“На плечах національної демократії в державне управління в’їхало угруповання малоросійського зразка з відкритим поклонінням імперській Росії”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «ПОРА ТВОРИТИ НАЦІОНАЛЬНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ!», с. 1
ПОРА ТВОРИТИ НАЦІОНАЛЬНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ!
Слово Просвіти, №39 за 2007 рік
Закінчення. Поч. на с. 1
Але “спасителі нації” або розважливо розводять руками, констатуючи “маємо те, що маємо”, або шукають, за звичкою, причини поза собою. Це і химера “північного сусіда” (пам’ятаємо, як у радянські часи все списували на ворожий капіталістичний Захід), і жупел саботажу (відроджений з часів “військового комунізму” і сталінських репресій), а також “вороги” з опозиції чи конкурентної партії, особливо ненависної, коли вона перебуває при владі. Найбільшу загрозу впродовж останніх років почали складати “зрада” і “зрадники”. Саме вони начебто причина всіх бід, що сталися з Україною. Щоправда, нормальна людина вже очманіла від розгадки ребусу, хто ж кого зрадив. Адже невже ті, кого начебто зрадили, непорочні янголи, святі подвижники, які з дня народження в поті чола працюють на бідних, стражденних, віддаючи зароблене на сиріт, інвалідів, на лікарні, освіту, допомогу безробітним та інші численні проблеми? І чи можна когось звинувачувати у зраді, коли сам стільки разів міняв колір прапорів і сюзерена, що втратив відчуття реальності в оцінках власної діяльності? Зокрема, розуміння того, що не маєш морального права судити, оскільки сам такий, і довіри до тебе вже немає. Перманентний “бій” купки політиків, у який вони втягли всю країну, показав їхню порожнечу й немічність. Адже за цим “боєм”, “боротьбою” давно забули конкретні проблеми українського суспільства: обдурені вкладники, які не можуть знайти захисту своїх прав, занедбаний аграрний сектор, село — колиска й основа нашого генофонду й здоров’я нації, освіта й інтелектуальний ресурс, які є запорукою прогресу Української держави й добробуту особистості тощо. Захоплення собою й піаром власної “історичної ролі”, яку начебто виконує той чи інший “політик”, призвело до втрати професійності. Адже той, хто вважає себе політиком, повинен професійно виконувати свій прямий обов’язок — працювати, діяти, боротися за розв’язання проблем суспільства, творити, а не займатися нескінченною балаканиною, прожектерством, шукаючи ворогів у нестримному прагненні влади, втішаючи виборців утопічними й здебільшого непотрібними речами. Зокрема, втягуючи народ у систему обіцянок, забуваючи, що ми живемо в ринковому, отже, економічному суспільстві, де кожен повинен не очікувати милості від “доброго царя”, а покладатися тільки на свої сили, на себе. А політика повинна створювати для цього необхідні умови. Як у Радянському Союзі народ втішали тим, що хоч є ціла низка нестатків і недоліків, зате “немає війни” і над нами “мирне небо”, такі тепер проголошують абстрактні
“духовні цінності”, “справжній патріотизм”, який вищий за професійність, повторюють міф про “найбільш роботящу” або “творчу” націю. Але нація, залишаючись на такому низькому рівні матеріального й соціального забезпечення, розмов про духовність та інші метафізичні речі вже не сприймає. Чим, як не цинізмом, можна назвати призначення надвисоких (за українськими мірками) посадових окладів чиновникам високого рангу різних гілок влади, їхнє колосальне матеріальне забезпечення й пільги? Причому такі, які не снилися радянській номенклатурі. Але вони залишають за собою право і надалі говорити про “свою боротьбу” за “благо і добробут” усе того ж народу і все з тими ж проблемами. Чи не тому так прагнуть усі стати політиками, за всяку ціну “прорватися” до влади? Влада в нас — колосальний привілей, навіть якщо відмовитися від існуючих пільг і дотацій. Невже зняття недоторканності поставить владну особу під контроль суду чи якоїсь іншої інстанції? Хто в це повірить? Обіцянки, які роздають перед виборами, повинні вражати пересічну свідомість своїм розмахом. Ще б пак: 15, 20, 50 тисяч гривень за народження дитини, безпроцентні кредити на житло, безплатна медицина й освіта, погодинна висока оплата тощо. Однак за цими обіцянками — все той же цинізм: чи багато це — 50 тисяч гривень за нинішніх цін? У кращому випадку чотири метри житла, якщо його будувати за помірними розцінками у “спальному” районі. Або одна чи півтори сотки землі десь уже далеко за Києвом, бо в самій столиці й квадратного метра не купиш. І скільки часу можна утримувати дитину за ці гроші? А який із банків надасть кредит без відсотків? Вражає одне: якщо так цинічно, нахабно брешуть перед виборами, роздаючи обіцянки, то можна лише здогадуватися, що насправді дає народові влада. Не менший цинізм — позбавлення людей можливості вибору. Все є: Центральна виборча комісія, відповідні закони, політичні сили, передвиборна агітація та боротьба, але обрати того, хто тобі подобається, неможливо. Потрібно голосувати за партію чи блок, у якому, поряд із окремими особистостями, безліч безликих, деперсоналізованих статистів чужої волі, які розуміють парламентську діяльність як можливість “влаштувати” свої справи. Це призвело до дискредитації парламенту. Чим ще, як не цинізмом, можна назвати факт приходу в парламентські блоки дітей, племінників, кумів, друзів, сватів, батьків тощо? Причому провладні особи дивуються докорам щодо себе: як же так, шахтарська династія можлива, а політична — ні? Обурює таке цинічне прагнення влади, в ім’я якого розгортається тотальна боротьба. Відразу згадуєш ленінську настанову, що в політиці важливо знайти основну ланку, схопившись за яку можна витягти весь ланцюг. Такою ланкою в його плані було створення “організації професійних революціонерів”. Так само і в нас: “борці за владу” діють як професійні політики, що тільки вони мають право на владу. Та ось проблема: ті “професійні політики” дуже схожі не лише на “професійних революціонерів”, а й на “професійних бандитів”, “професійних негідників”. Інакше як пояснити нескінченні судові, майданні, відкриті й закриті “розборки” з приводу поділу влади? Річ у тому, що ця група людей у своїй самовпевненості позбавила 46- мільйонну країну спокійного творчого, діяльного життя, змушуючи займатися їхніми проблемами й вірити в їхню обраність. У результаті країна перебуває в постійному ірраціональному вимірі, який позбавляє нас раціонального європейського життя. Нагадаємо, що при всіх своїх претензіях на абсолютну свободу й право давати рекомендації як жити, кінікі (циніки) не встояли перед інтелектуальними течіями, які створили культуру, економіку, право. Всі ті цінності, завдяки яким живе сучасне цивілізоване людство. Отже, настала пора нових політичних сил — креативних, діяльних у своєму прагненні творити нову, національну Українську державу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
