Театр “Класика говорить сама за себе”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ДДммииттрроо ЧЧИ ИРРИ ИП ПЮ ЮКК:: «Ставлю те, що мені болить»
Слово Просвіти, №39 за 2019 рік
В історії кожного театру є знакові вистави, за якими прийдешні покоління звіряють свої мистецькі прагнення та уподобання. Для Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка однією з таких постановок багато років була вистава “Тев’є Тевель” за п’єсою Григорія Горіна, написаною за творами Шолома Алейхема. Свій ювілейний сезон театр відкрив виставою “Поминальна молитва”, що стала поновленням легендарного спектаклю. Про обидві вистави франківців наша розмова з режисером-постановником, народним артистом України Дмитром Чирипюком.
— Пригадайте, будь-ласка, як тридцять років тому народжувалася вистава “Тев’є Тевель”. — Я був на стажуванні у Марка Захарова в Ленкомі в Москві. Був присутнім на репетиціях “Поминальної молитви”, де головну роль виконував Євгеній Леонов. Попросив п’єсу у Григорія Горіна і музику у Михайла Глуза. Приїхав до Києва у театр ім. Івана Франка. Запропонував Богдану Ступці. Раніше я навчався у студії театру, і мене всі тут добре знали. Разом із Богданом Сильвестровичем ми пішли до художнього керівника театру Сергія Данченка і запропонували поставити цю виставу, в якій би Б. Ступка грав головну роль. Данченко спочатку не погоджувався, адже на цей час мав іншу п’єсу за творами Шолома Алейхема. Все ж ми умовили Данченка і почали працювати. Режисери-постановники — Сергій Данченко та Дмитро Чирипюк. Сценографія — Данило Лідер, який спочатку відмовився від роботи, бо йому не подобалася п’єса. Я, ще студент, залишився один з усіма проблемами. Данченко у цей час ставив вистави у московському МХАТі і польському театрі. Ескізи сценографії пропонував Михайло Глейзер, художник по костюмах. Мені його сценографія не підходила. Вкотре звернувся до Д. Лідера, він погодився і створив фантастичну сценографію. Музика до вистави вже була, а Борис Каменькович поставив танці. Він додав до музики Михайла Глуза (єврейський танок у корчмі) українські музичні елементи. Адже українці і євреї жили в одному селі. Тому вирішив їх об’єднати в одному танці. І зробив це дуже вдало. Працювати було непросто. Ми вже зробили значну роботу, коли повернувся з творчого відрядження Сергій Володимирович, дещо змінив — і вийшла вистава. Її показали понад триста разів. З нею ми брали участь у різноманітних фестивалях, побували на гастролях у США та більшості країн Європи. І всюди — незмінний успіх. Нову постановку ми присвячуємо пам’яті Сергія Данченка та Богдана Ступки. Саме тому намагалися зберегти її у первісному вигляді.
У виставі сьогодні надзвичайно актуально звучить і релігійна, і соціальна тематика. Глядач дуже добре сприймає виставу з огляду на ті речі, що у нас зараз відбуваються. Ідея поновити виставу була і в керівництва театру, і в акторів. Минуло більше семи років, як не йде “Тев’є Тевель”. Пішли ті люди, які тоді працювали. Відразу не хотіли її брати. Було потрібно, аби минув час. — Чому на роль Тев’є обрали саме народного артиста України Богдана Бенюка?
— Майже тридцять років тому його призначили на цю роль разом із Богданом Ступкою. Минули роки, зараз Богдану єщо сказати людям, собі. Вважаю, що вистава вийшла психологічна, глибока. З попередньої вистави у новій грають Євген Шах (Степан), Валерій Дудник (Урядник), Наталія Омельчук (мама Менахема), Василь Мазур (Лейзер), Наталя Перчевська (Дівчина з міста). Якщо режисерові вдалося на 50 чи 60 відсотків втілити на сцені те, що задумав, — вистава вдалася. Цього разу втілили більше ніж половину задуманого. Безумовно, вистава ще в роботі. Є хвилювання. Так буде ще 5—7 показів. Потім буде задоволення від роботи. Це саме те, що потрібно. Але вже перші покази були досить успішними, вже продані квитки на наступні. Впевнений, вистава буде рости. — Яке місце у Вашій творчості посідає українська класика? — Я ставлю багато класики. Вже не перший театральний сезон театру імені Франка відкривається моєю виставою “Перехресні стежки” за Іваном Франком. Перед цим були роботи за творами Олександра Олеся, Юрія Федьковича, Тараса Шевченка. Ще я ставив “Лісову пісню” і “Бояриню” Лесі Українки. Класика говорить сама за себе. Більшість із написаного сьогодні з часом відійде у забуття, але не класика. Так само не прижилося багато з написаного в 20-ті роки. Але це був рух театру, намагання відкривати щось нове. І такий рух, безперечно, потрібен. — Кілька років тому Ви поставили виставу “Великі комбінатори” за романом Іллі Ільфа та Євгена Петрова “Дванадцять стільців”. Що спонукало Вас звернутися до цього твору? — “Великих комбінаторів” ставив після “Перехресних стежок”. Сам робив інсценізацію. Знайшов одну сюжетну лінію. Після такого непростого матеріалу вирішив просто “похуліганити на сцені”. Хотілось легкості. Цього потребував і час — йшов 2014 рік. Намагався дати людям світла, яскравих сцен, більше сміху. Вирішив переробити твір. Узяв за основу колізію стосунків між Бендером і Вороб’яніновим. Тут у мене є і трипільська культура, і ще багато чого незвичного. У виставі на Грицацуєвій одружується Вороб’янінов, а не Бендер, як у романі. Спочатку хотів, щоб усі жіночі ролі грала одна актриса, однак задум не вдалося втілити в життя. Тому цей образ роздробили на Маму, Актрису, Грицацуєву, Революціонерку та Бандершу. — Хто був ініціатором постановки вистави “Дорога Памела”? — Це моя ідея. Я ставлю те, що мені болить. Памела — це людина, яка, хоч як би їй було тяжко, несе світло, потрібне людям. Всі ми маємо нести добро, бути щирими і безкорисливими. Йдеться про речі, які потрібно відчувати на підсвідомому рівні. Роль головної героїні виконує народна артистка України Олена Хохлаткіна, це перша її велика роль у нашому театрі. Ми з нею разом уже працювали у виставі “Великі комбінатори”. Дуже цікава актриса. “Дорогу Памелу” робив саме на неї. — Ви ставите вистави і для дітей. — Щороку готую дитячі вистави до Новорічно-різдвяних свят. Кілька років поспіль вони йшли на сцені Палацу культури СБУ. Цьогоріч — у Національній музичній академії ім. Петра Чайковського. Нова вистава буде за п’єсою сучасного українського драматурга Неди Нежданої “Аладін”. До цього у нас із Недою вже було кілька спільних проєктів. — Над чим ще працюєте зараз? — До 100-річчя театру Франка готуємо великий вечір, який має відбутися у травні. Зараз триває підготовка до фільму про театр.
кож журналістка та оператор отримують більш негативне забарвлення, ніж у п’єсі. Це справжні вороги. Час від часу на сцену виходять українські воїни, що є відображенням мужності, благородства і моральної чистоти. Поруч із російськими, на сцені можна побачити українських матерів, які сьогодні чекають своїх синів з війни. Яскравих персонажів створили актори театру Дар’я Баріхашвілі (Журналістка), Артем Мартинішин (Ден), Борис Орлов (Коля), Олексій Тритенко (Сергій) та Марк Дробот (Андрій). Однак найбільше запам’ятовуються Наталія Кленіна, Ірина Кравченко, Олена Куліковська, Олена Кружиліна, які грають матерів — Старшеньку, Віру, Молодшеньку і Розу. Трагізму виставі додає сценографія Бориса Орлова. На сцені 16 цинкових ящиків для “вантажа 200”. Власне, весь спектакль наче постає з цинкових трун. Постановка непроста. Її не варто дивитися неповнолітнім та особам з нестабільною психікою. Але ця жорстка постановка допоможе багатьом вийти з зони комфорту і згадати, що в Україні сьогодні триває війна, триває боротьба за незалежність країни. Зі схвальної реакції молодої аудиторії під час фіналу вистави можна стверджувати, що своє завдання режисер та творча трупа виконали.
Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надані театрами
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
