Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
“Любов страху не має…”
Слово Просвіти, №38 за 2026 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Минулий вереснево-жовтневий тиждень, супроводжуваний повітряними атаками рашистів, усе ж таки обдарував нас і світлими миттєвостями. Перший ранок нового місяця видався неймовірно сонячним. Особливе сприйняття світу, коли щастить бути у возвеличеному історією й намоленому святістю місці. Дзвонять дзвони Києво-Печерської Лаври. На залитій сонцем площі біля головного Успенського собору – Іван Мазепа, недавно посталий (справедливо!) у цьому Храмовому духовному національному просторі, який він ревно і жертовно творив, оберігав для нащадків. День Покрови Пресвятої Богородиці. Колись – одне з найголовніших свят за¤ порозьких козаків, а нині ще й День ушанування Українського Воїна. 1–2 жовтня в цьому духовному центрі Держави і Нації – Національному заповіднику “Києво-Печерська лавра” – відбувалася XIV Всеукраїнська науковопрактична конференція “Музейна педагогіка – проблеми, сьогодення, перспективи” з проблем актуалізації, інтерпретації історико-культурної спадщини та використання її потенціалу в освіті й вихованні молоді. Природно, оскільки Лавра – багатющий скарб Нації, яка сама собою відображає велику історію Українського народу. Національна академія педагогічних наук України, Національний заповідник, Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН, кафедра ЮНЕСКО “Неперервна професійна освіта ХХІ століття”, Науково-навчальна лабораторія музейної педагогіки Львівського національного університету імені Івана Франка, Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка (П. Мовчан, П. Ющенко, І. Заєць, Г. Філіпчук) зумовили той характер змістово-дискусійної настроєвості конференції, який би відповідав духу цього сакрального терену. Просвітянський голова Павло Мовчан
МИКОЛА ШОТ
с. 2 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Поч. на стор. 1
незалежної України – медаль “Будівничий України”. Проте варто торкнутися не лише побаченого, почутого, алей відчути те, що часто є невидимим, залишається за кадром, затертим віками історії. Згадується, як влучно колись огранила такий душевний стан Софія Русова, цитуючи Канта, стверджуючи, що світом і людьми керують не лише гарні думки, а передусім щирі почуття. Справді, не вгамувати емоцій, що тебе огортають, коли упродовж “конференційного” часу Лаврські дзвони приглушуються виттям сирен і моторошним гудінням реактивних “шахедів” і ракет, які безперервно бомбардують українську столицю – мости через Дніпро, школи, дитячі садочки, Національну академію наук, Інститут ядерних досліджень, торгові центри, автозаправки, залізничні станції, багатоповерхові житлові будинки… А нещодавно рашистська ракета влучила в саме серце Лаври – Успенський собор. Знайоме всім відчуття неможливості розрізняти звуки початку і завершення повітряних тривог перетворились на суцільний хаос очікувань нових трагедій. Найстрашніше – гинуть дорослі, діти, у яких варвари-московити відбирають їхнє природне право на Життя. Не дивно, що зараз на цьому священному місці, яке є наріжним каменем нашої національної Державності і Духовності, віками намоленому задля того, щоби людина ставала Людиною, виконуючи заповіти Божі, народжуються й інші емоції, думки та помисли. На тлі проголошеної високоетичної аксіоми, що “найдорожчий скарб у кожного народу – його діти, його молодь” (за Русовою), паралельно десь там, “на болотах”, відбувається “валдайський шабаш”, на якому злочинець-дитиновбивця ХХІ століття путін голосить про “мир”, погрожуючи людству ядерним дрюком. Тому й спадає на думку: чи гріховно буде, якщо Українці таки вже ніколи не підставлятимуть (за Біблією) москалю й “другу щоку”?! Бо сказане в Нагірній проповіді – то для людей, а не для путиноїдів-кровожерів, посталих перед світом не в подобі Христового бачення, а лише в образі озвірілих істот, заюшених людською кров’ю. Тому, напевно, нам варто всім миром керуватися і тим заповітом, що кличе: “А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого.
Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного, який є Слово Боже… Ми не боремося проти крови та тіла, а проти “світоправителів” цієї темряви, проти духів злоби” (Св. апостол Павло до ефесян). Нині цим злобним духом є путінська московія. Тому наша боротьба та ненависть до вселенського зла – ординської “раші”, покритої гундяєвським фарисейством, є праведною і справедливою. Як писав Дмитро Павличко: “Мусить бути в світі Правда, / Раз на світі є Брехня”. Тому за жодних обставин людиновбивцям не можна “дарувати” прощення! А осучаснене гасло – “геть москву!” (звідусіль, із найпотаємніших закутків національного буття) має стати для Української Нації не просто життєво-етичним правилом, а духовно-мілітарним оберегом нашого сьогодення і будущини. Задля цього в сферу стратегічного вектора, насамперед, державної політики, повинні бути включені всі наявні інституції, починаючи з академічних і до громадських та просвітницьких. Очевидно, страшні й непоправні жертви, які несе Український народ, мусять переконати навіть “толерантних” громадян, що там, де ступає нога і чутно “культурний” сморід москаля, туди завжди приходить війна. Зрештою, найпереконливішою інституцією для нас є історична правда, що вияскравлює людиноненависницький вандалізм московських “номадів”, виплоджений в епоху іга, що ніколи не знав перерви. Іван Огієнко писав, що “мос" ква ненавиділа всіх, хто не був москалем. Вона завжди дивилась на українців оком дужчого силою, дивилась, як на завойований на"
род”. Завжди страшенно лютува" ла, обурюючись українською не" податливістю та національною гідністю. Відомий факт, як цар" ський намісник, нищівник ко" зацької вольності, реакціонеркріпосник рум’янцев&задунай" ський 1760 року роздратовано описував поведінку тих україн" ців, які показово засвідчували свою вищість у порівнянні з не" освіченими московськими са" новниками в культурності, хо" робрості, інтелекті, силі і мо" ральності. Той же Огієнко зазна" чав, що насправді “Українці на москві завше були новаторами, завше вели перед у всяких новинах та реформах”. Але в тому й біда, що, на превеликий жаль, “нав" чили” московита на свою голову, щоби пришвидшити наше уяр" млення, щоби бракувало нам си" ли й міці противитись навіть то" ді, коли того ж імперського фельдмаршала рум’янцева “хо" ватимуть” (1796 р.) із почестями в Успенському соборі Києво- Печерської Лаври. Тому, “перекладаючи” сказане й сотворене в минулому на сучасну мову нинішньої трагічної реальності, варто нарешті саме в період агресивної війни росії проти України визначитися: чи гоже, чи етично, духовно й політично доцільною є присутність (поховання) і ката&столипіна, і зрадників кочубея та іскри, і колонізатора рум’янцева та інших українофобів у святому місці Лаври поруч із недавно відкритим пам’ятником Івану Мазепі, де, ймовірно, в майбутньому величаво постане Пантеон Української Слави?! Якщо й надалі Нація “ковтатиме” такий несполучний та парадоксальний мікс, то наша світоглядність, особливо молоді, буде ще довго плутатись у тенетах напівправди, яка нічим не краща фальшивої “московської блекоти” (за Шевченком). Тож лише правдивість у ділах і словах зможе вберегти народну душу від занапащення. Сьогодні цей визначальний принцип педагогічної і суспільної дії особливо затребуваний. Адже масштабна війна московитів є геноцидною, тотальною, екзистенційною, спрямованою на знищення і руйнування всіх без винятку життєсфер українства. Вони не тільки намагаються всіляко зберегти й зарубцювати в українському просторі імперські “цінності”, пов’язані зі “столипінськими булгаківцями” та “пушкіно&жуковцями”, але й жорстоко вбивають українську національну культуру – основу нашої Ідентичности. Свідченням такого етноциду є знищення руснею 140 музеїв та картинних галерей, понад 2,5 тис. культурних об’єктів, бібліотек та архівів, понад 15 мільйонів книг та підручників. Пам’ятаймо: ще на початку агресії з Херсонського художнього музею імені О. Шовкуненка було вкрадено і вивезено на росію 11 тис. мистецьких творів, аз Кам’яної Могили (біля Мелітополя) московити поцупили 178 унікальних артефактів, окремим з яких понад 12 тис. років. Перелік цих злодіянь не осягнути здоровим глуздом, зате безпомильно можна стверджувати, що такий вандалізм і є візитною картою їхньої “національної” традиції. Гріхопадіння, якому нічим зарадити, допоки не сконає ця недоімперська гієна. Однак дуже прикро, що навіть після низки етноцидних злочинів окремі місцеві владці воліють і надалі “зберігати” в суверенному національному просторі “візіонерів” імперськості. Скажімо, на Одещині в Татарбунарах ніяк не можуть розстатися з пушкіним, який 1821 року перебував у цих краях, а в палаючій від рашистських бомбувань Одесі він бовваніє й досі, бо нібито перебуває в історичному центрі, що є культурною спадщиною під охороною ЮНЕСКО. Кажуть, що пушкін як виразник імперської ідеології русні та істеричний проклинач і ненависник Івана Мазепи не має жодного стосунку до російської агресії 2014–2026 років. Лукавство. Мабуть, лише в часі, але не сутнісно. Бо він для нас є поетом&імперіалістом, своєрідним маркером, яким московія мітила “свою” територію, на якій українці повинні відчувати свою нижчість перед “вєлікой культурой”. Адже тільки на Полтавщині, де Іван Мазепа відважно став супроти петра та його війська задля виборення самостійності української Держави, – перед початком вторгнення 24 лютого 2022 року налічувалося понад 120 назв пушкінських об’єктів топонімії! Зараз, Слава Богу, жодного. Сумно, що впродовж трьох десятиріч у Незалежній Україні “земля Тараса і Богдана” обтикувалася подібними “пам’ятниками-цінностями” колоніальної спадщини, засвідчуючи або забуття історичних уроків, або то-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
