Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Кобзар буде вдячний Україні за таку теплу, непафосну пам’ять про двох її синів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: “Я полюбив його за те, що він не принизив своєї національної і людської гідності” Розмова про Андрія Обеременка

Слово Просвіти, №38 за 2026 рік

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Все, що ми знаємо про нього – від Тара" са Шевченка. З його вуст і почуємо… – Дорогий Тарасе Григоровичу, найперше цікаво дізнатися, як ви взагалі звернули увагу саме на Андрія Обеременка? – Невдовзі після прибуття мого в укріп& лення1 я помітив у солдатській публіці (ін& шої публіки в укріпленнях немає), в цій од& номанітній жалкій публіці, зовсім не сол& датську фігуру. Хода, фізіономія, навіть шапка&чабанка2 – все в ньому виказувало на мого земляка. Запитую, що це за людина така. Мені відповідають, що це Андрій, госпітальний служитель і хохол. Цього&то мені й треба. – Таки земляк! Дуже зраділи? – Фізіономія його здалася мені суворі& шою, ніж узагалі у земляків моїх. І тому&тоя почав наближатися до нього здалеку й обережно. Впевнившись від його найближ& чого начальства, що Андрій Обеременко зразкової чесності і тверезого життя лю& дина, я почав шукати нагоди поговорити з ним наодинці по&своєму. Але він ніби помі& тив мої маневри, і, як здавалося, старався відвести від себе цю честь. Мене це ще біль& ше підбивало на знайомство. – То як же ви нарешті познайомилися з Андрієм? – Більшу частину безсонних ночей у Но& вопетровському укріпленні провів я, сидячи на ганочку біля офіцерського флігеля. Одного разу, це було взимку близько третьої години ночі, сиджу я за своїм звичаєм на ганочку, дивлюсь – із лазаретної кухні виходить Андрій. Він тоді займав посаду хлібопеки і квасника… “А що, – кажу я, – Андрію, і то& бі, мабуть, не спиться?” “Та не спиться, матері його ковінька”, – відповів він. – Очевидно, рідна мова відразу зачепила душу… – Я затремтів, почувши його чисту не& зіпсовану рідну вимову… – А що було далі? – Я попросив його посидіти трохи зі мною, на що він неохоче погодився. Розмову почав я, зазвичай, як це водиться між сол& датами, запитав, якої він губернії і таке інше. На моє питання Андрій відповів, що він губернії Київської, повіту Звенигород& ського, із села Різаної3, “тут коло Лисянки, коли чували”, – додав він; а я додав, що не тільки чував, а й сам бував і в Лисянці, і в Різаній, і в Русалівці, і всюди. Одне слово, з’ясувалося, що ми найближчі земляки. “Я сам бачу, – сказав він, – що ми свої, та не знаю, як до вас приступити, бо ви все то з офіцерами, то з ляхами4 тощо. Як тут, думаю, до нього підійти. Може, воно й сам який-небудь лях, та так тілько ману пускає”. Я взявся знову запевняти його, що я справжній його земляк, щиро бажав продовжувати розмову, але пробило три години, і він пішов топити піч для хлібів і квасу. Так почалося наше особисте знайомство з Андрієм Обеременком. – Цікаво, нігде правди діть, і зворушливо… Ваша дружба зміцнювалася? – І що далі – більше дізнавалися ми один про одного, то більше прив’язувалися один до одного. Про& те на зовнішній вигляд наші відно& шення залишилися ті ж самі, що й при першій зустрічі. Він собі не доз& воляв на людях ні тіні фамільярнос& ті, як це робили інші. Вбачаючи в ме& ні, не знаю чому, багача&земляка і на& віть родича коменданта, Андрій на& рівні з іншими вірив у все це й при лю& дях він навіть не кланявся зі мною, щоб не подумали, що він нав’язується мені в друзі. Місцем наших постійних зустрічей був згаданий ганочок, а час – ніч, коли всі, крім вартових, які перегукувались, спали. – А що все-таки з Андрієвою фізіономією? – Незворушно холодна і навіть сувора зовнішність його виявляла в ньому людину жорстку, байдужу. Але це маска. Він палко любить маленьких дітей, а це вірний знак серця лагідного, незлобивого. Я часто як живописець любувався його темно&бронзо& вою вусатою фізіономією, коли вона ніжно пригорталася до рожевої щічки немовляти. Це була одна&єдина радість у його суворому самотньому житті. – Певно, йдеться про Надійку – донечку Іраклія й Агати Ускових, яка народилася в листопаді 1856 року. Втім, і старша донька їхня – Наташенька – з’явилася на світ лише на три роки раніше, знаю, що вона любила вас – “дядю Горича”, а ви дівчаток обожнювали… – Це єдиний мій відпочинок і розвага в цій огидній глушині…. – Як Ви схожі з Обеременком! І це багато в чому пояснює зближення, взаємодовіру й дружбу двох засланців… Треба пояснити, що з початку 1853 року комендантом Новопетровського укріплення став майор Іраклій Усков, який звільнив рядового Шевченка від муштри, радий був бачити у своєму домі… – Увесь вільний час тепер я проводжу в їхньому сімействі… – Важливо, що незадовго до вашого звільнення із заслання Усков дозволив вам проводити час на комендантському городі, де ви могли не лише писати й малювати, а й навіть ночувати у бесідці. Але як опинився у сім’ї коменданта Андрій Обеременко, мабуть, за вашим клопотанням? – Завидне місце городника я вже йому виклопотав. – Хотілося б із ваших уст почути, як Андрій наприкінці липня 1857-го якось довгенько чекав на городі повернення не зовсім тверезого напіввільного солдата Шевченка після пізнього гостювання у штабс-капітана Мацея Мостовського… Будьте ласкаві, спочатку скажіть і про нього, бо ж я знаю, що вже в Астрахані, подумки проводжаючи той човен із “аргонавтами”, які нарешті вивезли вас із Новопетровського укріплення, записали у Щоденнику: “Поклонітеся від мене коменданту і благородному Мостовському. І більш нікому”. – Мостовський – одна&єдина людина у всьому гарнізоні, яку я люблю і поважаю. Не пліткар, не верхогляд, людина акуратна, позитивна і високою мірою благородна… Під час повстання поляків у 1830 році5 слу& жив він в артилерії колишньої польської ар& мії і з військовополонених зарахований був у російську службу. Я багато від нього чув надзвичайно цікавих подробиць про револю& цію 1830 року… Одним словом, Мостов& ський – людина, з якою можна жити, нез& важаючи на сухість і прозаїчність його ха& рактеру… Мостовський для мене справ& жній скарб, одна&єдина людина, з якою моя М. Хазановський. Т. Шевченко та його друг А. Обеременко. 1939 р. душа на розхрист… – Отепер зрозуміло, що з Мостовським таки можна було випити чарку-другу, випити третю на потугу… Таж як добиралися з гостей до рідного земляцькою душею Обеременка? – Погостювавши у Мостовського до сходу ледь надщербленого місяця, я зібрався у зворотну дорогу… Побрів тихенько на го& род, порушивши глибоку тишу чарівної ночі піснею: Та нема в світі гірш нікому, Як сіромі молодому. Десь за пів версти до городу (це вже бу& ло близько першої години ночі), мене зустрів Андрій Обеременко питанням: “Де це вас Бог носить до такої доби?” – “У гос& тях, – кажу, – був”. – “Та я бачу, що в гос& тях, бо добрі люди тілько йдучи з гостей співають”. Я, нібито не чую його слів, зас& півав: Іде багач, іде дукач, П’ян шатається, Над бідною голотою Насміхається. – Що й казати, добре, далебі, добре! Що хоче, то так і втне! Та ж як Обеременко реагував? – Та годі вже вам, – перебиває мене ласкаво Андрій, – ідіть лучче та покла& діться спати. А я продовжую: Один веде за чуприну, Другий з тила б’є, – Не йди туди, вражий сину, Де голота п’є. Андрій, переконавшись, що я зовсім п’яний, взяв мене обережно під руку, привів до верби6, розстелив свою шинелю, нарвав під голову бур’яну, поклав мене, перехрес& тив і пішов. Мені не доводилося розчарову& вати старого в його богоугодному подвигу й тим більше являти перед ним свої лицедій& ські якості. Я від душі мовчки подякував йо& му та, недовго покрутившись, заснув. – А коли прокинулися? – Я встав, приготував собі трапезу, себто чай, і пішов шукати людинолюбного Андрія, який так любовно заспокоїв мене вчора від вербою. Щоб достойно оцінити настільки милосердний подвиг, я думав його пригостити Чаєм шклянкою І горілки чаркою. Але – на жаль! Цей добрий намір мені не вдався. Андрій (чого я ніяк не чекав) спав сном праведника у своїй темній землянці. Знаючи як нечемно й негарно порушувати чужий спокій, я залишив Андрія в спокої, цілком упевнений, що старий дозволив собі вчора зайву чарку, що з ним, якщо і трапля& лося, то дуже, дуже рідко. Артилерійський городник, його друг і товариш по землянці, приємно розвіяв моє не зовсім вигідне припу& щення щодо Андрія. Він сказав мені, що ми& нулої ночі Андрій був черговим нічним сто& рожем по городу і, зрозуміло, всю ніч не спав. Так тепер і відсипається… Робити нічого. Чаю шклянку і горілки чарку відклав до іншого разу, і вирішив написати кілька рядків у моєму журналі на пам’ять про мого справжнього, простого, благородного земляка. – На цей вкрай важливий вдячний порух Шевченкової душі до світлої, благородної постаті простого солдата-земляка досі мало звертали увагу… В передмові до нездійсненого видання “Кобзаря” 1847 року Поет особливо гірко зауважив, що “ми не бачили нашого народу так, як його Бог створив”. Тарас Шевченко бачив! За що, великий український Кобзарю, ви найбільше любили і цінували Андрія Обеременка? – Я полюбив його за те, що він упродовж двадцятилітнього сол& датського, вульгарного, паскудного Післяслово Влітку 2019 року разом із відомим шевченкознавцем Сергієм Гальченком побував у селі Ризине на батьківщині Андрія Обеременка, про що докладно розповів у тижневику “Слово Просвіти”7. Відзначив особливо, що пам’ять про дружбу Тараса Шевченка з Андрієм Обеременком збережено в назвах їхніми іменами вулиць, сільському музеї, місцевій бібліотеці, загальноосвітній школі та, найголовніше, ніби розлито в атмосфері Ризиного… Тоді була обґрунтована пропозиція про спорудження в цьому дивовижному селі небаченого в Україні й усьому світі пам’ятника – Тарас Шевченко з Андрієм Обеременком. Український Кобзар буде вдячний Україні за таку теплу, непафосну пам’ять про двох її синів. _________ 1 Засланець Тарас Шевченко прибув до Новопетровського укріплення 17 жовтня 1850 року. 2 Шапка з овчини, подібна до тих, які носять чабани. 3 Перша назва села – Різана Криниця. Тепер – Ризине Звенигородського району Черкаської області. 4 У Новопетровському укріпленні відбували покарання польські політичні засланці. 5 Ідеться про польське визвольне повстання проти Росії в листопаді 1830 – жовтні 1831 років. 6 У жовтні 1850 року, коли Шевченка припроводжували з Орської фортеці в Новопетровське укріплення, він підняв у містечку Гур’єв свіжу вербову палку, яку посадив на комендантському городі. Дякуючи догляду засланця, виросла “заповітна верба”, під якою Тарас Григорович любив відпочивати. Докладно див.: Мельниченко В. Розмова з Тарасом Шевченком про небесне світило та земну вербу, приурочена до Вербної неділі // Слово Просвіти. Ч. 13. 2–8 квітня 2026 р. 7 Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Я завдячую моєму другу Андрію Обеременку” // Слово Просвіти. Ч. 32. 8–14 серпня 2019 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин