Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Письменники і час · “Трактував літературу передусім як “прояв життя нашого народу”, послідовно обстоював “принцип громадського слугування письменства народові”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Авторська історіографія і людська гідність Сергія Єфремова

Слово Просвіти, №38 за 2026 рік

Зруйнувати легше, ніж побудувати. Варто згадати сумну історію нищення ВУАН для комуністичних експериментів, після яких українську гуманітаристику, зокрема філологію, на довгі роки заполонила пустеля. Жертвою терору стали провідні інтелектуали України, серед них Сергій Єфремов (18 жовтня 1876 р. – 31 березня 1939 р.). Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії У ранній період науково-критичної діяльності він був послідовником Дж. С. Мілля, апологетом реальної, переважно московської критики в дусі В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова, надто – М. Михайловського, а також М. Драгоманова, представником культурно-історичної школи, принципи якої позначилися на його монографіях про Марка Вовчка (1907), І. Франка (1913), Т. Шевченка (1914). Живе спілкування та співпраця з Б. Грінченком, В. Антоновичем, О. Кониським, досвід з виданням антології “Вік”, розуміння несприятливої для українства дійсності – все це спонукало його до розуміння народництва як єдиної, на його переконання, сили, яка може обґрунтувати й відстояти національне буття, зумовило кристалізацію соціологічної концепції “на службі народу”, тлумачення письменства як “єдиної альтернативи до існуючої політичної системи”. Вкладаючи в поняття народ значення нація, С. Єфремов ототожнював його із селянством, тобто збіднював семантику цього поняття, бо вилучав з нього робітництво й інтелігенцію. Першорядне значення в колонізованій Україні критик відводив літературі, вбачав її призначення захищати народні інтереси. При цьому її жанрово-стильова система підпорядковувалася народницьким інтересам. Тому Л. Білецький називав метод С. Єфремова, який продовжував ідеї М. Драгоманова, ідеологічним, М. Гнатюк – соціологічним. Історик інтенсивно застосовував також досвід “культурно-історичний, позитивістичний, базований на увазі до літературних фактів, їхніх умовностей і зв’язків, на рухові ідей як рушієві суспільно-культурного розвитку”, іноді, спорадично користувався порівняльним методом, як вважає Елеонора Соловей, спростовуючи думку О. Дорошкевича про відсутність компаративних екскурсів С. Єфремова. Автор фундаментальної авторської “Історії українського письменства” (1911), яка мала чотири видання, визнавав тенденції “помітних і непомітних впливів од інших письменств” на національне, яке “все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби”. Порушуючи й обґрунтовуючи питання про спадкоємність, тяглість, самостійність української літератури, її “відрубність” від російської, С. Єфремов наголошував і “на міжнародному контексті, означував шляхи запозичення і способи обробки мандрівних сюжетів, простежував суголосність із загальним європейським літературним контекстом” (Галина Александрова). Проте соціологічна концепція, що домінувала в “Історії українського письменства”, стала “справжнім вінцем критично-публіцистичної манери” викладу (М. Зеров). Автор формулював її “виразно й докладно та (що найважливіше) не відхиляється від неї протягом усієї літературознавчої діяльності” (Г. Грабович), хоча вона перетворилася на переобтяжливу матрицю з тенденційним, позахудожнім розумінням художніх явищ. С. Єфремов трактував літературу передусім як “прояв життя нашого народу”, послідовно обстоював “принцип громадського слугування письменства народові”, відкидаючи неприйнятний, на його переконання, “вузький естетичний принцип”. Критикуючи Б. Лепкого (“Начерк історії української літератури”) за “постулат краси”, він вважав, що категорія краси – то лише “частка, і то дуже невелика частка, того духовного надбання, що дає нам письменство”, тому вилучав з нього визначальну суть, без якої воно не може існувати як питоме мистецтво, навіть коли визнавав, що “на те література й література, щоб її твори були перейняті красою”, уточнював, “і “що”, і “як” однакову в мистецтві мають ціну”, але надавав переваги “що””. Очевидно, С. Єфремов ішов за Ґ.-В.-Ф. Геґелем, який на початку своєї “Естетики” при з’ясуванні понятійної семантики припускав, що “невдалий”, неточний термін “естетика” не зовсім відповідає філософії мистецтва, бо “означає радше науку про почуття, почуттєвість”, зважаючи на смислову неточність, схилявся замінити його словом “калістика”, але не зробив цього, з огляду на понятійну традицію. Філософ обстоював раціональні засновки своєї концепції, попри її ідеалістичну основу. Водночас автор “Історії українського письменства” розглядав естетику під кутом зору реальної критики та, опосередковано, культурно-історичної школи. Його міркування були типовими для тогочасної інтелігенції. Їх сформулював І. Франко у листі до Христі Алчевської, дорікав їй “незнання” суворого життя, повчав, що “вічна гармонія природи здебільшого сама жорстока боротьба за існування, в якій ніщо не служить красі, а навпаки, краса звичайно служить приманкою для далеко неестетичних цілей розплоднювання або паразитизму”. Склалося враження, ніби деестетизована “народницька історія” С. Єфремова була “історією без історизму: всі письменники любили народ, кожний попередній письменник готував наступного, наступний виростав з попереднього” – на цьому наполягав Ю. Шерех, не помічаючи найсуттєвішого в “Історії українського письменства”, без якого вона б розсипалася, – принципового історизму. С. Єфремов вперше запропонував “хроматичний ряд” письменників за конкретно-історичними періодами – від Г. Сковороди й І. Котляревського до І. Франка, В. Стефаника та ін., вибудував своєрідний канон, без якого неможливо уявити собі еволюцію літератури. На перший погляд, його історія складалася з низки “легких, як мереживо” ідеологічних етюдів замість “докладних, опертих на біографічні дані” характеристик письменників (М. Зеров). Насправді поставала цілісна картина національного письменства, переконливо деталізована в єдиній діахронно-синхронній системі. То була не механічна каталогізація, а посутній аналіз творчого доробку кожного автора у відповідному конкретно-історичному контексті, в перспективі художньої дійсності. Його фундаментальна праця сприймалася “єдиним суцільним, перейнятим одною ідеєю, оглядом української літератури, прекрасною і сильною композицією, яка ще довго служитиме вихідною точкою нових історично-літературних дослідів” (“Книгарь”. – 1920. – Ч. 1–3). Послідовники лише уточнювали канон С. Єфремова залежно від нових документів або поглядів на розвиток письменства. Формуючи його, історик переосмислив досвід інших історіографів, тому щасливо уник еклектизму М. Петрова, “номенклатурності” письменників у версії О. Огоновського, надміру бібліографічного методу І. Франка, “невиразності основних поглядів” і “диспропорції частин” історії літератури М. Возняка тощо. С. Єфремов дійшов висновку, що їм бракує чуття історизму, тому “кожному літературному явищу він дав справді історичне пояснення” під кутом зору культурноісторичної школи й народницької ідеології, в якій були свої плюси і мінуси. Масштабний погляд на діахронно-синхронну динаміку української літератури, на її єдність в розмаїтті спростовує упереджені закиди про “народницький ізоляціонізм” літературознавця, його “популізм, аж до хуторянства, закритість культури”. На погляд Елеонори Соловей, “печать соціологізму й народництва” допомогла вченому “бачити роль і можливості літератури в найширшому суспільному контексті”, зумовила “літературоцентризм”, що полягав “не в перебільшенні літератури, а розуміння її реальної здатності просякати всі сфери життя”. С. Єфремов довів, що можливості народницької інтерпретації, підкріплені новочасними методологічними принципами, можуть бути прикладені й до тлумачення динаміки літературного процесу, що ідея служіння літератури народові – не випадкова. Вона випливала з переконання позитивіста, причетного до заснування історичної школи Г. Гетнера: мовляв, “історія письменства є історія ідей, а не книг, і через те з творів письменства до неї можуть увіходити тільки ті, що становлять неминучий етап в ідейному процесі літературного розвитку, що позначені печаттю творчості і таланту”. За схемою С. Єфремова, модерністи позбавлялися властивостей “творчості й таланту”, бо, ототожнені з “шумовинням”, ніби “самій красі вклонялися, перед нею били поклони з таким завзяттям, що розбивали собі лоби”. Відкидаючи книги, поза якими неможливе втілення абсолютизованої ідеї, літературознавець обстоював небезпечну за своїми наслідками практику свавільного селекціонування, просіювання художньої творчості за певною ідеологічною матрицею, що невдовзі стала реальністю тоталітарного соціуму. С. Єфремова цікавили не реалії літературного процесу, а його ідеальні моделі. Критерій добору текстів, попри зовнішню об’єктивність їх маркування “історичними”, насправді виявився суб’єктивним. Чимало письменників не вкладалися в авторську “ідеальну реальність” з колективним реципієнтом (народом), де “роль “я” письменника має бути дуже мала. На “я” майже ніхто не спирається. Воно недорозвинуте й для народницького ідеолога” (Соломія Павличко). Він самочинно вирішує, кого вважати письменником, а кого – ні. Суперечлива концептуальна матриця С. Єфремова нагадувала “прокрустове ложе”, а його недоречний сарказм на адресу модерністів, зумовлений абсолютизуванням народності, зводився до ідейно-тематичного висвітлення художніх текстів при напіввизнанні їхньої артистичної сутності, позначився і на періодизації української літератури не за іманентними критеріями, а позахудожніми, соціальними схемами: 1. Доба національно-державної самостійності до з’єднання з Литвою і Польщею (від початків письменства до ХVІ ст.); 2. Доба національно-державної залежності (кінець XVI – кінець XVIII ст.; 3. Доба національного відродження від І. Котляревського до початку ХХ ст. Така охоплена критично-публіцистичним пафосом схема, з погляду її автора, була закономірною в річищі культурно-історичної школи (раса – оточення – момент). Позитивним моментом “Історії українського письменства” було також спростування антиісторичних поглядів на літературу О. Бодянського, М. Костомарова, О. Котляревського, М. Драгоманова, М. Петрова та ін., які трактували національну літературу не як самоцінне явище, а взалежнене від російської, дивилися на факти письменства “очима російських літераторів”. Він враховував спостереження І. Могильницького, І. Вагилевича, П. Житецького над зв’язком нової української літератури з давньою, досвід О. Огоновського, який унаочнив початок своєї “Історії літератури руської” описом києворуських пам’яток. Для С. Єфремова було важливим окремішнє, незалежне від російських впливів бачення філологів, здатних “історичну перспективу незатемненою держати і прозорою”, аби довести “позитивну традицію самостійного літературного розвитку українського народу і поставити цю традицію навпроти чужої узурпації”. Такі міркування історика дещо пом’якшують стримане, іноді упереджене трактування давньої української літератури, зокрема барокової, як “схоластичної мертвеччини”. Суперечливим в “Історії українського письменства” було розуміння народної творчості, що розходилося з поширеним серед філологів визнанням фольклору як початкового етапу еволюції словесності. Письменство, на думку її автора, почалося з книжного стилю візантійського й давньоболгарського походження, обмежувалося церковно-релігійними мотива- Перший Генеральний секретаріат Центральної Ради, Київ, 1917. Стоять (зліва направо): П. Христюк, М. Стасюк, Б. Мартос. Сидять: І. Стешенко, Х. Барановський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин