художнього музею імені О. Шовкуненка було вкрадено і вивезено на росію 11 тис. мистецьких творів, аз Кам’яної Могили (біля Мелітополя) московити поцупили 178 унікальних артефактів, окремим з яких понад 12 тис. років. Перелік цих злодіянь не осягнути здоровим глуздом, зате безпомильно можна стверджувати, що такий вандалізм і є візитною картою їхньої “національної” традиції. Гріхопадіння, якому нічим зарадити, допоки не сконає ця недоімперська гієна. Однак дуже прикро, що навіть після низки етноцидних злочинів окремі місцеві владці воліють і надалі “зберігати” в суверенному національному просторі “візіонерів” імперськості. Скажімо, на Одещині в Татарбунарах ніяк не можуть розстатися з пушкіним, який 1821 року перебував у цих краях, а в палаючій від рашистських бомбувань Одесі він бовваніє й досі, бо нібито перебуває в історичному центрі, що є культурною спадщиною під охороною ЮНЕСКО. Кажуть, що пушкін як виразник імперської ідеології русні та істеричний проклинач і ненависник Івана Мазепи не має жодного стосунку до російської агресії 2014–2026 років. Лукавство. Мабуть, лише в часі, але не сутнісно. Бо він для нас є поетом&імперіалістом, своєрідним маркером, яким московія мітила “свою” територію, на якій українці повинні відчувати свою нижчість перед “вєлікой культурой”. Адже тільки на Полтавщині, де Іван Мазепа відважно став супроти петра та його війська задля виборення самостійності української Держави, – перед початком вторгнення 24 лютого 2022 року налічувалося понад 120 назв пушкінських об’єктів топонімії! Зараз, Слава Богу, жодного. Сумно, що впродовж трьох десятиріч у Незалежній Україні “земля Тараса і Богдана” обтикувалася подібними “пам’ятниками-цінностями” колоніальної спадщини, засвідчуючи або забуття історичних уроків, або то-
Суспільство · “Усіма суспільними станами (Воїни, Гречкосії, Будителі) зобов’язані боронитися, оберігаючи власну Державність й Ідентичність”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
інформаційному просторі, зокрема й на рівні музейної педагогіки. Для цього необхідно повернути в цю нішу, не відкидаючи узбіч, світоглядну й суспільнополітичну думку наших визначних державних, культурних, політичних, педагогічних діячів, які впродовж століть намагалися говорити правдою зі своїм Народом. Адже історія засвідчує, що ніколи не можна вірити московії, “шанувати” її, бути поруч із нею, бо (за Шевченком) “москалі – чужі люде”, які залишаються такими ж україноненависниками, що в царських, чорносотенних, більшовицьких, квазіліберальних чи путіно-гундяївських ризах. Нашій молоді має слугувати правдиве Слово Шевченка і Франка, дух високості Ю. Липи, жагуча ідея М. Міхновського щодо неприйнятності орієнтації на росію (“…доки хоч один ворог&чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія”), правдиві розвідки П. Штепи, совісний голос Є. Маланюка, який стверджував, що з українцями воюють, їх нищать не просто реакціонери, монархісти чи більшовики, а саме московити, “московська нація”, тому, “проковтнувши хозарів, половців і печенігів, мусимо проковтнути і цей останній наїзд Сходу…”. Принагідно згадати і працю Д. Донцова “Культура примітивізму” (Головні підстави російської культури), написану в часи національно-визвольних змагань (1919). Ось як він описує негації цієї здеформованої “культури” русні: “Застрашаючою є нетерпимість у ставленню росіян до чужих національностей.
Сили безпеки та оборони України вивели з ладу понад половину нафтопереробних потужностей Росії. Подібні удари суттєво послаблюють воєнно-економічний потенціал агресора. Про це повідомляє “РБК-Україна” з посиланням на Міноборони України. Аналітики Генштабу, Міноборони та розвідка оцінили наслідки нещодавніх далекобійних атак. З ладу виведено понад 51% потужностей ворога, що стало результатом планомірної роботи зі знекровлення воєнної машини РФ.
У межах репатріаційних заходів в Україну повернуто понад 26 тис. тіл й останків захисників, але значна частина з них досі залишається невпізнаною. Ідентифікація проходить повільно, а родини вимушені місяцями та роками жити у стані невизначеності. Про це повідомив керівник Офісу Президента України Кирило Буданов.
Візит канцлера Німеччини Фрідріха Мерца до Києва 4 жовтня попри російські ультиматуми та масовані атаки РФ є важливим сигналом для інших європейських політиків. Таку думку висловив дипломат, міністр закордонних справ України у 2007–2009 рр., керівник Центру дослідження Росії Володимир Огризко у проєкті “Тепер головне” на Еспресо. Він наголосив, що приїзд Фрідріха Мерца до Києва в умовах російських атак демонструє, що європейські політики мають безпосередньо розуміти реалії війни.
“Безпорадність і нікчем-
Достоєвський ненавидить німців, рівно ж поляків, які є або злодіями, або картярами (“Братья Карамазови”), тургенєв і купрін уважають “хохлів” за нижчі сорти, а пушкін спеціалізується в насмішках з французів, толстой з німців. Причина цієї фобії є абсолютна нездатність визнавати рацію існування за чимсь, що відхиляється від загальновизнаного (ними) типу”. У цій замальовці збережена вся усталеність, наступність, тяглість їхньої нинішньої культури (ідеології, політики). Нічого нового під сонцем. Брехня, чванливість, ненависть, грабунок – неперехідні “цінності” московської культури, яку пропихують усюди для “обезлюднення” світу, а якщо він не воліє її “пізнавати” в обгортці “рузького міра”, то для просування цього “болотяного” наративу є ядерна бомба. Про таку несусвітню дикість белькотав днями на Валдаї рашист путін. Чи такі агонієстичні галюцинації цього звироднілого молоха ХХІ століття не є продовженням староімперської політики, коли царський губернатор муравйов у Вільно (Вільнюс), жорстоко денаціоналізуючи поляків і литовців, заявив, що там, де не зможе здійснити русифікацію школа, там виконає цю роль “рузькій штик” (і навпаки). Влучно таку варварську характеристику москвина описав значно раніше француз А. де Кюстін (“Росія в 1839 році”), зазначаючи, що кремль – капище деспотизму, а цей загарбницький народ любить більше рабство, аніж свободу, плазуючи перед тираном. Брехню вважали чеснотою, а нечесаного “батюшку” вшановували вище Бога. Москвини, пише він, створили з “руської культури”, насправді, карикатуру культури, мавпуючи лише форми європейської культури. Тому на традиційні запитання “що? як? заради чого?”, як бути і жити в умовах експансії чуми рузькомірства, майже через століття (1935 року) знаходимо повчальну для часів нинішніх відповідь у праці згадуваного нами Донцова (передмова до першого видання “Дві літератури нашої доби”), який пише: “Мусимо викорчувати (рузькість), виполоти, вичистити від сміття, звалити стару рудеру, щоби здвигнути своє… А хто цього не робить, на старих підвалинах ставляє новий поверх, звичайний, “позитивний” полатайко, що зашиває старі діри, щоби вони подерлися знов”. Не може бути жодних ілюзій, що московщина, скніючи на такому ґрунті, колись таки “олюдниться”. Із давніх часів і дотепер матриця їхніх поведінкових норм якщо й “змінювалася”, то лише в бік вандалізму та ще більшої нестерпної ненависті до “інших”. Вони ніколи не відшукували своїх справжніх витоків і джерел існування, а лише загарбували і обкрадали чужі. Насправді чого очікувати нині від північних ординців, які й досі возвеличують свого зверхника “боголюбського”, який, спалюючи 1169 року Київ, нищачи всіх і вся, замурував заживо на смерть у печерах Видубицького монастиря всіх священників та ченців? Такими “замурованими”, денаціоналізованими, неосвіченими, завошивленими “рузькістю” сплять і бачать нас нинішні “людиноподібні” путіноїди. Тому, застерігав Тарас Шевченко, “Не шукайте, не питайте / Того, що немає”. Мусимо своє чинити і творити. Усіма суспільними станами (Воїни, Гречкосії, Будителі) зобов’язані боронитися, оберігаючи власну Державність й Ідентичність, захищаючи свою Віру і Традицію, історичну Пам’ять, зрощуючи Рідну Мову і Культуру, розвиваючи (а не руйнуючи!) нову українську Школу і національну Науку. Бо саме в ніші зазначених життєсфер формується, розвивається і зміцнюється Народ, поза якими він стає “неживим”. Такі чуття й думки під покровом Святої Богородиці супроводжували наш шлях через Київ – Білу Церкву – до Володарки. Там в унікальному музейному комплексі (5 музеїв!), створеному воїном, розвідником-добровольцем Олександром Ушинським та його побратимами, відбувалася велелюдна урочиста подія вшанування Воїнів – Захисників і Захисниць України, Матерів Воїнів"Героїв, полеглих за Україну. У День Покрови головного організатора цього щемного ритуалу за Україну О. Ушинського (ініціатора першого в Україні (радянській) пам’ятника Голодомору-геноциду 1932–1933 рр. та пам’ятника Тарасу Шевченку у Володарці) – ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка (П. Мовчан, Г. Філіпчук) нагороджувало своєю найвищою відзнакою – Орденом Нестора Літописця, на якому викарбувано слова Святого Письма: “Любов страху не має”. Всепереможна Любов до України!
Георгій ФІЛІПЧУК Фото з відкритих джерел вив письменник Василь Шкляр під час презентації Всеукраїнського літературного конкурсу “Слово самовидця” для ветеранів і чинних військовослужбовців Сил оборони України, повідомляє “Шелтер”.
Проєкт “Витоки” від Zagoriy Foundation спільно з освітнім центром “МрійДій” презентували методичний посібник для вчителів і вчительок молодшої, середньої та старшої школи. Як розповіли в Міністерстві освіти і науки, видання містить готові сценарії уроків, інтерактивні вправи, дослідницькі завдання,
методичні рекомендації та презентації. Наприклад, перший блок посібника присвячений осіннім традиціям. Через історію свят учні й учениці зможуть простежити, як вони змінювалися та набували нових значень у різні періоди.
4 жовтня мистецький світ нашої держави зазнав чергової втрати. У віці 80 років помер народний артист України, відомий актор Олег Шаварський.
Підготував Ігор ЗОЦ
Суспільство · “Усіма суспільними станами (Воїни, Гречкосії, Будителі) зобов’язані боронитися, оберігаючи власну Державність й Ідентичність”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ність. Саме такими словами я змалював би ситуацію з нашою владою, як центральною, так і місцевою, київською. Удари ворога по мостах виявились черговою несподіванкою? Про це не один рік я казав, як і інші спеціалісти. За час повномасштабної війни захисним каркасом можна було і треба обшити критичні точки всіх мостів через Дніпро. Без навантажень на самі мости, на окремих палях. Так само, як і по інших об’єктах критичної інфраструктури України. Про реактивні дрони у ворога було відомо ще два роки тому. Знов несподіванка? А чому дивуватись, якщо навколо першої особи люди без відповідної освіти і досвіду: як кажуть, “три класи, два коридори”. Задовбали самовпевнені зелені ідіоти, які щодня наступають на ті ж граблі”, – написав у Фейсбук генерал Сергій Кривонос.
Вересень 2026 року став одним із найнапруженіших місяців для жителів столиці за інтенсивністю повітряних загроз. Сумарна тривалість сирен у Києві сягнула 242 годин і 40 хвилин, що становить майже 33,7% від усього часу місяця, тобто фактично кожну третю хвилину вересень проходив під знаком небезпеки. Про це повідомляє "Інформатор". Сумарно Київ провів під звуками сирен понад десять повних діб. Найбільша частка повітряних тривог була пов’язана із загрозою застосування ворожих безпілотників.
Київський міський голова Віталій Кличко привіз бійцям Третього армійського корпусу на Харківський напрямок велику партію дронів від столичної громади. Про це він повідомив у Te- legram-каналі. “Відвідав наших захисників на Харківському напрямку. Відвіз допомогу від громади Києва. Передав Третьому армійському корпусу Угрупування військ “Центр” ЗСУ 5800 БпЛА різного типу”, – написав Віталій Кличко. Мер зазначив, що раніше протягом 2026 року Київ передав бійцям різних бригад понад 52 тисячі БпЛА та інше необхідне оснащення.
Президент України Володимир Зеленський призначив стипендії імені Тараса Шевченка десяти українським учням середніх загальноосвітніх навчальних закладів за особливі успіхи у вивченні української мови та літератури у 2025/2026 навчальному році, повідомляє Укрінформ.
В Україні найбільше внутрішньо переміщених осіб прийняли Харківська, Дніпропетровська та Київська області. Водночас у владі наголошують, що сама кількість зареєстрованих ВПО не завжди точно відображає реальне навантаження на громади. Про це повідомляє видання "РБК-Україна". За даними, в Україні близько 4,6 млн людей мають статус внутрішньо переміщених осіб. Водночас частина інформації в реєстрі може бути неактуальною, оскільки не всі зміни місця проживання своєчасно відображаються в обліку.
У школах Львівської області планують запровадити нові правила використання смартфонів та інших персональних електронних пристроїв. Йдеться про обмеження їхнього використання учнями під час уроків та на перервах. Про це повідомив Департамент освіти і науки Львівської ОВА.
Ветеранам російсько-української війни присвячено не більше 0,2% контенту популярних онлайн-медіа (два матеріали на тисячу опублікованих). Про це свідчать результати моніторингу ІМІ. 23 українські популярні онлайн-медіа протягом тижня разом генерують до 40 тисяч публікацій. Серед них моніторинг ІМІ виявив лише 72 матеріали, присвячені темі ветеранів російсько-української війни. У моніторинговій вибірці взагалі не було згадок про них на сайтах “УНІАН”, LIGA.net, “РБК-Україна”, ZN.ua, “Еспресо”, “Кореспондент”, “Фокус”, “Бабель” та “Новинарня”. Водночас на Суспільному зафіксували 26 таких публікацій, зазначає “Детектор медіа”.
Справжні художні шедеври про російсько-українську війну, ймовірно, з’являться вже після її завершення. Натомість нині важливо документувати події, факти, враження та переживання учасників війни. Про це зая-
Подвижники “Просвіти” · “Метою організації було і є утвердження державної української мови, розвиток національної культури, відродження української національної ідеї”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Наталя ЮНІЦЬКА, просвітянка, Вінницька обл.
Початки створення Давня мудрість говорить: “Без минулого немає майбутнього”. Українців завжди цікавила і цікавить їхня історія, події днів давніх. До прогресивних надбань минулого народу України належить також історія створення громадської організації “Просвіта”, яка своїм корінням створення сягає в глибину ХІХ століття. Привідкриємо завісу тих давніх часів, заглянемо в минуле нашого славного земляцтва. Громадська організація “Просвіта” була утворена 1868 року у Львові з метою культурно-наукового розвитку згуртування народної спільноти та піднесення національної свідомості українського народу. Співзасновником і головою цієї організації був громадський діяч і політик священник Микола Устинович. “Просвіта” поширила свою діяльність на всі українські землі (найпотужніші мережі – у Галичині, на Буковині, Поділлі, Київщині, Волині, у Закарпатській Україні). Що робило Товариство “Просвіта” для народу? Створювало бібліотеки, друкарні, народні театри, кінотеатри, музеї, здійснювало постановки спектаклів на українську тематику, відзначало ювілеї відомих українських діячів, визначних подій національного значення, організовувало публічні читання, упорядковувало українські школи. Метою цієї організації було і є утвердження державної української мови, розвиток національної культури, відродження української національної ідеї, історичної пам`яті, формування національної свідомості та піднесення духовності і добробуту українського народу. Подільське товариство “Просвіта” заснували 19 квітня 1906 року в місті Кам’янець-Подільський. Згодом утворилась мережа осередків у Східному Поділлі. Однією з перших на Вінниччині постала філія цієї організації в містечку Печера Брацлавського повіту, роботу якої очолив протоієрей Іван (Іоан) Кульматицький.
Життєпис священника Іван Кульматицький народився 17 вересня 1856 року в містечку Дахнів на Лемківщині в сім’ї багатодітного греко-католицького священника Софрона Юліановича Кульматицького.
Мати Івана Пауліна походила зі старовинного роду Менцінських, чоловіки якого в більшості служили священниками. Іван був найстаршим сином у сім’ї Кульматицьких. Він залишився вірним сімейній династії і теж здобув духовну освіту. Одружився з Надією-Клементиною Сальвіцькою. Прийнявши священицький сан, був направлений в парафію села Воробіївка, що на Вінниччині. Затим було село Сокілець, неподалік від Воробіївки. Останнім місцем духовного служіння священника Іоанна була Печерська парафія церкви Різдва Пресвятої Богородиці Брацлавського повіту. В родині подружжя Кульматицьких зростало дев’ятеро дітей, які народилися на подільській землі в селах Воробіївка та Сокілець. Отець Іоан Софронович був для місцевих жителів втіленням добра, світла, справедливості і християнської моралі. Окрім Богослужінь, він викладав закон Божий школярам. У міністерському училищі с. Печера навчав дітей музики та співів, створив хор із 18 хлопчиків та 12 дівчаток. У селі Печера родина Кульматицьких проживала з 1892 по 1928 рік. 1928 року більшовицька влада закрила місцеву церкву, конфіскувала у своє користування будинок священника, який стояв неподалік храму. У 1920 року від тифу померла дружина Івана Софроновича. Її захоронення – біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Там же поховано і їхнього з отцем сина Дмитра Кульматицького (1891–1910), який загинув на фронті Першої світової війни у віці 19 років. Третє захоронення біля храму – їхньої доньки Олени Кульматицької (1892–1952). Після закриття церкви священник з містечка Печера переїхав в село Бортники до своєї доньки Ліди, що була заміжня за священником Наркисом Качуровським. Проживаючи в сімействі доньки, Іван Софронович опікувався утриманням великої пасіки на 60 вуликів. Саме це допомогло родині пережити голодне лихоліття 1932–1933 років. У 1934 році Іван (Іоан) Кульматицький помер. За його заповітом поховання небіжчика здійснили в селі Печера, поряд із прихожанами, які померли під час голодомору. Селяни гідно вшанували свого священника. Майже всі жителі села прийшли провести цю славну своїми діяннями людину в останню дорогу, включно із єврейською громадою та представниками місцевої влади.
“Просвіта” в Печері 1906 рік ознаменований заснуванням першого осередку Товариства “Просвіта” на Вінниччині в селі Печера Брацлавського повіту. Селяни попросили свого духівника Івана Кульматицького бути засновником цього прогресивного на той час осередку. Священник разом із активістами Пудом Різніченком та Кузьмою Сірохою поїхали до губернатора в м. Кам’янець-Подільський. Під відповідальність отця Іоана на його ім’я було отримано дозвіл про створення “Просвіти” в селі Печера. Таким чином Іван Софронович Кульматицький став засновником першого осередку цієї організації на теренах вінницького краю. До цього угрупування входили не лише жителі Печери, але й люди із навколишніх сіл – Сокільця, Даньківки та інших. Зберігся і дійшов до наших днів список із прізвищами 39 учасників першого осередку “Просвіта”. Просвітянами стали вчитель Могилевський, начальник пошти Віктор Яворський, фельдшер Микола Кондратенко, студент Московського університету Олександр Фредко… Визначною особистістю Печерського осередку був Пуд Різніченко, який володів непоганими акторськорежисерськими здібностями. За переписом 1908 року в Печері проживало 4 тисячі осіб. Діяли дві школи з українською та польською мовами навчання, лікарня, аптека, церковно-приходський хор, духовий оркестр, театр з постійною трупою, товариство “Просвіта”. Дослідниками історії села віднайдено допис в газеті “Рада” за 1908 рік, у якому зазначено список жертводавців Брацлавського повіту, що внесли кошти на спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві. Серед тих, хто підтримав цю благородну культурну ініціативу, було зазначено й ім’я Івана Софроновича Кульматицького, керівника організації “Просвіта”. Завдяки “Просвіті” у містечку Печера відкрилася споживча крамниця, що стала символом господарської самостійності, нової економічної свідомості селян. Такий магазин був важливим осередком для місцевої громади. 18 листопада 1909 року у газеті “Рада” було висвітлено роботу Печерської “Просвіти” за рік. Там зазначено, що зусиллями просвітян було проведено п’ять літературних вечорів. Два були присвячені Шевченку, два – Гоголю, один – на честь роковин осередку організації в Печері. Театральний гурток підготував і показав вистави “Ой не ходи, Грицю”, “Сватання на Гончарівці”, “Жидівка-вихрестка”, “По ревізії”, “Бувальщина”. Літературні вечори були безоплатні, а вистави – платні. Прибуток використовували для роботи “Просвіти” та на виготовлення декорацій вистав. У бібліотеці налічувалося 130 книжок. Найбільшою популярністю користувалися такі книги, як “Кобзар” Т. Г. Шевченка, “Історія України” Аркаса, “Староосвітні батюшки та матушки”, “Декламатор”, “Розвага”, “Розмови про сільське господарство” Чикаленка. Діти були захоплені читанками, у яких їм подобалися коротенькі оповідання та казочки. Із газет одержували “Раду” та “Рідний край”. Майже щонеділі в книгозбірні влаштовували читання. Людям читали вголос книжки. Читання проводив хтось із грамотних односельців. Бували випадки, коли читанням вголос опікувався і священник Печерської парафії Іван Кульматицький. Найчастіше читальню відвідувала молодь. Це були робітники із млина графа Потоцького, шевці, столяри та інші ремісники і службовці. В даній статті є згадка про людей, які найбільше надавали допомогу в діяльності читальні протягом року. Це священник, фельдшер і його дружина, гурток сільської молоді. Дійшли відомості до наших часів, що зібрання осередку “Просвіта” відбувалося просто в клуні, критій бляхою, яка належала Василині Косяк-Білієнко. Вистави класиків української драматургії теж проводилися в цій клуні. Найяскравішою постаттю в сценічній діяльності була селянка Марія Стадникова, якій особливо вдавалися драматичні ролі. Діти, які брали участь в постановках, із захопленням організовували показ власних спектаклів. Зібрані за театральне дійство кошти вони використовували на придбання нових книг для читальні. Вражаючий приклад виховання в українців любові до культури від давніх часів! У день вистав площа перед імпровізованим театром була заповнена возами і бричками, на яких приїздили на дійство селяни із довколишніх сіл. Часто під час проведення вистав грав оркестр графа Потоцького. Це було дуже колоритно і велично, адже музиканти володіли багатогранним талантом музичного мистецтва. Слід зазначити, що власники володінь Потоцькі, коли проводили в маєтку бали та гостини, то запрошували для виступів і народних артистів. Дійшли перекази, що після театрального дійства граф давав розпорядження обдарувати кожного артиста карбованцем та пригостити усіх смачним обідом. Спільні дії власників і культурного прогресу народу у Печері засвідчують симпатії та підтримку організації “Просвіта” панством. Завдяки цій організації, яку в Печері заснував священник Іван Кульматицький, театру, громадським ініціативам і підтримці місцевих жителів, це невеличке подільське містечко стало осередком національного духу, де формувалася свідома культурна й активна українська людина.
27 листопада 1993 року в місті найдавнішого осередку “Просвіта”, селі Печера, відбулася науково-практична конференція Товариства, присвячена 125-річчю заснування цієї організації. Головною метою цього заходу було осмислення діяльності “Просвіти” та визначення її значимості в становленні національної свідомості, мови і культури українського народу. Насамперед, учасники конференції відвідали могилу першого засновника “Просвіти” на Вінниччині Івана Кульматицького, здійснили покладання вінків та заспівали біля місця його поховання Славень України. Ця людина – священник, законовчитель, прогресивний діяч – залишила значний слід у першовитоках створення громадської організації “Просвіта” на Поділлі. Своїми шляхетними вчинками Іван Софронович возвеличив Печеру, підняв культурний рівень жителів і цього села, і довколишніх.
Просвітянський осередок у Вінниці У Вінниці перший просвітянський осередок було зареєстровано у березні 1917 року, очолював його Іван Юхимович Озерянський. Вінницька “Просвіта” утримувала симфонічний оркестр, опікувалася шкільництвом, мала власну друкарню, звідки вийшло багато україномовних підручників для шкіл, вищих навчальних закладів. Серед основних напрямків діяльності також були краєзнавчі дослідження. Просвітяни видавали навіть щоденну газету “Шлях”. Редактором газети був талановитий український письменник В. Островський. З усіх “Просвіт” України тільки вінницька спромоглася розгорнути широку видавничу діяльність, зібрати значний капітал, придбати друкарню. Товариство розгорнуло активну діяльність, тут була бібліотека з читальним залом (просвітяни користувалися нею безкоштовно), кінематограф, для учнів українських гімназій утримувалася їдальня. Артисти театру “Просвіти” грали у виставах найвідоміших українських авторів: Шевченка і Грінченка, Панаса Мирного і Кропивницького, Карпенка-Карого і Винниченка. Найбільше піднесення “Просвіта” мала у 1918–1919 роках, особливо коли в місті перебували міністерства уряду УНР. З утвердженням радянської влади “Просвіта” була знищена, а її члени репресовані. Чимало просвітян було розстріляно. Відродилася вона лише на зламі 90-років. Першим головою “Просвіти” на початку відродження незалежності України було обрано відомого публіциста Анатолія Бортняка, а відповідальним секретарем не менш знаного критика і поета Михайла Стрельбицького. Маємо не забувати про піднесення та розвій українознавчих надбань завдяки становленню товариства “Просвіта” на теренах рідних земель, зокрема, у вінницькому краї. Історії пам’ять нетлінна.
Український шлях · “Маємо надію, що в цій вирішальній битві переможе українська незалежність і солідарна з нею світова спільнота”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ В Українському літературному клубі міста Кракова у форматі історико-літературного і музичного синопсису поет і письменник Володимир Стецюк, історик і політолог Олексій Ліончук, бандуристка і співачка Зоряна Гжибовська обмінялися думками про непростий шлях становлення незалежної Української держави.
Володимир Стецюк: “Має$ мо пам’ятати про тих, зав$ дяки кому ми не забули про волю” Віддаючи шану борцям за Незалежність України, ми найперше дякуємо тим, хто сьогодні героїчно боронить країну від одвічного ворога нашого самостійного буття. Разом з тим висловлюємо безмежну вдячність і вшановуємо пам’ять тих, завдяки кому й постала 35 років тому відновлена Українська Незалежна Держава. І насамкінець маємо здійснити й інший украй важливий чин – вшанувати пам’ять тих, завдяки кому ми не забули про волю. Тих, хто в запеклій борні торував наш історичний шлях до української свободи. Хто йшов у перших лавах виборювати свободу в буремну добу Української революції 1917– 1921 років, що власне й стала ключовою історичною подією, яка засвідчила факт заснування Української Народної Республіки як самостійної держави. Народжена у вогні революції Українська Самостійна Держава стала втіленням одвічної мрії багатьох українських поколінь. І саме від цієї події почався новий відлік в українській історії – пробудження національної свідомості і волелюбного духу українців на шляху до здобуття української держави. На жаль, в силу багатьох несприятливих історичних обставин цей відчайдушний порив українців до свободи завершився трагічною невдачею, коли Українська революція і постала на революційній хвилі держава УНР та її збройні сили зазнали поразки. Але навіть усвідомлюючи свою приреченість у подальшій надто нерівній борні з російсько-більшовицькою червоною навалою, її продовжували на Придніпров’ї учасники селянського повстанського руху під проводом відчайдушних повстанських отаманів – Т.Ф. Гладченка, Г. К. Гниненка (Вовгури), братів Клепачів, Григорія Коваля (Лютого), Миколи Скляра (Чорного Ворона), Григорія Тишаніна (Іванова), Р.Я. Федорченка, П.П. Черненка (Чорного Ворона), Андрія Чорновуса (Гнибіди) та інших героїчних провідників. Серед визначних очільників народного спротиву, який цілком справедливо можна вважати справжньою селянською війною проти російсько-більшовицького окупаційного режиму, чи не найвидатнішою постаттю був командир легендарної Степової дивізії Степовий-Блакитний (Кость Пестушко). Під жовтоблакитним прапором цієї повстанської дивізії йому вдалося зібрати до 20 тисяч степовиків. Молодому отаману, який вже встиг повоювати на фронтах Першої світової й отримати за мужність два Георгіївські хрести, було на той час лише 22 роки. У вересні 1920-го на нараді повстанських отаманів Степового- Блакитного було обрано Головним отаманом Холодного Яру і всіх повстанських загонів, які утримували під своїм контролем значну територію Холодноярської республіки, вільної від свавілля російського більшовизму. Та вже за пів року й на теренах цієї запеклої визвольної борні ситуація докорінно змінилася не на користь повстанства. 9 травня 1921 року в своєму рідному селі Ганнівці тодішнього Криворізького повіту при спробі прориву з оточення у нерівному бою з чекістським підрозділом Степовий-Блакитний отримає смертельне поранення. За свідченням молодшого брата отамана, який був свідком тих подій, Кость наостанок вигукнув: “Як буде вільна Батьківщина, передайте привіт!” Розповідаючи про свого героїчного земляка учасникам ювілейного зібрання в Українському літературному клубі міста Кракова, я повідомив також про те, що останні слова Головного отамана Холодного Яру Степового-Блакитного тепер викарбовано на пам’ятнику, встановленому йому в Кривому Розі 15 травня 2021 року за ініціативою очолюваного мною Громадського клубу “Український час” (скульптор Олександр Канібор (старший), архітектор Євген Головін, меценат Микола Ястреб, автор ідеї Володимир Стецюк). В урочистому відкритті цього першого на Придніпров’ї пам’ятника військовому діячеві доби Української революції 1917–1921 рр. взяли участь представники Історичного клубу “Холодний Яр” на чолі з президентом клубу – відомим дослідником українського повстанського руху Романом Ковалем, південно-східного міжрегіонального відділу Інституту національної пам’яті (тодішній голова Ігор Кочергін), 17-ї окремої танкової бригади імені Костя Пестушка, Спілки Офіцерів України, козацьких організацій Кривого Рогу та Січеславщини, криворізькі пластуни, представники інших патріотичних організацій, а також славетні кобзарі Тарас Компаніченко, Василь Лютий і лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк. Маємо пам’ятати про тих, завдяки кому ми не забули про волю. Саме про тих, завдяки кому ми не забули про волю, йдеться і в представлених мною на ювілейному зібранні моїх книгах – книзі нарисів з історії повстанського руху на Криворіжжі “Спільники степового вітру” та поетичній збірці “Повстання” (Кривий Ріг, 1921), виданих до 100-річчя подій Української революції 1917–1921 років. Зокрема збірка “Повстання”, кілька поезій з якої прозвучали в контексті історико-літературного і музичного синопсису, є своєрідним поетичним узагальненням української історії як перманентного повстання.
Олексій Ліончук: “Голов$ не українське питання – зберегти державу” Про новітню історію боротьби за українську незалежність ми говорили далі з істориком і політологом Олексієм Ліончуком – дослідником історії розвитку громадянського суспільства в Україні й країнах Східної Європи та активним учасником акцій протесту під час Помаранчевої революції 2004—2005 рр. і Революції Гідності 2013—2014 рр. Як безпосередні учасники масових акцій протесту на всеукраїнських майданах 2004–2005 та 2013–2014 років, названих Помаранчевою Революцією та Революцією Гідності, міркували з паном Олексієм й про те, яку роль відіграли ці події в демократизації і радикалізації українського суспільства, що остаточно визначилося з курсом реформування країни та її подальшого просування шляхом європейської інтеграції. Намагалися відповісти й на питання, чи є сучасна російсько-українська війна неминучим наслідком нашого європейського вибору. Відповідь, здається, цілком очевидна. Насамкінець я поцікавився думкою Олексія Ліончука з приводу “невирішеного українського питання ХХ сторіччя”, на чому до 1991 року наголошували історики. Тож чи можна вважати це питання вирішеним з набуттям Україною 35 років тому державної незалежності? На думку Олексія, одвічне й головне українське питання таки вдалося тоді вирішити, бо всупереч багатьом недолікам українського державотворчого процесу і вкрай руйнівним для нього наслідкам сучасної російсько-української війни, ми все ж маємо відновлену 35 років тому свою суверенну державу, яку визнає й підтримує весь цивілізований світ. Власне за цю Суверенну Українську Державу й воює тепер героїчна українська державницька нація в екзистенційній війні з одвічним ворогом – ураженим невиліковною імперською хворобою російським кримінальномафіозним монстром. Тож маємо надію, що в цій вирішальній битві переможе зрештою українська незалежність і солідарна з нею світова спільнота.
Зоряна Гжибовська: “Сила українського Славня і “Молитви за Україну” Однак чи не найпереконливіші відповіді на всі питання щодо нашого історичного минулого і сучасності дали на зібранні українська бандура та українська пісня від чудової бандуристки і співачки Зоряни Гжибовської, яка є своєрідним українським культурним осердям у місті Кракові. Адже без її виступів не обходиться жоден з традиційних національних заходів і жодна українська культурна подія. Та й кожен виступ самої бандуристки і співачки власне стає зовсім непересічною подією в українському культурному житті міста Кракова. Якщо ж додати виступи пані Зоряни Гжибовської та концертні програми, орієнтовані на польську аудиторію, її роль як носійки українського культурного коду та міжкультурного музичного контексту важко переоцінити. Тому її участь у програмі Українського літературного клубу “День Незалежності України – 35 у контексті минулого й сучасності” є саме такою абсолютно непересічною подією. Повстанські пісні, думи, балади, романси, які має в своєму репертуарі Зоряна Гжибовська, занурюють у вир історичних подій, охоплюють енергією почуттів, переживань і прагнень героїв, відкриваючи простір героїчного і трагічного минулого України з найвищими проявами любови, відданості, відваги та жертовності на тернистому шляху до свободи. Такими є зокрема твори, пов’язані з відомою українською співачкою, бандуристкою, авторкою пісень, народною артисткою України Галиною Менкуш, яку Зоряна шанобливо називає своєю вчителькою. Це музична поема-дума “Князівна Либідь”, написана видатним українським композитором Анатолієм Кос- Анатольським на вірші поетки Лесі Тиглій спеціально для бандуристки Галини Менкуш, яка стала його першою виконавицею. Це музичні твори, написані самою Галиною Менкуш. Серед них особливе місце посідає глибоко трагічна драматична балада “Ворони” (слова відомого українського поета Олександра Олеся), присвячена пам’яті жертв Голодомору українського народу. Надзвичайно зворушливо прозвучав у виконанні Зоряни Гжибовської й романс “Тернова ружа”, написаний Галиною Менкуш на слова поеташістдесятника Володимира Іванишина. Його не випадково називають ще й реквіємом любови, адже написаний у 1972 році твір присвячений палкому коханню між ліричною поеткою Атеною Пашко і переслідуваним комуністичним режимом запальним дисидентом В’ячеславом Чорноволом. Слід зазначити, що й для самої Галини Менкуш, яка походить з родини учасника УПА й підпільниці, ця тема не є чужою, адже її батько, Іван Білий, 17 жовтня 1944 року загинув у бою з підрозділами НКВД – за два місяці до її народження. Мамі ж, Ярославі Менкуш-Заневчик, випала тяжка доля політув’язненої мордовських таборів і подальшого репресивного тиску з боку радянського комуністичного режиму. Та до останнього дня вона залишалася активною діячкою дисидентського руху шістдесятників, була знаною майстринею вишивки та народного одягу. Та й Галині Менкуш як доньці ворожого для комуністичного режиму подружжя довелося носити тавро неблагонадійної, відчуваючи упереджене ставлення збоку керівництва і під час навчання у Львівській консерваторії, і коли розпочинала музичну кар’єру солісткою Укрконцерту в місті Києві чи працювала солісткою в заслуженому академічному українському народному хорі ім. Г. Верьовки та Київській філармонії. Особливо це було помітно, коли на концерти прибувало якесь партійне начальство або приходили з перевірками якісь контролери, і “неблагонадійну” молоду солістку під різними приводами намагалися прибрати зі сцени, викреслити з програми чи не випустити з колективом за кордон на гастролі. Та все ж це не могло завадити талановитій солістці і бандуристці зачаровувати слухачів своєю грою і співом та ще й створювати неймовірні музичні твори, які проймають щемом серце і душу. Саме такі твори з репертуару Галини Менкуш та інших знакових українських авторів тепер виконує дивовижна краківська солістка і бандуристка Зоряна Гжибовська. “Коли слухаєш Зоряну, мурашки біжать по шкірі”, – зізналася після виступу бандуристки одна із слухачок Тетяна Сулипа, і публіка вибухає нарешті аплодисментами з вигуками “Браво!” Завершуючи ювілейний синопсис, для мене було украй важливо поставити в кінці оптимістичну ноту. Тож подякувавши усім за участь у цій надзвичайно потрібній розмові про День незалежності – 35 у контексті минулого, сучасності і, безумовно, майбутнього, прочитав наостанок заключний вірш зі своєї збірки “Повстання” про наше очікуване оптимістичне майбутнє. І сядуть до столу зі словом молитви – за тих, хто поліг під ворожим вогнем невідомим, щоб виграли ми вирішальну цю битву. І виросте жито на полі, политому кров’ю. Наллється під сонцем життя непоборного колос. Й відновиться знову “земний кругообіг любові”, що вийде у світ із родинного кола. У тому, що наше майбутнє буде саме таким, особисто я анітрохи не сумніваюсь. Адже Україна – Мати Героїв! Бути їй і Матір’ю Перемоги! Слава Україні! Героям Слава!
Підготував Володимир СТЕЦЮК, м. Краків Фото автора та Tatyana Efremova
На перехрестях історії · “В УПА-“Захід” працювали десятки умільців, які своїми малюнками, виробами, світлинами пропагували визвольну ідею та побут УПА”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
денція ідейно-політичного розвитку сучасного світу”, що періодично видавалася у підпіллі в 1946-1950 рр., Петро Федун пише: “Концепція Самостійної України зробилася також як результат гіркого історичного досвіду українського народу”.Боротьба за Україну є частиною того великого історичного процесу, який проходить у цілому світі і є “цілком закономірним явищем”. “Концепція Самостійної України своїм політичним вістрям спрямована проти СРСР, проти більшовицької тюрми народів”. На звернення радянської влади до воїнів УПА в жовтні 1944 р. працівники референтури пропаганди на території Станіславської обл. склали відповідь: “Називаєте нас гітлерівськими запроданцями, німецькими наймитами і т.д. Про те, яке наше ставлення до гітлерівської Німеччини, знає увесь український народ, знає цілий світ. Гітлерівська Німеччина такий самий ворог України як і сталінська Росія (...). Це ви підписували всякі союзи з Німеччиною. Це ви віддали були Україну на поталу гітлерівській Німеччині. Отже, прихвостнями Гітлера не ми, а ваш проклятий Сталін”. Пропагандисти ОУН оперативно реагували на історичні дати, які збігалися з визвольною боротьбою. Наприклад, до 300-річчя початку повстання під проводом Богдана Хмельницького, в одній із листівок запитували: “Чому повстання 1648 р. було переможним?”. Відповісти на запитання мав читач: “Тому що визвольної боротьби ніхто не може знищити”. Крім публіцистів, ГОСП мав у своєму розпорядженні поетів, літераторів та мистців. Так, Михайло Дяченко “Марко Боєслав” у своїх віршах відтворював повстанську героїку, надзвичайну відвагу членів підпілля і українського народу. Редагував “Шлях перемоги” (1947-1950 рр.) і журнал “Чорний Ліс” (1947-1950 рр.), виконував функції крайового референта пропаганди Карпатського краю. На Закерзонні загинув поет Мирослав Кушнір з Підгаєччини. У Борщівському рні впав поет Василь Андрійчук “Максим”, він, як і “Марко Боєслав”, у своїх віршах скромно і безпретензійно описував повстанські будні надзбручанського краю. Визначною літераторкою була Богдана Світлик “Марія Дмитренко” та інші. В УПА-“Захід” працювали десятки умільців, які своїми малюнками, виробами, світлинами пропагували визвольну ідею та побут УПА. Серед них вирізнявся на Закерзонні згаданий раніше майстер-різьбяр Михайло Черешньовський “Петро”. Він виконував маленькі поштівки з нагоди Різдва Христового і Великодня, жетони на “Бойовий фонд”, тематичні малюнки, присвячені героям визвольної боротьби з циклу “Постаті нашої революції”, карикатури з життя УПА і одну з них навіть на себе, де він сидить з різцем над куском дерева у криївці. Біля нього коптить лампа. На голові у розбурханому волоссі сидить миша, ана плечах друга. Третя стала на задніх лапках і приглядається до праці людини. Внизу підпис: “Це я зі своїми приятелями. Здоровимо з Різдвом! Ваш Петро”.
Далі буде.
На перехрестях історії · “В УПА-“Захід” працювали десятки умільців, які своїми малюнками, виробами, світлинами пропагували визвольну ідею та побут УПА”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Продовження. Поч. у ч. 37 за 2026 р.
У 1944 р. в Проводі почали видавати газету “Повстанець Гуцульщини”, яку поширювали у гірській частині Буковини. Її редакція працювала у с. Красноїлля Косівського р-ну у складі “Марини” з Миколаєва та “Богдана” з Чернівців. Частину матеріалів друкувала підпільна друкарня у Чернівцях, що функціонувала по вул. Краснодарській. У 1948 р. надрайонний провідник ОУН “Черемшина” організував у лісі біля Берегомета друкарню. Шрифт для неї допоміг придбати працівник Путильської районної друкарні Прокіп Фрай. Після цього Прокопа арештували. Випускався також підпільний листок “Вісті” формату А-4, станом на 1 січня – 30 квітня 1949 р. підписаний як “Буковинський осередок Інформації Організації Українських Націоналістів”. Постій дня 1 травня 1949 р.”, надрукований у друкарні ім. Федьковича у Чернівцях. У цій же друкарні надруковано “Радіо-вісті” за липень 1949 р. про події у світі. У кінці листка додано: для селянського середовища. Референтура пропаганди націлювала підпільну мережу ОУН збирати тексти ворожих відозв, листівок, газет з фальсифікаціями боротьби тощо. Видавала інструкції щодо загострення чуйності й обережності, посилення уваги під час несення стійок, стеж, розвідки, контролю. Розробляла пам’ятки щодо методів ворожої пропаганди і провокацій. Наголошувала на принципах підбору псевд: не вживати псевда, які ганьблять повстанців, – як “Горлоріз”, “Різун”, “Лайдака”, “Кат”, більшовицького й німецького походження, – як “Вишинський”, “Сталін”, “Берія”, “Фріц”, не вживати імена провідників “Стецько”, “Легенда”. Серед упівців, населення та теренової сітки ОУН масовим накладом розповсюджувалась листівка під назвою “За що бореться Українська Повстанська Армія УПА?”. У листівці йшлося, що УПА бореться за УССД, “щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі, проти російського комуно-більшовизму і проти німецького націонал-соціалізму, за безоплатну передачу селянам Західно-українських земель (...), справедливу оплату праці, за вільну торгівлю, соціальне забезпечення, свободу слова, друку, думки, переконання, світогляду” тощо.
Як відомо, у 1944-1946 рр. виходив офіційно часопис “Ідея і Чин”. У 1946 р. на зміну йому з’явився орган УГВР “Самостійність”. Під час виготовлення 2-го номера його захопила спецбоївка МВС і це змусило заснувати часопис під назвою “Бюро інформації УГВР”, який видавався до 1951 р. Ще цікаві ключові видання Проводу ОУН “За самостійну Україну” (1941-1943 рр.) – 9 номерів, “За Українську Державу” – орган крайового проводу Західно-українських земель (1944- 1945 рр.) – 10 випусків, часопис “Юнак” – 16 чисел, орган Осередку пропаганди Карпатського краю “Пропагандист” (1945- 1947 рр.) – 6 номерів, “Український робітник” (1946-1947 рр.) – 7 випусків, “На зміну” (1946- 1951 рр.) – 9 чисел. У Львівському осередку заходами Осередку пропаганди побачили світ 4 номери “На чатах” та інші. Друкованим органом 2-ї ВО “Буг” було видання “Стрілецькі вісті”, які побачили світ 15 квітня 1944 р. за редакцією Ігоря Сушка. Перше число вістей називалося “Помста”. У 1944 р. “Стрілецьких вістей” вийшло 27 чисел і 1945 р. – 10. Від імені 2-ї ВО “Буг”, яка вже не існувала у 1947-1951 рр., видано три номери “Літопису УПА”.Головними дописувачами вищеназваних органів Проводу та підпільних видань були провідні члени ОУН – Яків Бусел “Дніпровий”, Ростислав Волошин “Борисенко”, Іван Гриньох (“Діброва”, “Коваленко”), Йосип Позичанюк “Дмитро Шахай”, Осип Дяків “Горновий”, Петро Федун “Петро Полтава”, Мирослав Прокоп (“Садовий”, “Вировий”) та інші. В організації пропагандистської діяльності та мобілізації мас до боротьби значне місце посідали твори відомого теоретика збройної боротьби ОУН Осипа Дяківа “Горновий”. У його статтях “Перспективи нашої боротьби”, “Чому ми в нашій боротьбі ставимо на власні сили українського народу”, “Яка філософія зобов’язує нас” та інших аналізуються причини невдач української революції 1917-1920 рр., ідейні основи майбутньої перемоги ОУН у боротьбі за УССД як носія визволення і дружби народів. Автор наголошував на великому внеску ОУН у розбудову УПА, розвінчував СРСР як країну найжорстокішого гноблення народів тощо. Друкарні ОУН передруковували статті Осипа Дяківа і Провід їх поширював серед загалу та використовував в ідейно-політичному вихованні народів. Одним з ідеологів українського націоналізму на теренах УПА-“Захід” був Йосип Позичанюк “Дмитро Шахай”, уродженець Вінницької обл., письменник і журналіст, чл. УГВР. Належав до тих, що формували ідеологію визвольної боротьби ОУН, УПА. У статті “Тактика щодо російського народу” він наголошував, що УПА бореться не з російським народом, а з більшовизмом за “знищення паразитарного класу більшовицьких вельмож, більшовицької тюрми народів, за конкретну українську незалежну демократичну державу”. Автор переконливо застерігав щодо надії на зовнішню допомогу й писав: “Тільки знову можна сміливо твердити, що ніяке зовнішнє втручання ніколи не буде піддержувати ідею УССД. Воно підтримуватиме Польщу “од можа до можа”, підтримуватиме Кавказ, підтримуватиме російський націоналізм в особі відповідних російських Бадоліо, чи на зразок старих Денікіних та Врангелів, тільки не УССД через низку достатніх політичних причин”. Ідеолог передбачував події на півстоліття вперед: “демократизацію може підтримати російський народ при умілій нашій тактиці”. Йому належав прогноз, що в Україні можуть перебрати ініціативу кадри КП(б)У, ЛКСМУ, оформившись у певну політичну формацію: “І переберуть вони її з конечности не зійшовшись у політично-тактичній лінії з ОУН”. Й. Позичанюку належать тактичні установки в галузі ідейної пропаганди. Як вихідцю з підрадянської дійсності йому були відомі прийоми і методи більшовицької пропаганди. “Ідейна атака на більшовизм, – наголошував Й. Позичанюк, – мусить вестись (...), бодай рівноцінно більшовицькій школі, вивертаючи його з самого нутра, влучно демаскуючи саму його суть, б’ючи його ж теорією, користаючи з усіх його слабин, протиріч і парадоксальних розбіжностей, яких не бракує”. Наступний автор Мирослав Прокоп “Вировий” у статті “Україна та Росія (сучасний стан, ставлення проблеми і перспективи)”, опублікованій в офіціозі ОУН(б) “Ідея і Чин” за 1942 р., про ставлення до російського народу також відзначав: “Ми не виповідаємо війни російському народові, а московському імперіалізму й закликаємо російський народ боротися за свободу рідної держави”. Референт ГОСП Яків Бусел “Галина” у “Пропагандистській інструкції про роботу серед населення” у 1943 р. наголошував на особливостях бесід, інформацій серед населення. Не варто говорити про потребу боротьби за Україну загальну, а давати масам “нашу конкретну програму”. Щодо промов, пам’ятати, наша історія – це не лише муки, сльози, поневіряння – це також велич Київської держави, Козацької доби – це великий народний здвиг 1917 р. Визначним майстром слова і нескореної повстанської публіцистики був П. Федун “Петро Полтава”, який від 1945 р. очолював референтуру пропаганди Проводу ОУН – Головний осередок пропаганди (ГОСП), політичний відділ ГВШ УПА та Бюро інформації УГВР. Редагував періодичні видання збройного підпілля ОУН “Ідея і Чин” (1946-1947 рр.), “Самостійність” (1946-1947 рр.), “Бюро інформації УГВР” (1948-1951 рр.) “Петро Полтава” високо цінував роль публіцистики в боротьбі. У листі до Василя Кука Ч. 4/51 від 20.08.1951 р. він писав:
“Дуже негативно відбивається на нашій пропагандивній роботі брак авторів. Прошу взяти до уваги, що в нашій публіцистиці ми від ряду років не маємо ні одного нового автора”.Федун вимагав, щоби підпільник, який може щось “написати”, використовувався в “характері таких кореспондентів”. Для підвищення ідейно-теоретичного рівня підпільників за ініціативою П. Федуна провадилися політичні заняття. Кожен зних конспектував праці націоналістичних ідеологів та з історії України. Для підпілля видавалися “Збірники вишкільних матеріалів” з працями підпільних публіцистів. У 1948 р. Крайовий осередок пропаганди Карпатського краю видав чотири частини “Збірника”, до яких включив праці “Петра Полтави” “Елементи революційності українського націоналізму”, “Концепція самостійної України і основна тенденція ідейно-політичного розвитку сучасного світу”, “Передпосилки поширення нашого руху в умовах більшовицького СРСР” та інші. Творчий доробок Петра Федуна складається з-понад тридцяти статей, у яких автор характеризує різні аспекти проблематики повстанського руху, джерела походження його моральних і матеріальних вартостей. Автор уміло використовував цитати радянських партійних ідеологів і розбивав їх своїми контраргументами. На основі економічного аналізу стану України в СРСР зробив висновок, що “Україна являється такою самою колонією СРСР, як Індія колонією Великобританії”. У праці “Елементи революційності українського націоналізму”, яка видавалася 5 разів у 1946-1950 рр., “Петро Полтава” стверджував, що “ОУН перша і єдина дійсно соборницька організація українського народу”, що “Програма ОУН на ІІІ Надзвичайному Великому Зборі ОУН включала у себе всі найсучасніші, найпередовіші здобутки як людської думки, так і практики народів у всіх майже галузях: політичній, суспільній, економічній, культурній”. Автор критикував негативні риси української ментальності, які актуальні й сьогодні: “брак зацікавлення громадськими загальнонаціональними справами, невміння думати загальнонаціональними громадськими категоріями, неспроможність піднятися до рівня загальнонаціональних інтересів і ідеалів”. Ідеолог опрацював вимоги до членства ОУН в умовах боротьби: “Членом ОУН не може бути перший ліпший під оглядом характеру українець. Це люди готові за Україну вмирати. Ними можуть бути лише люди сильної волі, стійкого характеру, люди дисципліновані і відважні (...). Поганий той чл. ОУН, який не вчиться, не працює над собою. Член ОУН – підпільник, завжди мусить бути прикладом патріотизму, революційної дисциплінованості, громадської солідарності і чесності для всього свого оточення”. У праці “Концепція самостійної України і основна тен-
Тільки в “СП” · “Чоловік відпочиває і насолоджується київським сонячним ранком. На днях його звільнили з тюрми”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ликаний боротися за суверенну Україну. Він знову у роздумах в очікуванні чогось незвичного і цікавого. За вікном вагона вже зникли київські краєвиди і на фоні приміської смуги постала інша картина природи – зони українського лісостепу з лісовими смугами й чорноземними полями. Ось уже рукою подати до міста сталеварів і Дніпрогесу. Сюди, до більшовицького українського міста, прибув Ярослав Горбовий у супроводі представників ворожої ідеології, які хочуть переманити його на свій лад. І знову Ярослава поселили в готелі, тільки на цей раз з ним були двоє невідлучних агентів НКВС, які стежать за кожним його кроком. – Мені що, самому не можна сходити містом погуляти?! – обурено запитав Ярослав у одного з охоронців. – Наказано за вами спостерігати і охороняти, – відповів той. – У Києві можна, а ось тут ні? – не відступав від свого Ярослав. – Це було у Києві, а зараз Запоріжжя, – продовжував перший охоронник і додав, – керівництво вважає за потрібне не розповсюджувати таку акцію, тобто не залучати інші сили для стеження за вами. І тому вам, Ярославе, доведеться обмежитись вечірньою прогулянкою і залишитися в готелі. – Тим більше завтра зрання потрібно вставати і вирушати на екскурсію по Дніпрогесу. Головна мета нашої поїздки – ознайомити вас з цією грандіозною новобудовою, – зазначив другий охоронник. – Побудова Дніпровської станції – тріумф внутрішньої і зовнішньої політики Радянського Союзу, – зауважив знову перший і додав: – вам, Ярославе, потрібно пишатися, що у вас є нагода ознайомитися з найбільшою станцією в Європі. Ярослав не став заперечувати своїм візаві. Йому насправді було цікаво ознайомитися з новобудовою віку, як охрестили більшовики Дніпрогес, й тому від завтрашнього дня він очікував багато цікавого та корисного, чого останнім часом його позбавляло власне життя. Гарячим прихильником будівництва Дніпровської ГЕС був Лев Троцький. Йосип Сталін любив висміювати “фантазії” свого головного конкурента у боротьбі за владу. “Збудувати Дніпрогес, – казав він, – це все одно, що дати селянину голку патефона без самого патефона”. Втім, чимало ідей Троцького пізніше Сталін втілював у життя як свої власні. Так сталося й з Дніпрогесом і незадовго біля Запоріжжя замайорів червоний прапор зі словами “Дніпробуд розпочато”. Крім вироблення дешевої електроенергії, станція мала вирішити проблему судноплавства Дніпром. Адже його русло перетинали дев’ять порогів. Нижче були унікальні історичні місця – Запорізька Січ і фортеця Кодак. Під затоплення потрапляли 22 населені пункти. Саме через велику кількість пам’яток історії, архітектури та культури електростанцію на Дніпрі не наважилися будувати царські інженери. Та більшовиків це не зупинило. Будівництво супроводжувалося пропагандистською кампанією. По всій країні відбувалися збори й мітинги. Трудящі перераховували до фонду будівництва частину свого заробітку. Але цього було замало. Лише імпортне обладнання для ГЕС коштувало кілька десятків мільйонів. Тому більшовики вдалися до масових поборів із селян: Відбирали худобу, зерно та іншу сільгосппродукцію. Спорудження велося під егідою ОГПУ. Наймасовішою робсилою стали “зеки”. Поруч з ними працювали колишні білі офіцери, анархісти та священники, куркулі й аристократи. Наприклад, у земельноскельному відділі трудилися сини двох царських адміралів та колишня графиня. Завідував складом полковник-денікінець, а медичну частину очолювала дружина колишнього керівника тимчасового уряду Олександра Керенського. Землекопи, чорнороби й грабарі були переважно з місцевого населення. Чимало людей наймалися заради номерка в їдальню та місця на нічліг у бараку. Дня не минало без бійок, крадіжок, пиятик. Міліція ночами влаштовувала облави. Порушників дисципліни вивозили за десятки кілометрів від будови й там залишали. Основними знаряддями праці були лопата, кайло, тачка та грабаркапідвода, якою вивозили землю і доправляли матеріали будматеріали. Люди вгризалися в землю, довбали кам’яні брили і метр за метром місце для ГЕС. Технікою безпеки ніхто не переймався, тому робітники часто гинули, отримували травми, невиліковні хвороби. Якось на укладку бетону поставили 16–20-річних дівчат. Вони мусили втоптувати його босоніж. А щоб збільшити вагу дівчат, їм на плечі клали мішки з камінням. Репресії, що прокотилися країною, не оминули й Дніпрогесу. Наприкінці 1930-го вибухнув “процес Промислової партії”. Газети повідомляли про відкриття підпільної шпигунсько-диверсійної організації, що нібито діяла з 1926 року. Після суду над “промисловими партійцями” на Дніпробуді пройшла хвиля мітингів. Промовці дякували “пильним чекістам”, таврували “злочинну банду” та клялися ще краще працювати на благо Батьківщини. Цього не знав й не бачив Ярослав Горбовий. А отже, не знав ціну побудови Дніпрогесу, перш за все, людське життя як її складову. Ті тортури й знущання, поневіряння й позбавлення елементарної людської поваги, що зазнав український люд від тих, хто схиляв його до зради і співпраці з ними, не знав й не бачив цього борець за волю України. Стоїть Ярослав перед фасадом Дніпрогесу і милується його величністю й красою. Через шум води, що падає, до нього лунають слова Павла Судоплатова. – Дивись, Ярославе, який чудовий та величний наш Дніпрогес! Його побудував український народ під орудою партії більшовиків! Цій будові немає рівних у всій Європі! Ярослав стояв і мовчав. Його свідомість повністю заволоділи емоції від побаченого і ті, хто схиляв до зради. До зради того, чому присвятив усе своє життя. До зради своєї землі, товаришів, і, звичайно, неньки України. А ще була поїздка до Москви,
де Ярослав Горбовий жив у заміській віллі. Водили його по театрах і балетах, знайомили з досягненнями “радянської культури”. Потім показували зразкові передові колгоспи, “щасливе й радісне життя” і все те, чим могла похвалитися “квітуча Україна трудящого радянського народу”. – Досить поїздок й оглядин. Наша справа – нищити український націоналізм, а не розважати націоналіста, – заявив Павло Судоплатов на одній з нарад НКВС. І почали дискутувати над тим, що робити далі. – Пора поговорити відверто з цим нахабним бандерівцем, – відреагував один з офіцерів НКВС, – багато він бачив гарних речей, які могли б на нього вплинути. Що врешті-решт повинно зіграти на нашу користь. – Нехай цей проклятий націоналіст скаже відверто: хто більше любить Україну – той, хто будує у ній нові фабрики й заводи, обробляє її поля тракторами і комбайнами, чи той, хто кличе народ руйнувати досягнення радянської влади, – підтримав інший офіцер. Так і порішили – припинити всілякі поїздки й оглядини, “розважати проклятого бандерівця” і відправити його назад до Львова у тюремну камеру для подальшого, уже завершального етапу вербування. Ярослав знову у Львові й знову в тюремній камері. Він думає. Ходить уздовж і поперек його тимчасового пристановища. У роздумах аналізує, що бачив й чув за ці два місяці. Сьогодні-завтра кінець усім цим розмовам і благанням, а також поїздкам та оглядинам радянськими просторами. Це відчуває Ярослав і розуміє, що завтра говоритимуть іншою мовою. Гратися стільки часу даремно НКВС не звикло. Що очікує його попереду? Звичайно, випустять на волю, як тільки він погодиться перейти на бік більшовиків. На волю! Чудова річ – воля! Надворі буяє весна, все у розквіті. Вітер доносить її пахощі до тюремного вікна, чути спів пташок, особливо зранку. Ні, що й говорити – немає нічого вищого над волю. “А можливо дурять? – закрадалися сумніви. – Навіщо б вони возилися зі мною так довго… – заперечував сам собі Ярослав, – даремно більшовики того не зроблять, а скажуть переходити на їхній бік і працювати на радянську Україну. Зрозуміло, яке співробітництво пропонуватимуть. Значить – вийти на волю ціною зради своєї організації, своїх друзів?..”. Знову Ярослав ходить камерою. Спокуса поступово наростає, він готовий вже її проковтнути. Чорт його візьми! А хіба ж його не зраджували? Під тією самою брамою зв’язкової квартири очікували на нього. Мусив хтось його зрадити? Чому він має жаліти інших, хто не жалів його? Все ж таки – погана справа йти проти своїх друзів… Присягу складав, у тюрмі сидів… Але… Чи зобов’язаний він зраджувати всіх? Він же ж щойно перейшов кордон і НКВС про це знає. Значить, легко йому буде збрехати, що він мало кого знає. Він скаже, що він мав тільки розпочати роботу. Звісно, щось потрібно буде сказати.
Далі буде.
Тільки в “СП” · “Чоловік відпочиває і насолоджується київським сонячним ранком. На днях його звільнили з тюрми”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Анатолій ЛІЩЕНКО
Продовження. Поч. у ч. 37 за 2026 р.
Головною вулицею Радянської України йде чоловік середніх років. Він не поспішає. Йому нікуди поспішати, чоловік відпочиває і насолоджується київським сонячним погожим ранком. На днях його звільнили з тюрми. Насолода свободою п’янить його. Тому Ярослав Горбовий вирішив прогулятися Хрещатиком від Бессарабської площі в напрямку Дніпровської Набережної. Ось він проходить повз недавно збудований Центральний універмаг, який приковує безліч поглядів інших прохожих. Велична і красива споруда, що додає особливого статусу центральній вулиці міста. Ярослава не посадили у в’язницю, а поселили до одного з готелів Києва, що на розі непарного боку вулиці Хрещатик і Бессарабської площі. Він має можливість після тривалого позбавлення волі насолодитись свободою і пройтись самим Хрещатиком у бік Дніпра. Ярослав розуміє, що за ним стежать, але він цим не переймається і йде собі спокійно. Навіть не старається кого-небудь з натовпу виявити і вирізняти. Як би не складалася ситуація, йому нікуди діватися, навіть якщо з ним поруч нікого немає і ніхто не заважає. “Може спробувати все ж-таки втекти?! – подумав Ярослав. – Далеко не втечеш. Скрізь контроль НКВС, тим більше у столиці України”. Хрещатик і насправді красивий, величний та неосяжний для першого знайомства з ним. Його назва походить від місцини неподалік, де колись князь Володимир Великий хрестив свою родину. Мабуть, саме так виникла назва вулиці. Але згідно іншої версії, назва походить від Хрещатого Яру, місцини, що перехрещена ярами. Нещодавно вулиці Хрещатик було повернуто її історичну назву. До цього вона мала ім’я знаного революціонера, одного з перших радянських дипломатів Вацлава Воровського. З цією подією пов’язаний казус. За інформацією одного з членів ЦК КПУ, на з’їзді в Москві Йосип Сталін запитав у секретаря ЦК Компартії України: “Як там Хрещатик?” І того ж дня до Києва передали телеграму, а вже до кінця дня видали постанову, в якій повідомлялося, що вулиця Воровського “переноситься” на Кудрявську, а Хрещатик лишається Хрещатиком, як і раніше. Відтак Йосип Сталін так і не дізнався, що Хрещатик перейменували, а таблички на будинках поміняли за одну ніч.
Ярослав нічого не знає про свого брата Володимира, про родину і, звичайно, про його друзів по групі: Кремінського, Чижевського і Пшеничного. Він не намагався дізнатися про їх долю, оскільки розумів, що це небезпечно. Скрізь більшовицький контроль. Крім того, Ярославу і незручно проявляти себе, оскільки він знаходиться на волі з більшовицької руки. Ярослав підходить до Дніпровської Набережної. Позаду залишився Хрещатик, який справив на борця за свободу України приємне враження. Чистота і скрізь порядок. Зелені багато, немов у саду. Більшовицька пропаганда і агітація скрізь на очах, куди не глянь – більшовицькі плакати, які закликають любити радянську батьківщину, закликають до миру і праці. Роздивившись всю округу, Ярославові на душі стає мило і любо, коли все це бачиш і відчуваєш оцю красу після тюремної камери. Не менш приємним постає величавий Дніпро, по якому пливуть кораблі великі й малі і пливуть вони куди лише їм відомо. Його блакить і доповнює красу, яку щойно Ярослав побачив, проходячи Хрещатиком. Ярослав ні з ким не розмовляє, він насолоджується київськими краєвидами, і у нього вже вималювалася загальна картина побаченого, склалася думка про суспільний і економічний лад Радянської України. Він захоплений побаченим. Повертаючись назад, Ярослав на Хрещатику зайшов у продуктовий магазин купити буханець хліба і, відчуваючи аромат свіжого хліба, який щойно завезли, а також аромат м’ясної продукції і свіжих овочів та фруктів, він ще раз отримав насолоду. Все це уособлювало достаток і добробут. Немов і не було 1932-1933 років Голодомору та інших страждань, що зазнав український люд за часів панування більшовицької влади. Ярослав Горбовий сидить у своєму номері готелю, що біля Бессарабської площі. Він у роздумах стосовно щойно побаченого. НКВС вміє показувати і знає, що, кому і як показувати, куди треба водити француза чи німця, а куди українського націоналіста Горбового Ярослава. Навіть дозволили йому самому ходити по Києву, хоча не спускали з нього ока. Це диво для Ярослава постало перед його свідомістю незвичним і водночас підозрілим, що завдавало зайвих думок та клопоту. Другого дня у Ярослава була поїздка на оглядини Дніпрогесу до Запорізької області, де очікувала нова порція вражень. Це стало для його свідомості кроком у пропагандистське поле більшовицької ідеології. Потяг ліниво відходить з київських пагорбів у напрямку до Запоріжжя, залишаючи зелену округу Києва з його чудовими краєвидами, й потім поступово, набираючи швидкість, помчав заданим курсом до міста сталеварів. Ярослав Горбовий – один з його пасажирів, який вирядився в далеку дорогу не по своїй волі, а по волі своїх недругів, проти яких пок-
Про-читання · “Пропонована розвідка репрезентує “власну версію розвитку та нищення зображального мистецтва” доби”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вальної публіцистики і пояснює, чому автор не стільки засуджує конформістів, скільки намагається зрозуміти мотиви їхньої поведінки в умовах страху. Принципово продумано й питання використання російських джерел: автор посилається на рекомендацію Комітету з питань етики НАЗЯВО та залучає ці джерела лише для критичного аналізу й полеміки з московськими версіями історії українського мистецтва. Поряд з безсумнівними здобутками праця, на мою думку, має недолік, який, втім, не применшує її значення. Позиція “включеного спостерігача”. Біографія автора, який з дитинства жив у середовищі Спілки художників, дала йому унікальний доступ до людей і документів. Водночас цей самий досвід створює і ризики упередженості. Проте Олексій Роготченко уже на першій сторінці зазначає: “У виданні репрезентовано суто авторську позицію щодо розвитку вітчизняної культури зазначеного періоду, яка може не збігатися з думками інших дослідників”. Це не применшує значення праці, але вимагає від читача критичного ставлення, яке і провокує спеціально сам автор. Книга Олексія Роготченка “Шістдесят тоталітарних років: зображальне мистецтво України” – масштабна, ґрунтовно документована і водночас глибоко особиста праця, яка стане обов’язковим джерелом для кожного, хто досліджуватиме українське мистецтво радянської доби. Її головна цінність – не стільки в остаточних відповідях, скільки у введеному до обігу масиві архівних документів, свідчень і творів, а також у переконливій реконструкції механізму, за допомогою якого тоталітарна держава перетворювала митця на виконавця соціального замовлення. Автор послідовно показує, що опір цьому механізму існував завжди – від бойчукістів 1930-х до шістдесятників. Така позиція вченого спростовує міф московської ідеології про “безконфліктність” радянського мистецтва в Україні. Праця заслуговує на широке поширення серед мистецтвознавців, культурологів, музейних працівників і викладачів, але найширшою аудиторією, до якої звертається Олексій Роготченко, є пересічні громадяни – люди різних немистецьких професій, яким треба було пояснити зрозумілою мовою, що ж насправді відбулося протягом шести десятків років невільного соціуму у царині культури України.
Про-читання · “Пропонована розвідка репрезентує “власну версію розвитку та нищення зображального мистецтва” доби”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Тетяна ЗУЗЯК, кандидатка мистецтвознавства, докторка педагогічних наук, професорка, декан факультету мистецтва і художньо-освітніх технологій Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського
Українське мистецтвознавство, культурологія, літературознавство вже понад три десятиліття працюють над тим, що автор рецензованої книги називає заповненням “білих плям”. Проте осмислення радянського періоду досі залишається фрагментарним. Друком вийшли ґрунтовні монографії про окремих митців, школи й угруповання, є праці про авангард 1910–1930-х років, про нонконформізм шістдесятників, про львівське, київське, харківське, одеське мистецьке середовище другої половини ХХ століття. Бракувало натомість спроби охопити весь шістдесятилітній відтинок – від розгрому мистецьких угруповань на межі другої половини 1920–1930-х до часу аварії на Чорнобильській атомній станції, що зачепив усі види зображальності, від монументальної скульптури до гончарної артілі у Опішні на Полтавщині чи Дибенцях на Черкащині. Саме таке завдання ставить перед собою Олексій Роготченко, доктор мистецтвознавства, член-кореспондент НАМ України, професор, заслужений діяч мистецтв України, багатолітній очільник секції критики та мистецтвознавства Київської організації Національної спілки художників України. Актуальність праці автор обґрунтовує суспільними аргументами. Книгу завершено на дванадцятому році війни, і у вступі прямо сказано, що чимало уроків 1918–1920-х і другої половини 1940-х років суспільство не засвоїло. Ця теза не є риторичною прикрасою, адже уся праця побудована довкола механізму, за допомогою якого імперська влада підпорядковувала собі культуру. Важливо зауважити, що цей механізм розглянуто так, аби читач упізнавав його й сьогодні. Водночас автор чесно попереджає, що книга “не є підручником” і, що пропонована розвідка репрезентує виключно “власну версію розвитку та нищення зображального мистецтва” доби, яка може не збігатися з поглядами інших дослідників. Таке застереження варто брати до уваги, оцінюючи доробок автора. Книга має логічну збалансовану архітектоніку. Після п’яти передмов колег (Т. Кара-Васильєвої, О. Федорука, Т. Міронової, В. Попка, І. Ситник) і вступу йдуть розділи, що вибудовують теоретичну та історичну рамку. Центральну частину становить великий блок “Віддзеркалення радянської суспільно-культурної парадигми в зображальному мистецтві України”, де послідовно розглянуто скульптуру, живопис, графіку, сценографію та синтез мистецтв. Окремий великий розділ присвячено декоративно-ужитковому мистецтву – кераміці, текстилю, металопластиці. Завершальна частина аналізує повоєнне тло, роль “мистецького лідера” у східних регіонах та на приєднаних західних землях, феномен “культурного героя” на прикладі Буковини і, нарешті, явище мистецького спротиву середини 1950-х – 1960-х років. Видання багато ілюстроване: сотні репродукцій творів і архівних фотографій становлять самостійний візуальний документ доби. Його доповнюють англомовне резюме, висновки, післяслово, список з 858 позицій та іменний покажчик, що для праці такого обсягу є безумовною перевагою. Найпродуктивнішим у книзі виявляється компаративний зріз. Порівняння української скульптури 1930-х з німецькою пластикою доби Третього рейху (А. Брекер, Й. Торак) показує не лише очевидну спорідненість тоталітарних естетик, а й важливі розбіжності. Олексій Роготченко наголошує, що українські скульптори на відміну від німецьких намагалися не робити твори, де було б цілком оголено. Разом з тим саме напіводягнену скульптурну групу “Родина”, де виліплені батько, матір, дитина роботи Н. Морозової 1940 року, він показує на суперобкладинці своєї книги. А всередині книги автор пропонує іншу скульптурну групу – родину роботи невідомого італійського скульптора, виконану у той самий період. Такі спостереження перетворюють загальне місце про “схожість тоталітарних мистецтв” на предмет конкретного аналізу. Важливим теоретичним внеском є опрацювання понятійної пари “згода – незгода”. Автор послідовно розрізняє нонконформізм, дисидентство, шістдесятництво, андеграунд і пропонує вживати термін “незгода” для творчості, що не збігалася з офіційною оцінкою, але не мала ознак організованого руху. Принциповою є теза, що нонконформізм “не був (і не міг бути) централізованим явищем”, а складався з персоніфікованих актів непокори. Слушним видається й спостереження, що радянська естетика свідомо підмінювала поняття “стиль”, зливаючи його з “методом”, адже соцреалізм мусив бути водночас і тим, і іншим. Пропоновані у книжці поняття “ідеологемна фантомність” та “удаваний персонаж” добре описують природу соцреалістичного образу – героя, якого насправді не існувало, і події, яка не відбувалася. Найсильніша сторона праці – джерельна база. Автор залучив фонди ЦДАМЛМУ, ЦДАВО, ЦДАГО, Галузевого державного архіву СБУ, архівів НСХУ та її регіональних організацій (Київської, Харківської, Чернігівської, Сімферопольської, Львівської, Луганської, Ялтинської), будинків творчості в Гурзуфі та Седневі, художніх закладів освіти, а також музеїв і приватних колекцій. Окремо слід відзначити корпус авторських інтерв’ю з учасниками художнього процесу – Т. Яблонською, А. Рибачук і В. Мельниченком, Л. Міляєвою, Л. Владичем, О. Міловзоровим, В. Микитою та іншими. Ці свідчення автор, за його словами, перевіряв за принципом верифікації, зіставляючи з документами, і саме вони надають тексту особливої достовірності. Наукову новизну книжки можна підтвердити низкою конкретних спостережень. По-перше, автор переглядає усталену дату виникнення українського нонконформізму. Якщо більшість дослідників (зокрема О. Голубець, Л. Смирна) відносить її до 1959–1960 років, то в книзі обґрунтовано відлік від 1954 року – від літньої практики А. Рибачук і В. Мельниченка на острові Колгуєв. Туди студенти третього курсу кафедри монументального мистецтва поїхали за згодою тодішнього ректора С. Григорьєва замість “канонічного” Канева, де зазвичай влітку проходила практика студентів КДХІ. Роготченко на сторінках книги детально описує і перший конфлікт студентів з викладачами КДХІ. Далі простежено, як стаття В. Касіяна та М. Дерегуса “Искусство не терпит шумихи” (“Правда Украины”, 27 вересня 1959 р.) стала першим публічним прикладом протистояння молодих митців з їхніми викладачами. По-друге, суттєвим є внесок у дослідження декоративно-ужиткового мистецтва. Автор принципово не погоджується з радянським поділом видів мистецтва на “головні” й “другорядні”. За його версією, декоративне мистецтво практично завжди було професійною справою майстрів. Особливо цінний розділ про металопластику, де зафіксовано заборону приватним майстрам працювати зі сріблом від другої половини 1930-х до середини 1960-х, відновлення кафедри обробки металу у Вижницькому училищі лише 1955 року, а в Косівському – 1967-го, та відродження ковальства на базі заводських кузень (КВРЗ, “Ленінська кузня”). У розділі про текстиль переконливо пояснено, що масовий перехід полтавських фабрик від рослинного до геометричного орнаменту наприкінці 1960-х мав не стильові, а суто економічні причини – собівартість і виробничі плани. По-третє, документальну вагу мають епізоди, що висвітлюють механізм нищення мистецької спадщини. Автор детально описує історію руйнування Михайлівського златоверхого собору у Києві, нищення музейних колекцій. Нарешті, вперше введено до наукового обігу твори багатьох митців, як, наприклад, живопис та скульптура художника Івана Удовиці, який жив у Києві до 1941 року, та темперний розпис на фанерному щиті, знайдений наприкінці 1960-х років під час ремонту даху КДХІ, який автор обережно приписує колу бойчукістів, імовірно В. Седляру. Атрибуцію вибудовано на стилістичних аргументах і сформульовано як припущення, що відповідає нормам фахової етики. Розділи, присвячені окремим видам мистецтва, містять вартісний для мистецтвознавства та культурології матеріал. У живописі переконливо проаналізовано механізм “історичної теми”, обслуговуваної ідеологією “возз’єднання”. Як приклад – “Навіки з Москвою” полотно Ю. Садиленка 1947 року. У графіці слушно розмежовано довоєнний період тотального підпорядкування, воєнний, коли художник на короткий час став потрібним державі, і повоєнний. Спостереження, що лексика плаката воєнних років була сміливішою за довоєнну й повоєнну, заслуговує на подальшу розробку. У сценографії простежено лінію від театру М. Садовського і “Молодого театру” до “Березоля” Л. Курбаса та В. Меллера, а також автор розповідає про долі художників, що опинилися в еміграції (М. Радиш, І. Курочка- Армашевський), – тема, яку радянське мистецтвознавство взагалі оминало. Розділ про Буковину з реконструкцією “Осінніх салонів” 1931–1935 років показує, яке багатонаціональне та по-європейськи відкрите середовище було зруйноване після 1940 року. У розділі “Синтез мистецтв” автор пов’язує теорію “гармонійної єдності” архітектури, живопису та скульптури 1930-х з гігантоманією сталінської забудови. Переконливими доказами постають проєкти реконструкції площі Рад у Києві, що передбачали зведення скульптур заввишки від 10 до 70 метрів. На тлі цього харківський Держпром 1926–1927 років слушно названо вершиною українського архітектурного модернізму, який ще встиг реалізуватися. Окремо варто сказати про етичні засади праці. Автор декларує два правила: оприлюднювати лише перевірену інформацію, не домислюючи можливих версій, і не шкодити своїми текстами тим, про кого пише, та їхнім нащадкам. Саме тому, за його словами, “у цій книзі багато недописаного”. Оприлюднені факти без пояснення обставин могли б стати вироком. Така позиція відрізняє книгу від викри-
Рецензія на книгу: Роготченко О. Шістдесят тоталітарних років: зображальне мистецтво України: науково-популярне видання. Київ: Видавництво Ліра-К, 2026. 528 с.
Нашого цвіту... · “Ми знаємо, хто ми є, і ми відповідальні за те, щоб бути тут і передати цю країну, землю нашим дітям і онукам”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ – Анно, прошу розповісти про себе. – Я народилася у Франції. Моя мама за походженням українка, тато – француз. Я одна із засновників “Центру Анни Київської”, а також організації “Земля України”, що під час російсько-української війни допомагає людям, які приїжджають до Франції, шукаючи тут притулку. Працюємо із сім’ями та родинами, особлива увага – жінкам і дітям. “Центр Анни Київської” зосереджено, передусім, на культурі та ідентичності, на всьому, що пов’язане з Україною. Це дуже важлива і, я б сказала, феноменальна тема не лише для українців, а й для всього світу. – Яким був ваш шлях до своєї справи? Коли вперше почули про Анну Київську? – Це дуже дивна і водночас дуже гарна історія. Коли я приїхала до Санліса, у мене був лише один син. Тепер у мене четверо дітей, вони вже дорослі. Раніше я мешкала в Парижі – красиве і неповторне місто, але водночас дуже стресове. Тому я вирішила подивитися, що є навколо столиці Франції. Потім опинилася в Санлісі. Бувала тут ще маленькою, але тоді нічого не знала про Анну Київську. Думаю, що радше Анна обрала мене, ніж я її. Одного разу, коли я вже тут жила, побачила повідомлення про зустріч мера Санліса з міським головою одного з українських міст – йшлося про встановлення побратимських зв’язків. Я прийшла на той захід. Відтоді минуло 32 роки. За цей час ми поступово багато чого збудували, а також відновили пам’ять про українську присутність Анни Київської на французьких теренах. Адже в Санлісі українці були й раніше, просто я, коли приїхала сюди, цього не знала. Для мене дуже важливо, щоб ми всі відкривали цю історію – братерства, культури та зв’язків між Україною та Францією. Українці, які приїжджали сюди, молилися тут. І тому ми хочемо не лише молитися, а й відкривати щось дуже сильне, пов’язане з українською ідентичністю. Ми маємо це плекати. Тому я завжди кажу: коли можете –
приїжджайте до Санліса, розповідайте про це місто іншим. Нам важливо зберігати Україну і її велику культуру у Франції. – Як ви думаєте, чи шанують французи Анну Київську? – Думаю, що французи вдячні їй. З історичних текстів ми бачимо, що вона була дуже сильною жінкою. Стала дружиною Генріха I, короля Франції, і народила йому спадкоємців. Згодом її син Філіп I став королем. Це було важливо для продовження династії Капетингів. Анна Київська залишається надзвичайно важливою постаттю. Мені також здається, що вона відігравала значну роль у політичному та духовному житті свого часу, була близькою до церковних кіл. Її історія й сьогодні дає нам особливу енергетику. – Як гадаєте, вона вплинула на розвиток французького суспільства та людей, які жили поруч із нею у Франції? – Тут ми вже можемо лише припускати. Насправді ми не знаємо цього достеменно, тому що документів зберіглося дуже мало. Навіть точно не знаємо, коли вона народилася, коли померла і де саме. Тому треба дивитися на те, що маємо сьогодні. Сам факт її приїзду до Франції вже був впливом. Її ім’я носить школа в Санлісі, тут є дві скульптури, присвячені їй. І я думаю, що ця історія королівської родини важлива і для українців, і для французів. Для українців це частина нашої історії та нашої слави. І для французів це частина їхньої історії. – Можна припустити, що випускники школи, яка носить ім’я цієї достойної жінки, пройдуть через усе життя. Адже вона приїхала з України до Франції, жила тут і багато зробила для країни, що стала її новою домівкою.
– Так, і особливо важливо це зараз, коли триває війна в Україні. Колись навіть діти із Санліса приїжджали до України, до Києва, адже між містами відбувалися культурні обміни. Тепер це неможливо. Французи вже не можуть так вільно приїжджати, і багато хто бачить Україну лише крізь призму війни. А історія Анни Київської дає можливість побачити іншу Україну – особливості культури, історії, самостійності. Анна – родом з України, але водночас вона стала частиною французької історії. Саме це дуже важливо сьогодні. – Як французи сприймають Україну сьогодні? – По-моєму, французька держава сильно підтримує Україну. Президент Еммануель Макрон і французька влада загалом тісно співпрацює з Україною, тому важливо і надалі їй допомагати. Звісно, у французькому суспільстві є багато дискусій. Дехто говорить, що підтримка України триває надто довго, або що Франція вже зробила достатньо для неї. Однак люди, які так говорять, часто ніколи не були в Україні й не знають, що таке “русский мир”. – До якої дати ви зараз готуєтеся і що відбуватиметься в Санлісі в рамках цієї підготовки? – Ми готуємося до великого святкування, пов’язаного з тисячоріччям від дня народження Анни Київської. Підготовка триватиме протягом двох років. Заплановано багато заходів. Найкраще стежити за інформацією на нашому сайті “Центру Анни Київської”, де розповідаємо про всі події. Моя мрія: щоб за цей час закінчилася війна, і що раніше, то краще. “Центр” проводить щорічно два заходи, присвячені Україні: у травні – Анні Київській, ще один – вшанування пам’яті жертв Голодомору. У сквері Санліса маємо пам’ятник королеві Франції, встановлений за президента Віктора Ющенка. Пам’ятник роботи відомого українського скульптора Валентина Зноби, створений разом із його сином Миколою. На гранітній дошці, встановленій неподалік скульптури у 2008 році, написано: “Санліз, Королівське місто, де жила Анна Київська, віддає шану мільйонам жертв Голодомору, організованого в Україні радянським режимом у 1932–1933 роках”. На дошці викарбувано тризуб (герб України) та герб міста Санліс. Щороку українці з Парижа та навколишніх регіонів з’їжджаються, аби покласти квіти та вшанувати пам’ять загиблих. “Дні Анни Київської” – заходи, які збирають дипломатів, митців та українську діаспору з усієї Франції. У програмі: урочисті меморіальні церемонії біля пам’ятника, Божественна літургія, спільна трапеза, виступи художніх колективів, майстер-класи для дітей. Взимку відбуваються Різдвяні фестивалі. Я сподіваюся, що за два роки, які лишилися до тисячного ювілею, це буде справді феноменальна подія. До того часу, переконана, врешті-решт настане мир. Всі зацікавлені зможуть тоді приїхати до нас. Будемо дуже раді прийняти дорогих гостей. Як, зрештою, і сьогодні. Слава Україні та її Героям!
У французькому місті Санліс, серед мальовничих старовинних споруд, вже багато літ живе пам’ять про Анну Київську – королеву Франції, яка народилася в Києві. Про українську ідентичність, культурну спадщину та підтримку України журналістка Віра Марущак поспілкувалася із засновницею “Центру Анни Київської” Анною Кантер.
Нашого цвіту... · “Ми знаємо, хто ми є, і ми відповідальні за те, щоб бути тут і передати цю країну, землю нашим дітям і онукам”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ У Музеї історії міста Києва команда ГО “Наша Основа” презентувала VR¤виставку “Україна. Світ Трипілля”. Проєкт за допомогою сучасних технологій відтворює життя трипільських спільнот, які населяли територію сучасної України близько семи тисяч років тому. Трипільська культура – важлива частина історії земель сучасної України. Сучасні технології допомагають зробити цю історію зрозумілою і близькою для людей різного віку. VR-виставка дає можливість побачити результати роботи археологів і дослідників у новому форматі, відчути масштаб цієї культури та зацікавитися її глибшим вивченням. “Такі виставки, такі глибокі речі показують, що ми, українці, давно тут. Ми знаємо, хто ми є, і ми відповідальні за те, щоб бути тут і передати цю країну, землю нашим дітям і онукам. Коли кожна дитина та вчитель, які побачать цю виставку, відчують відповідальність за країну. Важливо в цікавій, доступній, інтерактивній формі показати глибокий зміст. Це про відповідальність, яку ми несемо всі разом. Для мене дуже важливо, щоб ця виставка набула популярності та поширення у школах, щоб її побачило якомога більше людей”, – сказала у своєму виступі віцепрем’єр-міністерка України з гуманітарної політики – міністерка культури Тетяна Бережна. Вона розповіла, що Міністерство культури України продовжує працювати над тим, щоб транснаціональний Культурний комплекс “Прекукутень-Аріушд- Кукутень-Трипілля” внесли до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО задля міжнародного визнання унікальної культурної спадщини трипільської культури, яка є однією з найдавніших цивілізацій Європи. Завдяки співпраці України, Румунії та Молдови у сфері захисту й популяризації спільних культурних цінностей комплекс вже включили до Попереднього списку ЮНЕСКО. VR-простір виставки відтворює трипільське поселення з житлом, господарськими приміщеннями, майстернею гончара та сакральною зоною. Відвідувачі можуть дослідити побут трипільців, побачити їхні знаряддя праці та дізнатися більше про землеробство, ремесла й вірування давніх спільнот. “Наше Трипілля – унікальне. Ми зробимо все, аби масштабувати знання про цю надзвичайну цивілізацію через інструментарій ЮНЕСКО”, – зазначив міністр закордонних справ України Андрій Сибіга. “Коли ми говоримо, для чого нам Трипілля, – це одна з частин нашої суб’єктності, національної суб’єктності, так само як мова і культура. Держава починається з нації. Нація починається із суб’єктності. Це одна із частин нашої суб’єктності. Тому я дуже вдячний за те велике просвітництво, яке ви робите”, – сказав у своїй промові третій Президент України Віктор Ющенко. Для віртуальної виставки оцифрували предмети з колекцій Національного музею історії України, Київського обласного археологічного музею та Музею історії міста Києва. Серед них – кераміка, антропоморфна й зооморфна пластика, знаряддя праці та предмети побуту. Із сайту Міністерства культури України
Нашого цвіту... · “Ми знаємо, хто ми є, і ми відповідальні за те, щоб бути тут і передати цю країну, землю нашим дітям і онукам”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ У столиці Іспанії 2 жовтня відбулася урочиста церемонія відкриття пам’ятника видатній українській письменниці Лесі Українці. Про це повідомила у Фейсбуці голова Спілки українок Іспанії (СУІ) Лариса Пелюх. Монумент авторства заслуженого художника України Миколи Обезюка встановили на площі Лесі Українки (Plaza de Lesya Ukrainka), розташованій поруч із посольством України в Мадриді. Церемонію приурочили до 155-річчя від дня народження письменниці. В урочистому відкритті взяли участь представники посольства України в Іспанії та української громади. За словами Лариси Пелюх, реалізації проєкту сприяли, зокрема, посол України в Іспанії Юлія Соколовська та колишній посол Валерій Цибух. Варто нагадати, що про встановлення пам’ятника поетесі повідомлялося в серпні. Водночас офіційна церемонія його відкриття відбулася 2 жовтня. Ідея встановлення пам’ятника виникла ще у 2018 році. Завдяки спільній роботі посольства України в Іспанії та української діаспори у 2020 році мерія Мадрида ухвалила рішення назвати одну з площ столиці Іспанії на честь Лесі Українки. Координацію зусиль із реалізації проєкту взяли на себе Українська асоціація зовнішньої політики та посольство України в Іспанії. За останні п’ять років пам’ятники та меморіальні знаки Лесі Українці встановили також в Угорщині та Франції. В Україні меморіальну дошку письменниці встановили в Шепетівці Хмельницької області, пам’ятник – в Одесі. ЮНЕСКО називає Лесю Українку однією з найбільш міжнародно визнаних постатей української культури. У 2021 році організація долучилася до відзначення 150- річчя від дня народження письменниці. Також повідомлялось, що в Одесі визначили переможця відкритого конкурсу на проєкт пам’ятника Лесі Українці з упорядкуванням скверу – журі рекомендувало до реалізації роботу скульптора Миколи Білика та команди архітекторів. Із сайту видання “Рубрика”
Письменники і час · “Трактував літературу передусім як “прояв життя нашого народу”, послідовно обстоював “принцип громадського слугування письменства народові”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Зруйнувати легше, ніж побудувати. Варто згадати сумну історію нищення ВУАН для комуністичних експериментів, після яких українську гуманітаристику, зокрема філологію, на довгі роки заполонила пустеля. Жертвою терору стали провідні інтелектуали України, серед них Сергій Єфремов (18 жовтня 1876 р. – 31 березня 1939 р.).
Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії
У ранній період науково-критичної діяльності він був послідовником Дж. С. Мілля, апологетом реальної, переважно московської критики в дусі В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова, надто – М. Михайловського, а також М. Драгоманова, представником культурно-історичної школи, принципи якої позначилися на його монографіях про Марка Вовчка (1907), І. Франка (1913), Т. Шевченка (1914). Живе спілкування та співпраця з Б. Грінченком, В. Антоновичем, О. Кониським, досвід з виданням антології “Вік”, розуміння несприятливої для українства дійсності – все це спонукало його до розуміння народництва як єдиної, на його переконання, сили, яка може обґрунтувати й відстояти національне буття, зумовило кристалізацію соціологічної концепції “на службі народу”, тлумачення письменства як “єдиної альтернативи до існуючої політичної системи”. Вкладаючи в поняття народ значення нація, С. Єфремов ототожнював його із селянством, тобто збіднював семантику цього поняття, бо вилучав з нього робітництво й інтелігенцію. Першорядне значення в колонізованій Україні критик відводив літературі, вбачав її призначення захищати народні інтереси. При цьому її жанрово-стильова система підпорядковувалася народницьким інтересам. Тому Л. Білецький називав метод С. Єфремова, який продовжував ідеї М. Драгоманова, ідеологічним, М. Гнатюк – соціологічним. Історик інтенсивно застосовував також досвід “культурно-історичний, позитивістичний, базований на увазі до літературних фактів, їхніх умовностей і зв’язків, на рухові ідей як рушієві суспільно-культурного розвитку”, іноді, спорадично користувався порівняльним методом, як вважає Елеонора Соловей, спростовуючи думку О. Дорошкевича про відсутність компаративних екскурсів С. Єфремова. Автор фундаментальної авторської “Історії українського письменства” (1911), яка мала чотири видання, визнавав тенденції “помітних і непомітних впливів од інших письменств” на національне, яке “все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби”. Порушуючи й обґрунтовуючи питання про спадкоємність, тяглість, самостійність української літератури, її “відрубність” від російської, С. Єфремов наголошував і “на міжнародному контексті, означував шляхи запозичення і способи обробки мандрівних сюжетів, простежував суголосність із загальним європейським літературним контекстом” (Галина Александрова). Проте соціологічна концепція, що домінувала в “Історії українського письменства”, стала “справжнім вінцем критично-публіцистичної манери” викладу (М. Зеров). Автор формулював її “виразно й докладно та (що найважливіше) не відхиляється від неї протягом усієї літературознавчої діяльності” (Г. Грабович), хоча вона перетворилася на переобтяжливу матрицю з тенденційним, позахудожнім розумінням художніх явищ. С. Єфремов трактував літературу передусім як “прояв життя нашого народу”, послідовно обстоював “принцип громадського слугування письменства народові”, відкидаючи неприйнятний, на його переконання, “вузький естетичний принцип”. Критикуючи Б. Лепкого (“Начерк історії української літератури”) за “постулат краси”, він вважав, що категорія краси – то лише “частка, і то дуже невелика частка, того духовного надбання, що дає нам письменство”, тому вилучав з нього визначальну суть, без якої воно не може існувати як питоме мистецтво, навіть коли визнавав, що “на те література й література, щоб її твори були перейняті красою”, уточнював, “і
“що”, і “як” однакову в мистецтві мають ціну”, але надавав переваги “що””. Очевидно, С. Єфремов ішов за Ґ.-В.-Ф. Геґелем, який на початку своєї “Естетики” при з’ясуванні понятійної семантики припускав, що “невдалий”, неточний термін “естетика” не зовсім відповідає філософії мистецтва, бо “означає радше науку про почуття, почуттєвість”, зважаючи на смислову неточність, схилявся замінити його словом “калістика”, але не зробив цього, з огляду на понятійну традицію. Філософ обстоював раціональні засновки своєї концепції, попри її ідеалістичну основу. Водночас автор “Історії українського письменства” розглядав естетику під кутом зору реальної критики та, опосередковано, культурно-історичної школи. Його міркування були типовими для тогочасної інтелігенції. Їх сформулював І. Франко у листі до Христі Алчевської, дорікав їй “незнання” суворого життя, повчав, що “вічна гармонія природи здебільшого сама жорстока боротьба за існування, в якій ніщо не служить красі, а навпаки, краса звичайно служить приманкою для далеко неестетичних цілей розплоднювання або паразитизму”. Склалося враження, ніби деестетизована “народницька історія” С. Єфремова була “історією без історизму: всі письменники любили народ, кожний попередній письменник готував наступного, наступний виростав з попереднього” – на цьому наполягав Ю. Шерех, не помічаючи найсуттєвішого в “Історії українського письменства”, без якого вона б розсипалася, – принципового історизму. С. Єфремов вперше запропонував “хроматичний ряд” письменників за конкретно-історичними періодами – від Г. Сковороди й І. Котляревського до І. Франка, В. Стефаника та ін., вибудував своєрідний канон, без якого неможливо уявити собі еволюцію літератури. На перший погляд, його історія складалася з низки “легких, як мереживо” ідеологічних етюдів замість “докладних, опертих на біографічні дані” характеристик письменників (М. Зеров). Насправді поставала цілісна картина національного письменства, переконливо деталізована в єдиній діахронно-синхронній системі. То була не механічна каталогізація, а посутній аналіз творчого доробку кожного автора у відповідному конкретно-історичному контексті, в перспективі художньої дійсності. Його фундаментальна праця сприймалася “єдиним суцільним, перейнятим одною ідеєю, оглядом української літератури, прекрасною і сильною композицією, яка ще довго служитиме вихідною точкою нових історично-літературних дослідів” (“Книгарь”. – 1920. – Ч. 1–3). Послідовники лише уточнювали канон С. Єфремова залежно від нових документів або поглядів на розвиток письменства. Формуючи його, історик переосмислив досвід інших історіографів, тому щасливо уник еклектизму М. Петрова, “номенклатурності” письменників у версії О. Огоновського, надміру бібліографічного методу І. Франка, “невиразності основних поглядів” і “диспропорції частин” історії літератури М. Возняка тощо. С. Єфремов дійшов висновку, що їм бракує чуття історизму, тому “кожному літературному явищу він дав справді історичне пояснення” під кутом зору культурноісторичної школи й народницької ідеології, в якій були свої плюси і мінуси. Масштабний погляд на діахронно-синхронну динаміку української літератури, на її єдність в розмаїтті спростовує упереджені закиди про “народницький ізоляціонізм” літературознавця, його “популізм, аж до хуторянства, закритість культури”. На погляд Елеонори Соловей, “печать соціологізму й народництва” допомогла вченому “бачити роль і можливості літератури в найширшому суспільному контексті”, зумовила “літературоцентризм”, що полягав “не в перебільшенні літератури, а розуміння її реальної здатності просякати всі сфери життя”. С. Єфремов довів, що можливості народницької інтерпретації, підкріплені новочасними методологічними принципами, можуть бути прикладені й до тлумачення динаміки літературного процесу, що ідея служіння літератури народові – не випадкова. Вона випливала з переконання позитивіста, причетного до заснування історичної школи Г. Гетнера: мовляв, “історія письменства є історія ідей, а не книг, і через те з творів письменства до неї можуть увіходити тільки ті, що становлять неминучий етап в ідейному процесі літературного розвитку, що позначені печаттю творчості і таланту”. За схемою С. Єфремова, модерністи позбавлялися властивостей “творчості й таланту”, бо, ототожнені з “шумовинням”, ніби “самій красі вклонялися, перед нею били поклони з таким завзяттям, що розбивали собі лоби”. Відкидаючи книги, поза якими неможливе втілення абсолютизованої ідеї, літературознавець обстоював небезпечну за своїми наслідками практику свавільного селекціонування, просіювання художньої творчості за певною ідеологічною матрицею, що невдовзі стала реальністю тоталітарного соціуму. С. Єфремова цікавили не реалії літературного процесу, а його ідеальні моделі.
Критерій добору текстів, попри зовнішню об’єктивність їх маркування “історичними”, насправді виявився суб’єктивним. Чимало письменників не вкладалися в авторську “ідеальну реальність” з колективним реципієнтом (народом), де “роль “я” письменника має бути дуже мала. На “я” майже ніхто не спирається. Воно недорозвинуте й для народницького ідеолога” (Соломія Павличко). Він самочинно вирішує, кого вважати письменником, а кого – ні. Суперечлива концептуальна матриця С. Єфремова нагадувала “прокрустове ложе”, а його недоречний сарказм на адресу модерністів, зумовлений абсолютизуванням народності, зводився до ідейно-тематичного висвітлення художніх текстів при напіввизнанні їхньої артистичної сутності, позначився і на періодизації української літератури не за іманентними критеріями, а позахудожніми, соціальними схемами: 1. Доба національно-державної самостійності до з’єднання з Литвою і Польщею (від початків письменства до ХVІ ст.); 2. Доба національно-державної залежності (кінець XVI – кінець XVIII ст.; 3. Доба національного відродження від І. Котляревського до початку ХХ ст. Така охоплена критично-публіцистичним пафосом схема, з погляду її автора, була закономірною в річищі культурно-історичної школи (раса – оточення – момент). Позитивним моментом “Історії українського письменства” було також спростування антиісторичних поглядів на літературу О. Бодянського, М. Костомарова, О. Котляревського, М. Драгоманова, М. Петрова та ін., які трактували національну літературу не як самоцінне явище, а взалежнене від російської, дивилися на факти письменства “очима російських літераторів”. Він враховував спостереження І. Могильницького, І. Вагилевича, П. Житецького над зв’язком нової української літератури з давньою, досвід О. Огоновського, який унаочнив початок своєї “Історії літератури руської” описом києворуських пам’яток. Для С. Єфремова було важливим окремішнє, незалежне від російських впливів бачення філологів, здатних “історичну перспективу незатемненою держати і прозорою”, аби довести “позитивну традицію самостійного літературного розвитку українського народу і поставити цю традицію навпроти чужої узурпації”. Такі міркування історика дещо пом’якшують стримане, іноді упереджене трактування давньої української літератури, зокрема барокової, як “схоластичної мертвеччини”. Суперечливим в “Історії українського письменства” було розуміння народної творчості, що розходилося з поширеним серед філологів визнанням фольклору як початкового етапу еволюції словесності. Письменство, на думку її автора, почалося з книжного стилю візантійського й давньоболгарського походження, обмежувалося церковно-релігійними мотива-
Перший Генеральний секретаріат Центральної Ради, Київ, 1917. Стоять (зліва направо): П. Христюк, М. Стасюк, Б. Мартос. Сидять: І. Стешенко, Х. Барановський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра
Письменники і час · “Певний час “Історія українського письменства” “залишалася явищем унікальним і самобутнім: авторською версією цілої національної літератури”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ми, “цілий цикл повістевого складу творів” був запозичений “з чужих джерел”. Усна поезія стала, за його твердженням, актуальною для української літератури на межі другої і третьої доби еволюції, тільки-но фольклор почали записувати, коли вже письменство сформувалося. Такий погляд не відповідає дійсності. Не завжди С. Єфремов адекватно трактував стильові тенденції. Наприклад, романтизм нової літератури ввижався йому в “чужій одежі”, ніби на цьому стилі, що “живився тут місцевими соками”, “сходилися всі різноманітні впливи”. Певний час “Історія українського письменства” “залишалася явищем унікальним і самобутнім: авторською версією цілої національної літератури” (Елеонора Соловей). Проте позитивістська методологія зазнавала постійних авторських коригувань, натомість ідеологічна основа лишилася непорушною. Нею згодом скористалася марксо-ленінська критика, дарма що звинуватила С. Єфремова у так званому “буржуазному націоналізмі”. Погляди С. Єфремова на літературний процес під кутом зору геґелівської “еволюції ідей”, “руху ідей”, був типовими для тогочасної української аналітичної свідомості, що потвердила науково-публіцистична розвідка “Українська література і кріпаччина” (1911) А. Ніковського. Помітним явищем було його четверте, доповнене видання “Історії українського письменства” (1924), що з’явилося коштом Ляйпцізької “Української накладні”. Воно істотно доповнювало попередні видання, охоплювало великий масив української літератури від києворуської доби до початку 20-х років ХХ ст., засвідчувало вміння вченого, лишаючись при власному розумінні мистецтва слова, іноді переглядати власні погляди на сутність письменства, зокрема періоду раннього модернізму. Фундаментальні монографії С. Єфремова про творчість М. Коцюбинського (1924), І. Карпенка-Карого (1924), І. Нечуя-Левицького (1924), Івана Франка (1926), Панаса Мирного (1928) засвідчили високу культуру літературознавчого аналізу. Дотримуючись принципів культурно-історичної школи та соціологічних принципів, він дедалі активніше використовував набутки філологічної школи, навіть прийом одивнення при трактуванні таємничого М. Коцюбинського або уподібненого до детективного героя Панаса Мирного. Дослідник був тонким психологом. Розкриваючи творчу драму Панаса Мирного, він звернув увагу на те, що письменник основний блок своїх творів написав у 70–80-ті роки ХІХ ст., а потім був витиснутий із власного життя державним службовцем П. Рудченком. Таким чином формувалася амбівалентна свідомість прозаїка, який “став потроху жертвою свого становища”. Аналіз роману “Хіба ревуть
Юрій МОСЕНКІС
Андрій Первозванний на Київських горах Святий Андрій, припливши морем Чорним, Торкнувши землю кінчиком весла, Зійшов на берег – і постав тим коренем, З якого крона пишная зросла.
Святий Андрій зійшов на пасмо гір І краєвиди бачив незвичайні: Вода, повітря, сонце, ліс і звір І човники крилаті на Почайні.
“На горах цих постане град великий І возсіяє Божа благодать. Засяють у церквах святії лики І буде мир і спокій, а не рать”.
Прославилися гори ці святії, Лунала слава їхньої краси – І на Босфорі в древній Візантії, І у Влахерні, й у Святій Софії Пізнали Київ – стольний град Руси.
Прийде сьогодні кожен і узріє Той Київ, що всім градам голова – Великого апостола Андрія Збулись пророчо сказані слова.
воли, як ясла повні?” засвідчує, що С. Єфремов негативно ставився до “літературної Пісаревщини”, спростовував утилітарні погляди Івана Білика на письменство, хоча й далі лишався прихильником реальної критики. ВУАН, яку очолював С. Єфремов, стала більмом в оці комуністичному режиму. Щоб ліквідувати її, було сфальсифіковано процес “СВУ”. На роль її головного персонажа було обрано академіка, віцепрезидента ВУАН С. Єфремова, заарештованого напередодні, 21 липня 1929 р., аби зробити з нього символ “класового ворога”, керівника міфічного “СВУ”, який немовби із заступником І. Чехівським та скарбником-секретарем Ф. Дурдуківським готував… збройне повстання у 1930–1931 роках. “Справа” так і називалася – “Справа контрреволюційної організації, що іменувалася “Спілкою визволення України” і готувала повалення радянської влади шляхом збройного повстання”. Насправді її існування довести не вдалося, що більшовицьких “юристів” не цікавило. Головне завдання, яке вони ставили перед собою, – повністю знищити інтелектуальний пласт нації, передусім незалежних від більшовизму гуманітаріїв, які репрезентували духовну сутність українства. Більшості з них компартія не дарувала колишню участь у роботі УНР, з якими вона вже не бачили жодної потреби “співробітництва”. Приводом арешту С. Єфремова була також його стаття “Про двох лицарів”, в якій він відкидав підозри академіка К. Студинського про засилля росіянізації у кадровій політиці ВУАН. Опублікована у львівській, тобто, за більшовицькою квазітермінологією, “буржуазній” газеті “Діло”, вона дала підстави радянській владі спочатку усунути віце-президента з роботи, аби потім “звинуватити” його у будь-яких злочинах проти панівного режиму. Неабияких зусиль для цього доклав М. Скрипник, який трактував “справу СВУ” як “відповідь української буржуазії на заклик шахтинських шкідників” (“Національні перетинки”). На основі його інформації, заслуханої 4 травня 1928 р., Політбюро ЦК КП(б)У доручило ДПУ “відновити справу Єфремова”. Спочатку (18 травня 1929 р.) було заарештовано його небожа, студента М. Павлушкова, який нібито очолював містифіковану “СУМ” (Спілку української молоді), а потім уже відомого літературознавця. План розправи над академіком і українською інтелігенцією ретельно розробляли керівні функціонери, які вже 3 листопада ухвалили майбутній “судовий” процес у Харкові, задля чого слід було “виділити з числа звинувачених не більше 40 чоловік”. Компартія розглядала ліквідацію української гуманітарної еліти – мозку нації на стільки першорядною, що Політбюро ЦК КП(б)У змушене було збиратися 13, 18, 23 грудня 1929 р., 23 лютого 1930 р., аби уточнити до найдрібнішої деталі майбутній сценарій цинічної розправи, підібрати його основних учасників – як жертв, так і виконавців присуду; у січні 1930 р. обговорювали лист Й. Сталіна, особисто зацікавленого, аби “справа СВУ” стала якомога резонанснішою. Комуністичний режим уже не задовольняли міфічні “справи” УВО (Українська військова організація), КОЦД (Київський обласний центр дій), УНЦ (Український націоналістичний центр) тощо. Потрібна була сенсаційне, показове судилище, яке б зламало інтелектуальний потенціал нації, довело б пильність чекістів. Перед цим у партійні осередки цілком секретно було розіслано спеціальний циркуляр ЦК КП(б)У до Харківського, Київського, Дніпропетровського, Одеського окружних парткомів з інструктуванням проведення дискредитаційних виступів “громадськості” проти академіка С. Єфремова, з додатком вірогідних сценаріїв формування громадської думки. Шляхом шантажу і залякування примушували вченого визнати фантомну організацію, немовби створену 1926 р. з метою “повалення радянської влади”, що мало вигляд повного абсурду, зважаючи на те, що в цей час утверджувалася українізація, до якої прихильно ставилися українські інтелігенти. Йому пригадували також роботу у Центральній Раді, участь в діяльності підпільного БУД (Братство української державності), що існувало у 1920–1924 роках, застосовували інші різновиди шантажу, зокрема можливого арешту його дружини Онисі з роду Дурдуківських. Убогі на фантазію чекісти, свавільно переносячи досвід підпільної боротьби більшовиків за царату на нову сучасність, прагнули будь-що приписати вченим причетність до збройного повстання за участю загонів Чернігівщини, Київщини й Полтавщини, яке ніби мало спалахнути не пізніше 1931 р. й утвердити “буржуазно-націоналістичну військово-фашистську диктатуру”. Задля цього відомі філологи й історики немовби гуртувалися у так звані “п’ятірки”, на гроші американських, німецьких та інших імперіалістів плекали відповідні кадри з молодих науковців. Така маячня, розрахована на сприйняття обивателя та фаната більшовицьких ідеологем, перетворилася на офіційну політику компартії, що мала би завершитися грандіозною кульмінацією — судовим вердиктом, що не підлягає оскарженню, доводячи, що більшовики не помиляються. Сумніви у їхніх абсурдних вчинках були унеможливлені. С. Єфремов намагався переконати слідчих під час допитів, що його генерація приречена “зійти зі сцени”, тому що має “притягувальну силу для прихованих і потенційних ворогів радянської системи”,
поступитися новому поколінню. Спочатку академік не поділяв сценарію “СВУ”, тому каральне ОГПУ обіцяло залити “кров’ю так званих “свідомих українців” усю Україну” (Ю. Шаповал). Апологет високих моральних цінностей, С. Єфремов не міг собі дозволити масової трагедії, тому згодився на фальсифікат. Його, засудженого на десять літ, радянська цензура забороняла згадувати в будь-яких статтях чи наукових розвідках. Так, у передмові “Свидницький і “Люборацькі”” М. Зерова до видання прозаїка (1931), упорядкованого С. Єфремовим, прізвище академіка було знято на відміну від попередньої зеровської публікації “Літературні митарства “Люборацьких”” (1927). “Справа СВУ” з “м’якими вироками” була показовим судилищем, містифікована ДПУ УСРР, яке очолював тоді сумнозвісний В. Балицький. Ревний виконавець прямих директив Й. Сталіна, незважаючи на гриф “цілком таємно”, розголошував, зокрема, на сторінках газети “Чорноморська комуна” (1929. – 22 листопада) хід слідства, імена “підозрюваних”: “таким чином формувалася громадська думка і чинився психічний тиск на ще не арештованих “кандидатів у контрреволюціонери””. Йому було відомо, що факту існування такої організації не виявлено, як і складу злочину, але режим вимагав показового сценічного дійства, обов’язково грандіозного, недарма розіграного за всіма вимогами драматургії у приміщенні Харківського оперного театру. Недарма “справа СВУ” була розпочата у вшановуваний українцями день народження Т. Шевченка – 9 березня 1930 р. і тривала до 30 квітня, тобто завершилася напередодні першого травня, що правив комуністам за їхнє свято. Вона дістала іронічну назву “ґран опери”, а звинувачувальний вирок – її “лібрето”. С. Єфремов не відділяв наукової праці від громадської, політичної, у квітні 1917 р. на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови Центральної Ради і членом Малої Ради. Після створення Генерального Секретаріату УЦР-УНР (15 червня 1917 р.) виконував обов’язки Генерального секретаря міжнаціональних справ. Йому належить назва Українська Народна Республіка. Більшовики, котрих він викрив у виданні “Під обухом” (1918), нічого нікому не пробачали. Його керівництво ВУАН, як і підтримка Української православної церкви, було лише приводом для “справи СВУ” і засудження до 10- річного ув’язнення із суворою ізоляцією (квітень 1930 р.). Перші сім років С. Єфремов поневірявся у Ярославському політізоляторі, згодом його перевели до Владимирської в’язниці ГУДБ, де загинув 10 березня 1939 р., за три місяці до закінчення терміну “покарання”. Такою була розправа плебейського режиму над інтелектуалом, людиною честі.
Вернувшися на береги Дніпрові, Хрестився князь, назвався Миколай. Він став молитися Святій Покрові – Але язичницьким лишився край.
Олег Віщий, у хрещенні Ілля Олеже Віщий, легендарний княже, – В походах і боях не знав страху. Списів-мечів ти не боявся вражих І нищив перепони на шляху.
Ти зброю гартував не для параду, Ти військо готував не напоказ – Під стінами старого Цареграду Ти викликав у супостатів сказ.
Шукав ти світла, правди, істин вічних, Жив для віків, не для минущих днин. Ти славним був, коли ти був язичник, І славним став, як став християнин.
Торованими не ходив шляхами, А власну прокладав тропу-ріллю. Обтяжений звитягами й гріхами, Святого взяв у пастирі Іллю.
Ти мав чуття віків, ти звався Віщим, Знав ритми літ, немовби плин ріки. Не тільки ворогів Русі ти нищив, А й будував Державу на віки.
Письменники і час · “Певний час “Історія українського письменства” “залишалася явищем унікальним і самобутнім: авторською версією цілої національної літератури”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Засновники Києва Над берегами сивого Дніпра Лебідка біла розпустила крила – На вічні гори вивела сестра Братерство Кия, Щека та Хорива.
Тут буде капище, тут буде площа, А тут – палац князівський гомінкий: Сестра й брати – середній та молодший – Той замок мріяли, який посяде Кий.
Той замок темрява віків укрила, І шум боїв, і дим вогнів п’янкий. Та на Дніпрі вітри все рвуть вітрила Й стоїть великий Київ – на віки.
Аскольд і Дир Прийшли нові часи Аскольда й Дира, Що володіли Києвом удвох – Удвох вони на Царгород ходили І берегли свій Київ від тривог.
Та вже тоді Кирило і Мефодій Несли слов’янам божеські слова,
А в Царгороді всесвятійший Фотій Святої віри боронив права.
Хоробрі руси припливали морем І бились під Царгородом старим – Та Божа Мати вкрила омофором Константинополь, званий Другий Рим.
Без битви, без вогню і без металу Урятувала місто від Руси – Човни прибулі буря розметала, Ламала щогли, рвала паруси.
Шевченкіана · “Кобзар буде вдячний Україні за таку теплу, непафосну пам’ять про двох її синів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
життя не опошлив і не принизив своєї наці& ональної і людської гідності. Він остався вірним з усякого погляду своїй прекрасній національності. – І ми справді знаємо тепер, що направду ви цінували найбільше в українцях і хто є істинним сином великого народу. – Якщо блискали світлі хвилини в моєму темному довголітньому ув’язненні, то цими солодкими хвилинами я завдячую йому, моє& му простому благородному другу Андрію Обеременку. – Досліджуючи ваш безсмертний, як і “Кобзар”, Щоденник прийшов до висновку, що сторінки, присвячені Андрію Обеременку, – серед особливо незвичайних і повчальних. Одні з найважливіших у Щоденнику! Хочеться розповити серце перед тим, як просили ви у Господа і Богоматері для земляка і друга те найдорожче, що допомогло і вам, єдиний Кобзарю, вистояти в каторжному десятилітті. – Пошли ж тобі, Господи, мій незмін& ний друже, швидкий кінець випробуванню. І поможи тобі Пресвята Мати Всіх Скор& ботних пройти ці безводні пустелі, напи& тися солодкої Дніпрової води і вдихнути в змучені груди цілюще повітря нашої прек& расної, нашої милої батьківщини! – Не промину наголосити, що запис про Андрія Обеременка ви зробили в Щоденнику 29 липня 1857 року, тобто за три дні до відбуття з Новопетровського укріплення, і він виявився останнім у засланчому періоді вашого життя. Спасибі, любий Тарасе Григоровичу, за слово правди про Андрія Обеременка, який увічнений в Україні завдяки вам.
Шевченкіана · “Кобзар буде вдячний Україні за таку теплу, непафосну пам’ять про двох її синів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Все, що ми знаємо про нього – від Тара" са Шевченка. З його вуст і почуємо… – Дорогий Тарасе Григоровичу, найперше цікаво дізнатися, як ви взагалі звернули увагу саме на Андрія Обеременка? – Невдовзі після прибуття мого в укріп& лення1 я помітив у солдатській публіці (ін& шої публіки в укріпленнях немає), в цій од& номанітній жалкій публіці, зовсім не сол& датську фігуру. Хода, фізіономія, навіть шапка&чабанка2 – все в ньому виказувало на мого земляка. Запитую, що це за людина така. Мені відповідають, що це Андрій, госпітальний служитель і хохол. Цього&то мені й треба. – Таки земляк! Дуже зраділи? – Фізіономія його здалася мені суворі& шою, ніж узагалі у земляків моїх. І тому&тоя почав наближатися до нього здалеку й обережно. Впевнившись від його найближ& чого начальства, що Андрій Обеременко зразкової чесності і тверезого життя лю& дина, я почав шукати нагоди поговорити з ним наодинці по&своєму. Але він ніби помі& тив мої маневри, і, як здавалося, старався відвести від себе цю честь. Мене це ще біль& ше підбивало на знайомство. – То як же ви нарешті познайомилися з Андрієм? – Більшу частину безсонних ночей у Но& вопетровському укріпленні провів я, сидячи на ганочку біля офіцерського флігеля. Одного разу, це було взимку близько третьої години ночі, сиджу я за своїм звичаєм на ганочку, дивлюсь – із лазаретної кухні виходить Андрій. Він тоді займав посаду хлібопеки і квасника… “А що, – кажу я, – Андрію, і то& бі, мабуть, не спиться?” “Та не спиться, матері його ковінька”, – відповів він. – Очевидно, рідна мова відразу зачепила душу… – Я затремтів, почувши його чисту не& зіпсовану рідну вимову… – А що було далі? – Я попросив його посидіти трохи зі мною, на що він неохоче погодився. Розмову почав я, зазвичай, як це водиться між сол& датами, запитав, якої він губернії і таке інше. На моє питання Андрій відповів, що він губернії Київської, повіту Звенигород& ського, із села Різаної3, “тут коло Лисянки, коли чували”, – додав він; а я додав, що не тільки чував, а й сам бував і в Лисянці, і в Різаній, і в Русалівці, і всюди. Одне слово, з’ясувалося, що ми найближчі земляки. “Я сам бачу, – сказав він, – що ми свої, та не знаю, як до вас приступити, бо ви все то з офіцерами, то з ляхами4 тощо. Як тут, думаю, до нього підійти. Може, воно й сам який-небудь лях, та так тілько ману пускає”. Я взявся знову запевняти його, що я справжній його земляк, щиро бажав продовжувати розмову, але пробило три години, і він пішов топити піч для хлібів і квасу. Так почалося наше особисте знайомство з Андрієм Обеременком. – Цікаво, нігде правди діть, і зворушливо… Ваша дружба зміцнювалася? – І що далі – більше дізнавалися ми один про одного, то більше прив’язувалися один до одного. Про& те на зовнішній вигляд наші відно& шення залишилися ті ж самі, що й при першій зустрічі. Він собі не доз& воляв на людях ні тіні фамільярнос& ті, як це робили інші. Вбачаючи в ме& ні, не знаю чому, багача&земляка і на& віть родича коменданта, Андрій на& рівні з іншими вірив у все це й при лю& дях він навіть не кланявся зі мною, щоб не подумали, що він нав’язується мені в друзі. Місцем наших постійних зустрічей був згаданий ганочок, а час – ніч, коли всі, крім вартових, які перегукувались, спали.
– А що все-таки з Андрієвою фізіономією? – Незворушно холодна і навіть сувора зовнішність його виявляла в ньому людину жорстку, байдужу. Але це маска. Він палко любить маленьких дітей, а це вірний знак серця лагідного, незлобивого. Я часто як живописець любувався його темно&бронзо& вою вусатою фізіономією, коли вона ніжно пригорталася до рожевої щічки немовляти. Це була одна&єдина радість у його суворому самотньому житті. – Певно, йдеться про Надійку – донечку Іраклія й Агати Ускових, яка народилася в листопаді 1856 року. Втім, і старша донька їхня – Наташенька – з’явилася на світ лише на три роки раніше, знаю, що вона любила вас – “дядю Горича”, а ви дівчаток обожнювали… – Це єдиний мій відпочинок і розвага в цій огидній глушині…. – Як Ви схожі з Обеременком! І це багато в чому пояснює зближення, взаємодовіру й дружбу двох засланців… Треба пояснити, що з початку 1853 року комендантом Новопетровського укріплення став майор Іраклій Усков, який звільнив рядового Шевченка від муштри, радий був бачити у своєму домі… – Увесь вільний час тепер я проводжу в їхньому сімействі… – Важливо, що незадовго до вашого звільнення із заслання Усков дозволив вам проводити час на комендантському городі, де ви могли не лише писати й малювати, а й навіть ночувати у бесідці. Але як опинився у сім’ї коменданта Андрій Обеременко, мабуть, за вашим клопотанням? – Завидне місце городника я вже йому виклопотав. – Хотілося б із ваших уст почути, як Андрій наприкінці липня 1857-го якось довгенько чекав на городі повернення не зовсім тверезого напіввільного солдата Шевченка після пізнього гостювання у штабс-капітана Мацея Мостовського… Будьте ласкаві, спочатку скажіть і про нього, бо ж я знаю, що вже в Астрахані, подумки проводжаючи той човен із “аргонавтами”, які нарешті вивезли вас із Новопетровського укріплення, записали у Щоденнику: “Поклонітеся від мене коменданту і благородному Мостовському. І більш нікому”. – Мостовський – одна&єдина людина у всьому гарнізоні, яку я люблю і поважаю. Не пліткар, не верхогляд, людина акуратна, позитивна і високою мірою благородна… Під час повстання поляків у 1830 році5 слу& жив він в артилерії колишньої польської ар& мії і з військовополонених зарахований був у російську службу. Я багато від нього чув надзвичайно цікавих подробиць про револю& цію 1830 року… Одним словом, Мостов& ський – людина, з якою можна жити, нез& важаючи на сухість і прозаїчність його ха& рактеру… Мостовський для мене справ& жній скарб, одна&єдина людина, з якою моя
М. Хазановський. Т. Шевченко та його друг А. Обеременко. 1939 р.
душа на розхрист… – Отепер зрозуміло, що з Мостовським таки можна було випити чарку-другу, випити третю на потугу… Таж як добиралися з гостей до рідного земляцькою душею Обеременка? – Погостювавши у Мостовського до сходу ледь надщербленого місяця, я зібрався у зворотну дорогу… Побрів тихенько на го& род, порушивши глибоку тишу чарівної ночі піснею: Та нема в світі гірш нікому, Як сіромі молодому. Десь за пів версти до городу (це вже бу& ло близько першої години ночі), мене зустрів Андрій Обеременко питанням: “Де це вас Бог носить до такої доби?” – “У гос& тях, – кажу, – був”. – “Та я бачу, що в гос& тях, бо добрі люди тілько йдучи з гостей співають”. Я, нібито не чую його слів, зас& півав: Іде багач, іде дукач, П’ян шатається, Над бідною голотою Насміхається. – Що й казати, добре, далебі, добре! Що хоче, то так і втне! Та ж як Обеременко реагував? – Та годі вже вам, – перебиває мене ласкаво Андрій, – ідіть лучче та покла& діться спати. А я продовжую: Один веде за чуприну, Другий з тила б’є, – Не йди туди, вражий сину, Де голота п’є. Андрій, переконавшись, що я зовсім п’яний, взяв мене обережно під руку, привів до верби6, розстелив свою шинелю, нарвав під голову бур’яну, поклав мене, перехрес& тив і пішов. Мені не доводилося розчарову& вати старого в його богоугодному подвигу й тим більше являти перед ним свої лицедій& ські якості. Я від душі мовчки подякував йо& му та, недовго покрутившись, заснув. – А коли прокинулися? – Я встав, приготував собі трапезу, себто чай, і пішов шукати людинолюбного Андрія, який так любовно заспокоїв мене вчора від вербою. Щоб достойно оцінити настільки милосердний подвиг, я думав його пригостити Чаєм шклянкою І горілки чаркою. Але – на жаль! Цей добрий намір мені не вдався. Андрій (чого я ніяк не чекав) спав сном праведника у своїй темній землянці. Знаючи як нечемно й негарно порушувати чужий спокій, я залишив Андрія в спокої, цілком упевнений, що старий дозволив собі вчора зайву чарку, що з ним, якщо і трапля& лося, то дуже, дуже рідко. Артилерійський городник, його друг і товариш по землянці, приємно розвіяв моє не зовсім вигідне припу& щення щодо Андрія. Він сказав мені, що ми& нулої ночі Андрій був черговим нічним сто& рожем по городу і, зрозуміло, всю ніч не спав. Так тепер і відсипається… Робити нічого. Чаю шклянку і горілки чарку відклав до іншого разу, і вирішив написати кілька рядків у моєму журналі на пам’ять про мого справжнього, простого, благородного земляка. – На цей вкрай важливий вдячний порух Шевченкової душі до світлої, благородної постаті простого солдата-земляка досі мало звертали увагу… В передмові до нездійсненого видання “Кобзаря” 1847 року Поет особливо гірко зауважив, що “ми не бачили нашого народу так, як його Бог створив”. Тарас Шевченко бачив! За що, великий український Кобзарю, ви найбільше любили і цінували Андрія Обеременка? – Я полюбив його за те, що він упродовж двадцятилітнього сол& датського, вульгарного, паскудного
Післяслово Влітку 2019 року разом із відомим шевченкознавцем Сергієм Гальченком побував у селі Ризине на батьківщині Андрія Обеременка, про що докладно розповів у тижневику “Слово Просвіти”7. Відзначив особливо, що пам’ять про дружбу Тараса Шевченка з Андрієм Обеременком збережено в назвах їхніми іменами вулиць, сільському музеї, місцевій бібліотеці, загальноосвітній школі та, найголовніше, ніби розлито в атмосфері Ризиного… Тоді була обґрунтована пропозиція про спорудження в цьому дивовижному селі небаченого в Україні й усьому світі пам’ятника – Тарас Шевченко з Андрієм Обеременком. Український Кобзар буде вдячний Україні за таку теплу, непафосну пам’ять про двох її синів.
_________ 1 Засланець Тарас Шевченко прибув до Новопетровського укріплення 17 жовтня 1850 року. 2 Шапка з овчини, подібна до тих, які носять чабани. 3 Перша назва села – Різана Криниця. Тепер – Ризине Звенигородського району Черкаської області. 4 У Новопетровському укріпленні відбували покарання польські політичні засланці. 5 Ідеться про польське визвольне повстання проти Росії в листопаді 1830 – жовтні 1831 років. 6 У жовтні 1850 року, коли Шевченка припроводжували з Орської фортеці в Новопетровське укріплення, він підняв у містечку Гур’єв свіжу вербову палку, яку посадив на комендантському городі. Дякуючи догляду засланця, виросла “заповітна верба”, під якою Тарас Григорович любив відпочивати. Докладно див.: Мельниченко В. Розмова з Тарасом Шевченком про небесне світило та земну вербу, приурочена до Вербної неділі // Слово Просвіти. Ч. 13. 2–8 квітня 2026 р. 7 Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Я завдячую моєму другу Андрію Обеременку” // Слово Просвіти. Ч. 32. 8–14 серпня 2019 р.
Пошта “СП” · “Записав близько 7 тисяч текстів і мелодій, залишився автором і упорядником понад 120 книг”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
проживання українців за кордоном. Він записав близько 7 тисяч текстів і мелодій, залишився автором і упорядником понад 120 книг, серед яких – збірки українських народних пісень і казок, літературознавчі, краєзнавчі та бібліографічні праці. Він залишається досі єдиним в Україні казкознавцем, який записав і дослідив близько 500 казок. Загалом науковець видав їх у 24 збірках, з яких 4 – записані ним особисто від різних казкарів у селах Закарпаття. Таким чином Іван Васильович відновив і передав своїм сучасникам та прийдешнім поколінням історію духовности Закарпаття, инших областей і країв України та українського розсіяння в Сербії, Румунії, на Кубані тощо. Прощай, друже. Ти назавжди залишився в наших серцях. Продовжити Твою благородну справу – наш громадянський обов’язок. Світла Тобі пам’ять і глибокі співчуття Твоїй родині та близьким. Олексій Вертій, Олександр Гаврош, Ярослав Гарасим, Віктор Давидюк, Микола Дмитренко, Людмила Іваннікова, Василь Івашків, Володимир Качкан, Ок" сана Кузьменко, Сидір Кіраль, Леся Мушкетик, Марина Набок, Леся Наумовська, Святослав Пи" липчук, Василь Руденко, Юрій Руденко, Ганна Сокіл, Оксана Ти" ховська, Жанна Янковська, На" талія Ярмоленко на базі кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету. За ініціативи секції цивільно-військового співробітництва штабу бригади її військовослужбовці лейтенант Ігор Яшкін та сержант Василь Левченко саме у межах “ХІ Петлюрівських читань” прапор 152-ї окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри офіційно передали до фондів Полтавського обласного краєзнавчого музею імені Василя Кричевського стяг військової частини. Згадані події щодо поповнення експонатів Полтавського краєзнавчого музею мають глибоке символічне значення, адже сама бригада була сформована на Полтавщині, а з грудня 2025 року вона гордо носить ім’я видатного земляка та Головного отамана військ УНР – Симона Петлюри. Тепер стяг бригади та шеврон, який носив командир бригади Валерій Лис, зберігатимуться серед експонатів виставкової зали музею, присвяченої вітчизняній новітній історії як символи спадкоємності поколінь у боротьбі проти російського ворога, у боротьбі за Незалежність.
Пошта “СП” · “Записав близько 7 тисяч текстів і мелодій, залишився автором і упорядником понад 120 книг”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Як гірко усвідомлювати, що його, живого, серед нас уже немає, адже 22 вересня 2026 року на 86-му році життя незабутній Іван Васильович Хланта відійшов у засвіти. Його ім’я вже давно стоїть в одному ряду з іменами П. Куліша, М. Костомарова, І. Франка, М. Драгоманова, П. Чубинського, Б. Грінченка, І. Рудченка, В. Гнатюка, В. Шухевича, О. Кольберга, З. Доленги-Ходаковського, В. Караджича, Ж. Паулі, инших видатних вітчизняних і чужоземних збирачів усної народної творчости. Будьмо певні: тут немає жодного перебільшення! Щоб переконатися в цьому, порівняймо такі дані. Найвидатнішим досягненням П. Чубинського-народознавця є його “Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край” у 7-ми томах. О. Кольберг і В. Караджич у кількатомних зібраннях різних жанрів усної народної творчости дали яскраві картини духовного життя польського та сербського народів. І. Хланта залишив своїм нащадкам кілька десятків томів народнопоетичних записів, зроблених упродовж свого життя не лише на Закарпатті, а й від українців Кубані (“Пісні українців Кубані”, 2021), румунських провінцій Мараморощини (“Пісні українців Мараморощини” (Румунія), 2009) та Банату (“Іван Хланта. Народні пісні українців Банату (Румунія)”, 2009), русинів-українців Сербії (“Пісня над Дунаєм. Народні пісні русинів (українців) Сербії”, 2014) тощо, виконаних на сучасному високому науковому рівні, книги про носіїв та пропагандистів культури українського народу тощо, які здобули схвальні оцінки не лише в Україні, а й за кордоном. Народився Іван Васильович Хланта 20 квітня 1941 року в багатодітній родині Василя та Марії Хлантів в с. Копашново Хустського району Закарпатської області. З дитинства ріс і виховувався в оточенні чарівної краси природи Закарпаття, родинних і сільських звичаїв та обрядів. Вони формували його духовний світ, сприйняття ним народних уявлень про добро і зло, прекрасне й потворне, його характер, життєві принципи та ідеали, якими керувався і яким залишився відданим і тоді, коли навчався в Копашнівській семирічці та Драгівській середній школах, в Ужгородському державному університеті, в аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського АН України, працював учителем, директором сільських шкіл, інспектором районного відділу народної освіти на Закарпатті. Винятково важливу роль в його житті відіграли зустрічі в ті часи з українськими інакодумцями Оксаною Мешко та її сином Олесем Сергієнком, від яких дізнався багато нового про письменників-шістдесятників В. Симоненка, І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, Б. Антоненка-Давидовича, М. Холодного, художників О. Заливаху, А. Горську, Л. Семикіну. Тоді також відвідав етнографічний музей-квартиру Івана Гончара, побував у Каневі на могилі Т. Шевченка. Почуте й побачене зумовило розуміння того, що тисячолітні надбання українського народу цілеспрямовано і усвідомлено нищаться на державному рівні з метою повного національного винародовлення українців та инших націй, які перебували під гнітом Москви, і цьому наступові потрібно протистояти. Одразу це усвідомлення перевів у практичні дії: переданий йому О. Сергієнком віддрукований на машинці рукопис І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” привіз із собою на Закарпаття і поширив серед знайомих і друзів; став дієвіше записувати зразки різних жанрів усної народної творчости рідного Закарпаття та досліджувати їх, залучав до цієї роботи студентів Ужгородського університету, де після закінчення аспірантури і захисту кандидатської дисертації про українську народну соціально-побутову казку працював на кафедрі української літератури. Іван Хланта впродовж творчого життя працював як фольклорист, літературознавець, бібліограф, мистецтвознавець, педагог. Фактично до останніх днів життя трудився провідним методистом Закарпатського обласного організаційно-методичного центру культури, професором Карпатського університету імені Августина Волошина та Української богословської академії, старшим дяком кафедрального храму святого апостола українського Андрія Первозванного Мукачівсько-Карпатської єпархії Православної церкви України в місті Ужгороді. Був академіком Національної Академії наук вищої освіти України, членом Національної спілки краєзнавців України, лавреатом низки всеукраїнських та обласних премій. Записування та дослідження усної народної поетичної творчости, дослідження її різних жанрів стало не самоціллю І. Хланти, а способом боротьби проти національного винародовлення українців, способом збереження і утвердження за обставин підсовєтської дійсности спадкоємности духовних цінностей, звичаїв і традицій українського народу. Підготовлені і видані ним записи народних пісень, казок, легенд, переказів від народних співаків та оповідачів А. Опришко (“Пісня – то моє життя”, 2013), М. Глюдзика (“Вчора була неділенька”, 2001), Д. Юрика (“Добра наука”, 1995), мешканців одного села (“Пісенна хвиля Оглядова. Українські народні пісні с. Оглядів Радехівського району Львівської області”, 2015), району та місцевости (“Пісні Іршавщини”, 2005,
“Казки та легенди з-під витків Ужа. Казки, легенди, перекази, бувальщини, билиці та притчі Великоберезнянської Лемківщини Закарпаття”, 2023), про ті чи инші історичні події на Закарпатті (“Карпатська Україна у піснях, легендах, переказах, бувальщинах та літературних творах”, 2009, “Іван Хланта. Казки та легенди з-під Хустського замку”, 2016), книги і статті про своїх земляків – художника В. Гангура (“Мелодії душі Василя Гангура. Нарис життя і творчості”, 2017), письменників Мирослава Дочинця, Миколу Рішка, Павла Романюка з Румунії, Софію Малильо, Івана Ірлявського та инших (“Відлуння літературного Закарпаття, 2017), українського письменника, вченого і громадського діяча з Словаччини Юрія Бачу (“Юрій Бача. Біобібліографічний покажчик”, 2012), про Закарпатський народний хор, державницьку діяльність Юрія Бадзя, Станіслава Аржевітіна, культурно-освітню та педагогічну діяльність Юлії Драгун, Христини Шкробинець, Петра Прилипка, історію рідного села Копашново, створений ним у Копашнівській школі літературно-мистецький музей Закарпаття та инше пройняті однією метою, однією ідеєю – утвердженням Духовної Суверенности українців під владою тих чи инших окупантів, за що зазнав утисків, переслідувань та звільнень з роботи, але завдяки вірности своїм життєвим принципам та ідеалам, підтримці дружини Марії Василівни та всієї родини залишався і залишився взірцем незламности справді українського духа, подавав і подав своїм сучасникам і прийдешнім поколінням взірець національної стійкости у протистоянні окупаційним властям. Іван Хланта здійснив численні фольклорні експедиції Закарпаттям, иншими місцевостями України та місцями компактного понад сто років не змінився – тепер це путінська росія. Захисники 152-ої окремої єгерської бригади ЗСУ, воїни-петлюрівці спираються на історичний досвід Симона Петлюри, продовжують справу Головного отамана військ Армії УНР. До музейної колекції цієї експозиції полковник Лис передав свою нарукавну нашивку з символікою бригади, що захищає незалежність і територіальну цілісність України під гордим гаслом “Не сміє бути в нас страху”. Командир Петлюрівської бригади не лише ознайомився з експозиціями, але й провів із адміністрацією музею перемовини про поглиблення співпраці. Співпраця нашої бригади із Полтавським краєзнавчим музеєм імені Василя Кричевського стартувала під цьогорічних травневих заходів до 100-річчя пам’яті Симона Петлюри. Серед низки пам’ятних зібрань, що відбулися у місті Петлюри, – Всеукраїнська наукова конференція “ХІ Петлюрівські читання”. Цей науковий петлюрівський форум цьогоріч відбувався на двох “майданчиках” – у Полтавському краєзнавчому музеї та
Пошта “СП” · “Записав близько 7 тисяч текстів і мелодій, залишився автором і упорядником понад 120 книг”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Олег ПУСТОВГАР, штаб-сержант групи соціального супроводу секції ЦВС штабу 152-ї бригади ЗСУ ім. Симона Петлюри
15 вересня у Полтаві відзначили третю річницю з часу створення 152-ї окремої єгерської бригади ЗСУ імені Симона Петлюри. У межах візиту до міста Петлюри командир бригади, полковник Валерій Лис не лише відкрив пам’ятну таблицю на честь військової частини біля найвищого в області державного прапора, але й зустрівся із громадськими ветеранськими організаціями й журналістами та відвідав Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського. Офіційна зустріч із дирекцією музею відбулася за ініціативи секції цивільно-військового співробітництва (ЦВС) штабу бригади (начальниця, капітан Марина Безверха) та Департаменту культури і туризму Полтавської обласної військової адміністрації (директорка Ірина Удовіченко). Комбриг Петлюрівської бригади Валерій Лис у найбільшому музеї Полтавського краю переглянув цінні артефакти, пов’язані із добою Української революції 1917–1921 рр. Як відомо, Симон Петлюра – уродженець Полтави, Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР) та голова Директорії УНР був ключовою, визначною постаттю українського визвольного руху 1917–1921 років. Саме Петлюра очолив збройний опір ворожій агресії під час тодішньої війни УНР проти ленінської, червоної та білої, денікінської росії. Музейники також провели екскурсію, повідавши Валерію Лису про експозицію, котра присвячена сучасній російсько-українській Війні за Незалежність України. Ворог і через
Театр · “Стала образом людини, яка повинна зробити внутрішній вибір і залишитися вірною собі”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ляють Київську Русь. Довелося закуповувати нові костюми. Вирішили оперу в еклектичному стилі. Поєднали різні стилі – історичний і сучасний. Прагнули, аби все мало естетичний вигляд. У процесі репетицій побачили, який гарний вигляд мають різні спідниці. Вони не обов’язково мали бути однаковими в кожної виконавиці з хору. Однаковим мав бути лише колір – чорний, який потім трансформується в білий. Нам допомогло те, що ми спрацювали на випередження – недорого закупили костюми, сукні та спідниці для хору і солістів. Диригент-постановник Сергій Голубничий займався кінцевим результатом, коли всі вже вивчили свої партії. Це було навесні. У травні-червні розробляли мізансцени. Для репетицій бронювали великий зал, щоб акторів можна було вводити у простір, де буде презентація опери. Диригент здійснив титанічну роботу. У нас було лише три оркестрові репетиції, під час яких треба було звести солістів, хор і балет, аби отримати кінцевий результат. Сергій Володимирович, маючи колосальний досвід і неймовірну витримку та велику працездатність, по суті на своїх плечах зміг презентувати виставу втому вигляді, в якому вона прозвучала. А ще він взяв чудову асистентку – Євгенію Ковальчук. Вона прекрасний диригент, зараз навчається у магістратурі. Сергій Володимирович не завжди міг бути з нами, тому що у нього є свої вистави в Національній опері. А Євгенія з нами інтенсивно працювала. Було задіяно максимум сил для того, щоб репетиційний процес набирав обертів і ми могли гідно презентувати виставу. Хормейстер Олександр Плющ – прекрасний організатор. Допомагав хору довчити текст, після цього вже було прекрасне звучання. А коли не було концертмейстера, то сідав за рояль і грав партії. З балетмейстеркою-постановницею Тетяною Терлецькою зрозуміла, що таке співтворчість, взаємодопомога, взаєморозуміння. Вона справжня професіоналка. Ми розуміли одна одну з пів слова. Хор у нас виконував її пластичні завдання, а я в цей час займалася з солістами. Це знімало з мене додаткове навантаження. Мені здається, що хористи виконали всі ці завдання на сто відсотків. Я помітила, що вже після першої арії глядачам стало цікаво. Почалися оплески. Зрозуміла, що працює номерна структура опери. Мені пообіцяли, що ця опера залишиться в репертуарі Оперної студії. Тепер стоїть завдання знайти виконавців на головні ролі. Адже зі своїми знайомими я домовлялася лише на одну виставу. А для того, щоб знайти постійних виконавців для цих ролей, треба звернутися до нашого студентського складу. Також розглядаємо варіант співпраці зі Львовом. Хочемо презентувати оперу в рамках співпраці оперних студій Львова та Києва. Після такої напруженої роботи хочу більше уваги приділити своїй родині – трьом дітям і чоловікові, солісту оркестру Національної опери України.
Театр · “Стала образом людини, яка повинна зробити внутрішній вибір і залишитися вірною собі”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ В Оперній студії Національної музичної академії України відбулася прем’єра опери Антіна Рудницького “Анна Ярославна – королева Франції”. Режисерка-постановниця – аспірантка творчої аспірантури кафедри оперної підготовки та музичної режисури НМАУ Ірина Суворова. Після прем’єри ми мали можливість поспілкуватися з пані Іриною.
Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Едуарда Межула
– До цієї постановки ми йшли три роки. Почалося з того, що кафедра музичної підготовки та музичної режисури, на якій я закінчувала магістратуру у 2016 році, запросила скласти іспити у творчу аспірантуру у 2023 році. Моя творча керівниця Ірина Даць запропонувала взяти до постановки оперу Антіна Рудницького “Анна Ярославна – королева Франції”. Цікаво, що саме вона була першою виконавицею ролі Анни Ярославни в Національній опері України в 1995 році. Взяли до роботи саме цю оперу через її номерну структуру. Якщо прибрати кілька балетних і хорових сцен, то можна спостерігати досить інтенсивний розвиток драматургічної лінії. Спершу треба було знайти ноти, партитуру і клавір опери. Все це вдалося знайти в архівах Національної опери України, де матеріали пролежали 30 років. Зміст опери євроцентричний, спрямований на інтеграцію з Європою. Це важливий меседж для того, щоб показати Європі, що завдяки королівській особі (Анні Ярославні) була врятована королівська династія Капетингів. Ми вирішили, що саме цей сюжет надзвичайно актуальний нині. Адже сьогодні, в умовах повномасштабної війни, багато людей опинилися в ситуації, коли звичний уклад життя був зруйнований, а разом із ним – професійні, соціальні та особисті орієнтири. З початком російсько-української війни чимало українців втратили можливість працювати за своєю професією, були змушені залишати свої домівки, змінювати місце проживання, починати життя практично з нуля. Саме тому для нас історія Анни Ярославни набуває не лише історичного, а й глибокого сучасного звучання. Це історія людини, яка опинилася далеко від рідної землі, в іншому культурному та політичному середовищі, але не втратила зв’язку зі своїм походженням, не зрадила своїм переконаннями та внутрішнім орієнтирам. Для нас важливо було показати Анну не лише як історичну постать чи дружину французького короля, а насамперед як особистість, яка проходить складний шлях внутрішнього вибору і усвідомлення власного призначення. Актуальність опери полягає також утому, що в її сюжеті порушується питання призначення людини та відповідальності за реалізацію цього призначення. Кожна людина має свої здібності, таланти, свої внутрішні переконання і покликання. І надзвичайно важливо не втратити їх навіть тоді, коли життєві обставини змушують змінювати середовище, професію, країну чи навіть спосіб життя. Для нас Анна Ярославна стала образом людини, яка повинна зробити внутрішній вибір і залишитися вірною собі. Саме тому в режисерській концепції важливим стало питання: наскільки людина здатна зберегти власну ідентичність, коли опиняється в іншому світі, і наскільки важливо в будь-яких обставинах залишатися вірним своїм ідеалам, своєму внутрішньому голосу й талантам і здібностям, даним людині Богом. Історична доля Анни стала для нас своєрідною метафорою сучасної людини, яка опинилася перед необхідністю робити вибір у складних і часто непередбачуваних обставинах. Ми прагнули показати, що зміна середовища не обов’язково означає втрату себе. Навпаки, саме в ситуації випробування людина може глибше усвідомити своє походження, власну силу та відповідальність за свій вибір. Підготовча робота над проєктом тривала приблизно два з половиною роки – від моменту оцифрування клавіру. Після цього солісти приступили до детального вивчення своїх партій. Допомагала їм у цьому прекрасний концертмейстер Євгенія Кучеренко. Паралельно розпочалася робота з оцифрування партитури опери. У цей же період ми поступово закуповували матеріали для створення декорацій та сценографічних елементів. Окремим і надзвичайно важливим етапом стала робота з художницею Оленою Куцою-Чапенко. Разом ми створили макет майбутньої вистави, в якому були заздалегідь продумані основні сценічні рішення, просторове розташування декорацій та їхня відповідність сцені. Макет був настільки детально й професійно опрацьований, що під час постановочного процесу практично не виникало додаткових питань щодо декорацій. Усі основні елементи були заздалегідь вивірені саме для сцени оперної студії. Для нас принципово важливо було врахувати професійні можливості цієї сцени, адже це повноцінний театральний простір, який за своїми постановочними характеристиками має багато спільного зі сценою професійного оперного театру, зокрема Львівської національної опери. Тому сценографія створювалася не абстрактно, а з урахуванням конкретного сценічного простору, його масштабів, перспективи, можливостей переміщення декорацій та взаємодії з виконавцями. Сценографічне рішення безпосередньо пов’язане з драматургією опери та зміною простору, в якому перебуває Анна. Якщо ми показуємо французьку династію Капетингів, яка на той час переживає складний період і поступово занепадає, то на сцені з’являється герб цієї династії. Він стає не просто декоративним елементом, а знаком певного політичного та історичного стану Франції, у який потрапляє Анна. Коли ж дія переноситься до Києва, сценічний простір принципово змінюється. Ми звертаємося до образу Софії Київської та до фрески, на якій зображені доньки Ярослава Мудрого. Це зображення ми відреставрували та використали як важливу частину сценічного простору. Навколо цього образу розгортаються події, пов’язані з Київською Руссю. Таким чином, сценографія стає не лише тлом для подій, а одним із засобів розкриття режисерської концепції. Для нас було важливо, щоб глядач відчував різницю між двома світами – французьким і київським. Це зіткнення двох культурних просторів, двох політичних систем і водночас двох внутрішніх станів самої Анни. Київський простір пов’язаний із її походженням, пам’яттю, духовною та культурною основою. Французький простір – із новим життям, новою відповідальністю та необхідністю зробити власний вибір. Третя дія для нас є своєрідним синтезом першої та другої. Якщо на початку опери ми бачимо протиставлення двох світів, то у фінальній частині вони поступово починають взаємодіяти та поєднуватися. Саме тому сценічний простір третьої дії має інший характер. Перед глядачем постає гіперболізований образ весільної фати у білому сценічному просторі, який стає своєрідним шляхом до майбутньої долі Анни та Генріха. Цей білий простір символізує можливість нового початку, переходу від одного стану до іншого, від невизначеності до усвідомленого вибору. Весільна фата водночас пов’язує особисту долю Анни з долею держави, адже її шлюб має не лише особисте, а й політичне значення. Тож через сценографію, світло, колір і просторову організацію сцени ми прагнули показати внутрішній шлях героїв – від державного безладу, невизначеності й політичної нестабільності до порядку, відповідальності та усвідомленого вибору. Саме цей рух від хаосу до порядку стає для нас однією з ключових режисерських метафор вистави. У результаті образ Анни Ярославни постає не лише як образ історичної королеви, яка поєднала Київську Русь і Францію. Це образ людини, яка, опинившись у новому середовищі та перед складними життєвими обставинами, не втрачає власної сутності, усвідомлює своє призначення і через особистий вибір впливає не лише на власну долю, а й на подальший розвиток держави. Мені здається, що у виставі вийшла квінтесенція прекрасних голосів. Партії досить складні для хлопців і дівчат, які навчаються у Національній музичній академії України. Я брала професійних виконавців, це люди з досвідом. Виконавиця головної партії Анни – Дар’я Новицька, солістка Національної заслуженої академічної капели України “Думка”. А виконавець ролі Генріха Миколи Кушніренко теж соліст цієї капели. Він має професійну вокальну освіту, клас народного артиста України, професора Миколи Коваля. Партію Ігоря виконує соліст Національної філармонії України Сергій Бортник. Роман Смоляр (партія Ярослава Мудрого) теж соліст Національної філармонії, прекрасний актор і оперний співак. Вадим Даньшин (Кардинал) – соліст уже згаданої капели “Думка”. Прекрасний тенор, народний артист України, професор Ігор Борко погодився, щоб його студент Артем Тимошенко виконував роль Слуги. Для Артема ця роль стала визначальною. Він був найбільш дисциплінованим серед виконавців. Активний учасник репетиційного процесу, на кожній репетиції був від початку до кінця. Дуже переживав, адже для нього це дебютна роль серед професіоналів. Всі учасники вистави – мої добрі знайомі. Разом із Дар’єю Новицькою та Миколою Кушніренком у 2016 році зробили оперу Енгельбердта Хумпердінка “Гензель та Гретель”. Вони із задоволенням погодилися взяти участь і в цьому проєкті. Задумка по костюмах повністю лежала на наших плечах. У костюмерній були костюми лише для солістів, які представ-
Театр · “Всі ми хочемо любові й щастя, тому за це варто боротися”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Микола ШОТ Світлини автора
Тричі являлася любов до “Украденого щастя” Мені гадалося, що п’єсу Івана Франка “Украдене щастя” на тернопільській сцені, щоправда, в різних режисерських прочитаннях, дивилося кожне глядацьке покоління. Коли ж занурився у вивчення репертуару театру з 1945 року й донині, то здивувався. З’ясував, що навіть відзначення столітнього ювілею видатного письменника пройшло повз увагу театральної спільноти в Тернополі. Вперше Франкові герої з’явилися в нашому театрі 1974 року. Тоді знаний режисер Ярослав Геляс поставив саме “Украдене щастя”. Через 38 років опісля власну сценічну редакцію цієї драми тернополянам запропонував режисер-постановник, народний артист України Олег Мосійчук. І ось маємо третю з’яву на великій сцені Тернопільського драмтеатру Анни, Миколи Задорожного, Михайла Гурмана та інших героїв “Украденого щастя”. Доклався до цього їхнього приходу Федір Стригун – прекрасний театральний режисер, народний артист України, лавреат Національної премії України ім. Т. Шевченка. Примітно, що для Федора Миколайовича це третя постановка “Украденого щастя”. Перша (1976 року) виявилася оперною й кілька десятиріч не сходила зі сцени Львівського театру опери та балету. Музику до неї написав відомий композитор Юлій Мейтус. Вистава свого часу навіть отримала міжнародну нагороду в польській столиці. До тоді ще хрестоматійної Франкової п’єси Федір Стригун звернувся знову 2016 року й показав її власне сценічне вирішення у Львівському національному драмтеатрі ім. Марії Заньковецької. І ось цьогоріч отримав запрошення від Тернопільського академічного драматичного театру ім. Т. Шевченка знову попрацювати над постановкою “Украденого щастя”. Погодився, бо хотілося передати її через любов.
“Щастя довго не буяє” Федір Стригун дуже шкодує, що через клопоти зі здоров’ям не зміг побувати на прем’єрі “Украденого щастя” в Тернополі. Але душею він був із тернопільськими акторами й глядачами, яких дуже любить і шанує. Я ж вирішив усе-таки потурбувати на кілька хвилин Федора Миколайовича, привітати його з успішною й чудовою постановкою (вже мав можливість подивитися виставу) й заодно поставити кілька запитань, на які він люб’язно погодився відповісти. – Розумію, що, так би мовити, терно" пільський варіант постановки “Украденого щастя” різниться від двох ваших поперед" ніх?
Свій новий, 97-й, сезон Тернопільський академічний драматичний театр імені Тараса Шевченка вирішив відкрити 27 вересня прем’єрною постановкою “Украдене щастя” за п’єсою Івана Франка та присвятити її 170-річчю від дня народження славетного письменника, поета та драматурга. Цю сценічну роботу здійснив відомий режисер, лавреат Шевченківської премії, народний артист України Федір Стригун. Як на мене, Федір Миколайович у своїй новій творчій праці зосередив увагу передусім на нестримному коханні, болючому щемі й украденому щасті, що, власне, й склали цілу життєву драму головних дійових осіб вистави.
Заслужений артист України Микола Бажанов у ролі Миколи
– Безперечно. 1976 року, коли вперше звернувся до цієї п’єси, яка, вважаю, має світове значення, то ще тоді хотів забрати з постановки наголос на соціальну структуру. Адже за радянських часів прагнули показати, що в цій біді героїв п’єси винуваті лише багатії, шандар (жандарм) Михайло як представник влади, який руйнує життя Миколи. Я не був із цим згоден. Зрештою, у Франка не ця проблема виписана. І коли я вже ставив цю п’єсу в театрі ім. Марії Заньковецької, зробив цілком інше трактування. У теперішній прем’єрній роботі в Тернополі я вирішив поставити виставу про кохання й любов узагалі. Я завжди дивлюся на портрет своєї дружини, акторки театру й кіно, народної артистки України Таїсії Литвиненко. Коли її не стало, залишився сам, ще більше й глибше зрозумів, як щиро й глибоко я її кохав. У кожної людини є почуття любові, й воно незнищенне, навіть якщо не любити до 80-ти років, все одно колись постукає у двері любов. Вважаю, що взагалі основою життя є любов, вона водночас і великий біль і щастя, тож якогось примусу тут не може бути. Хоча відаємо, що люди у нас люблять топтатися по щирих чужих почуттях. Тим більше знаємо, як Іван Франко любив Ольгу Рошкевич, яка трагедія з ним за радянських часів їхні твори заборонили, а їх знищили – когось як митців, а когось фізично. Катерина Кваша каже, що в результаті утворилася біла пляма – кілька поколінь українців просто не знали про цих людей, не бачили їхніх творів. Але ж код нації передається через її культуру, отже, згадати твори представників українського Відродження 20-30-х років ХХ століття необхідно. Ми повинні знати свою культуру. У виставці взяли участь три категорії митців – художники, аматори і творча молодь. Наприкінці виставки їхні твори оцінюватиме поважне журі. Переможці отримають цінні призи. Спонсор виставки – компанія “Capa- rol”. Організатор виставки – компанія “Атлант”, повідомляє видання Хроніки.
сталася й що він кохав її до кінця власного життя. На заході Україні колись грали “Украдене щастя”, здається, в Йосипа Стадника (український галицький режисер) з Михайла-шандора зробили поштарика. Головне не в тому, що він шандор (представник влади), а в тому, що в ньому палає любов. Свою постановку в Тернополі я й почав зі слів Анни “Я люблю тебе, Михайлику”. Адже “Я люблю Михайлика” – це текст Івана Франка. Я собі нафантазував усю картину, як їх розлучили, бо глядач усе одно хоче знати першопричину. Я знав: любов гріє, це має хвилювати. І мене особисто це теж бентежить. – Мені здається, що, крім любові, у ва" шій постановці “Украденого щастя” ще ви" разно постає болючий щем. Його відчува" ють не лише герої вистави, він загляне й у душу глядачів. Чи не так? – Маєте рацію. Ніби суспільство, село, всі проти діянь Анни й Михайла й водночас усі і ті, які в корчмі гуляють, і ті, які щось цинічно розповідають, мріють лише про одне – гарне, палке й вірне кохання. Я захотів, аби ці злісники чужого щастя на якусь мить оніміли, ніщо не мовили, а отетеріли від краси любові. І я зробив таку паузу у виставі, вигадав цей хід за допомогою відомої народної пісні західних українців “Ой, верше, мій верше” у записі сестер Тельнюк. У кожного з нас є якась пісня, яка лягає на душу, на почуття. У мене саме ця пісня, бо це як гімн любові. – Михайло каже Анні: “А трафилася нам нагода, то й пожиймо свобідно та по" куштуймо щастя”. Як гадаєте, Федоре Ми" колайовичу, ви у своїй новій сценічній робо" ті даєте можливість і дійовим особам, і гля" дачу покуштувати украденого щастя? – Щастя довго не буяє. Може тривати день, годину, а то й одну хвилину. Але це щастя, це радість життя, любові, кохання! Я колись шукав-шукав позитивного героя, не знаходив, а потім мені спала думка, що це Ісус Христос, який уже дві тисячі років вчить людей, як треба жити, любити. Лише любов, а не злість, не заздрість, не ненависть, не війна, може врятувати світ. Але люди якось погано дослухаються навіть до цієї істини, до Спасителя свого. – Як гадаєте, тернопільський глядач із розумінням сприйме вашу постановку, по" співчуває героям “Украденого щастя”? – Дуже шкодую, що через стан здоров’я не міг провести останні репетиції, почистити деякі речі. Я задоволений акторами, вони сумлінно ставляться до своєї роботи. Тернополяни в Україні, може, найближчі до мого розуміння театральних постановок. Тернопільський глядач має таку якість, як безпосередність, щире сприйняття й висловлення співчуття тому, що відбувається на сцені. Виконавці ролей у прем’єрному дійстві надто різні. І я цього не боявся, а, навпаки, хотів. Скажімо, акторки Юлія Хміль і Наталка Черненко – це розмаїті Анни, а отже, й інша вистава. Так само Василь Боднар, який грає роль Михайла,
Анна – акторка Юлія Хміль, Михайло – заслужений артист України Євген Лацік дуже цікавий, як і Євген Лацік. Відкрив я для себе актора Ігоря Наконечного, який втілює образ Миколи Задорожного. Ігор надто глибокий, чуттєвий, правдивий та вміє відчути матеріал. Акторські індивідуальності, особливо в такій драмі, як “Украдене щастя”, досить помітні. Тому сценічне трактування дуже багато залежить, власне, від акторів, від їхнього природного чуття, бо ж Франкова п’єса психологічно глибока.
Мрія здійснилася У новій виставі “Украдене щастя” зайняті два акторських склади. Заслужений артист України Євген Лацік представить глядачу образ жандарма Михайла Гурмана. Каже, ще зі студентських лав про таке мріяв. До слова, в постановці 2012 року Олега Мосійчука Євген був зайнятий, але в ролі першого парубка. Актор так коротко описує свого персонажа Михайла: “Чоловік, який гадав, що для нього вже все життя втрачене, раптом, у силу випадку, заходить у хату, де зустрічає єдине кохання всього свого життя. І розуміє, що його Анна живе з іншим чоловіком. І от саме цей такий трикутник, описаний у дуже багатьох творах світової класики, є у Франковій п’єсі і в нашій виставі. І ці стосунки дуже особливі та цікаві”. На моє запитання про найбільш щемливий момент у постановці для самого нього Євген відповів: “Зустріч з Анною через багато років. Франко зумів оголити той нерв, що зачіпає кожного глядача, тому це вистава на всі часи. Всі ми хочемо любові й щастя, тому за це варто боротися”.
Сезон буде цікавим Головний режисер театру, народний артист України Олег Мосійчук на основі проданих квитків на прем’єрний показ “Украденого щастя” твердить, що “глядачі хочуть прийти подивитися нову роботу Федора Стригуна. Маємо втіху від цього і від того, що в нас переповнені зали”. І висловив сподівання, що новий театральний сезон у Тернополі також буде дуже цікавим. Сам він як режисер запропонує до Міжнародного дня театру власне сценічне бачення гоголівського “Тараса Бульби”. До слова, цю виставу у стінах Тернопільського драмтеатру творили ще 46 років тому, режисером-постановником тоді був світлої пам’яті народний артист України Павло Загребельний. Окрім того, режисер, народний артист України В’ячеслав Жила на малій сцені представить аферистичну комедію “Хто тут Зигмунд Фрейд?”. Дві роботи для шанувальників Мельпомени (як маленьких, так і дорослих) підготує молода режисерка Олеся Шпирна. Діткам подарує музичну казку за мотивами твору Жанни-Марі Лепренс де Бомон “Красуня й чудовисько”. А в новому просторі покаже виставу-карикатуру “Король Убю” Альфреда Жаррі.
Театр · “Всі ми хочемо любові й щастя, тому за це варто боротися”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У харківському арт-просторі “Пінакотека” відкрилася художня виставка “Біла пляма”, присвячена українським митцям, яких вбила радянська влада на початку минулого століття. Кураторка виставки Катерина Кваша нагадала на відкритті про історію харківського будинка “Слово”. Туди радянська влада заселила українських митців, немовби створивши їм умови для вільної творчості. Потім частину з них вбили, частину відправили у концтабори, частині забезпечили повне забуття. Серед розтріляних — Микола Хвильовий, Микола Куліш, Григорій Косинка, Микола Зеров, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний та ще багато відомих нині імен. Але
16 Уклін Герою · “У цій виставці материнське серце, сповнене болю, сліз і страждань. Це те, чим ми з вами сьогодні живемо, що переживаємо під час війни”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ У Національному музеї літератури України триває виставка творів української художниці, заслуженої діячки мистецтв України, членкині Національної спілки художників України, викладачки Національної академії образотворчих мистецтв і архітектури Марини Соченко “І вічно житиму в Тобі”, присвячена світлій пам’яті її сина-воїна Любомира.
Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Едуарда Межула
– У нашому музеї незвичайна виставка. Вона по-особливому особиста, – наголосила на відкритті заступниця директора Національного музею літератури України Тамара Сидоренко. – Це виставка нашої відомої художниці Марини Соченко. У музеї вже було багато її виставок, і ми дуже цінуємо цю співпрацю. А присвячена виставка пам’яті сина пані Марини Любомира, який загинув 16 вересня 2025 року на Запорізькому напрямку. Вшануємо пам’ять сина, пам’ять воїнів, які загинули за нашу рідну землю, хвилиною мовчання… У цій виставці багато любові. Тут материнське серце, сповнене болю, сліз і страждань. Це те, чим ми з вами сьогодні живемо, що переживаємо під час війни. І разом з тим бачимо у пані Марини мужність і велику любов до життя, до моментів пам’яті про сина. Я думаю, що материнське серце втілене в цих роботах. Крім картин тут представлені особисті речі Любомира, його фотографії, іграшки. – Дуже вдячна музею, що погодився провести цю виставку, – зазначила Марина Соченко. – Не випадково обрала дату відкриття 25 вересня. Саме цього дня рік тому ми ховали мого сина. Російсько-українська війна триває вже понад сто років. Я працюю над історичною темою про героїв Крут. Тоді добровольці зібралися, аби захищати Київ. Так само пішов зі своїми побратимами і Любомир 25 лютого 2022 року, приблизно в ті ж дні, на захист Києва. Він був на Запоріжжі. А з роду ми запорізькі козаки. Любомир був нащадком запорожців, гідно воював, блискуче себе проявив – спочатку в піхоті, потім займався безпілотниками, був командиром екіпажу. Любомир чудово навчався, закінчив коледж та університет з червоним дипломом. Він виходив на Майдан, але справжнім націоналістом став після Польщі. Там працював, а потім вступив на навчання до університету. Якось сказав мені: “Мамо, вони роблять з нас поляків. Я поляком бути не хочу”. Я йому відповіла: “Повертайся і борись за Україну”. Він зібрав рюкзак і пішов рано вранці 25 лютого. Були страшні роки переживань за молодшого сина Мирослава, який теж став добровольцем. Адже він зовсім юний. А Любомир був надійний, спокійний, все вирішував за нас. Я була за нього впевнена. Коли малювала портрети загиблих воїнів, то думала про кожну з матерів. Про те, що вони переживають, який це страшний біль. Загалом я провела більше сімдесяти персональних виставок. Переживала, аби нова виставка не була важкою. Але ж наше життя із сином було прекрасним. Любов і біль, життя і смерть завжди поруч. Старалася зробити все для того, аби ця виставка не була трагічною, безнадійною. Мені важко, бо це моя дитина. Хочу доторкнутися, почути голос, обійняти. Але, можливо, це буде вже в іншому світі.
На виставці мали слово друзі Марини Соченко. Пропонуємо уривки з їхніх виступів.
Роман Коваль, громадський діяч, письменник, краєзнавець: “Коли ми знімали з Мариною Соченко фільм про Михайла Горлового, серед нас був Володимир Гарбуз. Він сказав, що художник, який малює якісь образи, у кожному з цих образів бачить себе. Це своєрідний автопортрет. Так само можна сказати і про Марину. Всі ті герої, борці за волю України – це і її автопортрет. Вона з ними дружить, живе одним життям, одними мріями, одними думками. Рік тому, коли ми ховали її сина, Марина сказала страшні, але прекрасні слова: “Головне, що він не зрадник. Це було б значно гірше”.
Олександр Гудима, народний депутат України першого скликання: “Отак сьогодні вся Україна у сльозах і плачі. Висловлюю глибоке співчуття Марині, яка уособлює українське материнство, дякую за жертовність її сина і всіх синів українських матерів. Мусимо об’єднуватися. Ніхто, крім нас самих і нашої української армії, нам не допоможе. Тільки на власних плечах ми можемо винести тягар страшної війни. Перемога буде за нами”.
Леонід Осипчук, провідник Київської міської організації ОУН: “Я звертаюся до вас від Організації Українських Націоналістів. Марина наша членкиня. Хочу подякувати їй від чистого серця, від нашої організації за її силу, мужність і жіноче терпіння. І всім матерям та батькам – за ваших синів. Ніхто нас не врятує, крім наших Збройних Сил. Будьмо лікоть до ліктя, плече до плеча”.
Владлен Ковтун, поет і громадський діяч: “Почну з великою подяки великій матері, батькові, сім’ї, де виховали таку людину – чисту, світлу, патріотичну. Ми дивуємося, як Україна тримається. Назва цьому диву – народ України.
В’ячеслав Липинський більше ста років тому аналізував, чому програла УНР. Одне з головних завдань, на його переконання, – навчити українців любити один одного. Ми повинні піднімати свою освіту. Треба викинути страшне слово – байдужість. Вклоняюся вашій мужності, пані Марино, ви знайшли порятунок у роботі, в любові. Ваша творчість буде жити у віках”.
Ольга Добровольська, представниця Головного військового клінічного госпі¤ талю: “Здається, що Марина Соченко була зі мною все життя. Коли почався проєкт “Галерея Героїв” від Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, вона всі ці роки була його кураторкою. Її студенти малювали портрети поранених бійців по кілька днів, а Марина Петрівна – за 40 хвилин. Вона сідала біля ліжка, а я не могла відірватися, як народжуються очі, як народжується сам портрет. Це було для них справжнє зцілення. Вона написала, мабуть, сотні таких портретів. З Любомиром зустрічалася кілька разів, коли ми ходили на концерти до Національної філармонії України. Того вечора слухала “Реквієм” пам’яті загиблих. Було відчутно, що душа Любомира з нами. Не можу говорити про нього у минулому часі, він є”.
*** До цього вечора Народний етнографічний хор Леопольда Ященка “Гомін” підготував невелику концертну програму, що складалася з патріотичних пісень. А Людмила Музиченко прочитала власні вірші.
16 Уклін Герою · “У цій виставці материнське серце, сповнене болю, сліз і страждань. Це те, чим ми з вами сьогодні живемо, що переживаємо під час війни”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство
“Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Уклін Герою · “У цій виставці материнське серце, сповнене болю, сліз і страждань. Це те, чим ми з вами сьогодні живемо, що переживаємо під час війни”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ