“Людина інтегрується в широке суспільство через · мову, і лише через мову”. Мова єдина 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗
Закон про державну мову захищає права людини
Слово Просвіти, №39 за 2019 рік
У статті 10 Конституції України записано: “Державною мовою в Україні є українська мова”. Конституційний суд рішенням від 14 грудня 1999 року чітко розкрив і конкретизував зміст цього конституційного положення. Але це тільки декларація: будь-які заяви залишаються мертвими, якщо вони не підкріплені діями.
Іван
ЮЩУК,
професор,
заслужений діяч науки і техніки
України
Тому в Конституції в другій частині статті 10 передбачено реалізацію цього положення: “Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Довгий час певні політичні кола в керівництві державою ігнорували цю конституційну вимогу або ще гірше: всіляко — законодавчо і на практиці — обмежували вживання державної мови, порушуючи тим права абсолютної більшості населення держави — українців.
Для чого в державі потрібна єдина державна мова, про те переконливо свідчить досвід країн світу, поодинокі ж винятки мають свої серйозні історичні причини. Україна — держава мононаціональна, створена українцями і в інтересах українців, інакше вона не мала б підстав для свого існування. Саме такі було визначено мету української державності в “Декларації про державний суверенітет України”, прийнятій Верховною Радою Української РСР напередодні проголошення незалежності
України, 16 липня 1990 р., де серед іншого вказувалося: “Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя”. Відновлення повноцінного функціонування української мови в Україні — це відновлення історичної справедливості щодо української нації.
Українському суспільству протягом століть силоміць нав’язували мови чужих держав-колонізаторів. У спадок від Радянського Союзу незалежній Україні дісталися наслідки великодержавної політики комуністичних правителів, спрямованої на злиття націй в єдиний радянський народ, де українській мові не мало бути місця.
Ще в Українській РСР 28 жовтня
1989 pоку українська мова була проголошена державною в Україні. Були розроблені й ухвалені три державні програми щодо всебічного розвитку і функціонування української мови в Україні: “Державна програма розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року”, затверджена Постановою Ради Міністрів УРСР від 12 лютого 1991 р. № 41 (зі змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 1272 від 17 жовтня 1996 р.), “Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови”, схвалені Постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 р. № 998, “Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004—2010 роки”, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2003 р. № 1546. Проте ці програми були виконані лише частково, а на сході й півдні України майже повністю проігноровані.
Нарешті 25 квітня 2019 року, на 28-му році Незалежності, через 23 роки після прийняття Конституції, Верховна Рада України ухвалила докладно розроблений Закон на виконання другої частини статті 10 “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Це стало не тільки виконанням вимоги Конституції, а й підтвердженням державного суверенітету України, визнання українського народу як повноцінного учасника світового цивілізаційного процесу, визнанням за ним права на самостійний всебічний розвиток, “гарантією збереження ідентичності української нації та зміцнення державної єдності України”, як сказано в преамбулі до Закону, розривом з колоніальним минулим.
Основне положення Закону висловлене в статті 6, п. 1: “Кожний громадянин України зобов’язаний володіти державною мовою”. Державна українська мова в Україні — природна мова абсолютної більшості українського суспільства. Жити в суспільстві і не володіти мовою суспільства — ознака або зневаги до суспільства, або розумової відсталості індивіда. Водночас це і самообмеження у використанні своїх громадянських прав.
Тільки володіння державною мовою
— природною мовою більшості — забезпечує кожній людині в державі рівний доступ до освіти, інформації, дає можливість брати повноцінну участь у житті суспільства, у керівництві державою, однаково спілкуватися з усіма громадянами країни на всій її території. Це положення цілком відповідає потребам кожної нормальної людини і вимогам міжнародних правових документів, зокрема Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на освіту, прийнятих під егідою Організації безпеки та співробітництва в Європі (1996 рік), де зазначено: “Особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою”.
Людина інтегрується в широке суспільство через мову, і лише через мову. Такою мовою може бути тільки мова більшості суспільства, тобто державна мова, а не мова національної меншини. Держава, якщо вона дбає про своїх громадян і про своє існування, повинна всіляко сприяти поширенню державної мови, піднесенню її престижу. У Законі передбачено залучення до цього освітніх установ усіх рівнів і підпорядкувань, організацію безоплатних курсів для тих, хто не знає державної мови. У статті 5, п. 3 поставлено завдання перед урядом: “Кабінет Міністрів України вживає заходів для створення та забезпечення діяльності державних, комунальних курсів з вивчення державної мови громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, створює умови для розвитку суб’єктів освітньої діяльності, які дають змогу кожній особі опанувати державну мову”.
Щоб вивчити мову, треба чути її і мати змогу розмовляти нею, читати. У Законі це враховано. Насамперед пильну увагу звернено на засоби масової інформації: саме вони творять мовну атмосферу в країні. Тим часом засоби масової інформації в Україні перебувають переважно в руках людей, яким чужа і українська мова, і українська культура. У статті 25 Закону вказано: “Друковані засоби масової інформації в Україні видаються державною мовою”. Якщо ж газета, журнал видаються іншою мовою, то не менше 50 відсотків ідентичного накладу має публікуватися і так само розповсюджуватися державною мовою. До речі, популярна газета “День” донедавна успішно виходила трьома мовами: українською, російською й англійською — і щодо цього, як видно, не було особливих труднощів. Це саме стосується й книжкових видань. Але вимога, що частка книжкових видань державною мовою у будь-якій книгарні, виставлених для продажу, має становити не менше 50 відсотків, не на користь українськомовної книги: українськомовних читачів є набагато більше і кількість їх з часом зростатиме.
Держава повинна забезпечувати застосування державної мови у сфері культури: театральні вистави, кінофільми іншою мовою мають супроводитися перекладом державною мовою за допомогою субтитрів, звукового перекладу чи в інший спосіб. Щодо мінімального обсягу мовлення на телебаченні і радіо, то в цьому разі Закон посилається на квоти, встановлені раніше Законом України “Про телебачення і радіомовлення”. Хоч нормально квоти мали б встановлюватися не для державної мови, а для мов національних меншин за місцем їхнього компактного проживання, щоб підтримувати їхню національну ідентичність.
Українець ніде у своїй державі не повинен почуватися ніби на чужині чи в окупованій чужинцями країні. Тому робочою мовою діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій державної та комунальної форм власності, медичних працівників, у судочинстві, в армії повинна функціонувати єдина державна мова. Забезпечення такої комфортної, сприятливої мовної обстановки для абсолютної більшості людей і передбачено Законом.
Це стосується також побуту. “Мовою обслуговування споживачів в Україні є державна мова”, — записано в статті 30, п.1 Закону, де зазначено: “Послуги у сфері транспорту в Україні надаються державною мовою”. Водночас Закон не заперечує використання в цих випадках іншої мови, крім державної, але тільки на міжособистісному рівні, щоб не порушувати при цьому прав інших людей. “На прохання клієнта його персональне обслуговування може здійснюватися також іншою мовою, прийнятною для сторін”, — записано в кількох статтях Закону. Щоправда, коли йдеться про громадян України, то важко уявити, щоб хтось із них, живучи в Україні, не розумів української мови.
Закон не передбачає жодного втручання в особисте життя громадян і відкидає будь-яку дискримінацію громадян за мовною ознакою. Мову міжособистісного спілкування громадяни обирають самі. Закон регулює використання мови лише в суспільному житті, як і передбачено Конституцією України. Єдина державна мова в суспільстві створює рівні для всіх громадян можливості щодо реалізації своїх людських прав.
Вивчення державної мови забезпечують навчально-виховні заклади, починаючи від дитячого садка і кінчаючи вищим навчальним закладом. У Законі з цього приводу записано в статті 21, п.1: “Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова”.
Каменем спотикання є збереження національної ідентичності національних меншин. У світі в більшості держав це питання залишається на розсуд самих національних меншин: недільні школи при культурних товариствах, гуртки вивчення рідної мови. Закон України якнайприхильніше ставиться до національних меншин, до їхніх людських прав: забезпечує двомовне навчання для дітей національних меншин — в дошкільних і початкових навчальних закладах, для дітей корінних народів — в дошкільних закладах і закладах загальної середньої освіти, а також гарантує їм можливість вивчення рідної мови й на вищих етапах навчання. Двомовне навчання дітей національних меншин передбачене в Рамковій конвенції про захист національних меншин від 1 лютого 1995 року. До речі, українці навіть в Українській РСР чи не всі мусили бути двомовними (тим тепер спекулюють вороги української державності), а в Російській Федерації й досі немає жодної школи, де б діти українців могли вивчати рідну мову.
Відповідно до Закону, для реалізації його положень створено Національну комісію зі стандартів державної мови в складі дев’яти членів і запроваджено посаду Уповноваженого із захисту державної мови. Уповноважений і його секретаріат, як визначено в статті 49, п. 2, здійснює, зокрема, “захист права громадян України на отримання державною мовою інформації та послуг у сферах суспільного життя, визначених цим Законом, на всій території України, і усунення перешкод та обмежень у користуванні державною мовою”.
Закон набрав чинності з 18 липня 2019
року. Але деякі його положення вводитимуть в дію поступово. У Законі передбачено достатній час на створення умов для підготовки громадян, громадських і державних структур до належного опанування державної мови. Дію деяких його статей відтерміновано на два-три роки.
Відповідальність за виконання Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” покладено на Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів, крім інших заходів, до 16 січня 2020 року повинен затвердити Державну програму сприяння опануванню державної мови, яка, як записано в статті 5 Закону, “визначає основні стратегічні цілі та пріоритетні завдання державної політики щодо підтримки державної мови впродовж відповідного періоду часу, а також заходи, що планується здійснити для досягнення зазначених цілей і реалізації завдань”. Кабінет Міністрів має організувати й фінансово забезпечити виконання Програми, а також діяльність Національної комісії зі стандартів державної мови та Уповноваженого із захисту державної мови.
Неухильне чесне виконання цього
Закону зміцнить нашу державу. Українська мова як єдина державна мова стане, як записано в статті 1, п. 8, “гарантією захисту прав людини для кожного українського громадянина незалежно від його етнічного походження, а також… фактором єдності і національної безпеки України”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
