Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Під офісом президента України 19 вересня відбулася акція “Ні капітуляції!”, учасники якої вимагали, щоб президент Володимир Зеленський не погоджувався на “формулу Штайнмаєра”, яка передбачає автономію ОРДЛО, вибори під прицілами російських окупантів, амністію для злочинців так званих ЛНР та ДНР. У заході взяло участь понад тисячу громадян. Організатором акції виступила об’єднана неформальна коаліція громадських організацій. Були спроби зірвати захід. А перед самим початком протестної акції з явилось досить дивне повідомлення, що “будівлю Офісу президента заміновано...” Як наслідок, президент не підписав жодних документів, які б гарантували росіянам виконання їхніх умов, а також виступив із контрзаявами, які спростовують заяви українського МЗС. Все це стало прямим наслідком тиску громадянського суспільства. І сам факт того, що на акцію прийшло в рази більше людей та доєднались відомі особистості та інтелектуальна еліта, говорить про те, що далеко не всі ходять у рожевих окулярах щодо дій нової влади.
Закінчення на стор. 2
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
Коли в травні 2016 року обміняли Надію Савченко на двох російських диверсантів, то редакції, з якою тоді активно співпрацював, запропонував коментар про полон льотчиці і про її повернення у статусі Героя України. Мені сказали, що мусимо почекати з таким коментарем, бо поведінка екс-полонянки Надії доволі дивна. І від неї можна очікувати несподіваних витівок. Вражало те, що перебуваючи в російській тюрмі, без доступу до українських ЗМІ, вона давала дуже різкі оцінки діям тодішнього керівництва України. Часто в аналітичних коментарях про це висловлювали думку, що її у в’язниці “відповідною” інформацією забезпечували структури, причетні до кума Путіна — Медведчука. Хоч обоє це заперечували, проте факт, що нині льотчиця за освітою стала телеведучою авторської програми на каналі Віктора Медведчука, свідчить: ті, хто дошукувався зв’язку Медведчук-Савченко, мали підстави для таких припущень.
На каналі, який придбав Медведчук,
вона, за її ж словами, сказаними у відеоанонсі, вестиме програму “Коментатор”, у якій розповість “секрети Верховної Ради”. І хоч, за її словами, сказаними в інтерв’ю Гордону, вона на каналі не отримуватиме зарплати, однак це ще нічого не означає. Знаю чимало випадків, коли непогано можна жити і без щомісячної зарплати, на гонорарах.
Ми є свідками того, як Медведчук із
Путіним не вгамовуються, аби перед кінцем і великою пожежею Російської імперії — РФ з її метастазами у формі “руского міра” і “руского православія” посіяти у сусідів великий хаос. Але ж Медведчук своїми “державними” візитами до Путіна і коментарями демонструє зневажливе ставлення не лише до національно відповідальної частини українського суспільства, а до нинішньої владної команди.
Він зумів залучити у коло своїх адвокатів такого “важковаговика” української політики як перший президент України Леонід Кравчук, який кілька днів тому шокував Україну заявою в інтерв’ю Bihus. info (в інтернеті воно датовано 14 вересня
2019 р.), що люди нібито вірили в те, що незалежність буде можлива без відділення від Росії. Це велика девальвація звання Першого президента незалежної держави. І велика історична неправда! Люди добре знали, за що голосували на референдумі 1 грудня 1991 року. На бюлетені було надруковано текст Акта про державну незалежність України, а під ним два рядки: “Так, підтверджую” і “Ні, не підтверджую”.
Так само, як і слова Л. Кравчука, що нібито люди йому казали: “Ми думали, що це буде Україна незалежна, але з Росією”, шокуючим є “прославляння” ним Медведчука, Бойка, Шуфрича як великих “патріотів України”. Для повноти інформаційного (а може, не тільки інформаційного) впливу одіозного “адвоката Стуса” на першого президента України слід додати страшну заяву Леоніда Кравчука, яку він зробив на початку липня 2019 р. у пропагандистській програмі “60 хвилин” на телеканалі “Россия 1”, мовляв, “Україна не воюватиме з Росією!”. Це “запевнення” першого президента України на інформаційному майданчику окупанта співзвучне з “концепцією” Медведчука-Путіна про “громадянський конфлікт на сході України”. За великим рахунком — це зрада України, бо такі заяви тільки посилюють на Заході “втому від України”, а відтак антиукраїнські настрої.
Звичайно, Леонід Кравчук — це наш
“хрест”, який мусимо нести. А що стосується Медведчука, то він ще дочекається й людського суду. Однак він про це поки не думає. Лише мобілізує усі сили, здатні творити хаос. Надія Савченко показала, що вона дуже придатний на тому поприщі “матеріал”. Тому їй надали ефір у ЗІКу.
Вже нині, коли пригасли емоції після першого у часи Володимира Зеленського обміну політв’язнями, треба ставити питання: чи не буде серед звільнених з путінського полону, м’яко кажучи, проблемних людей, якою свого часу виявилася Надія Савченко? Велике здивування і навіть шок викликало інтерв’ю у київському аеропорту колишнього політв’язня путінських катівень, активного члена УНА-УНСО Миколи Карпюка, родом з Рівненської області, яке він дав медведчуківському каналові ЗІК. У ньому він сказав, перебиваючи свою розповідь явно недоречним сміхом, про його “особливі” стосунки з Медведчуком та Рабіновичем — депутатами пропутінської платформи у нинішньому скликанні Верховної Ради України. Розповідав, як у московське СІЗО “Лефортово” приїздив до нього Медведчук з вістями, що робота над його звільненням триває, як у тюрму “Владимірскій централ” приїздив до нього Рабінович, привозячи українське сало та слова надії.
Особливо вразили слова Карпюка про Рабіновича: “Але у мене з ним гарні стосунки з часів останнього Майдану. Він нам дуже сильно допомагав. Хоча він зараз і опозиційний політик, насправді він був такою майданною людиною, що мама не горюй”… Перш ніж коментувати ці слова чи його, за твердженням блогера Олешка, “свідчення” проти колишнього народного депутата Тетяни Чорновол, пригляньмося до деяких нюансів долі колишнього в’язня путінських катівень.
Під час утримання під вартою щодо
Миколи Карпюка застосовували тортури, зокрема, катування електричним струмом. Під тортурами та погрозами російських правоохоронців викрасти і катувати дружину і сина Карпюка він змушений був узяти провину на себе. В ув’язненні через докори сумління, що з нього вибили недостовірні покази на інших людей, вдався до спроби самогубства.
Та, вважаю, не тільки ця обставина мала вплив на те, що 7 вересня Україна почула від звільненого політв’язня “оди” керівникам пропутінської платформи у Верховній Раді. Це значно складніше явище. Свого часу натрапив на інформацію, як злочинний світ Італії намічених ним дівчаток для сексіндустрії “обробляв” інформаційними і психотропними засобами, і вони давали страшні свідчення проти власних батьків (що було підставою для позбавлення батьківських прав). Очевидно, що путінський режим, який відповідає усім критеріям кримінально-терористичного режиму, має ще й не такі засоби впливу, як класичний злочинний світ.
Закінчення на стор. 3
ФАЛЬСИФІКАТ МО СКОВСЬКОГО РОЗЛИВУ
МИСТЕЦЬКИЙ ПРОТУБЕРАНЕЦЬ
10-11
ТЕ, ЩО ЙОМУ БОЛИТЬ
“Більше з’являється потрібних народові книг, · які пробуджують нас, українців”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вого ліцею імені Івана Богуна відбулася творча зустріч і презентація історично-публіцистичного фільму “Пилип Орлик”. На захід до ліцеїстів — майбутніх офіцерів — приїхали голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло Мовчан, кінорежисер Дмитро Ломачук, співачка Тетяна Негрій і співголова громадської організації “Українська Альтернатива”, голова політичної партії “Патріот” Микола Голомша.
“Більше з’являється потрібних народові книг, · які пробуджують нас, українців”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗ Удвадцятьшосте вдалося побувати на Форумі видавців у рідному Львові, що відбувся упродовж 18—22 вересня.
Упродовж п’яти днів пощастило відвідати 14 акцій, послухати, зокрема, 40 письменників, науковців, видавців, громадських діячів, серед яких — Михайло Слабошпицький, Ірина Фаріон, Віра Соловйова, Андрій Кокотюха, Василь Щеглюк, Олесь Дяк, Петро Шкраб’юк, Володимир Парубій, Мирослав Маринович, Євген Глібовицький, Йосип Зісельс, Євген Магда, Микола Княжицький, Сергій Жадан, Василь Шкляр.
З Тетяною Таїровою-Яковлєвою, що із
Санкт-Петербурга, і Лесею Степовичкою з Дніпра вдалося домовитись про інтерв’ю, а виступ Василя Шкляра вже пропонуємо вашій увазі.
“Вітаю вас, дорогі львів’яни, шановні читачі. Сьогодні пропоную презентацію свого нового роману “Характерник”. Після циклу історичних романів — “Чорний ворон”, “Маруся”, “Троща” — вирішив написати щось веселе. Я вже казав: читачам моїм вже болить серце від тих історій.
Я вирушив у XVII століття, щоб написати козацький роман. Мене цікавило таке явище, як характерництво. Знаю про нього масу легенд, фантазій. І я почав шукати. Гортаючи історичні матеріали, розшукав виняткову історію.
70-ті роки XVII століття, епоха Сірка. З одного боку, епоха Руїни, з другого — українська історія була повна історичною звитяжністю. Події ці дуже перегукуються з днем сьогоднішнім. В яку епоху не занурся, бачиш ці спіралі. Часто ті самі.
Здається, люди не помінялись навіть у
XXI столітті. До морозу на шкірі я бачив, як Іван Брюховецький поїхав до московського царя і почав підлабузнюватись. Після того московські воєводи рушили в Україну — і народ тим дуже обурився. А правобережний гетьман Дорошенко казав: підемо під турка. Ми там не асимілюємося — мова інша, віра. Тому краще: геть від Москви! А Брюховецького розтерзали.
Це роман, про який не можу говорити.
Бо відкрию вам багато сюжетних таємниць.
1672 року на Січі з’явився царевич Симеон Олексієвич, якого козаки прийняли. Москва захвилювалася, щоб вони видали цього царевича Москві. Починається гра. Особливу роль відіграли хлопці-характерники. Це справді були люди, які мали надприродні здібності.
З відповідей на запитання зацікавлених читачів • Такі люди (характерники. — Б. З.)
були у всі часи. Обставини і певна місія їх виявляє. Є такі хлопці, які творять дива… Словом, герої не вмирають. Це не гасло, це — родинна істина.
• Як я “докотився” до романів про кажана? Раніше був такий елітарний журнал “Сучасність”. Продавався у США, поки його в Києві не взявся редагувати з Іваном Дзюбою Ігор Римарук. Одна пані прочитала про кажана і сказала, що зрікається журналу “Сучасність”. Люблю довго розгойдуватися перед кожною книжкою. Я вдячний редактору. Як казав Довженко: “Ця проклятуща українська лінь відібрала від нас дуже багато творів”. Письменник — це стиль.
• Шевченківська премія — вона такого імені святого для нас, що не можна її ганити, хоч у радянські часи її отримували й люди, які того не заслуговували. Є речі, щой не розкажеш. Ви мене, сказав би Сірко, загнали в сліпий кут. Від Шевченківської премії відмовлятись теж негарно. Я сказав, що від цієї влади премію не візьму, а візьму в кращі часи. А кращі часи ще не настали.
Мабуть, і справді. Але все-таки — Форум видавців у Львові — це свято. З кожним роком маємо змогу переконатися, що дедалі більше львів’ян і гостей міста (з України і не тільки) вважають за потрібне поглянути на книги, придбати їх, познайомитися один з одним. Часи таки змінюються. Дедалі більше з’являється потрібних народові книг, які пробуджують нас, українців, до руху у напрямі розбудови цивілізованого українського суспільства.
А знаєте, що найрадісніше? Приїзд дітей, у яких, попри “телефонні зацікавлення”, сяють очі, коли бачать це книжкове багатство. Це — український Рух. Недаремно книжка Лесі Степовички з Дніпра, в якій йдеться про захист кордонів Батьківщини під час російсько-української війни протягом 2014—2019 років, називається “За Україну, за Дніпро. 2014—2019…”.
Тож процес пішов. Кажемо про це щиро,
бо можемо стверджувати: книги читаються, покоління виховуються. Дедалі більше українців думають про майбутнє. І діють.
Підготував Богдан ЗАЛІЗНЯК,
м. Львів
У Боярському навчально-оздоровчому комплексі Київського військо
“Більше з’являється потрібних народові книг, · які пробуджують нас, українців”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Початок на стор. 1
Звернення до Зеленського підписало багато поважних людей, які вважають нормандську змову державною зрадою. Підписанти вимагають не підписувати капітуляційних угод з Путіним, за жодних обставин не імплементувати формулу Штайнмаєра, не погоджуватись на узаконення проросійської автономії Донбасу та амністію для бойовиків, та закликали дотримуватися такої послідовності врегулювання війни на Донбасі:
1. Повне і стале припинення бойових дій.
2. Виведення російських військ, роззброєння незаконних формувань.
3. Передача кордону Україні або миротворцям ООН і ОБСЄ, з подальшою передачею Україні.
4. Лише після цього проведення виборів за українським законодавством.
Бо в іншому разі результатом імплементації формули Штайнмаєра стане втрата Україною державного суверенітету. Вибори відбудуться під прицілами російськими автоматів, а не за українським законодавством. Російські терористи стануть законною владою. 30-тисячна армія бойовиків розповзеться територією України. Як наслідок, бойові дії перенесуться з ОРДЛО на мирні українські міста. І як бонус, з Росії знімуть санкції.
Те, що так звана “формула Штайнмаєра” несе загрозу Україні, — бачать і провідні американські аналітики. Ця “формула” робить контрольованих Росією терористів стороною, з якою Київ повинен вести переговори. І це дозволяє Росії зняти з себе відповідальність за свої дії на Донбасі. Вони радять учасникам Нормандського формату насамперед поставити умови безпосередньо Росії, і лише потім продовжувати переговори, а також давно виступають за те, аби США стали повноцінним учасником Нормандського формату. Вони вказують також на іншу небезпеку через те, що в одних руках (президента Зеленського) опинилися всі гілки української влади — законодавча, виконавча і судова.
“Формула Штайнмаєра”, про яку йдеться вище — це перерахування послідовності, в якій мають виконуватися Мінські угоди. Її ідея проста. Припинення вогню. Розведення військ. Після цього — закон про амністію для бойовиків “ЛДНР” і закріплення особливого статусу Донбасу в Конституції України. Потім — вибори на окупованій території. Лише після цього Росія виводить свої війська та передає контроль над кордоном. Формально вона має передавати кордон українській стороні. Але до того моменту бойовики “ЛДНР” вже будуть легалізовані в українському правовому полі. І Москва цілком може передати контроль над кордоном саме їм. А це значить, що ніякої межі де-факто не буде. Колишнє керівництво країни “формулу Штайнмаєра” вважало неприйнятною. І погоджуватися на неї не збиралося.
Все, що ми спостерігаємо, — це російський сценарій виконання “Мінська”. Відповідальність за який нова українська влада намагається перекласти на своїх попередників! Україна послідовно виконує всі вимоги Москви. Розводить війська. Веде прямі переговори з Кремлем. Якщо попередня влада прагнула дружити з Європою проти Москви, то нова, на превеликий жаль, охоче йде на те, щоб Москва та Європа почали дружити проти Києва. Президент Зеленський може увійти в новітню історію України як людина, яка закінчила війну, — але яка її програла.
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Перегляд фільму про славетного українського гетьмана, сподвижника Івана Мазепи Пилипа Орлика ви
“Більше з’являється потрібних народові книг, · які пробуджують нас, українців”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
кликав у богунівців непідробний захват. Гості, автори фільму розповіли, що він був створений за безпосередньої участі Товариства “Просвіта”, партії “Патріот” і студії документальних й ігрових фільмів “Кінологос”. “Пилип Орлик” не перший фільм, знятий у цій співдружності. Товариство “Просвіта” уже створило цикл фільмів “Героїчне минуле: Від Святослава до Героїв Небесної Сотні”. Воно задумувалося головою Товариства Павлом Мовчаном саме для національно-патріотичного виховання нашої молоді.
Творці фільму поспілкувалися не лише з ліцеїстами, а й з керівництвом закладу, зокрема полковником Петром Потєхіним. Він учасник бойових дій, з перших днів російсько-української війни воював на фронті з окупантами, отримав поранення в бою в районі Савур-могили. Він розповів, що тільки у них виховують ліцеїстів віком від 13 до 15 років (наразі їх понад 250). З ними працюють офіцери-ветерани, які проявили мужність на війні, були поранені. Зрозуміло, що заклад, незважаючи на бюджетне фінансування, потребує пильної уваги меценатів, адже тут зростає і виховується майбутня еліта української армії, а бюджетне фінансування дуже далеке від реальних потреб.
Власн. інф.
Суспільство “Росія налаштована на дестабілізацію України”. 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Путінські ультиматуми і реальність», с. 1
Закінчення. Початок на стор. 1
Путін не позбувся химерної ідеї підкорити собі Україну. Не дивно, що путінські пропагандисти з путінського телевізора далі нав’язують думку, що Україна перебуває на межі розпаду. І багато робиться для вже згаданого провокування хаосу в Україні. Тим паче, що нинішній президент України дав виразно зрозуміти, що пропутінська платформа Медведчука-Рабіновича у Верховній Раді України — не його “казка”… Про це він сказав у доволі суперечливому інтерв’ю, присвяченому 100 дням президентства. Розмову Володимира Зеленського у стилі “95 кварталу” 31 серпня 2019 року у рамках програми “Квартал 95” показував телеканал “1+1”.
І хоч стратегія приходу до влади Володимира Зеленського була побудована на експлуатації теми війни, нині він різко докоряє Медведчуку, що той (“партія пана Медведчука”) використовує термінологію війни для підвищення балів: “Це ще велике питання, чи це його партія, чи це тимчасове об’єднання? І хто вони такі. Є великі питання, звідки у них гроші на фінансування партії, звідки гроші на фінансування каналів? У нас є відповіді про об’єми “кеша” і звідки, з якої країни вони все це отримують. І це буде гучна історія, яка дуже погано закінчиться”.
Усе це не залишилося поза увагою росіян. Випадково натрапив на телеканалі НТВ на саркастичний коментар з приводу цього інтерв’ю. В. Зеленський, до якого у нас дуже багато претензій і за ветування закону про “Пласт”, і за нерозуміння ролі нації у становленні держави, в коментарі на російському телебаченні удостоївся “титулу” русофоба, “який вважає російську мову придатною хіба що для звертання до собаки”. Однак не це найголовніше у російському трактуванні нинішнього президента України.
4—6 вересня у Владивостоці на V Східному економічному форумі як “інвестор з України” Путіним був представлений його кум. Там то кремлівський фюрер дав “добру пораду” новій “київській” владі: “Чинна влада в Києві ризикує наступити на ті ж граблі, на які наступало і колишнє українське керівництво в особі колишнього президента Порошенка. Якщо нинішня влада почне переслідувати опозицію, нічого доброго з цього не вийде. Було б дивно, якби почалося якесь закручування гайок ... (…) І з моєї точки зору, було б великою помилкою, якби робилися спроби заважати реалізації їхніх конституційних прав”.
Себто, це прямий натяк, що Росія налаштована на дестабілізацію України, якщо раптом керівництво України не захоче діяти у рамках “взаємовигідних інтересів”. А які ж це інтереси? Путін на форумі у Владивостоці вже вкотре їх назвав. І вкотре повторив свою, по суті маразматичну, тезу, що “українці і росіяни — дві частини одного і того ж народу”. І виходячи з цього, твердив на економічному форумі Путін, “в історичній перспективі неминуча повна нормалізація двосторонніх відносин. А розвиток подій на найближчу перспективу залежатиме від дій українського керівництва”. І анітрохи від російського. Тож маємо класичний приклад ментальності ґвалтівника.
“Нормалізація” в путінському розумінні означає відмову від європейської інтеграції України, її вступу до НАТО, відмову від Криму та прийняття російських умов миру на Донбасі. Тобто повна капітуляція України на умовах Росії. Судячи з заяв, які робив В. Зеленський у Штаб-квартирі НАТО, ЄС, в Канаді та в Польщі, про такий варіант не може бути й мови. У цьому запевняв В. Зеленський також у вже згаданому інтерв’ю в “Кварталі 95” на форумі YES. Хоч усяке може бути. Сумнозвісна “бурштинова пані” з Рави-Руської — Ірина Верещук від “Слуги”, яка відіграла не останню роль в усуненні, як пишуть у коментарях поляки, Володимира В’ятровича, 23 вересня виступала з новою “ініціативою” — аби не дратувати Росію, заявила сумнів щодо необхідності вступу України до НАТО…
Соціальні мережі, посилаючись на різні джерела, переконані, що ситуація хилиться саме до такого варіанту, на який очікують Путін і Медведчук. Є три моменти, які змушують брати до уваги і той варіант. По-перше, не тільки у час виборчої кампанії, а й за час влади нинішній президент жодного разу не називавав російських окупантів окупантами. По-друге, помічник президента України Андрій Єрмак називає окупанта “опонентами”: “Ми ж розуміємо, хто має найбільший вплив на бойовиків. Я думаю, що такий потужний масивний пресинг, який сьогодні ми розпочали на наших опонентів, призведе до того результату, який нам потрібен. Я розумію, чого прагне президент Росії”. Один з політичних адвокатів Володимира Зеленського — 3-й президент України Віктор Ющенко каже про прагнення президента Росії: “Російськоукраїнські відносини для нього виглядали як реалізація російського інтересу”. Я ще міг би зрозуміти, коли б з дипломатичних міркувань агресора називали супротивником. Однак “опонент” — це наруга над пам’яттю тих, хто загинув у боях за Україну.
По-третє, голова Комітету з міжнародних справ Державної Думи РФ Леонід Слуцький (команда ЛДПР Жириновського) ще на початку вересня заявив, що на засідання Тристоронньої групи до Мінська 18 вересня делегація України приїде з низкою пропозицій, які дозволять “розблокувати” мінський процес. На щастя, “поінформованість” Слуцького виявилася дещо перебільшеною. Леонід Кучма не візував у Мінську того, на що сподівалася Москва. На це мав вплив передусім відкритий лист до Володимира Зеленського “Не допустимо капітуляції”, який підписала низка провідних українських дипломатівпатріотів, письменників, громадських діячів. Адже ж поки що кволі акції протесту з вимогою не переступати “червону лінію” і під офісом президента в Києві, й інших містах Украти потенціал енергозбереження в усіх секторах, розвивати громадський електротранспорт і велоінфраструктуру в містах; заборонити використання, імпорт і виробництво одноразового посуду, пакетів.
Позитивні зміни можливі, переконані організатори “Маршу за клімат” у Києві, який провели 10 організацій і рухів українських екоактивістів, а також правозахисних організацій. Перехід на 100% відновлюваної енергії це, власне, і є безпечне кліматичне майбутнє. Існують технології, наукові рішення — нам потрібна тільки політична воля. Адже поки що на законодавчому рівні в Україні недостатньо механізмів, аби скорочувати викиди парникових газів, запроваджувати заходи з енергозбереження та підтримки відновлюваних джерел енергії, контролювати викиди від тваринництва і продукування пластику — і тому всі ці пункти були у маніфесті маршу. Хоча є й гарні тенденції — завдяки Угоїни відбулися вже після зустрічі в Мінську 19 вересня.
Вважаю за доцільне прокоментувати ще два медведчуківсько-українські моменти вже згадуваного владивостоцького виступу Путіна. Він, розмалювавши, як то багато Медведчук зробив для звільнення українських політв’язнів, кинув репліку, що розмови “ведуться зокрема й з офіційною владою”. Таке формулювання показує, що він явно роздратований переговорами, “з офіційною владою”. Враховуючи, що Медведчук фактично відсторонений від процесу, фраза “між іншим” означає, що у переговорах була ще одна (поки публічно не названа) сторона, з якою Путін мусив рахуватися. Чому в такій ситуації Зеленський пішов на видачу Путіна зрадника України Цемаха — поки загадка.
Також загадкою є фраза Путіна, що Медведчук “особливо переживає за кількох фігурантів”. Коли і у часи Порошенка, і нині говорять, що не має особливих чи неособливих політв’язнів, то для Медведчука й Путіна були “фігуранти” (термін характерний для мови функціонерів КГБ) зі статусом особливого і неособливого переживання.
Не можна виключати, що “фігуранти”,
за яких “особливо переживав” Медведчук, — це люди, які після випробування тортурами та іншими засобами впливу стали податливими на деструкційні впливи. І їх можуть використовувати для різного збурення.
Чи ми розуміємо складність моменту? Чи розуміє його сучасна світова політична й фінансова еліта? Нині дедалі активніше лунають голоси, що санкції проти Росії не дали результату, що треба шукати шляхи до нормалізації у світі в площині діалогу. Але поки правителем Росії є Путін, такий діалог — безпредметний. При ньому неможливо повернутися до стану 1992 р., себто до стану, коли за допомогою Росії в Молдові утворилося Придністров’я.
Про безперспективність діалогу з Росією
Путіна недвозначно сказав 12-й генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен в інтерв’ю одній з західних телепрограм 25 березня 2018 року, коментуючи путінську політику Росії. Його слова з нашого — українського — пункту бачення страшні: “Коли б ми (Захід. — Ред.) тоді (йдеться про серпневу 2008 року окупацію Росією Грузії. — Ред.) поважно потрактували ситуацію, то за всіма даними не було б анексії Криму і окупації Донбасу в 2014 році”.
Проте 2008 року світ проявив байдужість, за що нині платимо страшну ціну. Ми — життями воїнів і мирних жителів, а Європа — жертвами терористичних актів. А що далі чекає світ? Так змушує ставити питання, здавалося б, банальна історія з арештом неподалік Іркутська у ніч з 19 на 20 вересня Олександра Габишева з Якутії, який оголосив себе шаманом і ще у березні вирушив у пішу подорож відстанню 6 тис. кілометрів до Москви, аби там після жертовної дороги-прощі про-ді про асоціацію з ЄС в Україні проводяться реформи, зокрема, запрацював ринок електроенергії, фонд енергоефективності. Ми підписали і ратифікували Паризьку угоду ще 2016-го, і наразі відбувається моделювання різних шляхів розвитку для України. Так 2 вересня новий очільник Міністерства енергетики та захисту довкілля Олексій Оржель серед своїх пріоритетів на посаді назвав формування єдиної державної політики щодо подолання негативних наслідків гнати біса з Кремля. На початку подорожі він заявив, що у випадку його успішного приходу до Москви Росія очиститься і збережеться, ав іншому випадку її чекає велика катастрофа, розпад… І це, виявляється, збігається з багатьма прогнозами економічних аналітиків.
Звичайно, що і РПЦ Гундяєва, і влада
Путіна оголосили шамана, про похід якого на Москву заговорили ЗМІ, людиною несповна розуму. А виявляється, якутський шаман Габишев аж ніяк не дурник. Він історик за освітою, хоч після університету працював робітником. У глибоку містику подався після того, як офіційна російська медицина не змогла врятувати його дружину.
Ця історія, яка, на перший погляд, може здатися анекдотичною, зачіпає багато важливих і для нас аспектів. Соціальні мережі кепкують, що Путін, маючи танки, ядерну зброю і сонмище військових, побоявся шамана з бубном. Тому й дав наказ його заарештувати. Так, як свого часу Гітлер наказав розстрілювати ясновидців, які давали фюреру негативні прогнози. Цей випадок з арештом — чергове свідчення, що в особі російського фюрера маємо справу з параноїком. Чи можна з ним про щось домовлятися, як закликають нас уже не перший рік політики ситого Заходу?
По-друге, нині Москва нас переконує,
що їхня віра і їхня Церква є єдино правильними. Якщо вона своїх містиків зараховує до лику святих, а містиків чужої культури з такою легкістю називає позбавленими розуму, то є питання, чи у такій Церкві є віра, чи, може, вона є ще одним інструментом поліцейської держави, як то було у царські часи?
Дорогою у місцях зупинки якутський шаман збирав віча чисельністю до 700 осіб. І мали вони виразно антипутінський характер. Що виводило людей на ці віча? Відповідь дав аналіз сайта “Сибирь.Реалии”. Це і вже згадана недовіра до російського православ’я, і нестерпні умови життя, і посилена китаєзація Сибіру, і пасивність влади у протидії тому процесу.
І це ще не все: на одному з кавказьких сайтів знайшов відео, як 5 і 10 вересня Китай завозив свою військову техніку на територію РФ. Згадувалося, що це масове явище на Сибіру, на Далекому Сході. Якщо це техніка для якихось спільних навчань, то її підозріло багато! А якщо вона на продаж, то чому ж вона має китайські емблеми на борту, які добре прочитуються на записі? У коментарі до відео було сказано, що, за даними китайської розвідки, в Кремлі назріває переворот. І посилене закидання до Росії китайської військової техніки — це підготовка до часу “Ч”, аби одним стрибком відібрати усе те, що в XIX ст. загарбали в Китаю царі? Цього виключити не можна. Тоді ж з ким хочуть домовлятися в Росії західні політики? Чи знов вони будуть “кусати лікті” і нарікати, що були не готові до такого розвитку подій?.. А чи готові ми?
Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ глобальної зміни клімату. Як раніше заявили на Міжурядовій панелі зі змін клімату, за умов збереження поточного рівня викидів двоокису вуглецю Земля може нагрітись на 1,5 градуса за Цельсієм у найближчі десятиліття. За збереження таких темпів, вважають науковці, температура може зрости врештірешт на 3–4 градуси, що зробить планету непридатною для життя людей.
Акції на захист клімату 20 вересня пройшли по всьому світові.
Суспільство “Росія налаштована на дестабілізацію України”. 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗ Україна долучилась до Міжнародного маршу на захист клімату. 20 вересня громадські активісти з різних областей країни зібралися в Києві, щоб висловити свою позицію щодо забруднення довкілля та викидів парникових газів, які пов’язані зі зміною клімату.
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Учасники акції, переважно молодь,
пройшли від Михайлівського собору до Європейської площі, звідти — до Кабінету міністрів і завершили ходу біля Офісу президента. За даними організаторів, до ходи долучилося понад дві тисячі осіб. Вони передали свої вимоги до Офісу президента та Кабінету міністрів, серед головних — заборона використання одноразового пластику та відмова від викопного палива. Учасники української складової Міжнародного маршу висунули низку вимог до влади, а саме: оголосити про національний курс переходу на 100% відновлюваних джерел енергії та поступово досягати його до 2050 року; відмовитися від будівництва нових електростанцій на викопному паливі і визначити шлях до повної декарбонізації економіки України; повною мірою використовува
“Людина інтегрується в широке суспільство через · мову, і лише через мову”. Мова єдина 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗ У статті 10 Конституції України записано: “Державною мовою в Україні є українська мова”. Конституційний суд рішенням від 14 грудня 1999 року чітко розкрив і конкретизував зміст цього конституційного положення. Але це тільки декларація: будь-які заяви залишаються мертвими, якщо вони не підкріплені діями.
Іван
ЮЩУК,
професор,
заслужений діяч науки і техніки
України
Тому в Конституції в другій частині статті 10 передбачено реалізацію цього положення: “Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Довгий час певні політичні кола в керівництві державою ігнорували цю конституційну вимогу або ще гірше: всіляко — законодавчо і на практиці — обмежували вживання державної мови, порушуючи тим права абсолютної більшості населення держави — українців.
Для чого в державі потрібна єдина державна мова, про те переконливо свідчить досвід країн світу, поодинокі ж винятки мають свої серйозні історичні причини. Україна — держава мононаціональна, створена українцями і в інтересах українців, інакше вона не мала б підстав для свого існування. Саме такі було визначено мету української державності в “Декларації про державний суверенітет України”, прийнятій Верховною Радою Української РСР напередодні проголошення незалежності
України, 16 липня 1990 р., де серед іншого вказувалося: “Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя”. Відновлення повноцінного функціонування української мови в Україні — це відновлення історичної справедливості щодо української нації.
Українському суспільству протягом століть силоміць нав’язували мови чужих держав-колонізаторів. У спадок від Радянського Союзу незалежній Україні дісталися наслідки великодержавної політики комуністичних правителів, спрямованої на злиття націй в єдиний радянський народ, де українській мові не мало бути місця.
Ще в Українській РСР 28 жовтня
1989 pоку українська мова була проголошена державною в Україні. Були розроблені й ухвалені три державні програми щодо всебічного розвитку і функціонування української мови в Україні: “Державна програма розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року”, затверджена Постановою Ради Міністрів УРСР від 12 лютого 1991 р. № 41 (зі змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 1272 від 17 жовтня 1996 р.), “Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови”, схвалені Постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 р. № 998, “Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004—2010 роки”, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2003 р. № 1546. Проте ці програми були виконані лише частково, а на сході й півдні України майже повністю проігноровані.
Нарешті 25 квітня 2019 року, на 28-му році Незалежності, через 23 роки після прийняття Конституції, Верховна Рада України ухвалила докладно розроблений Закон на виконання другої частини статті 10 “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Це стало не тільки виконанням вимоги Конституції, а й підтвердженням державного суверенітету України, визнання українського народу як повноцінного учасника світового цивілізаційного процесу, визнанням за ним права на самостійний всебічний розвиток, “гарантією збереження ідентичності української нації та зміцнення державної єдності України”, як сказано в преамбулі до Закону, розривом з колоніальним минулим.
Основне положення Закону висловлене в статті 6, п. 1: “Кожний громадянин України зобов’язаний володіти державною мовою”. Державна українська мова в Україні — природна мова абсолютної більшості українського суспільства. Жити в суспільстві і не володіти мовою суспільства — ознака або зневаги до суспільства, або розумової відсталості індивіда. Водночас це і самообмеження у використанні своїх громадянських прав.
Тільки володіння державною мовою
— природною мовою більшості — забезпечує кожній людині в державі рівний доступ до освіти, інформації, дає можливість брати повноцінну участь у житті суспільства, у керівництві державою, однаково спілкуватися з усіма громадянами країни на всій її території. Це положення цілком відповідає потребам кожної нормальної людини і вимогам міжнародних правових документів, зокрема Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на освіту, прийнятих під егідою Організації безпеки та співробітництва в Європі (1996 рік), де зазначено: “Особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою”.
Людина інтегрується в широке суспільство через мову, і лише через мову. Такою мовою може бути тільки мова більшості суспільства, тобто державна мова, а не мова національної меншини. Держава, якщо вона дбає про своїх громадян і про своє існування, повинна всіляко сприяти поширенню державної мови, піднесенню її престижу. У Законі передбачено залучення до цього освітніх установ усіх рівнів і підпорядкувань, організацію безоплатних курсів для тих, хто не знає державної мови. У статті 5, п. 3 поставлено завдання перед урядом: “Кабінет Міністрів України вживає заходів для створення та забезпечення діяльності державних, комунальних курсів з вивчення державної мови громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, створює умови для розвитку суб’єктів освітньої діяльності, які дають змогу кожній особі опанувати державну мову”.
Щоб вивчити мову, треба чути її і мати змогу розмовляти нею, читати. У Законі це враховано. Насамперед пильну увагу звернено на засоби масової інформації: саме вони творять мовну атмосферу в країні. Тим часом засоби масової інформації в Україні перебувають переважно в руках людей, яким чужа і українська мова, і українська культура. У статті 25 Закону вказано: “Друковані засоби масової інформації в Україні видаються державною мовою”. Якщо ж газета, журнал видаються іншою мовою, то не менше 50 відсотків ідентичного накладу має публікуватися і так само розповсюджуватися державною мовою. До речі, популярна газета “День” донедавна успішно виходила трьома мовами: українською, російською й англійською — і щодо цього, як видно, не було особливих труднощів. Це саме стосується й книжкових видань. Але вимога, що частка книжкових видань державною мовою у будь-якій книгарні, виставлених для продажу, має становити не менше 50 відсотків, не на користь українськомовної книги: українськомовних читачів є набагато більше і кількість їх з часом зростатиме.
Держава повинна забезпечувати застосування державної мови у сфері культури: театральні вистави, кінофільми іншою мовою мають супроводитися перекладом державною мовою за допомогою субтитрів, звукового перекладу чи в інший спосіб. Щодо мінімального обсягу мовлення на телебаченні і радіо, то в цьому разі Закон посилається на квоти, встановлені раніше Законом України “Про телебачення і радіомовлення”. Хоч нормально квоти мали б встановлюватися не для державної мови, а для мов національних меншин за місцем їхнього компактного проживання, щоб підтримувати їхню національну ідентичність.
Українець ніде у своїй державі не повинен почуватися ніби на чужині чи в окупованій чужинцями країні. Тому робочою мовою діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій державної та комунальної форм власності, медичних працівників, у судочинстві, в армії повинна функціонувати єдина державна мова. Забезпечення такої комфортної, сприятливої мовної обстановки для абсолютної більшості людей і передбачено Законом.
Це стосується також побуту. “Мовою обслуговування споживачів в Україні є державна мова”, — записано в статті 30, п.1 Закону, де зазначено: “Послуги у сфері транспорту в Україні надаються державною мовою”. Водночас Закон не заперечує використання в цих випадках іншої мови, крім державної, але тільки на міжособистісному рівні, щоб не порушувати при цьому прав інших людей. “На прохання клієнта його персональне обслуговування може здійснюватися також іншою мовою, прийнятною для сторін”, — записано в кількох статтях Закону. Щоправда, коли йдеться про громадян України, то важко уявити, щоб хтось із них, живучи в Україні, не розумів української мови.
Закон не передбачає жодного втручання в особисте життя громадян і відкидає будь-яку дискримінацію громадян за мовною ознакою. Мову міжособистісного спілкування громадяни обирають самі. Закон регулює використання мови лише в суспільному житті, як і передбачено Конституцією України. Єдина державна мова в суспільстві створює рівні для всіх громадян можливості щодо реалізації своїх людських прав.
Вивчення державної мови забезпечують навчально-виховні заклади, починаючи від дитячого садка і кінчаючи вищим навчальним закладом. У Законі з цього приводу записано в статті 21, п.1: “Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова”.
Каменем спотикання є збереження національної ідентичності національних меншин. У світі в більшості держав це питання залишається на розсуд самих національних меншин: недільні школи при культурних товариствах, гуртки вивчення рідної мови. Закон України якнайприхильніше ставиться до національних меншин, до їхніх людських прав: забезпечує двомовне навчання для дітей національних меншин — в дошкільних і початкових навчальних закладах, для дітей корінних народів — в дошкільних закладах і закладах загальної середньої освіти, а також гарантує їм можливість вивчення рідної мови й на вищих етапах навчання. Двомовне навчання дітей національних меншин передбачене в Рамковій конвенції про захист національних меншин від 1 лютого 1995 року. До речі, українці навіть в Українській РСР чи не всі мусили бути двомовними (тим тепер спекулюють вороги української державності), а в Російській Федерації й досі немає жодної школи, де б діти українців могли вивчати рідну мову.
Відповідно до Закону, для реалізації його положень створено Національну комісію зі стандартів державної мови в складі дев’яти членів і запроваджено посаду Уповноваженого із захисту державної мови. Уповноважений і його секретаріат, як визначено в статті 49, п. 2, здійснює, зокрема, “захист права громадян України на отримання державною мовою інформації та послуг у сферах суспільного життя, визначених цим Законом, на всій території України, і усунення перешкод та обмежень у користуванні державною мовою”.
Закон набрав чинності з 18 липня 2019
року. Але деякі його положення вводитимуть в дію поступово. У Законі передбачено достатній час на створення умов для підготовки громадян, громадських і державних структур до належного опанування державної мови. Дію деяких його статей відтерміновано на два-три роки.
Відповідальність за виконання Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” покладено на Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів, крім інших заходів, до 16 січня 2020 року повинен затвердити Державну програму сприяння опануванню державної мови, яка, як записано в статті 5 Закону, “визначає основні стратегічні цілі та пріоритетні завдання державної політики щодо підтримки державної мови впродовж відповідного періоду часу, а також заходи, що планується здійснити для досягнення зазначених цілей і реалізації завдань”. Кабінет Міністрів має організувати й фінансово забезпечити виконання Програми, а також діяльність Національної комісії зі стандартів державної мови та Уповноваженого із захисту державної мови.
Неухильне чесне виконання цього
Закону зміцнить нашу державу. Українська мова як єдина державна мова стане, як записано в статті 1, п. 8, “гарантією захисту прав людини для кожного українського громадянина незалежно від його етнічного походження, а також… фактором єдності і національної безпеки України”.
Актуально · “Сьогодні Київська Академія мистецтв отримує визнання”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Ольга БЕНЧ, народна артистка України
“Невігластво частіше породжує самовпевненість, аніж знання”. Чарльз Дарвін Хочу розповісти про Концепцію безперервної мистецької освіти першого ректора Київської дитячої Академії мистецтв, професора, академіка М. І. Чембержі, яку він створив як ІДЕЮ, і яку за його життя так і не було реалізовано. Концепція залишилася лише на словах, якими дуже вдало скористалися й далі користуються невігласи. Будь-яка концепція — це лише ідея, намір щось реалізувати, загальні положення, які мають насамперед лягти в логічну структуру, в правову площину і мати методологічне та методичне підґрунтя. В основі Концепції безперервної мистецької освіти професора М. І. Чембержі було закладено ідею виховання митця в єдиному неперервному процесі освіти: школа-коледж-вища школа, від першого року навчання — аж до бакалавра й магістра. Така складна структура вертикалі мистецької освіти водному закладі мала б регулюватися відповідною законодавчою базою. Але сталося не так, як гадалося… Коли я прийшла на посаду ректора наприкінці жовтня 2018 року й почала аналізувати документи, то побачила, що Київська дитяча Академія мистецтв мала лише ДВІ ліцензії на свою діяльність. Одна — для середньої загальноосвітньої школи, а друга — для вищої школи (бакалаврат). Почнемо зі школи. Проаналізувавши навчальні плани загальноосвітньої школи, стало зрозуміло, що Київська дитяча Академія мистецтв не мала в своїй основі МИСТЕЦЬКОЇ ШКО- ЛИ! В її основі була середня загальноосвітня школа з поглибленим вивченням іноземних мов! Діти вивчали чотири іноземні мови: англійську, німецьку, французьку і російську. Отже, логіка така: діти заходили наче в Академію мистецтв (!!!), але насправді опинялися в середній загальноосвітній школі! Цікавим видався такий факт: ліцензія на загальну середню освіту була видана для Вищого мистецького Коледжу Київської дитячої академії мистецтв. Тож треба розуміти, що школа перебувала всередині якогось ВМК (Вищого мистецького Коледжу). Ліцензії на цей Коледж ніколи не було. Для кожної людини, яка пов’язана з освітою, цілком зрозуміло, що Школа — це одне, а Коледж — це інше. Бо учням по закінченні загальноосвітньої школи видають атестат, а по закінченні Коледжу – диплом. Діти, які закінчили Київську дитячу Академію мистецтв, отримували лише атестат про загальну середню освіту (без жодного мистецького компонента), а випускались з “Вищого мистецького коледжу”. І все… То де ж таки було мистецтво в цій академії? А мистецтво існувало винятково на ПЛАТНІЙ ОСНОВІ (!) за кошти батьків. Виявляється, що при вступі до ВМК Академії батьки підписували “Договори про навчання” одразу на 11 років з фіксованою сумою оплати. Наприклад, з 2008 до 2019 рр. — по 500 грн/міс., з 2010 до 2021 рр. — по 800 грн/міс. З 2017 до 2028 рр. — по 1700 грн/міс. Ці кошти батьків надходили у спецфонд Академії і з них платили зарплату педагогам фахових, мистецьких предметів. Абсурдність у тому, що діти заходили на навчання за Договорами, оплачуючи кошти “за навчання” без встановленого обсягу навчання (кількість годин, перелік дисциплін тощо…) Така “інноваційна модель навчання за договорами” дуже нагадує комерційний проєкт, але не має жодного стосунку до саме мистецької освіти. На запитання, в чому ж полягає унікальність та інновація закладу, мені надали таку вичерпну відповідь: учні школи називаються студентами, а класи — курсами…. Отже, інновація закладу полягала саме втому, що він діяв поза правовим полем України, жив в уявній паралельній реальності, та головне — всім це подобалося! Тепер шукаємо вищу школу. Друга ліцензія Київській дитячій Академії мистецтв для Вищої освіти була видана 2006 року. Річний ліцензійний обсяг складав 90 студентів за напрямами: музичне, сценічне, образотворче мистецтво (по 30 осіб на напрям). По закінченні школи (ВМК КДАМ) випускники йшли здебільшого в немистецькі виші (!!!), а хто обрав мистецтво, йшли в інші мистецькі заклади вищої освіти України. Це призвело до зменшення ліцензійного обсягу набору студентів утричі! Про інновацію в частині безперервності мистецької освіти взагалі говорити зайве, бо її фактично не існувало. Шукаємо інші структурні підрозділи вищої школи КДАМ. У Законі України “Про вищу освіту”
визначено, що факультетом може бути: “структурний підрозділ вищого навчального закладу, що об’єднує не менш як три кафедри <...> (ст. 33 п. 4). Кафедра — це базовий структурний підрозділ закладу вищої освіти державної (комунальної) форми власності (ст. 33 п.5). До складу кафедр входить не менше п’яти науково-педагогічних працівників, для яких кафедра є основним місцем роботи, і не менш як три зних мають науковий ступінь або вчене (почесне) звання (ст. 33 п. 5)”. Шукаю кафедри — немає, шукаю науково-педагогічних працівників — немає. Шукаю навчальну частину — немає… Цікаво… Знайшла посади деканів і проректорів, але всі вони значились у ВМК КДАМ! А оскільки ліцензії на Коледж не було, то ці посади по суті були у середній школі і мали дивні назви: проректор-декан, проректор-декан-директор Вищого мистецького Коледжу! Гарні назви, але вони не відповідають Державному класифікатору професій! І отак — упродовж 24 років… В оману вводили педагогів, батьків і всіх навколо! Повна безвідповідальність та ігнорування чинного законодавства — це те, що не дало можливості втілити у життя Концепцію безперервної мистецької освіти. Натомість незнання й ігнорування Законів дало прекрасну можливість наближеним до ректора особам і деяким батькам паралельно на базі Академії створювати собі вигідні бізнес-схеми. І так минали роки.
Поки професор Чембержі писав музику, “знавці” від мистецтва поза його спиною будували собі гарні грошові схеми! Хто на що був мастак: хтось спеціалізувався на реалізації в Академії продукції “Mary Kay” та паралельно з педагогічною роботою працював дистриб’ютором; деякі батьки поза Академією створили собі благодійні фонди, які існували за кошти інших батьків; були й напрями заробляння грошей через страхові бізнес-схеми. Оцим усім і жив заклад! Хтось дуже міцно тримав усе те в руках! 2017 року ця анархія стала такою масштабною, що намагання колишнього ректора, професора, академіка М. І. Чембержі взяти ситуацію під контроль закінчилась тим, що “зацікавлені” батьки почали писати скарги у різні інстанції, й той хаос набув документального підтвердження у результаті перевірки закладу. 16 жовтня 2018 року за результатом конкурсного відбору я вступила на посаду ректора. Після вивчення документів та ситуації в навчальній, фінансовій та господарській сферах Академії беззаперечним першочерговим завданням для мене стало приведення всіх аспектів діяльності закладу до норм чинного законодавства. Це необхідно було зробити, щоб студенти змогли отримувати підтвердження своєї мистецької освіти за державним зразком, щоб стаж та оплата праці викладачам стали нараховуватися за усіма правилами, щоб Академія почала отримувати належне фінансування як заклад вищої освіти (а не середньої чи середньоспеціальної), щоб сплата за навчання була спрямована на розвиток навчального закладу. Перший важливий крок — зміна назви закладу “Київська дитяча Академія мистецтв” (КДАМ) на Муніципальний заклад вищої освіти “Київська Академія мистецтв”. У назві “Київська дитяча Академія мистецтв” мав місце термін “дитяча”, який не корелюється з повною вищою освітою та не дає можливості нострифікувати диплом бакалавра як ступінь повної вищої освіти (Ліцензія КДАМ від 09.02.2015 р., серія АВ № 636053) Саме назва “Київська дитяча Академія мистецтв” була основною причиною відтоку випускників середньої ланки КДАМ в інші навчальні заклади для отримання повної вищої освіти в галузі мистецтв, у зв’язку з чим реалізація концепції безперервності освіти була неможливою. Цей факт був підставою для перейменування Київської дитячої Академії мистецтв у Муніципальний заклад вищої освіти “Київська Академія мистецтв” (рішення Київської міської ради від 06 грудня 2018 року № 235/6286 “Про перейменування Київської дитячої Академії мистецтв”). Зміна назви Академії вже дала позитивний результат. За результатами вступної кампанії 2019 року заповнено 100% ліцензійних бюджетних місць, 80% ліцензійних місць на здобуття вищої освіти за освітнім рівнем “бакалавр” за кошти фізичних осіб, а також заповнено вільні місця на другому курсі за напрямом підготовки “образотворче мистецтво”. З 01.01.2019 року відбулась зміна бюджетної програми фінансування. З КПКВК 1011020 — Надання загальної середньої освіти загальноосвітніми навчальними закладами (в тому числі школою-дитячим садком, інтернатом при школі) спеціалізованими школами, ліцеями, гімназіями, колегіумами на КПКВК 1011080 — Надання загальної середньої освіти загальноосвітніми спеціалізованими школами-інтернатами з поглибленим вивченням окремих предметів і курсів для поглибленої підготовки дітей в галузі науки і мистецтв, фізичної культури і спорту, інших галузях, ліцеями з посиленою військово-фізичною підготовкою. З КПКВК 1011120 – Підготовка кадрів вищими навчальними закладами І-ІІ рівнів акредитації (коледжами, технікумами, училищами) на КПКВК 1011130 — Підготовка кадрів вищими навчальними закладами ІІІ-IV рівнів акредитації (університетами, академіями, інститутами). 1 січня 2019 року ми долучилися до програм бюджетного фінансування за кодами 1130 (вищі навчальні заклади) та 1080 (мистецькі школи та школи-інтернати). Для Академії це означає наявність усіх законних підстав для видачі дипломів про вищу освіту, атестатів про закінчення спеціалізованої мистецької школи, можливість законно оплачувати працю викладачів фахових дисциплін з державного (комунального) бюджету та мати в штаті вихователів, які працюють з дітьми в другій половині дня. (До цього моменту зарплата викладачам фахових дисциплін не могла виплачуватися з загального бюджету, а тільки зі спецфонду, який формувався за рахунок щомісячної оплати за навчання, що унеможливлювало спрямування коштів на розвиток мистецької освіти студентів). Це також відкриває нам можливості для залучення найкращих кадрів професорського рівня. Відбулася зміна штатного розпису. Штатний розпис МЗВО “Київська Академія мистецтв” приведено у відповідність до Закону України “Про освіту” № 1556- VII від 01.07.2014, Закону України “Про вищу освіту” № 1556-VII від 01.07 2014 р., Закону України “Про загальну середню освіту” № 651-XIV від 13.05.1999 р. У структурі МЗВО “КАМ” діє невідокремлений структурний підрозділ — Київська дитяча Академія мистецтв ім. М. І. Чембержі, до складу якої входить Спеціалізована мистецька школа. Така структура дає можливість втілювати концепцію безперервної мистецької освіти (школа — коледж — вища школа). До цього часу КДАМ працювала за навчальними програмами середньої загальноосвітньої школи з поглибленим вивченням іноземних мов. З 1 вересня 2019 року Київська дитяча Академія мистецтв ім. М. І. Чембержі працює за освітніми навчальними програмами, розробленими для спеціалізованих мистецьких шкіл — шкіл-інтернатів. Отже, в кінці року випускники КДАМ ім. М. І. Чембержі вперше отримують атестати державного зразка з офіційно внесеними фаховими предметами. Сьогодні Київська Академія мистецтв отримує визнання. Попереду ще багато роботи, але уся команда готова працювати, удосконалювати навчальний процес та створювати умови для культурного розвитку наших учнів і студентів.
“Якщо греки не бачать різниці між назвами · “Русь” і “Россия”, то для українців вони просто · не мають рації”. Інформаційний простір · с. 6сторінка оригіналу ↗ Історики в Російській Федерації постійно підтверджують відому істину
Олег ГРИНІВ, професор, Львів одному хорі з російськими українофобами опинився “фаховий (і водночас легальний) приватний гід в
Атенах” Алєксєй Елпіадіс, у чому переконує його стаття “Бывают ли русские бывшими? (Украинский кризис глазами грека)”. Він хвалиться тим, що його послугами користуються навіть російські урядники, зокрема колишній міністр оборони й керівник президентської адміністрації С. Іванов.
Цікаво, що Елпіадіс народився 1977
року в Москві, але через одинадцять років його родина переїхала в Грецію, де його вважають “русскім”. Як гід, він проводить екскурсії, які сам називає “занимательной аналитикой”, англійською та російською мовами. На цій підставі, що він формує уявлення туристів різних країн, його погляди на нинішню Україну вимагають належного аналізу, адже він російську агресію проти нашої держави називає “українською кризою”, а його бачення української історії засвідчує явне нерозуміння генези українців як окремого народу. Для адекватного сприймання поглядів А. Елпіадіса деякі цитати доцільно передавати мовою оригіналу, цебто російською.
Відразу треба зазначити, що ненависть гіда з Атен до українського народу доходить до звичайної патології. Хоч Елпіадіс заявляє, що викладає позицію грецької історичної школи, кожен, хто знайомий з позицією нинішніх російських українофобів від історії, відразу побачить, що насправді грек відтворює московську імперіалістичну позицію у відвертій зоологічній формі. Він намагається переконати, що українці – це “бившіе русскіе”, а “русскіє бившімі нє бивают” (по аналогії з КДБ). Подібна позиція не потребує якихось коментарів, а мета — ясна, як сонячний день! Заперечуючи право українців на окремішність як національної спільноти, він шукає аналогій у взаєминах кипріотів з греками, македонців з болгарами. Щоправда, міг би взяти приклад інших одномовних (німецькомовних) народів: німців, австрійців і основної частини швейцарців чи, приміром, англійців, американців, канадців, австралійців, новозеландців, що не тільки визнають державною мову англійську, а й мають спільні цілі історичні періоди. Та ба! Українофоб ставить інше завдання: оганьбити наш народ за начебто відступництво від “русского” кореня після ленінської “коренізації”, яку ще глумливо називає “туземизацією”, хоч вона має чітку назву “українізація” й означає повернення змосковщених українців до традиційної материнської основи. Паплюжачи процес, який на нашій землі розпочався ще на початку національно-визвольних змагань 1917—1921 років і лише згодом був використаний більшовиками, українофоб прозиває його “хуторизацією”, цебто поверненням у відстале минуле на противагу передовому майбутньому, хоч його заяложені концепції повторюють імперіалістські вигадки ще позаминулого століття. Проте нинішня путінська ідеологія, якої дотримується грек московського розливу, нічого нового придумати не може.
Для Елпіадіса народ як спільнота відрізняється від інших скупин “спільною пам’яттю”. На цій підставі українофоб нападає вже на назву відомої книги “Україна — не Росія”, бо вона виходить з тези про етнічну несумнісність українців і росіян, спираючись на “три історичні ідоли: Київська Русь, Малоросія, Галичина”. Алогічність такого твердження очевидна, адже Україна і Малоросія — це лід з полум’ям. Хоч Елпіадіс визнає давність терміна “Україна”, він нав’язує думку, що українці — це “жители окраїн”, цебто трактує назву нашої держави як географічний термін. До яких лише трюків не вдається маніпулятор! В одному місці він називає нашу Батьківщину околицею (“окраиной”) Росії, в іншому — околицею Польщі, хоч уперше літопис вживає назву “Україна” ще 1187 року, коли про Росію навіть не співали курські солов’ї, а про належність нашої держави до Польщі не могло бути мови. До речі, уточнимо, що назву російської столиці вперше згадано лише 1272 року, а не 1147 року, бо тоді в літописі йдеться не про місто, а про ріку.
Щоправда, в давнину наші предки називали свою державу Руссю, проте москвини “запозичили” її для себе. Найдовше назва “Русь” збереглася в Галичині й Закарпатті, які не належали до Російської імперії й були віддалені від неї географічно. Наш великий історик М. Грушевський писав, що київські володарі “об’єднали навколо себе всі краї, залюднені полудневими українськими племенами, підбили їх під свою владу, а також і ті північні племена, з яких пішов народ білоруський і великоруський”. Щоб фальсифікувати свою генезу, аж у ХІХ столітті російські історики почали вживати термін “Київська Русь” для позначення першої “фази власної державності”. Як українофоб Елпіадіс засуджує “свидетелей текстов Грушевского” за “приватизацию” Київської Русі, протиставлення понять “руський” щодо самих українців і наших предків та “русский” щодо пізніших москвинів. Далі глумливо запитує: “С какой стати потомки русских, отскакавших на майдане, решили, что в применении к прошлому этот вопрос вообще уместен?”.
Прихильник московських фальсифікаторів історії обурюється тим, що в українській історіографії слово “Русь” означає “совсем НЕ Россия”. А хіба наші вчені не мають рації? Привласнення москвинами нашого етноніму він виправдовує тим, що “каждое новое название не отрицало русской идентичности всех предыдущих периодов”. Як відомо історикам, держава в північному Заліссі неодноразово змінювала свою назву: спочатку називалася “Московским государством”, від Івана Грозного — “Росийским царством”, а за Петра І стало “Российской империей”, після революції — “Советским Союзом”, тепер — “Российской Федерацией”. Змінювали самоназву й інші держави. Виходить парадокс: інші мають таке право, а українцям — зась, бо вони не можуть відрізнятися від нинішніх “русских” (москвинів), що рейдерським способом привласнили нашу самоназву. Якщо греки не бачать різниці між назвами “Русь” і “Россия”, то для українців вони просто не мають рації. І все!
Протиставляючи себе москвинам, що
“запозичили” наш традиційний етнонім “Русь”, наші предки почали називати свою батьківщину Україною. Про таку спадковість засвідчує назва головної праці М. Грушевського “Історія України-Руси”, бо “київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ в., потім литовсько-польський ХІV—XVІ в.” Інакше кажучи, північні землі пізнішої Московії завоювали наші київські князі, а “схема русскої історії” московських книжників не може мати наукових основ. Для білоруського народу, зазначає наш історик, “великоруська національна держава стає історичним фактором властиво тільки від 1772 р.”, а “на історію України вона починає впливати століттям скорше, але тільки одним краєм”. Виходить, що Елпіадіс повторює “історіографічну схему московських книжників”, яку М. Грушевський піддав аргументованій критиці ще понад сто років тому. Треба віддати належне російським історикам,
які наважилися надрукувати статтю українського вченого в академічному збірнику “Статьи по славяноведению” (1904 р.) українською мовою. Підставою було те, що історик мешкав у Львові, а не на Наддніпрянщині.
Заперечуючи шкільну практику радянського періоду, Елпіадіс твердить, що з вивчення “исключили общую историю русского народа”. Безпідставність такого закиду спростовується тим, що тоді вивчали історію СРСР, яка насправді була історією майже винятково “русского народа”, бо минулому інших народів приділялося лише кілька сторінок. Якщо зважити його тезу “народ — это общая память”, то неодмінно доходимо висновку про заплановану приреченість інших народів “імперії зла і брехні”. Компартійне керівництво навіть не приховувало того, що останню школу з українською мовою навчання в республіці передбачено закрити 2017 року, цебто до сторіччя більшовицького листопадового перевороту в Петрограді.
Більшовицьку національну політику пронизувало фарисейство. Лише під впливом історичних подій Ленін заявив про право націй на самовизначення, але звів цей лозунг до декларативності. 10 березня 1921 році на партійному з’їзді Сталін спростовував намагання заперечити окремішність української національності як начебто “вигадки німців”, визнавав, що “українська національність існує”, тому “нельзя идти против истории”. Щоправда, через десять років “вождь народів” переорієнтувався на утвердження російського великодержавного шовінізму й імперіалізму, що сягнув апогею після Другої світової війни.
Грек Елпіадіс зводить “українізацію”
до “дерусифікації” частини “русских”, щоб створити Україну (“Окраинную республику”), хоч відразу зазначає, що
“остаточна дерусифікація (туземизація) України завершилася лише після розпаду СРСР”. Цікаво, йдеться не про “розвал” більшовицької імперії, а про її “розпад”, цебто про натуральний процес без впливу активних політичних сил. Отож такий розпад був закономірний. Проте відразу Елпіадіс пише про наслідки розпаду СРСР: “административное дробление в отдельные политические нации (государства) приводит к расколу общенародной исторической памяти (этнораспад)”. Після цього інше твердження: “на Руси сейчас три государства (политические нации), но русские, белорусы и украинцы — один народ (этнос)”, бо “они все три — русские”.
Як знаємо, за часів СРСР постійно наголошували, що росіяни, білоруси й українці — “три братні народи”. А. Елпіадіс наголошує, що “братский народ — не обязательно дружественный”, а слоган “украинцы — братский народ” означає: “украинцы — не русские”. Цікава ще одна теза українофоба. Виявляється, “ленинская политика этнической инженерии”, що начебто спричинила поділ одного народу з історичною пам’яттю на три нібито “братні”, призвела до війни на Донбасі. Це вже “відкриття”! Кому не відомо, що конфлікти в колишніх “союзних республіках” виникали переважно тому, що московська камарилья не може змиритися з існуванням незалежних держав на теренах колишньої імперії. Проте українофоб змушений писати про “русскоязычный украинский национализм”, бо на захист України як Батьківщини стали навіть російськомовні українці.
Що ж об’єднує три народи як “русских”? У дореволюційній Росії основним цементом “триединого народа” вважали православну релігію, а тепер наголос роблять на так звану “Велику Вітчизняну війну”, яку в цілому світі називають Другою світовою війною. Чому так прозвали її в СРСР, а тепер у його рудименті — Російськїй Федерації? Мета Кремля цілком прагматична: приховати спільні злочинні дії сталінізму й гітлеризму від укладення відомого “пакту Молотова-Ріббентропа” до нападу нацистського “Третього Райху” на більшовицьку імперію! Інакше — Москву треба визнати одним з призвідців до Другої світової війни поряд з Берліном!
Засуджуючи керівництво СРСР, Елпіадіс стверджує, що тоді “огромная часть именно русского народа, проживающего когда-то на исконно русских землях, перестала быть именно русской за последние 100 лет”. Мабуть, він не знає, що за більшовицького панування десятки народів зникло саме на території РРФСР, на рідних землях, що не були “исконно русскими землями”.
Ще один злочин перевертає Елпіадіс з ніг на голову. Йдеться про Великий голодомор 1932—1933 років в УРСР. Він знаходить виправдання, що від голоду вмирала також людність у Росії та Казахстані. Так! — погоджуюсь, бо Московія нищила голодом не лише українців, а й казахів; проте в Росії голодомором були охоплені терени, традиційно заселені українцями (Кубань, Поволжя тощо). Тоді все стає на свої місця! А лукавство — не виправдання!
Цинізм Елпіадіса виявляється в його ставленні до агресивної російської війни проти нашого народу. Він пише без жодного сорому: “Война на Донбассе нужна украинским националистам (тем самым бывшим комсомольцам, к которым в огород бриллиант упал) для рождения украинской этнонации (повязать кровью), причем, чем больше трупов, тем лучше”. Українофоб не задумується, чому охаяні ним націоналісти обходилися без війни до 2014 року, коли російські війська без її оголошення полізли на територію нашої суверенної держави: спочатку захопили Крим, а відтак розпочали військові дії на Донбасі. Вже те, що Росія утримує у своїх тюрмах наших громадян,
про історію як політику, що повернена в минуле. Такий висновок стосується насамперед їхніх підходів до історії українського народу, саме існування якого для них як скалка в оці. На українофобії сходяться і прихильники, і противники путінського режиму. Вони спираються на таке прислів’я: “Мы видим мир не таким, каков он есть, но таким, каковы мы есть”.
“Нинішня російсько-українська війна не випадкова!” · 7 Війна і ми · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Отож нинішня російсько-українська війна не випадкова!
Солідаризуючись з російськими клерикалами, Елпіадіс показує своє нерозуміння міжконфесійних відносин на українських землях. Таким невіглаством зумовлено його ставлення до надання Вселенським патріархатом Томосу нашій православній церкві. А ще він пробує роздмухати чвари між українськими греко-католиками, що засвідчують такі його рядки: “Есть сегодня на Украине и откровенно русофобская УГКЦ (украинская греко-католическая церковь), но есть и русинские греко-католики Закарпатья, искренне любящие Россию и русское православие, они и название русское сохранили — Русины”. Звісно, з Греції ліпше видно любов наших закарпатців до путінської РФ!
Характеризуючи нинішню російськоукраїнську війну, Елпіадіс підкреслює, що вона триває “не за территорию, она идет за души людей”. Погодитися з таким твердженням непросто: війна справді розпочалася за душі цього найбільше “совєтизованого” (змосковщеного) регіону нашої держави, щоб відтак підпорядкувати Москві всю територію України, як нині Кремль узалежнив лукашенківську Білорусь. Путінський рудимент колишньої для майбутнього. В цьому переконує однозначний висновок А. Елпіадіса: “…Народ — это не одно поколение, а их историческая совокупность (и это касается не только прошлых поколений, но и будущих), и если одно поколение стало невменяемым, забыв о своем прошлом, это не означает, что их дети не одумаются”. Нема сумніву, що “невменяемым”, цебто несповна розуму, очманілим, безрозсудним, українофоб вважає нинішнє покоління українців, а вже наступні покоління під впливом російської “етнічної інженерії” будуть “розумнішими” і погодяться знову всунути шию в московське імперське ярмо. Чи не для того путінська військова машина залякує населення Наддністрянщини в Молдові, Донбасу в Україні, Абхазії та Південної Осетії в Грузії, щоб змусити незалежні держави на пострадянському просторі погодитись на якийсь варіант відродженої “імперії зла і брехні”, крах якої очільник Російської Федерації вважає найбільшою катастрофою ХХ століття? Логічно виникає запитання: катастрофа для кого? Для народів, які змогли створити незалежні держави? Та ні! Розпад СРСР — це катастрофа для найбрутальнішого російського імперіалізму як загрози для світового миру!
Меморіальний зал вшановує пам’ять
Завершує виставку кінозал, де демон
Виставка, присвячена Маркіяну Пас
Щодо планів на майбутнє, пані Підсуха
“Нашого цвіту по всьому світу”. І як
“Нинішня російсько-українська війна не випадкова!” · 7 Війна і ми · с. 7сторінка оригіналу ↗ переконує: вона виступає безпосереднім учасником воєнних дій. Просторікування про потребу війни українським націоналістам для народження нації не має підстав, адже наша етнонація в модерному значенні підтвердила своє існування ще за національної революції під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, коли за своє визволення повстав весь народ, який зберіг пам’ять про великокняжу Київську імперію Володимира Хрестителя, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. 1919 року був проголошений Акт Злуки двох українських держав — УНР і ЗУНР. Зрештою, реальність такої етнічної та політичної нації підтвердив Всенародний референдум 1 грудня 1991 року, на якому наше громадянство заявило перед цілим світом про своє прагнення жити в єдиній незалежній державі після розпаду “імперії зла і брехні”. Грекові не подобається українська національна ідея. Нерозуміння причин російсько-української війни засвідчують його слова, що “на Донбассе “русские рубят русских”, просто одни помнят, что они русские, другие — нет”. Позиція Елпіадіса шкідлива тому, що він не розуміє історії українсько-російських відносин, починаючи від 1169 року, коли суздальський князь напав на нашу золотоверху столицю.
Ольга МОЦІЯКА
Історія музею, розповіла нам директорка Оксана Григорівна Підсуха, розпочалася 25 травня 1999 року. Поштовхом до цього стало відновлення контактів із українськими емігрантами після проголошення незалежності України 1991 року. Для цього в Міністерстві культури навіть створили спеціальну комісію, а самі діаспоряни почали дарувати твори мистецтва та історичні артефакти, які були покладені в основу колекції Музею культурної спадщини (саме так музей називався до 2014 року). Зокрема, однією з перших надіслали колекцію мистецьких творів Олекси Булавицького, котрий емігрував з України 1943 року. Учениця відомого українського художника та педагога Федора Кричевського Людмила Морозова зі США також подарувала свої роботи музею. Досі надходять різноманітні експонати від Катерини Кричевської-Росандіч, а також матеріали з особистого архіву балетного танцівника та хореографа Сержа Лифаря, що передаються швейцарською нотаріальною конторою від імені його вдови.
За 20 років існування закладу концептуальний підхід до колекції та самої тематики музею істотно змінився. За словами провідного наукового співробітника закладу, кандидата історичних наук Назарія Розлуцького, музей має представляти діаспору як явище в усіх її проявах: не лише культурному, а й економічному, політичному, громадському, науковому, спортивному тощо. Ідеться також про дослідження причин еміграції та подальшу долю різних поколінь і соціальних верств емігрантів.
Наразі музейний простір ділиться на три локації. У постійній експозиції представлено культурну спадщину династії Кричевських (від Василя Григоровича Кричевського до Катерини Кричевської- Росандіч) та Сержа Лифаря, уже згадувані художні твори Олекси Булавицького й Людмили Морозової, а також творчий доробок уродженця Ніжина Вадима Доброліжа, Петра Холодного та Петра Капшученка. Крім цього в музеї діє постійна виставка “Наш Сікорський”, присвячена визначному авіаконструктору Ігорю Сікорському. Водному з нещодавно знайдених листів учений ідентифікує себе як етнічний українець. На виставці продемонстровано його життєвий і творчий шлях — від батьківського порогу в Києві до потужної та всесвітньо відомої авіакорпорації в США.
У локації для змінних виставок нещодавно відкрився проєкт, присвячений Маркіяну Паславському — американцю українського походження, рядовому добровольчого батальйону “Донбас”, який загинув під час боїв за Іловайськ 19 серпня 2014 року. В її створенні, за словами Оксани Підсухи, брали участь рідні Маркіяна Паславського, його друзі та побратимивійськові, а також Музей Революції Гід-більшовицької імперії не може існувати без війни. Хіба випадково керівництво Російської Федерації втручається у внутрішні справи таких далеких від неї держав, як Сирія та Венесуела! Треба зважити, що без України не може бути мови про реставрацію колишньої імперії на євразійському просторі. На війну проти українського народу Московія посилає не лише етнічних москвинів, а й вихідців з інших народів Поволжя, Північного Кавказу, бурятів... Ось у такому контексті доцільно оцінювати згадане українофобом прислів’я: “Когда земля смешивается с водой, она превращается в грязь, но когда она смешивается с кровью, она становится Родиной”. Чи не такою “Родиной” для тих, кого в Росії називають нацменами, має стати, як думає путінська камарилья, багатостраждальна Україна, де вони проливають кров? На такій підставі доцільно аналізувати куплет з вірша:
Не бывает бывшим только русский, Потому что сотни лет подряд Оставляет за собой могилы, Превращая Землю в сущий ад. Якщо виходити з положення, що історія — це політика, повернена в минуле, то можна стверджувати, що історія служить також для обґрунтування політики
Маркіян Паславський (ліворуч) з бойовим побратимом дужим до своєї історичної Батьківщини. У приміщенні зберігаються каски, протигази, шматки бруківки, загородження, прапор з Майдану, що Маркіян надіслав до Америки, аби продемонструвати, як саме українці відстоюють власну честь та незалежність. Є фото, які свідчать, що пан Паславський перебував на Майдані в найбільш небезпечні та кровопролитні дні — 18—20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській, де розстріляли Небесну сотню.
ності. Куратор виставки Назарій Розлуцький проводить авторські екскурсії, під час яких розповідає відвідувачам надзвичайну історію цього американського українця.
Виставка розташована в п’яти залах. У першому з них розміщено експонати, що стосуються американського періоду життя Марка Паславського. На центральному стенді зберігаються фото його предків (виїхали з України 1944 року), а поруч — книги, на яких виріс Маркіян Паславський (серед них англомовна праця про Тараса Шевченка), експонати про його навчання в українській парафіяльній школі та участь в організації “Пласт”. Саме завдяки спорту, знанню історії та допомозі вчителя Маркіян вступив до військової академії Вест-Пойнт, далі служив у 75-му полку рейнджерів і нарешті вступив у магістратуру Монмаутського університету, після якої працював фінансовим й інвестиційним консультантом. Після переїзду в Україну 1992 року Маркіян Паславський продовжив свою професійну кар’єру.
Третій зал присвячений участі Маркіяна Паславського в українсько-російській війні. Маючи звання капітана армії США, він пішов на фронт рядовим доброволецем, бо мріяв не про підвищення по службі, а хотів просто захищати Батьківщину. Чоловік обрав собі псевдонім “Франко” на честь відомого українського письменника та політичного діяча Івана Яковича Франка. За спогадами його бойових побратимів, Маркіян Паславський дуже колоритно лаявся — з американським акцентом, а також після кожного бою проводив брифінг: аналізував, як пройшов бій, чому загинули чи були поранені бійці, вказував на переваги та недоліки. Окрім того, він сам вибирав собі позицію під час бою, і найчастіше то були небезпечні ділянки. В експозиції представ
У другому залі представлено артефакти часів Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013—2014 рр., у яких Маркіян брав активну участь. Маючи українське коріння, він ніколи не був бай-лені особисті речі пана Марка, передані його друзями, серед яких є і його уніформа. Також демонструються типологічні предмети з війни, зокрема, речі українських військових та елементи боєприпасів.
Маркіяна Паславського. На стінах розміщені фото могили героя на Аскольдовій могилі. Щороку його рідні та побратими з батальйону “Донбас” відвідують її. За американською традицією, на його труну поклали прапор США, складений трикутником, — він також представлений у цьому залі. Така деталь навіває ще давніші спогади, адже прапор придбала двоюрідна сестра Маркіяна Паславського ще під час його участі в Помаранчевій революції.
струється 15-хвилинний тизер фільму про американця з українським корінням режисера Олега Ущенка. Повна версія має вийти наступного року.
лавському, вражає масштабністю та глибиною. Музей української діаспори дбайливо шанує пам’ять про героя з українським серцем. На жаль, музей не може похизуватися великим штатом працівників. Оксана Григорівна жартує: “У нас науковців менше, ніж континентів”. Ще однією проблемою є недостатнє фінансування музею збоку держави. Як зазначає директорка, держава компенсує лише базові потреби закладу — комунальні послуги та мінімальні зарплати. Незважаючи на це, колектив робить усе можливе, аби музей був цікавим для сучасного відвідувача. Так, зокрема, у музеї діє кав’ярня, у якій, за словами директорки, “можливо відчути атмосферу стародавнього Печерська, почитати цікаву книгу або помилуватися історичними світлинами за чашкою духмяної кави”.
зауважила, що стратегічною метою наукової команди закладу є створення нової інтерактивної постійної експозиції, а також створення цікавих виставкових та видавничих проєктів. Команда започаткувала клуб “Добродії музею”, до участі в якому запрошує меценатів, небайдужих до долі культурної та історичної спадщини української діаспори.
добре, що в столиці української держави створено музей, який вшановує пам’ять видатних представників українського зарубіжжя. У Музеї української діаспори живе дух справжнього патріотизму, самопожертви, гордості та відповідальності за землю своїх пращурів. Так хочеться, щоб якомога більше людей відчули ці непідробні емоції, відвідавши, зокрема, виставку про Маркіяна Паславського, яку професійно та самовіддано підготували працівники музею.
Відголоски минулого ми зустрічаємо на кожному кроці. Своєрідним їхнім уособленням є музеї. Це справжні скарбниці минулого. У них концентрується все найважливіше з того, що несе нам на сивих крилах історія. Важко визначити, які саме музеї можуть найкраще презентувати обличчя України, але одним із таких точно є Музей української діаспори в Києві на вулиці Московській, 40-б.
Письменник і час · “Бо народ — не юрба, складена через рух хаосу, а сутність Божа”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Надія ОНИЩЕНКО Науковий центр дослідження проблематики шістдесятництва Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, співорганізатором якого є Центр гуманітарної співпраці з українською діаспорою Гоголівського вишу, спільно з Національним музеєм літератури України провів Круглий стіл на тему: “Художньо-інтелектуальний синкретизм творчости Валерія Шевчука”. Навіть невелика виставка “Сад житейський”, котру презентувала її куратор, старший науковий співробітник музею Олена Круківська, змістовно представила дуже вагомий доробок поета, прозаїка, історика, перекладача, культуролога, автора майже 200 книг, 500 наукових розвідок, лавреата багатьох літературних премій, зокрема і Шевченківської 1988 року за роман “Три листки за вікном”. Цитати прозаїка, графічні твори Наталки Михайличенко — ілюстраторки його останніх 30 книг, костюми й декорації “Вертепу” Київського театру на Подолі налаштовували на інтелектуальну розмову, модератором якої виступила керівник Наукового центру, доктор філологічних наук, професор Людмила Тарнашинська. Ще 2001 року в Київському видавництві імені Олени Теліги вона видала монографію “Художня галактика Валерія Шевчука. Постать сучасного українського письменника на тлі західноєвропейської літератури”, присвятивши її світлій пам’яті Івана Максимовича Кошелівця. Відомий у діаспорі літературознавець, випускник Гоголівського вишу, в книжці “Сучасна література в УРСР” (Мюнхен: Пролог. 1964) написав: “Але якби я хотів назвати щось найбільш оригінальне в сучасній радянській прозі, то мусив би вказати на початкові кроки ще зовсім молодого Валерія Шевчука. З його біографії відома всього лише оця нотатка, надрукована в “Літературній газеті” (20.ІІ. 1962) з нагоди публікації кількох його новелок: “Валерій Шевчук — студент-історик Київського університету. Родом з Житомира. Двадцятидволітній. Пробує писати новели. Мріє написати колись роман”. Цікавих ознайомитися з цими новелками відсилаю до “Панорами найновішої літератури в УРСР”, у якій я передрукував “Мій батько надумав садити сад”, “Не співайте мені сеї пісні”,
Інеса АТАМАНЧУК, Запоріжжя — Київ Скажу відразу: на презентації я не була. Відвідала музей напередодні. Коли, готуючись до презентації шостого видання “Соняшних кларнетів”, у мистецькій вітальні Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичи-
“Жовтень, місяць, сад” і “Навіщо я про це згадую”. Враження від цих творів таке, наче автор, відштовхуючись від заяложених зразків радянської прози, взяв собі за зразок модерних західних авторів. У його манері сюжет має другорядне значення. Властиво за нього править витинок зі звичайного потоку життя без виразного початку і завершення. Канва буденних подій (підкреслено-буденних) служить авторові всього лише для психологічних обсервацій над персонажами, що дає простір для широчезного підтексту, і треба сказати, що цей простір у В. Шевчука дуже інтенсивно виповнений. Усі новелки — чисто психологічні зарисовки, без жодного натяку на політику чи бодай якісь “ухили”. І все ж його гостро критикували і змусили замовкнути”. Чому? Відповідь знаходимо в Людмили Тарнашинської (“Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Історико-літературний та поетикальний аспекти”. Київ, Смолоскип. 2010). “Без перебільшення можна сказати, що саме індивідуальне “Я”, відкрито й голосно заявлене молодими українськими поетами в 60-х роках минулого століття, не тільки стало своєрідним антрополого-персоналістським маркером літературного покоління, ай значною мірою визначило його художньо-стильові пошуки. У ті роки таку акцентацію на персональному, вирізненому “з-поміж усіх” “Я” ідеологи від мистецтва трактували як справжній виклик суспільним приписам з їхньою догмою тотального масовізму, стандартизації, усталеного й усіляко підтримуваного інститутами влади знеособленого колективного “ми”. Таку думку науковця підтримали й розвинули учасники Круглого столу. Інтертекстуальний простір Валерія Шевчука – це насамперед діалог з Біблією, звертання до міфологем як художньо виправданого способу проникнення в надра психології українського етносу, збагачення традиційних національних художніх набутків сукупно зі стильовими пошуками прозаїків європейської школи. Про це — ціни Дмитро Гриценко із Сергієм Гулевичем розвішували графічні роботи, які стали ілюстраціями нововиданої збірки. З появи перших “Кларнетів” Тичини спливло більш ніж сто років: перший друкований збірник віршів Павла Тичини видало київське видавництво “Сяйво” наприкінці 1918 року. Потім, за недовгий час, книжка кава доповідь доктора філологічних наук Ірини Приліпко. Багатодонність трудів і днів ювіляра доводила доктор філологічних наук Раїса Мовчан. Огром видрукуваного, написаного і ще неопублікованого поета, прозаїка, перекладача та дослідника літератури вона порівнювала з набутками Івана Франка. Ми трепетно передавали з рук у руки щойно видану в “Кліо” “Мудрість передвічну. Афоризми українських мислителів ХІ—ХІХ століть”, згадуючи одну з духовних цеглин, з яких митець будував свій храм. В одному з інтерв’ю Шевчук сказав про це так: “Людина, коли знає історію свого роду, одних із нього наслідує, інших заперечує — і так проходить одну зі шкіл життя. І хоче він того чи ні, продовжує своїх пращурів, бо є конечним результатом їхнього генетичного закладення. Але, на жаль, у нас, країни упослідженої, яка не раз потрапляла в іноземне ярмо, генетична пам’ять послаблена: далі дідів і баб рідко хто має змогу протягти свою лінію – і це людину, як частку етносу, ослаблює. Відтак єдиний для неї вихід: не втрачати генетичний родовід на духовному рівні, стаючи освіченим і наповненим культурою свого народу. Бо народ — не юрба, складена через рух хаосу, а сутність Божа, її називають ще ноосферою, в якій люди поєднуються на етнічному, психологічному, культурному, духовному чий державотворчому рівні. Коли ж людина ці якості втратить, вона стає істотою, яку стихійно несе потік існування. Таку людину не можна назвати просвітленою, івона, певною мірою, є ущербна,
бо не може протиставити каламутному потоку життя свого чистого і чесного “я”. Людина ж свідома має конечне відчуття себе живим складником народу, в лоно якого її вселила Божа воля, і ніколи цього не забуває. Це їй необхідно, щоб стати повноцінним, свідомим складником цієї спільноти, а не людиною юрби, що хаотично з’єднується і розпадається”. На думку професорки Тарнашинської, а з нею погоджуються літературознавці українського зарубіжжя Марко Павлишин, Романа Багрій, Іван Фізер, Анна Берегуляк, входження України, зокрема, її культури в європейське співтовариство неможливе без творчого доробку Валерія Шевчука, що належить до прозаїків-інтелектуалів філософського спрямування й чи не найбільше з-поміж своїх сучасників увібрав тенденції розвитку світової літератури. Ця постать може гідно репрезентувати сучасну українську прозу в зарубіжжі, зажити їй слави на світових обширах, що незрівнянно піднесло б авторитет українського письменства, сприяло б зміцненню позицій української культури, спонукало б до розвою нових талантів у незалежній Україні. Твори Валерія Шевчука у світі представлені 22 мовами. Він — почесний професор Житомирського університету та Києво- Могилянської академії, почесний доктор Львівського університету. Удостоєний звання заслуженого діяча польської культури (за переклади творів Я. Івашкевича та К. Галчинського).
Усе це — підстави для номінації на Нобелівську премію. Людмила Тарнашинська зібрала для цього всі необхідні документи, що… загубилися в кабінетах п’ятого президента України. “Як поставився до цього інциденту сам митець?” — запитаєте ви. Публічно промовчав. Як і до неприсвоєння звання Почесного громадянина міста в рідному йому Житомирі. А це додаткові 40 тисяч гривень щорічно до 3 тисяч щомісячної пенсії. Валерій Шевчук цими буденними клопотами не переймається. Він копає криницю в собі, пориваючись до небес, аби пізнати і витворити себе через власну творчість. Аби зробити його мітом Житомира троє науковців — Віктор Мусієнко, Володимир Даниленко і Сніжана Чернюк — зініціювали безгрошову премію Валерія Шевчука, що нею номінували творчість сучасних українських письменників. Знайшлися меценати, котрі оплачували саму церемонію. “Усе це відбувається без участі Літературного музею в Житомирі, міської чи обласної влади”, — наголосила учасниця Круглого столу, кандидат філологічних наук Сніжана Чернюк. Виникла дискусія з приводу вивчення творчости Валерія Шевчука в школах і вишах. З’ясувалося, що науковці з Інституту літератури не впливають на формування шкільної чи університетської програми. У призначених з цією метою комісіях часом працюють випадкові люди. І тому студенти-філологи читають лише “Дім на горі” і не знають ще кращого, на думку літературознавців, роману “Три листки за вікном”. Дозволю завершити непатетичні нотатки про нашого сучасника Валерія Шевчука його ж зізнанням: “…Сковорода навчив задовольнятися тим, що мені дано, і копати криницю в собі самому, тобто науці святої самоти; Величко навчив мене безумству (вважаю також святому) творчої праці, коли працюєш без розрахунку на славу й винагороду; Франко навчив мене працювати біля найрізноманітніших пластів нашої літератури і рівняти свою працю до світових стандартів, узгоджувати її зі світовим літературним процесом. Я мав дерзновення бути самим собою в будь-який час і ніколи не ганявся за марностями цього світу, бо слава світу оминає, а любов після всього зостається…”
...революціонером, який ніс щось нове, не схоже з іншими поетами”. Техніка літографії, в якій виконані роботи Дмитра до “Соняшних кларнетів”, перегукується з молодими роками Павла Тичини, із його навчанням малярства у Михайла Жука. Книжка вийшла сучасною та приязною і до поета, і до читача. Поезії гаптовані червоно-чорним шрифтом, ілюстрації зеленкувато-блакитні, із доданням червого-чорного, тривожного. На обкладинці книжки — автограф вірша Тичини 1918 року “Не дивися так привітно”, оригінал якого зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Нові “Кларнети” — це звернення сучасної молоді до молодості поета, розуміння чистої музики його душі. Фото надано Літературно-меморіальним музеєм-квартирою П. Г.Тичини
80-річчя Валерія Шевчука стало приводом для літературознавців, поціновувачів його творчости до аналізу української літератури як самобутнього естетичного феномену, якщо розглядати її як явище оригінальне і водночас — міжнародне, інтегроване в контекст світового письменства.
Письменник і час · “Бо народ — не юрба, складена через рух хаосу, а сутність Божа”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
була перевидана тричі. А у 1930— 1980-х рання поезія Тичини опинилася під фактичною забороною. Великими накладами виходили збірки віршів, написаних у стилі соцреалізму. Нові “Соняшні кларнети” вже вийшли з друку, я змогла потримати їх у руках, розуміючи, що хочу мати таку книжку. І матиму. І маю. Книжка народилась із співпраці музею та молодого поліграфіста. Ось така історія. Для мене, радянської школярки, поезія Тичини була замулена змістами, яких потребували обставини його пізнішого життя. А спочатку щирий голос поета звучав так, як його через сто років почув випускник Поліграфічного інституту при Київській політехніці художник Дмитро Гриценко, який виконав оформлення книжки. Головний зберігач меморіального музею Сергій Прудивус написав історію “Соняшних кларнетів”. “Це наш спільний проєкт, — відзначила директор Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини Євгенія Слизюк. — Музей мав кошти, щоб видати книгу, але не було грошей на підготовчу роботу... Справжні спонсори видання — це Дмитро, який безкоштовно розробив макет та ілюстрації книги, та Сергій, який виконав верстку”. Безкоштовно, на волонтерських засадах. Дмитро зі школи має інтерес до творчості Павла Тичини. “Саме до реальної творчості, до поезії ранніх років, — уточнює молодий художник. — Я його бачу таким
“Моя впертість — це моя совість. Вона — внутрішній цензор”. · 9 Незабутні · с. 9сторінка оригіналу ↗ Олена ФЕЩЕНКО Чому так виходить? Відповідь проста: слово поета цілюще, соковите, воно й підносить до вершин
В. Затуливітра, а він як естафету передав його нам, щоб зберегли й передали наступним поколінням. Як відомо, поет силкувався осягнути цілий світ, втиснути його в себе, зігріти, вилікувати душу, допомогти, поліпшити життя кожному. Свою місію вбачав у тому, щоб люди стали рівні, щасливі й вільні, щоб зникли війни, расизм, злидні… Водночас розумів: сили не має, аби поліпшити світ, зате має Слово, яке і нас єднає з митцем, між собою, з сильним словом Тараса Шевченка. Черкаське обласне об’єднання ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка” спільно з Літературно-мистецьким фондом Володимира Затуливітра у день його народження провели літературно-мистецьке свято з нагоди ювілею “Зла не тримай в душі на мене, жорстокий часе незбагненний” у Національному Шевченківському заповіднику в Каневі. До велично духовного дійства долучилися просвітяни Канівщини: голова міськрайонного об’єднання “Просвіти” Віра Носенко, працівники музею Літературної Канівщини, завідувачка Ірина Юрченко, заступник директора Національного Шевченківського заповідника Ігор Ліховий, члени Фонду і його голова, народний депутат VII скликання Леонід Даценко, викладачі та студенти Канівського коледжу культури і мистецтв, школярі, голова Черкаського обласного об’єднання “Просвіти”, заслужений працівник освіти України, кандидат педагогічних наук Олена Фещенко, учні Черкаського колегіуму “Берегиня”, письменники та інші шанувальники творчості поета.
Вечір пам’яті відкрив представник Міністерства культури України Віктор Коврей, зачитавши привітання учасникам зібрання. Ведучі — Ірина Юрченко та вчителька Канівської ЗОШ І—ІІІ Людмила Холодова ознайомили присутніх із творчою біографією поета. Леонід Даценко, який доклав багато зусиль до видання книжок, представив новинки прози поета, видані до його ювілею за підтримки підприємців Черкащини. “Битіє від Серафима” — збірник психологічно глибоких, розмаїтих за формами творів. Змальовуючи українські характери, письменник точно відображає історичне тло і суспільні відносини словами, характерними для того часу. Подумалось, що ця проза потрібна молоді для усвідомлення української історії через художнє сприйняття. Отож відібрали 10 творів, героями яких є діти різного віку, і видали “Діжу”, проілюстровану заслуженим художником, професором Національної художньої академії Генрі Ягодкіним. А “Золотий корінь” — це статті Володимира Затуливітра про Бучак, його інтерв’ю, дослідження його творчості видатними літературознавцями сучасності, віршовані посвяти поету і добірка його віршів.
Поетичні твори Володимира Івановича
Затуливітра майстерно читали студенти коледжу, зокрема “Пора вже…”, “Десь на межі”, “Не вірші пишем”, “Чи не залегко” та інші.
Ігор Ліховий у вітальному слові відзначив значущість творчого доробку В. Затуливітра в історії розвитку сучасної української літературі, знаковість зближення Тараса Шевченка із В. Затуливітром: перший став хранителем Чернечої гори, а другий — гори Козацький шпиль і села Бучак, і обидва — великі подвижники українського Слова.
Не треба зависоких пам’ятників — вищих рівня серця. Мушу бачити власне місце у житті: де підставити плечі…
Леонід Даценко та Олена Фещенко зазначили, що Володимир Іванович мав сильний характер, і його прагнення збагатити українську культуру, рідну мову долали багато труднощів. Віра Носенко на Канівщині популяризує твори поета в школах району та міста, присвятила цикл поезій його пам’яті.
Естафету від канівців перехопили черкасці — Черкаський колегіум “Берегиня”, де відбувся цикл заходів, присвячених 75-й річниці від дня народження Володимира Затуливітра. Учні 8 та 9 класів провели усний поетичний журнал “Я — вже земля. А вам ще треба неба”, презентацію наукового дослідження “Граматичні форми втілення неологізмів у поетичній творчості Володимира Затуливітра” в рамках міського відділення обласної Малої академії наук та читання прозової книги для дітей “Діжа”.
Учні підготували реферати, повідомлення, із зацікавленням ділилися своїми думками. Колегіанти переконані, що В. Затуливітер належить до тих людей, хто здатний помічати особливості розвитку суспільства, може опоетизовувати життя, зачаровувати творчістю, допомагає долати труднощі, творити власний світ. Захоплювалися учні неповторною долею поета, яка наповнена великою працею, щедрим здобутком. З-під його пера побачили світ десять поетичних збірок, переклади литовських, молдовських поетів та книжки прози. У своїх повідомленнях відзначали важливість думки в інтерв’ю В. Затуливітра: “Моя впертість — це моя совість. Вона — внутрішній цензор, який змушує за будь-яких суспільних умов залишатись самим собою…” Справді, живі творив письменник по совісті, його спадщина нікого з нас не може залишити байдужим, вона манить у світ мрій, філософського буття, змушує багато думати, осмислювати, а то й страждати. Лунали твори письменника: “Вставайте, батьку!”, “Чи не залегко”, “Виноград цвіте”, “Трійця”, “Щербик”, “Десь на серці”, “Дощ у середу”, “Минись навчора”, “Останнє слово мені” та інші.
Неабиякий інтерес у колегіантів викликала презентація наукового дослідження, яке зробила Анна Фартух (9 клас) під керівництвом учителя української мови та літератури Олени Фещенко. Опрацьовано поетичні твори збірки “Чаша жертовна”, проаналізовано авторські неологізми, зроблено висновок, що поет найчастіше застосовував морфологічний спосіб творення неологізмів, переважно суфіксацію, основословоскладання, а також виділили оригінальні іменникові, прикметникові,
дієслівні новотвори, за допомогою яких В. Затуливітер передав у віршах емоції, почуття, дії, процеси. Всього за підсумками частиномовного аналізу авторських неологізмів опрацьовано 172 новотвори, з них: 72 — прикметники, 64 — іменники, 34 — дієслова, 8 — прислівників, а також укладено “Короткий словник авторських неологізмів В. Затуливітра” (за збіркою “Чаша жертовна”).
Наукове дослідження буде продовжено за темою “Роль синтаксису простого речення у досягненні автором філософічності поезій”. Дослідження проводить Олександр Бондаренко (9 клас) за книгою прозових творів “Діжа”. Найбільше його зацікавила проблема формування характерів українських дітей, які жили в роки голодоморів та війн. А особливо вразило учня те, що свідомість героїв оповідань швидко формується, і під впливом історичних обставин гартуються їхні характери, доповнюються сором’язливістю, а інколи лицемірством.
Наступним кроком у вшануванні пам’яті В. Затуливітра була робота на уроках української мови (8 та 9 класи) щодо використання речень із його творів, яким судилася щаслива доля: їх читають, вивчають напам’ять, проводять літературні читання у вишах Черкащини, а також серед учителів-словесників.
Знаковим заходом у ювілейний рік стали Сімнадцяті Затуливітрівські читання, які проводять у день Святого Володимира — в козацькому Бучаку над Дніпром, де покоїться прах поета. Як завжди, цьогоріч дійство розпочалося біля могили — на горі Козацький шпиль з сімнадцятьма дзвонами чаші. Затуливітрівське слово об’єднало шанувальників його творчості: киян, черкащан, канівців. Незмінним ведучим був письменник Петро Засенко, який переконливо сповістив: “Ми всі знаємо, хто такий Затуливітер Володимир Іванович. Якщо сказати, що поет — то це дуже мало, якщо сказати, що письменник, культурний діяч України, редактор, видавець, перекладач, то цим теж буде сказано не все. Це тільки частина заслуг і частина тієї великої праці, яку виконав Володимир Іванович. Десь в архівах у нього є запис такий: “Часу лишилось тільки для роботи”. І певно, Богом дано було, що він обрав під кінець свого життя Бучак, він був закоханий у ці прадавні схили Дніпрові, у ці хмари, в сонце. Він любив цю землю, його батьки були хліборобами. І в його творчості тема хліборобства звучить на повний голос, у глибинному, філософському сприйнятті. В. Затуливітер — хлібороб на ниві літератури. Він у літературу входив спокійно, без галасу, епатажних виступів. Мені здається, заходив у літературу, як ото косар у поле починати класти перший покіс, розраховуючи час і силу свого вміння на довгий світловий сонячний день. Він зробив дуже багато, про нього і його творчість говорили багато відомих критиків: Іван Дзюба, Михайло Слабошпицький, поети Борис Олійник, Павло Мовчан та інші…”
Справжньою берегинею пам’яті та творчості поета є Любов Василівна Снісар, яка подякувала просвітянам за те, що 2019 рік на Черкащині оголошений роком В. Затуливітра, що так безперервно проводиться робота навколо творчості ювіляра. Слово вдячності було адресовано голові Фонду Володимира Затуливітра Леоніду Даценку, який посприяв у виданні трьох прозових книг письменника і які презентувались на Сімнадцятих читаннях.
Бажаними гостями читань стала група черкаських письменників, яку очолив її голова, доктор філології Володимир Поліщук. У своєму виступі сказав: “Володимир Затуливітер був одним із найпомітніших поетів свого покоління, та, мабуть, не тільки свого покоління, а й всього літературного простору. І я хочу висловити сподівання, що традиція щорічно збиратися тут, на могилі поета, буде жити, бо вона благородна і потрібна, оскільки сам письменник був благородним, ніс у світ велику любов до всього українського…” Письменниця Людмила Тараненко (колишня очільниця обласної організації НСПУ) продовжила думку словами, які запали глибоко в душу всім присутнім: “Неодноразово зустрічалася з поетом на заходах у рамках традиційного поетичного жовтня. Запам’ятався величний і простий, надзвичайно скромний, соковитим словом заворожував будь-яку людину, очі випромінювали світло, а все єство його генерувало тепло. Найбільше виділявся з-поміж присутніх тим, що був поетом не свого часу, а майбутнього, і про це писав: “Як тісно у своєму поколінні!”.
Упродовж п’яти останніх років учасниками літературних читань були вихованці Черкаського колегіуму “Берегиня” Діана Толстюк, Дар’я Бухенська та Кабір Лабіб (нині студенти київських та черкаського вишів). Щиро й натхненно читали поезії “Єдина вічність”, “Герб”, “Граматичні Категорії”, “Горбатий грудень” та інші.
Жоден конкурс читців, чи то молодіжні Затуливітрівські читання, які щорічно проводить Черкаське обласне об’єднання Товариства “Просвіта”, не проходили без участі члена Всеукраїнської асоціації композиторів, мистецтвознавця, просвітянки Наталії Саух, яка по-справжньому перейнялася мотивами поезії і поклала на музику кілька віршів, два сонети виконала акапельно.
Учасником усіх Затуливітрівських читань був заслужений діяч мистецтв, письменник Василь Довжик, який зачарував присутніх майстерним читанням художньої прози “Аленький цвіточок”. Не відстають від цього митця хористи гурту “Гомін” Леопольда Ященка, які й сьогоріч були окрасою літературних читань.
…Бучацьке дворище В. Затуливітра стало рідним для кожного, хто хоч раз ступив на його землю, вдихнув аромати яблунь, калини, різнотрав’я, бо митець завжди був оптимістом, людям ніс світло, радість життя.
2019-й просвітяни Черкащини — шанувальники поетичного слова — оголосили роком Володимира Затуливітра, оскільки саме цьогоріч йому б виповнилося 75. Доля розпорядилася так, що уже багато зимово-лютневих днів, які випадають один раз на чотири роки, відзначаються без нього, але з його трепетним словом, батьківською порадою, яку залишив нам у спадок на сторінках збірок — поетичних і прозових. І не тільки тому, що рік ювілейний, а й тому, що його твори мають магічну силу: звучать у Яблучному, що на Сумщині (його батьківщині), у Каневі й Черкасах, а особливо — в Бучаку, де покоїться прах митця, не чужий він і столиці, де минули плідні роки творчості, де не одного письменника-початківця підтримав, дав пораду, допоміг видати твори.
Національна еліта · “Жінка — планета, вона прекрасна, і таким віночком розпускається”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Іван КОБАЛЬЧИНСЬКИЙ Під час кількох відвідин Марії Примаченко Романою на початку дев’яностих років минулого століття вона записувала на магнітофонну плівку розмови з маляркою, її близькими: сином Федором і невісткою Катериною, небогою Татьяною. На запитання Романи: “А скажіть — яка тематика маминих робіт?” Федір відповів: “Як я можу об’яснить великого майстра? Я так щитаю, що це бездонна криничка. Це людина, яка віддає (малярству. — І. К.) всю душу, вона народилась для цього!” Як бачимо, син М. Примаченко, здавалося б, простим символом повсякденного життя з глибокою народною мудрістю зазначив велике мистецьке явище творення матір’ю особливого світу краси, його первородну, часто підсвідому природу, заглиблене в далеке минуле. Якщо повернутися до першоджерел народження цього великого таланту, складається враження, що тут має місце вибух, сплеск творчої сили самої природи, явище (за Людмилою Лисенко) “рідкісних “людейметеорів”. Послухаємо саму Марію Примаченко: “Я народилась у Болотні і малювала, я ж вам кажу, ще гусей пасла малою. Мені не було чого робить, бо я була інвалідкою, і (я. — І. К.) по піску малювала паличкою квіти, побачені мною. А потому набрала в пелену (зачерпнула від природи! — І. К.) синюватого глею і давай по стінах малювати”. Залишимо до більш повного розшифрування запису розмов Романи, якщо це ще можливо, про історію життя, чи “ходіння по муках” цього великого таланту. Відзначимо лише, як цей унікальний талант, ризикуючи життям, під час Чорнобильської катастрофи відмовився відриватись від свого коріння, рідного Полісся, Болотні, які народили і щедро живили його творчість. У розмові з Романою Марія Примаченко згадує: “Чорнобиль, а я (нічого. — І. К.) не знаю. Прибігає моя небога Татьяна. Ви збирайтесь, матка їде з батьком, збирайтеся та їдьте! Я розплакалась, да як це я поїду? (Проконстатувала: “Моя хата п’ятдесят років жде солдата”, тобто її чоловіка з війни). Сім’я тут, а я поїду десь! Не поїду. Залишилась, сіла за стіл да давай малювати. І малюю, малюю, да забуваю все горе, був настрій — робить, робить і робить!” А якби поїхала? Чи був би створений цілий пласт її робіт на новому місці? Інтуїтивно геній Марії Примаченко відчував генетичний зв’язок з генієм рідного краю! І навіть цю космічну катастрофу вона з гумором заземлила у правду життя: “Їхали люди туди на атомну, да до мене заїжджають, да розказують… От, кажуть, діда бачили (десь біля атомної. — І. К.). Перев’язав ноги капроновими мішечками (мабуть, взувся в целофанові кульки? — І. К.) і пасе корову на травичці. Кажу, добре, зроблю картину, то вони забрали. А одну і в Москву забрали. То повторила роботу, але другий раз не виходить так як перший раз”. Йдеться про генія, який не тільки показує нам унікальність краси світу, її сприйняття і осмислення через невідомі структури і асоціативні зв’язки мозку, можливості його творчої сили, а й створює щось унікальне, – фантастику і філософію краси живої природи водночас. Часто його творча уява неначе б відсилає нас у далекі геологічні епохи Землі, у відповідних пластах якої палеонтологи знаходять справжні дива, творені неперевершеними можливостями живої природи. Як зазначала Людмила Лисенко (стаття
“Гомокреатор — крива Марія”, Україна молода, 18 серпня 2009 року №150): “Йдеться про життєвий і мистецький виняток із правил “інситу” у світовій культурі і тому це окремішнє “явище Примаченко” слід сприймати теж “інситно”. Тобто, як мінімум, — “інакше, окремо”, а як максимум — тількі на рівні індивідуально-авторської духовної конституції болотнянської малярки”. Констатуючи і наявну “принизливість в оцінці її доробку” в останні роки, що часто трапляється при оцінці, сприйнятті творчості навіть талановитих народних майстрів, Л. Лисенко зазначає: “Я з дуже великою натяжкою (і, підкреслюю, не від свого імені як фахівця) вживаю термін “наївне мистецтво” щодо творчості геніальної болотнянської майстрині. Треба було знати сильну інтровертивну (зосереджену на своєму внутрішньому світові. — І. К.) натуру цієї жінки, її потенціал та психологічну організацю, щоб дуже засумніватися в “наївності”. На мій погляд, принципово слід зауважити парадоксальне (згадаймо: каліцтво, війна, загибель чоловіка, окупація, несприйняття, етико-естетична незгода з її творчістю земляків. — І. К.): вся діяльність Марії Примаченко була сумою життєвих обставин і особистісних естетичних потреб” (підкреслення моє. — І. К.): вона не могла не творити за природою своєї натури, її заглибленості у підсвідомість. Як паралель, згадаймо “підпільні” початки поетичної творчості Т. Шевченка в перші роки його життя в Петербурзі). Запрошена… у 1935 році до Києва для навчання і роботи в Центральних експериментальних майстернях… Марія … потрапила у світ своєї давнішньої мрії… Грандіозний, спонтанний вибуховий талант Марії був приречений на успіх… Саме середовище столиці, атмосфера імпровізацій (підкреслення моє. — І. К.) – усе це органічно завершилося успіхом її фантастичних за формою, нових за мовою і змістом мальовничих сесійних картин. Це був початок самотворення оригінальної особистості (власне, три народні генії сформували класичну декоративно-образну мову України: Марія Примаченко, Ганна Собачко-Шостак і Катерина Білокур)”. Скомпонуємо ще кілька речень із того, що вдається розшифрувати з диктофонної плівки чвертьвікової давнини. На запитання Романи: “А скажіть, Марія Оксентіївна, які Ви більше любите малювати картини, — оті квіти чи оце, — різні звірі, як воно Вам на душу йде?” Марія Оксентіївна наголошує: “З голови малюю, що прийде в голову (тобто уява, пам’ять сформують сюжет у загальних штрихах, а “більш всього домінують при цьому відтворені враження, які були пережиті тоді”. — І. К.), то малюю”, “Якщо в селі жить, то квіти більше роблю, а як таке (щось демонструє; йдеть-
Марія Примаченко ся про квіти, птахів, людські фігури. — І. К.), то таке роблю”; Запитання Романи: “А це що лежить?” М. О.: “Це все робила якісь секунди, але до цього йшла все життя. Це — психологічний знак жінки (виражений. — І. К.) через лінії, але поєднання це — не тільки лінії… Це коли вона була в такому стані, — ніжна, відкрита, музичний етюд (жінки? — І. К.)… Жінка — планета, вона прекрасна, і таким віночком розпускається. Ось якась ейфорія насолоди, (вона. — І. К.) кудись плеве, плеве, просить допомоги (зараз? — І. К.), важко їй (? — І. К.)”; “А це мої жінки летять — квіти великі, такі жіночки, такі вони квіти, ось вони легенько-легенько підіймаються”; — “А це якийсь чоловік розгубився між трьох жінок, так я його такі зобразила”. — “Ось знову жінки; і квіти, і планети — всі летять”. — “А це знову тема, де чоловік заплутався серед трьох жінок. Одна ухватила його і летить з ним, а ті доганяють їх, але вона переплелася з ним….” — “А це таке як ікона (?): багато квітів, ось вовчик, а ось бичок; всетаки пішла (вдалася. — І. К.) оця серія!” З цього наголосу очевидно, що М. Примаченко мала творчі складності з малюванням якоїсь серії на початку 70-х років і здолала їх. Напевне, йшлося про примаченківську “звірину” серію — “явище унікальне, яке не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві”. (Н. І. Велігоцька. Марія Примаченко. Альбом, К., “Мистецтво”, 1989 р., с. 5—12). Наводжу ці уривки розповіді-роздумів М. Примаченко, які не піддаються однозначно завершеній розшифровці, щоб додатково проілюструвати справедливість сумнівів Л. Лисенко у “примітивності мистецтва” цієї геніальної малярки, унікальність сприйняття нею мистецьких і життєвих явищ на свідомому рівні, і на рівні підсвідомості. Л. Лисенко у цитуванні статті додатково ілюструє словами М.Примаченко її “бачення” майбутнього і своєї долі — більш ніж тридцятирічної давності уві сні, підкреслюючи, що тематика багатьох її картин народжувалась у підсвідомості, “під час сну”: “Я ж її (війну. — І. К.) душею чула ще до сорок першого. Снилося: сад весною догори дуба став. Цвіт у землі прикопаний, а коріння, як руки попечені, до неба моляться. А що було далі — то не ізгадаю, бо чи й не зомліла уві сні…” (!!!) Хто без душевного щему може сприймати цей символ всесвітньої катастрофи,
Романа Кобальчинська сформований уявою М. Примаченко на рівні підсвідомості і більше ніж через 30 років трактований нею і як пророчий знак її особистого майбутнього: на цій війні загинув її чоловік, земляк Василь Маринчук, – “…Розсудливий, красивий статурний лейтенант запасу та орденоносець за Хасан, … (який) поважав її малювання, турбувався про неї і думав про сім’ю” (Л. Лисенко). А це була втрата “пізньої, щирої і шаленої любові” тридцятидворічної Марії і батька новонародженого сина Федора, якого Василь так і не побачив! У спілкуванні з Романою вона двічі повторює: “Моя хата п’ятдесят років жде солдата!” Фактично з цих слів і почалася записана Романою розмова, що свідчила про постійне відчуття М. Примаченко болю цієї її особистої трагедії як непоправимого розлому долі і так вистрадженого щастя. Про це ж свідчать і наведені Л. Лисенко слова самої Марії, (яка), … не вірила втраті аж до самої смерті і відмовляла чоловікам, які сватались до неї : “Може бути все, може помилка яка проізошла, так буває в житті. Я все жду — жду — жду…” Якою глибокою була єдність, зануреність її ментальної суті у творчість, свідчать наведені вище слова М. Примаченко у відповідь на повідомлення небоги Татьяни про Чорнобильську катастрофу: малювати, малювати, малювати! І це реакція майже 80-літньої жінки, життєва дорога якої почалася з каліцтва, через відомі нам всім терні 20—30-х років, до немислимої особистої трагедії під час війни і до Чорнобильського апокаліпсису, цього “родового чорнобильського прокляття — як покари за неспокутимі гріхи людства” (Л. Лисенко). Напрошується думка, що саме ця всепоглинаюча відданість творчості, мистецтву протягом життя спасали її геній для людства. Повернімось до змістовно глибокої, з трагічним забарвленням назви статті Л. Лисенко про М. Примаченко: “Гомокреатор — крива Марія”, тобто “Людина-творець — крива Марія”. У передньому слові до статті Л. Лисенко зазначає: “Йдеться про життєвий і мистецький виняток … (який) слід сприймати … тільки на рівні індивідуально-авторської духовної конституції болотнянської малярки”. І цей “мистецький виняток” уже багато десятиліть осмислюють фахівці найвищого рівня і з народної творчості, і з професій-
Пам’ятаємо! · “Віра християнська єднає рід наш і народ український”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ного мистецтва. Тим більше, що 2017 року виповнилося 20 років від дня упокоєння М.Примаченко, що активізувало і розширило діапазон осмислення явища “творчість Марії Примаченко”. З часу контактів Романи з М. Примаченко (було всього дві зустрічі) минуло вже чверть століття. І сьогодні важко реконструювати всі наміри і плани Романи, тим більше, що дослідження і вивчення Полісся (Болотні) не було регіоном її службових обов’язків як етнографа і народознавця, працівника музею. Швидше всього, це була спроба осмислити, хоча б у загальних рисах, цей “мистецький виняток”, виходячи з тих посилок, які так яскраво вже були сформовані Романою при написанні книжки “Золотії ключі”: явити українському світові, хоча б у загальних рисах, все багатство його духовної, звичаєвої і мистецької культури, зазначити її вплив на професійне мистецтво. Згадаймо, що всі дванадцять глав “Золотих ключів” вінчають поезії геніального Ігоря-Богдана Антонича! А в одинадцятому розділі (листопад місяць) коротенька новела під заголовком “З народних джерел”, які наявні у всіх дванадцяти розділах книжки, присвячена М. Примаченко. Ще тільки про Галину Севрук, яка теж не належить до митців Західної України, аналогічна новела подана у розділі за вересень. Уперше Романа відвідала Болотню, супроводжуючи гостей зі США, здається, 1992 року. За попередні більше чверті століття праці Романи як етнографа спочатку у Львові, потім — Києві, дослідження народної творчості, написання книжки “Золотії ключі”, їй доводилося контактувати з десятками, якщо не сотнями, майстрів і професійних митців, консультувати багатьох із них, вивчати їхню творчість; готуючи книжку “Золотії ключі”, опрацьовувати масу народознавчої, етнографічної, мистецтвознавчої літератури: бібліографія використаних матеріалів нараховує 75 одиниць, зокрема й ненадрукованих на той час в Україні. Окрім того, використані сотні записів із експедиційних щоденників, інформація про спілкування з автохтонами всієї Західної і окремих регіонів цілої України. Але мені не запам’яталося випадку, щоб хтось із цього загалу партнерів Романи по співпраці так вразив її, викликав у неї таке захоплення, поєднане зі здивуванням, як М. Примаченко. І це переважно стосувалось особливості її мислення, формулювання нею своїх думок, якоїсь духовної напруженості: неочікувані переходи від казкової оповідальності до чіткої логіки їх формулювання. Згадаємо, що розмови Романи з М. Примаченко відбувалися десь на 83—84 році життя малярки! Дивує ще одна обставина. У спілкуванні з народними майстрами, професійними митцями Романа завжди делікатно намагалася визначитися з особливостями їхнього мистецького бачення, творчої оригінальності мислення і задумів, їхніми здобутками на тлі більш широких досягнень мистецького напряму. І якщо творча людина відповідала якимось засадничим вимогам її бачення народознавства і мистецтва як єдиного цілого прояву духовності українців, то вона назавжди залишалась у полі зору Романи. Гарантовано, при потребі про нього писали і друкували статті, готували буклети і рекламні банери, організовували виставки. Зокрема, на досягненнях окремих із них і наголошується, як уже зазначалось, у книжці “Золотії ключі”. У випадках зниження рівня художнього замислу, майстерності виконання, Романа досить гостро вказувала митцям на це, як, наприклад, зазначає заслужений художник України Олександр Охапкін у своєму додатку до книжки Д. Степовика “Романа Кобальчинська: етнограф і мистецтвознавець”. І мета другої її поїздки до М. Примаченко однозначно була, — повніше осмислити її творчість, “підживитися” авторським баченням суті цього “неповторного фантастичного світу”. Та Романа обмежилася короткою новелою “Марія Примаченко” в книжці “Золотії ключі” на ст.116—117, причому обмежила своє бачення підзаголовком — поточненням — (декоративний розпис). У самій новелі вона розширила “декоративний розпис” до більш широкого — “художнього відображення життя”. Щоб проілюструвати це узагальнене сприйняття Романою творчості М. Примаченко, наведемо основний контекст новели: “На початку 60-х років у творчості М. О. Примаченко розпочався новий період. Майстриня віднайшла свій стиль, збагативши традиційне мистецтво українських народних декоративних розписів оригінальними формами художнього відображення життя. Все в її творах іде від землі — – квіти, звірі, птахи. Марія Оксентіївна сприймає дійсність у чудовому барвистому освітленні, силою своєї творчої уяви вона змінює (підкреслення моє. — І. К.) її, і перед нами постає неповторний фантастичний світ. Починаючи з 70-х років, Марія Примаченко працює над створенням сюжетних і орнаментальних композицій на фольклорній основі. Невід’ємною частиною змісту картин художниці є самобутні авторські підписи у вигляді приказок, в яких вона висловлює міркування “про час і про себе”. Думаю, що другий абзац наведеного уривку ілюструє якісь потаємні жалі самої Романи про те, що їй не довелося поєднати свої глибокі знання етнографа-народознавця з унікальними мистецькими можливостями М. Примаченко, як це мало місце у співпраці з Софією Гоменюк. “Але, — зазначає Л. Лисенко, — до української незалежності 1991 року М. Примаченко створила 99,9 відсотків свого доробку. Останні 5—6 років вона хоча погано бачила, тремтячою рукою якось ще малювала”. В зазначених умовах Романа утрималась від публікації більш широкого власного осмислення творчості М.Примаченко, хоча й підкреслила “фольклорну основу” багатьох напрямів її творчості, що було безпосередньо дотично до основних напрямів праці впродовж цілого життя самої Романи. Багато років спостерігаючи особливість наукового осмислення Романою більших і менших мистецьких явищ, її непереборне бажання їхньої популяризації для широкого загалу, наукової атрибуції як досягнень народної творчості й мистецтва, зафіксував закономірність: майже у всіх випадках найбільш плідними були результати, коли зазначене наукове осмислення відбувалося наче “паралельно” з розвитком творчості митців, часто як варіант співпраці — Романи і митця. Виходячи з цієї констатації, вважаю за необхідне зазначити таке: По-перше, Романа розуміла, що у цьому випадку практично вже неможлива творча співпраця “…на рівні індивідуально-авторської конституції болотнянської малярки”, адже, “йдеться про життєвий і мистецький виняток із правил… у світовій культурі” (Л. Лисенко), та й уже було не на часі. Хіба що Романі потрібно було з самого початку по переїзді до Києва 1973 року повторити подвижництво Л. Лисенко: “…кілька десятиліть спілкування з Марією Оксентіївною… жити і працювати за особливими правилами альтруїзму і позитивного погляду на життя”. Але життя є життя. По-друге, і це основне: до початку 90-х років минулого століття про М. Примаченко вже було написано і говорено на всіх рівнях, і визначних оцінок, і різних, багато. Щось нове необхідно було осмислити на рівні гомокреатор – людина творець, для чого необхідно було б заглибитись до таких “горизонтів” свідомого і підсвідомого в її творчості, які доступні хіба що високого рівня науковцям мистецтва з повноцінним знанням так званої creative psycho- logy — психології творчості. Романа чітко це розуміла, обмежившись тільки новелою “Марія Примаченко” в книжці “Золотії ключі”. Будемо вірити, що кілька скромних начерків до творчого портрета великої малярки, зафіксованих Романою, послужать спонукою для майбутніх досліджень творчості Марії Примаченко, її унікального творчого ментально-психологічного образу.
Пам’ятаємо! · “Віра християнська єднає рід наш і народ український”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Василь МАРУСИК, заслужений журналіст України
“Мама складають три пальчики моєї малої ручки, урочисто підносять до чола і тихо, молитовно мовлять своїм задушевним співучим голосом: “Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь”…Я не пригадаю, коли вивчив Молитву напам’ять, щоб не забувати її все життя. …Молімося, як діти, неложними устами, і Молитва наша буде прийнята”.
Ці заповітні слова вихованець Львівського університету, письменник Ярема Гоян вписав, гей би проповідь священика перед службою Божою, в одному з тритомників “Маркіян Шашкевич “Читанка для діточок” (Київ, видавництво “Українська мить” Ін Юре, 2017). Тритомник з’явився до 205-річчя від дня народження поета і священослужителя, будителя Галицької Русі. Тут вміщено проповідь митрополита Андрея Шептицького (1912) і благословіння блаженнішого Святослава. Фоліант ілюстрований гравюрами академіка Василя Касіяна і вже став науковою скарбницею для університетських бібліотек. Апостолом Духа називає Ярема Гоян молодого поета і вчителя, який вперше увів у шкільну науку слово “читанка”. І означив, що це слово, як сказав Маркіян, “воскресло з молитви … якщо я бодай позірно зробив прислугу своїй любій українській нації, маю подостатком благословення Бога над собою”.
Весільний фотознімок Петра Гояна і Олени Касіян
Ні, недаремно виношував Ярема Петрович мрію видати у видавництві “Веселка” поетичну й освітянську спадщину Маркіяна Шашкевича. Перед тим у “Веселці” був перевиданий “Буквар” Тараса Шевченка. Разом ці твори стали першоосновою для українського шкільництва ще в ті далекі часи. Пам’ятаю, як ми з Яремою Петровичем готували його щотижневу авторську програму на Українському радіо “Світочі землі української” до 2000-річчя християнства в Україні. Тут прозвучали його роздуми про подвижників української культури і духовності, окремі розділи цієї програми — “Світло з неба” (що сяє з небес в українських іконах), “Молитва до Шевченка”, “Диво Касіяна”, “Титани нації” (Пророк Т. Шевченко), “Ясновидець” (Іван Франко), “Провісниця” (Леся Українка), “Вірую”, “Сповідь перед Мамою”, “Молитва у родинному храмі”, “Клянуся Вам, Україно!”. Провідною думкою цих радіовисилань стала аксіома, зафіксована ним у книзі “Воскреснемо!”: “Віра християнська єднає рід наш і народ український. Я щасливий, що віра ця освятила мій рід і світить, мов слово молитви, в поколіннях і не загубиться у віках наша віра, як і скарби духовні, що зароджуються в її сяйливому ореолі”. У такому ж мовно-стилістичному ключі автор радіопрограм подавав усі роздуми-тексти, перегукуючись із Євангелієм, у своїх наступних творах. Ілюстрована ця книжка так само унікальними творами Василя Касіяна, де постав життєпис роду Касіянів-Гоянів. Свій літературно-мистецтвознавчий серіал про видатного митця, а його вуйка, старшого брата матері, було втілено в авторській програмі письменника “Шевченкіана Василя Касіяна”. Впродовж трьох років вона звучала у двадяти радіопрограмах Українського радіо. Пригадую, як один із читців, заслужений артист України протоієрей Петро Бойко говорив автору: “Вам треба було стати священиком, ви б значно збагатили українське богослов’я. У Ваших творах: “Молитва і Слово прийшли разом, як Бог, і Небо, і Мама, і Тато, і Мова, і Україна. Якби моя воля, я би навчав української мови за вашими творами”. Ярема Гоян як головний редактор, а потім довголітній директор видавництва “Веселка”, розкрив свій щедрий і благословенний талант. Він був чутливий до літературного слова і видав понад двадцять книг класиків української літератури, зокрема, у збірці нарисів “Провісники”. За творчі здобутки Ярему Петровича було вшановано Шевченківською премією. Навесні 1993 року цю найпрестижнішу премію вручив йому академік Олесь Гончар. Дмитро Павличко назвав відзначену повість “Таємниця Лесикової скрипки” книжкою, завдяки якій повинен зростати свідомий, духовно витончений громадянин України. 14 травня 2018 року Яремі Гояну за книжку “Воскресіння Сонця” (літературний портрет Василя Стефаника) одночасно з краянами — поетом Мирославом Попадюком (голова Снятинської “Просвіти”), прозаїком і громадським діячем Дмитром Захаруком (заступник голови Івано-Франківської обласної “Просвіти”) було вручено обласну премію імені Василя Стефаника. 28 вересня минає річниця з того часу, як на 79-у році життя відійшов у засвіти член ВУТ “Просвіта” Ярема Гоян, великий трудівник на ниві красного письменства України. У прощальному слові на могилі письменника священик Роман (Небожук) промовив: “Ярема Гоян відійшов у час відзначення Воздвиження Чесного Хреста. Він гідно і чесно проніс свій Хрест письменника і громадянина”.
Шевченкіана · “Історія переконливо показала, що врешті+решт найдужчим виявився батько Шевченко”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Цього разу Володимир Мельниченко присвячує статтю видатному шевченкознавцеві академіку С. О. Єфремову (1876—1939), який є, певно, найвідомішим відкривачем подробиць поетового життя, найперше в коментарях до Шевченкового Щоденника, виданого під його керівництвом у 1927 р. Спираючись на щоденники С. О. Єфремова, наш автор розповідає про цю визначну наукову роботу. Важливо відзначити, що через понад 90 років Володимир Мельниченко також підготував фундаментальну працю “Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка”. Статтю приурочено до 80-річчя смерті С. О. Єфремова в одному з таборів ГУЛАГу в Росії та 30-річчя його реабілітації в 1989 р. “за відсутністю складу злочину”.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Щодня роблю порцію коментаря до Шевченкового Щоденника” На початку 1920-х рр. у Всеукраїнській академії наук (ВУАН) було задумано Повне зібрання творів Тараса Шевченка у 8-10 томах, але побачили світ за загальною редакцією і з передмовами академіка С. О. Єфремова тільки 3-й том (1929 р.) із поетовими листами (225) і листами до нього (198), а також 4-й том (1927 р.), в якому вміщено Шевченків Щоденник (Журнал) з науковими коментарями1. Третього січня 1924 р. С. О. Єфремов зафіксував у щоденнику2: “Засідання Комісії пам’яток українського новітнього письменства. Розподіляли між собою теми для коментарів до Шевченкового Щоденника. Роботи багато, а часу мало”. Через два з половиною місяці — 18 березня 1924 р. — С. О. Єфремов коротко занотовує про розгортання роботи: “Коментарі до Шевченкового “діяріуша” розростаються. Сижу за ними дуже старанно, а коли кінчу — не знаю. Здається мені, що їм і кінця не буде”. Наприкінці 1925 р. — 14 грудня — знову фіксує: “Цілі дні сижу над коментарієм до Шевченкового Щоденника. А робота ніби все росте та й росте. І кінця-краю їй не видно”. Дуже добре відчуваю стан ученого, бо й сам, занурившись у цю, здавалося, неосяжну й невичерпну роботу, швидко зрозумів, що без особливої старанності, ретельності та наполегливості не обійтись, адже щомиті виникає необхідність у нових коментарях з абсолютно різних тем і проблем. С. О. Єфремов показав, що за своїм жанром коментування поетового Щоденника є окремою важливою галуззю шевченкознавства, яка підсумовує кращі здобутки попередніх досліджень і водночас дає нові поштовхи до розробки назрілих великих і менших, але важливих проблем життя та творчості Кобзаря. Завантажений роботою, С. О. Єфремов час від часу скаржився: “Ніяк мені не дають зосередитися над коментарями до Шевченка: десяток робіт доводиться разом робити…” (7 березня 1926 р.); “Щодня, як звичайно, роблю порцію коментаря до Шевченкового Щоденника, але всяка дрібнота відтягає від роботи” (2 липня 1926 р.). Утім, він розумів, яка робота для нього головна: “Вже мені робота поверх голови ллється. Жену Шевченкового Щоденника…” (14 грудня 1926 р.); “Берег вже видко; останні сторінки коментирую” (30 січня 1927 р.); “Закінчив передмову до Шевченкового Журналу та переднє слово од редактора. Ще лишається трохи коментарів доробити… Може на цім тижні скінчу. В усякім разі берег видко вже” (6 лютого 1927 р.). І нарешті зафіксував 22 лютого 1927 р.: “Закінчив і здав до друкарні коментар до Шевченкового Журналу. А здавши, промовив з полегшенням — ух!” Сам С. О. Єфремов зробив понад 400 (!) коментарів, а ще близько 250 коментарів написано залученими ним фахівцями з різних галузей знань. Це були: А. М. Лобода — український фольклорист, етнограф, літературознавець, лінгвіст і культуролог, академік ВУАН; В. В. Міяковський — український архівіст, літературознавець, історик і музейний діяч, у 1922–1929 рр. директор Центрального історичного архіву імені В. Антоновича; М. М. Новицький — український літературознавець, з початку 1920-х рр., працюючи у ВУАН, збирав рукописи Шевченка та інші матеріали, пов’язані з його життям і творчістю;
О. П. Новицький — український мистецтвознавець, академік ВУАН, засновник наукового вивчення мистецької спадщини Шевченка; Д. М. Ревуцький — український мистецтвознавець, фольклорист, літературознавець і перекладач, автор праць “Шевченко і народна пісня”, “Т. Шевченко в музиці”; П. І. Рулін — український театрознавець і критик, упродовж усього життя працював над театральною Шевченкіаною; П. П. Филипович — український літературознавець, поет і перекладач, один із фундаторів новітнього наукового шевченкознавства. Отже, найсильніша на той час шевченкознавча команда на чолі з С. О. Єфремовим блискуче впоралася з грандіозною роботою, що стала, говорячи словами П. І. Зайцева, “взірцем видань науково-академічного типу”. Вже через чотири роки після цього більше півтисячі коментарів
С. Єфремов. Середина 1920+х рр.
С. П. Шестерикова було вміщено в московському виданні “Дневника” 1931 р. Але їх не можна порівняти з глибоко науковими розробками С. О. Єфремова та його команди. Сотні коментарів у наступних радянських і закордонних виданнях зробили відомі шевченкознавці І. Я. Айзеншток, В. С. Бородін, П. І. Зайцев, Ю. О. Івакін, Є. П. Кирилюк, А. І. Костенко, М. А. Плевако, В. О. Судак, Л. І. Сукачов, С. М. Шаховський. Утім, як зазначав Л. Н. Большаков, “того, “єфремівського”, рівня досягти не вдалося”. То був істинно патріотичний подвиг в ім’я України в задушливій атмосфері сталінського репресивного передгроззя. С. О. Єфремов, який ненавидів більшовиків і радянську владу, не приховував цього в щоденниках. Скажімо, записав у зв’язку з переведенням стрілки годинника на одну годину назад з 1 травня 1924 р.: “Власне, маніпуляції з годинником — це була єдина реформа, що блискуче й безперечно удавалась большевикам”.
“Все одно — рокований” Ще на початку роботи над коментарями — 29 березня 1924 р. — С. О. Єфремов не приховував остраху, що величезні зусилля можуть виявитися марними, і його з колегами труд не побачить світу: “А головна робота все ж — коментарії до Шевченкового діяріуша. Вони все розростаються і заберуть більше часу, ніж я думав. А проте, ні про одну роботу я не певен, чи вона появиться. То цензура, то брехливі видавництва — і може даремне тільки каторжну працю несу на собі”. Втім, справжня небезпека невідворотно насувалася з боку ненависної йому радянської влади. Її сприйняття С. О. Єфремовим, здається, найсильніше виражено у ставленні до В. І. Леніна. Через день після смерті вождя — 23 січня 1924 р. — записав у щоденнику: “Червона аракчеєвщина — здобуток Леніна, як політика… Оратор на одному з сьогоднішніх мітингів договорився до того, що треба перейменувати Москву на Ленінське”. До речі, на початку 1990-х рр. мені випало знайти в архіві тогочасну колективну пропозицію про перейменування СРСР в… “Ленінію”. Сергій Олександрович занотував чимало тодішніх анекдотів про В. І. Леніна. Скажімо, після його смерті записав 26 січня 1924 р.: “Сьогодні знов дещо чув з новітнього фольклору. Нібито Маркса аж оце свіжо тільки пущено до раю, а то десь блукав у просторах. За ним учепився й Ленін. На брамі стоп — не пускають. “Та я його ученик!” Ні, не можна, зажди. Тоді один з воротарів “з наших” надумався. “Лізь, каже в мішок”. Ленін поліз. Тоді той подав мішка через браму: “Там пройшов Маркс — так це його барахло. Передайте!” Якщо врахувати творчий масштаб постаті С. О. Єфремова, то, за височенною внутрішньою напругою особистої антиленінської, антирадянської налаштованості, його можна порівняти хіба з І. О. Буніним, який однозначно вважав, що “лучше черти, чем Ленин” і тому категорично неможливо “принять грядущей нови в её отвратной наготе”. Бунінські “Окаянні дні” написані в жанрі щоденника в Москві та Одесі в 1918–1920 рр., об’єктивно ненабагато передували єфремівським щоденникам. Втім, І. О. Бунін, який заявив, що “Шевченко — совершенно гениальный поэт!”, емігрував із радянської країни у 1920 р., а С. О. Єфремов міг отримати вищу міру покарання за один лише запис у щоденнику. У червні 1929 р. вчений зафіксував, як щоденники його знайомого, педагога і літературного критика В. Ф. Дурдуківського потрапили до ГПУ — “виказала людина, що їх переховувала” (той був арештований уже через місяць): “Це й мені грізне memento. Чи не знищити й мені своїх записів? Шкода нищити. Будь, що буде…” Шостого лютого 1927 р. у щоденнику вирвалося: “Коли б випустити книжку до можливої заверюхи”. Між іншим, у тому лютому — 24 числа — Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про висилку
С. О. Єфремова за кордон, але вона не відбулася. Хоча насправді могла врятувати вченому життя. Протягом 1928 р. з подачі того ж Політбюро розгорталася кампанія проти С. О. Єфремова у місцевій пресі та через громадські організації. Сімнадцятого грудня 1928 р. Сергій Олександрович зафіксував у щоденнику своє ставлення до підступів партійної влади: “Навколішки я не стану, каятись не буду — отже, перспектива виясняється: мандрівочка, і, мабуть, неблизька, пахне”. Втім, очевидно, що він сподівався лише на висилку… На самому початку весни погибельного для нього 1929 р. С. О. Єфремов записав: “Кажуть — сам я не бачив, що “Вечерний Киев” надрукував замітку, що треба Шевченкові дні використати на боротьбу з “єфремівщиною”. Це навіть пікантно: у Єфремова очі над Шевченком вилазять, а вони ім’ям Шевченка боротимуться з “єфремівщиною”! Ну, та нехай: побачимо, чий батько дужчий!” Історія переконливо показала, що врешті-решт найдужчим виявився батько Шевченко, проте наприкінці 1920-х рр. у СРСР та в Україні всім і всіма заправляв “батько” Сталін… С. О. Єфремов прекрасно розумів, що період так званої українізації закінчувався. 28 травня 1929 р. залишив такі рядки: “Мабуть, усю українську інтелігенцію з традиціями хочуть перевести. Українізація без українців, або краще — на погибель українцям... Очевидно, справа вже йде про фізичне винищення українства!” Особливо пронизливі рядки Сергій Олександрович записав 18 червня 1929 р.: “Кожного дня, кожної ночі сподіваюся гостей, і починаючи якусь роботу чи справу, не знаю, чи доведеться докінчити. Працюй за таких обставин!... Влада хоче, щоб люде перестали логічно думати і в цьому найбільша для неї небезпека. Може навчить і діяти. І таки навчить. Коли це буде — не знаємо, але мусить бути, бо “сонце стане і осквернену землю спалить”. Після цих слів нотатка наступного дня виглядає героїчно-спокійною: “Все одно — рокований. Загинеш на рік раніше чи пізніше — хіба не все одно?” Останній запис у щоденнику С. О. Єфремов зробив 20 липня 1929 р. Ось він: “Несподівано для себе їздив на Шевченкову могилу. Сьогодні вернувся. Чудова подорож пароплавом, але про могилу бодай не казати! “Недоуми занапастили Божий рай”… Перевертаються десь, певне, кістки Кобзареві в могилі, на таку наругу дивлячись!” Чи ж такою несподіваною була поїздка С. О. Єфремова до Шевченка? Здається, вона дарованою йому Богом і містично неминучою, ніби Шевченко востаннє покликав його до себе на могилу, про яку С. О. Єфремов крушився у щоденниках, особливо з приводу знесення хреста над Кобзаревим прахом3. Хоч би як там було, наступного дня — 21 липня 1929 р. — його було заарештовано, згодом засуджено до смертної кари у сфальсифікованій радянськими карними органами справі “Спілки визволення України”, в якій С. О. Єфремов став головним обвинуваченим як голова “контрреволюційної організації”. Найвищу міру покарання було замінено на 10 років ув’язнення. Помер Сергій Олександрович у березні 1939 р. в одному з таборів ГУЛАГу. Реабілітований у серпні 1989 р. за відсутністю складу злочину. Серед учасників творчої групи С. О. Єфремова були репресовані: В. В. Міяковський у 1929 р. арештований й засланий на п’ять років до Карелії (звільнений у жовтні 1933 р.); М. М. Новицький у 1937 р заарештований і засланий, повернувся до Києва 1946 р. без офіційної реабілітації. Реабілітований у 1964 р.; П. І. Рулін заарештований у 1936 р., помер у 1940 р. у Магадані. Реабілітований посмертно; П. П. Филипович заарештований у 1935 р., а наступного року засуджений до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, етапований на Соловки. Затим у
Шевченкіана · “Достойно було б увічнити видатну єфремівську команду шевченкознавців у художньому полотні чи, скажімо, на барельєфі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
1937 р. справу переглянуто і того року П. П. Филиповича розстріляно в урочищі Сандармох. Реабілітований у 1958 р. Достойно було б увічнити видатну єфремівську команду шевченкознавців у художньому полотні чи, скажімо, на барельєфі.
“Документ, якому рівних не багато знайдеться в світовому письменстві…” Одинадцятого лютого 1925 р. уже була готова коректура самого тексту Щоденника, втім С. О. Єфремов переживав, що “з коментарів не все ще готово…” Та й у коректурі, здавалося, ретельно звіреній з оригіналом Щоденника М. М. Новицьким, Сергій Олександрович “завважив… чимало недоладностей і невиясненого…” (9 березня 1925 р.). Двадцять п’ятого травня сам виїхав до Чернігова, де зберігався оригінал Щоденника й працював з ним до 9 червня: “Два тижні просидів за каторжною роботою, вивіряючи з оригіналу Шевченків Щоденник, працюючи щоденно 7-10 годин. Тільки тепер переконався, як мало ми знали цей надзвичайний пам’ятник од великої людини і як злочинно-легковажно його нехтували. Усі попередні редактори і видавці, кінчаючи й Айзенштоком, тільки по верхах гортали рукопис, звірившись на переписчика, а той що не розібрав, а що проминав4. Тепер, коли я перевірив слово по слові5, бачу, що попереду цієї роботи ніхто не зробив… Не жалую витраченого часу, бо став мудріший од цього рукопису. Не кажу вже про те хвилювання, що нападало, коли згадував, коли, де і за яких обставин писано ті тісні-тісні, що аж в очах рябіють, рядки, натулені густо на папері…” У процитованому тексті, як ніде більше у С. О. Єфремова, зінтегровано в концентрованому вигляді розмисли, висновки, осяяння, переживання видатного шевченкознавця щодо підготовки та видання поетового Щоденника з науковими коментарями: жорстке засудження недооцінки визначного твору Кобзаря, зокрема, на державному рівні; високе розуміння сакрального значення Щоденника в біографії національного генія; вистраждана впевненість у тому, що глибоке знайомство всіх українців з поетовим Щоденником зробить духовно досконалішою і сильнішою цілу націю. Не зашкодить нагадати, що писав С. О. Єфремов у Передмові до видання Шевченкового Щоденника: “Коли брати на увагу безбоязну щирість автора, сміливість і одвертість, повну відсутність позування, то в Шевченковому журналі маємо виключної ваги документ, якому рівних не багато знайдеться в світовому письменстві… В йому знаходимо найкращу автохарактеристику поета, його справжній автопортрет, що докидає стільки великих і дрібних рисочок до відомого з инших джерел образу. Скільки дотепних оцінок, виразних характеристик усяким людям, що стрівалися з Шевченком на життьовій дорозі, розсипано тут; скільки влучних думок про всякі цікаві поетові з’явища й події, надто в сфері мистецтва й політики; скільки глибоких психологичних уваг по-між рядками, скільки цікавих присудів про бачене й читане!..”6 У цьому немає жодного пафосу. Справді, тепер особливо важливо, щоб ми щиро й чистосердечно сприймали не лише Шевченків “Кобзар”, а й Щоденник як основоположні твори неперервного самоусвідомлення українців і їхнього ідейного позиціювання в сучасному та майбутньому світі. Б. Рубчак справедливо зазначив, що текст Щоденника — “високовартісний літературний твір, який складає своєрідну пару з максимально розкутою структурою “Кобзаря”. Більше того, вони поєднані як душа й серце в Шевченковому єстві. Хай душа кожного з нас дослухається до поетових слів, “а серце б’ється — ожива, як їх почує!..” Бо від милосердого Бога і національного Пророка і голос той, і ті слова… Отже, концептуально важливим є підхід до Щоденника Тараса Шевченка як “серцем продиктованого” правдивого документа, втечища його душі, дорогоцінного свідчення та підтвердження високої, справді європейської освіченості поета, його інтелектуальної величі, безпрецедентного вмістилища Шевченкових світоглядних одкровень про життя, мистецтво та Бога, а також побутових уявлень і суперечливих людських оцінок, що вкупі розкривають єство національного Генія, незводиме ні до яких кон’юнктурно-політичних схем і примітивно-пересічних тлумачень. Важко уявити собі вичерпну розповідь про Кобзареві твори, зокрема Щоденник. Але шевченкознавство повинно прагнути до його всебічного, полівимірного, повного вивчення та тлумачення. Саме такий підхід яскраво продемонстрував С. О. Єфремов і сповідує автор цієї статті. Нарешті про те, що вчений, який перебрав умом і серцем кожне Шевченкове слово, мав право висловити критичне судження на адресу своїх попередників, зокрема молодшого колеги, літературознавця І. Я. Айзенштока, який уперше у 1925 р. підготував і видав у Харкові Шевченків “Дневник” із своїми коментарями. До цього лише письменник і літературознавець Б. С. Лепкий зробив “Пояснення” до перекладеного ним українською мовою поетового Щоденника7.
“Запишемо все, що серце продиктує…” У ХХІ столітті найповнішими можна вважати коментарі до публікації 2001 року поетового Щоденника в п’ятому томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах8. Їх написав (за участю Н. О. Вишневської) відомий шевченкознавець Л. Н. Большаков, який аргументував свої коментарі низкою монографічних праць, в тому числі спеціальним виданням9. Науково точні коментарі зробив С. А. Гальченко, котрий уперше видав “Кобзар” та Щоденник в одній книзі10, а також здійснив унікальне факсимільне видання рукопису Щоденника, надруковане за оригіналом, з лапідарними, цікавими коментарями11. Нарешті до новітнього видання Щоденника дав стислі й влучні примітки літературознавець Л. В. Ушкалов12. Щодо мого дослідження, то про його новизну найперше свідчить суттєве розширення кількості коментарів. Якщо в згаданому академічному виданні їх нараховується близько 930, то в авторському — понад 2,5 тис., отже, створено 1,5 тис. абсолютно нових коментарів. Водночас критично переосмислено й значно доповнено важливою інформацією більшість уже відомих тлумачень Шевченкового тексту. Наново написано всі коментарі до найменше досліджених у минулому столітті щоденникових записів у Москві, зокрема, спростовано твердження С. О. Єфремова, що Москву Шевченко “знав мало”. Новими є коментарі, пов’язані з друзями поета: О. М. Бодянським, М. О. Максимовичем, В. М. Рєпніною, М. С. Щепкіним, С. Т. Аксаковим, а також М. В. Гоголем і О. С. Пушкіним. Ґрунтовність сучасних коментарів забезпечена понад десятьма науковими монографіями автора. Так само після спеціального дослідження13 до коментування вперше залучено М. С. Грушевського, який у статті “На порозі нового століття” (1901) наголосив, що серед Шевченкових творів, особливо інтересний його “Щоденник”. Також уперше в емоційному, душевному зануренні у Шевченкові записи допомагають авторові поезії великих українців — І. Ф. Драча, Л. В. Костенко, П. М. Мовчана, Б. І. Олій-
Біля могили Шевченка. Фотолистівка. Початок 1920+х рр.
ника, Д. В. Павличка, В. А. Симоненка, В. С. Стуса. Значне розширення духовного і комунікативного простору коментування майже вдвічі збільшило Іменний покажчик до Щоденника, він налічує тепер близько 2 тис. прізвищ, які відображають інтелектуальний Космос поета в реальному і віртуальному спілкуванні-перетинанні з його сучасниками та нащадками, в тому числі Шевченковими біографами й оспівувачами. Ключ до розуміння й осмислення поетового Щоденника дають досі вповні не розкодовані Шевченкові слова, зафіксовані ним на самому його початку — 13 червня 1857 р.: “… Запишем всё виденное и слышанное и всё, что сердце продиктует”. Це суголосно з поетовою максимою, сформульованою ще в Передмові до видання поеми “Гайдамаки” (1841): “Серце болить, а розказувать треба…” Більше того, розказувать треба навіть тоді, коли “серце порване, побите…” В історично важливому вірші “Чигрине, Чигрине…”, написаному під час першого прибуття до Москви (19 лютого 1844 р.), Шевченко відкрився задля чого плаче-прагне його серце в імперській Першопрестольній: “Нехай же серце плаче,
просить / Святої правди на землі”. Якось у Щоденнику він зізнався, що є почуття, “яким переповнено моє серце і яке я можу вилити лише сльозами при особистому моєму побаченні…”, проте насправді навіть такі сильні й задушевні поетові почуття навічно збережено, дякуючи саме його записам. А ще вкрай важливо: Щоденник створено мужнім і нескореним українцем, який безстрашно став на прю з царизмом ів роки каторжного заслання, за його словами, “не зачерствив серце, що сприймає прекрасне”. Шевченків Щоденник є воістину осердеченим і, читаючи його, ми чуємо стукіт чистого й зболеного Шевченкового серця, цей унікальний твір є вербальним зображенням його кардіограми. Дослідження та коментування Щоденника переконливо свідчить, що видатний автобіографічний документ особливо блискуче виявив український ментальний кордоцентризм, який, як відомо, пронизує всю творчість Шевченка. У Кобзаря, говорячи його словами, “серце по волі з Богом розмовля…” В цьому — сила і велич генія, котрий поклав душу й серце, щоб українці не проспали Україну. Пам’ятаєте в тому ж огненному “Чигрині, Чигрині…”? Помолившись, і я б заснув… Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати.
1 Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал). — К.: Державне видавництво України, 1927. Уперше перевидано у 2018 р. видавцем О. М. Третяковим із передмовою В. І. Пахаренка. 2 Щоденники С. О. Єфремова вперше, без скорочень і виправлень, було надруковано 1997 р. Див.: Єфремов С. О. Щоденники. 1923–1929. — К.: ЗАТ “Газета Рада”, 1997. — 848 с. 3 Перший запис зроблено ще 17 лютого 1924 р.: “Знов бачив малюнки теперішньої Шевченкової могили. Страхіття!... Хреста скинуто, розбито і з постаментом скинуто в яр — там уламки валяються й досі і на них лишився напис: “Шевченко”. Символічно для большевиків!... Многостраждальна Шевченкова могила! Як вона одбиває на собі історію України!”. Через два з лишком роки — 26 квітня 1926 р. С. О. Єфремов знову страждає: “Був і на Шевченковій могилі. Мерзость запустенія й гидотности. Замість чудового простого хреста… чорний незграбний стовпець, а на ньому паршивенький бюст, з якого видно саму шапку”. І знову згадався мені видатний російський письменник І. О. Бунін, який писав про дореволюційну могилу великого українського поета: “Я бывал на могилах многих великих людей, но ни одна из них не произвела на меня такого трогательного впечатления, как могила украинского кобзаря”. 4 Саме С. О. Єфремов перший вирішив сфотографувати Шевченків Щоденник, про що записав 26 серпня 1925 р., а через три дні (29 серпня) цю роботу було завершено, хоча Сергій Олександрович “на цю справу напозичався”. 5 Як зазначав відомий літературознавець В. С. Бородін, “упорядники відмовилися від будь-якої критики авторського тексту, дотримувалися буквалістичного відтворювання всіх особливостей оригіналу, аж до явних описок і помилок. Унаслідок цього наукова вартість текстової частини видання виявилася щонайменше проблематичною…” Та насправді не все так однозначно. Найперше, пам’ятаймо, що С. О. Єфремов убачав “в тій безлічі огріхів та видимих помилок, які впадають у вічі з першого ж погляду… такий не скоректований навіть при побіжному, поверховому читанні чорний рукопис”: “Але саме це й робить його дорогоцінним для нас джерелом для студіювання творчости Шевченка”. Крім того, С. О. Єфремов справді продемострував бережно-мудре ставлення до Шевченкового тексту. Скажімо, 28 липня 1857 р. поет записав у Щоденнику, що він зі своїми приятелями А. Обеременком і Ф. Фіалковським вирішили в неділю посидіти на природі подалі від укріплення, засмажити баранину, випити по чарочці “и для сей уединённой радости назнали место в балке…” В академічному виданні (2001 р.) сучасні редактори переінакшили: “назвали место”, а в одному з видань Щоденника (1931 р.) — навіть “назначили место…” Такого С. О. Єфремов не допускав, адже Шевченко вжив слово, що є в Словнику В. І. Даля: “Назнавать — дознаваться чего, узнавать и разузнавать”. Так само трактується воно і в Словнику сучасної української мови. Отже, на мій погляд, можна не погоджуватися з С. О. Єфремовим щодо публікації Шевченкового Щоденника у вигляді “брульону”, тобто “чорного рукопису”, проте не слід відступати від реалізованих ним наукових принципів коментування поетового тексту. 6 Єфремов С. Літературний автопортрет Шевченка // Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал). — К.: Державне видавництво України, 1927. С. ХХХ. 7 Шевченко Т. Твори. Т. ІІІ. Київ; Ляйпціг; Коломия, 1919. С. 433–467; Повне видання творів Тараса Шевченка. Т. IV. Київ; Ляйпціг; Коломия, 1920. С. 555–587. 8 Період ведення Шевченком Щоденника (з 12 червня 1857 р. до 20 травня 1858 р.) складає 343 дні, з яких 34 дні він пропустив, а ще 10 днів записи було зроблено його приятелями та знайомими. Таким чином, Шевченко залишив у Щоденнику 299 днів безцінних власноручних нотаток. 9 Дневник Тараса Шевченко с комментариями Л. Н. Большакова. Оренбург, 2001. 10 Тарас Григорович Шевченко. Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Харків, 2012. 11 Шевченко Т. Щоденник. Львів: Видавництво “Світ”, 2014. 12 Тарас Шевченко / Щоденник. Упорядник, автор передмови та приміток Л. Ушкалов. Харків: видавець Олександр Савчук, 2018. 13 Мельниченко В. Ю. Михайло Грушевський: “Шевченко — святий національний прапор”: 100 історій і розповідей про двох українських геніїв. — Київ: Либідь, 2017.
Театр “Класика говорить сама за себе”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ В історії кожного театру є знакові вистави, за якими прийдешні покоління звіряють свої мистецькі прагнення та уподобання. Для Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка однією з таких постановок багато років була вистава “Тев’є Тевель” за п’єсою Григорія Горіна, написаною за творами Шолома Алейхема. Свій ювілейний сезон театр відкрив виставою “Поминальна молитва”, що стала поновленням легендарного спектаклю. Про обидві вистави франківців наша розмова з режисером-постановником, народним артистом України Дмитром Чирипюком.
— Пригадайте, будь-ласка, як тридцять років тому народжувалася вистава “Тев’є Тевель”. — Я був на стажуванні у Марка Захарова в Ленкомі в Москві. Був присутнім на репетиціях “Поминальної молитви”, де головну роль виконував Євгеній Леонов. Попросив п’єсу у Григорія Горіна і музику у Михайла Глуза. Приїхав до Києва у театр ім. Івана Франка. Запропонував Богдану Ступці. Раніше я навчався у студії театру, і мене всі тут добре знали. Разом із Богданом Сильвестровичем ми пішли до художнього керівника театру Сергія Данченка і запропонували поставити цю виставу, в якій би Б. Ступка грав головну роль. Данченко спочатку не погоджувався, адже на цей час мав іншу п’єсу за творами Шолома Алейхема. Все ж ми умовили Данченка і почали працювати. Режисери-постановники — Сергій Данченко та Дмитро Чирипюк. Сценографія — Данило Лідер, який спочатку відмовився від роботи, бо йому не подобалася п’єса. Я, ще студент, залишився один з усіма проблемами. Данченко у цей час ставив вистави у московському МХАТі і польському театрі. Ескізи сценографії пропонував Михайло Глейзер, художник по костюмах. Мені його сценографія не підходила. Вкотре звернувся до Д. Лідера, він погодився і створив фантастичну сценографію. Музика до вистави вже була, а Борис Каменькович поставив танці. Він додав до музики Михайла Глуза (єврейський танок у корчмі) українські музичні елементи. Адже українці і євреї жили в одному селі. Тому вирішив їх об’єднати в одному танці. І зробив це дуже вдало. Працювати було непросто. Ми вже зробили значну роботу, коли повернувся з творчого відрядження Сергій Володимирович, дещо змінив — і вийшла вистава. Її показали понад триста разів. З нею ми брали участь у різноманітних фестивалях, побували на гастролях у США та більшості країн Європи. І всюди — незмінний успіх. Нову постановку ми присвячуємо пам’яті Сергія Данченка та Богдана Ступки. Саме тому намагалися зберегти її у первісному вигляді.
У виставі сьогодні надзвичайно актуально звучить і релігійна, і соціальна тематика. Глядач дуже добре сприймає виставу з огляду на ті речі, що у нас зараз відбуваються. Ідея поновити виставу була і в керівництва театру, і в акторів. Минуло більше семи років, як не йде “Тев’є Тевель”. Пішли ті люди, які тоді працювали. Відразу не хотіли її брати. Було потрібно, аби минув час. — Чому на роль Тев’є обрали саме народного артиста України Богдана Бенюка?
— Майже тридцять років тому його призначили на цю роль разом із Богданом Ступкою. Минули роки, зараз Богдану єщо сказати людям, собі. Вважаю, що вистава вийшла психологічна, глибока. З попередньої вистави у новій грають Євген Шах (Степан), Валерій Дудник (Урядник), Наталія Омельчук (мама Менахема), Василь Мазур (Лейзер), Наталя Перчевська (Дівчина з міста). Якщо режисерові вдалося на 50 чи 60 відсотків втілити на сцені те, що задумав, — вистава вдалася. Цього разу втілили більше ніж половину задуманого. Безумовно, вистава ще в роботі. Є хвилювання. Так буде ще 5—7 показів. Потім буде задоволення від роботи. Це саме те, що потрібно. Але вже перші покази були досить успішними, вже продані квитки на наступні. Впевнений, вистава буде рости. — Яке місце у Вашій творчості посідає українська класика? — Я ставлю багато класики. Вже не перший театральний сезон театру імені Франка відкривається моєю виставою “Перехресні стежки” за Іваном Франком. Перед цим були роботи за творами Олександра Олеся, Юрія Федьковича, Тараса Шевченка. Ще я ставив “Лісову пісню” і “Бояриню” Лесі Українки. Класика говорить сама за себе. Більшість із написаного сьогодні з часом відійде у забуття, але не класика. Так само не прижилося багато з написаного в 20-ті роки. Але це був рух театру, намагання відкривати щось нове. І такий рух, безперечно, потрібен. — Кілька років тому Ви поставили виставу “Великі комбінатори” за романом Іллі Ільфа та Євгена Петрова “Дванадцять стільців”. Що спонукало Вас звернутися до цього твору? — “Великих комбінаторів” ставив після “Перехресних стежок”. Сам робив інсценізацію. Знайшов одну сюжетну лінію. Після такого непростого матеріалу вирішив просто “похуліганити на сцені”. Хотілось легкості. Цього потребував і час — йшов 2014 рік. Намагався дати людям світла, яскравих сцен, більше сміху. Вирішив переробити твір. Узяв за основу колізію стосунків між Бендером і Вороб’яніновим. Тут у мене є і трипільська культура, і ще багато чого незвичного. У виставі на Грицацуєвій одружується Вороб’янінов, а не Бендер, як у романі. Спочатку хотів, щоб усі жіночі ролі грала одна актриса, однак задум не вдалося втілити в життя. Тому цей образ роздробили на Маму, Актрису, Грицацуєву, Революціонерку та Бандершу. — Хто був ініціатором постановки вистави “Дорога Памела”? — Це моя ідея. Я ставлю те, що мені болить. Памела — це людина, яка, хоч як би їй було тяжко, несе світло, потрібне людям. Всі ми маємо нести добро, бути щирими і безкорисливими. Йдеться про речі, які потрібно відчувати на підсвідомому рівні. Роль головної героїні виконує народна артистка України Олена Хохлаткіна, це перша її велика роль у нашому театрі. Ми з нею разом уже працювали у виставі “Великі комбінатори”. Дуже цікава актриса. “Дорогу Памелу” робив саме на неї. — Ви ставите вистави і для дітей. — Щороку готую дитячі вистави до Новорічно-різдвяних свят. Кілька років поспіль вони йшли на сцені Палацу культури СБУ. Цьогоріч — у Національній музичній академії ім. Петра Чайковського. Нова вистава буде за п’єсою сучасного українського драматурга Неди Нежданої “Аладін”. До цього у нас із Недою вже було кілька спільних проєктів. — Над чим ще працюєте зараз? — До 100-річчя театру Франка готуємо великий вечір, який має відбутися у травні. Зараз триває підготовка до фільму про театр.
кож журналістка та оператор отримують більш негативне забарвлення, ніж у п’єсі. Це справжні вороги. Час від часу на сцену виходять українські воїни, що є відображенням мужності, благородства і моральної чистоти. Поруч із російськими, на сцені можна побачити українських матерів, які сьогодні чекають своїх синів з війни. Яскравих персонажів створили актори театру Дар’я Баріхашвілі (Журналістка), Артем Мартинішин (Ден), Борис Орлов (Коля), Олексій Тритенко (Сергій) та Марк Дробот (Андрій). Однак найбільше запам’ятовуються Наталія Кленіна, Ірина Кравченко, Олена Куліковська, Олена Кружиліна, які грають матерів — Старшеньку, Віру, Молодшеньку і Розу. Трагізму виставі додає сценографія Бориса Орлова. На сцені 16 цинкових ящиків для “вантажа 200”. Власне, весь спектакль наче постає з цинкових трун. Постановка непроста. Її не варто дивитися неповнолітнім та особам з нестабільною психікою. Але ця жорстка постановка допоможе багатьом вийти з зони комфорту і згадати, що в Україні сьогодні триває війна, триває боротьба за незалежність країни. Зі схвальної реакції молодої аудиторії під час фіналу вистави можна стверджувати, що своє завдання режисер та творча трупа виконали.
Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надані театрами
Театр “Класика говорить сама за себе”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ П’єса “Мамочки” заснована на реальних подіях. 2005 року російський музикант і драматург, автор близько тридцяти п’єс Володимир Зуєв їздив із концертами до Чечні. — Їхали ми на “Газелі” дві доби туди і дві доби назад, — згадує Володимир. — Матері розповідали, як вони проводжали своїх синів до армії, як дізналися, що вони зникли безвісти. Як вони поїхали до Чечні шукати своїх дітей. Я тоді зрозумів: єдине, що можу зробити для цих мам, це написати про них, розповісти всім про їхню любов і їхній материнський подвиг. Слава Богу, з’явилася п’єса. Я радий, що про “Мамочок” дізналися тисячі людей, сподіваюсь, п’єса і вистава щось у них змінили. У цій п’єсі промовисто звучить позиція частини простих росіян щодо дій їхнього головнокомандувача. Жахи війни показані через біль матерів тих російських хлопців, які загинули в безглуздій кривавій війні. В українській драматургії тема російсько-української війни на Донбасі допоки представлена мало. Серед резонансних прем’єр на цю тему можна згадати лише вистави “Саша, винеси сміття” (Київський Молодий театр) та “Погані дороги” (Київський театр драми і комедії) — автор обох п’єс Наталка Ворожбит, режисерпостановник Тамара Трунова. Напевне, брак якісної української драматургії на цю тему і спонукав Андрія Білоуса звернутися до твору російського автора. Час іде, але загарбник не змінюється,
Репертуар Київського національного академічного Молодого театру нещодавно поповнила вистава “Ласкаво просимо до пекла”. За основу постановки художній керівник театру Андрій Білоус узяв п’єсу російського драматурга Володимира Зуєва “Мамочки”, присвячену подіям війни у Чечні, але паралельно з Чечнею в українській виставі події відбуваються і на сучасному Донбасі. Такий підхід надав зовсім нового звучання історії про трагедію солдатських матерів.
не виправляє помилок історії, не зупиняє наступ. І сьогодні слова, сказані про чеченську війну, можна слово в слово повторити про війну на Донбасі. П’єса “Мамочки” допомогла Молодому театру зазирнути в обличчя ворога, побачити смерть його очима, спробувати знайти спосіб зупинити страхіття, покарати агресора та жити в мирі. А жанр нової вистави визначили як “Сповідь ворога без антракту”. У драмі Зуєва чотири жінки шукають у Чечні своїх синів або хоча б їхні останки. Поруч сини, але вже небіжчики. Ці два світи існують паралельно, вони майже не перетинаються. Єдиний спосіб для мамочок знову знайти синів — це, як і вони, померти. Саме така доля чекає на двох героїнь. Режисер не став переглядати образи матерів. А всі інші персонажі —загиблі російські вояки Коля, Сергій та Андрій, а та-
“Кохання може бути в різних виявах: до навколишнього середовища, до людей, які тебе оточують, до улюбленої справи…” 15 Палітра · с. 15сторінка оригіналу ↗ Новий виставковий сезон Музей сучасного мистецтва України відкрив експозицією з власної колекції. Виставку присвятили 100-річю від дня народження заслуженого діяча мистецтв, народного художника України, лауреата Шевченківської премії Федора Захарова.
У 16 років майбутній художник вступив на декоративно-живописне відділення Московського художньо-промислового технікуму, де навчався у талановитого скульптора, живописця, художника-кераміста й водночас чудового педагога Б. Лангге. Потім було навчання у Московському художньому інституті ім. В. Сурикова. Тут його педагогами і наставниками стали А. Лентулов, І. Чекмасов, С. Герасимова, Д. Мочальський, Г. Ряжський. Вони вчили його тонкощів професії, передавали свій досвід. Під час навчання у голодні воєнні та повоєнні роки молодий художник наполегливо і цілеспрямовано набував знань, відточував майстерність.
Після інституту Федір отримав розподіл до Криму, у Сімферопольське художнє училище ім. М. Самокиша, що після війни відроджувало роботу та гостро потребувало професійних викладацьких кадрів.
З 1950 року Федір Захарович починає викладати живопис. Він не лише надавав учням професійних знань, але, що головне, зачаровував їх мистецтвом, привчав вимогливо ставитися до цієї справи. Як згадував народний художник України Валентин Бернадський, Федір Захаров приїхав до Сімферополя з заповітною мрією: по-справжньому, серйозно зайнятися пейзажем. А викладацька діяльність стала початком його творчого занурення в мальовничу красу Криму.
Попрацювавши в училищі три роки, 1953-го Ф. Захаров переїздить до Ялти. Саме в цей період розпочинається його активна творча діяльність. Він мандрує, часто буває у Гурзуфському та Седневському будинках творчості. Природа півдня і півночі України дуже несхожа — різний настрій, інші мотиви дозволяли художнику урізноманітнити мистецький підхід. Екзотичний, яскравий, контрастний Крим і тиха, чарівна, спокійна північ України. Картини Захарова емоційні, наповнені потужною енергією життя.
Помер Федір Захаров 29 вересня 1994
року в Ялті, лишився у своїх творах у музейних та приватних колекціях.
Про життєвий і творчий шлях художника розповіла мистецтвознавець Ірина Алексєєва.
— Такої колекції цього митця, як у нас, напевне, немає в жодному музеї світу, — зазначила пані Ірина. — Самобутній митець ніколи не писав на замовлення. Але став дуже затребуваним. Захарова відзначають багатьма регаліями. Художники-професіонали його цінують і поважають. Водночас митець залишається на периферії мистецьких рухів.
Художник поєднував кримські та седневські пленери. Як людина творча, дуже цінував різноманіття. Краєвиди седневського пленеру нагадували його малу батьківщину. А в кримських роботах звучала енергетика цього краю, який відкривав для художника нові творчі можливості.
1960-ті роки — період новацій, творчого пошуку свого почерку. А 1970-ті — сплеск творчості. У цей період він працював дуже активно, імпульсивно і розмашисто. Аби передати свої відчуття, часто в роботу йшли і пензель, і мастихін, і пальці та долоні. Інколи не встигав завершити роботу за один сеанс. Повертався, але стан душі вже був зовсім інший. Все стиралося, починався новий етап. І так було без кінця. Митець постійно самовдосконалювався, був невдоволений зробленим.
Спочатку в Федора Захарова не було своєї майстерні. У цей період дуже допомагала робота на пленерах. Згодом Валентин Бернадський запросив його до своєї майстерні. Вони працювали разом, ділися враженнями від створеного. Хоча Федір був досить закритою людиною. Себе і свої внутрішні відчуття передавав у роботах.
Познайомитися з цими роботами можна в нашому музеї. У двох залах представлено картини раннього періоду, ще вдвох — роботи 1970 — 1980-х років. Кожен глядач зможе знайти на виставці близьке саме йому. А дехто пізнає ті місця Криму, де доводилося бувати. Вдивлятимемось у роботи, які багато розкажуть про митця не лише як про професійного майстра, а й як про велику людину.
Спогадами про Федора Захарова поділилися художники Петро Зикунов, Віктор Козік та Леонід Вусатий. Вони згадали про спілкування з митцем під час пленерів у Криму та Седневі, розповіли про деякі таємниці творчості Федора Захаровича.
На завершення на всіх присутніх чекала чудова музика у виконанні лауреатів міжнародних конкурсів під керівництвом відомого українського композитора Павла Колпакова.
“Кохання може бути в різних виявах: до навколишнього середовища, до людей, які тебе оточують, до улюбленої справи…” 15 Палітра · с. 15сторінка оригіналу ↗ Арт-галерея “Мануфактура” презентувала виставку молодого київського художника Дмитра Коваля “Містифікація кохання”. Цього разу митець запрошує глядачів до роздумів на тему любові.
Дмитро — учасник багатьох всеукраїнських та міжнародних виставок, лауреат численних мистецьких премій. 2019 року художник став володарем Гранту президента України для видатних діячів у галузі мистецтва. Його художні твори є в музеях Запоріжжя і Чернівців, приватних колекціях Німеччини, Китаю, Чехії, Росії та України. Зокрема, у колекції третього президента України Віктора Ющенка. Основні напрями в творчості живописця — імпресіонізм та пуантилізм, поєднані з абстрактним та декоративним мистецтвом.
— Літо було для мене багатим на мистецькі пленери та творчі зустрічі, — згадує Дмитро Коваль. — А галерея “Мануфактура”, з якою маю давні творчі зв’язки, запропонувала провести персональну виставку. Ми вирішили зробити комбіновану експозицію, де будуть представлені і кращі твори, створені у минулі роки, і нові роботи.
Виставка присвячена темі кохання. Це непросто прояв людського почуття, це — космічна енергетика. Експозиція представляє широту мистецького погляду на цю вічну тему. Кохання може бути в різних виявах: до навколишнього середовища, до людей, які тебе оточують, до улюбленої справи…
Відкриття виставки відбулося феєрично, тепло. Навіть не чекав, що прийде стільки глядачів, яким небайдуже сучасне мистецтво. Серед них були мої друзі, колеги, школярі, журналісти. Для мене честь, що виставку відвідала дружина третього президента України Катерина Ющенко, відомі українські художники Василь Чебаник, Анатолій Марчук, Філіп Чорнобров, заслужений журналіст України Сергій Комісаров та багато інших знаних людей. Чимало критиків відзначили виставку як один із кращих мистецьких проєктів 2019 року.
У рамках виставки відбулася творча зустріч. Ті, хто не зміг побувати на відкритті, мали змогу поспілкуватися зі мною щодо експозиції. Я розповів про представлені твори, концепцію виставки, стилістику моєї творчості. Адже тут зібрані різні цикли, представлені різні періоди мого життя. Починаючи з 2010 року, коли я вступив до Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, і зрілі твори, де я вже сформований майстер зі своїм поглядом на мистецтво.
Деякі полотна створював роками, починав малювати, а потім повертався до них із зовсім іншим життєвим поглядом, з іншою життєвою філософією і досвідом. Через кілька років вони відкривалися мені інакше.
На виставці представлено 45 робіт, всі вони були знаковими для певних періодів моєї творчості. Одне з центральних місць в експозиції займають портрети, створені в останні роки. Більшість портретів малював з натури. Але моя кохана жінка мені ніколи не позувала, інколи навіть була далеко від мене, коли я її малював. Портрет “Лілі” — містичний. А в портреті “Зародження стихії” намагався створити романтичний і загадковий образ. Не ставив собі за мету передати схожість, для мене було важливо через колір, через композицію передати моє відчуття цієї людини.
Центральне полотно виставки — “Народжена стати серцем життя”. Це своєрідне ноу-хау. Цей і цикл інших творів вирішено у просторі 3Д. Мені стає цікавіше виходити за рамки стандартного вирішення картинної площини, стандартної композиційної побудови. Я люблю експериментувати. Почав працювати над цією роботою ще коли навчався в Академії.
Полюбляю працювати в жанрі пейзажу. Люблю інтимний, ліричний пейзаж. Намагаюся передати повітря і свій стан, коли спілкуюся з природою. Кожен пейзаж індивідуальний і характерний. Приміром, дуже різняться один від одного пейзажі “Зимовий вітер” і “Літнє марево”. Вони різняться і живописним, і композиційним підходами, створювались у різних куточках нашої країни і зовсім під іншими враженнями. Багато хто з глядачів виділяє саме пейзаж “Літнє марево”, але ніхто навіть не здогадується, що він створювався у Криму.
Роботою “Дівчинка в осінньому листі”
намагався передати свою любов до українського села. Багатьох захоплює загадковий образ удови з картини “Жінка в чорному”.
Одна з останніх створених на сьогодні серій — “Привиди старого озера”. Вона складається з картини з однойменною назвою та робіт “Спогади про літо” і “Місто відчаю”. Тут можна побачити образ незримого буття, образ потойбічного. “Зимова ніч” — один з визначних для мене творів. Тут я експериментував і відкривав для себе техніку пуантилізму. У картині “Людмила” спробував комбінувати техніку ілюзіонізму з абстрактно-декоративною площиною. Це один із перших таких експериментів, але я вважаю, досить вдалий.
Нині працюю над створенням серії картин “Реквієм” і циклу “Таємнича Україна”. Сподіваюсь завершити їх до кінця року і представити на моїй великій персональній виставці в Музеї історії міста Києва. Там планую показати понад 200 своїх робіт.
Стрінку підготував
Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото автора
Подія року · “Леся Українка нині для багатьох є прикладом · мужності і відваги в житті і творчості”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Марія ЛЮДКЕВИЧ, лауреат літературної премії ім. Лесі Українки Учасники свята подивились виставу “Лісова пісня” у Волинському обласному академічному музично-
Благодатна волинська земля драматичному театрі імені Тараса Шевченка, побували на екскурсії вечірнім Луцьком, зустрілись із учнями, студентами, викладачами, читачами в навчальних закладах, в бібліотеках міста. Скрізь звучала поезія, пристрасне слово про Лесю Українку, яка нині для багатьох є прикладом мужності і відваги в житті і творчості.
цьогоріч знову приймала письменників, шанувальників творчості геніальної поетеси Лесі Українки. Вони приїхали, щоб поклонитись її малій батьківщині, що надихнула Лесю на створення “Лісової пісні”.
болгарському поету Володимиру Коларову, чеській поетесі Броніславі Волковій.
Розповідає голова Волинської письменницької організації поетеса Ольга Ляснюк:
Дякуємо за левову частку фінансової та організаційної підтримки Луцькій міській раді. Також до проведення свята долучилась Волинська ОДА, обласна рада і НСПУ.
— Уперше з п’яти країн приїхали до нас гості, щоб побувати в Луцьку і на Ковельщині, виступити перед людьми, обмінятись досвідом, розповісти, як у них шанують творчість нашої Лесі. Переклади іноземних авторів якісно і вчасно підготував видавець, письменник і перекладач Микола Мартинюк. Активно долучилися до свята наші волинські знані письменники Володимир Лис і Надія Гуменюк. Особлива дяка гостям: грузинському драматургу і поету Рагулі Власідзе, білоруському поету і науковцю Сержу Мінекевічу, польському поету і музиканту Адаму Мареку, поетесам Божені Боба-Дизі і Юлії Дизі,
Щойно я приїхала з м. Влодава (Польща), де отримала літературну премію на міжнародному фестивалю “Троестік”. Ми підписали угоду про співпрацю з Брестською і Люблінською організаціями Спілки письменників. Укладатимемо альманах авторів трьома мовами і робитимемо спільні проєкти. А це теж підсилить фестиваль “Лісова пісня”.
Думками ділиться поетеса, прозаїк, перекладачка Аня Багряна з Болгарії:
Прозаїк Василь Трубай садить дуб в урочищі Нечимному
— Я втретє на фестивалі. Чудово, що на святі є гості з тих країн, де побувала Леся Українка. Ми створили український дитячий клуб у Софії зі змішаних родин, щоб діти вправлялись у мові, відзначали важливі дати. Згадую поїздку у село Владая, біля Софії, куди приїжджала Леся до дядька М. Драгоманова. На тому місці, де була колись хата, ми посіяли квіти, насіння я привезла з Колодяжного. Цвітуть чорнобривці — як спогад про рідні Лесині місця. І ще біля пам’ятного каменю хочемо посадити ожину, яку так любила Леся. Тут вона написала цикл “Невольничі пісні”.
Про цю поїздку я написала вірш:
Валадайська пісня Де осики старі ухопились корінням за камені, де межа – із ожини, де папороть вірить у цвіт,
ми сповільнимо кроки й по-справжньому вільними станемо,
наче правнуки Мавки й Отого,
що в скелі сидить.
Водоспадом шумітиме пісня валдайського лісу,
і не рватимуть греблю ні духи гірські,
ні вітри,
Учасники свята біля пам’ятника Лесі Українці теплий вересень ткатиме килим із сонця і листя.
Лиш сопілка вербова заквилить десь там угорі.
І ми вкотре згадаємо Лесину пісню з Нечимного.
І двері так само відчинені –
У хатину. До Мавки.
До Того, що в скелі сидить.
І сопілчині сльози розчиняться в тілі води. Тільки небо – те саме.
У Колодяжному гості оглянули музей
Лесі Українки, зустрілися з ковельчанами в районній бібліотеці. А в урочищі Нечимному відбулись літературні читання та виступи фольклорних гуртів на сцені під відкритим небом. На спогад про фестиваль “Лісова пісня” поети посадили 10.
А ще гості фестивалю побували на артшоу “Ніч у Луцькому замку”, що відбулося на честь 590-річчя міста.
Творче натхнення, радість від товариського спілкування залишились у серцях поетів Віктора Мельника, Миколи Гриценка, Тетяни П’янкової, Василя Кузана, Василя Трубая та інших учасників фестивалю “Лісова пісня”.
Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 1 9 Вартість передплати
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА»
(з доставкою і поштовими витратами):
Подія року · “Леся Українка нині для багатьох є прикладом · мужності і відваги в житті і творчості”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник:
Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Реєстраційне свідоцтво
КВ № 4066
від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор
Павло МОВЧАН
Подія року · “Леся Українка нині для багатьох є прикладом · мужності і відваги в житті і творчості”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Черговий редактор
Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія
279-41-46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 10-Б,
м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Подія року · “Леся Українка нині для багатьох є прикладом · мужності і відваги в житті і творчості”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Головний редактор
Микола ЦИМБАЛЮК
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Павло МОВЧАН,
Олександр ПОНОМАРІВ,
Миколо ТИМОШИК,
Георгій ФІЛІПЧУК,
Микола ЦИМБАЛЮК,
Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)
на 1 місяць 18 грн 11 коп.
на півроку 99 грн 41 коп.
Подія року · “Леся Українка нині для багатьох є прикладом · мужності і відваги в житті і творчості”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
Відділ коректури
Ольга ЖМУДОВСЬКА
Ірина СТЕЛЬМАХ
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор
279-39-55
Подія року · “Леся Українка нині для багатьох є прикладом · мужності і відваги в житті і творчості”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти”
обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и
“Слово Просвіти” — 30617