Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Пропонована розвідка репрезентує “власну версію розвитку та нищення зображального мистецтва” доби”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Анатомія невільного мистецтва

Слово Просвіти, №38 за 2026 рік

Тетяна ЗУЗЯК, кандидатка мистецтвознавства, докторка педагогічних наук, професорка, декан факультету мистецтва і художньо-освітніх технологій Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Українське мистецтвознавство, культурологія, літературознавство вже понад три десятиліття працюють над тим, що автор рецензованої книги називає заповненням “білих плям”. Проте осмислення радянського періоду досі залишається фрагментарним. Друком вийшли ґрунтовні монографії про окремих митців, школи й угруповання, є праці про авангард 1910–1930-х років, про нонконформізм шістдесятників, про львівське, київське, харківське, одеське мистецьке середовище другої половини ХХ століття. Бракувало натомість спроби охопити весь шістдесятилітній відтинок – від розгрому мистецьких угруповань на межі другої половини 1920–1930-х до часу аварії на Чорнобильській атомній станції, що зачепив усі види зображальності, від монументальної скульптури до гончарної артілі у Опішні на Полтавщині чи Дибенцях на Черкащині. Саме таке завдання ставить перед собою Олексій Роготченко, доктор мистецтвознавства, член-кореспондент НАМ України, професор, заслужений діяч мистецтв України, багатолітній очільник секції критики та мистецтвознавства Київської організації Національної спілки художників України. Актуальність праці автор обґрунтовує суспільними аргументами. Книгу завершено на дванадцятому році війни, і у вступі прямо сказано, що чимало уроків 1918–1920-х і другої половини 1940-х років суспільство не засвоїло. Ця теза не є риторичною прикрасою, адже уся праця побудована довкола механізму, за допомогою якого імперська влада підпорядковувала собі культуру. Важливо зауважити, що цей механізм розглянуто так, аби читач упізнавав його й сьогодні. Водночас автор чесно попереджає, що книга “не є підручником” і, що пропонована розвідка репрезентує виключно “власну версію розвитку та нищення зображального мистецтва” доби, яка може не збігатися з поглядами інших дослідників. Таке застереження варто брати до уваги, оцінюючи доробок автора. Книга має логічну збалансовану архітектоніку. Після п’яти передмов колег (Т. Кара-Васильєвої, О. Федорука, Т. Міронової, В. Попка, І. Ситник) і вступу йдуть розділи, що вибудовують теоретичну та історичну рамку. Центральну частину становить великий блок “Віддзеркалення радянської суспільно-культурної парадигми в зображальному мистецтві України”, де послідовно розглянуто скульптуру, живопис, графіку, сценографію та синтез мистецтв. Окремий великий розділ присвячено декоративно-ужитковому мистецтву – кераміці, текстилю, металопластиці. Завершальна частина аналізує повоєнне тло, роль “мистецького лідера” у східних регіонах та на приєднаних західних землях, феномен “культурного героя” на прикладі Буковини і, нарешті, явище мистецького спротиву середини 1950-х – 1960-х років. Видання багато ілюстроване: сотні репродукцій творів і архівних фотографій становлять самостійний візуальний документ доби. Його доповнюють англомовне резюме, висновки, післяслово, список з 858 позицій та іменний покажчик, що для праці такого обсягу є безумовною перевагою. Найпродуктивнішим у книзі виявляється компаративний зріз. Порівняння української скульптури 1930-х з німецькою пластикою доби Третього рейху (А. Брекер, Й. Торак) показує не лише очевидну спорідненість тоталітарних естетик, а й важливі розбіжності. Олексій Роготченко наголошує, що українські скульптори на відміну від німецьких намагалися не робити твори, де було б цілком оголено. Разом з тим саме напіводягнену скульптурну групу “Родина”, де виліплені батько, матір, дитина роботи Н. Морозової 1940 року, він показує на суперобкладинці своєї книги. А всередині книги автор пропонує іншу скульптурну групу – родину роботи невідомого італійського скульптора, виконану у той самий період. Такі спостереження перетворюють загальне місце про “схожість тоталітарних мистецтв” на предмет конкретного аналізу. Важливим теоретичним внеском є опрацювання понятійної пари “згода – незгода”. Автор послідовно розрізняє нонконформізм, дисидентство, шістдесятництво, андеграунд і пропонує вживати термін “незгода” для творчості, що не збігалася з офіційною оцінкою, але не мала ознак організованого руху. Принциповою є теза, що нонконформізм “не був (і не міг бути) централізованим явищем”, а складався з персоніфікованих актів непокори. Слушним видається й спостереження, що радянська естетика свідомо підмінювала поняття “стиль”, зливаючи його з “методом”, адже соцреалізм мусив бути водночас і тим, і іншим. Пропоновані у книжці поняття “ідеологемна фантомність” та “удаваний персонаж” добре описують природу соцреалістичного образу – героя, якого насправді не існувало, і події, яка не відбувалася. Найсильніша сторона праці – джерельна база. Автор залучив фонди ЦДАМЛМУ, ЦДАВО, ЦДАГО, Галузевого державного архіву СБУ, архівів НСХУ та її регіональних організацій (Київської, Харківської, Чернігівської, Сімферопольської, Львівської, Луганської, Ялтинської), будинків творчості в Гурзуфі та Седневі, художніх закладів освіти, а також музеїв і приватних колекцій. Окремо слід відзначити корпус авторських інтерв’ю з учасниками художнього процесу – Т. Яблонською, А. Рибачук і В. Мельниченком, Л. Міляєвою, Л. Владичем, О. Міловзоровим, В. Микитою та іншими. Ці свідчення автор, за його словами, перевіряв за принципом верифікації, зіставляючи з документами, і саме вони надають тексту особливої достовірності. Наукову новизну книжки можна підтвердити низкою конкретних спостережень. По-перше, автор переглядає усталену дату виникнення українського нонконформізму. Якщо більшість дослідників (зокрема О. Голубець, Л. Смирна) відносить її до 1959–1960 років, то в книзі обґрунтовано відлік від 1954 року – від літньої практики А. Рибачук і В. Мельниченка на острові Колгуєв. Туди студенти третього курсу кафедри монументального мистецтва поїхали за згодою тодішнього ректора С. Григорьєва замість “канонічного” Канева, де зазвичай влітку проходила практика студентів КДХІ. Роготченко на сторінках книги детально описує і перший конфлікт студентів з викладачами КДХІ. Далі простежено, як стаття В. Касіяна та М. Дерегуса “Искусство не терпит шумихи” (“Правда Украины”, 27 вересня 1959 р.) стала першим публічним прикладом протистояння молодих митців з їхніми викладачами. По-друге, суттєвим є внесок у дослідження декоративно-ужиткового мистецтва. Автор принципово не погоджується з радянським поділом видів мистецтва на “головні” й “другорядні”. За його версією, декоративне мистецтво практично завжди було професійною справою майстрів. Особливо цінний розділ про металопластику, де зафіксовано заборону приватним майстрам працювати зі сріблом від другої половини 1930-х до середини 1960-х, відновлення кафедри обробки металу у Вижницькому училищі лише 1955 року, а в Косівському – 1967-го, та відродження ковальства на базі заводських кузень (КВРЗ, “Ленінська кузня”). У розділі про текстиль переконливо пояснено, що масовий перехід полтавських фабрик від рослинного до геометричного орнаменту наприкінці 1960-х мав не стильові, а суто економічні причини – собівартість і виробничі плани. По-третє, документальну вагу мають епізоди, що висвітлюють механізм нищення мистецької спадщини. Автор детально описує історію руйнування Михайлівського златоверхого собору у Києві, нищення музейних колекцій. Нарешті, вперше введено до наукового обігу твори багатьох митців, як, наприклад, живопис та скульптура художника Івана Удовиці, який жив у Києві до 1941 року, та темперний розпис на фанерному щиті, знайдений наприкінці 1960-х років під час ремонту даху КДХІ, який автор обережно приписує колу бойчукістів, імовірно В. Седляру. Атрибуцію вибудовано на стилістичних аргументах і сформульовано як припущення, що відповідає нормам фахової етики. Розділи, присвячені окремим видам мистецтва, містять вартісний для мистецтвознавства та культурології матеріал. У живописі переконливо проаналізовано механізм “історичної теми”, обслуговуваної ідеологією “возз’єднання”. Як приклад – “Навіки з Москвою” полотно Ю. Садиленка 1947 року. У графіці слушно розмежовано довоєнний період тотального підпорядкування, воєнний, коли художник на короткий час став потрібним державі, і повоєнний. Спостереження, що лексика плаката воєнних років була сміливішою за довоєнну й повоєнну, заслуговує на подальшу розробку. У сценографії простежено лінію від театру М. Садовського і “Молодого театру” до “Березоля” Л. Курбаса та В. Меллера, а також автор розповідає про долі художників, що опинилися в еміграції (М. Радиш, І. Курочка- Армашевський), – тема, яку радянське мистецтвознавство взагалі оминало. Розділ про Буковину з реконструкцією “Осінніх салонів” 1931–1935 років показує, яке багатонаціональне та по-європейськи відкрите середовище було зруйноване після 1940 року. У розділі “Синтез мистецтв” автор пов’язує теорію “гармонійної єдності” архітектури, живопису та скульптури 1930-х з гігантоманією сталінської забудови. Переконливими доказами постають проєкти реконструкції площі Рад у Києві, що передбачали зведення скульптур заввишки від 10 до 70 метрів. На тлі цього харківський Держпром 1926–1927 років слушно названо вершиною українського архітектурного модернізму, який ще встиг реалізуватися. Окремо варто сказати про етичні засади праці. Автор декларує два правила: оприлюднювати лише перевірену інформацію, не домислюючи можливих версій, і не шкодити своїми текстами тим, про кого пише, та їхнім нащадкам. Саме тому, за його словами, “у цій книзі багато недописаного”. Оприлюднені факти без пояснення обставин могли б стати вироком. Така позиція відрізняє книгу від викри- Рецензія на книгу: Роготченко О. Шістдесят тоталітарних років: зображальне мистецтво України: науково-популярне видання. Київ: Видавництво Ліра-К, 2026. 528 с.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин