16 Уклін Герою · “У цій виставці материнське серце, сповнене болю, сліз і страждань. Це те, чим ми з вами сьогодні живемо, що переживаємо під час війни”. · с. 16сторінка оригіналу ↗
Пам’ять про сина в картинах
Слово Просвіти, №38 за 2026 рік
У Національному музеї літератури України триває виставка творів української художниці, заслуженої діячки мистецтв України, членкині Національної спілки художників України, викладачки Національної академії образотворчих мистецтв і архітектури Марини Соченко “І вічно житиму в Тобі”, присвячена світлій пам’яті її сина-воїна Любомира.
Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Едуарда Межула
– У нашому музеї незвичайна виставка. Вона по-особливому особиста, – наголосила на відкритті заступниця директора Національного музею літератури України Тамара Сидоренко. – Це виставка нашої відомої художниці Марини Соченко. У музеї вже було багато її виставок, і ми дуже цінуємо цю співпрацю. А присвячена виставка пам’яті сина пані Марини Любомира, який загинув 16 вересня 2025 року на Запорізькому напрямку. Вшануємо пам’ять сина, пам’ять воїнів, які загинули за нашу рідну землю, хвилиною мовчання… У цій виставці багато любові. Тут материнське серце, сповнене болю, сліз і страждань. Це те, чим ми з вами сьогодні живемо, що переживаємо під час війни. І разом з тим бачимо у пані Марини мужність і велику любов до життя, до моментів пам’яті про сина. Я думаю, що материнське серце втілене в цих роботах. Крім картин тут представлені особисті речі Любомира, його фотографії, іграшки. – Дуже вдячна музею, що погодився провести цю виставку, – зазначила Марина Соченко. – Не випадково обрала дату відкриття 25 вересня. Саме цього дня рік тому ми ховали мого сина. Російсько-українська війна триває вже понад сто років. Я працюю над історичною темою про героїв Крут. Тоді добровольці зібралися, аби захищати Київ. Так само пішов зі своїми побратимами і Любомир 25 лютого 2022 року, приблизно в ті ж дні, на захист Києва. Він був на Запоріжжі. А з роду ми запорізькі козаки. Любомир був нащадком запорожців, гідно воював, блискуче себе проявив – спочатку в піхоті, потім займався безпілотниками, був командиром екіпажу. Любомир чудово навчався, закінчив коледж та університет з червоним дипломом. Він виходив на Майдан, але справжнім націоналістом став після Польщі. Там працював, а потім вступив на навчання до університету. Якось сказав мені: “Мамо, вони роблять з нас поляків. Я поляком бути не хочу”. Я йому відповіла: “Повертайся і борись за Україну”. Він зібрав рюкзак і пішов рано вранці 25 лютого. Були страшні роки переживань за молодшого сина Мирослава, який теж став добровольцем. Адже він зовсім юний. А Любомир був надійний, спокійний, все вирішував за нас. Я була за нього впевнена. Коли малювала портрети загиблих воїнів, то думала про кожну з матерів. Про те, що вони переживають, який це страшний біль. Загалом я провела більше сімдесяти персональних виставок. Переживала, аби нова виставка не була важкою. Але ж наше життя із сином було прекрасним. Любов і біль, життя і смерть завжди поруч. Старалася зробити все для того, аби ця виставка не була трагічною, безнадійною. Мені важко, бо це моя дитина. Хочу доторкнутися, почути голос, обійняти. Але, можливо, це буде вже в іншому світі.
На виставці мали слово друзі Марини Соченко. Пропонуємо уривки з їхніх виступів.
Роман Коваль, громадський діяч, письменник, краєзнавець: “Коли ми знімали з Мариною Соченко фільм про Михайла Горлового, серед нас був Володимир Гарбуз. Він сказав, що художник, який малює якісь образи, у кожному з цих образів бачить себе. Це своєрідний автопортрет. Так само можна сказати і про Марину. Всі ті герої, борці за волю України – це і її автопортрет. Вона з ними дружить, живе одним життям, одними мріями, одними думками. Рік тому, коли ми ховали її сина, Марина сказала страшні, але прекрасні слова: “Головне, що він не зрадник. Це було б значно гірше”.
Олександр Гудима, народний депутат України першого скликання: “Отак сьогодні вся Україна у сльозах і плачі. Висловлюю глибоке співчуття Марині, яка уособлює українське материнство, дякую за жертовність її сина і всіх синів українських матерів. Мусимо об’єднуватися. Ніхто, крім нас самих і нашої української армії, нам не допоможе. Тільки на власних плечах ми можемо винести тягар страшної війни. Перемога буде за нами”.
Леонід Осипчук, провідник Київської міської організації ОУН: “Я звертаюся до вас від Організації Українських Націоналістів. Марина наша членкиня. Хочу подякувати їй від чистого серця, від нашої організації за її силу, мужність і жіноче терпіння. І всім матерям та батькам – за ваших синів. Ніхто нас не врятує, крім наших Збройних Сил. Будьмо лікоть до ліктя, плече до плеча”.
Владлен Ковтун, поет і громадський діяч: “Почну з великою подяки великій матері, батькові, сім’ї, де виховали таку людину – чисту, світлу, патріотичну. Ми дивуємося, як Україна тримається. Назва цьому диву – народ України.
В’ячеслав Липинський більше ста років тому аналізував, чому програла УНР. Одне з головних завдань, на його переконання, – навчити українців любити один одного. Ми повинні піднімати свою освіту. Треба викинути страшне слово – байдужість. Вклоняюся вашій мужності, пані Марино, ви знайшли порятунок у роботі, в любові. Ваша творчість буде жити у віках”.
Ольга Добровольська, представниця Головного військового клінічного госпі¤ талю: “Здається, що Марина Соченко була зі мною все життя. Коли почався проєкт “Галерея Героїв” від Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, вона всі ці роки була його кураторкою. Її студенти малювали портрети поранених бійців по кілька днів, а Марина Петрівна – за 40 хвилин. Вона сідала біля ліжка, а я не могла відірватися, як народжуються очі, як народжується сам портрет. Це було для них справжнє зцілення. Вона написала, мабуть, сотні таких портретів. З Любомиром зустрічалася кілька разів, коли ми ходили на концерти до Національної філармонії України. Того вечора слухала “Реквієм” пам’яті загиблих. Було відчутно, що душа Любомира з нами. Не можу говорити про нього у минулому часі, він є”.
*** До цього вечора Народний етнографічний хор Леопольда Ященка “Гомін” підготував невелику концертну програму, що складалася з патріотичних пісень. А Людмила Музиченко прочитала власні вірші.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
