Національна еліта · “Жінка — планета, вона прекрасна, і таким віночком розпускається”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Мистецький протуберанець Посвята пам’яті Романи Кобальчинської
Слово Просвіти, №39 за 2019 рік
Іван КОБАЛЬЧИНСЬКИЙ Під час кількох відвідин Марії Примаченко Романою на початку дев’яностих років минулого століття вона записувала на магнітофонну плівку розмови з маляркою, її близькими: сином Федором і невісткою Катериною, небогою Татьяною. На запитання Романи: “А скажіть — яка тематика маминих робіт?” Федір відповів: “Як я можу об’яснить великого майстра? Я так щитаю, що це бездонна криничка. Це людина, яка віддає (малярству. — І. К.) всю душу, вона народилась для цього!” Як бачимо, син М. Примаченко, здавалося б, простим символом повсякденного життя з глибокою народною мудрістю зазначив велике мистецьке явище творення матір’ю особливого світу краси, його первородну, часто підсвідому природу, заглиблене в далеке минуле. Якщо повернутися до першоджерел народження цього великого таланту, складається враження, що тут має місце вибух, сплеск творчої сили самої природи, явище (за Людмилою Лисенко) “рідкісних “людейметеорів”. Послухаємо саму Марію Примаченко: “Я народилась у Болотні і малювала, я ж вам кажу, ще гусей пасла малою. Мені не було чого робить, бо я була інвалідкою, і (я. — І. К.) по піску малювала паличкою квіти, побачені мною. А потому набрала в пелену (зачерпнула від природи! — І. К.) синюватого глею і давай по стінах малювати”. Залишимо до більш повного розшифрування запису розмов Романи, якщо це ще можливо, про історію життя, чи “ходіння по муках” цього великого таланту. Відзначимо лише, як цей унікальний талант, ризикуючи життям, під час Чорнобильської катастрофи відмовився відриватись від свого коріння, рідного Полісся, Болотні, які народили і щедро живили його творчість. У розмові з Романою Марія Примаченко згадує: “Чорнобиль, а я (нічого. — І. К.) не знаю. Прибігає моя небога Татьяна. Ви збирайтесь, матка їде з батьком, збирайтеся та їдьте! Я розплакалась, да як це я поїду? (Проконстатувала: “Моя хата п’ятдесят років жде солдата”, тобто її чоловіка з війни). Сім’я тут, а я поїду десь! Не поїду. Залишилась, сіла за стіл да давай малювати. І малюю, малюю, да забуваю все горе, був настрій — робить, робить і робить!” А якби поїхала? Чи був би створений цілий пласт її робіт на новому місці? Інтуїтивно геній Марії Примаченко відчував генетичний зв’язок з генієм рідного краю! І навіть цю космічну катастрофу вона з гумором заземлила у правду життя: “Їхали люди туди на атомну, да до мене заїжджають, да розказують… От, кажуть, діда бачили (десь біля атомної. — І. К.). Перев’язав ноги капроновими мішечками (мабуть, взувся в целофанові кульки? — І. К.) і пасе корову на травичці. Кажу, добре, зроблю картину, то вони забрали. А одну і в Москву забрали. То повторила роботу, але другий раз не виходить так як перший раз”. Йдеться про генія, який не тільки показує нам унікальність краси світу, її сприйняття і осмислення через невідомі структури і асоціативні зв’язки мозку, можливості його творчої сили, а й створює щось унікальне, – фантастику і філософію краси живої природи водночас. Часто його творча уява неначе б відсилає нас у далекі геологічні епохи Землі, у відповідних пластах якої палеонтологи знаходять справжні дива, творені неперевершеними можливостями живої природи. Як зазначала Людмила Лисенко (стаття
“Гомокреатор — крива Марія”, Україна молода, 18 серпня 2009 року №150): “Йдеться про життєвий і мистецький виняток із правил “інситу” у світовій культурі і тому це окремішнє “явище Примаченко” слід сприймати теж “інситно”. Тобто, як мінімум, — “інакше, окремо”, а як максимум — тількі на рівні індивідуально-авторської духовної конституції болотнянської малярки”. Констатуючи і наявну “принизливість в оцінці її доробку” в останні роки, що часто трапляється при оцінці, сприйнятті творчості навіть талановитих народних майстрів, Л. Лисенко зазначає: “Я з дуже великою натяжкою (і, підкреслюю, не від свого імені як фахівця) вживаю термін “наївне мистецтво” щодо творчості геніальної болотнянської майстрині. Треба було знати сильну інтровертивну (зосереджену на своєму внутрішньому світові. — І. К.) натуру цієї жінки, її потенціал та психологічну організацю, щоб дуже засумніватися в “наївності”. На мій погляд, принципово слід зауважити парадоксальне (згадаймо: каліцтво, війна, загибель чоловіка, окупація, несприйняття, етико-естетична незгода з її творчістю земляків. — І. К.): вся діяльність Марії Примаченко була сумою життєвих обставин і особистісних естетичних потреб” (підкреслення моє. — І. К.): вона не могла не творити за природою своєї натури, її заглибленості у підсвідомість. Як паралель, згадаймо “підпільні” початки поетичної творчості Т. Шевченка в перші роки його життя в Петербурзі). Запрошена… у 1935 році до Києва для навчання і роботи в Центральних експериментальних майстернях… Марія … потрапила у світ своєї давнішньої мрії… Грандіозний, спонтанний вибуховий талант Марії був приречений на успіх… Саме середовище столиці, атмосфера імпровізацій (підкреслення моє. — І. К.) – усе це органічно завершилося успіхом її фантастичних за формою, нових за мовою і змістом мальовничих сесійних картин. Це був початок самотворення оригінальної особистості (власне, три народні генії сформували класичну декоративно-образну мову України: Марія Примаченко, Ганна Собачко-Шостак і Катерина Білокур)”. Скомпонуємо ще кілька речень із того, що вдається розшифрувати з диктофонної плівки чвертьвікової давнини. На запитання Романи: “А скажіть, Марія Оксентіївна, які Ви більше любите малювати картини, — оті квіти чи оце, — різні звірі, як воно Вам на душу йде?” Марія Оксентіївна наголошує: “З голови малюю, що прийде в голову (тобто уява, пам’ять сформують сюжет у загальних штрихах, а “більш всього домінують при цьому відтворені враження, які були пережиті тоді”. — І. К.), то малюю”, “Якщо в селі жить, то квіти більше роблю, а як таке (щось демонструє; йдеть-
Марія Примаченко ся про квіти, птахів, людські фігури. — І. К.), то таке роблю”; Запитання Романи: “А це що лежить?” М. О.: “Це все робила якісь секунди, але до цього йшла все життя. Це — психологічний знак жінки (виражений. — І. К.) через лінії, але поєднання це — не тільки лінії… Це коли вона була в такому стані, — ніжна, відкрита, музичний етюд (жінки? — І. К.)… Жінка — планета, вона прекрасна, і таким віночком розпускається. Ось якась ейфорія насолоди, (вона. — І. К.) кудись плеве, плеве, просить допомоги (зараз? — І. К.), важко їй (? — І. К.)”; “А це мої жінки летять — квіти великі, такі жіночки, такі вони квіти, ось вони легенько-легенько підіймаються”; — “А це якийсь чоловік розгубився між трьох жінок, так я його такі зобразила”. — “Ось знову жінки; і квіти, і планети — всі летять”. — “А це знову тема, де чоловік заплутався серед трьох жінок. Одна ухватила його і летить з ним, а ті доганяють їх, але вона переплелася з ним….” — “А це таке як ікона (?): багато квітів, ось вовчик, а ось бичок; всетаки пішла (вдалася. — І. К.) оця серія!” З цього наголосу очевидно, що М. Примаченко мала творчі складності з малюванням якоїсь серії на початку 70-х років і здолала їх. Напевне, йшлося про примаченківську “звірину” серію — “явище унікальне, яке не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві”. (Н. І. Велігоцька. Марія Примаченко. Альбом, К., “Мистецтво”, 1989 р., с. 5—12). Наводжу ці уривки розповіді-роздумів М. Примаченко, які не піддаються однозначно завершеній розшифровці, щоб додатково проілюструвати справедливість сумнівів Л. Лисенко у “примітивності мистецтва” цієї геніальної малярки, унікальність сприйняття нею мистецьких і життєвих явищ на свідомому рівні, і на рівні підсвідомості. Л. Лисенко у цитуванні статті додатково ілюструє словами М.Примаченко її “бачення” майбутнього і своєї долі — більш ніж тридцятирічної давності уві сні, підкреслюючи, що тематика багатьох її картин народжувалась у підсвідомості, “під час сну”: “Я ж її (війну. — І. К.) душею чула ще до сорок першого. Снилося: сад весною догори дуба став. Цвіт у землі прикопаний, а коріння, як руки попечені, до неба моляться. А що було далі — то не ізгадаю, бо чи й не зомліла уві сні…” (!!!) Хто без душевного щему може сприймати цей символ всесвітньої катастрофи,
Романа Кобальчинська сформований уявою М. Примаченко на рівні підсвідомості і більше ніж через 30 років трактований нею і як пророчий знак її особистого майбутнього: на цій війні загинув її чоловік, земляк Василь Маринчук, – “…Розсудливий, красивий статурний лейтенант запасу та орденоносець за Хасан, … (який) поважав її малювання, турбувався про неї і думав про сім’ю” (Л. Лисенко). А це була втрата “пізньої, щирої і шаленої любові” тридцятидворічної Марії і батька новонародженого сина Федора, якого Василь так і не побачив! У спілкуванні з Романою вона двічі повторює: “Моя хата п’ятдесят років жде солдата!” Фактично з цих слів і почалася записана Романою розмова, що свідчила про постійне відчуття М. Примаченко болю цієї її особистої трагедії як непоправимого розлому долі і так вистрадженого щастя. Про це ж свідчать і наведені Л. Лисенко слова самої Марії, (яка), … не вірила втраті аж до самої смерті і відмовляла чоловікам, які сватались до неї : “Може бути все, може помилка яка проізошла, так буває в житті. Я все жду — жду — жду…” Якою глибокою була єдність, зануреність її ментальної суті у творчість, свідчать наведені вище слова М. Примаченко у відповідь на повідомлення небоги Татьяни про Чорнобильську катастрофу: малювати, малювати, малювати! І це реакція майже 80-літньої жінки, життєва дорога якої почалася з каліцтва, через відомі нам всім терні 20—30-х років, до немислимої особистої трагедії під час війни і до Чорнобильського апокаліпсису, цього “родового чорнобильського прокляття — як покари за неспокутимі гріхи людства” (Л. Лисенко). Напрошується думка, що саме ця всепоглинаюча відданість творчості, мистецтву протягом життя спасали її геній для людства. Повернімось до змістовно глибокої, з трагічним забарвленням назви статті Л. Лисенко про М. Примаченко: “Гомокреатор — крива Марія”, тобто “Людина-творець — крива Марія”. У передньому слові до статті Л. Лисенко зазначає: “Йдеться про життєвий і мистецький виняток … (який) слід сприймати … тільки на рівні індивідуально-авторської духовної конституції болотнянської малярки”. І цей “мистецький виняток” уже багато десятиліть осмислюють фахівці найвищого рівня і з народної творчості, і з професій-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
