Очевидець і літописець · с. 6сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ: «УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ ПЕРІОДУ ЛЕОНІДА КРАВЧУКА»», с. 5
Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ: «УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ ПЕРІОДУ ЛЕОНІДА КРАВЧУКА»
Слово Просвіти, №39 за 2006 рік
Закінчення. Початок на с. 5
називалася “Маємо те, що маємо”. Куди поділася решта, Леонід Макарович не пам’ятає. Чорноморський флот відплив від українського берега і “чомусь” уже не причалив… Тоді чимало чого було “знято” з державного обліку, а в Україні з’явилися перші легально багаті люди. Більшість із них були наближені до самого Кравчука або до його компартійних міністрів. Саме тоді закладали свій бізнес і перший приватний капітал Медведчук і Суркіс, Згурський і Губський, Бакай і Пінчук, Ахметов і Коломойський, Порошенко і брати Ярославські, Хмельницький і Лазаренко… Самі можете продовжити цю низку, бо тоді невідомі, ще “тихі” бізнесмени — сьогодні вже стали або ж легальними, або ж підпільними олігархами з їхнім реальним впливом на політику України. І зовнішню, і внутрішню. За Кучми вони остаточно подбають про нарощення своїх капіталів та їхню фундаментальну захищеність, до них згодом приєднаються нові, кучминого призову, скоробагатьки — і Україна матиме над собою вже дві влади: одна публічна в особі фактично непублічного Леоніда Даниловича, а друга потаємна, безлика, але вирішальна в прийняті головних рішень, особливо в стосунках із Росією. Тих, що стануть мільйонерами за Кучми, можемо називати “українськими вепрами”, здатними нагулювати жир, підриваючи національне коріння. Називаємо їх “українськими вепрами”, щоб не сплутати з “азійськими тиграми”, котрі здійснили економічні революції, цивілізаційні стрибки своїх націй. Так, Кравчук керував Україною наосліп, надто легко вона йому дісталася. І сама Україна, і влада над нею. Це було ніби звичайне продовження його партійного сходження. Навіть у тому самому приміщенні, за тією самою адресою. Він просто добрався до заповітного кабінету Володимира Щербицького. Він не зламав свого стилю мислення, мислення компартійного апаратника, котрий зробив стрімку кар’єру за рахунок обережності, лукавства та мімікрії до системи. Він не зробив жодного рішучого, такого необхідного тоді кроку. Він більше думав про свій другий термін президентства, ніж про саму Україну. І це тоді, коли Єльцин (вважаймо — тодішня Росія) був дуже лояльний, навіть приязний до України. Українство в Леонідові Макаровичу згодом таки прокинулося, але воно було таке лякливе, таке немічне, що він і собі боявся зізнатися в цьому, вже не кажучи про те, щоб міг повести за собою мільйони ще сонних українців. Він панічно боявся нових, некомпартійних, справді патріотичних кадрів, які могли самостійно мислити і діяти в інтересах України. Комуністичного ставленика Масола зігнали з посади голови уряду студенти, які голодували на Майдані. Фокіна — ставленика Кравчука — парламент. Усе це були вчорашні номенклатурники, здатні лише виконувати вкавідвага, ще інших опановував цілковитий шарварок думок та емоцій, коли совдепівські стереотипи пронизували свідомість більшості мешканців України — ніхто не пропонував узаконювати дві державні мови і не ділив державу за мовною ознакою. На відміну від сьогоднішніх, тодішні чиновники швидко опановували українську. Чого вартий приклад нашого першого міністра оборони Костянтина Морозова, котрий, не вивчаючи раніше української, за чотири місяці уже розмовляв без жодного русизму. Чисто, академічно. Бо він хотів цього, він вірив, що без мови бути українським міністром аморально. Кравчук, представляючи нам, тодішнім членам президії Верховної Ради, невідомого нікому кандидата в міністри оборони, розповів, що у перший день ГКЧП йому, ще голові Верховної Ради, хтось зателефонував по спецзв’язку і буквально наказав: “Дєржітєсь! Если будєт надо, пятая воздушная армія, діслокованая в Кієвє, поддєржіт патріотічєскіє сіли Украіни!” І поклав трубку, не назвавшись. Голові Верховнорї Ради не коштувало великих зусиль, щоб швидко довідатися, що це дзвонив командуючий п’ятою повітряною армією генерал Костянтин Морозов. Він стане найяскравішою постаттю в першому сірому, фактично неукраїнському уряді. Кравчук не вірив, що програє вибори Кучмі — дрібному на зріст, непоказному зовні, дуже далекому від національних проблем. Відставний прем’єр ледве володів кількома українськими словами, він нічого реального не зробив в економіці, перебуваючи в ранзі прем’єра, педалював тему нового зближення з Росією, двомовність України та міфічну боротьбу з корупцією, котра за його, Кучминого президентства, набуде справді грандіозних масштабів. За зовнішністю і поставою Кравчук був ніби уроджений президент. Тільки не цієї країни. Не України, котра раптом вихопилася на свободу. Трагічний парадокс! Він також є причиною нашого сьогоднішнього стану, наших і духовних, і політичних, і економічних проблем. Кравчук має вищу радянську економічну освіту Київського університету. Навіть має диплом кандидата економічних наук, але виявилося, що “липовий” теоретик тямив лише в примітивній політекономії марксизму-ленінізму. Не можна було до отупіння комунізоване суспільство бездумно кидати в ще несформований ринок, де чекали на декоративні ваучери скоробагатьки, котрі просто заховали до сейфів партійні та комсомольські квитки, щоб вийняти їх за першої ж потреби. Одначе Кравчук був уже бодай зрозумілим для мислячої, патріотичної частини України. Цілковито покладатися на нього і довіряти йому повністю було неможливо, але Рух уже втратив свій революційний ореол, у В’ячеслава Чорновола було мало шансів на других президентських виборах. Кравчук у котрийсь момент спробував опертися на Рух, але той проігнорував його намір. Із одного боку, тодішньому Рухові така “дружба” з учорашнім своїм опонентом, із фактичним ідеологом тоталітарної системи в колоніальній УРСР могла б трагічно зашкодити. Але могло статися й інше: Рух прийняв пропозицію Кравчука, за умови, що той бере до реалізації націонал-демократичну ідеологію Руху, республіканців із середовища політв’язнів і дисидентів тодішньої Демократичної партії, заснованої радикальною науковою, технічною та творчою інтелігенцією. Тоді, можливо, ми б мали іншого Кравчука. Вольовитішого, сміливішого. Адже після тріумфального референдуму першого грудня 91-го “оксамитова”, м’яка, природна українізація постколоніальної України відбувалася б без опору. На це б тоді не одважився ні Петро Симоненко, ні Вітренко, ні Костусєв, ні Миримський, ні Мироненко, ні Соломатін та інші відомі вам русифікатори із сьогоднішньої ніби антикризової коаліції. Навіть моя доця-школярка Леся, приходячи з українсько-англійської школи, раділа: “Татусю, у нас стало модним говорити українською і під час перерви. Розумієш, модно. Саме українською!” Ніхто цього не нав’язував дітям, вони просто інтуїтивно відчули дух часу, його виклик і потребу. Це вже згодом Кучма прорече, що національна ідея не спрацювала, що не треба з держави робити ікону, що російська мова для українців друга рідна і… взагалі, згортайте вітрила, українці, вітер дме в протилежний бік.
свою виконавську немічність, почали в усьому звинувачувати “незалежність” і оплакувати Союз. І вдало вживлювали це у свідомість українського обивателя. Через рік після відновлення української державності розпочалися ці великі “плачі” за Союзом і постійні “вироки” Незалежності. Це був дуже вдалий маневр учасників первісного накопичення капіталу, щоб відвернути увагу суспільства від їхньої загребущості і монопольної дільби суспільного пирога. Гребучи під себе, вони не втомлювалися повторювати: “Ето всьо віновата іхняя бандеровская нєзалєжность! Ето всьо она!” Кращу підмогу проросійському Кучмі на президентських перегонах годі було й придумати. Всі антиукраїнські сили в Україні, в Росії, у світі самі, навіть без прохання Леоніда Даниловича, кинулися допомагати саме йому. Проросійському кандидатові у президенти України не треба було особливо натужуватися під час виборчої кампанії. До його штабу текли гроші звідусіль: від Бернштейна, від Компартії та від спецслужб Росії. Україна йшла йому до рук сама. Ще не знаючи, що це — надовго. І з важкими наслідками. І закінчиться всемогутнім протестним Майданом, котрий теж закінчиться хіба спогадом про епізод величі і могутності українського духу. Хіба що спогадом, братове, спогадом…
Несподівано, силою випадку, вихопившись на самісінький вершечок української влади, Кравчук і думки не допускав про можливе необрання його на повторний термін. Тому, і я готовий стверджувати, що це факт незаперечний, діючий Президент фактично не займався своєю виборчою кампанією. Він ще вірив у всемогутність компартійної дисципліни підлеглих, котрі театрально стелилися перед ним у галантному поклоні, але в кишенях уже крутили йому замашні дулі з часником. Кравчукові вистачило мудрості красиво (зі сльозою!) передати булаву Кучмі. Леонід Макарович ще якийсь час залишався символом держави, тернополяни його легко і красиво обрали депутатом, його сивина справді ніби присвічувала в парламенті. А потім… Я таки здогадуюся, але напевне не знаю, що саме завело цього розумного і хитрого чоловіка в середовище есдеків, які й доконали його політичне ім’я. Спочатку перший, всенародно обраний Президент України опускається до рівня довіреної особи кандидата на пост київського міського голови. Перший президент стає довіреною особою бізнесмена Суркіса. А Суркіс із ганебним результатом програє цю гонитву Олександрові Омельченку. Згодом партійними “поводирями” екс-президента стають Медведчук, Шуфрич, навіть Шурма і Прошкуратова. І, нарешті, найнижча точка — розкаяння на трибуні Верховної Ради восени 2005-го за “Бєловежську пущу”, де було відпущено на волю п’ятнадцять республік. Зміст його одкровення вбивчий: якби він знав, що в Україні буде така влада (ясна річ, що мався на увазі Ющенко і помаранчеві!) — він би ніколи не підписав документа про розпуск Союзу. Я відповів йому з тієї ж трибуни: якби не підписав він, підписав би інший співвітчизник. Кравчук був просто змушений виконати волю мільйонів українців. На цьогорічних парламентських виборах колишній президент великої держави очолив занадто агресивну та скомпрометовану і, по суті, карикатурну політичну бригаду “Не так!” і на цьому завершив свою політичну кар’єру. Нова українська історія періоду Леоніда Кравчука, опріч факту відновлення української державності за збігу прекрасних обставин, не вивела багатостраждальної, проте потенційно здатної наприкінці 91-го та впродовж 92-го до прориву до справжньої свободи та відродження, здатної на вихід із колоніального стану України — не відбулося. Мільйони розбудженого націонал-демократичною революцією українського простолюду почали катастрофічно ще більше бідніти, а когорта вчорашніх господарів життя — вже легально жирувати, публічно демонструючи своє провінційне хамство, аморальність і відверту зневагу до простого українця, котрий на мітингах відстояв демократію. Виявилося, що відстояв її не для себе. Для — них.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
